Моніка Беллуччі

Моніка Беллуччі
італ. Monica Bellucci
Моніка Беллуччі на 81-му Венеційському кінофестивалі 2024 року
Ім'я при народженні	Моніка Анна Марія Беллуччі
Народилася	30 вересня 1964 (62 роки) Читта-ді-Кастелло, Умбрія, Італія
Національність	італійка
Громадянство	Італія
Діяльність	акторка, модель
Alma mater	Університет Перуджі
Роки діяльності	1980-досі
Чоловік	Клаудіо Карлос Бассо (1990—1994) Венсан Кассель (1999—2013; 2 дітей)
Діти	2 дочки: Дева Кассель (нар. 2004) Леоні Кассель (нар. 2010)
IMDb	ID 0000899
Нагороди та премії
Премія «Доностія» (2017), Премія «Давид ді Донателло» за життєві досягнення, й інші
monicabellucci.net
Моніка Беллуччі у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Моніка Анна Марія Беллуччі (італ. Monica Anna Maria Bellucci; 30 вересня 1964, Читта-ді-Кастелло, Умбрія, Італія) — італійська акторка та супермодель першого покоління.

Вважається однією з найзнаменитіших моделей та секс-символів у світі^[5][6]. Перш ніж стати акторкою, яка грала в італійських, американських та французьких фільмах, працювала фотомоделлю, представляючи продукцію брендів Dolce & Gabbana, Cartier і Dior.

Її кінокар'єра почалася з комедії «Розіграш» (1991). Роль у фільмі «Квартира» принесла Беллуччі перший загальноєвропейський успіх. Потім вона привернула увагу американської публіки, зігравши у фільмі «Під підозрою» (2000). Але справжнє міжнародне визнання прийшло до Беллуччі після ролі Малени Скордіа у романтичній драмі «Малена» (2000). Наступними найвідомішими її фільмами, які мали значний касовий успіх, стали: «Братство вовка» (2001), «Астерікс і Обелікс: Місія Клеопатра» (2002), «Матриця: Перезавантаження» (2003) та «Матриця: Революція» (2003), «Страсті Христові» (2004), «Брати Грімм» (2005). Беллуччі неодноразово знімалася у фільмах, які викликали скандали через відверті сцени та насильство, до числа найвідоміших з яких увійшла «Незворотність» (2002). У віці 50 років, зігравши у фільмі про Джеймса Бонда «Спектр» 2015 року, вона стала найстаршою дівчиною Бонда в історії франшизи. 2019 року Беллуччі дебютувала на театральній сцені, започаткувавши тривалу серію виступів із виставою «Листи та спогади Марії Каллас».

З 2003 року Беллуччі часто запрошується на Каннський кінофестиваль як його ведуча та членкиня журі. Серед її нагород — дві премії «Золотий Глобус», дві премії «Срібна стрічка», премія «Доностія» та «Давид ді Донателло». 2016 року Беллуччі стала кавалеркою Ордену Почесного легіону та була зарахована постійною членкинею Академії кінематографічних мистецтв та наук.

Моніка Анна Марія Беллуччі народилася в місті Читта-ді-Кастелло, Умбрія, 30 вересня 1964 року^[7][8]. Її батько, Паскуале Беллуччі, володів автотранспортною компанією, а мати, Брунелла Бріганті, була домогосподаркою та художницею-аматоркою. Моніка була єдиною дитиною у сім'ї, її батьки не бажали мати більше дітей^[9][10]. Вона виросла у населеному пункті Лама (нині Селчі-Лама), що у комуні Сан-Джустіно на околиці Читта-ді-Кастелло^[10][11].

Моніка отримала католицьку освіту і вважалася розумною дитиною, в її атестаті стояли лише хороші оцінки^[12][13][14]. Ще з дитинства вона виявляла любов до кіно, особливо її надихали перегляди фільмів італійських режисерів, зокрема Вітторіо Де Сіки, Федеріко Фелліні, Роберто Росселліні, Лукіно Вісконті, а також Марселя Карне та Жана-Люка Годара^[15].

Батьки згадували, що вона була «стриманою» і «свідомою щодо своєї фізичної привабливості», мала зростаючий інтерес до моди. Моніка намагалася бути на дистанції від інших дітей свого віку, через що дорогою зі школи додому регулярно йшла обхідним шляхом, щоб не натрапити на них, та не проводила з ними час у муніципальних громадських місцях^[12]. Весь свій вільний час вона проводила з батьками. Моніка казала: «Я росла дуже тихою та замкненою дівчинкою. Досі не люблю вечірки»^[12]. Ще в середній школі вона привертала увагу людей, куди б не пішла^[16]. Батько Моніки згадував про її скарги стосовно того, що всі на неї дивляться, але тоді спромігся допомогти дочці стати впевненою^[10].

1978 року Моніку перевели зі звичайної загальноосвітньої школи «Леонардо да Вінчі» до лінгвістичного ліцею. Там вона розпочала вивчення англійської, французької та іспанської мов. Попри те, що на підготовку у неї було всього кілька літніх місяців, Моніка практично з перших місяців стала однією з найкращих учениць ліцею^[12]. Потім вона поступила до Класичного ліцею гуманітарного спрямування (найстаріший тип навчальних закладів в Італії, в якому діти навчаються п'ять років — з 14 до 19 років). Основними предметами там були: давньогрецька мова, латина, французька, іспанська та англійська мови, філософія та література^[12].

У 13 років Моніка познайомилася з роботою моделі, позуючи фотографу, другу її родини, у Читта-ді-Кастелло^[17]. Пізніше, подорожуючи автостопом, вона познайомилася з перукарем із Читта-ді-Кастелло на ім'я П'єро Монтануччі, який запропонував їй стати моделлю під його керівництвом^[12]. Монтануччі відвіз її у Мілан до свого знайомого фотографа, де вони зробили перше портфоліо. Проте Моніці швидко набридла ця затія, і вона сказала, що в майбутньому хоче стати юристкою, а не моделлю^[12].

Коли Моніці було 16 років, директор модельної агенції, один з друзів її батька, попросив її зробити фотосесію^[9][18]. За словами Моніки, серйозно займатися модельним бізнесом вона почала саме у 16, регулярно подорожуючи до Мілана і Парижа, при цьому продовжуючи навчання у Читта-ді-Кастелло^[19]. 1983 року, одягнена підприємицею у галузі моди із Читта-ді-Кастелло, Піною Альберті, Моніка викликала захоплення публіки на показі мод, що проходив у міському муніципальному «Театрі ілюмінатів» у рамках заходу Momento Donna («Жіночий момент»), організованого Марією Джованною Ельмі^[20]. На той час її наставником був Монтануччі^[10]. Потім, ще навчаючись у школі, друг батька Моніки організував її дебют на подіумі під час показу мод у Флоренції, а потім у Мілані^[9][18]. Надалі вона брала участь у трьох показах мод на рік, а у 18 років стала професійною моделлю^[9].

Беллуччі планувала здобути юридичну освіту в Перудзькому університеті^[14][21]. Своє навчання вона фінансувала, працюючи моделлю^[22]. 1988 року Беллуччі з'явилася на обкладинках журналів, іспанського Vogue та французького Elle, сфотографована Олів'єро Тоскані^[23][24]. Тоді подруга Моніки порадила їй звернутися до модельних агенцій Мілану^[14]. У результаті вона поїхала до Мілана, одного із найголовніших європейських центрів моди, де її помітило модельне агентство Elite Model Management, яке у середині 1988 року підписало з нею контракт^[18][25]. Її модельні параметри тоді становили: зріст — 173 см, груди — 86,5 см, талія — 61 см, стегна — 89 см^[26]. Працюючи моделлю в Elite, Беллуччі отримала титул «Відкриття 1988 року» та невдовзі вирушила у світову подорож, через що вирішила полишити університет^[12]. Пізніше вона казала, що робота юристкою їй би не підійшла^[21]. Водночас модельному агенту П'єро П'яцці, який був свідком дебюту Беллуччі, спало на думку, що вона могла б стати рекламною акторкою^[27]. Надалі, представляючи Elite, вона брала участь у численних міжнародних рекламних кампаніях, і в результаті цього бренд Dolce & Gabbana також запросив Беллуччі стати обличчям їхньої продукції^[18][25]. Її зовнішність відповідала образу, який хотіли бачити фундатори Dolce & Gabbana^[28]. Беллуччі стала популярною італійською моделлю, за підписання контракту з якою змагалася низка брендів мод. 1989 року вона оселилася в Нью-Йорку і на той час вже вважалася доларовою мільйонеркою^[29]. Беллуччі набула статусу видатної моделі у Мілані, Парижі та Нью-Йорку^[30][31].

1990 року образ та ім'я Беллуччі використовувалися французьким брендом Dior, що випускає предмети розкоші, для реклами лінійки їхньої продукції Haute Couture^[32]. 1991 року Беллуччі обрали амбасадоркою бренду L'Oréal^[33]. Того ж року вона з'явилася у випуску журналу Sports Illustrated Swimsuit Issue, в якому були представлені її фотографії на Карибах^[34]. 1993 року Беллуччі вперше зустріла Джузеппе Торнаторе, який зняв її у телерекламі парфумів Dolce & Gabbana^[35]. З 1997 року, коли у віці 33 років Річард Аведон сфотографував її для календаря Pirelli, вона стала регулярно брати участь в еротизованих фотосесіях для календарів^[36]. Того ж року Беллуччі стала амбасадоркою та обличчям бренду Cartier^[37][38]. Ніна Гальд із газети Berlingske писала: «Cartier вперше вирішив тісно пов'язати акторку зі своїм домом»^[37]. Надалі Белуччі не лише працювала моделлю Cartier, демонструючи предмети розкоші та колекції вишуканої ювелірної продукції цього бренду, але й носила його вироби протягом всієї своєї акторської кар'єри, особливо під час появи на червоних доріжках урочистих заходів^[39]. 1999 року італійський модний фотограф Фабріціо Феррі зняв її для календаря журналу Max^[36].

2000 року Беллуччі позувала для календаря журналу GQ; її фотографував Джан Паоло Барб'єрі^[36]. У червні 2001 року вона вперше з'явилася на обкладинці журналу Paris Match^[40]. Того ж року Беллуччі з'явилася оголеною, з ікрою на грудях, на обкладинці Esquire, для якого її сфотографував Дезіре^[41]. Надалі багато її фотографій, зроблені Фабріціо Феррі, зокрема, де вона була полита медом, регулярно з'являлися в обох журналах-конкурентах — Esquire та італійському виданні GQ^[42]. 2004 року, вагітна дочкою Девою, Беллуччі позувала оголеною для італійського видання журналу Vanity Fair на знак протесту проти законів Італії, що забороняють штучне запліднення^[43]. Того ж року повідомлялося, що вона була єдиною акторкою, що мала контракт із Cartier^[44]. Між 2006—2010 роками Беллуччі була однією з амбасадорок бренду Dior та обличчям низки його виробів^[45][46]. 2007 року, натхненний приватним замовленням Беллуччі, бренд Cartier створив колекцію престижних ювелірних виробів, яка отримала її ім'я^[37][38]. Вперше ця колекція була представлена на заході Cartier у Дубаї того року^[38]. Колекція ювелірних прикрас, названа на честь акторки, стала безпрецедентним випадком в історії Cartier^[37].

2010 року Беллуччі знялася у телерекламі напою Martini Gold, створеній спільно брендами Martini та Dolce & Gabbana^[47]. Того ж року вона знову позувала вагітною та напівоголеною для обкладинки квітневого номера журналу Vanity Fair Italy^[48]. Надалі бренд-виробник кашемірових виробів Éric Bompard обрав Беллуччі своєю амбасадоркою під час рекламної кампанії його продукції взимку 2011—2012 років^[49]. Того ж 2012 року вона була обличчям колекції губної помади Dolce & Gabbana, названої на її честь^[50]. Потім Беллуччі підписала контракти із модельними агенціями Storm Management у Лондоні та D'Management Group у Мілані^[51][52]. У грудні 2012 року вона увосьме з'явилася на обкладинці Paris Match^[40]. У серпні 2015 року Беллуччі всьоме з'явилася на італійській обкладинці GQ. Під час рекламних кампаній 2018—2019 років її обрали обличчям німецького виробника засобів особистої гігієни Nivea^[53]. Навесні 2019 року вона пройшлася подіумом на тижні моди в Мілані для Dolce & Gabbana^[54]. До неї приєдналися Ізабелла Росселліні, Єва Герцигова та Гелена Крістенсен, таким чином доповнюючи ряд супермоделей 1990-х, що повернулися у центр уваги моди^[55].

Станом на кінець 2022 року Беллуччі продовжувала бути амбасадоркою Cartier^[56]. Протягом десятиліть вона з'являлася, серед іншого, на обкладинках журналів Elle, IO Donna, німецького Madame, Marie Claire, Maxim та міжнародних Harper's Bazaar, Schön!, Vanity Fair та Vogue^[57].

1990 року Беллуччі дебютувала на екрані, після того італійський режисер Карло Ванціна помітив її фотографію в журналі та порекомендував її Діно Різі, який шукав «нове обличчя» для свого телевізійного міні-серіалу «Життя з дітьми»^[21]. Беллуччі ніколи не думала стати акторкою і була здивована, коли її обрали на роль у «Житті з дітьми». Після виходу цієї стрічки їй почали пропонувати інші ролі. Загалом робота у цих акторських етюдах мало чим відрізнялася від стандартних фотосесій^[12]. Побачивши, з якою легкістю дівчина роздягається перед камерою, режисери пропонували їй маленькі ролі, де з п'яти хвилин на екрані чотири передбачалося провести в оголеному вигляді^[12]. Від більшості таких пропозицій Беллуччі відмовлялася, віддаючи перевагу роботі моделлю^[12].

1991 року відбувся кінодебют Беллуччі у фільмі Франческо Лаудадіо «Розіграш», де вона зіграла Франческу, молоду жінку, яка змушена розпродавати своє майно заради піклування за донькою^[12][58]. 1992 року Беллуччі зіграла наречену Дракули у фільмі «Дракула Брема Стокера». Спочатку продюсер Роман Коппола помітив її в італійському журналі Zoom, після чого попросив свого батька Френсіса Форда запропонувати їй роль у своєму фільмі. Френсіс Коппола зателефонував Беллуччі, щоб домовитися про зустріч у Лос-Анджелесі. Під час розмови з Копполою вона серйозно задумалася стати професійною акторкою^[59]. На прохання Копполи Беллуччі залишилася для зйомок в Лос-Анджелесі; вона з осторогою ставилася до міста і вважала, що їй потрібно покращити свою англійську. Тому вона вирішила, що її подальша акторська кар'єра має бути в Італії^[21]. Роль «чуттєвої вампірки» стала її міжнародним кінодебютом^[60].

Після невеликої ролі у «Дракулі» Беллуччі повернулася до Італії та записалася на акторські курси^[21]. Пізніше вона коментувала: «Я жадала цього… Мені треба було грати»^[14], при цьому згадуючи складний період, коли всі друзі, які з нею навчалися, залишали факультет^[8]. Курси акторської майстерності також допомогли Беллуччі зменшити прояви її модельних звичок на екрані: вона навчилася природньої манери ходьби і вимови, щоб правдоподібніше триматися в кадрі^[61][21]. На перших порах акторської кар'єри їй довелося долати забобони, пов'язані з модельним бізнесом та її зовнішністю, і працювати над завоюванням довіри представників кіноіндустрії^[21], оскільки красивих жінок режисери та продюсери рідко сприймали всерйоз, бачачи у них щонайбільше сексуальних пустушок^[21][62]. Беллуччі боролася з цією упередженістю, намагаючись здобути складні та серйозні ролі^[21]. Протягом наступних чотирьох років вона знімалася в італійських фільмах, відчуваючи невдоволення відсутністю перспектив на батьківщині, оскільки прагнула акторської кар'єри міжнародного рівня^[35]. Вона з'явилася в біблійному телефільмі «Йосиф» (1995), що отримав премію «Еммі»^[63]. Беллуччі заявила, що італійська кіноіндустрія має вкладати більше грошей у просування фільмів на міжнародному рівні^[64]. Зрештою, вона переїхала до Франції, сподіваючись на покращення своїх кар'єрних перспектив^[35]. 1995 року Беллуччі оселилася у Парижі^[65].

1997 року Беллуччі отримала номінацію на премію «Сезар» як «Найперспективніша акторка» за роль Лізи у фільмі-нуарі «Квартира» (1996), де вона зіграла разом з Венсаном Касселем. Це була перша франкомовна кінострічка Беллуччі, яка принесла їй славу у Франції та зміцнила її акторське становище^[35][66]. Гавандра Годж із The Sunday Times відзначила роль Беллуччі у цій артгаузній стрічці як «проривну»^[52]. Ельмар Гефлідесон із BBC описав фільм як «спокусливий» і «вражаючий», поставивши йому п'ять зірок^[67]. Другим французьким кінорелізом Беллуччі став фільм «Доберман» (1997) режисера Жана Кунена, в якому вона зіграла німу циганку. Задля втілення образу їй довелося заздалегідь вивчити жестову мову. Згадуючи знімальний процес, Беллуччі висловила свою схильність до мізансцен, які «проходять більше через тіла, ніж через слова»^[59]. На цьому етапі своєї кар'єри Беллуччі справила значний вплив на європейську аудиторію^[64]. Цього часу Пірс Броснан провів з Беллуччі проби для 18-го фільму про Джеймса Бонда «Завтра не помре ніколи» (1997), після чого наполягав, щоб роль Періс Карвер дісталася їй. Однак кіностудія заявила, що на цю роль може бути запрошена лише американська акторка^[68]. 1998 року за головну роль Джулії Джованні в італійській комедійній драмі «Остання новорічна ніч» Беллуччі отримала італійську премію «Золотий глобус» за «Найкращу жіночу роль»^[69][70]. Надалі «Квартира» отримала кінопремію Британської кіноакадемії як «Найкращий неангломовний фільм», що викликало великий інтерес до Беллуччі в американського режисера Стівена Гопкінса^[59][71].

2000 року Беллуччі привернула увагу американської публіки своєю першою англомовною головною роллю Шанталь Герст у фільмі Стівена Гопкінса «Під підозрою», в якому знялася з Морганом Фріменом та Джином Гекменом^[64]. Гопкінс вибрав Беллуччі після спостереження за її виступом у «Квартирі», ідеї якої використав для створення образу Шанталь Герст^[64]. Після прем'єри фільму Фрімен, коментуючи її гру, сказав: «Це все було в її очах. Вона має цю рису, що нагадує мені Жанну Моро. Було відчуття, що вона жила тим життям [своєї героїні]»^[64]. Журнал Variety включив Беллуччі до «десятки молодих акторок, на яких варто звернути увагу», відзначаючи її інтерпретацію^[72], а газета The Times відзначила покращення її розмовної англійської^[73]. «Під підозрою» був обраний як один із фільмів закриття Каннського кінофестивалю 2000 року^[74], ознаменувавши дебют Беллуччі на червоній доріжці цього щорічного заходу^[75].

Того ж 2000 року Беллуччі повернулася в італійське кіно, де з'явилася у фільмі Джузеппе Торнаторе «Малена», у головній ролі загадкової сицилійської вдови Малени Скордіа, чоловік якої зник безвісти на війні. За сюжетом, життя Малени, краса якої захоплювала чоловіків та викликала заздрість у жінок, розгорталося перед очима закоханого у неї 13-річного підлітка, який постійно уявляв близькість з нею^[64]. Спершу роль Малени була написана під Софі Лорен, яка відмовилася від неї через надмірну відвертість еротичних сцен. Пошук головної героїні затягнувся на роки, поки режисер не познайомився з Беллуччі на зніманні рекламної кампанії Dolce & Gabbana, побачивши у ній ідеальну Малену — чуттєву, норовливу, сексапільну та дуже сильну жінку^[76]. Сценарій був перероблений під Беллуччі, яка заради кращого занурення у роль вивчила раніше невідомий для неї сицилійський акцент^[76]. Оглядач Марк Солсбері з газети The Guardian назвав роль Беллуччі у фільмі, номінованому на «Оскар», її «проривним виступом»^[21]. «Малена» принесла їй перший міжнародний кіноуспіх та зробила однією з найпопулярніших жінок секс-символів планети^[76][73]. Фільм викликав шквал пропозицій для акторки з Голлівуду, після того, як компанія Miramax розпочала його просування у США, де місцевій цензурі довелося видалити з нього 10 хвилин еротичних сцен^[77][35].

2001 року Беллуччі знялася у французькому фільмі Крістофа Ганса «Братство вовка» із Самюелем Ле Б'яном та Венсаном Касселем, заснованому на подіях, що відбувалися у Франції XVIII століття, та стосувалися Жеводанського звіра, який знищував населення місцевості Лозер^[64][78]. Хоча фільм отримав переважно позитивні відгуки критики^[79], Стівен Гантер у своїй статті для газети The Washington Post писав: «Фільм, кульмінацією якого стає викриття розпусної аристократичної секти — так, ще однієї з них, — навіть примудрився показати знамениті природні принади Моніки Беллуччі у нудному світлі, у маловикористовуваній ролі куртизанки-шпигунки-папістки, що якимось чином вписується у настільки заплутаний сюжет, розібратися у якому може лише сам Фродо»^[78]. «Братство вовка» мало касовий успіх, у французьких кінотеатрах стрічку подивилося 5 мільйонів осіб, а збори від неї по всьому світу склали 70 мільйонів доларів (з них 11 мільйонів доларів у США), при бюджеті у 34 мільйони доларів^[80][81]. За участь у фільмі Беллуччі номінували на премію «Сатурн» в категорії «Найкраща жіноча роль другого плану», церемонія якої проходила у Лос-Анджелесі^[82]. Знімання у наступному фільмі, «Астерікс і Обелікс: Місія Клеопатра» 2002 року (з Жераром Депардьє та Крістіаном Клав'є у головних ролях), стали одними із найулюбленіших кінематографічних досвідів для Беллуччі, які, за словами акторки, проходили в атмосфері сміху та кумедних жартів Жамеля Деббуза^[83]. У цьому комедійному фільмі, знятому Аленом Шаба, вона зіграла роль «примхливої» Клеопатри, цариці Єгипту^[84]. Кінокритик The Guardian Пітер Бредшоу писав, що вона була «безумовно досить талановитою… щоб заслужити роль Клеопатри у будь-якій серйозній постановці», а натомість їй довелося зіграти в «кумедній мейнстримно-комерційній» французькій стрічці^[85]. Фільм мав великий успіх, на момент виходу у Франції було продано 14 мільйонів квитків, а світові збори становили понад 128 мільйонів доларів^[84][86].

2002 року вийшов насильницький артгаузний трилер Гаспара Ное «Незворотність», що торкався теми помсти, де вона знову знялася з Венсаном Касселем. Фільм, знятий на 16-міліметрову плівку за допомогою ручних камер, містить безперервну дев'ятихвилинну сцену зґвалтування героїні Беллуччі на ім'я Алекс в підземному переході, яку створили з використанням комп'ютерної графіки^[21][73][87]. Місцем знімань цієї сцени (яку довелося знімати чотири рази), став один з підземних переходів на околиці Парижа, у якому зазвичай збираються повії^[88]. Прем'єра «Незворотності» відбулася на Каннському кінофестивалі 2002 року опівночі, де вона викликала обурення публіки, частина якої назвала її «нестерпною». Фільм настільки шокував аудиторію, що траплялися випадки непритомності та нервових зривів, а 200 осіб з поспіхом залишили кінозал. Випадки непритомності траплялися і у людей, які у цей момент знаходилися у фоє кінозалу^[89][90][89]. Загалом фільм отримав змішану реакцію критиків: одні сварили його як занадто жорстоким, а інші вважали його однією із найкращих стрічок року^[91]. К. Остін Коллінз з Rolling Stone назвав «Незворотність» «одним із найскандальніших фільмів усіх часів»^[90], а Ліза Нессельсон з Variety вважала, що Беллуччі у фільмі продемонструвала «реакцію на небезпеку та задоволення, що особливо запам'ятовується»^[92]. Ное зазначив, що він «ще ніколи не бачив такої харизматичної акторки, настільки сміливої… її гра неймовірно зухвала»^[93]. Згодом фільм вивчався у кіношколах^[75][94]. Беллуччі та Кассель, будучи на той час подружньою парою, здобули репутацію одних з «найбільших талантів країни»^[88].

2003 року Беллуччі зіграла Алесію в італійській романтичній драмі Габріеле Муччіно «Пам'ятай мене», яка принесла їй «Срібну стрічку» за «Найкращу жіночу роль другого плану»^[30][95]. Того ж року Беллуччі знялася з Брюсом Віллісом у фільмі Антуана Фукуа «Сльози сонця», пригодницькому бойовику, дія якого відбувається під час громадянської війни в Нігерії. Вона зіграла лікарку Лену Кендрікс, що працює у складі гуманітарної організації в селі, якому загрожує напад повстанців. Фільм «Сльози Сонця» отримав неоднозначні відгуки критиків і провалився в прокаті^[96]. Кінокритик The New Yorker Девід Денбі похвалив операторську роботу фільму, назвавши деякі сцени з Беллуччі надмірно стилізованими^[97]. Тоді як кінокритик Los Angeles Times Кеннет Туран похвалив гру Беллуччі, назвавши її «яскравою», й зазначив що її героїня мала «стереотипно запальний характер»^[98].

Того ж 2003 року вийшли два науково-фантастичних фільма за участю Беллуччі: «Матриця: Перезавантаження» та «Матриця: Революція», де вона зіграла Персефону, дружину Меровінгена (у виконанні Ламбера Вільсона)^[73]. Пізніше, згадуючи приємні моменти, проведені з акторами фільму, Кіану Рівзом, Керрі-Енн Мосс і Лоренсом Фішберном, під час зйомок в Австралії^[99], вона описала свою героїню як «небезпечну, чуттєву, з хорошим почуттям гумору». Надалі ретроспективні огляди часто включали Персефону до списків найяскравіших та найсексуальніших персонажів кінематографа, підкреслюючи довговічність створеного Беллуччі образу^[100][101]. Касові збори «Перезавантаження» в усьому світі склали 742,1 мільйона доларів при бюджеті 127 мільйонів доларів^[102][103]. Якщо «Перезавантаження» загалом було добре сприйняте критикою, то «Революція» отримала змішані відгуки та середні оцінки. Низка критиків залишилася вкрай незадоволена тим, що філософію, присутню в попередніх картинах, у стрічці «Революція» замінили барвистими екшн-сценами^[104][105]. Збори «Матриці: Революції» склали 427 мільйонів доларів при бюджеті у 185 мільйонів доларів^[106][107].

У Римі, ще перед зніманнями «Сльоз сонця», Беллуччі повідомили, що Мел Гібсон працює над фільмом про Ісуса Христа, і попросили зустрітися з ним щодо ролі Марії Магдалини^[35]. Агент акторки порадив їй не зніматися у цьому фільмі через його можливий провал, оскільки на той час питання щодо його просування залишалося невизначеним. Проте вона проігнорувала пораду агента і вирішила відгукнутися на цю пропозицію, відмовившись від роботи в іншому фільмі^[21]. Гібсон вибрав Беллуччі, бо вони «сподобалися одне одному»^[99]. Попри те, що ніхто не вірив в успіх фільму, Беллуччі захотіла створити інтерпретацію персонажки, яка б була «сильною та глибокою»^[108]. Зрештою, вона втілила образ експресивної та співчутливої Марії Магдалини у фільмі, що отримав назву «Страсті Христові» і вийшов 2004 року; картина демонструвала останні години життя Ісуса Христа^[109]. Фільм містив діалоги арамейською та латинською мовами, які Беллуччі довелося швидко вивчити^[35][59]. Газета Le Monde вважала, що у фільмі, який зображує «фундаменталістський» погляд на Євангеліє, Беллуччі найбільше вирізнялася зі списку акторів; схожу думку висловив і кінокритик газети The New York Times Ентоні Скотт, який сказав, що вона була єдиним винятком через «відсутність відомих кінозірок»^[109][110]. Водночас католики виступали проти того, щоб Беллуччі грала Марію Магдалину^[73]. Кінокритик Роджер Еберт охарактеризував «Страсті Христові» як «найжорстокіший фільм, який я коли-небудь бачив», додавши, що він «зворушений глибиною почуттів та майстерністю акторів», і дав оцінку чотири зірки з чотирьох^[111]. Загалом критики розділилися щодо думок про фільм^[112]. «Страсті Христові» мали великий касовий успіх, світові збори становили понад 611 мільйонів доларів за бюджету в 30 мільйонів доларів^[113].

2 липня 2005 року Беллуччі була нагороджена італійським «Золотим глобусом» за внесок у кіно на 45-й церемонії вручення цієї премії в Римі^[114]. Вона наголосила, що їй подобається грати як в американських, так і в європейських фільмах^[108]. У фантастичному пригодницькому фільмі Террі Ґілліама «Брати Грімм» 2005 року (з Меттом Деймоном та Гітом Леджером у головних ролях) Беллуччі зіграла 500-річну Дзеркальну Королеву^[115]. Пізніше Ґілліам казав про неї: «Як тільки вона з'являється на екрані, мені здається, що весь фільм поринає в іншу царину, царину сексу, чуттєвості та небезпеки»^[21]. Кінокритик Мік Ласалль із газети San Francisco Chronicle вважав, що Беллуччі переконливо зобразила свою героїню, чий багатостолітній вік, на його думку, не відповідав її «чарівності»^[116]. Того ж року вона озвучила персонажку Кеппі у французькій версії комп'ютерно-анімаційного науково-фантастичного фільму «Роботи»^[117]. Також цього часу Беллуччі виконала головну роль у французькій романтичній комедії «Скільки ти коштуєш?» Бертрана Бліє, в якій також знявся Жерар Депардьє. Вона зобразила Даніелу, найкрасивішу повію паризького району Пігаль, якій офісний працівник, що виграв у лотерею, запропонував заплатити за життя з ним. Газета Le Monde назвала цю роль «гімном краси Моніки Беллуччі», зазначивши, що це не найкращий і не найпровальніший фільм Бліє^[118]. Кінокритик Ліза Нессельсон зауважила, що Беллуччі була оптимально використана у фільмі, задіюючи як почуття, так і інтелект аудиторії^[119].

2006 року Беллуччі знялася в історичній драматичній комедії Паоло Вірдзі «Н (я і Наполеон)», де зіграла баронесу Емілію, яка мала бурхливі стосунки з молодим вчителем на ім'я Мартіно (у виконанні Еліо Джермано). Фільм розповідав про Наполеона Бонапарта (у виконанні Данієля Отея) під час його вигнання на Ельбу в 1814—1815 роках. Кінокритик Марк Фіні дав невисоку оцінку грі Беллуччі, зауваживши, що її героїня у фільмі «не надто серйозно сприймала речі»^[120]. Цього періоду Беллуччі відмовилася від ролі у блокбастері «300 спартанців» і натомість зіграла головну роль в авторському фільмі «Братство каменю», яку спочатку запропонували Софі Марсо^[121]. Фільм був знятий за мотивами книги-бестселера Жана-Крістофа Гранже, і відрізнявся від оригінального твору іменами персонажів, оскільки героїню книги звали Діан Тіберж, а Беллуччі грала Лауру Сіпрієн, втомлену мачуху, що зіткнулася з убивцями, яким була потрібна її дитина. Газета Le Figaro написала, що вона «продемонструвала одну зі своїх найкращих ролей на великому екрані» із послабленою сексуальністю^[122]. Відповідальний за зачіски відомих французьких акторок перукар Джон Ноллет, який робив зачіски Беллуччі у «Братстві вовка», вирішив її коротко підстригти для «Братства каменю»^[123].

Надалі Беллуччі разом із Клайвом Оуеном та Полом Джаматті знялася у бойовику-трилері Майкла Девіса «Пристрели їх», який вийшов на екрани США у вересні 2007 року. Вона зіграла Донну Кінтано, повію, яка об'єдналася з містером Смітом (персонажем Оуена), щоб захистити дитину, яка опинилося у центрі кривавого зведення рахунків злочинців^[124]. Знову граючи повію, хоч і з іншим підходом, ніж у «Скільки ти коштуєш?», Беллуччі казала, що співчуває жінкам-повіям, які, на її думку, зберігають «віру у людяність». За її словами, їй подобаються подібні «парадокси», і вона прагнула підкреслити цю чесноту, втілюючи персонажок усіх типів, але зазначала, що може досліджувати і протилежний спектр людської душі^[125]. Беллуччі озвучила свій власний голос для французького та італійського релізів фільму, сказавши, що це для неї було частою практикою — брати участь у кожному фільмі по три рази^[126]. Потім вона разом з Отеєм знялася у фільмі Алена Корно «Друге дихання» — кримінальному ремейку однойменного фільму 1966 року, який отримав визнання критики^[127][128]. Беллуччі виконала роль Мануш — завзятої жінки, закоханої в гангстера-втікача з в'язниці, яка вирішила приєднатися до нього і втекти разом з ним. Їй спала на думку ідея пофарбувати волосся у світлий колір, щоб більше відповідати стилю головних героїнь нуарних фільмів, яких грали колишні французькі акторки^[129]. Газета Libération писала, що Беллуччі була одною у «фатально мужньому» контексті, але їй вдалося пройти через нього «до такої міри, що вона стала компасом глядача та плоттю фільму, якому цього іноді не вистачає»^[130]. У листопаді 2007 року газета Le Monde повідомила про касовий провал фільмів «Друге дихання» та «Братство каменю»^[131].

Беллуччі має внутрішню потребу регулярно зніматися у фільмах, що створюються на її батьківщині^[125]. Так, 2008 року вона знялася в біографічному фільмі Марко Тулліо Джордани «Шалена кров», де зіграла Луїзу Феріду під час її стосунків з Освальдо Валенті (у виконанні Луки Дзінгаретті), пару провідних акторів періоду правління італійського фашистського режиму. Письменник Баррі Форшоу назвав Беллуччі «харизматичною»^[132], а кінокритик Джино Молітерно похвалив її гру як «надзвичайно потужну»^[133]. Потім Беллуччі виконала роль Альби у ще одному італійському фільмі «Людина, котра кохає», де у форматі кінематографічного флешбеку була показана історія закоханості її героїні у 35-річного чоловіка на ім'я Роберто (персонажа, зіграного П'єрфранческо Фавіно)^[134].

5 березня 2009 року у Відні вона була відзначена нагородою «Акторка світу» від Всесвітньої жіночої премії. Того ж року Беллуччі знялася разом із Софі Марсо у трилері Маріни де Ван «Не озирайся» (продовженні фільму «У моїй шкурі»). Марсо зіграла головну героїню, яка почала бачити зміни навколо себе та помічати, як її тіло перетворюється на тіло іншої жінки, у виконанні Беллуччі^[135]. Кінокритик Дж. Б. Морейн із журналу Les Inrockuptibles зазначив, що фізичні дані Беллуччі та «увага до інших ще ніколи не були так добре зняті». А Дерек Еллі, кінокритик із журналу Variety, написав, що Беллуччі «виглядала елегантно та загадково». При цьому обидва критики вказали на незграбно написані діалоги фільму^[136][137]. У романтичній драматичній комедії Ребекки Міллер «Приватне життя Піппи Лі» 2009 року Беллуччі знову грала з Кіану Рівзом, за участю Робін Райт та Вайнони Райдер^[138]. Вона зіграла Джіджі Лі, колишню дружину успішного видавця на ім'я Герб (у виконанні Алана Аркіна)^[139]. Потім вона з'явилася в епізодичній ролі в автобіографічному фільмі Джузеппе Торнаторе «Баарія», сімейній сазі, що охоплювала життя кількох поколінь, яку зняли у містечку Багерія на Сицилії^[140].

2010 року Беллуччі зіграла Лауру Левіані в біографічному драматичному трилері Лариси Кондрацької «Стукачка», який переважно знімався в Румунії; стрічка розповідала про велику мережу торгівлі людьми, виявлену у післявоєнній Боснії і Герцеговині 1999 року^[141]. Елен Дельє з газети Le Monde описала героїню Беллуччі як «загартовану життям, вперту і байдужу державну службовицю»^[142]. «Стукачка» отримала переважно позитивні відгуки: Rotten Tomatoes дав фільму оцінку 74 % на основі 115 відгуків від критиків і 72 % від глядачів^[143]. Надалі, протягом семи місяців, Беллуччі знялася одразу у трьох фільмах, «Кохання: Інструкція з використання» Джованні Веронезі, «То літо пристрасті» Філіппа Гарреля та «Сезон носорогів» Бахмана Гобаді^[144]. У стрічці «Кохання: Інструкція з використання», випущеній 2011 року, Беллуччі з'явилася у третій новелі, де зіграла із Робертом Де Ніро, що виконав роль розлученого американського професора історії мистецтв, який живе в Римі, та закохався у її героїню Віолу^[145]. Де Ніро був у захваті від співпраці із Беллуччі, сказавши, що вона «зачарувала» його, та зізнався, що погодився на роль, бо хотів грати з нею. Беллуччі зіграла у цій стрічці через два місяці після народження своєї другої дитини. У фільмі Де Ніро зімпровізував сцену виконання стриптизу перед Беллуччі, що перегукувалося з епізодом фільму «Вчора, сьогодні, завтра» 1963 року, де Софі Лорен виконувала схожу сцену перед Марчелло Мастроянні^[144]. Для ролі у «Сезоні носорогів», випущеному 2012 року, Беллуччі спеціально вчилася говорити перською мовою^[59]. Журналістка Гелен Барлоу з австралійського телеканалу SBS зазначила, що Беллуччі «втілила у персонажі свою природну витриманість і витонченість» та «дивує стоїчною мінімалістичною грою»^[146].

2014 року Беллуччі знялася у сімейній драмі Аліче Рорвахер «Дива», де зіграла Міллі Катену, ведучу телеконкурсу^[147]. У цьому фільмі, що поєднує автобіографічні мотиви з вигадкою, героїня Беллуччі представлена в образі язичницької жриці, одягненої в розкішні вбрання й оточеної персонажами у вигляді стародавніх постатей^[148]. Фільм отримав визнання критики й Гран-прі Каннського кінофестивалю 2014 року^[147]. Наступного року Беллуччі виконала головну роль Софі Бернар у канадському драматичному фільмі Гая Едуана «Вілль-Марі». У фільмі розповідається про подорож Бернар, європейської акторки, яка приїхала до Монреаля на знімання фільму і намагається помиритися зі своїм сином^[149]. Беллуччі казала, що Едуан запропонував їй «одну з найкрасивіших ролей» у її кар'єрі, описуючи підбадьорюючий страх, який вона відчувала перед втіленням образу Бернар, й те, як він вплинув на неї емоційно^[150]. Фільм отримав загалом позитивні відгуки, а її гра отримала одностайну високу оцінку^[149][151]. За роль Бернар вона здобула приз Дублінського товариства кінокритиків за «Найкращу жіночу роль» на Дублінському міжнародному кінофестивалі^[152].

У віці 50 років Беллуччі стала найстаршою дівчиною Бонда в історії фільмів про Джеймса Бонда, зігравши Лючію Шіарру у «Спектрі» Сема Мендеса, який вийшов на екрани 2015 року. Спочатку вона скептично поставилася до проєкту Мендеса, але він запевнив, що зріла жінка у фільмі про Бонда виглядала б по-новаторськи^[153]. Надалі Беллуччі була рада, що першою зобразила те, що вона назвала «дамою Джеймса Бонда»^[59]. «Спектр» отримав як змішані, так і позитивні відгуки критики^[154][155]. Фільм зібрав 880 мільйонів доларів у всьому світі за бюджету у 240 мільйонів доларів^[156]. Оглядач Гай Лодж з Variety назвав Беллуччі «однією з найневгамовніше мандруючих земною кулею зірок світового кіно», яка не хоче, щоб національні кордони або вікові рамки диктували її фільмографію^[157].

2016 року акторка з'явилася у гостьовій ролі у третьому сезоні американського комедійно-драматичного потокового телесеріалу «Моцарт у джунглях» (екранізації мемуарів Блера Тіндалла «Моцарт у джунглях: секс, наркотики та класична музика»). Вона втілила образ Алессандри, оперної співачки та нової колеги диригента нью-йоркського симфонічного оркестру на ім'я Родріго (у виконанні Гаеля Гарсії Берналя)^[158]. За цю роль оглядач Нік Вівареллі з Variety назвав її «італійською акторкою зі світовим ім'ям»^[159]. Того ж року Беллуччі зіграла наречену у романтичному фільмі «По чумацькому шляху», дія якого відбувається під час війни на Балканах, головну роль у якому виконав його режисер, Емир Кустуриця. Розмірковуючи про фільм і про свій кінематографічний досвід, вона казала: «Я вирішила стати акторкою, а не політиком. Свої політичні погляди я відображаю через призму своєї творчості»^[160]. Задля кращої інтерпретації персонажки Кустуриця попросив Беллуччі вивчити всі її діалоги сербською мовою^[161]. За словами акторки, в процесі роботи над фільмом їй доводилося адаптовуватися до «непростого» середовища в «країні краси та насильства», оскільки під час знімань, що тривали чотири роки, Кустуриця страждав від «сильного [душевного] болю»^[59]. Оглядач Ніл Янг із The Hollywood Reporter охарактеризував фільм, номінований на «Золотого лева», словами: «тонально безсистемна, місцями стомлююча романтична феєрія на тлі жахливо жорстоких громадянських воєн у колишній Югославії»; тоді як Беллуччі, на його думку, виступила «дивовижно добре» і зберегла «недоторканим почуття власної гідності» у фізично складній ролі^[162]. Участь у цьому фільмі принесла їй європейську нагороду «Срібна стрічка», церемонія нагородження якої відбулася 1 липня 2017 року в Стародавньому театрі в Тавроменії на Сицилії^[163].

2017 року Беллуччі з'явилася у 14-му епізоді третього сезону серіалу «Твін Пікс», зігравши вигадану версію самої себе у сні заступника директора ФБР Гордона Коула (у виконанні Девіда Лінча), в якому вона вечеряє з ним у Парижі та надає йому загадкову інформацію, яка, на його думку, може допомогти йому розкрити справу^[164]. Того ж року вона отримала почесну премію «Доностія» на Міжнародному кінофестивалі у Сан-Себастьяні^[165].

2018 року Беллуччі з'явилася в одній з головних ролей в австралійському комедійно-фантастичному фільмі жахів «Некромант», зігравши некромантку-демонічну пожирачку душ. Журналіст The Hollywood Reporter Стівен Далтон зазначив, що вона зіграла свою «діву» в «оперному кемп-вамповому» стилі, зауваживши, що таке виконання більше підходило для фільмів Ґільєрмо дель Торо та Тіма Бертона^[166]. Того ж року Беллуччі з'явилася в третьому сезоні комедійного телесеріалу «Десять відсотків» на каналі France 2, виконавши самоіронічну роль самої себе^[167]. 2019 року вона зіграла епізодичну роль Елени, дочки колишнього автогонщика Жана-Луї Дюрока (у виконанні Жана-Луї Трентіньяна), у фільмі Клода Лелуша «Найкращі роки життя», що отримав позитивні відгуки критиків^[168][169].

Після виходу 2017 року свого документального фільму «Марія у виконанні Каллас» фотограф, письменник та режисер Том Волф запропонував Беллуччі взяти участь у власному проєкті, заснованому на основі його книги «Листи та мемуари Марії Каллас», що містила твори грецької співачки сопрано Марії Каллас^[170]. Волф поставив моновиставу «Листи та мемуари Марії Каллас», побудовану за оповідальною формою, де Беллуччі одна на сцені декламувала листи Каллас, при цьому вона одягала дві сукні, що належали цій співачці. Вистава, що проходила у паризькому Театрі Маріньї з 27 листопада по 6 грудня 2019 року, ознаменувала собою театральний дебют Беллуччі^[171]. Протягом низки років вона виконувала її з перервами^[170]. Гастролі з виставою проходили, зокрема, на Фестивалі Дуе Монді в Умбрії, у римському Парку музики, міланському Театрі Мадзоні, венеціанському Театрі Гольдоні та на афінському Одеоні Ірода Аттичного з оркестром, який збирав 4000 людей щоночі^[56]. У лютому 2020 року Академія Андре Дельво оголосила Беллуччі лауреатом почесної премії «Магрітт» на 10-й церемонії її вручення. Під час церемонії було оголошено, що неординарна фільмографія Беллуччі зробила її акторкою, яка «не піддається класифікації» і що вона розвивала свою акторську кар'єру, чергуючи авторські фільми з блокбастерами^[172].

Того ж 2020 року Беллуччі знялася у фільмі «Людина, яка продала свою шкіру» туніської режисерки Каутер Бен Ханії, який був номінований на «Оскар». Вона зіграла холоднокровну та розважливу арт-дилерку Сорайю Вальді, для кращого втілення образу її пофарбували в білявку^[173]. За словами режисерки, такий образ мав підкреслити, що для успіху у світі сучасного мистецтва потрібно бути дуже цинічним, корисливим і фальшивим^[174]. 2021 року на 66-й церемонії вручення нагород «Давид ді Донателло» Беллуччі отримала спеціальну нагороду за свої кар'єрні досягнення^[175]. Того ж року вона та французька акторка Кароль Буке знялися у спільній фотосесії для журналу Paris Match. Фотосесія була присвячена прем'єрі фільму «Фантазії», у якому обидві кінозірки зіграли закохану пару^[176]. У бойовику Мартіна Кемпбелла «Пам'ять» 2022 року (з Ліамом Нісоном і Гаєм Пірсом у головних ролях) Беллуччі зіграла Давану Сілман, безпринципну магнатку у сфері нерухомості^[177]. Ця роль зацікавила Беллуччі двоїстістю особистості її персонажки-антагоністки, вона погодилась на неї, бажаючи уникнути стереотипів, пов'язаних з її зовнішністю, з якими їй доводилося стикатися в минулому^[178]. За словами критика Entertainment Weekly Лії Грінблатт, стрічка «Пам'ять» була «пронизана нудними діалогами та кліше фільмів категорії B», а Беллуччі здавалася «ніякою»^[179]. Цього часу вона продовжувала інтерпретувати «Листи та мемуари Марії Каллас», представляючи виставу у лондонському Театрі Її Величності, паризькому Театрі Шатле, а також у Стамбулі, Лос-Анджелесі та Монако^[56][180]. У січні 2023 року Беллуччі представила виставу у нью-йоркському Театрі Бікон^[170]. Того ж року, згадуючи фільм «Незворотність» в інтерв'ю The New York Times, Беллуччі казала, що відтоді, коли вона стала матір'ю, її «дні знімань у трансгресивних фільмах залишилися позаду»^[88]. 2024 року вона отримала нагороду «Срібна стрічка» у номінації «Найкраща акторка року в документальному фільмі» за свою інтерпретацію Каллас у «Листах та мемуарах»^[181]. Того ж року вона знялася у фільмі-фентезі Тіма Бертона «Бітлджюс Бітлджюс» (продовження стрічки «Бітлджюс» 1988 року) загалом отримав схвальні відгуки критиків^[182]. Беллуччі зіграла Делор Леферв, злу пожирачку душ, з великим шрамом на обличчі, скріпленим металевими скобами, на створення такого незвичного гриму йшло по 3 години на день. За словами акторки їй дуже подобалася роль героїні-монстра, втілення якої багато у чому було пов'язано з мовою тіла^[183]. Також для неї було великою радістю зіграти з цілим зірковим ансамблем фільму, представленим Майклом Кітоном, Вайноною Райдер, Віллемом Дефо, Кетрін О'Гарою, Дженною Ортегою, Джастіном Теру та Денні Девіто^[184].

Крім цього, 2024 року Беллуччі знялася у двох французьких проєктах, у комедійній драмі «Паризький рай» у ролі колишньої оперної співачки Джованни Б'янкі і у міні-серіалі «Це Париж», зігравши саму себе. Надалі Беллуччі взяла участь у зйомках драми «Варення з метеликів» російського режисера у вигнанні Кантеміра Балагова, у якому виконала камео^[185]. У червні 2025 року акторка здобула спеціальну міжнародну нагороду на Кінофестивалі у Таорміні, приурочену до 25-річчя «Малени». У травні 2026 року Беллуччі особисто представиляла трилер «Нічні історії» Леї Мисіус на 79-му Каннському кінофестивалі, де картина боролася за «Золоту пальмову гілку». Моніка виконала роль італійської художниці Крістіни. Наприкінці травня 2026 року на Близькому Сході відбулася масштабна прем'єра саудівського екшен-трилера «7 собак», де Беллуччі зіграла Джулію Леоні — голову злочинного синдикату, що розповсюджує небезпечний препарат. Картина показала рекордні касові збори у регіоні^[186].

Беллуччі була ведучою 56-го Каннського кінофестивалю, однієї з найвизначніших міжнародних кіноподій, предсталяючи церемонії відкриття та закриття цього заходу, що проходили на набережній Круазет 14-25 травня 2003 року^[75][187]. 17-28 травня 2006 року вона була в журі 59-го Каннського кінофестивалю^[188]. 2009 року Беллуччі підписала петицію разом із кінематографістами Європи та США і ще 70 іншими видатними персонами у галузі кіноіндустрії на підтримку кінорежисера Романа Поланскі, якого заарештували в Цюриху, коли він прибув на міський кінофестиваль, у зв'язку із звинуваченням його у сексуальному насильстві 1977 року^[189]. Надалі акторка повернулася до ролі ведучої на 70-му Каннському кінофестивалі, де знову представляла відкриття та закриття заходу, що проходив 17-28 травня 2017 року^[190][191]. 2017 року Беллуччі була запрошена Академією кінематографічних мистецтв і наук як постійна членкиня, що представляє Італію, і стала однією з членів журі, відповідальних за присудження щорічної нагороди («Оскар»)^[175][192]. 26-30 вересня 2018 року вона очолювала журі 29-го Дінарського британського кінофестивалю^[193]. Беллуччі мала вести 15-у церемонію вручення премії «Кришталевий глобус», заплановану на 14 березня 2020 року в паризькій Залі Ваграм, але цей захід скасували через пандемію коронавірусу^[194][195].

2008 року Беллуччі підтримала кампанію зі збору коштів на будівництво центру для лікування дітей з онкологічними захворюваннями, розташованого у Пріма Порта. Кампанія була ініційована Асоціацією батьків дітей з онкологією (Associazione Genitori Oncologia Pediatrica), також відомої як AGOP, яка була створена в Університетській поліклініці імені Агостіно Джемеллі у Римі^[196]. 2010 року вона стала покровителькою Paroles de Femmes («Слова жінок»), аполітичної світської асоціації, яка виступає за рівність чоловіків та жінок у суспільстві. У березні 2010 року акторка організувала захід Nuit des Femmes («Жіноча ніч»), зібравши разом політикинь, дослідниць, лікарок, юристок, письменниць, художниць та керівниць бізнесу, щоб проаналізувати процес еволюції прав жінок у Франції. Зібрані кошти пішли на будівництво центрів розміщення, реінтеграції та підтримки одиноких матерів, які перебувають у важкому становищі^[197]. 2010 року видавництва Rizzoli та La Martinière Groupe опублікувало книгу з передмовою Джузеппе Торнаторе, в якій розповідається про модельну та акторську кар'єру Беллуччі за допомогою фотографій, зроблених Пітером Ліндбергом та Гельмутом Ньютоном. Усі доходи від продажу були передані організації AGOP та Paroles de Femmes^[198][199]. Вона пожертвувала 10 000 євро місту Канни, профінансувавши кампанію з усунення наслідків повеней, які сталися у жовтні 2015 року в департаменті Приморські Альпи^[200]. Беллуччі також є меценатом Асоціації SOS Autism France («Французька Асоціація по допомозі людям з аутизмом»)^[201].

За словами Стефано Монтефіорі з Corriere della Sera, Беллуччі вважається своєрідним послом Італії серед французької громадськості^[202]. Акторка брала участь у державних обідах під головуванням президента Франції, які організовувалися у рамках візитів глав іноземних держав^[203]. 21 листопада 2012 року вона брала участь у державному обіді, влаштованому президентом Франції Франсуа Олландом в Єлисейському палаці у Парижі з нагоди візиту президента Італії Джорджо Наполітано та його міністрів^[204]. 5 липня 2021 року її запросили на державний обід, влаштований президентом Франції Еммануелем Макроном у Єлисейському палаці на честь президента Італії Серджо Маттарелли та його дочки Лаури. Серед учасників заходу були: міністри Франції; співзасновник, голова та головний виконавчий директор компанії LVMH Moët Hennessy Louis Vuitton Бернар Арно; креативний директор компанії Dior Марія Грація К'юрі; голова та головний виконавчий директор компанії Kering Франсуа-Анрі Піно; та французька акторка Кароль Буке^[205][206].

У своєму огляді «Малени» за 2001 рік оглядач Пол Татара із CNN International назвав Беллуччі «бомбою світового рівня»^[207], а вебпортал AskMen поставив її на першу сходинку у рейтингу «Топ-99 найбажаніших жінок» 2002 року^[208]. 2003 року Кріс Кемпіон із Daily Telegraph заявив, що «Беллуччі — національна улюблениця Італії та ікона європейського кіно»^[35]. 23 листопада 2004 року Беллуччі у присутності першого заступника мера Парижа Анни Ідальго натиснула кнопку, що увімкнула різдвяну ілюмінацію на Єлисейських полях, яка складалася з 45 км гірлянд. Вона стала першою іноземною публічною особою, яку місто Париж та Комітет Єлисейських полів запросили відкрити це щорічне свято^[209]. У 2004 і 2007 роках Беллуччі була визнана «найкрасивішою жінкою світу» на підставі опитування 1000 осіб у Франції, проведеного на замовлення каналу TF1^[210]. У квітні 2005 року паризький Музей Гревен представив її воскову статую^[211].

Штатні автори журналу The Times називали її «відомою як Белла Беллуччі» та «ймовірно, найкрасивішою акторкою у світі». Вони припустили, що вона, навпаки, має схильність спеціалізуватися на виконанні «потворних сцен», прикладом чого стала демонстрація сцени зґвалтування у фільмі 2002 року «Незворотність»^[73]. Оглядач Марк Солсбері з The Guardian писав 2005 року, що вона є «міжнародним об'єктом бажання» і «особисто, як і на екрані, Беллуччі випромінює рідкісну неземну красу»^[21]. За словами режисера Бернара Бліє, Беллуччі «цілком спокійно ставиться до свого іміджу і до власного почуття скромності»^[21]. Бліє порівняв її з «Авою Гарднер, зіркою минулих років»^[212]. 9 травня 2008 року новинний журнал L'Obs повідомив про опитування 1003 осіб, проведене Вищою аудіовізуальною радою в рамках Дня Європи, де Беллуччі стала другою з європейських осіб (за винятком Франції) фаворитом французів^[213]. 2010 року у Франції був виведений сорт троянд «Моніка Беллуччі»^[214]. 2011 року Беллуччі посіла четверте місце у списку 50 найкрасивіших жінок у кіно, складеному журналом Los Angeles Times^[215]. Вона була визнана «номером один» зі «ста найсексуальніших зірок 2011 року» у загальнонаціональному опитуванні каналу NRJ 12 у Франції, включаючи американських та французьких акторок, моделей, співачок, спортсменок та телеведучих^[216].

Беллуччі увійшла до списку «Найсексуальніших жінок» журналу Empire^[41]. 10 квітня 2016 року модельне агентство Karin, яке представляло Белуччі, відкрило для неї офіційний акаунт в Instagram. Сайт піддав цензурі фотографію, зроблену Фредом Мейланом 2016 року, на якій Белуччі плавала на спині в басейні, приховавши частини тіла жовтими пікселями^[217]. 2018 року вона увійшла до списку 100 найуспішніших італійських жінок за версією Forbes Italy, які були перелічені у абетковому порядку^[218]. Вона з'явилася у списку Men's Health «ста найгарячіших секс-символів усіх часів», до якого входять як жінки, так і чоловіки^[219], а австралійське видання цього журналу також назвало акторку однією зі «ста найгарячіших жінок усіх часів», поставивши її на 21 сходинку^[220]. Оглядачка Наомі Пайк з британського видання журналу Vogue назвала її «сучасною Ліз Тейлор», відомою своїми дорогими прикрасами та незмінною прихильністю до брендів ювелірних виробів Cartier, а також Boucheron і Chopard. «Небагато сучасних голлівудських зірок, одягнених у діаманти, можуть змагатися з італійською акторкою Монікою Беллуччі», — сказала Пайк^[221]. 2021 року французьке видання журналу Vogue поставило її на четверте місце серед «найкрасивіших італійських акторок усіх часів»^[222]. ЗМІ вважають її італійським секс-символом^{[21][36][223]}. Італійське видання журналу Rolling Stone включило Беллуччі до свого списку «десяти найбільших секс-символів 1990-х років», складеному у довільному порядку^[36]. Преса називає її іконою стилю^[206][224]. У січні 2023 року оглядач Елізабет Вінсентеллі з The New York Times написала, що у неї «тверда репутація символу європейського гламуру і вишуканості»^[170].

На сьогодні авторитет Беллуччі як моделі настільки великий, що майже у кожному із світових центрів мод її представляє окреме модельне агентство. Стиль Беллуччі досить консервативний: облягаючі однотонні сукні з глибоким декольте або костюми, а для виходу у світ вона завжди доповнює образ великими і вигадливими прикрасами^[225]. У прагненні підкреслити свої форми, вона ніколи не переходить меж вульгарності при виборі одягу^[226]. Невід'ємною частиною образу Беллуччі є довге доглянуте волосся^[226]. Акторка віддає перевагу класичним укладанням волосся, таким як гладко розчесані або коктейльні зачіски, які роблять її образ елегантним. Крім того, вона не боїться експериментувати з різними французькими косами та пучками^[227].

Персона Беллуччі викликає інтерес не лише у чоловіків, але і у жінок, яких захоплює та дивує її відмова від суворих дієт та пластичних операцій^[228]. 2012 року вона негативно відгукнулася щодо пластичних операцій: «Мені не подобається ідея ретушувати своє обличчя, і, чесно кажучи, я вважаю, що це досить небезпечно для акторки. Порівнюючи з пластикою обличчя, я віддаю перевагу зморшкам»^[229]. Попри те, що акторка не дотримується певної системи харчування, вона навіть після досягнення 50-річного віку мала модельні пропорції фігури. Вона часто визнавала, що не може відмовити собі в пасті або піці, а до дієти може вдатися, якщо це необхідно для участі у різних заходах. Вік та материнство не бентежать Беллуччі, у вересні 2016 року вона знову знялася у ню фотосесії. Знімки були розміщені в Instagram — офіційному акаунті зірки, відкритого для неї 10 квітня того року агентством Karin Models, що представляє її, і на сторінках одного з паризьких тижневиків^[230]. Вона байдужа до фітнесу та більше воліє до ігор з дітьми, прогулянок на свіжому повітрі та йоги^[228].

Хоча Беллуччі не іменується великою акторкою, вона вважається безумовно дуже впливовою представницею кіномистецтва^[231]. Критики загалом вважають Беллуччі яскравою акторкою, якій притаманні різнопланові ролі — від розв'язних комедій до похмурих драм^[231]. Її гра відрізняється природністю, емоційною глибиною та вмінням передавати сенс за допомогою тонких невербальних засобів. Хоча на початку кар'єри Беллуччі зіштовхувалася зі скептицизмом через своє минуле як відома фотомодель, вона завоювала серйозну повагу в кіноіндустрії, послідовно обираючи складні, нестандартні та часто суперечливі проекти європейського артгауза^[232]. Крістоф Нарбон із журналу Première писав: «За образом рекламної музи, (пере)втіленої італійської діви та глобальної сексуальної ікони ми інколи забуваємо про Моніку Беллуччі — неординарну акторку, яка зіграла у безлічі фільмів культових світових режисерів»^[59]. Газета De Morgen писала: «більшість ролей пасують Беллуччі якнайкраще»^[233], а Крістоф Кар'єр із журналу L'Express зазначив, що решта картин її фільмографії «досить різноманітна»^[234]. Шанувальники Беллуччі порівнюють її з такими кінодівами, як Сільвана Мангано, Моніка Вітті і Софі Лорен^[235]. Хоча пік успіху кінокар'єри Беллуччі припав на кінець 1990-х—середину 2000-х, вона і досі є дуже затребуваною акторкою, де їй, попри вік, іноді, як і раніше, пропонують ролі фатальних спокусниць. Вона відмовилася від кількох великих блокбастерів, тому що вони були не на її смак^[236]. Гонорари Беллуччі за фільми можуть сягати шестизначних цифр, зокрема, за фільм «Скільки ти коштуєш?» вона отримала 1,7 мільйони євро^[236]. Беллуччі також зазначає, що її італійський акцент ніколи не заважав їй здобувати ролі поза межами Італії. Вона казала, що неіталомовні режисери, бажаючи зняти її у своїх фільмах, спеціально переробляли під неї сюжет, даючи аудиторії зрозуміти, що вона італійка^[237].

Коментуючи свою акторську гру, Беллуччі казала: «Я вірю в техніку. Я вважаю, що акторська майстерність — це поєднання техніки та інстинкту. Іноді, якщо ти просто дотримуєшся свого інстинкту, ти повторюєшся. Якщо ж у вас є техніка, то ви і справді можете вигадати нові способи підходу до персонажа». Тим не менш, вона каже, що їй також подобається спонтанність інстинкту: «Наскільки би я не любила техніку, але я також люблю, коли ти не знаєш, що робитимеш за три секунди до зйомки»^[237]. Акторка не соромиться ризикувати на екрані й не боїться звертатись до брутального сценаричного матеріалу, таким для неї став фільм «Незворотність», де вона зіграла молоду жінку, жорстоке зґвалтування якої змушує її хлопця стати на шлях помсти. На думку оглядачів фільм вийшов тривожним, а гра Беллуччі — «сирою» і водночас реалістичною^[237]. Для акторки це був ризик і у професійному плані. «Мені казали, що така персонажка може занапастити мою кар'єру в Америці». «Дивно: коли ти граєш таку персонажку в Америці, вони кажуть, що ти смілива. І це не вбило мою кар'єру. Це зробило її набагато цікавішою»^[237]. Іншим прикладом цієї її риси стала еротична драма «Малена». Беллуччі, яка була на 8 років старша за оригінальну героїню, багато запитували про відвертість фільму, на що вона відповідала: «Поки дає змогу вік — гратиму повій. Я щаслива, що можу надихати режисерів, незалежно від віку»^[76]. Крім цього, «Малена», за словами Беллуччі, стала дуже важливим фільмом у її кар'єрі у тому плані, що вперше головний акцент було зроблено саме на її образі, а не на репліках. Мовою тіла Беллуччі треба було показувати всі емоції та внутрішні переживання її героїні, зокрема у сценах, де вона мовчазно проходила повз осудливі погляди громадськості^[76].

У 20 років Беллуччі одружилася з італійським фотографом Клаудіо Карлосом Бассо, через 6 місяців розлучилася^[238][239].

Між 1989—1995 роками зустрічалася з італійським актором Ніколою Фарроном^[240][241], з яким познайомилася на зйомках фільму «Життя з дітьми». Фаррон описав це як «всепоглинаючі стосунки», які стали нестабільними через те, що інші чоловіки дедалі більше бажали зустрічатися з Беллуччі^[242].

На зйомках фільму «Квартира» 1996 року Беллуччі познайомилася із французьким актором Венсаном Касселем^[243]. 2 серпня 1999 року вони одружилися у Монако^[244]. У шлюбі народила дочок Деву Кассель (12 вересня 2004) та Леоні (21 травня 2010) у Римі^[245][246]. З Касселем знялася у дев'яти фільмах між 1996—2006 роками^[247]. Сім'я жила в Італії, Франції, Бразилії та Англії^[244]. Живучи у Європі, вона ніколи не вважала за потрібне переїжджати до США^[237]. 26 серпня 2013 року пара оголосила про розставання^[243], а пізніше — розлучилася^[248]. Наприкінці 2014 року Беллуччі сказала, що все ще кохає Касселя і вони зберігають близькість^[249].

Після розлучення з 2017 року Беллуччі зустрічалася з французьким скульптором і колишньою моделлю Ніколя Лефевром^[250][251]. Офіційно оголосили про це на початку березня 2019 року, під час показу Chanel у Великому палаці в Парижі. Лефевру тоді було 37 років^[250]. Пізніше вона розповіла італійському журналу F про завершення стосунків, про яке ЗМІ оголосили на початку липня 2019 року^[252].

Ще 2006 року на Каннському кінофестивалі Беллуччі познайомилася з американським режисером Тімом Бертоном. У жовтні 2022 року вони знову зустрілися на Кінофестивалі імені братів Люм'єр у Ліоні, а в лютому 2023 року журнал Paris Match повідомив про їхні стосунки. У червні того року Беллуччі підтвердила стосунки з Бертоном^[253].

Після розлучення з Касселем Беллуччі жила з дочками у Великій Британії, Франції та Італії. 2015 року вона вирішила оселитися у Франції. Проте сказала: «Я повністю італійка. Усе в мені італійське» і визнала, що «Париж — частина моєї історії»^[254]. Володіє будинками у Римі та Лісабоні^[9] поряд із замком Святого Георгія^[255]. Під час карантину через пандемію коронавірусу Беллуччі та Кассель жили у двох сусідніх будинках у місті Біарриц, що на Баскському узбережжі (Атлантичні Піренеї), щоб останній міг бачити дочок^[256].

Беллуччі сказала, що ходить на вибори в Італії, а не у Франції^[94]. Вона досі не має французького громадянства^[202]. 2023 року вона придбала віллу на грецькому острові Парос^[257].

Беллуччі підкреслювала, що відійшла від свого релігійного коріння: «Я сповідую католицьку релігію, але я не католичка»^[258]. Акторка називала себе агностикинею^[13], кажучи: «Я агностик, хоча я поважаю всі релігії і цікавлюся ними… Якщо я у щось вірю, то це в таємничу енергію, яка наповнює океани під час припливів, та, що поєднує природу і живих істот»^[41]. Вона каже, що її особистість багато в чому зумовлена вихованням: «Звичайно, багато позитивного також залежало від атмосфери, у якій мене виховували батьки»^[259].

2018 року французькі податкові органи почали розслідування щодо Беллуччі через недекларування банківських рахунків та сейфових збережень у Швейцарії, пов'язаних з офшорною компанією на Британських Віргінських Островах^[260]. Слідчі підозрювали Беллуччі в ухиленні від сплати французьких податків за 2011—2013 роки і намагалися стягнути їх, хоча адвокат акторки заявляв, що вона мешкає у Великій Британії, а не в Парижі^[260]. У вересні 2021 року Беллуччі заявила, що «виконує свої податкові зобов'язання як у Франції, так і за кордоном». Результати розслідування її швейцарських банківських рахунків залишаються нерозкритими^[261]. Згодом її вказали в опублікованих у жовтні 2021 року «Паперах Пандори» — масштабному витоку даних щодо офшорів високопоставлених осіб^[262]. За словами фірми Alemán, офшорна компанія на Віргінських островах, яка займалася справами Беллуччі по використанню її зображеннь, діяла між 2011—2015 роками і наступного року була ліквідована^[255].

2018 року журнал Forbes оцінив статки Беллуччі у 45 мільйонів доларів, поставивши її на третє місце серед найбагатших італійських акторів^[263][264].

Беллуччі вільно розмовляє італійською, французькою та англійською мовами^[41], а також володіє португальською та іспанською^[255]. Окрім цього, вона виступала кількома іншими мовами^[41][255].

За свою кар'єру Беллуччі виступала лише в одній театральній постановці — «Листи та спогади Марії Каллас».

Моніка Беллуччі неодноразово відзначалася вищими нагородами за внесок у світове кіно, престижних кінематографічних премій та високих державних почестей. Її кар'єра є еталоном довголіття та визнання у різних країнах світу^[265].

• Кавалерка Ордену Мистецтв та літератури. Орден був вручений Беллуччі 2006 року міністром внутрішніх справ і майбутнім президентом Франції Ніколя Саркозі в Єлисейському палаці^[266].
• Кавалерка Ордену Почесного легіону. 2016 року вона отримала орден з рук президента Франції Франсуа Олланда в Єлисейському палаці^[266].

2010 року Моніка Беллуччі була нагороджена Медаллю Вітторіо де Сіки для італійського кіно президентом Італії Джорджо Наполітано^[267]. 2019 року була відкрита зірка акторки на Алеї слави у бельгійському місті Остенде^[268]. 2020 вона отримала Ключ міста Флоренції від мера Даріо Нарделли^[269].

• Офіційний сайт Моніки Беллуччі monicabellucci.net
• Моніка Беллуччі на сайті All Movie Guide (англ.)
• Моніка Беллуччі на сайті Rotten Tomatoes (англ.)
• Моніка Беллуччі на сайті IMDb (англ.)