ТІНРО-2

Пілотовані підводні апарати (ППА) типу «ТІНРО-2» — це серія з двох апаратів першого покоління: «ТІНРО-2» та «ТІНРО-2 біс», призначених для виконання науково-дослідних і підводно-технічних робіт в діапазоні глибин до 400 м.^[1]

Аналіз доступних джерел не виявив відомостей про класифікацію пілотованих підводних апаратів «ТІНРО-2» і «ТІНРО-2 біс» Регістром судноплавства СРСР. Однією з можливих причин цього є відсутність у Правилах Регістру судноплавства СРСР окремих вимог щодо пілотованих підводних апаратів.^[2]

У науковій і технічній літературі підводні апарати поділяють на пілотовані й безпілотні.^[3] Відповідно до цього поділу ППА «ТІНРО-2» належить до пілотованих підводних апаратів.

У 2024 році Міжнародна організація зі стандартизації (англ. International Organization for Standardization (ISO)) затвердила міжнародний стандарт ISO 5411 «Судна та морські технології — Підводні апарати — Термінологія» (англ. Ships and marine technology — Submersibles — Vocabulary), який визначає основну термінологію та поняття, пов'язані з підводними апаратами. Відповідно до цього стандарту ППА «ТІНРО-2» належить до таких типів підводних апаратів:

• підводний апарат (англ. submersible) — тип самохідного судна, що може пересуватися та маневрувати під водою (п. 3.1.1);
• пілотований підводний апарат (англ. manned submersible) — підводний апарат, у міцному корпусі якого перебуває одна або більше осіб, оснащений одним або кількома доступними входами з поверхні або підводними герметичними чи негерметичними входами (п. 3.1.2);
• автономний (неприв’язний) підводний апарат (англ. untethered submersible) — підводний апарат без кабель-троса або троса (п. 3.1.4);
• транспортний підводний апарат (англ. transport submersible) — пілотований підводний апарат, призначений для перевезення вантажів, обладнання або пасажирів під водою, крім екіпажу, з метою відпочинку, наукових експедицій, рятувальних чи інших операцій (п. 3.1.5);^[4]

Максимальна робоча глибина занурення ППА «ТІНРО-2» становить 400 м.^[5]

У науково-технічній літературі відсутня єдина загальноприйнята класифікація пілотованих підводних апаратів (ППА) за глибиною занурення, тому різні автори використовують різні межі поділу та назви груп.

Один із поширених підходів передбачає поділ ППА за глибиною занурення на такі категорії:

• апарати малих глибин — до 600 м;
• апарати середніх глибин — від 600 до 2 000 м;
• апарати великих глибин — понад 2 000 м.

За цією класифікацією ППА «ТІНРО-2» належить до підводних апаратів малих глибин.^[6]

В інших джерелах використовується подібна градація, але з іншими межами глибин:

• апарати малих глибин — до 100 м;
• апарати середніх глибин — від 100 до 2 000 м;
• апарати великих глибин — понад 2 000 м.

За цією класифікацією ППА «ТІНРО-2» належить до підводних апаратів середніх глибин.^[7]

Комітет пілотованих підводних апаратів Товариства морських технологій (англ. Marine Technology Society’s Manned Underwater Vehicles Committee (MTS MUV)) використовує такий поділ за максимальною робочою глибиною занурення:

• Група 1 — апарати для глибоководних океанічних досліджень, призначені для роботи в абісальній та гадальній зонах (понад 1 000 м);
• Група 2 — апарати середніх океанічних глибин (від 300 до 1 000 м);
• Група 3 — апарати прибережних океанічних глибин (до 300 м).

Відповідно до цієї класифікації ППА «ТІНРО-2» належить до Групи 2 — апаратів середніх океанічних глибин.^[8]

На замовлення Міністерства рибного господарства СРСР було прийнято державну програму зі створення пілотованих підводних апаратів різних типів і суден-носіїв для них. На її реалізацію було виділено значне фінансування. Проєктування та будівництво пілотованих підводних апаратів здійснювали спеціалізовані конструкторські бюро та підприємства Міністерства суднобудівної промисловості СРСР.^[9]

Технічний проєкт був розроблений Спеціальним конструкторським бюро «Судопроєкт» (м. Горький).^[10]

Надалі, після реорганізації, з 1 липня 1970 року роботи над проєктом продовжило Центральне проєктне бюро (ЦПБ) «Волна». Головним конструктором проєкту 1602 (пілотований підводний апарат «ТІНРО-2») був І. Б. Михайлов.^[11]

Назву апарат отримав на честь Тихоокеанського науково-дослідного інституту морського рибного господарства і океанографії (ТІНРО), розташованого у Владивостоці. Основним районом роботи ППА передбачався Тихий океан, а цифра 2 означала, що екіпаж складається з двох осіб.^[12]

«ТІНРО-2» призначався для:

• вивчення розподілу і міграції промислових риб, ракоподібних і молюсків;
• спостереження за роботою нерухомих знарядь лову;
• візуальних спостережень для розшифрування показань рибопошукових приладів, встановлених на науково-пошукових суднах;
• вивчення поведінки риб і інших біологічних об’єктів у природних умовах;
• спостереження за скупченнями планктону і бентосу;
• проведення комплексу гідрологічних досліджень;
• дослідження дна материкового шельфу.^[13]

Пілотований підводний апарат «ТІНРО-2» було закладено на Ленінградському адміралтейському об’єднанні (ЛАО).^[14]

Будівництво апарата завершили навесні 1973 року. Після заводських випробувань і серії технічних занурень «ТІНРО-2» залізницею доставили до Севастополя для встановлення на науково-пошукове судно (НПС) «Іхтіандр».^[12]

У серпні 1973 року апарат розмістили в ангарі «Іхтіандра», а у вересні екіпаж комплексу розпочав морські випробування в Чорному морі. 13 вересня 1973 року «ТІНРО-2» здійснив перше занурення на глибину 30 м. Після успішного виконання занурення ППА «ТІНРО-2» на глибину 200 м із Ленінграда була викликана державна комісія для проходження морських державних випробувань.^[15]

Завершальне випробувальне занурення було виконано на глибину 400 метрів і завершилося успішно.^[16] Конструкторський супровід будівництва здійснювало Центральне проєктне бюро (ЦПБ) «Волна», а головним конструктором проєкту був І. Б. Михайлов.^[11]

У січні 1974 року науково-пошукове судно «Іхтіандр» разом із пілотованим підводним апаратом «ТІНРО-2» було передано на баланс Управління науково-дослідного флоту (м. Керч).^[17]

Перший у СРСР шестимісячний рейс науково-пошукового судна «Іхтіандр» із підводним апаратом «ТІНРО-2» на борту відбувся до Атлантичного океану. Занурення проводилися біля узбережжя Африки та Америки, зокрема, в районі Бермудського трикутника.^[18] 12 листопада 1974 року вперше в СРСР екіпаж ППА «ТІНРО-2» (капітан М. Гірс, гідронавт-дослідник к.б.н. М. Аронов) занурився на глибину 200 м в Атлантичному океані на височині (банці) Сен.^[19]

У серпні 1975 року «ТІНРО-2» було представлено на Міжнародній виставці «Інрибпром-75», що проходила в Ленінграді.^[20]

У 1975 році було створено Севастопольську філію спеціального експериментально-конструкторського бюро промислового рибальства. Наказом Міністра рибного господарства СРСР № 47 від 26 січня 1977 року ця філія була реорганізована в Севастопольське експериментально-конструкторське бюро з підводних досліджень (СЕКБП).^[21] До новоствореної організації передали судна-носії та пілотовані підводні апарати, серед яких був і «ТІНРО-2».^[22]

У СЕКБП суднами-носіями «ТІНРО-2» стали однотипні рибопошукові судна (РПС) «Гідронавт» і «Гідробіолог» (проєкт 1539)^[23][24] Експедиції із застосуванням «ТІНРО-2» проводилися в різних районах Чорного моря, Індійського й Тихого океанів. За період експлуатації з 1978 по 1988 рік апарат здійснив 739 занурень загальною тривалістю 2 462 години.^[25]

У 1990 році в СРСР було випущено поштову марку із зображенням пілотованого підводного апарата «ТІНРО-2» (рос. «ТИНРО-2»).^[26]

У 1996 році ППА «ТІНРО-2» було згадано як пілотований підводний апарат України у звіті Національної дослідницької ради США, присвяченому огляду пілотованих підводних апаратів у світі.^[27]

У 1996 році «ТІНРО-2» разом із судном-носієм РПС «Гідробіолог» було продано на металобрухт у В’єтнамі.^[14]

23 лютого 1974 року Центральне проєктне бюро (ЦПБ) «Волна», яке здійснювало конструкторський супровід будівництва пілотованого підводного апарата «ТІНРО-2 біс», було реорганізовано в Союзне проєктно-монтажне бюро машинобудування (СПМБМ) «Малахіт».^[28]

Апарат було закладено на Ленінградському адміралтейському об’єднанні (ЛАО) у 1974 році, а 19 червня 1975 року — прийнято Державною комісією.^[29]

Першим судном-носієм «ТІНРО-2 біс» стало науково-пошукове судно (НПС) «Іхтіандр». Перший шестимісячний рейс комплексу НПС «Іхтіандр» — ППА «ТІНРО-2 біс» до Атлантичного океану відбувся у 1975—1976 роках. Під час експедиції було виконано 90 занурень загальною тривалістю 272 години..^[29]

Після створення Севастопольського експериментально-конструкторського бюро з підводних досліджень (СЕКБП) до його складу було передано судна-носії та пілотовані підводні апарати, серед яких був і «ТІНРО-2 біс».^[22]

У СЕКБП суднами-носіями «ТІНРО-2 біс» стали однотипні рибопошукові судна (РПС) «Гідронавт» та «Гідробіолог» (проєкт 1539)^[23][24]

Експедиції з апаратом «ТІНРО-2 біс» проводилися в різних районах Чорного моря, Індійського, Атлантичного та Тихого океанів.^[25] У вересні 1983 року РПС «Гідронавт» із пілотованим підводним апаратом «ТІНРО-2 біс» на борту брав участь у підйомі збитого південнокорейського літака «Боїнг-747».^[30][31]

За час експлуатації з 1976 по 1988 рік апарат здійснив 628 занурень загальною тривалістю 1 991 годину.^[25]

У травні 1991 року, після ремонту в Севастополі, апарат було перевезено до Владивостока, де його завантажили на РПС «Гідронавт». Надалі проводилися експедиції в Охотське та Японське моря за програмою ТІНРО. Навесні 1993 року комплекс було перебазовано до порту Вунг Тау (В’єтнам).^[29]

У травні 1994 року «ТІНРО-2 біс» разом із РПС «Гідронавт» було передано в лізинг з подальшим продажем в’єтнамській фірмі.^[31]

У 1995—1996 роках з борту РПС «Гідронавт» проводили пошуки червоних коралів у Південно-Китайському морі в економічній зоні В’єтнаму.^[29]

У березні 1996 року «ТІНРО-2 біс» зняли з РПС «Гідронавт», який було продано на металобрухт, та встановили на території центру з вивчення марикультури у в’єтнамському порту Вунг Тау.^[29]

У 1996 році ППА «ТІНРО-2 біс» було згадано як пілотований підводний апарат України у звіті Національної дослідницької ради США, присвяченому огляду пілотованих підводних апаратів у світі.^[27]

У 1998 році апарат викупила японська компанія, яка провела капітальний ремонт і в 2000 році перейменувала його на «TINRO-2». Компанія переобладнала суховантажне судно на судно-носій ППА, і протягом 2008—2012 років апарат працював із борту цього судна на глибинах до 300 м у Південно-Китайському морі, здійснивши понад 100 занурень.^[29]

Міцний корпус ППА має веретеноподібну форму. Його носова частина є сферичною, до неї приєднана циліндрична секція, яка від середини корпусу переходить у конусоподібну кормову частину. У носовій напівсфері встановлено шість ілюмінаторів: три нижні призначені для спостереження в лежачому положенні, а три верхні — у сидячому. Основний передній ілюмінатор забезпечує огляд уперед і вниз, що дає змогу своєчасно виявляти підводні перешкоди та спостерігати за донним рельєфом і донними організмами.^[32] Діаметр міцного корпусу трохи більше 1,5 м.^[33]

Для забезпечення огляду в комінгсі вхідного люка встановлено ще три ілюмінатори: один спрямований уперед, а два — по бортах. У надводному положенні вони перебувають над водою, що дозволяє командиру апарата виконання спільних маневрів із судном-носієм.^[33]

Для забезпечення максимально просторих робочих місць підводного дослідника і командира апарата все обладнання та механізми, які не використовуються для безпосереднього керування апаратом, розміщено в кормовій частині міцного корпусу. Вона відокремлена звукоізолювальною перебіркою, що зменшує вплив шуму від роботи обладнання на екіпаж. Перебірка поділяє корпус на два відсіки: носовий — населений і кормовий — ненаселений.^[33]

Герметичність міцного корпусу перед зануренням перевіряють подачею стисненого повітря та контролем сталості тиску протягом декількох хвилин.^[34]

Легкий корпус апарата, виготовлений зі склопластику та частково з листової сталі, складається з кільової частини, носового обтічника, бортових баластових цистерн, вертикальних і горизонтальних стабілізаторів, а також обтічника батометра та лінеметного пристрою, розміщеного за комінгсом вхідного люка.^[35]

Обладнання ППА «ТІНРО-2» зберігає працездатність за тривалого крену до 15° і диференту до 10°, а також за короткочасного крену до 45° і диференту до 30°.^[36]

У носовому відсіку зосереджені всі органи керування рухом апарата та прилади контролю. За нормальних умов автономного плавання апарата доступ гідронавтів до кормового відсіку не є необхідним.^[33]

Для керування рухом апарата в декількох режимах, від ручного до автоматичного, передбачалась спеціальна система. Передбачався також режим стабілізації апарата за глибиною при його рухові і при непорушному зависанні на одному місці.^[37]

Системи управління режимами руху дубльовані. Якщо з будь-якої причини автостерновий відмовляє і апарат виходить із заданого курсу, командир може перейти на ручне дистанційне керування за допомогою єдиної рукоятки. У разі неефективності цього способу передбачено аварійний режим, у якому параметри руху апарата змінюються за допомогою тумблерів, а виконавчі механізми працюють у режимі «увімкнено — вимкнено». У найкритичнішому випадку передбачено ручне механічне управління всіма виконавчими механізмами.^[38]

Під час руху поблизу ґрунту, коли командиру важко контролювати ситуацію, управління передається підводному спостерігачеві. Для цього призначений виносний малогабаритний пульт із основними ручками керування рухом апарата. Одна з них регулює глибину занурення, інша — швидкість і напрямок руху (вперед або назад). Система дозволяє командиру з головного пульта в будь-який момент, наприклад, у разі виникнення складної ситуації, негайно повернути управління собі.^[39]

До складу навігаційної системи, окрім гірокомпаса, входить автоматичний курсопрокладач, який, отримуючи дані про швидкість від електромагнітного лага, безперервно відображає на планшеті шлях, пройдений апаратом.^[40]

Гідроакустичне обладнання підводних апаратів зазвичай складається зі станції звукопідводного зв'язку, ехолотів і гідролокатора. Оскільки в той час готового гідролокатора, який би підходив за габаритами і споживаною енергією, ще не було, то використали рибопошуковий ехолот, вібратори якого розмістили у носовій частині легкого корпусу.^[41]

Спостереження за місцезнаходженням апарата у підводному положенні здійснюється гідроакустичними засобами судна забезпечення, веденням на планшеті шляху його руху.^[24]

При роботі під водою апарат постійно підтримує з судном забезпечення двосторонній звукопідводний зв'язок, по якому передається різна оперативна інформація про дії апарата, хід виконання завдання, місцезнаходження ППА.^[36]

Встановлена ​​на апараті радіостанція дозволяє йому у надводному положенні здійснювати радіозв'язок із судном забезпечення.^[24]

Система занурення-спливання забезпечує перехід підводного апарату з надводного в підводне положення і назад за рахунок зміни плавучості.^[42]

Ефективний рух апарата біля дна з мінімальними витратами електроенергії можливий лише за умови його точного вирівнювання, тобто коли апарат перебуває у стані невагомості у воді. Плавучість апарата постійно змінюється через стискання міцного корпусу під впливом глибини занурення, а також через зміни щільності, солоності та температури забортної води. Для досягнення нульової плавучості застосовують спеціальні вирівнювальні цистерни.^[43]

Зі збільшенням глибини, внаслідок стискання корпусу, апарат стає важчим, тому для збереження нульової плавучості необхідно відкачати з цистерн частину води за борт. Однак одночасно підвищення щільності та зниження температури забортної води зменшує вагу апарата. Іноді ці дві протилежні сили майже компенсують одна одну, і тоді потреба в корекції плавучості відпадає.^[44]

Система занурення–спливання ППА складається з двох цистерн головного баласту (ЦГБ)^[45], виготовлених зі склопластику, які розташовані по бортам^[46] і мають шпигатний тип^[34] і двох диферентно-вирівнювальних цистерн, розміщених у носовій і кормовій частинах апарата, призначених для досягнення нульової плавучості.^[43]

Клапани вентиляції цистерн головного баласту знаходяться всередині апарата. Під час занурення капітан відкриває клапани вентиляції, і вода самопливом через шпигати заповнює ЦГБ. При спливанні цистерни продуваються повітрям високого тиску, яке зберігається в балонах під легким корпусом.^[34]

На «ТІНРО-2» суміщено вирівнювальні цистерни з диферентними і вони розміщені у носовій і кормовій частинах міцного корпусу. Для приймання та відкачування забортної води використовується спеціальний поршневий насос. За його допомогою також можна перекачувати воду з носової диферентної цистерни до кормової і навпаки для вирівнювання апарата або створення необхідного диференту.^[37]

Система рушійного комплексу апарата складається з електродвигунів, призначених для горизонтального і вертикального руху апарата і розміщених усередині міцного корпусу. При такому розміщенні рушійних комплексів зменшується рівень шуму, який створює апарат під водою, що створює сприятливі умови для проведення біологічних досліджень.^[47]

Рушієм апарата є чотирилопатевий гребний гвинт у поворотній насадці. Вертикальне маневрування забезпечують бортові гвинти, встановлені в напрямних трубах, які проходять через носові обтічники баластових цистерн. У кожній трубі встановлено два спарені гвинти. Гвинти приводяться в обертання електродвигунами, встановленими всередині міцного корпусу. Обертальний момент від електродвигунів передається через редуктори. Регулювання швидкості та напрямку обертання рушіїв здійснюється за допомогою фрикційного реверс-регулятора. З'єднання гребного гвинта з вихідним валом реверс-регулятора здійснюється за допомогою втулково-вальцевої муфти.^[48]

Керування підводним апаратом за курсом здійснюється за допомогою поворотної насадки гребного гвинта з гідравлічним приводом.^[43].

Для забезпечення руху апарата на постійній відстані від ґрунту та можливості зупинятися над певним місцем передбачений якір-ґайдроп — важка металева куля, яка опускається з апарата на тонкому якірному канаті за допомогою спеціальної лебідки, розміщеної під легким корпусом. Лебідка оснащена автоматичним пристроєм, який вимикає електродвигун при провисанні тросу. Якір-ґайдроп утримує апарат над ґрунтом і при русі з опущеним якір-ґайдропом апарат ніби повторює всі нерівності дна — підвищення та западини. Якщо якір зачепиться за перешкоду і його неможливо буде втягнути назад, трос можна перерізати спеціальним пневматичним різаком. На «ТІНРО-2» якір-ґайдроп розміщений у кормовій частині апарата, щоб мул, який він підіймає під час руху, не заважав проведенню спостережень через ілюмінатори.^[38]

Буксирний пристрій призначений для буксирування ППА. Буксирний кінець подається на судно-носій за допомогою лінемета, встановленого поза міцним корпусом апарата.^[49]

Можливе підводне буксирування підводного апарата судном забезпечення на будь-якій з його робочих глибин зі швидкістю до 4 вузлів.^[36]

Штоковий пристрій призначений для переміщення апарата з ангара судна-носія на поверхню моря та у зворотному напрямку. Для утримання штоків у вертикальному положенні на обухи встановлено жорсткі гумові оболонки.^[35]

Запас повітря на борту розраховано таким чином, щоб забезпечити створення значної позитивної плавучості навіть на робочій глибині занурення.^[50]

Для апаратів малих глибин (до 600 м) використовують повітря, стиснуте до 200 атм.^[42] Система складається з двох балонів високого тиску, розміщених під легким корпусом.^[35] Балони наповнюють стисненим повітрям від компресора під час перебування апарата в ангарі судна-носія..^[51]

Маршовий електродвигун горизонтального руху одночасно забезпечує роботу насоса системи гідравліки.^[48]

Керування апаратом за курсом здійснюється за допомогою гідравлічного приводу, який повертає насадку гребного гвинта.^[43].

У механічному відсіку апарата установлено систему вентиляції, регенерації і очищення повітря.^[48]

Під час будівництва апарата, перед його спуском на воду, було проведено тестування атмосфери всередині міцного корпусу під час 12-годинного перебування двох осіб. Кожні 30 хвилин контролювали газовий склад повітря, температуру та вологість. За результатами визначили оптимальний режим роботи системи регенерації. Вміст вуглекислого газу та кисню в атмосфері апарата відповідав нормативним показникам. Відповідно до цих випробувань встановлено, що аварійна автономність апарата відповідає проєктним вимогам.^[52]

Під час океанської експедиції «ТІНРО-2» фахівці Науково-дослідного інституту гігієни водного транспорту дослідили вплив умов перебування в апараті на організм гідронавтів. Під час перебування в апараті двох осіб із увімкненою системою регенерації кожні 30 хвилин вимірювали газовий склад атмосфери, температуру та відносну вологість повітря. Загальна тривалість дослідження становила 5 годин. Протягом усього експерименту показники газового складу повітря, температури та відносної вологості відповідали нормативним вимогам.^[53]

Електричні мережі апарата живляться від акумуляторних батарей (АБ), розміщених під міцним корпусом. Акумулятори встановлені у спеціальних контейнерах розвантаженої від тиску конструкції.^[54] Акумуляторні батареї об'єднані у дві групи.^[35]

Основна енергетична мережа апарата дозволяє додатково підключати споживачі напругою 110 В і потужністю до 1 кВт.^[36]

До науково-дослідного обладнання належать:

• ілюмінатори для забортного спостереження: 6 одиниць діаметром 140 мм, 3 одиниці діаметром 60 мм;^[55]
• світильники: 5 одиниць.^[56] Два світильники з широким променем розміщені у верхній частині легкого корпусу, що виступає вперед, і освітлюють простір перед ілюмінаторами. Третій — вузькосмуговий світильник далекого світла, спрямований вперед із невеликим нахилом вниз для візуального визначення перешкод перед апаратом. Два інших світильники розміщені по бортам у носовій частині апарата і освітлюють простір, який спостерігають через бортові ілюмінатори. Бортові світильники мають можливість повороту для освітлення передньої зони спостереження;^[57]
• комплекс фотографування: У нижній носовій частині легкого корпусу встановлені 2 імпульсні лампи-спалахи «Бірюза».^[58] Вмикаються з одного пульта і мають синхроконтакт для фотографування. Для фотографування через ілюмінатори використовуються широкоформатний фотоапарат «Салют» та кінокамера «Конвас-автомат»;^[59]
• гідроакустичний прилад «Біозвук»: за допомогою гідрофонів, розташованих за бортом апарата, прилад записує звуки риб та інших морських мешканців. Складається з широкосмугового магнітофона та акустичного аналізатора для подальшої обробки записів;^[40]
• батометр «Модуль»^[58]: забір води здійснюється в літровий циліндр повільно — протягом 2 хвилин, що запобігає гідравлічному удару та дозволяє зберегти структуру біологічних форм. Прилад дає змогу відібрати 4 проби води по 1 літру на будь-якій глибині. Батометр розміщений над міцним корпусом у середній частині апарата, а пульт керування знаходиться біля підводного спостерігача. Після спливання та підйому апарата на борт судна-носія відібрані проби підлягають лабораторному аналізу;^[60]
• гідрологічний комплекс: призначений для реєстрації восьми параметрів морської води.^[13] Давачі змонтовані в спеціальній капсулі. Усередині апарата, перед підводним дослідником, розташований блок індикації, що відображає інформацію про хімічний склад і фізичні властивості навколишнього середовища. Отримані дані записуються на магнітофон із часовими позначками. Після спливання апарата записи розшифровуються за допомогою спеціального магнітофона на борту судна-носія;^[61]
• гідравлічний маніпулятор: має шість ступенів свободи та дозволяє здійснювати відбір зразків масою до 20 кг;^[36]
• висувна касета для зібраних зразків: призначена для зберігання відібраних об'єктів. Максимальна допустима маса зразків — до 200 кг.^[36]
• можливість додаткового встановлення різних інструментів та наукового обладнання загальною масою до 200 кг.^[36]

У разі втрати звукопідводного зв'язку або гідроакустичного контакту апарат обладнаний випромінювачем шуму, який при його вмиканні дає можливість з судна виміряти дистанцію і пеленг і зблизитися з апаратом.^[24]

Для забезпечення спливання апарата передбачено кілька резервних (дубльованих) способів, які можуть бути задіяні в разі відмови основної системи спливання. Зазвичай «ТІНРО-2» спливає за допомогою вертикальних гвинтів. У разі їхньої несправності спливання може бути забезпечене шляхом відкачування води з диферентно-вирівнювальних цистерн за допомогою насоса.^[62]

Якщо ж запас електроенергії повністю вичерпано, що унеможливлює увімкнення вертикальних гвинтів і запуск насоса для відкачування води, передбачена можливість аварійного продування цистерн головного баласту (ЦГБ) стисненим повітрям високого тиску. Запас повітря на борту розраховано таким чином, щоб забезпечити створення значної позитивної плавучості навіть на робочій глибині занурення. У процесі спливання, зі зменшенням зовнішнього тиску, об’єм повітря в баластових цистернах збільшується, витісняючи воду, що, у свою чергу, спричиняє зростання швидкості підйому апарата.^[50]

У крайньому випадку спливання апарата може бути забезпечене шляхом скидання під дією стисненого повітря аварійний баласт, що складається з якоря-гайдропа і акумуляторної батареї. Необхідне для цього повітря зберігається в окремих балонах і не використовується для продування баластових цистерн.^[50]

На «ТІНРО-2» встановлена повітряно-пінна протипожежна система. Піна утворюється внаслідок подачі стисненого повітря до піноутворювача, є нетоксичною та має діелектричні властивості, що дозволяє ефективно гасити загоряння електрообладнання, навіть якщо воно перебуває під напругою.^[63]

Для індивідуального захисту членів екіпажу в умовах задимлення або виділення токсичних газів біля кожного робочого місця розміщено акваланг. Запас стисненого повітря в кожному аквалангу забезпечує дихання під атмосферним тиском протягом 1 години, чого достатньо для виконання протипожежних заходів і безпечного спливання апарата на поверхню.^[49]

Екіпаж «ТІНРО-2» складається з двох гідронавтів: капітана та підводного дослідника.^[12]

Капітан апарата відповідає за технічне забезпечення занурення, контролює параметри роботи всіх систем і механізмів, виконує операції з відходу від судна-носія, занурення, виходу до району робіт і повернення на судно. Підводний дослідник реалізує наукову програму: проводить спостереження, фотографування, фільмування, керує апаратом під час руху біля ґрунту та фіксує свої спостереження на магнітофон. Місце капітана розташоване в середній частині апарата, безпосередньо під вхідним люком.^[64]

У 1973 році, коли ще не існувало системної підготовки гідронавтів, для майбутніх екіпажів було розроблено спеціальну навчальну програму. Після її проходження передбачалося складання іспитів, за результатами яких успішні кандидати отримували документ, що давав право на самостійне керування пілотованим підводним апаратом. Першими кандидатами в гідронавти стали М. Гірс, Б. Іштуганов і В. Дерябін.^[65]

Іспити проводила спеціальна комісія, яку очолював керівник відділу техніки підводних досліджень. До складу комісії входили також головний конструктор апарата та провідні фахівці, залучені до проєктування і будівництва підводних апаратів. Усі кандидати в гідронавти успішно витримали іспит і отримали право на самостійне керування апаратом «ТІНРО-2».^[66]

В 1975 році створюється Севастопольська філія спеціального експериментально-конструкторського бюро промислового рибальства, а в 1977 році наказом Міністра рибного господарства СРСР № 47 вона була реорганізована в Севастопольське експериментально-конструкторське бюро з підводних досліджень (СЕКБП).^[21]

В СЕКБП створили відділ підготовки гідронавтів (ВПГ), в якому системно готували гідронавтів для роботи на пілотованих підводних апаратах, підводних лабораторіях «Бентос-300» і підводних спостережних камерах «Тетіс». Кістяк ВПГ склали кандидат військово-морських наук Г. Трубчанін, В. Ніков і А. Земсков.^[67]

Згідно з правилами підготовки, стажування і призначення на посади гідронавтів, кандидатами в гідронавти могли стати чоловіки віком до 35 років, які мали вищу технічну або середню спеціальну освіту, стаж роботи за спеціальністю щонайменше два роки та досвід плавання на морських суднах принаймні один рік. За станом здоров’я вони повинні були відповідати вимогам, установленим для водолазів.

Навчання кандидатів у гідронавти ділиться на чотири етапи:

1. теоретичні заняття з предметів програми, які тривали протягом усього курсу навчання;
2. практичні заняття з предметів програми, включаючи відпрацювання операцій з управління підводним апаратом біля пірса та в морі;
3. після завершення курсу навчання складання іспитів і заліків з усіх предметів програми
4. стажування слухачів, які успішно склали іспити, на пілотованих підводних апаратах і ПЛБ.^[68].

Багаторічний досвід показав, що для підготовки висококваліфікованого капітана (гідронавта 1 класу) необхідно 3—5 років.^[69]

Капітанами-наставниками ППА «ТІНРО-2» і «ТІНРО-2 біс» працювали гідронавти 1 класу: к.т.н. М. Гірс (провідний конструктор апарата та перший капітан-наставник)^[19][70], В. Дерябін, Б. Іштуганов, Л. Пілунський^[71]. Капітанами були гідронавти 1 класу М. Суров^[72], Ю. Сидоренко^[73], М. Болгов, І. Суворов,^[71] Є. Ходак, Б. Душко, В. Лобун, Г. Люлька.^[74]

Підводними спостерігачами на ППА працювали гідронавти-дослідники: д.б.н. Г. Зуєв^[75], к.б.н. М. Аронов^[76], к.б.н. Б. Вискребенцев^[77], Валерій Петров^[78], к.г.н. В. Федоров^[79], Г. Соляник,^[80] Н. Савченко^[81], к.б.н. С. Моісеєв^[82], Б. Колодницький^[82], к.б.н. І. Бондарєв^[83], А. Левін^[83], В. Попов^[84], Д. Гуцал^[75], А. Помозов^[85], О. Карамишев^[86], М. Колесников^[86].

• «Сєвєр-2» (ППА)
• «Бентос-300»
• «Тетіс» (ПСКБ)

• Войтов Д.В. Подводные обитаемые аппараты. — Москва : АСТ, Астрель, 2002. — 303 с. — (рос.).
• Геворкьян В. Х., Головань Г. А. Подводные обитаемые аппараты Базы «Гидронавт» (тактико-технические данные, опыт использования для решения научных и практических задач). — Киев : Препринт АН УССР, Институт геологических наук, 1990. — 42 с.— (рос.).
• Гирс М.И. «ТИНРО-2» в океане. — Ленинград : Судостроение, 1977. — 152 с. — 60000 прим.— (рос.).
• Гирс М, Гирс С. Южнокорейский лайнер ушел в сторону моря // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 255—267. — (рос.).
• Гирс М.. Обитаемый подводный аппарат (ОПА) «ТИНРО-2» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 21—24. — (рос.).
• Гирс М., Помозов А. Подготовка гидронавтов и гидронавтов-исследователей обитаемых подводных аппаратов (ОПА) и подводных лабораторий (ПЛ) // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 5–—0. — (рос.).
• Дмитриев А.Н. Подводный автономный аппарат «ТИНРО-2» // Судостроение. — 1975. — № 7. — С. 33—34. — Режим доступу: https://djvu.online/file/3eZwuDZQ4bGy6?utm_source=chatgpt.com. — Дата звернення: 9 серпня 2026.
• Жбанов А.В, Помозов А.А., Жбанова Д.А. Севастопольские гидронавты — ЧП Гуляев М.С.— Севастополь — 2014 — 456 с. — (рос.).
• Королёв А. Б. «Бентос-300»: Пять тысяч часов под водой. — Москва : ТОО «Нирей». ВНИРО, 1992. — 204 с.— (рос.).
• Пилунский, Леонид. «Знают ли на берегах Днепра, что Украина морская держава, или видны ли из киевских кабинетов океанские дали?» // ZN.UA («Дзеркало тижня»). 14 квітня 1995. Режим доступу: https://zn.ua/allnews/znayut_li_na_beregah_dnepra,_chto_ukraina_morskaya_derzhava,_ili_vidny_li_iz_kievskih_kabinetov_okea.html. — Дата звернення: 17 лютого 2026.— (рос.).
• Половка С. Г. Підводний науково-дослідний флот України // Геологія і корисні копалини Світового океану. — 2006. — № 2. — С. 122—132. — Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/pidvodniy-naukovo-doslidniy-flot-ukrayini/viewer. — Дата звернення: 17 лютого 2026.
• Помозов Анатолий, Гирс Михаил. Обитаемые подводные аппараты Базы «Гидронавт» // Севастопольские гидронавты : научно-популярное издание / ред. А. В. Жбанов, А. А. Помозов, Д. А. Жбанова. — Севастополь : ЧП Гуляев М. С., 2014. — С. 13—20. — (рос.).
• Федоров В. В. Погружение разрешаю. — Санкт-Петербург : Написано пером, 2016. — 74 с. — ISBN 978-5-00071-613-7. — (рос.).
• Шанихин Е. Н. Глубоководные аппараты (Вехи глубоководной тематики). — Москва : ООО «Восточный горизонт», 2003. — 274 с. — ISBN 5-88575-008-2.— (рос.).
• Blidberg R. The Development of Autonomous Underwater Vehicles (AUV): A Brief Summary // Proceedings of the IEEE International Conference on Robotics and Automation, 2001. — Т. 4, С. 3653–3658. — Seattle, WA, USA: IEEE. — Режим доступу: https://web.archive.org/web/20211105063713/http://wpressutexas.net/cs378h/images/d/de/ICRA_01paper.pdf — Дата звернення: 08 квітня 2026. — (англ.)..
• Kohnen, William. MTS Manned Underwater Vehicles 2017–2018 Global Industry Overview // Marine Technology Society Journal. — 2018. — Т. 52, № 5. — С. 125—151. — DOI: 10.4031/MTSJ.52.5.9. — Режим доступу: https://www.mtsociety.org/assets/docs/Journals/MTS52-5-WEB.pdf — Дата звернення: 17 лютого 2026. — (англ.).
• National Research Council. Undersea Vehicles and National Needs. — Washington, DC: National Academies Press, 1996. — 144 с. — Режим доступу: https://www.nationalacademies.org/read/5069/chapter/ — Дата звернення: 17 лютого 2026. (англ.).

• ПА Минрыбхоза СССР. Подводный аппарат «ТИНРО-2». Проект 1602 [Електронний ресурс] // OOSIF. – Режим доступу: http://oosif.ru/pa-minrybkhoza-sssr?mode=album&album_id=157831701. — Дата звернення: 17 липня 2026. — (рос.).
• Подводный обитаемый аппарат проекта 1602 («ТИНРО-2») — Режим доступу: https://www.deepstorm.ru/DeepStorm.files/45-92/cda/tinro/list.htm. — Дата звернення: 17 липня 2026. — (рос.).
• Рыболовно-поисковое судно типа «Гидронавт». Проект 1539 // Советские траулеры. — Режим доступу: https://soviet-trawler.narod.ru/pages_r/ussr/503_rift_r.html. — Дата звернення: 17 липня 2026. — (рос.).
• СПА-73-01, «ТИНРО-2». Проєкт 1602 // Deepstorm. — Режим доступу: https://www.deepstorm.ru/DeepStorm.files/45-92/cda/tinro/tinro/tinro.htm. — Дата звернення: 17 липня 2026. — (рос.).
• СПА-73-02, «ТИНРО-2 бис», «TINRJ-2» (Вьетнам). Проєкт 1602 // Deepstorm. — Режим доступу: https://www.deepstorm.ru/DeepStorm.files/45-92/cda/tinro/tinro2/tinro2.htm. — Дата звернення: 17 липня 2026. — (рос.).
• «ТИНРО-2» // Полярная почта — Режим доступу: http://polarpost.ru/forum/viewtopic.php?p=64689. — Дата звернення: 17 липня 2026. — (рос.).

• Документальний фільм Гидронавты /Реж. С.Хейфец, ЦСДФ, 1990 р,— https://www.youtube.com/watch?v=zc0BqF7ADuY
• Документальний фільм Подводные аппараты Базы «Гидронавт»/реж. С.Хейфец, к/ст. Москва, 1991 р —. https://www.youtube.com/watch?v=RP5_ITtvUmY