Сєвєр-2 (ППА)

Пілотовані підводні апарати (ППА) типу «Сєвєр-2» — серія з двох експериментальних апаратів «Сєвєр-2» (дослідний) і «Сєвєр-2 біс» (головний), які призначалися для глибоководних досліджень і робіт.

Аналіз доступних джерел не виявив відомостей про класифікацію пілотованих підводних апаратів «Сєвєр-2» і «Сєвєр-2 біс» Регістром судноплавства СРСР. Однією з можливих причин цього є відсутність у Правилах Регістру судноплавства СРСР окремих вимог щодо пілотованих підводних апаратів.^[1]

У 2024 році Міжнародна організація зі стандартизації (англ. International Organization for Standardization (ISO)) затвердила міжнародний стандарт ISO 5411 «Судна та морські технології — Підводні апарати — Термінологія» (англ. Ships and marine technology — Submersibles — Vocabulary), який визначає основну термінологію та поняття, пов'язані з підводними апаратами. Відповідно до цього стандарту ППА «Сєвєр-2» належить до таких типів підводних апаратів:

• підводний апарат (англ. submersible) — тип самохідного судна, що може пересуватися та маневрувати під водою (п. 3.1.1);
• пілотований підводний апарат (англ. manned submersible) — підводний апарат, у міцному корпусі якого перебуває одна або більше осіб, оснащений одним або кількома доступними входами з поверхні або підводними герметичними чи негерметичними входами (п. 3.1.2);
• автономний (неприв’язний) підводний апарат (англ. untethered submersible) — підводний апарат без кабель-троса або троса (п. 3.1.4);
• транспортний підводний апарат (англ. transport submersible) — пілотований підводний апарат, призначений для перевезення вантажів, обладнання або пасажирів під водою, крім екіпажу, з метою відпочинку, наукових експедицій, рятувальних чи інших операцій (п. 3.1.5);^[2]

Робоча глибина занурення ППА «Сєвєр-2» становить 2 000 м.^[3]

У науково-технічній літературі відсутня єдина загальноприйнята класифікація пілотованих підводних апаратів (ППА) за глибиною занурення, тому різні автори використовують різні межі поділу та назви груп.

Один із поширених підходів передбачає поділ ППА за глибиною занурення на такі категорії:

• апарати малих глибин — до 600 м;
• апарати середніх глибин — від 600 до 2 000 м;
• апарати великих глибин — понад 2 000 м.

За цією класифікацією ППА «Сєвєр-2» належить до підводних апаратів великих глибин.^[4]

В інших джерелах використовується подібна градація, але з іншими межами глибин:

• апарати малих глибин — до 100 м;
• апарати середніх глибин — від 100 до 2 000 м;
• апарати великих глибин — понад 2 000 м.

За цією класифікацією ППА «Сєвєр-2» належить також до підводних апаратів великих глибин.^[5]

Комітет пілотованих підводних апаратів Товариства морських технологій (англ. Marine Technology Society’s Manned Underwater Vehicles Committee (MTS MUV)) використовує такий поділ за максимальною робочою глибиною занурення:

• Група 1 — апарати для глибоководних океанічних досліджень, призначені для роботи в абісальній та гадальній зонах (понад 1 000 м);
• Група 2 — апарати середніх океанічних глибин (від 300 до 1 000 м);
• Група 3 — апарати прибережних океанічних глибин (до 300 м).

Відповідно до цієї класифікації ППА «Сєвєр-2» належить до Групи 1 — апаратів для глибоководних океанічних досліджень.^[6]

З ініціативи Полярного науково-дослідного інституту рибного господарства та океанографії імені М.М. Кніповича (ПІНРО) у СРСР розпочалися роботи зі створення першого самохідного глибоководного апарата (ГА). У 1962 році директор ПІНРО звернувся до керівника громадського конструкторського бюро (ГКБ) при Ленінградському інституті «Гіпрорибфлот» О.М. Дмитрієва з проханням розробити технічне завдання на проєктування автономного населеного підводного апарата для рибогосподарських досліджень на глибинах до 2 000 метрів.

З квітня 1962 року ГКБ, на громадських засадах розпочало розробку технічного завдання на створення глибоководного апарата, який отримав назву «ГА-2000».^[7]

Апарат призначався для проведення комплексу науково-дослідних робіт із вивчення океану, зокрема:

• поведінки та розподілу риб на глибинах до 2 000 м;
• дослідження їх вертикальних міграцій;
• вивчення реакцій риб на світло, шум, ультразвук та інші чинники на різних глибинах і в різний час
• дослідження розподілення фіто- і зоопланктону, донних риб та інших морських організмів.^[8]

Особливу увагу мали приділити дослідженню так званих ультразвукових розсіювальних шарів, спостереженню за роботою глибоководних знарядь лову, а також рельєфу дна і структури ґрунтів.^[8]

У межах проєкту також планували проводити розвідку підводних корисних копалин, зокрема залізо-марганцевих конкрецій, з метою розроблення методів їх видобутку.^[8]

Розроблення технічного завдання на проєктування апарата «ГА-2000» завершили в червні 1962 року. Після цього документ надіслали до ПІНРО, де його розглянула Науково-технічна рада (НТР) інституту. Рада рекомендувала використати це завдання як основу для створення ескізного проєкту та подала відповідні пропозиції до Міністерства рибного господарства СРСР (Мінрибгоспу).^[8]

У 1963 році Мінрибгосп доручив Ленінградському інституту «Гіпрорибфлот» — на основі технічного завдання, підготовленого громадським конструкторським бюро при цьому ж інституті — розпочати розроблення ескізного проєкту науково-дослідного глибоководного апарата, який отримав назву «Сєвєр-2».^[8]

До кінця 1964 року в інституті «Гіпрорибфлот» завершили ескізний проєкт апарата «Сєвєр-2» із розрахунковою глибиною занурення 2 000 м. Проте глибина опрацювання ескізного проєкту не дозволяла перейти до стадії технічного проєктування, а тим більше — до будівництва, без підтвердження всіх закладених у ньому технічних рішень і розрахунків з боку постачальників обладнання для комплектації ППА.^[9]

З огляду на це, у 1965 році Міністерство рибного господарства звернулося до Міністерства суднобудівної промисловості з проханням надати висновок щодо виконаного ескізного проєкту апарата «Сєвєр-2» і визначити можливість його реалізації. Відповідь Мінсудпрому була однозначною: подальшу розробку проєкту та будівництво першого радянського глибоководного апарата «Сєвєр-2» слід передати Міністерству суднобудівної промисловості, залишивши за Мінрибгоспом лише функції замовника. За спільним рішенням обох міністерств у червні 1965 року подальшу розробку проєкту, який отримав номер 1825, передали до ЦКБ-18 (Центральне конструкторське бюро №18) під наглядом інституту «Гіпрорибфлот». Замовником призначили ПІНРО.^[9]

Функції ППА були уточнені в порядку пріоритетності:

• вивчення поведінки та розподілу біологічних об'єктів, визначення їх чисельності і доступності для промислу;
• дослідження рельєфу морського дна, пошук зручних майданчиків для тралового лову, вивчення розподілення донних тварин;
• контроль показників гідроакустичних рибопошукових приладів і уточнення їх записів;
• вивчення звукорозсіювальних шарів і вимірювання швидкості поширення звуку у воді;
• вимірювання гідрологічних параметрів морської води;
• вивчення біолюмінесценції морських тварин;
• спостереження за роботою знарядь лову і поведінкою риб в зоні їх дії;
• збір проб ґрунту.^[10]

До кінця 1965 року інститут «Гіпрорибфлот» передав до ЦКБ-18 документацію ескізного проєкту апарата «Сєвєр-2». У червні 1966 року головний конструктор підводного апарата «Алвін» А. Вайн позитивно оцінив проєкт, зазначивши, що «Сєвєр-2», хоча й був ще недостатньо опрацьованим («зеленим»), є перспективним апаратом.^[10]

На початку 1966 року ЦКБ-18 було перейменовано на Ленінградське проєктно-монтажне бюро (ЛПМБ) «Рубін». Наприкінці того ж року головним конструктором проєкту 1825 було призначено Ю.К. Сапожкова.^[11] ЛПМБ «Рубін» розпочало розробку технічного проєкту на початку 1966 року^[12], а в червні 1967 року проєкт був завершений. В липні 1967 року технічний проєкт 1825 було затверджено і бюро приступило до випуску робочої конструкторської документації для Ново-Адміралтейського заводу, якому було доручено будівництво першого дослідного глибоководного апарата «Сєвєр-2».^[13]

У 1968 році, відповідно до постанови Уряду, розпочалося будівництво апарата.^[14] Через відсутність можливості випробувати міцний корпус за допомогою зовнішнього гідравлічного тиску у великій доковій камері довелося проводити натурні випробування. У січні 1969 року корпус з установленими люком та ілюмінаторами успішно випробували зануренням на глибину 2 000 м у Чорному морі.^[15]

У квітні 1970 року ППА перевезли залізницею на приймальну базу в Севастополі для проведення заводських випробувань з борта науково-пошукового судна (НПС) «Одісей» — великого морозильного траулера, переобладнаного Херсонським суднобудівним заводом за проєктом 399Б на НПС.^[15]

1 липня 1970 року Міністерство суднобудівної промисловості передало всі роботи з проєктування населених підводних технічних засобів, які велися під керівництвом головних конструкторів Ю.К. Сапожкова та І.Б. Михайлова, з ЛПМБ «Рубін» до ЦПБ «Волна».^[16]

У грудні 1970 року дослідний «Сєвєр-2» представили міжвідомчій комісії для проведення приймально-здавальних випробувань за програмою, розробленою ЛПМБ «Рубін» і затвердженою Мінрибгоспом. Уже 24 грудня 1970 року апарат здійснив глибоководне занурення на глибину 1 000 метрів, після чого міжвідомча комісія передала ПІНРО перший вітчизняний автономний пілотований глибоководний апарат «Сєвєр-2», побудований Ново-Адміралтейським заводом за конструкторською документацією ЛПМБ «Рубін», для дослідної експлуатації.

Першим капітаном ППА «Сєвєр-2» став колишній заступник головного конструктора проєкту М. М. Діомідов, а бортінженером — колишній провідний конструктор групи Ю. Б. Тарасов. Обидва перейшли на роботу до ПІНРО.^[17]

У 1971 році в Чорному морі тривали випробування апарата, і 28 березня відбулося глибоководне занурення на глибину 2 020 метрів.^[18] Випробування супроводжувалися численними відмовами обладнання, у зв’язку з чим того ж року ухвалили рішення повернути апарат на завод-виробник для проведення модернізації та переобладнання.^[19]

У лютому 1972 року «Сєвєр-2» після дослідної експлуатації прибув на Ново-Адміралтейський завод для ремонту та модернізації.^[20] Лише у 1975 році дослідний апарат передали замовнику після завершення робіт, які виконав завод, що з 31 січня 1972 року мав нову назву — Ленінградське адміралтейське об’єднання (ЛАО).^[21]

У Мурманську «Сєвєр-2» з’явився у 1975 році, а експлуатація почалася наступного року. У 1976—1977 роках апарат використовували для інструментального обліку промислових риб у Баренцевому морі та Північній Атлантиці. Завдяки йому вчені змогли по-новому підійти до проблеми освоєння глибоководних районів, оперативно визначаючи параметри популяцій риб шляхом безпосередніх вимірювань у морських умовах.^[22]

Експлуатація ППА «Сєвєр-2» засвідчила його значну ефективність порівняно з раніше застосовуваними прив’язними гідростатами. За допомогою апарата провели оцінку іхтіофауни тупорилого макруруса, хоплостетуса, зубаток та інших видів риб Північно-Східної Атлантики. Крім того, у Баренцевому морі отримали дані про уловистість тралових знарядь лову, а також здійснили визначення запасів тріски та морського окуня.^[22]

У 1977—1978 роках «Сєвєр-2» здійснив 11 занурень на глибини до 1 000 метрів у Баренцевому морі та Північній Атлантиці для розвідки скупчень риби за допомогою акустичних станцій і пробних тралень з метою визначення уловистості тралів.^[21]

На початку 1978 року Мінрибгосп передав комплекс НПС «Одісей» — ППА «Сєвєр-2» на баланс Севастопольського експериментально-конструкторського бюро з підводних досліджень (СЕКБП). З жовтня 1978 року до 1988 року апарат узяв участь у восьми океанічних експедиціях^[23] у різні райони всіх океанів планети.^[24]

У 1988 році «Сєвєр-2» поставили на капітальний ремонт на Севастопольському морському заводі (СМЗ), а після завершення ремонту і модернізації у 1993 році пройшов випробування і був допущений до експлуатації.^[23]

У 1990 році в СРСР було випущено поштову марку із зображенням пілотованого підводного апарата «Сєвєр-2» (рос. «Север-2»).^[25]

У 1996 році ППА «Сєвєр-2» було згадано як пілотований підводний апарат України у звіті Національної дослідницької ради США, присвяченому огляду пілотованих підводних апаратів у світі.^[26]

За весь період експлуатації з 1970 по 1988 рік апарат здійснив 364 занурення загальною тривалістю 1 902 години.^[24]

Надалі власником ППА «Сєвєр-2» став підприємець Р. Флегонтов, який у 2001 році передав апарат на баланс Науково-дослідного центру Збройних Сил України «Державний океанаріум».^[27] На момент окупації Криму у 2014 році державою-агресором апарат там і знаходився.^[28]

З середини 1970-х років проєктом 1825 займалося ЦПБ «Волна», і першим кроком колективу бюро під керівництвом Ю. К. Сапожкова стало коригування робочої конструкторської документації, випущеної ЛПМБ «Рубін», для будівництва другого ППА — «Сєвєр-2 біс». Це було пов’язано з тим, що частина унікального обладнання, яким був укомплектований дослідний «Сєвєр-2», була виготовлена в лабораторних умовах і не могла бути відтворена повторно. Крім того, досвід експлуатації апарата показав низьку надійність роботи цього обладнання, і комісія з дослідної експлуатації ППА рекомендувала замінити експериментальні зразки на дослідно-штатні. До таких віднесли насосний агрегат, водяний насос, виконавчі гідромеханізми занурювальної системи гідравліки та електрогідравлічний маніпуляторний пристрій.^[20]

Бюро в грудні 1971 року, з урахуванням зауважень замовника, завершило перевипуск робочої конструкторської документації та комплекту замовних відомостей проєкту 1825 для будівництва головного ППА «Сєвєр-2 біс» і модернізації дослідного — «Сєвєр-2».^[20]

Практично одночасно з модернізацією дослідного ППА на Ново-Адміралтейському заводі за конструкторською документацією, розробленою ЦПБ «Волна», велося будівництво головного апарата з цієї серії — «Сєвєр-2 біс», відповідно до рішення, ухваленого ще в 1971 році.^[20]

Вже у 1975 році на заводі, в ангарі 15-го цеху, розпочалися швартовні випробування «Сєвєр-2 біс», однак у серпні сталася аварійна розгерметизація диферентної системи з витоком ртуті, і подальші роботи були призупинені. Довелося провести демеркуризацію кіля ППА, а в ангарі зняти бетонну підлогу та шар ґрунту завтовшки близько одного метра. Після відновлювальних робіт випробування поновили лише у 1976 році. До цього часу замовник завершив будівництво судна-носія проєкту 399Б^[29] — НПС «Іхтіандр» на Херсонському суднобудівному заводі, і 4 грудня 1976 року головний «Сєвєр-2 біс», пройшовши міжвідомчі приймально-здавальні випробування в Чорному морі, передали Севастопольській філії спеціального експериментально-конструкторського бюро (СЕКБ) промислового рибальства.^[21]

Вже 26 січня 1977 року ця філія, згідно з наказом Міністра рибного господарства СРСР № 47, була реорганізована в Севастопольське експериментально-конструкторське бюро з підводних досліджень (СЕКБП).^[30]

Протягом 1976—1983 років «Сєвєр-2 біс» взяв участь в експедиціях в Індійський, Тихий та Атлантичний океани, здійснивши 211 занурень загальною тривалістю 987 годин. Протягом 1984—1988 років апарат перебував у ремонті.^[31]

У 1992 році ППА залишили в порту Мобіл (США).^[28]

У 1996 році ППА «Сєвєр-2 біс» було згадано як пілотований підводний апарат України у звіті Національної дослідницької ради США, присвяченому огляду пілотованих підводних апаратів у світі.^[26]

Виконані дослідницькі опрацювання дозволили групі головного конструктора обрати міцним корпусом (МК) циліндричну оболонку, підкріплену тавровими шпангоутами та замкнену з торців напівсферичними перегородками.^[32] Для виготовлення міцного корпусу було розроблено високоміцну сталь АК-32, легкий корпус виготовлявся зі склопластику.^[33]

Форма корпусу визначила оптимальну архітектуру, подібну до американського глибоководного апарата «Алюмінаут», з кормовим огородженням вхідного люка, розвиненим кілем, бульбоподібними бортовими баластовими цистернами та розвиненою носовою частиною, матеріалом якої був прийнятий склопластик на основі поліефірних смол.^[32] Міцний корпус поділяється перебіркою на два відсіки: носовий (спостережний) і кормовий.^[34]

Для забезпечення підводної навігації встановлено гідролокатор носового огляду, ехолот із самописцем «Омуль-С», вертушковий лаг, гірокомпас, глибиномір, станцію вимірювання швидкості звуку у воді та апаратуру наведення на гідроакустичний маяк. Від гірокомпаса працює система автоматичного управління курсом «Сердолік». Усі індикаторні прилади навігаційних систем розміщені в зоні пультів капітана та бортінженера.^[13][3]

Для забезпечення надійного зв’язку з судном-носієм установлено короткохвильову радіостанцію з антенно-фідерним пристроєм для надводного положення та станцію звукопідводного (гідроакустичного) зв’язку для підводного положення ППА.^[13]

Під час руху біля ґрунту, коли командиру апарата не видно дна, він може перейти на управління з носового пульта або передати керування підводному спостерігачеві.^[35]

Система занурення-спливання забезпечує перехід підводного апарата з надводного положення у підводне та навпаки за рахунок зміни його плавучості. Вона складається з двох бортових цистерн головного баласту (ЦГБ), які мають кінгстони в нижній частині та клапани вентиляції у верхній частині з дистанційно керованим гідроприводом.^[36]

Для заміщення змінних вантажів ППА та компенсації зміни його плавучості під час занурення або спливання внаслідок зміни густини води та стиснення міцного корпусу на борту передбачена водяна вирівнювально-заміщувальна система, що складається з міцних цистерн, діафрагмового водяного насоса та дистанційно керованої водяної арматури, розміщеної у кілевині. Насос отримує живлення від спеціального масляного насоса, який має привід від електродвигуна насосного агрегата гідрокомплексу.^[36]

Для створення або вирівнювання статичного диференту ППА на його борту передбачена забортна ртутно-масляна диферентна система, що складається з носової та кормової диферентних цистерн, кожна з яких розділена гумовою діафрагмою на дві рівні частини: одна заповнена ртуттю, а інша — маслом від гідрокомплексу. Цистерни з'єднані трубопроводом із дистанційно керованою електромагнітною арматурою. Масло від насоса гідрокомплексу перекачує ртуть з однієї цистерни в іншу, створюючи таким чином необхідний момент для гасіння або формування потрібного диференту апарата. Вся система розміщується поза міцним корпусом.^[36]

Рушійно-стерновий комплекс складається з кормової поворотної колонки з гвинтом фіксованого кроку в насадці та двох вертикальних поворотних колонок з гвинтами фіксованого кроку в насадках, розміщених на відкидних штангах, які встановлені у надбудові ППА в районі його мідель-шпангоута. Привід гвинтів забезпечують гідромотори, які живляться від гідронасосів регульованої подачі з приводом від занурювального асинхронного електродвигуна змінного струму.^[37] Маршовий двигун потужністю 8 кВт; два гідродвигуни вертикального переміщення по 2 кВт кожний.^[3]

Для того, щоб апарат міг рухатися на постійній відстані від ґрунту і за потреби зупинятися над певним місцем, передбачено якір-гайдроп. Це важка металева куля, яка опускається з апарата на тонкому якірному тросі за допомогою спеціальної лебідки, розміщеної під легким корпусом апарата. Лебідка оснащена автоматичним пристроєм, який вимикає двигун при провисанні тросу. Якір-гайдроп утримує апарат над ґрунтом. Під час руху з опущеним якір-гайдропом апарат ніби повторює всі підвищення та западини ґрунту. Якщо якір зачепиться за перешкоду і його не вдасться втягнути назад в апарат, трос можна перерізати спеціальним пневматичним різаком. Якір-гайдроп розміщений у кормовій частині, щоб мул, який він підіймає під час руху, не заважав проведенню спостережень через ілюмінатори.^[38][39] Буксирний пристрій передбачений для буксирування ППА.

Для продування цистерн головного баласту призначадась система повітря високого тиску, яка складалась з балона повітря з тиском 400 атм, дистанційно керованих електромагнітних клапанів, редукторів і трубопроводів.^[36]

Усі бортові пристрої з гідроприводом об'єднуються єдиною бортовою занурювальною системою гідравліки, що складається з гідрокомплексу (насосного агрегата, який включає чотири масляних насоси з електроприводом), гідроакумулятора, гідрокомпенсатора, електромагнітних золотникових коробок управління та з'єднувальних трубопроводів. Уся система розміщується в кілевині і має лише дистанційне управління з міцного корпусу.^[36] Загальна потужність насосного агрегата 12 кВт.^[3]

У складі систем життєзабезпечення екіпажу чисельністю п'ять осіб передбачено запас регенеративних патронів, достатній для підтримання придатної для дихання атмосфери протягом 72 годин, а також систему вентиляції та кондиціонування повітря, розміщену в міцному корпусі.^[13]

Контроль складу атмосферного повітря у міцному корпусі здійснюється за допомогою індикаторних трубок — вимірювальних приладів, наповнення яких змінює колір у присутності певних газів.^[40]

• ілюмінатори для забортного спостереження: діаметром 140 мм — 3 од, 60 мм — 4 од;^[36][41]
• забортне освітлення складається з 6 світильників, встановлених у носовій частині, та 2 світильників у центральній частині;^[42]
• комплекс фотографування включає два імпульсні світильники спалаху, які дозволяють проводити фотографування. Вони вмикаються з одного пульта і мають синхроконтакт для фотографування;^[13]
• комплекс «Біозвук»: для запису підводних звуків, що їх видають риби та інші морські мешканці;^[13][3]
• гідрологічний комплекс «Параметр» : для вимірювання та запису 11 параметрів морської води (температура, солоність, тиск, освітленість і т.ін.);^[13][3]
• батометр: розміщується над міцним корпусом апарата, а пульт управління ним знаходиться поруч з підводним спостерігачем. Після спливання апарата та підйому його на борт судна—носія з батометра знімають циліндри, а забортну воду піддають аналізу;^[13]
• маніпуляторний пристрій призначений для проведення підводно-технічних робіт на всіх робочих глибинах. Електрогідравлічний маніпуляторний пристрій із виконавчим органом завдовжки 750 мм має 6 ступенів свободи, а також висувний лоток для зберігання знімного інструменту та зібраних зразків, розміщені в носовій частині кіля в зоні, що проглядається з ілюмінаторів міцного корпусу. Електричне керування маніпуляторним пристроєм здійснюється з міцного корпусу за допомогою задавального органа, при цьому живлення гідроприводів виконавчого органа і висувного лотка передбачене від гідрокомплексу. Роботи маніпуляторним пристроєм здійснюють під час укладання апарата на дно або постановки на підводний якір.^[36] Вантажопідйомність маніпулятора становить 12 кг.^[3]

Енергетичну систему складають батареї занурювальних свинцево-кислотних акумуляторів СП-200, які розміщуються у спеціальних проникних контейнерах в кілевині ППА.^[32]Контейнери з акумуляторами заповнювались електроізоляційною рідиною.^[43] Загальна кількість акумуляторів складає 260 одиниць, при цьому енергоємність — 90 кВт*год.^[3] Усі акумулятори поділені на 4 групи.^[44]

Для забезпечення спливання апарата передбачено кілька дубльованих способів. Зазвичай «Сєвєр-2» спливає за допомогою вертикальних гвинтів. Якщо з якоїсь причини вертикальні гвинти не вмикаються, спливання можна здійснити, відкачавши воду зі зрівнювальної цистерни за допомогою насоса. Якщо ж запаси електроенергії вичерпані, і неможливо увімкнути вертикальні гвинти та запустити насос для відкачування води, можна продути цистерни головного баласту повітрям високого тиску. Запас повітря в апараті достатній для створення відносно великої позитивної плавучості навіть на робочій глибині занурення. У процесі спливання, через зменшення зовнішнього тиску, об’єм повітря в баластових цистернах збільшується, витісняючи все більше води, що призводить до зростання швидкості підйому апарата.^[45]

У аварійному випадку, коли недієві зазначені засоби, передбачене наступне:

• скидання твердого баласту масою 500 кг шляхом підриву його кріплення з міцного корпусу за допомогою піротехнічних болтів;^[46][47]
• відкриття диферентної системи для випуску ртуті шляхом підриву затвора з міцного корпусу за допомогою піротехнічних болтів;^[13]
• аварійна віддача кріплення кілевини до міцного корпусу спеціальним пристроєм з ручним приводом, який керується з міцного корпусу.^[13]

Аварійна мережа використовується лише в аварійних ситуаціях при відсутності головного та допоміжного живлення. Від аварійної мережі живляться радіостанції, радіонавігаційні і гідроакустичні прилади, проблисковий вогонь та внутрішнє освітлення.^[48]

У разі пожежі може застосовуватися фреонова система пожежогасіння та шлангова дихальна система.^[44]

Акваланг призначений для аварійного виходу з глибини не більше 40 метрів.^[48]

Рятувальні жилети згідно з Конвенцією SOLAS розміщені біля кожного члена екіпажу.

Екіпаж «Сєвєр-2» складається з 5 гідронавтів: капітана, старшого механіка і трьох підводних дослідників^[49]. В інших джерелах вказується, що екіпаж складається з 3—4 осіб.^[3]

Капітан контролює параметри роботи всіх систем і механізмів, здійснює операції по відходу від судна-носія, зануренню, виходу до місця роботи і поверненню на судно. Старший механік відповідає за все технічне забезпечення занурення, контролює параметри роботи всіх систем і механізмів. Крісла капітана і старшого механіка знаходяться в середній частині апарата. Підводні дослідники виконують наукову програму, спостерігають, проводять фотографування, фільмування, управляють апаратом біля ґрунту і записують свої спостереження на магнітофон.^[50]

В 1974 році відбувся перший випуск спеціалістів, які пройшли навчання за програмою підготовки екіпажів ППА і отримали кваліфікацію «Гідронавт 3-го класу».^[19]

В 1975 році створюється Севастопольська філія спеціального експериментально-конструкторського бюро промислового рибальства, а в 1977 році наказом Міністра рибного господарства СРСР № 47 вона була реорганізована в Севастопольське експериментально-конструкторське бюро з підводних досліджень (СЕКБП).^[30]

В СЕКБП створили відділ підготовки гідронавтів (ВПГ), в якому системно готували гідронавтів для роботи на пілотованих підводних апаратах, підводних лабораторіях «Бентос-300» і підводних спостережних камерах «Тетіс». Кістяк ВПГ склали кандидат військово-морських наук Г. Трубчанін, В. Ніков і А. Земсков.^[51]

Згідно з правилами підготовки, стажування і призначення на посади гідронавтів, кандидатами в гідронавти могли стати чоловіки віком до 35 років, які мали вищу технічну або середню спеціальну освіту, стаж роботи за спеціальністю щонайменше два роки та досвід плавання на морських суднах принаймні один рік. За станом здоров’я вони повинні були відповідати вимогам, установленим для водолазів. Кожен кандидат проходив медичну комісію.

Навчання кандидатів у гідронавти ділиться на чотири етапи:

1. теоретичні заняття з предметів програми, які тривали протягом усього курсу навчання;
2. практичні заняття з предметів програми, включаючи відпрацювання операцій з управління підводним апаратом біля пірса та в морі;
3. після завершення курсу навчання складання іспитів і заліків з усіх предметів програми
4. стажування слухачів, які успішно склали іспити, на пілотованих підводних апаратах і ПЛБ.^[52].

Багаторічний досвід показав, що для підготовки висококваліфікованого капітана (гідронавта 1 класу) необхідно 3—5 років.^[53]

Капітанами ППА «Сєвєр-2» і «Сєвєр-2 біс» працювали співробітники ПІНРО — к.т.н.М. Діомидов^[17] ; співробітники СЕКБП / Бази «Гідронавт» гідронавти 1 класу — О. Донець^[19], Б. Іштуганов^[54], В. Клімов, І. Виноградов, А. Тарасов, В. Дерябін, І. Коник, Г. Бєльніков,^[28] Сапожников^[45], А. Ніколаєв^[55].

Старшими механіками ППА «Сєвєр-2» і «Сєвєр-2 біс» працювали гідронавти: співробітники ПІНРО — А. Дегтерєв, Ю. Тарасов^[17]; співробітники СЕКБП /Бази «Гідронавт» — В. Малофеєв^[56], О. Халізов, Віктор Петров, Б. Тарасенко, М. Сапожников, А. Ніколаєв, І. Рудий, Б. Пляскін, О. Гірський,^[28] В. Захаров^[57]

Підводними спостерігачами на ППА «Сєвєр-2» і «Сєвєр-2 біс» працювали гідронавти-дослідники: к.г.н. В. Федоров^[56][58], к.б.н. Б. Вискрєбєнцев^[59], А. Помозов^[59][60], І. Данилов^[61], В. Сумерін^[48], Валерій Петров^[61], к.б.н. Г. Головань^[62], к.б.н. С. Моісеєв^[63], к.б.н. М. Пахоруков^[62][64], Б. Колодницький^[65], В. Бондарєв^[60], О. Карамишев^[60], О. Семенов^[66], О. Кудрявцев^[66][64], В. Малахов^[67], М. Колесников^[68], М. Сафонов^[64], А. Левін^[66], Ю. Чмовж^[48], В. Сиса^[69], В. Базюра.^[34], А. Бадулін^[56].

• «Алюмінаут»
• «ТІНРО-2»

• Войтов Д.В. Подводные обитаемые аппараты. — Москва : АСТ, Астрель, 2002. — 303 с. — (рос.).
• Геворкьян В. Х., Головань Г. А. Подводные обитаемые аппараты Базы «Гидронавт» (тактико-технические данные, опыт использования для решения научных и практических задач). — Киев : Препринт АН УРСР, Інститут геологічних наук, 1990. — 42 с. — (рос.).
• Гирс М. И. «ТИНРО-2» в океане. — Ленинград : Судостроение, 1977. — 152 с. — 8 000 прим. — (рос.).
• Гирс М., Помозов А. Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ) // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 5–10. — (рос.).
• Григоров М. Ю., Райская С. Д., Ломакин И. А. Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения // Труды Крыловского государственного научного центра. — 2024. — № 1 (407). — С. 148—154. — Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/mirovoy-opyt-razvitiya-obitaemyh-podvodnyh-apparatov-predelnyh-glubin-pogruzheniya — Дата звернення: 18 березня 2026. — (рос.).
• Диомидов М. И., Дмитриев А. Н. Покорение глубин. Аппарат «Север-2» // Underwater.su. — Режим доступу: http://underwater.su/books/item/f00/s00/z0000017/st023.shtml. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• Донец, Олег. Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «Север-2» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 25–34. — (рос.).
• Жбанов А. В., Помозов А. А., Жбанова Д. А. Севастопольские гидронавты. — Севастополь: ЧП Гуляев М. С., 2014. — 456 с. — (рос.).
• Королёв А. Б. «Бентос-300»: Пять тысяч часов под водой. — Москва : ТОО «Нирей». ВНИРО, 1992. — 204 с.— (рос.).
• Половка С. Г. Підводний науково-дослідний флот України // Геологія і корисні копалини Світового океану. — 2006. — № 2. — С. 122—132. — Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/pidvodniy-naukovo-doslidniy-flot-ukrayini/viewer. — Дата звернення: 17 лютого 2026.
• Помозов Анатолий, Гирс Михаил. Обитаемые подводные аппараты Базы «Гидронавт» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 13–20. — (рос.).
• Федоров В. В. Погружение разрешаю. — Санкт-Петербург : Написано пером, 2016. — 74 с. — ISBN 978-5-00071-613-7. — (рос.).
• Шанихин Е. Н. Глубоководные аппараты (Вехи глубоководной тематики). — Москва : ООО «Восточный горизонт», 2003. — 274 с. — ISBN 5-88575-008-2.— (рос.)
• Kohnen, William. MTS Manned Underwater Vehicles 2017–2018 Global Industry Overview // Marine Technology Society Journal. — 2018. — Т. 52, № 5. — С. 125—151. — DOI: 10.4031/MTSJ.52.5.9. — Режим доступу: https://www.mtsociety.org/assets/docs/Journals/MTS52-5-WEB.pdf — Дата звернення: 17 лютого 2026. — (англ.).
• National Research Council. Undersea Vehicles and National Needs. — Washington, DC: National Academies Press, 1996. — 144 с. — Режим доступу: https://www.nationalacademies.org/read/5069/chapter/ — Дата звернення: 17 лютого 2026. (англ.).

• Аппарат «Север-2». Проект 1825 // Deep Storm. — Режим доступу: https://www.deepstorm.ru/DeepStorm.files/45-92/cda/nord/nord/nord.htm. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• Аппарат «Север-2» // Underwater.su. — Режим доступу: http://underwater.su/books/item/f00/s00/z0000017/st023.shtml. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• Аппарат «Север-2 бис». Проект 1825 // Deep Storm. — Режим доступу: https://www.deepstorm.ru/DeepStorm.files/45-92/cda/nord/nord-b/nord-b.htm. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• ПА Минрыбхоза СССР. Глубоководный аппарат «Север-2». Проект 1825 [Електронний ресурс] // OOSIF. – Режим доступу: http://oosif.ru/pa-minrybkhoza-sssr?mode=album&album_id=157831501.Дата звернення: 22 червня 2026. — (рос.).
• Подводные обитаемые аппараты в исследованиях ПИНРО // Федеральное агентство по рыболовству. — 22 июля 2015. — Режим доступу: https://fish.gov.ru/news/2015/07/22/podvodnye-obitaemye-apparaty-v-issledovaniyakh-pinro/. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.
• Проект 399Б, тип «Одиссей» (2-я серия т/х «Академик Книпович») // FleetPhoto. — Режим доступу: https://fleetphoto.ru/projects/2456/. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (рос.).
• ISO 5411:2024 Ships and marine technology — Submersibles — Vocabulary (Міжнародний стандарт) (англ.) — International Organization for Standardization (ISO), 29 березня 2024. — Режим доступу: https://standards.iteh.ai/catalog/standards/iso/61382dec-8dc0-440f-88aa-56697e94f3be/iso-5411-2024. Дата звернення: 28 лютого 2026. — (англ.).

• «Гидронавты», документальний фільм, реж. С. Хейфец, ЦСДФ, 1990 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=zc0BqF7ADuY. — Дата звернення: 16 березня 2026.
• «Подводные аппараты Базы «Гидронавт»», документальний фільм, реж. С. Хейфец, к/ст. «Москва», 1991 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=RP5_ITtvUmY. — Дата звернення: 16 березня 2026.