Європа різних швидкостей

Євро́па рі́зних шви́дкостей (англ. Multi-speed Europe) — ідея про те, що різні частини Європейського Союзу повинні інтегруватися на різних рівнях та з різною швидкістю залежно від політичної ситуації в кожній окремій країні. Багатошвидкісна Європа наразі є реальністю, і лише частина країн ЄС є членами єврозони та Шенгенської зони. Як і інші форми диференційованої інтеграції, такі як à la carte та змінна геометрія, «багатошвидкісна Європа», можливо, має на меті врятувати «розширення та поглиблення Європейського Союзу» перед обличчям політичної опозиції.

Ця концепція увійшла в політичний дискурс, коли після закінчення Холодної війни почало матеріалізуватися розширення Європейського Союзу на схід, і виникло питання, як «розширення» можна зробити сумісним з «поглибленням»,^[1] тобто як запобігти розмиванню ідеї «дедалі тіснішого союзу між народами Європи», як це було сформульовано в Договорі про створення Європейського економічного співтовариства 1957 року, в результаті неминучого процесу розширення. У 1994 році – ще за часів ЄС-12 – німецькі християнські демократи Вольфганг Шойбле та Карл Ламерс опублікували документ^[2], в якому вони закликали до створення Kerneuropa (= ядра Європи). Ця ідея передбачала, що «ядро Європи» матиме «доцентровий ефект», магнітне тяжіння для решти Європи. Попередником цієї концепції була пропозиція двох радників канцлера Німеччини Гельмута Коля, Міхаеля Мертеса та Норберта Й. Прілла, опублікована ще в липні 1989 року. Мертес і Прілл закликали до Європи концентричних кіл, побудованої навколо федерального ядра, що складається з Внутрішньої шістки (ЄС6) та однодумців-членів ЄС.^[3] У 1994 році вони частково відмовилися від своєї початкової ідеї, стверджуючи, що ЄС після Холодної війни радше виглядатиме як «Європа олімпійських кілець», ніж як «Європа концентричних кіл».^[4]

Концепція багатошвидкісної Європи обговорюється в європейських політичних колах вже багато років як спосіб вирішення деяких інституційних питань. Вона полягає в тому, що чим більше членів у Союзі, тим важче досягти консенсусу з різних питань, і тим менша ймовірність того, що всі просуватимуться однаковими темпами в різних сферах.

Проміжні форми можуть бути обмежені деякими сферами тісної співпраці, як наведено нижче, деякі історичні приклади. Зараз також можливо, щоб щонайменше дев'ять держав-членів ЄС використовували посилену співпрацю, але ця нова структура була використана лише один раз. Друга пропозиція, єдиний європейський патент, наближається до завершення [станом на грудень 2010 року], і лише дві країни (Італія та Іспанія) не беруть участі.^[5]

Ідея багатошвидкісної Європи була відроджена завдяки таким ініціативам:

• єврозона, до якої входить 21 держава-член та ще одна в ERM II (Данія). Кожен член ЄС, окрім Данії, погодився приєднатися договором, але багато хто наразі не планує цього робити.
• Шенгенська зона, до якої входять 29 держав-членів, 25 країн-членів ЄС та чотири країни, що не входять до ЄС (Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія). Вона виключає двох членів ЄС: Кіпр, який юридично зобов'язаний приєднатися в майбутньому, та Ірландію, яка має право відмови від участі.
• інші ініціативи, обмежені деякими державами, такі як Європейська оборонна ініціатива та Прюмська конвенція.

Крім того, важливими подіями були:

• розширення Європейського Союзу до 28 держав-членів та в найближчі роки інших кандидатів ( Албанія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Косово, Молдова, Чорногорія, Північна Македонія, Сербія, Туреччина, Україна), де нові члени спочатку не приєднуються до Шенгенської зони та єврозони протягом певного часу.
• Європейський конвент, що призвів до Європейської конституції, підписаної у 2004 році 25 главами держав, але не ратифікованої всіма національними парламентами чи асамблеями, тому вона не була прийнята. Пізніше більшість її положень були прийняті через Лісабонський договір, який передбачав додаткові винятки для деяких держав.
• розбіжності в поглядах між членами ЄС щодо деяких зовнішньо-дипломатичних та військових питань. У статті 2004 року журнал «The Economist» порівняв відмінності Європи з озером, яке має багато глибоких частин (області, у яких країни схожі) та багато мілководних частин (області, у яких країни мають значні відмінності).^[6]

Наразі в ЄС існують такі випадки неоднорідного застосування права Європейського Союзу:

Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург та Словенія беруть участь у всіх положеннях ЄС.

x - бере участь
c - країна повинна виконати певні умови перед приєднанням
o - не бере участь

Невелика група держав-членів ЄС приєдналася до всіх європейських договорів, замість того, щоб відмовитися від деяких. Вони сприяють розвитку федеральної моделі європейської інтеграції. Це пов'язано з концепцією багатошвидкісної Європи, де деякі країни створять основний союз; і походить від посилань на «внутрішню шістку» щодо держав-засновниць Європейських Спільнот.

Наразі формування офіційної Федерації Центральної Європи («федерації всередині конфедерації») відкладалося щоразу, коли обговорювався такий федеративний договір. Натомість створюються наднаціональні інституції, які керують більшою кількістю сфер у «Внутрішній Європі», ніж передбачає існуюча європейська інтеграція.

Серед 27 держав-членів ЄС 19 держав підписали всі угоди про інтеграцію: Австрія, Бельгія, Болгарія, Хорватія, Фінляндія, Естонія, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Португалія, Словаччина, Словенія та Іспанія. Розглянуті угоди включають п'ятий етап економічної інтеграції або Економічний і монетарний союз Європейського Союзу, Шенгенську угоду та Простір свободи, безпеки і правосуддя (AFSJ).

Таким чином, серед 27 країн ЄС 21 приєдналася до єврозони, 25 – до Шенгенської зони, а також 25 не мають жодних положень про відмову від участі в рамках AFSJ.

Крім того, деякі країни, які не входять до ЄС, приєдналися до кількох із цих ініціатив, хоча іноді на нижчому етапі, як-от Митний союз, Європейська економічна зона, або навіть односторонньо прийнявши євро та взявши участь у Шенгенській угоді, або як держава-підписант, або де-факто.

Таким чином, 6 країн, що не входять до ЄС, прийняли євро (4 за угодою з ЄС та 2 в односторонньому порядку), а 4 держави, що не входять до ЄС, офіційно приєдналися до Шенгенської угоди.

У наступній таблиці показано статус членства кожної держави в різних угодах, що просуваються ЄС. У ній перелічено 47 країн, включаючи 27 держав-членів ЄС, 9 держав-кандидатів, 3 членів ЄЕЗ та Швейцарію, Косово, яке подало заявку на членство, 4 мікродержави, а також Велику Британію та Вірменію як особливі випадки.

Отже, у цій таблиці підсумовано деякі компоненти законодавства ЄС, що застосовується в більшості європейських держав. Деякі території держав-членів ЄС також мають спеціальний статус щодо застосованого законодавства ЄС. Деякі території держав-членів ЄАВТ також мають спеціальний статус щодо застосованого законодавства ЄС, як це відбувається з деякими європейськими мікродержавами . Для держав-членів, які не мають територій зі спеціальним статусом, законодавство ЄС застосовується повністю, за винятком положень про відмову від участі в Європейському Союзі та держав, на які поширюється захисне застереження, або ж деякі держави беруть участь у посиленій співпраці між підгрупою членів ЄС. Крім того, існують різні приклади неучасті деяких членів ЄС та держав, що не входять до ЄС, у певних агентствах Європейського Союзу, програмах Європейського простору вищої освіти, Європейського дослідницького простору та Erasmus Mundus.

Низка країн має особливі відносини з Європейським Союзом, впроваджуючи багато його правил. Серед них Норвегія, Ісландія, Швейцарія та Ліхтенштейн, які є єдиними членами ЄАВТ, що залишилися, тоді як усі інші колишні члени ЄАВТ стали членами ЄС. Завдяки угодам Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн (за винятком Швейцарії) є членами Європейської економічної зони з 1994 року. Внаслідок участі в Єдиному європейському ринку вони повинні приймати необхідну частину законодавства Європейського Союзу. Формально їм не потрібно фінансувати інституції ЄС, але на практиці вони вирішили взяти на себе свою частину фінансування установ ЄС, як того вимагає законодавство ЄС, при цьому фінансовий слід Норвегії з 2009 року дорівнює фінансовому сліду країни-члена ЄС. Особливо відомо, що Норвегія та Ісландія не вступаю до ЄС через правила ЄС щодо рибальства, від яких вони хочуть відмовитися. Як Норвегія, так і Ісландія підписали та впровадили угоди Шенгенської зони з самого початку. Під час потрясінь фінансової кризи Ісландія розглядала можливість членства в єврозоні та подала заявку на членство в ЄС у 2009 році. Норвегія приєдналася до всіх політичних договорів ЄС і вона кілька разів подавала заявку на членство в ЄС, але, виконуючи вимоги, членство було відхилено на референдумах у 1972 та 1994 роках. Це дозволяє Норвегії бути інтегрованою в інституції Внутрішньої Європи, але не бути частиною їхнього керівного органу.

У березні 2017 року президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер оприлюднив п'ятибальний огляд можливих курсів для ЄС та її майбутніх 27 членів після Brexit, з перспективою на 2025 рік. Пункти, серед яких Юнкер не висловив жодної переваги, «варіантують від відмови від контролю за державним фінансуванням компаній, наприклад, до ширшого скорочення, яке по суті поверне ЄС до стану просто єдиного ринку», згідно з одним зі звітів. Оновлені можливості передбачатимуть прийняття державами-членами або групами країн різних рівнів участі в союзі. Документ Юнкера розглядав варіанти, які «колись викликали презирство з боку переконаних єврофілів» і, можливо, навіть мали певну підтримку «довічних федералістів», таких як президент.^[19]

Шіммельфенніг, Леуффен і Ріттбергер описують ЄС як систему диференційованої інтеграції, в якій рівень залучення окремих держав до реалізації політик залежить від взаємозалежності, політизації та національних преференцій; однак така гнучкість закріплює нерівний статус членів.^[20] Джозеф Вайлер застерігає, що багатошвидкісність без спільної точки дотику послаблює характер Союзу як спільноти права та принцип рівності держав перед договорами.^[21] Ендрю Моравчик відповідає, що подальше розширення компетенцій ЄС не обов’язково покращує його демократичну легітимність, а гнучкість інтеграції зменшує ризик перевантаження інституцій.^[22]

У польській літературі переважає центро-периферійний підхід. Павлушко вбачає в концепції «багатьох швидкостей» інституціоналізацію історичних відмінностей між західним «ядром» та східною «периферією», а також закріплення залежності держав Центрально-Східної Європи від політики згуртованості.^[23] Вен додає, що виділення авангарду навколо Німеччини та Франції посилило б позиції старих членів за рахунок країн регіону та ставить під сумнів майбутнє розширення ЄС.^[24]

Чанчара описує траєкторію Польщі після вступу як «диференційовану дезінтеграцію де-факто», у якій суперечки щодо верховенства права становлять неформальну форму виходу з поглибленої інтеграції.^[25] Тосік аналізує пропозиції польських консервативних публіцистів, які у відповідь на модель багатьох швидкостей пропонують «неліберальну» реорганізацію Союзу, засновану на міжурядовій демократії та деієрархізації держав-членів.^[26]

• Агентства Європейського Союзу – різні приклади участі та неучасті країн, що не входять до ЄС
• Посилена співпраця
• Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)
• Європейська інтеграція
• Євроскептицизм
• Євросфера
• Федеральна Європа
• Внутрішня шість
• Право на неучасть
• Відкриті Балкани
• Пан'європеїзм

• Офіційний глосарій ЄС: Європа зі змінною геометрією, Європа зі змінною геометрією та інші пов'язані концепції