YaChudo

Гідронавт

Переглядів: 0. Оновлено 31.10.2026.

Гідронавти Жак Піккар і Дон Волш на борту батискафа «Трієст»

Гідрона́вт (від грец. ὕδωρ — «вода» і лат. nauta — «моряк»)[1] — фахівець, який виконує науково-дослідну або технічну роботу під водою,перебуваючи всередині герметичного міцного корпусу підводного апарата, що забезпечує ізоляцію екіпажу від тиску навколишнього водного середовищ.[2]

Загальний опис пілотованих підводних технічних засобів

Пілотовані підводні технічні засоби залежно від конструктивних особливостей поділяються на три основні типи:

  • нормобаричні — апарати, у внутрішніх відсіках яких підтримується нормальний атмосферний тиск незалежно від глибини занурення;
  • гіпербаричні —апарати, у внутрішніх відсіках яких тиск відповідає зовнішньому (забортному) тиску. Такі конструкції також називають «підводними будинками»;
  • комбіновані — апарати, що мають окремі відсіки з нормобаричним тиском, тоді як в інших підтримується гіпербаричний тиск. Така конструкція поєднує особливості нормобаричних і гіпербаричних апаратів.[3]

У нормобаричних апаратах працюють гідронавти, які дихають атмосферним повітрям. До нормобаричних технічних засобів належать підводні апарати, що мають достатні габарити для розміщення на борту науково-дослідних приладів та обладнання, необхідного для забезпечення життєдіяльності й роботи не лише основного екіпажу, а й групи гідронавтів-дослідників протягом занурення. Відбір гідронавтів-дослідників для роботи на таких апаратах є простішим. За станом здоров'я кандидати повинні бути придатними до плавання на звичайних суднах. Це дає змогу залучати до роботи досвідчених спеціалістів, вік або стан здоров'я яких не дозволяє їм працювати в умовах підвищеного тиску.[4]

У гіпербаричних апаратах (підводних будинках) працюють акванавти (англ. aquanaut), які дихають спеціальними газовими сумішами. Газові суміші готують заздалегідь або формують безпосередньо у відсіках апарата, змішуючи кисень з інертними газами — азотом і гелієм — у пропорціях, що відповідають тиску на певній глибині.[3] До таких апаратів належать підводні будинки, зокрема «Conshelf I—III» (Франція)[5], «Спрут» (СРСР)[6] та «Tectite» (США)[7].

До комбінованих типів технічних засобів належать підводні апарати, що мають відсіки з атмосферним тиском та відсіки із забортним тиском. До таких апаратів належать комбіновані підводні лабораторії, зокрема «Бентос-300» і французька «Аржиронет» (фр. «Argyronète»).[8]

У третьому відсіку підводної лабораторії «Бентос-300» розташований водолазний комплекс, що складається з трьох камер — шлюзової, перехідної та декомпресійної.[9] Комплекс дає змогу на глибинах до 60 м зрівнювати тиск у шлюзовій камері із зовнішнім (забортним) тиском для забезпечення роботи водолазів.[10] Як дихальну суміш у комплексі використовують повітря. На підводній лабораторії було проведено експеримент із перебуванням двох водолазів протягом однієї доби.[11]

У нормативних документах класифікаційних товариств для позначення комбінованих підводних апаратів використовується термін «lock-out submersible».[12]

У разі виконання підводних робіт тривалістю близько двох діб водолази переходять у режим насичення, унаслідок чого фактично набувають статусу акванавтів.[13]

Історична довідка

Термін «гідронавт»

У XIX столітті термін «гідронавт» (фр. hydronaute) вживався як назва апарата, винайденого М. Кнапфтом (фр. M. Knapft) для пересування по воді.[14] У 1907 році термін «гідронавт»уже використовували для позначення людини, яка пересувалася по воді.[15]

У 1938 році термін почали вживати щодо людини, яка перебувала в підводному апараті.[16]

У 1946 році запропонували називати пілота гідростата «гідронавтом», проводячи аналогію між поняттями «аеростат» — «аеронавт» і «гідростат» — «гідронавт».[17]

У 1947 році європейська преса використовувала термін «гідронавт» щодо екіпажу батискафа FNRS-2, який на той час будували в Бельгії.[18][19]

У пресі термін «гідронавт» використовували щодо учасників експедиції батискафа «Трієст» ще напередодні рекордного занурення 1960 року. Зокрема, газета The Daily Iowan 29 грудня 1959 року називала майбутніх учасників занурення «hydronauts»[20], а The Oregon Statesman 3 січня 1960 року — двох членів екіпажу «Трієста» «hydronauts».[21]

Після знаменитого занурення в Безодню Челленджера 1960 року цей термін також використовували щодо його учасників.[22]

Термін продовжує використовуватися і в сучасних публікаціях. Зокрема, у статті 2020 року в журналі «Proceedings of the U.S. Naval Institute» учасників занурення батискафа «Трієст» 1960 року — Жака Піккара (фр. Jacques Piccard) та Дона Волша (англ. Don Walsh) — також названо гідронавтами.[23]

В англомовних словниках термін «hydronaut» визначають як члена екіпажу пілотованого підводного апарата, відмінного від підводного човна[24], а також як особу, підготовлену ​​до керування глибоководними апаратами[25].

Водночас у США переважно використовується термін «пілот пілотованого підводного апарата» (англ. submersible pilot).[26] Саме так у Військово-морських силах США називали Дона Волша, якому було присвоєно звання першого пілота пілотованих підводних апаратів ВМС США (англ. USN Deep Submersible Pilot #1).[27][28] Інших осіб на борту пілотованих підводних апаратів можуть називати членами екіпажу (англ. crew member).[29]

У СРСР від початку використання пілотованих підводних апаратів у 1970 році фахівців, які працювали на них, називали гідронавтами.[30] Після проголошення незалежності України цей термін продовжував уживатися в українських публікаціях, присвячених підводній техніці.[31]

У публікаціях про пілотовані підводні апарати для позначення фахівців, які керують такими апаратами, вживаються терміни «гідронавт» і «пілот».[32] Ці терміни не є синонімами: пілот або капітан підводного апарата обов'язково є гідронавтом, тоді як гідронавтами можуть бути й інші члени екіпажу — старший механік, науковці (екіпаж «Сєвєр-2»)[33], механіки, електромеханіки, кухар, водолазний спеціаліст, лікар-спецфізіолог, науковці (екіпаж «Бентос-300»)[34]. Вони не належать до пілотів.

Перші гідронавти

Перших фахівців, які конструювали батисфери та здійснювали на них занурення, можна вважати першими гідронавтами, хоча офіційно їх так ще не називали. Конструктор батисфери Бальзамелло (італ. Balsamello) здійснив перше занурення 18 червня 1889 року[35], а в 1892 році опустився в Середземному морі на глибину 165 метрів[36]. 15 серпня 1934 року Вільям Бібі (англ. William Beebe) та Отіс Бартон (англ. Otis Barton) встановили рекорд глибини — 923 метри.[37] Цей рекорд протримався 15 років. У 1949 році Отіс Бартон занурився на глибину 1 375 метрів — максимальну глибину, досягнуту батисферою, і рекордну для цього типу апаратів.[36]

Наступний етап розвитку пілотованої підводної техніки пов’язаний зі створенням батискафів. На початковому етапі їх розвитку самі конструктори брали участь у зануреннях, і для позначення учасників таких занурень уже застосовували термін «гідронавт». Серед них був Огюст Піккар, який здійснював занурення на батискафах FNRS-2 та «Трієст».[38] П’єр Вільм (фр. Pierre Willm) входив до складу екіпажів батискафів FNRS-3[39]] і «Архімед»[40]. Жак Піккар брав участь у зануреннях на батискафі «Трієст», а також на мезоскафах «Бен Франклін» та «Огюст Піккар».[41]

До складу екіпажів пілотованих підводних апаратів також входили фахівці з інших галузей, зокрема колишній офіцер підводного човна Дональд Дж. Казимир (англ. Donald J.Kazimir) та льотчик із великим досвідом Ервін Еберсольд (англ. Erwin Aebersold) — учасники експедицій на мезоскафі «Бен Франклін»[42], офіцер Військово-морських сил США Дон Волш (англ. Don Walsh) — член екіпажу батискафа «Трієст»[43], а також Жорж Уо (фр. Georges Houot) — французький морський офіцер, океанограф, головний пілот і командир батискафів FNRS-3 та «Архімед»[44].

Практика, коли членами екіпажів пілотованих підводних апаратів ставали самі конструктори, мала місце й у СРСР: першим капітаном пілотованого підводного апарата «Сєвєр-2» став заступник головного конструктора проєкту М. Діомідов[45], а першим бортінженером — провідний конструктор Ю. Тарасов[45]. Першим капітаном пілотованого підводного апарата «ТІНРО-2» був провідний конструктор проєкту, кандидат технічних наук М. Гірс.[46]

Значний внесок гідронавтів у розвиток і випробування пілотованих підводних апаратів отримував офіційне визнання. За успішне проведення випробувань, багаторічну безаварійну роботу та виконання урядових завдань капітан-наставник ППА «ТІНРО-2» к. т. н. Михайло Гірс та капітан-наставник ППА «Сєвєр-2» Олег Донець були нагороджені високими державними нагородами. Також у Севастополі з'явився бульвар Гідронавтів — на знак пошани до представників цієї професії.[47]

Гідронавти — члени екіпажів пілотованих підводних апаратів

Екіпажі більшості пілотованих підводних апаратів є малочисельними — зазвичай вони складаються з 2—3 осіб.[2] Деякими винятками є:

Капітан пілотованого підводного апарата повинен досконало знати будову всіх бортових механізмів і систем, а також володіти знаннями з підводної навігації, зв’язку, штурманської справи та водолазної підготовки. Він має бути водночас кваліфікованим механіком, гідроакустиком і океанологом, а також здатним оперативно ухвалювати рішення в умовах підвищеного ризику.[2]

У 1968 році в США було засновано Асоціацію пілотів глибоководних підводних апаратів (англ. Deep Submersible Pilots Association, DSPA) — професійну організацію, що займалася питаннями підготовки та кваліфікації пілотів підводних апаратів.[51] Для членства в асоціації необхідно було здійснити щонайменше п'ять занурень як капітан ППА, одне з яких — на глибину не менше ніж 200 м.[52]

Гідронавти за максимальною глибиною занурення та кількістю освоєних апаратів

Глибина занурення

У найглибшу відому точку Світового океану — Безодню Челленджера — один раз занурювалися:

Найбільшу кількість занурень у Безодню Челленджера здійснив Віктор Весково (англ. Victor Vescovo), який у 2019—2022 роках здійснив 15 занурень на ППА «Limiting Factor».[54]

У 2019—2022 роках пілотований підводний апарат «Limiting Factor» здійснив 16 занурень у Безодню Челленджера в рамках експедицій «Caladan Oceanic». Під час частини занурень, крім пілота, на борту перебували пасажири та інші учасники експедицій; апарат був сертифікований для комерційних занурень на повну океанічну глибину.[55]

Освоєні гідронавтами апарати

Одним із відомих гідронавтів, які здійснювали занурення на батискафах, був Огюст Піккар, який брав участь у зануреннях на батискафах FNRS-2 та «Трієст».[38] Жорж Уо (фр. Georges Houot) і П'єр Вільм (фр. Pierre Willm) входили до складу екіпажів батискафів FNRS-3[39] та «Архімеда»[40]. Жак Піккар (фр. Jacques Piccard) брав участь у зануреннях на батискафі «Трієст» та мезоскафах «Бен Франклін» і «Огюст Піккар»[41] Водночас Віктор Весково здійснив 15 занурень у найглибшу відому точку Світового океану — Безодню Челленджера — на одному апараті, «Limiting Factor».[54] .

Подібна практика існувала і в СРСР, де розвиток пілотованих підводних апаратів розпочався значно пізніше. Так, один із перших радянських гідронавтів Олег Донець був капітаном ППА «Сєвєр-2»[56], «Риф»[57] і «Лангуст»[31]. Валентин Дерябін був капітаном ППА «ТІНРО-2»[58], «Сєвєр-2»[59] і «Риф»[57]. Геннадій Бєльников працював електромеханіком ПЛБ «Бентос-300»[60], а також капітаном ППА «Сєвєр-2»[59], «Риф»[57] та «Лангуст»[31].

Водночас «батько» севастопольських гідронавтів, кандидат технічних наук М. Гірс, від етапу проєктування та побудови ППА «ТІНРО-2» і протягом 20 наукових експедицій у всі океани був його капітаном-наставником. Увесь цей час він працював лише на «ТІНРО-2».[46] Перший капітан-наставник ПЛБ «Бентос-300» Л. Скрипкін[61] також протягом усього періоду експлуатації цих двох лабораторій працював лише на них.[62].

Підготовка гідронавтів

Підготовка гідронавтів у світі

На початковому етапі розвитку пілотованої підводної техніки її конструктори самі ставали гідронавтами. На той час офіційних програм підготовки гідронавтів ще не існувало, тому перші фахівці набували необхідних навичок безпосередньо під час експлуатації підводних апаратів.. Після придбання батискафа «Трієст» ВМС США найняли Жака Піккара (фр. Jacques Piccard) та Джузеппе Буоно (італ. Giuseppe Buono) як консультантів для підготовки американського персоналу до експлуатації та технічного обслуговування підводного апарата.[43]

Дон Волш зазначав, що, хоча Жак Піккар не мав формальної інженерної освіти, завдяки практичному досвіду, набутому під час роботи разом із батьком, Огюстом Піккаром, та участі в роботах над батискафом «Трієст», він став висококваліфікованим фахівцем у галузі підводної техніки.[43]

З розвитком пілотованої підводної техніки були розроблені різними класифікаційними товариствами (DNV, Американським бюро судноплавства, Bureau Veritas, RINA, тощо) правила побудови і сертифікації пілотованих технічних засобів.[63][64][65]

Були встановлені міжнародні стандарти, які використовуються як орієнтир. Зокрема, MSC/Circ.981 — рекомендації Міжнародної морської організації (IMO) щодо проєктування, будівництва та експлуатації пасажирських підводних апаратів. Цей документ містить розділ 3.5, присвячений підготовці пілотів, що включає вимоги до навчання та сертифікації екіпажу.[66]

Загалом, хоча державні регулювання можуть відрізнятися, міжнародні стандарти та сертифікаційні програми забезпечують єдині вимоги до підготовки пілотів підводних апаратів.

Так, у США рекомендації викладені в доповіді Національної академії наук «Безпека туристичних підводних апаратів» (Safety of Tourist Submersibles), опублікованій у 1990 році.[67]

У Нідерландах офіційні стандарти підготовки пілотів підводних апаратів ґрунтуються на документах ІМО MSC/Circ.981 — «Guidelines for the Design, Construction and Operation of Passenger Submersible Craft».[68]

В Австралії немає єдиного державного регулювання підготовки пілотів підводних апаратів, але існують національні стандарти та сертифікаційні програми, які забезпечують підготовку пілотів для різних типів підводних апаратів. Ці програми охоплюють аспекти безпеки, навігації та операцій під водою, що є критично важливими для забезпечення безпечної експлуатації підводних апаратів.[69]

Станом на 2026 рік розробляється проєкт міжнародного стандарту Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) — ISO/DIS 24037 «Підготовка, кваліфікація та стандарти компетентності екіпажів пілотованих підводних апаратів та іншого ключового персоналу» (англ. Training, qualification and competency standards for manned submersible system crew and other key personnel), який встановлює вимоги до підготовки, кваліфікації та компетентності персоналу, що працює з пілотованими підводними апаратами.[70]

Підготовка гідронавтів в СРСР

В СРСР перші гідронавти, які в той час ще так не називались, занурювались на гідростаті ГКВ-6, починаючи з 1953 року. У 1958 році в розпорядження вчених було передано науково-дослідний підводний човен «Сєвєрянка», на якому було зроблено 10 експедицій. У 1960 році було розроблено гідростат «Сєвєр-1», на якому було виконано понад 600 занурень. На буксированому підводному апараті «Атлант-1» працювали гідронавти В. Коротков і В. Мартишевський[71]

В СРСР пілотованими підводними апаратами володіли Академія наук СРСР, Міністерство рибного господарства СРСР та Військово-морський флот СРСР.[32][72] Відомостей про єдиний державний стандарт підготовки гідронавтів у СРСР не виявлено.

У системі Міністерства рибного господарства СРСР така підготовка здійснювалася самостійно. Для підготовки майбутніх гідронавтів було розроблено спеціальну навчальну програму, що завершувалася складанням кваліфікаційного іспиту. Тим, хто успішно склав іспит, спеціальна відомча комісія видавала документ, що надавав право на самостійне керування підводним апаратом.[58]

Екзаменаційна комісія складалася з головного конструктора та провідних фахівців, які безпосередньо займалися проєктуванням і будівництвом підводних апаратів. Очолював комісію керівник відділу техніки підводних досліджень. Іспит складали не лише члени екіпажів, а й інженери та конструктори — усі, кому в ході ходових випробувань апарата могло знадобитися брати участь у зануреннях.[73]

У 1974 році відбувся перший випуск фахівців, які пройшли навчання за програмою підготовки екіпажів пілотованих підводних апаратів і отримали кваліфікацію «Гідронавт 3 класу».[74]

На території України (тоді — Українська РСР), у місті Севастополі, у 1975 році було створено Севастопольську філію спеціального експериментально-конструкторського бюро промислового рибальства. Наказом Міністра рибного господарства СРСР № 47 від 26 січня 1977 року ця філія була реорганізована в Севастопольське експериментально-конструкторське бюро з підводних досліджень (СЕКБП).[75]

У складі СЕКБП було створено Відділ підготовки гідронавтів (ВПГ),, до складу якого увійшли досвідчені морські фахівці: начальник відділу – капітан 1 рангу у відставці О. Коваленко, головний лікар-фізіолог – полковник мед. служби у відставці П. Зеленецький, головний водолазний фахівець – капітан 2 рангу у відставці О. Земсков, головний спеціаліст – капітан 1 рангу у відставці, кандидат військово-морських наук Г. Трубчанін, провідний інженер – капітан 1 рангу у відставці В. Ніков.[76]

ВПГ здійснював підготовку таких категорій фахівців:     

  • гідронавтів — капітанів та членів екіпажів пілотованих підводних апаратів;
  • гідронавтів-дослідників — наукових і технічних фахівців, які виконували підводні дослідження, експерименти та технічні роботи.[76]

Гідронавт (капітан або член екіпажу пілотованого підводного апарата, ПЛБ (підводної лабораторії буксированої) «Бентос-300» чи ПСКБ (підводної спостережної камери буксированої) «Тетіс» повинен:

  • знати будову та правила експлуатації пілотованих підводних апаратів, підводних лабораторій і підводних спостережних камер, а також усіх технічних засобів, встановлених на них;
  • володіти основами судноводіння та знаннями з безпеки мореплавства;
  • дотримуватися вимог техніки безпеки та вміти діяти в аварійних ситуаціях для забезпечення живучості апарата та судна забезпечення;
  • мати підготовку з водолазної справи відповідно до програми підготовки водолаза-сумісника;
  • володіти базовими знаннями з океанології, гідробіології, іхтіології, геології, морського права та організації служби на суднах забезпечення.[77]

Крім того, гідронавт повинен уміти:

  • керувати пілотованим підводним апаратом, підводною лабораторією або підводною спостережною камерою у будь-яких умовах;
  • за потреби замінити будь-якого члена екіпажу;
  • виконувати регламентні, підготовчі та ремонтні роботи;
  • усувати несправності механізмів, систем і приладів;
  • брати участь у заходах із підтримання живучості апарата, лабораторії та судна забезпечення.[77]

Кандидатами в гідронавти могли бути чоловіки віком до 35 років, які мали вищу технічну або середню спеціальну освіту, стаж роботи за спеціальністю щонайменше два роки, а також досвід плавання на морських суднах принаймні один рік. За станом здоров’я кандидати повинні були відповідати вимогам, установленим для водолазів.

Кандидатами в гідронавти-дослідники могли бути фахівці будь-якого профілю з вищою освітою, яким за характером службових обов’язків належало виконувати підводні дослідження, експерименти або випробування підводної техніки на пілотованих підводних апаратах, ПЛБ «Бентос-300» або ПСКБ «Тетіс». Вимоги до віку та стану здоров’я відповідали тим, що висувалися до моряків морського флоту.[78]

Навчання кандидатів у гідронавти поділялося на чотири етапи:

1-й етап — теоретичні заняття з предметів програми, які тривали протягом усього курсу навчання;

2-й етап — практичні заняття з предметів програми, включаючи відпрацювання операцій з управління підводним апаратом біля пірса та в морі;

3-й етап — після завершення курсу навчання складання іспитів і заліків з усіх предметів програми;

4-й етап — стажування слухачів, які успішно склали іспити, на пілотованих підводних апаратах, ПЛБ «Бентос-300» та ПСКБ «Тетіс».[78]

Знання експлуатаційних характеристик апаратів і всіх їхніх систем є обов’язковою умовою для гідронавтів, оскільки під час занурень, а також передспускових і післяспускових перевірок, профілактичних і регламентних робіт потрібна взаємозамінність членів екіпажів ППА, ПЛБ та ПСКБ.

Іспити приймала атестаційна комісія, призначена власником апаратів. До її складу обов’язково входили:

  • капітани-наставники ППА, ПЛБ чи ПСКБ;
  • гідронавти і гідронавти-дослідники зі стажем роботи на апаратах понад 300 годин.

Після успішного складання іспитів кандидати направлялися на стажування на ППА, ПЛБ чи ПСКБ.[79]

В процесі стажування гідронавти та гідронавти-дослідники повинні були відпрацювати під водою не менше 15 годин та здійснити 10 водолазних спусків і виходів із підводної лабораторії «Бентос-300». Після успішного завершення стажування і отримання позитивної характеристики від капітанa-наставникa та начальника експедиції кандидатам присвоювалася початкова кваліфікаційна категорія — «Гідронавт 3 класу» або «Гідронавт-дослідник 3 класу».[80]

Багаторічний досвід показав, що для підготовки висококваліфікованого капітана — гідронавта 1 класу — необхідно від 3 до 5 років.[80]

З утворенням Відділу підготовки гідронавтів СЕКБП розпочалась системна підготовка гідронавтів для всіх цивільних відомств СРСР. У період з 1977 по 1991 рік Відділ підготовки гідронавтів СЕКБП / Бази «Гідронавт» підготував:

  • гідронавтів — 155 осіб (з них 104 — для СЕКБП /Бази «Гідронавт», 51 — для інших відомств);
  • гідронавтів-дослідників — 338 осіб (143 — для СЕКБП / Бази «Гідронавт», 205 — для інших відомств).[81]

Див. також

Примітки

  1. ↑ Hydronaut. Academic Dictionaries and Encyclopedias (англ.) . Процитовано 07 серпня 2026.
  2. ↑ а б в Гирс М.И., 1977, с. 7.
  3. ↑ а б Королёв А.Б., 1992, с. 8.
  4. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 8-9.
  5. ↑ Précontinent I, II & III. Equipe Cousteau (фр.) . Fondation Cousteau. Процитовано 08 серпня 2026.
  6. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 15-21.
  7. ↑ Clifton, H. E.; Mahnken, C. V. W.; Van Derwalker, J. C.; Waller., R. A. Tektite 1, man-in-the-sea project: Marine Science Program. Science (англ.) . New York, N.Y.: American Association for the Advancement of Science (AAAS). 168 (3932): 659—663. doi:10.1126/science.168.3932.659.
  8. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 13.
  9. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 56-57.
  10. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 59.
  11. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 60.
  12. ↑ Rules for Building and Classing. Underwater Vehicles, Systems and Hyperbaric Facilities. Section 2—47 (PDF) (англ) . American Bureau of Shipping. Січень 2025. Процитовано 08 серпня 2026.
  13. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 14.
  14. ↑ L’homme qui marche sur l’eau. La Croix (фр.) . Bibliothèque nationale de France. 19 травня 1884. с. 4. Процитовано 13 серпня 2026.
  15. ↑ Le Bain de M. Santos. La Petite République (фр.) . 18 жовтня 1907. Процитовано 13 серпня 2026.
  16. ↑ Garolla, Georges (19 червня 1938). Avec le ballon sous-marin a 13 kil. sous les eaux. L'extraordinaire invention de l'ingenieur italien Roberto Galeazzi, de la Spezzia. L'Ordre (фр.) . с. 3. Процитовано 13 серпня 2026.
  17. ↑ Cabrerets, Jean (28 червня 1946). Le professeur Piccard nous annonce qu’il descendra l’été prochain à 4.000 mètres sous la mer. Le Franc-tireur (фр.) . с. 1. Процитовано 13 серпня 2026.
  18. ↑ Piccard et Cosyns dans leur bathysphere. France Libre (фр.) . 28 серпня 1947. с. 1—2. Процитовано 12 серпня 2026.
  19. ↑ Charroux, Robert (30 жовтня 1947). A 6.000 metres sous les mers avec le professeur Piccard. Mon Journal (фр.) . Paris (61): 7.
  20. ↑ Navy scientists to attemp descent into ocean trench (PDF). The daily lowan (англ.) . 29 грудня 1959. Процитовано 14 серпня 2026.
  21. ↑ Exploring the ocean deep. The Oregon statesman (англ.) . 3 січня 1960. Процитовано 14 cthgyz 2026.
  22. ↑ Williamson, Marcus (04 листопада 2008). Jacques Piccard: Oceanographer and pioneer of deep-sea exploration. Independent (англ.) . Процитовано 11 серпня 2026.
  23. ↑ Polmar, Norman; Mathers, Lee J (січень 2020). The First Deepest Dive. Proceedings of the U.S. Naval Institute. 146/1/1: 403.
  24. ↑ Hydronaut. Merriam-Webster Dictionary (англ.) . Merriam-Webster, Incorporated. Процитовано 08 серпня 2026.
  25. ↑ hydronaut. Collins English Dictionary (англ.) . HarperCollins Publishers. Процитовано 15 серпня 2026.
  26. ↑ Schleeter, Ryan. Deep-Sea Submersible Pilot Erika Bergman. National Geographic Education (англ.) . National Geographic Society. Процитовано 08 серпня 2026.
  27. ↑ Capt. Don Walsh, USN (Ret.). Sea History (англ.) . National Maritime Historical Society. Процитовано 13 серпня 2026.
  28. ↑ Paving the Way: Navy Undersea Trailblazers. U.S. Naval Undersea Museum (англ.) . Naval Undersea Museum Foundation. Процитовано 15 серпня 2026.
  29. ↑ Titanic tourist submersible: What’s the difference between a submarine and a submersible?. The Indian Express (англ.) . 21 червня 2023 року. Процитовано 8 серпня 2026 року.
  30. ↑ Помозов та Гирс, 2014, с. 14-15.
  31. ↑ а б в Осипчук, Игорь (2 червня 2005). Стояла жара, а гидронавтам, погрузившимся на «Лангусте» на полукилометровую глубину, пришлось надевать свитера и меховые куртки. Факты (рос.) . Процитовано 7 червня 2026.
  32. ↑ а б Пилунский, Леонид Петрович (14 квітня 1995). Знают ли на берегах Днепра, что Украина морская держава, или видны ли из киевских кабинетов океанские дали?. Дзеркало тижня (рос) . Процитовано 4 липня 2026.
  33. ↑ Геворкьян В.Х., 1990, с. 19.
  34. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 80-81.
  35. ↑ Franco, Roberto (2010). Felice Balsamello col bernoccolo della fisica (PDF). HDS NOTIZIE (італ.) . Historical Diving Society Italia (46): 14.
  36. ↑ а б Григоров, Максим; Райская, Светлана; Ломакин, Илья (2024). Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения. Труды Крыловского государственного научного центра (рос.) . 1 (407): 148—149.
  37. ↑ WILLIAM BEEBE, OTIS BARTON (15 серпня 1934). First deep-ocean dive (англ.). Guinness World Records Limited 2025. Процитовано 23 грудня 2025.
  38. ↑ а б Auguste PICCARD. La Médiathèque de la Mer (фр.) . La Cité de la Mer. Процитовано 14 серпня 2026.
  39. ↑ а б Willm, Pierre (24 квітня 2007). L’histoire des bathyscaphes, une aventure fantastique. CDI Garches (фр.) . Cercle de Documentation et d'Information – Garches. Процитовано 14 серпня 2026.
  40. ↑ а б GUILLAIN, ROBERT (24 травня 1962). " Nous ne cherchons pas le record " nous précise le commandant Houot. Le Monde (фр.) . Процитовано 14 серпня 2026.
  41. ↑ а б Jacques Piccard. The Coracle (англ.) . Blogger. 19 грудня 2014. Процитовано 14 серпня 2026.
  42. ↑ а б Войтов Д.В., 2002, с. 78.
  43. ↑ а б в Walsh, Don. Going the Last 7 Miles: The Bathyscaph Trieste Story. Heritage Auctions (англ.) . Heritage Auctions. Процитовано 14 серпня 2026.
  44. ↑ Georges HOUOT. La Médiathèque de la Mer (фр.) . La Cité de la Mer. Процитовано 14 серпня 2026.
  45. ↑ а б Шанихин Е. Н., 2003, с. 32.
  46. ↑ а б Помозов, Анатолий; Гирс, Михаил (2014). Обитаемые подводные аппараты Базы «Гидронавт». У Жбанов А. В.; Помозов А. А.; Жбанова Д. А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.) . Севастополь: ЧП Гуляев М. С. с. 14.
  47. ↑ Помозов, Анатолий; Гирс, Михаил (2014). Обитаемые подводные аппараты Базы «Гидронавт». У Жбанов А. В.; Помозов А. А.; Жбанова Д. А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.) . Севастополь: ЧП Гуляев М. С. с. 19.
  48. ↑ Войтов Д.В., 2002, с. 161.
  49. ↑ Геворкъян В.Х., 1991, с. 19.
  50. ↑ Королев, Александр (2014). Подводная лаборатория (ПЛ) «Бентос-300». У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 56.
  51. ↑ Lawrence A. Shumaker. Woods Hole Oceanographic Institution (англ.) . Woods Hole Oceanographic Institution (WHOI). Процитовано 15 серпня 2026.
  52. ↑ Гирс М.И., 1977, с. 8.
  53. ↑ Broad, William J. (27 березня 2012). Director James Cameron tours earth's deepest point. The Boston Globe (англ.) . Boston Globe Media Partners. Процитовано 14 серпня 2026.
  54. ↑ а б Most times to visit the Challenger Deep by an individual. Guinness World Records (англ.) . Guinness World Records Limited. 12 липня 2022 року. Процитовано 14 серпня 2026.
  55. ↑ Ring of Fire: Series 1 – Challenger Deep Dives. Caladan Oceanic (англ.) . Caladan Oceanic. Процитовано 14 серпня 2026.
  56. ↑ Донец, Олег (2014). Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Север-2». У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 25.
  57. ↑ а б в Бельников, Геннадий; Помозов, Анатолий (2014). Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Риф». У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 36.
  58. ↑ а б Гирс М.И., 1977, с. 45.
  59. ↑ а б Донец, Олег (2014). Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Север-2». У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 34.
  60. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 81.
  61. ↑ Корол'в А.Б., 1992, с. 80.
  62. ↑ Королёв А.Б., 1992, с. 191.
  63. ↑ Manned submersibles (англ.) . DNV. Процитовано 26 січня 2026.
  64. ↑ American Bureau of Shipping (ABS) (2025). Rules for Building and Classing Underwater Vehicles, Systems and Hyperbaric Facilities (2025) (PDF). American Bureau of Shipping. Процитовано 8 жовтня 2025.
  65. ↑ RINA. RINA Rules (англ.) . RINA. Процитовано 27 січня 2026.
  66. ↑ International Maritime Organization (IMO) (2000). Guidelines for the Design, Construction and Operation of Passenger Submersible Craft (MSC/Circ.981) (PDF) (англ.) . Процитовано 27 січня 2026.
  67. ↑ Chapter 5: Operational and Administrative Considerations. Safety of Tourist Submersibles (англ.) . Washington, DC: National Academies Press. 1990. doi:10.17226/1744.
  68. ↑ Human Environment and Transport Inspectorate (29 січня 2001). Guidelines for the Design, Construction and Operation of Passenger Submersible Craft (англ.) . Netherlands Regulatory Framework (NeRF) – Maritime. Процитовано 26 січня 2026.
  69. ↑ Atmospheric Diving System (ADS) (англ.) . ADAS. Процитовано 8 жовтня 2025.
  70. ↑ ISO/DIS 24037:2024 Training, qualification and competency standards for manned submersible system crew and other key personnel (англ.) . ISO. Процитовано 27 січня 2026.
  71. ↑ Гирс М.И., 1977, с. 3-5.
  72. ↑ Жбанов А.В, А. А. Помозов А. А., Жбанова Д. А. (2014). Севастопольские гидронавты (рос.) . Севастополь: ЧП Гуляев М. С. с. 316.
  73. ↑ Гирс М.И., 1977, с. 49.
  74. ↑ Донец, Олег (2014). Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Север-2». У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.) . Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 33.
  75. ↑ Половка, Сергій Григорович (2006). Підводний науково-дослідний флот України. Геологія і корисні копалини Світового океану (2): 125.
  76. ↑ а б Гирс, Михаил; Помозов, Анатолий (2014). Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ). У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 5.
  77. ↑ а б Гирс, Михаил; Помозов, Анатолий (2014). Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ). У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 6.
  78. ↑ а б Гирс, Михаил; Помозов, Анатолий (2014). Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ). У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 7.
  79. ↑ Гирс, Михаил; Помозов, Анатолий (2014). Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ). У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 9.
  80. ↑ а б Гирс, Михаил; Помозов, Анатолий (2014). Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ). У Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А. (ред.). Севастопольские гидронавты (Научно-популярное издание) (рос.). Севастополь: ЧП Гуляев М.С. с. 10.
  81. ↑ Геворкьян В.Х., 1990, с. 38..

Джерела

Література

  • Войтов Д.В. Подводные обитаемые аппараты. — Москва : АСТ, Астрель, 2002. — 303 с. — (рос.).
  • Геворкьян В. Х., Головань Г. А. Подводные обитаемые аппараты Базы «Гидронавт» (тактико-технические данные, опыт использования для решения научных и практических задач). — Киев : Препринт АН УССР, Институт геологических наук, 1990. — 42 с.— (рос.).
  • Гирс М.И. «ТИНРО-2» в океане. — Ленинград : Судостроение, 1977. — 152 с. — 60000 прим.— (рос.).
  • Гирс М., Помозов А. Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ) // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 5–—0. — (рос.).
  • Григоров М. Ю., Райская С. Д., Ломакин И. А. Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения // Труды Крыловского государственного научного центра. — 2024. — № 1 (407). — С. 148—154. — Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/mirovoy-opyt-razvitiya-obitaemyh-podvodnyh-apparatov-predelnyh-glubin-pogruzheniya — Дата звернення: 18 березня 2026. — (рос.).
  • Донец, Олег. Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Север-2» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 25–34. — (рос.).
  • Королёв А. Б. «Бентос-300»: Пять тысяч часов под водой. — Москва : ТОО «Нирей». ВНИРО, 1992. — 204 с.— (рос.).
  • Пилунский, Леонид. «Знают ли на берегах Днепра, что Украина морская держава, или видны ли из киевских кабинетов океанские дали?» // ZN.UA («Дзеркало тижня»). 14 квітня 1995. Режим доступу: https://zn.ua/allnews/znayut_li_na_beregah_dnepra,_chto_ukraina_morskaya_derzhava,_ili_vidny_li_iz_kievskih_kabinetov_okea.html. — Дата звернення: 17 лютого 2026.— (рос.).
  • Половка С. Г. Підводний науково-дослідний флот України // Геологія і корисні копалини Світового океану. — 2006. — № 2. — С. 122—132. — Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/pidvodniy-naukovo-doslidniy-flot-ukrayini/viewerr — Дата звернення: 17 лютого 2026.
  • Помозов, Анатолий, Гирс, Михаил. Обитаемые подводные аппараты Базы «Гидронавт». — Севастополь : ЧП Гуляев М. С, 2014. — С. 14—15.
  • Шанихин Е. Н. Глубоководные аппараты (Вехи глубоководной тематики). — Москва : ООО «Восточный горизонт», 2003. — 274 с. — ISBN 5-88575-008-2.— (рос.).

Інтернет-ресурси

Посилання

  • Документальний фільм Dive to the Edge of Creation / National Geographic, 1979 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=OnUnR2f9bK0.— Дата звернення: 17 липня 2026. — (англ.).
  • Документальний фільм Гидронавты, реж. С.Хейфец, ЦСДФ, 1990 — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=zc0BqF7ADuY..— Дата звернення: 17 липня 2026. — (рос.).

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).