Депутат Європейського парламенту

Депута́т Європе́йського парла́менту (англ. Member of the European Parliament, MEP) — особа, обрана на посаду народного представника в Європейському парламенті.^[1] У державах, де люди говорять романськими мовами, більш поширений термін «європарламентар».

Коли Європейський парламент (тоді відомий як Спільна асамблея Європейської спільноти з вугілля і сталі) вперше зібрався у 1952 році, його членів призначали безпосередньо уряди держав-членів з числа тих, хто вже засідав у їхніх національних парламентах. Однак з 1979 року депутати Європарламенту обираються прямим загальним голосуванням кожні п'ять років. Кожна держава-член встановлює власний метод обрання депутатів Європарламенту – і в деяких державах це з часом змінювалося – але обрана система має бути формою пропорційного представництва. Деякі держави-члени обирають своїх депутатів Європарламенту від імені одного національного виборчого округу; інші держави розподіляють місця між субнаціональними регіонами для виборів.

Також можуть бути спостерігачі без права голосу, коли нова держава прагне членства в Європейському Союзі.^[2]

З 1 січня 2007 року, коли Румунія та Болгарія приєдналися до ЄС, у Європарламенті було 785 депутатів, але на виборах 2009 року їх кількість скоротилася до 736. З моменту виборів, що відбулися у травні 2014 року, їхня кількість зросла до 751. Після виходу Сполученого Королівства з Європейського Союзу в січні 2020 року ця кількість зменшилася до 705 депутатів, причому кожна держава-член має від 6 до 96 депутатів Європарламенту.^[3] З виборів 2024 року кількість депутатів склала 720.

Вибори проводяться раз на п'ять років на основі загального виборчого права. Не існує єдиної виборчої системи для обрання депутатів Європарламенту; натомість кожна держава-член може вільно обирати власну систему, з урахуванням трьох обмежень:

• Система має бути формою пропорційного представництва, або за партійними списками, або за системою єдиного передаваного голосу.
• Виборчий округ може бути поділений, якщо це загалом не вплине на пропорційний характер виборчої системи.
• Будь-який виборчий бар'єр на національному рівні не повинен перевищувати п'ять відсотків.

Розподіл місць між кожною державою-членом базується на принципі дегресивної пропорційності, таким чином, хоча чисельність населення кожної країни враховується, менші держави обирають більше депутатів Європарламенту, ніж це було б суворо виправдано лише кількістю їхнього населення. Оскільки кількість депутатів Європарламенту, що надається кожній державі-члену, випливає з переговорів щодо договорів, не існує точної формули для розподілу місць. Жодні зміни в цій конфігурації не можуть відбутися без одностайної згоди всіх національних урядів.

Європейський парламент має високу плинність депутатів порівняно з деякими національними парламентами. Після кожних нещодавніх виборів трохи більше половини обраних депутатів не були депутатами попереднього парламенту. Елмар Брок пробув на посаді найдовший термін безперервного перебування на посаді з перших виборів 1979 року до 2019 року (40 років).^[4]

У Європейському парламенті спостерігається висока «плинність кадрів» у порівнянні з національними парламентами. Наприклад, після виборів 2004 року більшість новообраних європарламентарів не були членами попереднього скликання. Тільки кілька людей, в тому числі депутат Ганс-Герт Петтерінг, працювали безперервно з перших виборів в 1979.

Приблизно одна третина членів Європарламенту раніше працювала національним парламентам, і у більш ніж 10 % є міністерський досвід на національному рівні. Зазвичай в парламенті працюють кілька колишніх прем'єр-міністрів і членів Єврокомісії. Діючий склад парламенту включає також колишніх суддів, лідерів профспілок, акторів, військових, співаків, політичних активістів і членів сімей лідерів держав (Олена Бесеску — дочка Президента Румунії Траяна Бесеску).

Багато євродепутатів, що пішли, займають інші політичні посади. Кілька діючих і колишніх президентів, прем'єр-міністрів, заступників прем'єр-міністрів європейських держав були депутатами Європарламенту (наприклад, Ніколя Саркозі, Нік Клегг, Сільвіо Берлусконі).

Всі, крім 27 депутатів, є членами міжнаціональних політичних груп, організованих за політичною приналежністю. Наприклад, британські лейбористи, обрані до парламенту, є членами Партії європейських соціалістів, а всі консерватори Британії в парламенті належали до Європейської народної партії, але потім покинули її і сформували нову групу (Альянс європейських консерваторів та реформістів) у липні 2009 .

Партійна дисципліна у фракціях Європейського парламенту не така сувора, як в національних парламентах. Іноді окремі представники голосують проти генеральної лінії своєї фракції. Більше того, позиція фракції з питання визначається дискусією всередині групи, а не вказується керівництвом партії.

Крім роботи всередині фракції європарламентарі володіють рядом повноважень і прав, що стосуються роботи всього парламенту:

• Право задавати питання Раді Європейського союзу, Єврокомісії та керівникам парламенту;
• Право запропонувати поправку до будь-якого тексту в комітеті;
• Право внести пропозицію до резолюції;
• Право пояснити причини голосування;
• Право піднімати процедурні питання.

Згідно з Лісабонським договором, місця розподіляються в кожній державі відповідно до населення.

Кожен місяць, виключаючи серпень, парламент зустрічається в Стразбурзі на чотириденному пленарному засіданні, шість разів на рік депутати на два дні збираються в Брюсселі. Обов'язок проводити один тиждень кожного місяця в Страсбурзі був покладений на парламент державами-членами під час саміту в Единбурзі в 1992 році.

Крім того, європарламентар може бути членом міжнародної делегації і зустрічатися з іноземними делегаціями, що приїжджають до Брюсселя чи Страсбурга, або відвідувати комітети чи парламенти іноземних держав та областей. Існує кілька міжнародних парламентів, в яких беруть участь євродепутати. Ця робота тягне за собою повні щорічні парламентські зустрічі і частіші засідання комітетів. Парламентарії беруть участь у місіях зі спостереження за виборами.

Очевидно, у депутатів є необхідність підтримувати зв'язок зі своїми виборцями в своїй рідній країні. Більшість євродепутатів повертаються до своїх виборців в четвер увечері, для того щоб провести п'ятницю і часто вихідні з виборцями, місцевими організаціями і політиками, професійними спілками, муніципальними радами, тощо. Депутати Європарламенту можуть наймати помічників для роботи в офісі для виборців та для роботи в парламентському офісі. Оскільки депутати Європарламенту займаються меншою кількістю важливих питань (незначний вплив на проблеми охорони здоров'я, освіти, будівництва, оборони, але великі повноваження в екологічній сфері, сфері захисту прав споживачів, трудового законодавства та торгівлі), їх популярність в рідній країні не така велика, як у депутатів національного парламенту (принаймні, не так велика, як у міністрів або опозиційних лідерів).

Після ратифікації і набуття чинності Лісабонського договору прийняття майже всіх законів ЄС вимагає схвалення і Європейського парламенту, і Ради Міністрів. Вони розглядають законопроєкти в трьох читаннях і можуть пропонувати будь-які поправки до документа, але в кінцевому підсумку вони повинні затвердити однаковий текст законопроєкту. Така система становить двопалатну законодавчу владу.

Депутати Європарламенту також обирають президента Єврокомісії з кандидатів, запропонованих Європейською радою, і, після обговорення кандидатів, схвалюють призначення Комісії в цілому. Парламент може винести Комісії вотум недовіри (наприклад, в 1999 році Комісія під головуванням Жака Сантера пішла у відставку, коли їй був винесений вотум недовіри). Міжнародні угоди, які приймає Європейський союз (наприклад, СОТ, торговельні угоди), повинні бути схвалені Європейським парламентом, також має бути затверджене приєднання нових держав-членів до союзу. Річний Бюджет Європейського Союзу приймається спільно Європарламентом та Радою міністрів.

Парламент також вибирає європейського омбудсмена і проводить слухання з кандидатами на пост президента і з членами керуючих рад Європейського центрального банку, ради аудиторів, різних агентств.

Жінки загалом недостатньо представлені в політиці та громадському житті ЄС, а також у національних парламентах, урядах та місцевих асамблеях.^[5] Відсоток жінок у парламенті ЄС зріс з 15,2 відсотка після перших виборів до Європейського парламенту в 1979 році до 41 відсотка після виборів до Європейського парламенту 2019 року. Для досягнення гендерного паритету жінки повинні займати 50 відсотків місць та посад у владі. Однак, згідно з метою, встановленою Європейським інститутом гендерної рівності, співвідношення від 40 до 60 відсотків вважається прийнятним.^[6]

Після виборів до Європейського парламенту 2014 року 11 країн з 28 досягли цієї мети за власною квотою обраних кандидатів. Хоча в дев'яти країнах ЄС існували механізми для сприяння представництву жінок, лише в чотирьох із цих країн частка жінок перевищила 40 відсотків обраних кандидатів. З іншого боку, у восьми країнах цієї мети було досягнуто, незважаючи на відсутність таких систем.^[7] Комітет FEMM запросив дослідження, яке б дослідило результати виборів з точки зору гендерного балансу.^[8] Інституції ЄС зосередилися на тому, як досягти кращого гендерного балансу (принаймні 40 відсотків) або гендерного паритету (50 відсотків) у наступному Парламенті та на інших високих посадах в інших інституціях.^[9]

На виборах 2019 року було обрано 308 жінок-депутатів Європарламенту (41 відсоток). Швеція обрала найвищий відсоток жінок-депутатів Європарламенту: 55 відсотків. Загалом тринадцять країн обрали від 45 до 55 відсотків жінок-депутатів Європарламенту, причому сім країн досягли рівно 50 відсотків. З іншого боку, Кіпр не обрав жодної жінки, а Словаччина обрала лише 15 відсотків. Інші східноєвропейські країни, а саме Румунія, Греція, Литва та Болгарія, обрали менше 30 відсотків жінок-депутатів Європарламенту. Вісім держав-членів обрали меншу кількість жінок у 2019 році, ніж у 2014 році. Мальта, Кіпр та Естонія втратили найбільше жіноче представництво в парламенті ЄС, скоротившись на 17 процентних пунктів, тоді як Словаччина скоротилася на 16. Однак, незважаючи на падіння, Мальта все ще обрала 50 відсотків жінок у 2019 році. Кіпр знизився з 17 відсотків у 2014 році до нуля цього року, тоді як Естонія знизилася з 50 до 33 відсотків. Угорщина, Литва та Люксембург досягли найбільшого прогресу (19, 18 та 17 процентних пунктів відповідно) у порівнянні 2019 року з 2014 роком, далі йдуть Словенія та Латвія, де відсоток жінок-депутатів Європарламенту збільшився на 13 пунктів. Люксембург, Словенія та Латвія обрали по 50 відсотків жінок-депутатів Європарламенту.^[10]

Станом на 2019 рік, наймолодшою депутаткою Європарламенту була Кіра Марі Петер-Гансен з Данії, якій на початку липневої сесії 2019 року був 21 рік, а також наймолодша людина, будь-коли обрана до Європейського парламенту.^[11][12] Найстаршим депутатом Європарламенту на сьогодні є Маноліс Глезос, якому було 91 рік, коли його обрали (вдруге) у 2014 році, і 92 роки, коли він остаточно пішов у відставку у 2015 році.

Про людину говорять, що він має подвійний мандат, якщо її обрали і в національний, і в європейський парламент. Така практика була розкритикована політичними партіями та державами-членами, а у 2009 році була заборонена.

До 2009 року зарплата євродепутатів (виплачувана державами-членами) була така ж, як і у депутатів нижньої палати національних парламентів. В результаті зарплати депутатів сильно відрізнялися. У 2002 році євродепутат від Італії отримав 130 000 євро, а від Іспанії — 32 000 євро. Однак у липні 2005 року Рада погодилася уніфікувати статус депутатів. Тому, починаючи з 2009 року, всі євродепутати отримують базову річну зарплату, яка складає 38,5 % від зарплати європейського судді, або близько 85 000 євро. Зміни скоротили зарплату одних депутатів (від Італії, Австрії та Німеччини), підвищили у інших (здебільшого, у депутатів східноєвропейських країн) і не торкнулися зарплати депутатів від Великої Британії.

До реформ 2009 року депутати звинувачувалися у використанні щедрих виплат у своїх інтересах. Зазвичай піддавалися критиці розмір зарплати та інші витрати депутатів.

Інші скарги найчастіше стосувались того, що польоти депутатів Європарламенту до Брюсселя і назад оплачувалися за загальною тарифною ставкою, незалежно від фактично понесених витрат. Заплачена ціна могла виявитися вище тої, що була витрачена насправді. Така практика була скасована в 2009 році з обранням нового парламенту. Тепер відшкодовуються лише фактичні, задокументовані витрати.

Інша проблема полягає в тому, що рахунки депутатів Європарламенту перевіряються на вибірковій, а не загальної основі. Щоб зняти підозри, деякі депутати добровільно представляють свої рахунки на повну незалежну ревізію щорічно.

Згідно з протоколом, євродепутати у своїх країнах отримують таку ж депутатську недоторканість, як депутати національного парламенту. В інших державах-членах європейські депутати отримують захист від затримання і судових розглядів, виключаючи випадки, коли вони спіймані під час вчинення злочину. Недоторканність може бути знята заявою уряду зацікавленої держави, спрямованою до Європейського парламенту.

Для країн, що вступають в союз, звичайною практикою є відправлення спостерігачів до парламенту. Число спостерігачів та їхні функції встановлені для країн, що приєднуються, в угодах щодо вступу в союз.

Спостерігачі можуть відвідувати засідання і брати участь в дебатах, але у них немає права голосу. Коли країна стає повноправним членом ЄС, спостерігачі стають євродепутатами на період між вступом держави і виборами до парламенту. Наприклад, НДР мала 18 спостерігачів в 1990—1994 роках. Також з 26 вересня 2005 року по 31 грудня 2006 у Болгарії було 18 спостерігачів в парламенті, а у Румунії — 35. Вони були вибрані з правлячої та опозиційних партій і схвалені національними парламентами цих країн. Після вступу країн в союз спостерігачі стали євродепутатами (але з деякими змінами в складі).

• EUobserver
• Розподіл в Європейському парламенті
• Категорія:Депутати Європарламенту
• Список чинних членів Європейського парламенту