YaChudo

Європейське законодавство про захист прав споживачів

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Через нерівну переговорну силу[1] споживачі мають право на законодавчу «хартію прав» щодо безпечних та здорових продуктів, справедливих умов, належної інформації, вільної від оманливої реклами та маркетингу, а також права на скасування.

Європейське законодавство про захист прав споживачів стосується захисту прав споживачів у Європі, зокрема через право Європейського Союзу та Європейську конвенцію з прав людини. Стаття 169 Договору про функціонування Європейського Союзу дозволяє ЄС використовувати свою звичайну законодавчу процедуру для захисту «здоров'я, безпеки та економічних інтересів» споживачів та сприяння правам на «інформацію, освіту та самоорганізацію з метою захисту своїх інтересів».[2] Усі держави-члени можуть надавати вищий захист, а «високий рівень захисту споживачів» вважається основним правом.[3] Споживачі мають право на законодавчу «хартію прав» щодо безпечних та здорових продуктів, справедливих умов, належної інформації, вільної від оманливої реклами та маркетингу, а також права на скасування договору. Окрім цих загальних принципів і поза межами конкретних секторів, існують чотири основні директиви: Директива про відповідальність за якість продукції 1985 року, Директива про недобросовісні умови у споживчих договорах 1993 року, Директива про недобросовісну комерційну практику 2005 року та Директива про права споживачів 2011 року, які вимагають від споживачів інформації та права на скасування. Загалом, закон розроблений для того, щоб забезпечити споживачам у ЄС однакові мінімальні права незалежно від того, де вони приймають рішення щодо транзакцій, і значною мірою натхненний теоріями захисту прав споживачів, розробленими в Каліфорнії, та Біллем про права споживачів, проголошеним Джоном Ф. Кеннеді у травні 1962 року.[4] Суд Справедливості постійно підтверджує важливість забезпечення більшої кількості прав споживачів, ніж у комерційних договорах, як через інформаційну асиметрію, так і через нерівність переговорної сили.[5]

Історія

Директива про відповідальність за якість продукції 1985 року була першим заходом захисту прав споживачів. Вона створює сувору відповідальність підприємств для всіх виробників та роздрібних торговців за будь-яку шкоду, завдану споживачам продукцією, як спосіб просування основних стандартів охорони здоров'я та безпеки.[6] Будь-який виробник або постачальник, якщо кінцевий виробник є неплатоспроможним, продукту несе сувору відповідальність за відшкодування споживачеві будь-якої шкоди, завданої дефектним продуктом.[7] «Дефект» – це все, що не відповідає тому, чого споживач має право очікувати, і це по суті означає, що продукти повинні бути безпечними для свого призначення. Вузький захист доступний, якщо виробник може довести, що дефект не міг бути виявлений жодним науковим методом, хоча це ніколи не було успішно використано, оскільки загалом вважається, що підприємство, яке отримує прибуток, не повинно мати можливості екстерналізувати ризики своєї діяльності.

Директива 1993 року про недобросовісні умови у споживчих договорах була другим основним заходом.[8] Згідно зі статтею 3(1), умова є несправедливою та не є обов'язковою, якщо вона не є «індивідуально узгодженою» та «якщо, всупереч вимозі добросовісності, вона спричиняє значний дисбаланс у правах та обов'язках сторін, що виникають за договором, на шкоду споживачеві». Суд неодноразово підтверджував, що Директива, як зазначено в пункті 16 декларативної частини, «ґрунтується на ідеї, що споживач перебуває у слабкому становищі порівняно з продавцем або постачальником, як щодо своєї переговорної здатності, так і щодо рівня знань».[9] Умови, які є дуже спотвореними, слід остаточно вважати такими, що суперечать «добросовісності» і тому є несправедливими.[10] Наприклад, у справі RWE Vertrieb AG проти Verbraucherzentrale Nordrhein-Westfalen eV, положення в договорах на постачання газу, що дозволяють німецькій комунальній компанії RWE в односторонньому порядку змінювати ціни, були визнані Європейським Судом недостатньо прозорими, а отже, несправедливими.[11] У справі Брюссе проти Jahani BV[12] Суд Європейського Союзу повідомив, що пункти договору оренди, які вимагають від орендарів сплати 25 євро на день, ймовірно, є несправедливими та повинні бути повністю недійсними без заміни, якщо їх не замінити більш точними обов'язковими умовами в національному законодавстві. У справі Aziz проти Caixa d'Estalvis de Catalunya, після фінансової кризи 2008 року, Європейський Суд Справедливості зазначив, що навіть умови щодо повернення житла в Іспанії повинні оцінюватися на предмет справедливості національними судами.[13] У справі Кушіонова проти SMART Capital as Суд Європейського Союзу постановив, що право захисту прав споживачів слід тлумачити з урахуванням основних прав, включаючи право на житло, у випадку, якщо житло може бути повернуте.[14] Оскільки право захисту прав споживачів діє через директиви, національні суди мають останнє слово щодо застосування загальних принципів, викладених у практиці Європейського Суду Справедливості.

Директива ЄС 98/6/ЄС, опублікована 16 лютого 1998 року з кінцевим терміном транспозиції 18 березня 2000 року, стосувалася «захисту прав споживачів при зазначенні цін на товари, що пропонуються споживачам».[15]

У квітні 2018 року Європейська комісія оголосила про «Нову угоду для споживачів», в якій було запропоновано плани щодо посилення законодавства про захист прав споживачів та координації дотримання прав споживачів національними органами влади. «Нова угода» передбачала оновлення директив щодо несправедливих умов у споживчих договорах, цінових позначень, недобросовісної ділової практики та прав споживачів, а також пропозицію замінити існуючу директиву про судові заборони директивою про «представницькі позови для захисту колективних інтересів споживачів».[16][17]

Див. також

Примітки

  1. ↑ See Banco Español de Crédito SA v Camino (2012) Case C-618/10, [39] and Océano Grupo Editorial and Salvat Editores (2000) C-240/98 to C-244/98 and [2000] ECR I-4941, [25]
  2. ↑ TFEU art 169
  3. ↑ TFEU art 169(3) and the CFREU art 38
  4. ↑ Consumer Bill of Rights. The American Presidency Project. UC Santa Barbara. 15 березня 1962. Процитовано 22 березня 2026.
  5. ↑ See Banco Español de Crédito SA v Camino (2012) Case C-618/10, [39] and Océano Grupo Editorial and Salvat Editores (2000) C-240/98 to C-244/98 and [2000] ECR I-4941, [25]
  6. ↑ Product Liability Directive 1985 85/374/EEC, recital 1 and 6
  7. ↑ PLD 1985 arts 1 and 3
  8. ↑ UTCCD 1993 93/13/EC and see H Collins, 'Good Faith in European Contract Law' (1994) 14 OJLS 229
  9. ↑ Banco Español de Crédito SA v Camino (2012) Case C-618/10
  10. ↑ See further, for the history behind the parallel in German contract law, BGB §307 Münchener Kommentar zum Bürgerlichen Gesetzbuch §307 Rn 32
  11. ↑ EUR-Lex, RWE AG v Verbraucherzentrale NRW eV (2013) C-92/11
  12. ↑ (2013) C-488/11
  13. ↑ (2013) Case C-415/11
  14. ↑ (2014) Case C-34/13
  15. ↑ EUR-Lex, Directive 98/6/EC of the European Parliament and of the Council of 16 February 1998 on consumer protection in the indication of the prices of products offered to consumers, published 16 February 1998, accessed 5 May 2024
  16. ↑ European Commission, New Deal for Consumers, published 11 April 2018, accessed 5 May 2024
  17. ↑ European Commission, A New Deal for Consumers: Commission strengthens EU consumer rights and enforcement, Press Release published 11 April 2018, accessed 5 May 2024
  18. ↑ See EU Directive 2000/31/EC

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).