Президент Європейського центрального банку
| Президент Європейського центрального банку
англ. President of the European Central Bank | |
|---|---|
 Емблема | |
| Форма звертання | Пане президенте / Пані президентко (неофіційно) |
| Тип | управитель центрального банкуd  |
| Член | Наглядова рада Європейського центрального банку |
| Керує | Європейський центральний банк і Європейська рада з системних ризиків |
| Підзвітний | Єврогрупа Європейська рада Європейський парламент |
| Резиденція | Франкфурт, Німеччина |
| Місце | Місцезнаходження Європейського центрального банку |
| Призначає | Європейська рада |
| Твірний інструмент | Договори Європейського Союзу |
| Створення | 1 червня 1998 |
| Перший на посаді | Вім Дейсенберг |
| Вебсайт | ecb |
| Європейський Союз |
|---|
 Це одна із статей, що входять до серії: Політичний устрій Європейського Союзу |
|
|
|
Конфігурації
|
Європейські вибори
 |
Президе́нт Європе́йського центра́льного ба́нку — голова Європейського центрального банку (ЄЦБ), головної інституції, відповідальної за управління євро та монетарну політику в єврозоні Європейського Союзу (ЄС).
Чинною президенткою Європейського центрального банку є Крістін Лаґард, яка раніше обіймала посаду голови та директорки-розпорядниці Міжнародного валютного фонду.
Роль і призначення
Президент очолює Виконавчу раду, Керуючу раду та Генеральну раду Європейського Центрального Банку. Він також представляє банк за кордоном, наприклад, в G20. Президент призначається на посаду більшістю в Європейській раді країнами, які приєнались до зони євро, на 8-річний термін без права переобрання.[1] Однак перший президент, Вім Дейсенберг, не відбув повний термін.
Історія
За головування Віма Дейсенберга
Вім Дейсенберг був діючим президентом Європейського валютного інституту в той час, коли ЄВІ трансформувався в Європейський центральний банк 1 червня 1998 року, незадовго до введення євро. Таким чином Дейсенберг став першим президентом ЄЦБ.
Згідно французького застереження до договору про Єврозону, Дейсенберг мав відбути 4 роки з 8 річного терміну повноважень. Його наступником мав стати француз Жан-Клод Тріше.[2] Дейсенберг рішуче заперечував проти такої угоди, та у лютому 2002 року заявив, що пробуде на посаді до свого 68 дня народження 9 липня 2003 року.
У той же час з Жана-Клода Тріше не були знятті звинувачення, у зв'язку з чим він не мав можливості заступити Дейсенберга на посаді. Тріше зміг заступити на посаду лише 1 листопада 2003 року.
Вім Дейсенберг помер 31 липня 2005 року.
За головування Жана-Клода Тріше
Тріше став президентом Європейського центрального банку у 2003 році. На період його головування припадає Європейська криза суверенного боргу. Під час свого перебування на посаді, Тріше піддавався критики з боку Президента Франції Ніколя Саркозі, який вимагав зростання впливу політичних діячів на політику ЄЦБ. Німеччина, навпаки, підтримала Тріше, вимагаючи незалежності банку[3]
Тим не менш, він також піддав критиці за купівлю облігацій держав-членів Єврозони під-час кризи. Члени правління ЄЦБ Аксель Ввебер та Юрген Старк пішли у відставку на знак протесту проти цієї політики. Економіст Міжнародного валютного фонду Пау Рабаналь стверджував, що Тріше:
|
...не тільки дотримується експансіоністської грошово-кредитної політики, а навіть пожертвував інфляції ЄЦБ заради більшого економічного зростання та створення нових робочих місць, а не навпаки. | 
|
Крім того він зберіг контрольовану процентну ставку і дотримувався політики стабілізації цін більше, ніж Бундестаг ФРН до введеня євро на території Німеччини.[4][5]
Під-час свого остаточного виступу в Європарламенті (35-й виступ в Європарламенті за час його перебування на посаді), Тріше закликав до більшої політичної єдності, в тому числі збільшення повноважень ЄЦБ, створення виконавчої влади з європейським Міністерством фінансів і великими повноваженнями нагляду для Європейського парламенту. Він також стверджував, що роль Європейського Центрального Банку у підтримці цінової стабільності під-час фінансової кризи і зростання цін на нафту не слід випускати з уваги.[6] Відповідаючи на запитання одного з німецьких євродепутатів стосовно купівлі облігацій він відповів:
*|
|
... По-перше, ми були покликані забезпечити стабільність цін! ... Ми створили цінову стабільность в перші 12-13 років євро! Бездоганно! Я б дуже хотів почути привітання для всієї установи, яка стабілізувала ціни у Німеччині протягом майже 13 років за річної інфляції 1,55 %. Цей показник краще, ніж коли-небудь в цій країні протягом останніх 50 років. Отже, моє перше зауваження полягає в наступному: у нас є програма, і ми виконуємо свої повноваження! |
|
За головування Маріо Драґі
Хоча Аксель Вебер був одним з найвірогідніших наступників Тріше[8], він пішов з ЄЦБ на знак протесту проти політики порятунку країн під-час кризи. Маріо Драґі був обраний президентом Європейського центрального банку 24 червня 2011 року[9] і заступив до виконання повноважень 1 листопада 2011 року.
Паскаль Канфен, депутат Європейського парламенту від Франції, стверджував, що Драґі був причетний до обмінів для європейських урядів, зокрема Греції, намагаючись приховати економічний статус їхніх країн. Драґі відповів, що угоди були «укладені до мого приходу в Goldman Sachs [і] я не мав до них жодного стосунку», на слуханнях щодо висунення кандидатів у Європейський парламент 2011 року.
У грудні 2011 року Драґі керував трирічною програмою кредитування ЄЦБ європейським банкам на суму 489 мільярдів євро (640 мільярдів доларів). Програма була приблизно такого ж розміру, як і Програма допомоги проблемним активам США (2008 року), хоча все ж набагато меншою, ніж загальна відповідь США, включаючи викуп активів Федеральною резервною системою та інші дії того часу.
У лютому 2012 року за часів Драґі було ініційовано другий, дещо більший раунд позик ЄЦБ європейським банкам, який отримав назву «Операція довгострокового рефінансування» (LTRO). Один коментатор, Метью Лінн, розглядав вливання коштів ЄЦБ, разом із кількісним пом'якшенням з боку ФРС США та Механізмом викупу активів у Банку Англії, як стимули для зростання цін на нафту у 2011 та 2012 роках.[10]
У липні 2012 року, на тлі поновлення побоювань щодо суверенних держав єврозони, Драґі заявив на панельній дискусії, що ЄЦБ «...готовий зробити все можливе, щоб зберегти євро. І повірте, цього буде достатньо».[11] Ця заява призвела до постійного зниження дохідності облігацій (вартості запозичень) для країн єврозони, зокрема Іспанії, Італії та Франції. З огляду на повільний політичний прогрес у вирішенні кризи єврозони, заява Драґі розглядається як ключовий поворотний момент у долі єврозони.[12][13]
За головування Крістін Лаґард
Крістін Лаґард обіймає посаду президента ЄЦБ з 1 листопада 2019 року. Вона є першою жінкою на цій посаді.[14]
Список президентів та віцепрезидентів
Президент ЄЦБ
| # | Портер | Президент | Держава-член | Початок повноважень | Кінець повноважень |
|---|---|---|---|---|---|
| 1 | 
|
Вім Дейсенберг |  Нідерланди
|
1 червня 1998 | 31 жовтня 2003 |
| Екс-міністр фінансів Нідерландів, колишній голова Нідерландського банку та Європейського валютного інституту | |||||
| 2 | 
|
Жан-Клод Тріше |  Франція
|
1 листопада 2003 року | 31 жовтня 2011 року |
| Екс-член «групи тридцяти» та колишній голова Банку Франції | |||||
| 3 | 
|
Маріо Драґі |  Італія
|
1 листопада 2011 | 1 листопада 2019 |
| Колишній керуючий директор Goldman Sachs та виконавчий директор Світового банку. | |||||
| 4 | 
|
Крістін Лагард | Франція
|
1 листопада 2019 | На посаді |
| Колишня директор–розпорядник МВФ, екс-міністр еокономіки та фінансів Франції. | |||||
Віцепрезидент ЄЦБ
| Н. | Портрет | Віце-президент | Держава-член | Обійняв посаду | Покинув офіс | Професійний досвід |
|---|---|---|---|---|---|---|
| 1 | 
|
Крістіан Ноєр
(народився 1950) |
Франція
|
1 червня 1998 року | 31 травня 2002 року |
|
| 4 роки | ||||||
| 2 | 
|
Лукас Пападімос
(народився 1947) |
 Греція
|
1 червня 2002 року | 31 травня 2010 року |
|
| 8 років | ||||||
| 3 | 
|
Вітор Констансіо
(народився 1943) |
 Португалія
|
1 червня 2010 року | 31 травня 2018 року | Міністр фінансів;
Голова Банку Португалії |
| 8 років | ||||||
| 4 | 
|
Луїс де Гіндос
(народився 1960) |
 Іспанія
|
1 червня 2018 року | Чинний | Міністр економіки;
Міністр промисловості; Державний секретар з питань економіки, енергетики та бізнесу |
| 8 років, 131 день | ||||||
Див. також
Джерела
- Organisation of the ECB [Архівовано 17 липня 2004 у Wayback Machine.]
- President's CV [Архівовано 22 серпня 2004 у Wayback Machine.]
- EU Treaties; Section 6 Article 282 on ECB [Архівовано 29 грудня 2019 у Wayback Machine.]
- ↑ Protocol 4 of the consolidated European treaties
- ↑ New ECB chief 'must be French'. BBC, Friday, 8 February 2002. Архів оригіналу за 8 лютого 2018. Процитовано 9 квітня 2012.
- ↑ Murphy, Francois (23 вересня 2007). Trichet brushes off French criticism of ECB. Reuters. Архів оригіналу за 5 березня 2021. Процитовано 26 червня 2011.
- ↑ By Xavier Vidal-Folch (translated by Anton Baer) 6 October 2011 What it would have cost without Trichet [Архівовано 10 січня 2014 у Wayback Machine.], EL PAÍS, on Presseurop
- ↑ The euro crisis: Is anyone in charge? [Архівовано 28 березня 2017 у Wayback Machine.], The Economist 1 October 2011
- ↑ Martin Banks — 4 October 2011 ECB chief calls for 'significant' new powers for EU [Архівовано 20 жовтня 2011 у Wayback Machine.], the Parliament Magazine
- ↑ Introductory statement to the press conference (with Q&A) [Архівовано 31 липня 2013 у Wayback Machine.], ECB
- ↑ Randow, Jana (9 лютого 2011). Weber Throws ECB Race Open by Ruling Out Second Bundesbank Term. Bloomberg. Архів оригіналу за 29 червня 2011. Процитовано 26 червня 2011.
- ↑ Baker, Luke (24 червня 2011). EU leaders appoint Mario Draghi as new ECB president | Reuters. Uk.reuters.com. Архів оригіналу за 6 липня 2012. Процитовано 26 червня 2011.
- ↑ Lynn, Matthew (29 лютого 2012). What central banks provide, oil markets take away. MarketWatch. Процитовано 29 лютого 2012.
- ↑ Mario Draghi (26 липня 2012). ECB's Draghi to the euro's rescue? (Video). Euronews via YouTube. Процитовано 17 грудня 2012.
- ↑ Watts, William L. (26 липня 2013). Here's how things look a year after Mario Draghi pledged 'whatever it takes' to save the euro (blog). MarketWatch. Архів оригіналу за 28 липня 2013. Процитовано 17 грудня 2013.
- ↑ Dixon, Hugo (30 липня 2012). Saving face and the Euro will be tough. The New York Times. Процитовано 23 серпня 2018.
- ↑ Arnold, Martin (10 листопада 2019). Christine Lagarde faces ECB council push to overhaul policymaking. Financial Times. Процитовано 25 січня 2025.
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).