Національні парламенти Європейського Союзу

Націона́льні парла́менти Європе́йського Сою́зу — законодавчі органи, відповідальні за кожну державу-члена Європейського Союзу (ЄС). Вони мають певний ступінь інституціоналізованої влади, яка була розширена згідно з Лісабонським договором, включаючи більшу можливість ретельного розгляду запропонованого законодавства Європейського Союзу.

Спочатку національні депутати парламенту (MPs) призначалися до Європейського парламенту (ЄП) як депутати Європейського парламенту (MEPs). У 1979 році відбулися перші прямі вибори, проте національні депутати все ще мали тенденцію брати участь у них, що призводило до того, що вони мали «подвійний мандат». Зі збільшенням робочого навантаження депутата Європарламенту кількість депутатів Європарламенту, які також були національними депутатами, зменшувалася, а з 2009 року це заборонено в усіх державах-членах.^[1]

У 1989 році депутати національних парламентів та Європейського парламенту заснували Конференцію комітетів у справах Європейської Спільноти (COSAC) для підтримки контактів між національними парламентами та депутатами Європарламенту. COSAC продовжує збиратися кожні шість місяців і тепер отримала право подавати внески та розглядати пропозиції щодо законодавства ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ.^[2] Окрім COSAC, відносинами між Європейським парламентом та національними парламентами займається Конференція президентів. Європарламент прагне повністю інформувати національні парламенти про діяльність Європарламенту, а деякі комітети Європарламенту регулярно запрошують національних депутатів для обговорення пропозицій.^[3]

Однак, сама COSAC має слабку інституційну структуру та значною мірою не має лідера, що означає, що їй важко здійснювати свої повноваження. Будь-яка узгоджена реакція, як правило, є спонтанною та самоорганізованою.^[4]

Оскільки Маастрихтський договір 1993 року розширив компетенції ЄС на сфери юстиції та внутрішніх справ, у договорі було окреслено важливість обмінів між Європейським парламентом та його національними колегами у декларації, що додавалася до договору. У цій декларації національні уряди мали закликати забезпечити передачу пропозицій щодо законодавства ЄС національним парламентам з достатнім часом для їх розгляду депутатами, а також активізувати контакти між цими депутатами та депутатами Європарламенту, починаючи з COSAC.^[5]

Це було посилено Амстердамським договором у протоколі, який передбачає, що всі консультаційні документи Європейської комісії мають бути негайно передані національним парламентам. Потім вони мають шеститижневий період для обговорення законодавчих пропозицій, починаючи з публікації пропозиції до її включення до порядку денного Ради Європейського Союзу.^[6]

Лісабонський договір, що набрав чинності з 1 грудня 2009 року, розширив роль національних парламентів.^[7] Він визначає право на інформацію (стаття 12 ДЄС, статті 70 та 352 ДФЄС та Протокол 1^[8]), моніторинг субсидіарності – див. нижче – (стаття 69 ДФЄС^[8]), контроль політики у сфері свободи, правосуддя та безпеки з можливістю для національного парламенту накласти вето на пропозицію (статті 81, 85 та 88 ДФЄС), участь у внесенні змін до договору (стаття 48 ДЄС^[8]) (включаючи блокування зміни системи голосування на звичайну законодавчу процедуру відповідно до перехідного пункту^[9]), участь у процесі розширення та загальну участь у діалозі з інституціями ЄС (стаття 12 ДЄС^[8]).

Особливої уваги заслуговують їхні повноваження щодо забезпечення дотримання принципу субсидіарності. Принцип полягає в тому, що, якщо інституції ЄС не мають виключних повноважень, дії на європейському рівні вживатимуться лише за умови більшої ефективності, ніж дії на національному рівні. Якщо національний парламент вважає, що цей принцип порушено, це запускає двоетапну процедуру: якщо третина національних парламентів погоджується з тим, що пропозиція порушує принцип, комісія повинна відкликати, змінити або зберегти її. Якщо комісія підтримує свою пропозицію, а більшість парламентів продовжує заперечувати, комісія повинна пояснити свої причини. Однак вона може продовжувати, оскільки ці повноваження не ставить під сумнів законодавчу роль Ради та Європейського Парламенту.^[10] Вперше поріг заперечень у 1/3 було досягнуто у 2012 році з Регламентом Монті II.^[11]

До набрання чинності Лісабонського договору COSAC проводив тестування системи субсидіарності, щоб перевірити та покращити час відповіді на питання щодо субсидіарності. Тестування завершилися після набрання чинності Лісабонського договору, і реакції національних парламентів на законодавчі пропозиції ЄС стали мінімальними. Хоча COSAC є переважно технічною організацією, вона почала набувати більш політичного характеру, особливо після прийняття Лісабонського договору. Вони почали обговорювати більш загальні політичні події та питання зовнішньої політики. Точаться дискусії щодо того, чи варто COSAC обговорювати теми, на які він має такий обмежений вплив, враховуючи обмежений час, відведений на засідання.^[12]

Оскільки Західноєвропейський Союз (ЗЄС) був інтегрований у Спільну політику безпеки та оборони Європейського Союзу, Європейський парламент взяв на себе більшу роль. Однак Асамблея Західноєвропейського Союзу була збережена для притягнення членів до відповідальності за військові місії. Оскільки Європейський парламент не вважався достатнім для виконання цієї ролі, існувало певне бажання зберегти Асамблею ЗЄС, а не скасувати її, як бажав Європейський парламент. Однак, після закриття ЗЄС (та його асамблеї) у 2010 році з'явилися пропозиції щодо забезпечення того, щоб співпраця ЄС між національними парламентами неформально перейняла цю роль через регулярні зустрічі національних депутатів, зацікавлених у питаннях оборони.^[13][14][15] Лісабонський договір закликає COSAC створити орган для контролю за європейською зовнішньою та оборонною політикою; це набуло форми Міжпарламентської конференції зі Спільної зовнішньої та безпекової політики та Спільної політики безпеки та оборони.^[16]

Існує низка відмінностей між національними парламентами держав-членів через різний історичний розвиток кожної країни. 15 держав мають однопалатні парламенти, а решта обрали двопалатні системи.

Однопалатні або нижні палати завжди обираються безпосередньо, тоді як верхня палата може обиратися безпосередньо (наприклад, Сенат Польщі); або опосередковано обиратися, наприклад, регіональними законодавчими органами (наприклад, Федеральна рада Австрії); або не обиратися, але представляти певні групи інтересів (наприклад, Національна рада Словенії).

Крім того, більшість держав є парламентськими демократіями, отже, виконавча влада формується з парламенту. Однак у деяких випадках дотримується більш президентської системи, і тому проводяться окремі вибори глави уряду та парламенту, що призводить до більшої розривності та ще більшої незалежності між двома гілками влади. Однак лише Кіпр дотримується повністю президентської системи, тоді як Франція дотримується напівпрезидентської системи.

• Європейський парламент
• Конференція парламентських комітетів у справах Союзу
• Список парламентів країн світу

• Офіційний вебсайт COSAC