YaChudo

Право на неучасть

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

   Держави, що мають щонайменше одне право на відмову (opt-out)
   Держави без права на відмову

Загалом, право Європейського Союзу є чинним у всіх 27 державах-членах Європейського Союзу. Однак іноді держави-члени під час переговорів отримують певні права на відмову (opt-outs) від законодавства або договорів Європейського Союзу, що означає, що вони не зобов'язані брати участь у певних сферах політики. Наразі такі права на відмову мають три держави: Данія (два права на відмову), Ірландія (два права на відмову) та Польща (одне право на відмову). Велика Британія мала чотири права на відмову до свого виходу з Союзу.

Це відрізняється від посиленого співробітництва — заходу, запровадженого Амстердамським договором, за яким мінімум дев'яти державам-членам дозволяється співпрацювати в рамках структури Європейського Союзу без залучення інших держав-членів, після того, як Європейська комісія та кваліфікована більшість схвалять такий захід. Це також відрізняється від Механізму співпраці та перевірки (МСП), скасування якого залежить від виконання відповідними державами-членами певних контрольних показників, а також від тимчасових відступів (дерогацій) у певних сферах співпраці (таких як Шенгенська угода та єврозона) до моменту, коли відповідні держави-члени виконають умови вступу.

Зведена таблиця

Права на відмову (opt-outs) держав-членів Європейського Союзу від договорів
Країна Кількість відмов Сфера політики
Економічний і монетарний союз (EMU) Простір свободи, безпеки та юстиції (AFSJ) Політика безпеки та оборони (CSDP) Соціальна глава
Єврозона Загальний простір (AFSJ) Шенгенська зона Хартія основних прав
Поточні права на відмову держав-членів (станом на 2026 рік)
Данія Данія (деталі) 2 Відмова[a] Відмова Міжурядовий рівень Без відмов Колишня відмова Без відмов
Ірландія Ірландія 2 Без відмов Відмова

(з правом приєднання)

Відмова

(з правом приєднання)

Без відмов Без відмов Без відмов
Польща Польща 1 Дерогація[b] Без відмов Без відмов Відмова[c] Без відмов Без відмов
Колишні права на відмову держав-членів (станом на дату виходу у 2020 році)
Велика Британія Велика Британія (деталі) 4 Відмова Відмова

(з правом приєднання)

Відмова

(з правом приєднання)

Відмова[c] Без відмов Колишня відмова
  •    Без відмов: У договорах ЄС немає права на відмову.
  •    Колишня відмова: Право на відмову, яке було скасовано.
  •    Міжурядовий рівень: Відмова у договорах ЄС, але країна бере участь у цій сфері політики на основі міжурядової угоди.
  •    Дерогація (відступ): Немає права на відмову в договорах ЄС, але країна не бере участі в цій сфері політики, доки не виконає необхідні умови.
  •    Відмова (з правом приєднання / opt-in): Право на відмову в договорах ЄС, що передбачає можливість приєднання до ініціатив у кожному конкретному випадку.
  •    Відмова (opt-out): Право на відмову в договорах ЄС.

Поточні права на відмову

Станом на 2024 рік три держави мають формальні права на відмову (opt-outs) загалом у чотирьох сферах політики.

Економічний і монетарний союз, етап III (Єврозона) – Данія

Усі держави-члени, окрім Данії, або вже перейшли на євро, або юридично зобов'язані це зробити. Маастрихтський договір 1992 року включав протоколи щодо Великої Британії[1] (яка на той час була державою-членом) та Данії, що надавали їм право на відмову з можливістю самостійно вирішувати, чи приєднуватися до євро і коли це зробити. Згодом Данія повідомила Раду Європейських Співтовариств про своє рішення відмовитися від євро, і це було включено як частину Единбурзької угоди 1992 року — Рішення Ради, ухваленого після початкового відхилення Маастрихтського договору на данському референдумі 1992 року. Метою цієї угоди було сприяти її схваленню на другому референдумі, що і сталося. Рішення Данії про відмову згодом було офіційно закріплено у зміненому протоколі як частині Лісабонського договору.

У 2000 році данські виборці проголосували проти приєднання до євро на референдумі з перевагою 53,2% проти 46,8% при явці 87,6%.

Хоча всі інші держави зобов'язані з часом перейти на євро згідно з умовами їхніх договорів про вступ, оскільки членство в Механізмі валютних курсів (ERM) є передумовою для запровадження євро, а приєднання до ERM є добровільним, ці держави можуть фактично контролювати час переходу на євро, навмисно не виконуючи вимогу щодо участі в ERM.

Простір свободи, безпеки та юстиції

Данія та Ірландія мають права на відмову від простору свободи, безпеки та юстиції (AFSJ) у цілому, водночас Данія та Ірландія також мають права на відмову від Шенгенської угоди, а Польща — право на відмову від застосування Хартії основних прав.

Велика Британія також мала права на відмову від усіх цих сфер політики до свого виходу з Європейського Союзу у 2020 році.

Загальні – Данія та Ірландія

   Держави, що повноцінно беруть участь у політиках AFSJ в цілому
   Держава з правом на відмову, яка може приєднуватися (opt-in) до ініціатив AFSJ у кожному конкретному випадку
   Держава з правом на відмову від AFSJ

Ірландія має гнучке право на відмову від законодавства, прийнятого у просторі свободи, безпеки та юстиції, яке охоплює всі питання, що раніше належали до компонента Юстиція та внутрішні справи (ЮВС) до укладення Амстердамського договору.[2] Це дозволяє їй приєднуватися або відмовлятися від законодавства та законодавчих ініціатив у кожному конкретному випадку (чим вона зазвичай і користується, приєднуючись до них), за винятком питань, пов'язаних із Шенгенським acquis.[3] Право на відмову від сфери політики ЮВС було спочатку отримано Ірландією та Великою Британією у протоколі до Амстердамського договору 1997 року і було збережено обома країнами в Лісабонському договорі.[4] Огляд, опублікований урядом Ірландії у 2025 році, дійшов висновку, що "Ірландія повинна продовжувати підпадати під дію Протоколу", але водночас повинна "максимально можливо брати участь у заходах AFSJ".[5]

Натомість Данія має більш жорстке право на відмову від простору свободи, безпеки та юстиції. Хоча Единбурзька угода 1992 року передбачала, що "Данія повноцінно братиме участь у співпраці з питань юстиції та внутрішніх справ",[6] Амстердамський договір 1997 року містив протокол, який звільняв її, з точки зору права ЄС, від участі в цих сферах політики, які замість цього здійснюються з Данією на міжурядовій основі. Було укладено низку паралельних міжурядових угод між ЄС та Данією для поширення на неї регламентів ЄС, прийнятих у рамках простору свободи, безпеки та юстиції, в яких Данія не може брати безпосередньої участі через своє право на відмову. Під час переговорів щодо Лісабонського договору Данія домоглася внесення поправок до протоколу, що дали їй можливість перетворити своє право на відмову (opt-out) від Провору свободи, безпеки та юстиції (який включив колишній компонент Юстиції та внутрішніх справ) на гнучке право на приєднання (opt-in) за зразком ірландських та британських винятків.[7] На референдумі 3 грудня 2015 року 53,1% виборців відхилили реалізацію цієї опції.[8]

Шенгенська угода – Данія та Ірландія

   Держави-члени ЄС, що беруть участь
   Держави-члени ЄС, що беруть участь, але з чинним прикордонним контролем на сухопутних кордонах
   Держави-члени ЄС, що не беруть участь, але зобов'язані приєднатися
   Держави-члени ЄС із правом на відмову
   Держави, що не є членами ЄС, але беруть участь
   Держави, що не є членами ЄС і беруть участь де-факто
   Держави, що не є членами ЄС, з відкритими кордонами

Шенгенська угода скасувала прикордонний контроль між державами-членами Європейського співтовариства, які до неї приєдналися. Коли Амстердамський договір 1997 року інкорпорував її в договори ЄС, Ірландія та Велика Британія (яка на той час була членом) отримали права на відмову від виконання Шенгенського acquis, оскільки вони були єдиними державами-членами ЄС, які не підписали угоду. Однак протокол щодо Шенгенського acquis уточнював, що вони можуть зробити запит на приєднання до Шенгенських заходів у кожному конкретному випадку за власним бажанням, за умови одностайного схвалення іншими державами-учасницями.

Протокол щодо Шенгенського acquis та протокол щодо Данії Амстердамського договору передбачають, що Данія, яка підписала протокол про приєднання до Шенгенської угоди, продовжуватиме бути зв'язаною її положеннями і матиме можливість брати участь у подальшому розвитку Шенгенського acquis, але робитиме це на міжурядовій основі, а не відповідно до права ЄС, для тих положень, які підпадають під компонент Юстиції та внутрішніх справ, від яких Данія отримала право на відмову. Коли приймається захід, який розвиває Шенгенське acquis, Данія має шість місяців на ухвалення рішення про його імплементацію. Якщо Данія вирішує імплементувати захід, він набуває сили міжнародної угоди між Данією та державами Шенгенської угоди. Однак протокол передбачає, що якщо Данія вирішить не імплементувати подальший розвиток Шенгенського acquis, ЄС та його держави-члени "розглянуть відповідні заходи, які необхідно вжити".[9] Невиконання Данією шенгенських заходів може призвести до її виключення з Шенгенської зони.[10] Протокол про загальне право на відмову Данії від AFSJ передбачає, що якщо Данія скористається своєю можливістю перетворити право на відмову у гнучке право на приєднання, вона стане зв'язаною Шенгенським acquis відповідно до права ЄС, а не на міжурядовій основі.

Ірландія подала запит на участь у Шенгенському acquis у 2002 році, який був схвалений Радою Європейського Союзу.[11] Рішення Ради у 2020 році схвалило імплементацію положень щодо захисту даних та Шенгенської інформаційної системи для Ірландії.[12]

Ірландія приєдналася до Великої Британії в ухваленні цього винятку, щоб зберегти свій кордон із Північною Ірландією відкритим завдяки Спільній транзитній зоні (CTA).[1][13][14] Перед поновленням CTA у 2011 році, коли британський уряд пропонував вимагати паспорти для в'їзду ірландських громадян до Великої Британії,[15] лунали заклики до Ірландії приєднатися до Шенгенської зони.[14] Однак у відповідь на запитання з цього приводу Берті Агерн, тодішній прем'єр-міністр Ірландії, заявив: "На запитання, чи є це кінцем спільної транзитної зони і чи повинні ми приєднатися до Шенгену, відповідь 'ні'."[14][16]

Хартія основних прав – Польща

   Держави, що повноцінно застосовують Хартію
   Держава з правом на відмову від застосування Хартії

Хоча Польща бере участь у просторі свободи, безпеки та юстиції, вона забезпечила собі — разом з іншою тодішньою державою-членом, Великою Британією, — протокол, який роз'яснив, як Хартія основних прав Європейського Союзу, що є частиною Лісабонського договору, взаємодіятиме з національним правом у їхніх країнах, обмежуючи можливості європейських судів виносити рішення з питань, пов'язаних із Хартією, якщо вони будуть передані до національних судів.[17] Тодішня керівна партія Польщі, Право і справедливість, головним чином висловлювала побоювання, що Хартія може змусити Польщу надати гомосексуальним парам такі ж пільги, якими користуються гетеросексуальні пари.[18]

Існує значна дискусія щодо юридичної сили цього протоколу. Один погляд, який поділяє Ян Їрасек,[19] полягає в тому, що протокол є правом на відмову (opt-out), яке виключає застосування Хартії до Польщі та Великої Британії. Інший погляд, який поділяє Інгольф Перніс, полягає в тому, що протокол має лише тлумачний характер, який матиме обмежені або нульові правові наслідки.[20] Крейг та де Бурка стверджують, що протокол має лише декларативний характер. У ньому сказано, що "Хартія не розширює можливості" Європейського суду справедливості чи іншого суду скасовувати британське чи польське право, але Суд ЄС і так вже мав таку компетенцію у будь-якому випадку. Відповідно, Протокол "навряд чи матиме якийсь значний ефект на практиці".[21] У справі NS v Home Secretary Суд ЄС постановив, що Стаття 1(1) протоколу "пояснює Статтю 51 Хартії щодо сфери її застосування і не має на меті звільнити Республіку Польща чи Велику Британію від зобов'язання дотримуватися положень Хартії або перешкодити суду однієї з цих держав-членів забезпечувати дотримання цих положень".[22]

Комітет з питань європейського контролю Палати громад Великої Британії, до складу якого входили члени як Лейбористської, так і Консервативної партій, висловив сумніви щодо тексту протоколу, стверджуючи, що роз'яснення могло бути сформульоване недостатньо сильно і чітко для досягнення цілей уряду.[23][24][25]

Після того, як Громадянська платформа перемогла на парламентських виборах 2007 року в Польщі, вона оголосила, що не відмовлятиметься від Хартії, залишивши Велику Британію єдиною країною, яка її не прийняла.[26] Однак Дональд Туск, новий прем'єр-міністр та лідер Громадянської платформи, згодом уточнив цю обіцянку, заявивши, що зважить усі ризики, перш ніж скасовувати право на відмову,[27] а 23 листопада 2007 року він оголосив, що врешті-решт не скасовуватиме виняток для Хартії (попри те, що і його партія, і їхній партнер по коаліції, Польська селянська партія, були за його скасування). Туск заявив, що хоче дотриматися домовленостей, досягнутих попереднім урядом, і що йому потрібна підтримка партії Право і справедливість, щоб отримати більшість у дві третини голосів у Парламенті Польщі, необхідну для схвалення ратифікації Лісабонського договору.[28] Невдовзі після підписання договору польський Сейм ухвалив резолюцію, в якій висловив своє бажання мати можливість вийти з Протоколу.[29] Згодом Туск уточнив, що він може підписати Хартію після успішної ратифікації Лісабонського договору.[30] Однак після набуття договором чинності речник Президента Польщі стверджував, що Хартія вже діє в Польщі, і тому немає необхідності виходити з протоколу. Він також заявив, що уряд не вживає активних спроб вийти з протоколу.[31] Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський з Громадянської платформи доводив, що протокол лише незначною мірою модифікує застосування Хартії в Польщі, і що формальна відмова від опт-ауту вимагатиме внесення змін до договору, які повинні будуть ратифікувати всі держави-члени ЄС.[32] У квітні 2012 року Лешек Міллер, лідер Союзу демократичних лівих сил, заявив, що він підпише хартію, якщо прийде до влади. За словами Ендрю Даффа, британського члена Європейського парламенту: "З того часу було розроблено польський конституційний механізм, за допомогою якого Польща може ухвалити рішення про внесення змін до Протоколу або вихід з нього, і така можливість залишається на стадії розгляду".[33]

Юридичні гарантії

Кілька разів держава-член ЄС стикалася з внутрішньою суспільною опозицією щодо ратифікації договору ЄС, що призводило до його відхилення на референдумі. Щоб допомогти зняти ці занепокоєння, ЄС пропонував надати державі, яка відхилила договір, "юридичну гарантію". Ці гарантії не мали на меті звільнити державу від будь-яких положень договору, як це робить право на відмову (opt-out). Замість цього вони пропонували роз'яснення або тлумачення положень, щоб розвіяти страхи щодо альтернативних інтерпретацій.

Громадянство – Данія

Як частину Единбурзької угоди 1992 року, Данія отримала роз'яснення щодо природи громадянства Європейського Союзу, яке було запропоноване в тоді ще не чинному Маастрихтському договорі.[34] Угода мала форму Рішення Ради.[35] Частина угоди, яка стосувалася лише Данії і була присвячена громадянству, звучала так:

Положення Другої частини Договору про заснування Європейського Співтовариства, що стосуються громадянства Союзу, надають громадянам держав-членів додаткові права та захист, як зазначено у цій Частині. Вони жодним чином не замінюють національне громадянство. Питання про те, чи має особа громадянство держави-члена, буде вирішуватися виключно на основі національного законодавства відповідної держави-члена.

Гарантія для Данії щодо громадянства так і не була включена до договорів, але суть цієї заяви згодом була додана до Амстердамського договору і поширюється на всі держави-члени. Стаття 2 визначає, що:

Громадянство Союзу доповнює, а не замінює національне громадянство.

Ірландський протокол до Лісабонського договору

Після того, як ірландські виборці відхилили Лісабонський договір у 2008 році, Ірландії було надано низку гарантій (щодо безпеки та оборони, етичних питань та оподаткування) в обмін на проведення другого референдуму. Під час другої спроби у 2009 році договір було схвалено. Замість того, щоб повторювати процедуру ратифікації, гарантії були оформлені лише як декларації з обіцянкою додати їх до наступного договору.[36][37]

Зрештою, держави-члени вирішили підписати протокол не разом із договором про приєднання Хорватії, а як окремий документ. Відповідний проєкт протоколу[38] був запропонований Європейською радою та схвалений Європейським парламентом у квітні 2012 року.[39] 16 травня відбулася Міжурядова конференція,[40] і протокол був підписаний усіма державами Європейського Союзу в період з цієї дати до 13 червня 2012 року.[41] Планувалося, що протокол набуде чинності 1 липня 2013 року, за умови, що всі держави-члени ратифікують угоду до того часу,[42] але він набув чинності лише 1 грудня 2014 року.[43]

Колишні права на відмову

Велика Британія

Під час свого членства в Європейському Союзі Велика Британія мала п'ять прав на відмову (opt-outs) від законодавства ЄС (від Економічного і монетарного союзу, простору свободи, безпеки та юстиції, Шенгенської угоди, Хартії основних прав та Соціальної глави). Чотири з них залишалися чинними, коли країна вийшла з ЄС, що було найбільшою кількістю серед усіх держав-членів.

Уряд лейбористів на чолі з Тоні Блером доводив, що Велика Британія повинна скасувати своє право на відмову від EMU та приєднатися до євро після схвалення на референдумі, за умови виконання п'яти економічних тестів. Однак оцінка цих тестів у червні 2003 року показала, що не всі вони були виконані.[44] Політика коаліційного уряду, обраного у 2010 році, полягала у тому, щоб не запроваджувати євро до загальних виборів 2015 року.[45]

Відповідно до Протоколу 36 Лісабонського договору, Велика Британія мала можливість відмовитися від усього законодавства про поліцейську співпрацю та кримінальне правосуддя, ухваленого до набуття чинності договором, до якого згодом не вносилися зміни. Рішення про відмову мало бути ухвалене щонайменше за шість місяців до того, як згадані заходи перейдуть під юрисдикцію Суду Європейського Союзу 1 грудня 2014 року. Велика Британія поінформувала Європейську раду про своє рішення скористатися правом на відмову в липні 2013 року,[46] і як наслідок, вищезгадане законодавство припинило застосовуватися до Великої Британії з 1 грудня 2014 року.[47][48] Хоча протокол дозволяв Великій Британії або відмовитися від усього законодавства відразу, або не відмовлятися взагалі, згодом вони повторно приєдналися (opted back in) до деяких заходів.[49][50][51]

Велика Британія офіційно подала запит на участь у певних положеннях Шенгенського acquis — Розділ III щодо Поліцейської безпеки та судової співпраці — у 1999 році, і це було схвалено Радою Європейського Союзу 29 травня 2000 року.[52] Поширення деяких із раніше схвалених напрямків співпраці на Велику Британію було погоджено рішенням Ради 2004 року, яке набуло чинності 1 січня 2005 року.[53] Наступне рішення Ради у 2015 році схвалило застосування положень щодо захисту даних та Шенгенської інформаційної системи для Великої Британії.[54] Право на відмову критикували за те, що воно перешкоджало можливостям країни боротися з транснаціональною злочинністю через відсутність доступу до Шенгенської інформаційної системи.[55]

Велика Британія забезпечила собі право на відмову від Хартії основних прав ЄС через побоювання, що вона може бути використана для зміни британського трудового законодавства, особливо щодо дозволу на проведення більшої кількості страйків.[56]

Уряд Мейджора забезпечив для Великої Британії право на відмову від протоколу щодо Соціальної глави Маастрихтського договору до його підписання у 1992 році.[57] Уряд Блера скасував це право на відмову після приходу до влади на загальних виборах 1997 року як частину тексту Амстердамського договору.[58][59]

Данія

Единбурзька угода 1992 року включала гарантію Данії про те, що вона не буде зобов'язана приєднуватися до Західноєвропейського союзу, який відповідав за оборону. Крім того, угода передбачала, що Данія не братиме участі в обговореннях і не буде зв'язана рішеннями ЄС, що мають оборонне значення. Амстердамський договір 1997 року містив протокол, який формалізував це право на відмову від Спільної безпекової та оборонної політики ЄС (CSDP). Як наслідок, Данія була виключена з обговорень зовнішньої політики, що мали оборонне значення, і не брала участі в закордонних місіях з оборонним компонентом.[60]

Після вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року данський уряд оголосив, що 1 червня відбудеться референдум щодо скасування її права на відмову в цій сфері політики.[61] Політичні партії Венстре, Данська соціал-ліберальна партія та Консервативна народна партія історично підтримували припинення дії винятку, водночас Соціалістична народна партія та керівні Соціал-демократи змінили свою позицію на підтримку цього кроку після початку кризи. Праві партії — Данська народна партія та Нові праві, а також лівий Єдиний список, продовжували виступати проти цього кроку. За результатами референдуму 66,9% виборців проголосували за скасування оборонного опт-ауту. Після референдуму 20 червня Данія офіційно повідомила ЄС про відмову від свого опт-ауту з питань оборони, що набуло чинності з 1 липня.[62][63]

Колишні пропозиції

Велика Британія

Після оголошення урядом Великої Британії про те, що він проведе референдум щодо виходу з Європейського Союзу, між ним та ЄС було досягнуто домовленості про перегляд умов членства у разі, якщо держава проголосує за те, щоб залишитися членом. На додаток до низки поправок до Регламентів ЄС, які б застосовувалися до всіх держав, Великій Британії було б надано юридичну гарантію, що чітко звільняє її від прописаної в договорі символічної мети створення «дедалі згуртованішого союзу» шляхом поглиблення інтеграції.[64] Ця гарантія була включена до Рішення Європейської ради з обіцянкою інкорпорувати її в договори під час їхнього наступного перегляду.[65] Однак, після референдуму, на якому Велика Британія проголосувала за вихід з ЄС, згідно з умовами Рішення, ці положення втратили чинність.

Чехія

У 2009 році президент Чехії Вацлав Клаус відмовився завершити ратифікацію Лісабонського договору, поки Чехії не нададуть право на відмову від застосування Хартії основних прав, як це було зроблено для Польщі та Великої Британії через Протокол до договору. Він заявив, що стурбований тим, що Хартія дозволить сім'ям етнічних німців, депортованих з території сучасної Чехії після Другої світової війни, оскаржити цю депортацію в судах ЄС.[66] Проте юристи стверджували, що закони, за якими були виселені німці (так звані Декрети Бенеша), не підпадають під юрисдикцію права ЄС, оскільки Хартія не може застосовуватися зворотною силою.[67] У жовтні 2009 року лідери ЄС погодилися внести поправки до протоколу про право на відмову для Польщі та Великої Британії, щоб включити туди Чехію під час укладання наступного договору про приєднання.[68][69]

У вересні 2011 року чеський уряд офіційно подав запит до Ради ЄС на те, щоб були внесені обіцяні зміни до договору для поширення дії протоколу на Чехію,[70] і проєкт відповідної поправки був запропонований Європейською радою.[71] Однак у жовтні 2011 року Сенат Чехії прийняв резолюцію, що виступала проти їхнього приєднання до протоколу.[72] Коли наприкінці 2011 року був підписаний Договір про приєднання Хорватії 2011 року, чеську поправку до протоколу туди не включили. У жовтні 2012 року Комітет з конституційних питань Європейського парламенту схвалив звіт, у якому рекомендував не дозволяти приєднання Чехії до Протоколу.[73] 11 грудня 2012 року був опублікований третій проєкт звіту комітету Європарламенту,[74] а 22 травня 2013 року[71] Парламент проголосував за те, щоб закликати Європейську раду "не розглядати запропоновану поправку до Договорів".[70][71][75] Проте Парламент заздалегідь надав свою згоду на те, що перегляд договору для додавання Чехії до Протоколу не потребуватиме скликання нового конвенту.[76] У січні 2014 року, після парламентських виборів, що пройшли в жовтні минулого року і призвели до зміни уряду, новий міністр Чехії з прав людини Іржі Дінстбір-молодший заявив, що спробує домогтися відкликання запиту своєї країни на отримання опт-ауту.[77][78] Це було підтверджено 20 лютого 2014 року новим прем'єр-міністром Богуславом Соботкою, який відкликав запит на опт-аут під час зустрічі з Головою Європейської комісії Жозе Мануелом Баррозу[79][80] невдовзі після того, як його новообраний уряд отримав довіру Парламенту.[81] У травні 2014 року Рада Європейського Союзу офіційно відкликала свою рекомендацію щодо проведення Міжурядової конференції держав-членів для розгляду запропонованих поправок до договорів.[82][83][84][85]

Див. також

Коментарі

  1. ↑ Бере участь у ERM II.
  2. ↑ Відповідно до статті 139 Договору про функціонування Європейського Союзу, держави-члени, які зобов'язані перейти на євро, але ще не виконали критерії конвергенції євро, мають дерогацію (відступ) щодо виконання відповідних положень.
  3. ↑ а б Часткове право на відмову від сфери політики, що стосується застосування положень Хартії.

Примітки

  1. ↑ а б Parliament of the United Kingdom (12 березня 1998). Volume: 587, Part: 120 (12 Mar 1998: Column 391, Baroness Williams of Crosby). House of Lords Hansard. Процитовано 13 жовтня 2007.
  2. ↑ See Protocol (No 21) on the position of the United Kingdom and Ireland in respect of the Area of Freedom, Security, and Justice (page 295 of the Consolidated version of the Treaty on the Functioning of the European Union)
  3. ↑ Charter, David & Elliott, Francis (13 жовтня 2007). Will the British ever be given a chance to vote on their future in Europe?. The Times. UK. Процитовано 13 жовтня 2007.[недоступне посилання з 01.09.2024]
  4. ↑ Miller, Vaughne (19 жовтня 2011). UK Government opt-in decisions in the Area ofFreedom, Security and Justice. Government of the United Kingdom. Архів оригіналу (PDF) за 23 листопада 2011. Процитовано 26 травня 2014.
  5. ↑ Review of Ireland's Protocol on the area of freedom, security and justice (PDF). Government of Ireland. 2024.
  6. ↑ Peers, Steve (2011). EU Justice and Home Affairs Law. Oxford University Press. ISBN 9780199604906.
  7. ↑ Europolitics (7 листопада 2007). Treaty of Lisbon – Here is what changes! (PDF). Europolitics № 3407. Архів оригіналу (PDF) за 27 листопада 2007. Процитовано 22 листопада 2007.
  8. ↑ Denmark to vote on Justice and Home Affairs opt-in model on 3 December. Ministry of Foreign Affairs of Denmark. 21 серпня 2015. Архів оригіналу за 11 вересня 2015. Процитовано 21 серпня 2015.
  9. ↑ Article 4(2) in Protocol (No 22) annexed to the (Consolidated version of) the Treaty on the Functioning of the European Union)
  10. ↑ Papagianni, Georgia (2006). Institutional and policy dynamics of EU migration law. Leiden: Nijhoff. с. 33. ISBN 9004152792.
  11. ↑ Council Decision (2002/192/EC) of 28 February 2002 concerning Ireland's request to take part in some of the provisions of the Schengen acquis
  12. ↑ Council Implementing Decision (EU) 2020/1745 of 18 November 2020 on the putting into effect of the provisions of the Schengen acquis on data protection and on the provisional putting into effect of certain provisions of the Schengen acquis in Ireland
  13. ↑ Declaration by Ireland on Article 3 of the Protocol on the position of the United Kingdom and Ireland (Protocol on the application of certain aspects of Article 7a of the Treaty establishing the European Community to the United Kingdom and to Ireland, attached to the Treaty of Amsterdam)
  14. ↑ а б в Expanding Schengen outside the Union. 10 січня 2008. Процитовано 27 лютого 2014.
  15. ↑ Collins, Stephen (24 жовтня 2007). Irish will need passports to visit Britain from 2009. The Irish Times. Архів оригіналу за 11 жовтня 2012. Процитовано 24 жовтня 2007.
  16. ↑ Dáil Éireann (24 жовтня 2007). Vol. 640 No. 2. Dáil Debate. Процитовано 25 жовтня 2007.
  17. ↑ European Parliament (10 жовтня 2007). MEP debate forthcoming crucial Lisbon summit and new Treaty of Lisbon. Press Service. Архів оригіналу за 12 жовтня 2007. Процитовано 13 жовтня 2007.
  18. ↑ Staff writer (5 жовтня 2007). Finland's Thors blasts Poland over EU rights charter. NewsRoom Finland. Процитовано 13 жовтня 2007.[недоступне посилання з 01.04.2020]
  19. ↑ Jirásek, Jan. Application of the Charter of Fundamental Rights of the EU in the United Kingdom and Poland According to the Lisbon Treaty (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 18 травня 2016. Процитовано 23 січня 2010.
  20. ↑ Pernice, Ingolf (2008), Griller, Stefan; Ziller, Jaques (ред.), The Treaty of Lisbon and Fundamental Rights (PDF), The Lisbon Treaty: EU Constitutionalism without a Constitutional Treaty?, Wien New York: Springer, архів оригіналу (PDF) за 20 червня 2010, процитовано 23 січня 2010
  21. ↑ Craig, Paul; de Burcá, Grainne (18 серпня 2011). EU Law: Text, Cases and Materials (вид. 5th). с. 395. ISBN 978-0-19-957699-9.
  22. ↑ Joined Cases C-411/10 and C-493/10, N.S. v Home Secretary and M.E. v. Refugee Applications Commissioner [2011] EUECJ C-411/10 (21 December 2011). Quoted from para. 120.
  23. ↑ Branigan, Tania (10 жовтня 2007). MPs point to flaws in Brown's 'red line' EU treaty safeguards. The Guardian. UK. Процитовано 13 жовтня 2007.
  24. ↑ Wintour, Patrick (12 жовтня 2007). Opt-outs may cause problems, MPs warn Brown. The Guardian. UK. Процитовано 13 жовтня 2007.
  25. ↑ European Scrutiny Committee (2 жовтня 2007). European Union Intergovernmental Conference. European Scrutiny – Thirty-Fifth Report. British House of Commons. Процитовано 14 жовтня 2007.
  26. ↑ Staff writer (22 жовтня 2007). Poland's new government will adopt EU rights charter: official. EUbusiness. Архів оригіналу за 17 грудня 2007. Процитовано 22 жовтня 2007.
  27. ↑ Staff writer (25 жовтня 2007). Poland will ponder before signing EU rights deal. EUbusiness. Архів оригіналу за 5 лютого 2008. Процитовано 25 жовтня 2007.
  28. ↑ Staff writer (23 листопада 2007). No EU rights charter for Poland. BBC News. Процитовано 23 листопада 2007.
  29. ↑ UCHWAŁA – Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 20 grudnia 2007 r. w sprawie traktatu reformującego UE podpisanego w Lizbonie 13 grudnia 2007 r. Sejm. 20 грудня 2007. Архів оригіналу за 24 лютого 2021. Процитовано 9 лютого 2014.
  30. ↑ Staff writer (4 грудня 2007). Russia poll vexes EU and Poland. BBC News. Процитовано 4 грудня 2007.
  31. ↑ Karta Praw Podstawowych nie musi być ratyfikowana. 'Bo obowiązuje' (пол.). 14 вересня 2011. Процитовано 9 лютого 2013.
  32. ↑ Siwiec pyta Sikorskiego o Kartę Praw Podstawowych (пол.). 9 вересня 2011. Процитовано 9 лютого 2013.
  33. ↑ WRITTEN EVIDENCE FROM ANDREW DUFF MEP. 6 січня 2014. Архів оригіналу за 24 лютого 2014. Процитовано 9 лютого 2014.
  34. ↑ Miles, Lee (28 червня 2005). The European Union and the Nordic Countries. Routledge. ISBN 9781134804061.
  35. ↑ Denmark and the Treaty on European Union
  36. ↑ Crosbie, Judith (12 May 2009) Ireland seeks sign-off on Lisbon treaty guarantees, European Voice
  37. ↑ Smyth, Jamie (2 April 2009) MEP queries legal basis for Ireland's Lisbon guarantees [Архівовано 25 December 2011 у Wayback Machine.], The Irish Times
  38. ↑ 2011/0815(NLE) – 06/10/2011 Legislative proposal. European Parliament. 6 жовтня 2011. Процитовано 3 березня 2012.
  39. ↑ Irish Lisbon guarantees approved. The Irish Times. 18 квітня 2012. Архів оригіналу за 21 квітня 2012. Процитовано 7 липня 2012.
  40. ↑ Treaty on the Functioning of the European Union (Irish Protocol) – Foreign and Commonwealth Affairs. TheyWorkForYou.com. 17 травня 2012. Процитовано 7 липня 2012.
  41. ↑ Protocol on the concerns of the Irish people on the Treaty of Lisbon details. Council of the European Union. Процитовано 2 березня 2013.
  42. ↑ MEP Gallagher welcomes EP support for Ireland's protocol to the Lisbon Treaty. noodls.com. 21 березня 2012. Процитовано 7 липня 2012.
  43. ↑ COMUNICATO: Entrata in vigore del Protocollo concernente le preoccupazioni del popolo irlandese al Trattato di Lisbona, fatto a Bruxelles il 13 giugno 2012. (14A09644) (GU Serie Generale n.292 del 17-12-2014). Italian Ministry of Foreign Affairs and International Cooperation (Ministero degli Affari Esteri e della cooperazione internazionale). Процитовано 17 грудня 2014.
  44. ↑ Staff writer (11 грудня 2003). Euro poll question revealed. BBC News. Процитовано 17 жовтня 2007.
  45. ↑ David Cameron and Nick Clegg pledge 'united' coalition. BBC. 12 травня 2010.
  46. ↑ Decision pursuant to Article 10(5) of Protocol 36 to The Treaty on the Functioning of the European Union (PDF). Government of the United Kingdom. Липень 2014. Архів (PDF) оригіналу за 12 листопада 2014. Процитовано 20 листопада 2014.
  47. ↑ List of Union acts adopted before the entry into force of the Lisbon Treaty in the field of police cooperation and judicial cooperation in criminal matters which cease to apply to the United Kingdom as from 1 December 2014 pursuant to Article 10(4), second sentence, of Protocol (No 36) on transitional provisions
  48. ↑ List of Union acts adopted before the entry into force of the Lisbon Treaty in the field of police cooperation and judicial cooperation in criminal matters which have been amended by an act applicable to the United Kingdom adopted after the entry into force of the Lisbon Treaty and which therefore remain applicable to the United Kingdom as amended or replaced
  49. ↑ 2014/858/EU: Commission Decision of 1 December 2014 on the notification by the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland of its wish to participate in acts of the Union in the field of police cooperation and judicial cooperation in criminal matters adopted before the entry into force of the Treaty of Lisbon and which are not part of the Schengen acquis
  50. ↑ 2014/857/EU: Council Decision of 1 December 2014 concerning the notification of the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland of its wish to take part in some of the provisions of the Schengen acquis which are contained in acts of the Union in the field of police cooperation and judicial cooperation in criminal matters and amending Decisions 2000/365/EC and 2004/926/EC
  51. ↑ Miller, Vaughne (20 березня 2012). The UK's 2014 Jurisdiction Decision in EU Police and Criminal Justice Proposals (PDF). European Parliament Information Office in the United Kingdom. Процитовано 9 лютого 2013.[недоступне посилання з 01.04.2020]
  52. ↑ 2000/365/EC: Council Decision of 29 May 2000 concerning the request of the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland to take part in some of the provisions of the Schengen acquis
  53. ↑ 2004/926/EC: Council Decision of 22 December 2004 on the putting into effect of parts of the Schengen acquis by the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland
  54. ↑ Council Implementing Decision (EU) 2015/215 of 10 February 2015 on the putting into effect of the provisions of the Schengen acquis on data protection and on the provisional putting into effect of parts of the provisions of the Schengen acquis on the Schengen Information System for the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland
  55. ↑ Parliament of the United Kingdom (2 березня 2007). 9th Report of 2006/07, HL Paper 49. Schengen Information System II (SIS II), House of Lords European Union Committee (Sub-Committee F). Архів оригіналу за 9 листопада 2007. Процитовано 24 жовтня 2007. {{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  56. ↑ Williams, Liza (9 жовтня 2007). Should a referendum be held on EU treaty?. Liverpool Daily Post. Архів оригіналу за 20 жовтня 2007. Процитовано 13 жовтня 2007.
  57. ↑ Dale, Reginald (6 травня 1997). THINKING AHEAD/Commentary : Is Blair Leading a Continental Drift?. The New York Times. Процитовано 13 жовтня 2007.
  58. ↑ Johnson, Ailish (2005). Vol. 8 Memo Series (Page 6) (PDF). Social Policy: State of the European Union. Архів оригіналу (PDF) за 27 лютого 2008. Процитовано 13 жовтня 2007.
  59. ↑ Agreement on Social Policy. Eurofound. Архів оригіналу за 27 травня 2014. Процитовано 26 травня 2014.
  60. ↑ EU – The Danish Defence Opt-Out. Danish Ministry of Defence. Архів оригіналу за 22 червня 2018. Процитовано 12 квітня 2014.
  61. ↑ Yes or no? Now Danes must decide whether they want to fully integrate into the EU's defense policy (дан.). Danmarks Radio. 7 березня 2022. Процитовано 7 березня 2022.
  62. ↑ List of Union acts adopted pursuant to Article 26(1), Article 42 and Articles 43 to 46 of the Treaty on European Union, to be applied to Denmark as from 1 July 2022 2022/C 263/05
  63. ↑ Danes vote yes to abolish EU defence opt-out – here are the next steps. Ministry of Foreign Affairs (Denmark). 2 червня 2022. Процитовано 5 червня 2022.
  64. ↑ Britain should stay in the European Union. The Washington Post. 22 лютого 2016. Процитовано 15 березня 2016.
  65. ↑ European Council meeting (18 and 19 February 2016) – Conclusions. European Council. 19 лютого 2016. Архів оригіналу за 19 вересня 2017. Процитовано 15 березня 2016.
  66. ↑ David Charter (13 жовтня 2009). I will not sign Lisbon Treaty, says Czech President. The Times. London. Архів оригіналу за 6 січня 2010. Процитовано 28 січня 2010.
  67. ↑ Vaughne Miller (9 листопада 2009). The Lisbon Treaty: ratification by the Czech Republic (PDF). The House of Commons Library. с. 10. Архів оригіналу (PDF) за 9 листопада 2010. Процитовано 28 січня 2010. Steve Peers (12 жовтня 2009). The Beneš Decrees and the EU Charter of Fundamental Rights (PDF). Statewatch. с. 9. Архів (PDF) оригіналу за 28 листопада 2009. Процитовано 28 січня 2009.
  68. ↑ Council of the European Union (1 грудня 2009), Brussels European Council 29/30 October 2009: Presidency Conclusions (PDF), 15265/1/09 REV 1, архів (PDF) оригіналу за 5 листопада 2009, процитовано 23 січня 2010
  69. ↑ Andrew Gardner (29 жовтня 2009). Klaus gets opt-out. European Voice. Процитовано 28 січня 2010.
  70. ↑ а б European Parliament resolution of 22 May 2013 on the draft protocol on the application of the Charter of Fundamental Rights of the European Union to the Czech Republic (Article 48(3) of the Treaty on European Union) (00091/2011 – C7-0385/2011 – 2011/0817(NLE)). 22 травня 2013.
  71. ↑ а б в Application of the Charter of Fundamental Rights of the European Union to the Czech Republic. Protocol (amend.). European Parliament. Архів оригіналу за 10 травня 2013. Процитовано 3 березня 2012.
  72. ↑ SECOND DRAFT REPORT on the draft protocol on the application of the Charter of Fundamental Rights of the European Union to the Czech Republic (Article 48(3) of the Treaty on European Union). European Parliament Committee on Constitutional Affairs. 4 квітня 2012. Процитовано 7 липня 2012.
  73. ↑ Duff welcomes vote against Czech attack on Charter. Alliance of Liberals and Democrats for Europe. 9 жовтня 2012. Архів оригіналу за 3 січня 2013. Процитовано 31 січня 2013.
  74. ↑ Third draft report – on the draft protocol on the application of the Charter of Fundamental Rights of the European Union to the Czech Republic (2011/0817 NLE). European Parliament. 11 грудня 2012. Процитовано 19 грудня 2012.
  75. ↑ Press Release. alde.eu. 27 січня 2014. Архів оригіналу за 9 листопада 2013. Процитовано 18 вересня 2013.
  76. ↑ European Parliament decision of 22 May 2013 on the European Council's proposal not to convene a Convention for the addition of a Protocol on the application of the Charter of Fundamental Rights of the European Union to the Czech Republic, to the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union (00091/2011 — C7-0386/2011 — 2011/0818(NLE))
  77. ↑ Dienstbier as minister wants scrapping of EU pact's Czech opt-out. Prague Daily Monitor. 27 січня 2014. Архів оригіналу за 25 березня 2014. Процитовано 9 лютого 2014.
  78. ↑ Jiří Dienstbier chce, aby Česko požádalo o zrušení výjimky v Lisabonské smlouvě (чес.). 29 січня 2014. Процитовано 9 лютого 2014.
  79. ↑ Fox, Benjamin (20 лютого 2014). Czech government to give up EU Charter opt-out. Процитовано 21 лютого 2014.
  80. ↑ Premiér Sobotka se v Bruselu setkal s předsedou Evropské komise Barrosem i předsedou Evropského parlamentu Schulzem (чес.). Government of the Czech Republic. 20 лютого 2014. Процитовано 9 жовтня 2024.
  81. ↑ Czechs give up EU rights charter opt-out, plan joining fiscal pact. Reuters. 19 лютого 2014. Процитовано 21 лютого 2014.
  82. ↑ Press release – 3313th Council meeting (PDF). Council of the European Union. 13 травня 2014. Архів (PDF) оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 17 травня 2014.
  83. ↑ List of "A" items. Council of the European Union. 12 травня 2014. Процитовано 17 травня 2014.
  84. ↑ "I/A" item note (PDF). Council of the European Union. 8 квітня 2014. Архів (PDF) оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 17 травня 2014.
  85. ↑ Procedure file – 2011/0817(NLE). European Parliament. Процитовано 17 травня 2014.

Література

  • Howarth, David (1994). The Compromise on Denmark and the Treaty on European Union: A Legal and Political Analysis. Common Market Law Review. 34 (1): 765—805. doi:10.54648/COLA1994039. S2CID 151521949.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).