Бентос-300

«Бентос-300» — серія з двох підводних лабораторій буксированих (ПЛБ), що складалася з дослідної ПЛБ № 1 та головної ПЛБ № 2. Основне призначення лабораторії — вивчення шельфових районів морів і океанів на глибинах до 320 м у режимах автономного плавання та буксирування, а також до 400 м у режимі гідростата.^[1]

Назва «Бентос» походить від грецького слова «бе́нтос» (грец. βενθος — «глибина»). У біології термін «бентос» означає сукупність організмів, що мешкають на дні водойм. Число «300» у назві відображало вимогу замовника щодо глибини занурення, закладену в технічне завдання на проєктування лабораторій.^[2]

Аналіз доступних джерел не виявив відомостей про класифікацію підводних лабораторій проєкту 1603 «Бентос-300» Регістром судноплавства СРСР. Однією з можливих причин цього є відсутність у Правилах Регістру судноплавства СРСР, чинних до 1991 року, окремих вимог щодо пілотованих підводних апаратів.^[3]

У 2024 році Міжнародна організація зі стандартизації (англ. International Organization for Standardization (ISO)) затвердила міжнародний стандарт ISO 5411 «Судна та морські технології — Підводні апарати — Термінологія» (англ. Ships and marine technology — Submersibles — Vocabulary), який визначає основні терміни та поняття, пов'язані з підводними апаратами. Відповідно до класифікації, наведеної в цьому стандарті, ПЛБ «Бентос-300» належить до таких типів підводних апаратів:

• підводний апарат (англ. submersible) — тип самохідного судна, що може пересуватися та маневрувати під водою (п. 3.1.1);
• пілотований підводний апарат (англ. manned submersible) — підводний апарат, у міцному корпусі якого перебуває одна або більше осіб, оснащений одним або кількома доступними входами з поверхні або підводними герметичними чи негерметичними входами (п. 3.1.2);
• автономний (неприв’язний) підводний апарат (англ. untethered submersible) — підводний апарат без кабель-троса або троса (п. 3.1.4);
• транспортний підводний апарат (англ. transport submersible) — пілотований підводний апарат, призначений для перевезення вантажів, обладнання або пасажирів під водою, крім екіпажу, з метою відпочинку, наукових експедицій, рятувальних чи інших операцій (п. 3.1.5);
• підводний апарат із шлюзовою камерою (англ. lock-out submersible) — пілотований і автономний підводний апарат, оснащений шлюзовою камерою входу/виходу та люком для входу, виходу й перебування водолаза або водолазів з можливістю регулювання робочого тиску (п. 3.1.8);
• морська лабораторія (англ. seabed laboratory) — підводний апарат, призначений для проведення польових досліджень і забезпечення довготривалого підводного перебування людей або інших організмів для виконання досліджень безпосередньо на місці (п. 3.1.13).

Під час виконання окремих дослідницьких робіт ПЛБ «Бентос-300» також могли використовуватися в режимі буксирування^[4], що відповідає визначенню буксированого підводного апарата (п. 3.1.9).^[5]

Робоча глибина занурення ПЛБ «Бентос-300» становить 320 м.^[1]

У науково-технічній літературі відсутня єдина загальноприйнята класифікація пілотованих підводних апаратів (ППА) за глибиною занурення, тому різні автори використовують різні межі поділу та назви класифікаційних груп.

Один із поширених підходів передбачає поділ ППА на такі категорії:

• апарати малих глибин — до 600 м;
• апарати середніх глибин — від 600 до 2 000 м;
• апарати великих глибин — понад 2 000 м.

Відповідно до цієї класифікації ПЛБ «Бентос-300» належить до підводних апаратів малих глибин.^[6]

В інших джерелах використовується подібна градація, але з іншими межами глибин:

• апарати малих глибин — до 100 м;
• апарати середніх глибин — від 100 до 2 000 м;
• апарати великих глибин — понад 2 000 м.

За такою класифікацією ПЛБ «Бентос-300» належить до підводних апаратів середніх глибин^[7].

Комітет пілотованих підводних апаратів Товариства морських технологій (англ. Marine Technology Society’s Manned Underwater Vehicles Committee (MTS MUV)) запропонував класифікацію підводних апаратів за максимальною робочою глибиною занурення:

• Група 1 — апарати для глибоководних океанічних досліджень, призначені для роботи в абісальній та гадальній зонах (понад 1 000 м);
• Група 2 — апарати середніх океанічних глибин (від 300 до 1 000 м);
• Група 3 — апарати прибережних океанічних глибин (до 300 м).

Відповідно до цієї класифікації, ПЛБ «Бентос-300» належить до Групи 2 — апаратів середніх океанічних глибин^[8].

У 1996 році обидві підводні лабораторії «Бентос-300» були внесені до переліку українських пілотованих підводних апаратів у світовому огляді пілотованих підводних апаратів, опублікованому Національною дослідницькою радою США^[9].

За час роботи в Чорному морі ПЛБ № 1 і ПЛБ № 2 провели понад 1 000 занурень загальною тривалістю близько 11 000 годин^[10].

Історія створення підводної лабораторії «Бентос-300» розпочалася у 1964 році, коли завідувач лабораторії техніки підводних досліджень Полярного науково-дослідного інституту морського рибного господарства і океанографії (ПІНРО) О. Кисільов разом із вченим М. Заферманом підготували пропозицію щодо проєктування підводної лабораторії з глибиною занурення до 300 м. У липні 1965 року Міністерство рибного господарства схвалило цю пропозицію.^[11]

Тактико-технічні характеристики та науково-дослідне обладнання ПЛБ мали забезпечити виконання таких завдань:

• багатоденні спостереження за змінами гідрологічних і біологічних факторів;
• проведення наукових досліджень за допомогою встановленої на борту апаратури;
• вихід водолазів на глибини до 60 м для відбору проб, встановлення наукової апаратури та виконання інших підводних робіт;
• визначення запасів мідій і водоростей (філофори) в Чорному морі;
• пошук затонулих об'єктів;
• виконання підводно-технічних робіт.^[12]

 Подальші роботи з розробки варіантів конструкції підводної лабораторії велися у відділі техніки підводних досліджень ленінградського проєктного інституту «Гіпрорибфлот» під керівництвом О. Дмитрієва. Ескізний проєкт було розроблено в цьому інституті.^[13] За замовленням Міністерства рибного господарства СРСР було ухвалено державну програму зі створення пілотованих підводних апаратів різних типів, на реалізацію якої виділили значні кошти. Проєктуванням і будівництвом пілотованих підводних апаратів займалися спеціалізовані конструкторські бюро та підприємства Міністерства суднобудівної промисловості СРСР^[14].

Розробку технічного проєкту розпочали в Ленінградському проєктно-монтажному бюро (ЛПМБ) «Рубін». Надалі, після реорганізації, з 1 липня 1970 року проєкт продовжувало Центральне проєктне бюро (ЦПБ) «Волна,» яке 23 лютого 1974 року було реорганізоване в Союзне проєктно-монтажне бюро машинобудування (СПМБМ) «Малахіт».^[15] Головним конструктором проєкту 1603 (ПЛБ« Бентос-300») був І. Б. Михайлов.^[16]

ПЛБ будували на Ленінградському адміралтейському об'єднанні (ЛАО). Наприкінці 1975 року будівництво ПЛБ «Бентос-300» № 1 (дослідної) було завершено, а навесні 1976 року її відправили у транспортному доку внутрішніми водними шляхами з Ленінграда до Севастополя. Випробування лабораторії в Чорному морі тривали протягом літа. У жовтні 1976 року випробування завершилися зануренням на робочу глибину 320 м і підписанням Державною комісією акта про передачу ПЛБ замовнику для дослідної експлуатації^[17].

Міністерство рибного господарства передало ПЛБ до Севастопольської філії Спеціального експериментально-конструкторського бюро промислового рибальства, створеної 1975 року. Наказом Міністра рибного господарства СРСР № 47 від 27 січня 1977 року філію було реорганізовано в Севастопольське експериментально-конструкторське бюро з підводних досліджень (СЕКБП).^[18]

Надалі змінювалися як назва організації (з 1 січня 1987 року — база «Гідронавт»; з 1 липня 1991 року — НВО «Мариекопром»), так і її підпорядкування (з 1977 року — Міністерству рибного господарства СРСР; з 1991 року — Інституту нових фізичних і прикладних проблем АН України; з 1995 року — Морському гідрофізичному інституту НАН України). Інформація підтверджується історичною довідкою з печаткою.

Для виконання робіт із ПЛБ було необхідне судно забезпечення, здатне заряджати акумуляторні батареї (АБ), наповнювати балони ПЛБ повітрям високого тиску, а також мати каюти для відпочинку змінного екіпажу ПЛБ. Таким вимогам могло відповідати китобійне судно проєкту 393 після переобладнання в рибопошукове судно (РПС) проєкту 2005.^[19] РПС «Гордий» стало судном забезпечення для ПЛБ «Бентос-300» № 1.^[20]

Судно забезпечення виконувало наступні функції:

• буксирування ПЛБ до місця робіт;
• контроль за роботою ПЛБ під водою за допомогою гідроакустичного обладнання, забезпечення безпеки робіт;
• заряджання акумуляторних батарей (АБ) ПЛБ;
• заряджання балонів ПЛБ повітрям високого тиску (200 атм);
• постачання на ПЛБ питної води та продуктів;
• надання допомоги у випадку виникнення аварійної ситуації, порятунок людей і техніки;
• забезпечення якісного відпочинку змінному екіпажу ПЛБ.^[20]

ПЛБ № 1 відправилась в перший науковий рейс 16 лютого 1977 року.^[21] Період дослідної експлуатації ПЛБ тривав з 11.02.1977 по 31.12.1980.^[22] За цей час відбулося 215 занурень загальною тривалістю 3 626 годин, середній час одного занурення — 16 годин.^[23]

Протягом 1977—1991 років ПЛБ «Бентос-300» № 1 працювала в Чорному морі за багатьма програмами, зокрема:

• вивчення і щорічний моніторинг філофорного поля «Зернова»^[24];
• ландшафтне картування шельфових районів^[25];
• вивчення розподілу скупчень мідій^[26];
• вивчення поведінки чорноморських риб: шпрота і мерланга^[27];
• спостереження за гідродрагою для видобутку філофори^[28];
• обстеження морських випусків каналізаційних стоків міст Кримського узбережжя^[29];
• пошук і обстеження викидів газу в північно-західній частині Чорного моря;^[30]
• вивчення заходів із захисту узбережжя Чорного моря в районі Грузії.^[31]

Роботи з обстеження великих районів велися методом підводного буксирування зі швидкістю 2—4 вузли.^[32] У 1987 році з метою вивчення можливості підняття на поверхню було обстежено пасажирське судно «Адмірал Нахімов», яке затонуло 31 серпня 1986 року в районі порту Новоросійська^[33]

Наприкінці 1988 року була проведена спільна з вченими Інституту океанології АН Болгарії експедиція з обстеження шельфу Чорного моря в межах кордонів НРБ.^[34]

У грудні 1989 р. ПЛБ № 1 брала участь у спільній експедиції Інституту геологічних наук НАН України, Інституту біології південних морів НАН України та Бази «Гідронавт», метою якої було проведення підводних досліджень природних газопроявів у північно-західній частині Чорного моря^[35]. Під час експедиції здійснено візуальне обстеження полів газовиділень, відібрано проби донних відкладів за допомогою тракторного грейфера та проби газу за допомогою спеціально сконструйованого пристрою.^[36]

Також ПЛБ здійснила підводні пошуки, під час яких було виявлено та піднято на поверхню:

• океанологічний буй, втрачений Морським гідрофізичним інститутом АН України під час шторму^[37];
• дві експериментальні торпеди, які після випробувань не спливли на поверхню^[38].

У 1992 році ПЛБ № 1 було продано приватному власнику. У наступні роки власники ПЛБ кілька разів змінювалися. У травні 2000 року внаслідок безконтрольного демонтажу донно-забортної арматури міцний корпус ПЛБ заповнився водою, після чого вона затонула за 10—15 метрів від берега.

У 2004 році ПЛБ «Бентос-300» № 1 було передано у власність Севастопольського морського клубу гідронавтів і водолазів «Бентос». 6 березня того ж року підводну лабораторію підняли на поверхню.

У 2005 році ПЛБ придбало приватне підприємство «Скайлес», директором якого був колишній старший помічник капітана ПЛБ «Бентос-300» Ю. Брага. Протягом наступних років лабораторія перебувала в підготовці до експонування в музеї гідронавтики.^[39] Після окупації Криму державою-агресором у 2014 році ПЛБ «Бентос-300» №1 залишилась на тимчасово окупованій території України.

Навесні 1983 року на ЛАО було побудовано ПЛБ № 2 (головну). Її випробування проводились у Чорному морі і завершилися зануренням 14 серпня 1983 року на глибину 405 м.^[40]

2 вересня 1983 року підводну лабораторію «Бентос-300» № 2 було прийнято в експлуатацію.^[41] Судном забезпечення для ПЛБ № 2 стало рибопошукове судно (РПС) «Дивний» (проєкт 2005), яке було переобладнане з китобійного судна проєкту 393.^[19]

Підводна лабораторія «Бентос-300» № 2 працювала в Чорному морі за тими самими науковими програмами, що й ПЛБ № 1.^[42]

Під час однієї з експедицій сталася аварійна ситуація, спричинена помилкою вахтового помічника судна забезпечення — рибопошукового судна «Дивний». Він не повідомив вахтових риболовного траулера «Гайдук» про перебування ПЛБ № 2 на ґрунті в цьому районі. Внаслідок зіткнення трала з підводною лабораторією остання зазнала пошкоджень, а трал був від'єднаний від траулера.^[33]

У 1988 році ПЛБ № 2 планували перебазувати до новоствореної Далекосхідної філії Бази «Гідронавт» у порт Владивосток^[43]. Лабораторію неможливо було перевезти залізницею через надмірну висоту (12,0 м), що перевищувала допустимі габарити для проїзду через залізничні тунелі. Альтернативний варіант — морський перехід навколо Євразії — передбачав значні валютні витрати через необхідність частих заходів до іноземних портів для підзаряджання акумуляторної батареї ПЛБ (автономність за запасами електроенергії — 192 години (8 діб), швидкість буксирування — щонайбільше 6 вузлів^[44]). З огляду на це плани перебазування було скасовано

У 1991 році комплекс РПС «Дивний» — ПЛБ «Бентос-300» № 2 було продано приватному власнику з держави-агресора, а в 1992 році перебазовано до порту Новоросійськ^[10]. В подальшому ПЛБ №2 затонула, а у 2011—2012 роках її було утилізовано.^[45]

Циліндричний міцний корпус ПЛБ має сферичні носову і кормову частини. Загальна довжина корпусу становить 23,4 м, а діаметр — 5.0 м. Він виконаний зі сталі і поділений двома перебірками на три відсіки.^[46]

Кожен відсік по вертикалі поділений на дві палуби — верхню і нижню. Розташування шпангоутів міцного корпусу — зовнішнє.^[47]

Легкий корпус надає ПЛБ завершеного вигляду та обтічності, необхідної для зниження гідродинамічного опору. Форма легкого корпусу визначається заданими габаритами підводної лабораторії, формою і габаритами міцного корпусу, а також принципом компонування низки забортних систем, таких як система занурення-спливання, вирівнювальна, диферентна, гідравлічна. Верхня його частина є палубою і рубкою легкого корпусу.^[48] У просторі між міцним і легким корпусами розташовані баластові цистерни, балони зі стиснутим повітрям і суднові механізми – якірний і буксирний пристрої.^[49]

На верхній палубі розташовані: центральний пост керування, пост гідролокаторів «Омуль» і «Simrad», установка забору планктону і фауни (УПФ), гідроакустичний комплекс «Бізвук», установка боротьби з пожежею Л. О. Х. У центральному посту знаходяться крісла капітана і головного механіка. Зверху, посередині відсіку, розташований люк у міцному корпусі, що веде до спостережно-рятувальної рубки.

На нижній палубі знаходяться 10 ілюмінаторів діаметром 240 мм (розташовані у два ряди) для спостереження, 3 перископи для спостереження, батометричний пристрій «Нева», пости керування поворотними штангами із закріпленими на них світильниками СГН-64, комплекс «Рецептор» для витискання за борт хімічних речовин, комплекс звукопідводного зв'язку із судном забезпечення, а також окреме приміщення лабораторії. Вона герметично закривається і має автономну систему витяжної вентиляції для поглинання шкідливих летючих компонентів.

По центру нижньої палуби знаходиться люк, котрий веде до найнижчого приміщення ПЛБ — спостережної камери. Вона теплоізольована і захищена легким корпусом, має 7 ілюмінаторів діаметром 150 мм, які розташовані врізнобіч для кругового огляду.^[50]

На верхній палубі по лівому борту знаходиться кают—компанія з довгим столом, диваном і стільцями—«вертушками» для всього екіпажу. По правому борту розташовані три каюти з розсувними дверима. У кожній каюті по чотири ліжка. В кормі відсіку розташований батарейний автомат, який під'єднує акумуляторні батареї (АБ) до Головного розподільчого щита (ГРЩ) або роз'єднує їх, а також захищає кабелі живлення ГРЩ від перевантаження електричним струмом.^[51]

На нижній палубі розташована акумуляторна яма, в якій знаходиться акумуляторна батарея — основне джерело живлення ПЛБ. Кількість елементів батареї — 112, кожен вагою 740 кг.^[12]

На верхній палубі розташовані радіорубка та камбуз з автономною системою вентиляції для поглинання запахів, а також відсік електромашинних перетворювачів електричної енергії, які забезпечують:

• напругу 27 В постійного струму (КГ-2,9 і КГ-5,6);
• напругу 127 В змінного струму частотою 50 Гц (АПО-8-50);
• напругу 220 В змінного струму частотою 400 Гц (АПО-4-400).

По правому борту верхньої палуби розташований головний розподільчий щит (ГРЩ), у кормовій частині — провізійні камери (морозильна та холодильна), рефрижераторна установка, маршовий двигун і загальносуднові вентилятори — вдувний та витяжний.

У верхній частині відсіку розташований нижній люк шахти рубкового люка, виконаний у вигляді вертикальної труби. Верхній люк шахти розташований усередині рубки легкого корпусу.

На нижній палубі розміщені гальюн з автономною системою вентиляції, гідравлічні насоси, пневмогідроакумулятор, компресор повітря високого тиску, аварійний дизель-генератор, редуктори повітря середнього та низького тиску, а також водяні насоси систем стабілізації й осушення. У кормовій частині нижньої палуби розташований водолазний комплекс.^[52] У районі водолазного комплексу в міцний корпус ПЛБ з кожного борту вмонтовано по одному ілюмінатору діаметром 240 мм.^[53]

Система керування ПЛБ забезпечує:

• автоматичне керування ПЛБ по курсу;
• автоматичну стабілізацію глибини занурення на глибинах від 25 м до 250 м;
• автоматичний перехід на задану глибину в межах 25—250 м;
• дистанційне автоматичне керування швидкістю ходу;
• дистанційне ручне управління рушійним комплексом лагового переміщення;
• дистанційне ручне керування прийманням і відкачуванням змінного баласту в цистерні стабілізації.^[54]

Для контролю забортного простору використовуються дві гідроакустичні станції "Омуль", вібратори яких направлені вперед—назад і уверх—вниз, а корпуси вібраторів можна обертати від 0^о до 90^о у вертикальній площині та від 0^о до 145^о у горизонтальній площині.^[55] На ПЛБ № 1 у 1987 році додатково як гідролокатор установили норвезький гідролокатор «Simrad».^[56]

Для забезпечення зв'язку в надводному положенні на підводній лабораторії (ПЛБ) встановлено дві радіостанції — для роботи на коротких (рос. "Ласточка") і ультракоротких хвилях ("Сейнер") з фіксованими діапазонами.

У підводному положенні використовується комплекс звукопідводного зв'язку МГВ-5П. Зв'язок під водою здійснюється щонайменше один раз на годину. Відсутність зв'язку понад одну годину вважається надзвичайною ситуацією: роботу необхідно припинити, а ПЛБ має здійснити спливання на поверхню.

Для внутрішнього зв'язку на підводній лабораторії використовується система «Каштан». Вона забезпечує парний і циркулярний зв'язок із центральним постом управління та верхнім мостом. На випадок аварійної ситуації передбачено резервний телефонний зв'язок за допомогою безбатарейних телефонних апаратів.^[57]

Під час роботи водолазного комплексу для зв'язку застосовуються:

• станція ТСР — для зв'язку з відсіками ПЛБ;
• станція НВТС-М — для зв'язку з водолазами в шланговому спорядженні;
• станція звукопідводного зв'язку — для зв'язку з водолазами в автономному спорядженні.^[58]

Система занурення-спливання забезпечує перехід ПЛБ з надводного положення у підводне та навпаки за рахунок зміни її плавучості. Вона складається з цистерн головного баласту (ЦГБ), цистерн диферентної системи, двох вирівнювальних цистерн і однієї цистерни стабілізації, а також диферентних цистерн.

Цистерни головного баласту розміщені вздовж міцного корпусу з кожного борту і складаються з носових № 1 об'ємом по 28,1 м³; середніх № 2 — по 20,2 м³ і № 3 — по 23,1 м³; та кормових № 4 — по 26,3 м³ і № 5 — по 28,7 м³. Вирівнювальних цистерн дві загальним об'ємом 24,4 м³. Одна забортна цистерна стабілізації об'ємом 9,7 м³. Цистерни диферентної системи — дві в носі по 1,44 м³ і дві в кормі по 1,62 м³.

Всі ЦГБ, крім № 2, шпигатного типу, тобто зверху цистерн є клапан вентиляції, через який при зануренні витискається повітря, а знизу цистерни відкриті до моря через шпигати. Конструкція ЦГБ № 2 — кінгстонного типу: зверху цистерни установлені клапани вентиляції, а знизу — кінгстони. Дистанційне керування клапанами вентиляції і кінгстонами ЦГБ № 2 здійснюється з центрального посту керування за допомогою гідравлічної системи.

Диферентна система включає чотири цистерни: дві в носовій частині — кожна об'ємом 1,44 м³, і дві в кормовій частині — кожна об'ємом 1,62 м³. Дві вирівнювальні цистерни мають об'єм по 12,2 м³ кожна. Цистерна стабілізації має об'єм 9,7 м³.

При зануренні відкриваються клапани вентиляції ЦГБ (спочатку кінцеві, потім середні), цистерни поступово заповнюються водою, і при невеликій негативній плавучості ПЛБ плавно занурюється у воду. Після цього добре здиферентована ПЛБ змінює глибину занурення прийманням чи відкачуванням води з системи стабілізації. Відцентровий насос наповнює або відкачує воду з цистерни стабілізації (тиск у цистерні підтримується рівним забортному). Керування процесом відбувається дистанційно з центрального поста за допомогою гідравлічної системи. При стабільному положенні в товщі води ПЛБ повинна мати «нульову» плавучість.^[59]

Складається з маршового електродвигуна потужністю 15 кВт, який передає обертання валу до реверс-регулятора. Електродвигун має постійну швидкість обертання в одному напрямку, а реверс-регулятор забезпечує зміну як швидкості обертання гребного валу, так і напрямку його обертання. Вихідний вал реверс-регулятора є гребним валом, що проходить через дейдвудний сальник і закінчується гребним гвинтом фіксованого кроку (ГФК), закріпленим на хвостовій частині вала. Гвинт обертається в насадці, яку можна перекладати з борта на борт на максимальний кут 30° за допомогою гідравлічного приводу. Керування положенням насадки та обертами гвинта здійснюється з пульта «Діорит» у центральному посту керування

Для «лагового» переміщення ПЛБ передбачено підрулювальний пристрій, розташований у 1-му відсіку. Він має привід від електродвигуна потужністю 4,1 кВт. Обертання через редуктор передається двом ГФК, розміщеним у трубі, що проходить поперек діаметральної площини. Цей пристрій дозволяє повертати ніс ПЛБ або здійснювати «лаговий» рух (у поєднанні з маршовим гвинтом).^[60]

Поділяється на три підсистеми: високого, середнього і низького тиску.

Джерелом стисненого повітря високого тиску (20 МПа) є балони об'ємом 400 л кожний, розміщені зовні міцного корпусу, між міцним і легким корпусом.^[49] Балони з'єднані в групи по чотири зовні міцного корпусу, і кожна група трубами під'єднана до загальної колонки, яка знаходиться в центральному посту керування. Балони наповнюються повітрям високого тиску в порту від системи ВВД-200 судна забезпечення.^[61]

У підводному положенні при збільшенні тиску у відсіках ПЛБ запускається компресор, який всмоктує повітря з відсіку і знижує в ньому тиск до атмосферного. Нагнітання компресора здійснюється в балони повітря високого тиску.^[62] Під час спливання повітря високого тиску подається в цистерни головного баласту.

Джерелом повітря середнього тиску є система повітря високого тиску, з якої через редуктор тиск знижується з 20 МПа до 3 МПа. Повітря середнього тиску подається до цистерни стабілізації з метою вирівнювання тиску в ній із забортним.^[61]

Джерелом повітря низького тиску є система повітря середнього тиску, з якої через редуктор тиск знижується з 3 МПа до 0,6—0,7 МПа. Повітря низького тиску використовується для подачі прісної води на рукомийники та камбуз, витіснення за борт води з цистерн — фанової та брудної води, а також для роботи пневматичного інструменту.^[63]

Система складається з двох гідравлічних насосів^[64], пневмогідроакумулятора^[65], трубопроводів і виконавчих механізмів, призначених для приводу якірних лебідок^[66], затворів і клапанів системи вентиляції, поворотних штанг^[67], клапанів вентиляції ЦГБ^[66], приладу П-17 системи стабілізації руху під водою у вертикальній площині, гідравлічного осушувального насоса^[68] та поворотної насадки гребного гвинта^[60]. Як робочу рідину в системі використовують пожежобезпечну рідину ПГВ.^[69]

Життєзабезпечення екіпажу здійснюється системами регенерації, кондиціювання, вентиляції, очищення повітря від шкідливих домішок та сторонніх запахів, а також за допомогою газового аналізу. Система вентиляції провітрює відсіки у надводному положенні, перемішує повітря у приміщення під водою для створення оптимальних умов роботи та відпочинку екіпажу. ПЛБ також має вузли, що функціонують автономно та призначені для очищення повітря в акумуляторному відсіку, кают-компанії, санітарній вигородці, камбузі, лабораторії, холодильних коморах та сушарці для гідрокостюмів. Загальне провітрювання здійснюється вдувним та витяжним вентиляторами продуктивністю по 3 000 м³/год. У підводному положенні система вентиляції не може оновлювати повітря через відсутність зв'язку з атмосферою. У цьому разі проводиться його регенерація та часткове очищення спеціальними установками, що поглинають вуглекислий газ і чадний газ та виділяють кисень. Установки є переносними й розміщуються у відсіках відповідно до кількості членів екіпажу. Регенеративна речовина після повного вироблення замінюється свіжою з бортового запасу, якого достатньо для перебування під водою до 14 діб. Система газового аналізу забезпечувала безперервний автоматичний контроль вмісту водню в акумуляторній ямі та приміщеннях відсіків. Вміст кисню, вуглекислого газу, чадного газу та шкідливих домішок вимірювали переносними аналізаторами.^[70]

Під час дослідної експлуатації фахівці Науково-дослідного інституту гігієни водного транспорту провели контроль газового середовища ПЛБ, який підтвердив надійну роботу систем життєзабезпечення. Розміщення установок регенерації у відсіках дозволяло підтримувати в атмосфері ПЛБ концентрацію кисню на рівні 19—21 %, вуглекислого газу — 0,3—0,5 %, а оксиду вуглецю — не більше 0,0125 мг/л.^[71]

Система стабілізації та осушення складається з двох відцентрових насосів. Вони призначені для заповнення та осушення чотирьох диферентних, двох вирівнювальних і однієї цистерни стабілізації^[60], а також для осушення відсіків ПЛБ в аварійних ситуаціях.

Для осушення відсіків на максимальній глибині занурення передбачено насос із гідравлічним приводом.^[68]

Система прісної води складається з двох цистерн: об’ємом 0,9 м³ у першому відсіку та 1,7 м³ — у третьому. Поповнення запасів прісної води здійснюється в порту від судна забезпечення.

Після заповнення цистерн у них подається повітря низького тиску, яке витісняє воду до трубопроводів системи прісного водопостачання. Вода подається до умивальників, камбуза та душу санітарного блоку.^[63]

З огляду на автономність ПЛБ до 14 діб, для забезпечення життєдіяльності екіпажу чисельністю 12 осіб передбачені система брудної води та фанова система.

Система брудної води призначена для відведення стоків від рукомийника другого відсіку, а також із мийок лабораторії та камбуза. До її складу входять дві цистерни, розташовані у другому та третьому відсіках.

Фанова система розташована у третьому відсіку. Вона включає гальюн і фанову цистерну, призначену для збору продуктів життєдіяльності екіпажу.^[72]

Якірно-буксирний пристрій складається з трьох якорів масою по 1 800 кг, якірних лебідок та якірних канатів — сталевих тросів довжиною по 400 м і діаметром 20 мм. Для аварійного відсікання кожен якірний трос обладнаний механізмом аварійного обрізання з пневматичним приводом. Привід якірних лебідок — гідравлічний.

За допомогою якорів ПЛБ може працювати в режимі «ліфта», тобто тривалий час утримуватися в одній точці на різних горизонтах.^[60]

Буксирний пристрій складається з гака, оснащеного пневматичним приводом. У разі аварійної ситуації буксирний канат може бути відданий зсередини ПЛБ шляхом подачі стисненого повітря на привід гака.^[73]

Практика експлуатації показала, що збільшення довжини буксирного каната до 800 м забезпечує можливість підводного буксирування ПЛБ на її робочій глибині занурення.^[22]

Водолазний комплекс дозволяє водолазам виходити в легководолазному спорядженні за межі міцного корпусу на глибинах до 60 м. Комплекс складається з трьох міцних камер, з'єднаних між собою перехідними люками.

Найбільша з них — шлюзова камера об'ємом 6,8 м³, з робочим тиском до 3 МПа. Вона з'єднана з перехідною камерою — верхнім люком, а з забортним простором — нижнім люком, який відкривається ззовні, керівником спусків із відсіку ПЛБ. Об'єм шлюзової камери дозволяє одночасну роботу 2—3 водолазів.

Перехідна камера, об'ємом 0,5 м³, з робочим тиском до 1 МПа, з'єднує шлюзову камеру з декомпресійною. Її об'єм достатній для перебування двох осіб без спорядження. Призначення цієї камери — забезпечення переходу водолазів, лікаря або передача спорядження без зміни тиску в шлюзовій чи декомпресійній камері.

Декомпресійна камера, об'ємом 3,5 м³, з робочим тиском до 1 МПа, має з'єднання з перехідною камерою та з відсіком ПЛБ у приміщенні вигородки лікаря-спецфізіолога. Її основне призначення — проведення декомпресії водолазів після виконання робіт під тиском. У камері розміщено два ліжка, два кисневі дихальні прилади та два ілюмінатори для освітлення й візуального нагляду за станом водолазів. Крім того, декомпресійна камера обладнана малим шлюзом для передачі їжі та медикаментів із відсіку ПЛБ.

До обладнання водолазного комплексу належать компресор високого тиску, фільтр ФВД-200 і вісім балонів об'ємом по 400 л кожен, з робочим тиском до 20 МПа. На повітряній магістралі перед пультом керування водолазними спусками встановлено редуктори, які знижують тиск повітря з 20 МПа до 3,5—4,5 МПа.^[74]

• ілюмінатори для забортного спостереження — 23 одиниці^[53]: діаметром 240 мм — 12 одиниць (у 1-му відсіку — 10^[75], у 3-му відсіку — 2^[53]); діаметром 150 мм — 11 одиниць (у спостережній камері — 7, у спостережно-рятувальній рубці — 4).^[53][76];
• перископи — 3 одиниці, розміщені в 1-му відсіку; призначені для спостереження за навколишнім середовищем на обмежених ділянках ґрунту чи товщі води;^[75][53]
• батометрична установка «Нева» — призначена для відбору проб забортної води на будь-якій глибині занурення та збереження їх чистоти до проведення лабораторного аналізу. За допомогою батометра можна відібрати проби води та оперативно провести експрес-аналізи в лабораторії;^[77]
• пристрій для забору планктону та фауни — призначений для дослідження складу, біомаси та просторового розподілу планктону, а також для вилову дрібних видів риб;^[78]
• система «Рецептор» — призначена для дозованого виведення за борт біологічно активних речовин із заданою концентрацією з метою дослідження реакцій морських організмів;^[79]
• гідроакустичний комплекс «Біозвук» — призначений для запису, відтворення та передачі у водне середовище гідроакустичних сигналів біологічного походження. За допомогою гідрофонів, встановлених за бортом ПЛБ, комплекс дозволяє реєструвати звуки, які створюють риби та інші морські організми. До його складу входять широкосмуговий магнітофон і акустичний аналізатор для подальшої обробки й розшифрування отриманих записів;^[80]
• комплекс фотографування — призначений для забортного спалаху під час фотографування за допомогою світильників «Бірюза». Лампа ИФК-2000 забезпечує спалах потужністю від 500 до 1 000 Дж;^[53]
• гідрологічний комплекс «Градієнт» (встановлений лише на ПЛБ № 2) — призначений для дослідження фізичних характеристик забортної води на різних глибинах у певній точці моря;^[81]
• забортне освітлення — складається з 60 світильників СГН-64 з лампами потужністю 630 Вт і напругою 75 В (живлення від мережі 175—320 В постійного струму)^[53], а також світильників з натрієвими лампами ДНаТ-400 потужністю 400 Вт і напругою 220 В, 50 Гц (живлення від мережі 220 В, 50 Гц). Інформація підтверджується «Посвідченням на раціоналізаторську пропозицію», засвідченим гербовою печаткою. Натрієві лампи мають світловіддачу понад 100 лм/Вт (для порівняння: галогенові — 20 лм/Вт, йодно-галієві — 75 лм/Вт)^[82];
• лабораторія — розміщена в 1-му відсіку на нижній палубі; призначена для проведення наукових дослідів, а також обробки фото-, кіно- та відеоматеріалів;^[75]
• додатково на борт ПЛБ можна взяти обладнання масою до 10 тонн.^[83]

Основним джерелом електроживлення ПЛБ є кислотна акумуляторна батарея (АБ), що складається зі 112 елементів масою по 740 кг кожен.^[12] Ємність кожного елемента становить 21 600 А·год.^[84] Через зміну напруги АБ залежно від ступеня заряду або розряду офіційна назва бортової мережі — «175–320 В постійного струму».

АБ через батарейний автомат подає живлення на Головний розподільчий щит (ГРЩ).^[72] Від ГРЩ безпосередньо живляться споживачі великої потужності, зокрема гідравлічні насоси, компресор високого тиску, загальносуднові вентилятори та електромашинні перетворювачі.

Крім того, від ГРЩ живляться розподільні коробки, які забезпечують електроенергією обладнання меншої потужності, зокрема автономні вентилятори, кондиціонер, рефрижераторну установку, камбузне обладнання та забортне освітлення.

За початковим проєктом усе забортне освітлення живилося від цієї мережі через світильники типу СГН-64 із лампами напругою 75 В і потужністю 630 Вт. Світильники з’єднувалися послідовно у групи по чотири одиниці. Загальна кількість світильників становила 60 одиниць.^[53]

Мережа живиться від одного з двох електромашинних перетворювачів — КГ-2,9 або КГ-5,6 потужністю 2,9 і 5,6 кВт відповідно^[72]. Мережа 27 В розподіляється по відсіках ПЛБ через розподільчі коробки. Основними споживачами цієї мережі є низьковольтне обладнання, зокрема внутрішній зв’язок, освітлення у приміщеннях із підвищеною вологістю, звукопідводний зв’язок та обладнання водолазного комплексу.

Мережа живиться від електромашинного перетворювача АПО-8-50 потужністю 8 кВт.^[72] На виході перетворювача формується напруга 127 В частотою 50 Гц, яка за допомогою трансформатора підвищується до 220 В при тій самій частоті 50 Гц. Розподіл мережі 220 В, 50 Гц здійснюється через розподільчі коробки.

Основними споживачами мережі 50 Гц є навігаційне, радіо- та наукове обладнання, а після раціоналізації — також система забортного освітлення з використанням натрієвих ламп ДНаТ-400. Інформація про модернізацію підтверджується «Посвідченням на раціоналізаторську пропозицію», засвідченим гербовою печаткою.

Мережа живиться від електромашинного перетворювача АПО-4-400 потужністю 4 кВт^[72]. На виході перетворювача формується напруга 220 В частотою 400 Гц, яка за допомогою трансформатора знижується до 127 В при тій самій частоті 400 Гц. Розподіл мережі 127 В, 400 Гц здійснюється через розподільчі коробки.

Основними споживачами мережі 400 Гц є системи освітлення у відсіках ПЛБ із використанням ртутних ламп денного світла.

Спостережно-рятувальна рубка є основним засобом евакуації екіпажу підводної лабораторії з глибин понад 100 метрів. Вона має сферичну форму та розташована над палубою легкого корпусу ПЛБ. Рубка діаметром 2,5 м оснащена чотирма ілюмінаторами. У лютому 1980 року на ПЛБ № 1 було проведено її випробування на глибині 30 м.^[85]

Рубка може відокремлюватися від корпусу ПЛБ у підводному положенні. Для полегшення спливання передбачено два штовхачі, що спрацьовують при подачі повітря високого тиску з окремого балона.^[86]

Рубка обладнана радіостанцією, регенераційною установкою, системою освітлення, аварійною акумуляторною батареєю, а також запасами їжі та води.^[44] Для її вилову та підйому на судні забезпечення встановлено спеціальний пристрій.^[61]

Тубус закріплений на шахті рубкового люка у третьому відсіку та забезпечує евакуацію екіпажу з глибин до 60 м. Під час евакуації члени екіпажу використовують індивідуальні дихальні апарати, а відсік заповнюється водою до рівня, що перевищує нижню крайку тубуса. Після цього тиск у відсіку зрівнюється із забортним.^[87]

Водолазний комплекс забезпечує можливість залишення ПЛБ з використанням аквалангів або індивідуальних дихальних апаратів на глибинах до 60 м.^[87]

Аварійно-сигнальний буй звільняється екіпажем ізсередини корпусу ПЛБ, після чого спливає на поверхню та подає радіосигнал і світловий проблисковий сигнал.^[44] Буй з’єднаний з ПЛБ кабель-тросом. На судні забезпечення встановлено підіймально-спусковий пристрій, який дозволяє піднімати буй типу МГ-329М на палубу та підтримувати телефонний зв’язок з аварійною ПЛБ через кабель-трос.^[61]

Гідроакустичний маяк вмикається екіпажем у разі неможливості спливання ПЛБ. Маяк створює гідроакустичний сигнал, що дозволяє визначати дистанцію та пеленг до підводної лабораторії.^[61]

Штоковий пристрій розміщений на верхній палубі легкого корпусу (на фото) і призначений для використання в аварійних ситуаціях, коли ПЛБ не може самостійно спливти на поверхню. Він забезпечує приєднання рятувального захвату, під’єднаного до підйомного троса надводного судна чи плавкрана, для підйому ПЛБ під час аварійно-рятувальних робіт

Для боротьби з виниклими осередками пожежі на ПЛБ встановлено переносні вогнегасники та стаціонарну систему пожежогасіння. Переносні вогнегасники дозволяють ліквідувати локальні вогнища загоряння, тоді як стаціонарна система активується у випадках, коли пожежу неможливо загасити переносними засобами. У такому разі екіпаж за наказом із центрального поста керування має увімкнутись в індивідуальні дихальні апарати^[68], які розміщені на постах ПЛБ.. Стаціонарною є система об'ємного пожежогасіння Л.О.Х.^[88]

• Насоси — гідравлічний і відцентрові, призначені для осушування відсіків;^[68]
• клини, упори, струбцини — використовуються для усунення локальних теч;^[68]
• рятувальні жилети — для кожного члена екіпажу, відповідно до конвенції SOLAS; розміщені на суднових постах і призначені для покидання ПЛБ у надводному положенні.

• Аварійний дизель-генератор потужністю 28 кВт забезпечує в надводному положенні хід, зв'язок, навігацію, освітлення;^[66]
• Аварійне освітлення вмикається автоматично при зникненні напруги в основній мережі. Кожен світильник має вбудований акумулятор.

Підготовка першого екіпажу ПЛБ здійснювалася на заводі-виробнику за участю фахівців, які брали участь у його проєктуванні. Надалі для підготовки гідронавтів і підводних спостерігачів у Севастопольському експериментально-конструкторському бюро з підводних досліджень (СЕКБП) було створено відділ підготовки гідронавтів, до складу якого увійшли досвідчені морські фахівці: начальник відділу — капітан 1-го рангу у відставці О. Коваленко, головний лікар-фізіолог — полковник мед. служби у відставці П. Зеленецький, головний водолазний фахівець — капітан 2-го рангу у відставці О. Земсков, головний спеціаліст — капітан 1-го рангу у відставці, кандидат військово-морських наук Г. Трубчанін, провідний інженер — капітан 1-го рангу у відставці В. Ніков.^[89]

Кандидатами в гідронавти могли бути чоловіки до 35 років із вищою технічною або середньою спеціальною освітою, які мали щонайменше два роки професійного стажу та принаймні один рік досвіду плавання на морських суднах. За станом здоров’я вони повинні були відповідати вимогам для водолазів і проходили обов’язкову медичну комісію.

Навчання кандидатів у гідронавти ділиться на чотири етапи:

1. теоретичні заняття з предметів програми, які тривали протягом усього курсу навчання;
2. практичні заняття з предметів програми, включаючи відпрацювання операцій з управління підводним апаратом біля пірса та в морі;
3. після завершення курсу навчання складання іспитів і заліків з усіх предметів програми
4. стажування слухачів, які успішно склали іспити, на пілотованих підводних апаратах і ПЛБ.^[90]

Загальна чисельність екіпажу ПЛБ — 12 осіб.^[84] При проєктуванні підводної лабораторії «Бентос-300» передбачалася штатна структура, що складалася з основного (робочого) та змінного екіпажів. Після низки експериментів перший капітан ПЛБ Л. Скрипкін запропонував схему, яка згодом добре себе зарекомендувала:

1. Капітан;
2. Головний механік;
3. Старший помічник капітана;
4. Старший електромеханік;
5. Старший механік;
6. Другий електромеханік;
7. Кок (кухар);
8. Лікар-спецфізіолог;
9. Старший водолазний спеціаліст.

При цьому лікар і водолазний спеціаліст занурювалися на ПЛБ лише за наявності планових робіт із використанням водолазного комплексу. У разі їх відсутності склад наукової групи становив п'ять гідронавтів-дослідників.

Безпосередньо у несенні вахти брали участь шість гідронавтів. Встановлювались три

восьмигодинні вахти по дві особи (чотири години вахти через вісім годин відпочинку). Вахтові командири — капітан, головний механік та старший помічник капітана — несли постійну вахту: у надводному положенні — на містку ПЛБ, у підводному — в центральному посту. Вахтові механіки — старший механік, старший електромеханік і другий електромеханік — відповідали за роботу механізмів і регулярно оглядали відсіки ПЛБ.^[91]

У початковий період експлуатації ПЛБ «Бентос-300» № 1 на ній працювали такі члени екіпажу:

• капітаном: — Л. Скрипкін, М. Цебрик, М. Табула;
• головним механіком — Л. Банников. Ю. Матюшин, В. Захаров;
• старшим помічником капітана — В. Шаляпін, Є. Лепський, А. Дроздов, Ю. Брага;
• старшим механіком — О. Дюльдін, В. Сополєв, О. Старков;
• другим та старшим електромеханіком — І. Рудий, Г. Бєльников, В. Машинський, Ю. Тараненко, Є. Ходак, Є. Виноградов;
• старшим водолазним спеціалістом — А. Ігнатьєв, О. Кошовий;
• лікарем-спецфізіологом — М. Кришний, В. Кара;
• коком — Г. Балика, А. Рябко, М. Земський, С. Зенько.^[92]

З введенням в експлуатацію нової лабораторії «Бентос-300» № 2 відбувся розподіл екіпажу першої лабораторії. Частина гідронавтів разом із колишніми стажерами залишилася на першій ПЛБ, інші перейшли на нову. Водночас екіпажі обох лабораторій поповнилися новими членами. До роботи на обох лабораторіях долучилися:^[93]:

• капітани — П. Яценко^[93], О. Грязнов^[93][94], С. Савицький;^[95]
• головні механіки — В. Сополєв, О. Українець^[94], О. Древетняк, О. Шаблій;^[96]
• старші помічники капітана — І. Кисіль, С. Омельченко, Л. Ситник, І. Аврашов;^[96]
• старші механіки — Ю. Максаков, В. Черевков, С. Прошин, О. Загорський^[96], В. Кривецький^[94];
• другі та старші електромеханіки — Є. Стеблянко, Ю. Тимофеєв, В. Пляко, Ю. Сухов, С. Пахомов, Л. Медуниця;^[96]
• старші водолазні спеціалісти — О. Корольов, В. Хом'як, В. Кальчук, Л. Ситник,^[96] Ф. Шестаченко^[94].

Підводними спостерігачами тривалий час на ПЛБ працювали гідронавти-дослідники: д.г-м.н, професор В. Геворкьян^[97][98], к.б.н. А. Гусар, В. Гетманцев, к.б.н. Г. Головань, к.б.н. І. Бондарєв, Д. Гуцал, В. Бураков, І. Гордєєва, О. Кутаков, М. Людаєв, П. Чижиков, Д. Семенов, В Сумерін, М. Сарваніді, О. Семенов, О. Малиновський, П. Ковригін, В. Вакарюк, О. Повчун, А. Танигін, С. Левін, О. Юшко, Ф. Олійник, І. Маношин, І. Аврашов, В. Яглов, В. Логачов, О. Латко, Л. Лисікова, О. Золотарьов, О. Корольов.^[99]

• Сєвєр-2 (ППА)
• ТІНРО-2 (ППА)

• Аврашов Игорь, Древетняк Александр. Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Лангуст» / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — Кн. Севастопольские гидронавты. — С. 42–46. — (рос.).
• Войтов Д.В. Подводные обитаемые аппараты. — Москва : АСТ, Астрель, 2002. — 303 с. — (рос.).
• Геворкьян В. Х., Головань Г. А. Подводные обитаемые аппараты Базы «Гидронавт» (тактико-технические данные, опыт использования для решения научных и практических задач). — Киев : Препринт АН УССР, Институт геологических наук, 1990. — 42 с.— (рос.).
• Гирс М., Помозов А. Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ) / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — Кн. Севастопольские гидронавты. — С. 5–10.
• Гордеева, И.; Кутаков, А.; Людаев, Н. Оценка плотности распределения филлофоры и определение ее биомассы / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — Кн. Севастопольские гидронавты. — С. 125–127.
• Донец, Олег. Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Север-2» / ред. Жбанов А.В.; Помозов А.А.; Жбанова Д.А. — Севастополь : ЧП Гуляев М.С., 2014. — С. 25-34.
• Королёв А. Б. «Бентос-300»: Пять тысяч часов под водой. — Москва : ТОО «Нирей», ВНИРО, 1992. — 204 с.— (рос.).
• Королёв А. Подводная лаборатория (ПЛ) «Бентос-300» / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — Кн. Севастопольские гидронавты. — С. 55–63. — (рос.).
• Омельчук, О.; Сокур, О. Процеси глибинної дегазації землі як причина утворення донних карбонатних споруд у шельфових зонах океану // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Геологія. — Київ : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2020. — Т. 2, № 89. — С. 102–109. — ISSN 1728-3817. — DOI:10.17721/1728-2713.89.14.
• Пляко В.В. Дослідження природних газопроявів і відбір «чорноморських курців» з використанням підводної лабораторії «Бентос-300» // Геологічний журнал. — 2026. — № 3. — С. 96-100.
• Половка С. Г. Підводний науково-дослідний флот України // Геологія і корисні копалини Світового океану. — 2006. — № 2. — С. 122—132.
• Помозов А.А., Семенов Д.В., Малахов В.П. Применение обитаемых подводных аппаратов (ОПА) для экологических исследований / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — Кн. Севастопольские гидронавты. — С. 219–223.
• Помозов Анатолий, Гирс Михаил. Обитаемые подводные аппараты Базы «Гидронавт» / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — Кн. Севастопольские гидронавты. — С. 13–20.
• Севастопольские гидронавты / Жбанов А. В., Помозов А. А., Жбанова Д. А. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С, 2014. — 456 с.
• Шанихин Е. Н. Глубоководные аппараты (Вехи глубоководной тематики). — Москва : ООО «Восточный горизонт», 2003. — 274 с. — ISBN 5-88575-008-2.— (рос.).
• Kohnen, William. MTS Manned Underwater Vehicles 2017–2018 Global Industry Overview // Marine Technology Society Journal. — 2018. — Т. 52, № 5 (September/October). — С. 125—150. — DOI:10.4031/MTSJ.52.5.9.
• National Research Council. Undersea Vehicles and National Needs. — Washington, DC: National Academies Press, 1996. — 144 с. — Режим доступу: https://www.nationalacademies.org/read/5069/chapter/ — (дата звернення: 17 лютого 2026).

• «Бентос-300» // История Сочи — PrivetSochi.ru, 19 жовтня 2015. — Режим доступу: https://privetsochi.ru/blog/history/60862.html. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• Китобойное судно типа «Мирный» (проект 393) — Soviet Trawler. — Режим доступу: https://soviet-trawler.narod.ru/pages_r/ussr/mirnyy_r.html. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• ПЛБ-76-01 «Бентос». Проект 1603 — DeepStorm. — Режим доступу: https://www.deepstorm.ru/DeepStorm.files/45-92/cda/bentos/1/1.htm. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• ПЛБ-83-02 «Ьентос-2» (проект 1603) — DeepStorm. — Режим доступу: https://www.deepstorm.ru/DeepStorm.files/45-92/cda/bentos/2/2.htm. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• Подводная научно-исследовательская лаборатория типа «Бентос-300» (проект 1603) — Soviet Trawler. — Режим доступу: https://soviet-trawler.narod.ru/pages_r/ussr/bentos_r.html. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• Таврический А. Приключения подводной лаборатории «Бентос-300» // Топос. Литературно-философский журнал. — 28 липня 2023. — Режим доступу: https://www.topos.ru/article/zhizn-kak-est/priklyucheniya-podvodnoy-laboratorii-bentos-300. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• ISO 5411:2024 Ships and marine technology — Submersibles — Vocabulary (Міжнародний стандарт) (англ.) — International Organization for Standardization (ISO), 29 березня 2024. — Режим доступу: https://standards.iteh.ai/catalog/standards/iso/61382dec-8dc0-440f-88aa-56697e94f3be/iso-5411-2024. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (англ.).

• «Гидронавты», документальний фільм, реж. С. Хейфец, ЦСДФ, 1990 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=zc0BqF7ADuY. — Дата звернення: 16 березня 2026.
• «Наследники «Наутилуса»», документальний фільм, Мосфільм, 1977 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=zx_DHzRnMnk. — Дата звернення: 16 березня 2026.
• «Подводная лодка «Бентос»», документальний фільм, Алиса Троян, 17.06.2019 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=70Ig84SgwFs. — Дата звернення: 16 березня 2026.
• «Подводные аппараты Базы «Гидронавт»», документальний фільм, реж. С. Хейфец, к/ст. «Москва», 1991 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=RP5_ITtvUmY. — Дата звернення: 16 березня 2026.