Одіссея

Одіссея
д.-грец. Ὀδύσσεια
Одіссей і Тиресій у царстві мертвих, ліворуч Еврілох, фрагмент червонофігурного кратера-кілікса, Вазописець Долона
Жанр	кіклічна поема
Форма	роман[1]
Тема	Returns from Troyd
Автор	Гомер
Мова	давньогрецька мова
Написано	VIII — VII ст. до н.е.
Країна	Стародавня Греція
Переклад	Борис Тен (1963)
Цикл	Епічний цикл
Цей твір у Вікісховищі
Цей твір у Вікіджерелах

«Одіссе́я» (д.-грец. Ὀδύσσεια, Odýsseia) — давньогрецька епічна поема про пригоди Одіссея, царя Ітаки. Описує фінал 10-річних поневірянь героя після Троянської війни: переказ про повернення додому і помсту залицяльникам до його дружини Пенелопи. Шедевр світової літератури. Авторство приписується легендарному Гомеру. Написана між VIII — VII ст. до н. е., так званою гомерівською грецькою мовою. Складається з 24 пісень (частин). Близько VI ст. до н. е. стала каноном грецької літератури разом з іншою гомерівською поемою «Іліадою». Написана пізніше від останньої; відображає час падіння царської влади в грецьких громадах і початкові періоди розвитку іонійської торгівлі та мореплавання. На відміну від богатирів-воїнів «Іліади», представляє героя нового типу — хитромудрого і багатостраждального Одіссея. Поле поетичного зору розширюється підвищеним інтересом до чужих земель, до побуту дрібного люду, жіноцтва тощо. Справила величезний вплив на формування античної культури і Західної цивілізації. Саме слово «одіссея» стало позначати тривалі мандри або блукання з різними пригодами^[2]. Використовувалася як взірець для творів європейських письменників пізнього середньовіччя і нового часу. Повністю перекладена українською Борисом Теном в 1963 році.

Одіссея є одним із двох головних епосів давньогрецької літератури, що приписуються Гомеру. Це один із найдавніших збережених літературних творів, який і досі користується популярністю серед сучасної аудиторії.

«Одіссея» була вперше написана гомерівською грецькою мовою приблизно у VIII або VII ст. до н. е.; до середини VI ст. до н. е. вона стала частиною грецького літературного канону. В античності авторство Гомера вважалося беззаперечним, але сучасні вчені переважно припускають, що «Іліада» та «Одіссея» були створені незалежно одна від одної, як частина давніх усних традицій. З огляду на поширену неграмотність, поему для слухачів виконував аед або рапсод.

Серед ключових тем епосу — ідеї «ностосу» (νόστος; «повернення», повернення додому), мандрів, «ксенії» (ξενία; «гостинність»), випробування та знамення. Вчені обговорюють виразну присутність у поемі певних груп, таких як жінки та раби, які відіграють більшу роль, ніж в інших творах античної літератури. Ця особливість стає особливо помітною на тлі «Іліади», яка зосереджується на подвигах воїнів та царів під час Троянської війни.

«Одіссея» вважається одним із найважливіших творів західного канону. Перший англійський переклад «Одіссеї» з'явився у XVI ст. Адаптації та переосмислення твору й досі створюються у найрізноманітніших медіа. У 2018 році, коли BBC Culture провело опитування експертів з усього світу, щоб визначити найдовговічніший літературний сюжет, «Одіссея» очолила список.

Поема «Одіссея», хоч і є своєрідним продовженням подій «Ілліади» (адже її герой був одним із ватажків архейського війська під мурами Трої), докорінно відрізняється від поеми про війну біля Іліона. Тут майже немає описів бойових дій (за винятком хіба що фінальних сцен побиття женихів Пенелопи і спогадів про бої самого Одіссея). Зате в другій поемі Гомера зросла роль авантюрно-чарівного та побутового елементу, зображення всіляких чудовиськ, фантастичних істот і пригод, а також побуту Еллади. Тому вона часто визначається не як героїчний, а як побутово-чарівний (фантастичний) епос.

Слово «одіссея» набуло загального значення і стало означати не лише назву твору геніального Гомера про довгий шлях додому володаря Ітаки, а й чиї-небудь довгі мандри і/або поневіряння. І це є яскравою ілюстрацією відлуння головної теми, провідного мотиву «Одіссеї» — зображення довгих мандрів і поневірянь базилевса Ітаки на шляху додому.

Цікаво, що як і в «Ілліаді», так і в «Одіссеї» зображені фрагменти подій «десятих років»: десятого року троянської війни і десятого року шляху Одіссея додому. Чи це випадковий збіг — цікаве питання для окремого дослідження (недаремно ж цифра «10» у міфології вважається сакральною).

Троянська війна була задумана богами ще й для того, щоб закінчилася доба героїв і настала нинішня, людська («залізна») доба. Тож хто з героїв не загинув під стінами Трої, мусив загинути на зворотньому шляху. «Одіссея» охоплює 40 днів. І хоча на казкові пригоди припадає лише півсотні із трьохсот сторінок поеми, людство пам'ятає в першу чергу саме їх.

Одіссей нудиться на острові, де його насильно утримує німфа Каліпсо. У цей час на Ітаці до його дружини Пенелопи сватаються численні залицяльники, що бенкетують у його будинку і марнують його багатства. За рішенням ради богів Афіна вирушає в Ітаку і схиляє юного сина Одіссея Телемаха вирушити до Пілоса і Спарти, щоб розпитати про долю батька. У Спарті, радо прийнятий Менелаєм і Єленою, Телемах довідується, що Одіссей перебуває в полоні у Каліпсо. Женихи, налякані від'їздом Телемаха, влаштовують засідку, щоб вбити його на зворотному шляху.

Боги надсилають Гермеса до Каліпсо з наказом відпустити Одіссея, який на плоті пускається по морю. Дивом врятувавшись від бурі, яку підняв ворожий йому Посейдон, Одіссей випливає на берег острова, де живе щасливий народ — феаки, мореплавці з казково швидкохідними кораблями. Цар Алкіной гостинно приймає мандрівника у своєму розкішному палаці і влаштовує на його честь бенкет та ігри, де сліпий співак Демодок оспівує подвиги Одіссея.

До слова, схожість заспівів «Ілліади» й «Одіссеї» є одним зі свідчень єдності їхнього задуму. Дія «Одіссеї» розгортається як у казкових краях велетнів і чудовиськ, так і на реально (як і в «Іліаді»), до деталей описаному острові Ітака, де Одіссея чекали його вірна дружина Пенелопа з сином Телемахом.

Оповідання («апологи») Одіссея:

• Одіссей відвідав країну лотофагів, що харчуються лотосом. Кожен, хто покуштував лотоса, забуває про батьківщину.
• Велетень-людожер, циклоп Поліфем, зжер у своїй печері декількох товаришів Одіссея. Але Одіссей напоїв і засліпив циклопа і врятувався з іншими товаришами з печери під вовною баранів.
• За це Поліфем накликав на Одіссея гнів свого батька Посейдона. Бог вітрів Еол вручив Одіссею міхи із зав'язаними в ньому вітрами. Але недалеко від батьківщини супутники Одіссея розв'язали міхи — і буря знову відкинула їх у море.
• Людожери-лестригони знищили всі кораблі Одіссея, крім одного, який пристав до острова чарівниці Кірки (Цірцеї), що обернула супутників Одіссея у свиней. Переборовши чари за допомогою Гермеса, Одіссей протягом року був чоловіком Кірки.
• Одіссей спускався в царство мертвих, щоб розпитати віщуна Тіресія і розмовляв з тінями матері і померлих друзів.
• Плив повз Сирен, що затягають мореплавців чарівним співом і гублять їх. Проїжджав між стрімчаками, на яких живуть чудовиська Сцилла і Харибда. На острові сонячного бога Геліоса супутники Одіссея вбили бика бога, і Зевс наслав бурю, що знищила корабель Одіссея з усіма супутниками. Одіссей виплив на острів Каліпсо.

Феаки відвозять його на батьківщину. За що розгніваний Посейдон обертає їхній корабель у стрімчак. Перетворений Афіною у жебрака, Одіссей йде до вірного свинопаса Евмея. Телемах, що повертається зі Спарти, благополучно уникає засідки залицяльників і зустрічається у Евмея з Одіссеєм, який відкривається сину. Одіссей повертається у свій будинок під виглядом жебрака, піддаючись образам з боку залицяльників і слуг. Лише стара нянька Евріклея впізнає Одіссея за рубцем на нозі. Пенелопа обіцяє свою руку тому, хто, зігнувши лук Одіссея, пропустить стрілу через 12 каблучок. Лише злиденний прибулець виконує завдання Пенелопи, після чого вбиває залицяльників і страчує слуг, що зрадили його. Пенелопа нарешті впізнає Одіссея, який повідомляє їй відому лише їм двом альковну таємницю. Поема закінчується сценами прибуття душ залицяльників у пекло, побаченням Одіссея з його батьком Лаертом і укладанням миру між Одіссеєм та родичами убитих.

Існує чимало гіпотез щодо датування створення «Іліади» та «Одіссеї», проте єдиної думки з цього приводу немає^[4]. Роберт Ламбертон зазначає, що ці епоси «[припали] на початок періоду поширення грамотності», починаючи з середини V ст. до н. е.^[5], хоча мову цих поем можна датувати набагато раніше цього періоду^[6]. У VIII ст. до н. е. греки почали використовувати модифіковану версію фінікійського алфавіту для створення власної системи письма^[4]; якщо гомерівські поеми були одними з найперших творів, створених завдяки цій грамотності, то вони, ймовірно, були написані наприкінці того століття^[7][a].

За словами Рудольфа Пфайфера, вони, ймовірно, були записані, але немає доказів їхнього видання чи фізичного поширення для споживання грамотною аудиторією^[10][b]. Датування ще більше ускладнюється тим фактом, що гомерівські поеми, або їхні уривки, протягом сотень років виконувалися рапсодами^[4]

«Одіссея» побудована на дуже архаїчному матеріалі. Герой Одіссей (в етрусків Uthsta, лат. Ulixes — Уліксес) — стародавня, очевидно ще «догрецька» фігура з трохи елінізованим народною етимологією ім'ям. Сюжет про чоловіка, що повертається після довгих мандрівок невпізнаним на батьківщину і потрапляє на весілля дружини, належить до числа широко розповсюджених фольклорних сюжетів, так само як і сюжет «сина, що вирушає на пошуки батька». Майже всі епізоди мандрівок Одіссея мають численні казкові паралелі. Сама форма розповіді від першої особи є традиційною в цьому жанрі (фольклор мореплавців). В оповіданнях, вкладених у вуста Одіссея («апологах»), могли відкластися і географічні спостереження іонійських мореплавців, але численні спроби географічної локалізації мандрівок Одіссея не призвели до однозначних результатів. Техніка оповідання в «Одіссеї» загалом близька до «Іліади», але молодший епос відрізняється більшим мистецтвом в об'єднанні різноманітного матеріалу. Окремі епізоди мають менш ізольований характер і утворюють цілісні групи.

Вчені сходяться на думці, що гомерівські епоси формувалися в рамках усної традиції протягом сотень років^[12]. На початку ХХ ст. Мілман Перрі та Альберт Лорд довели, що ці твори містять яскраво виражені риси усної поезії^[13][c], які дозволяли навіть неписьменному поету імпровізувати великі поеми^[15], створюючи їх усно^[13]. Вчені не дійшли згоди щодо того, як саме ці поеми виникли з цієї традиції^[6], і досі не ясно, чи можна повністю приписати їх створення саме усній традиції^[16]. У XIX ст. низка пов'язаних із цим питань щодо авторства епосів стала відомою як «гомерівське питання»^[17]. Джерела античності створили міфічні оповіді, щоб пояснити Гомера^[18]. Дебати щодо багатьох гомерівських питань тривають і донині^[6]; наприклад, щодо композиційних взаємозв'язків між «Іліадою», «Одіссеєю» та здебільшого втраченими поемами Епічного циклу; щодо того, чи жив Гомер, і якщо так, то коли^[17]; а також щодо того, чи відображають ці поеми будь-яку географічну, історичну чи культурну реальність^[6]. Хоча сьогодні Гомера вважають автором «Іліади» та «Одіссеї», історично йому приписували й інші тексти — наприклад, «Гомерівські гімни»^[19].

Реконструкції текстів свідчать про те, що ці поеми набували різноманітних форм^[20]. Оскільки зворотний зв'язок є важливою складовою живого виконання, зміст поеми міг змінюватися від розповіді до розповіді^[19]. Цей контекст є важливим для розуміння та інтерпретації епосів^[21]; Джон Майлз Фолі пише, що виконання є вирішальною частиною їхнього змісту^[22]. Виконання епічної поезії є темою обох поем, причому в «Одіссеї» фактично зображуються професійні співаки, такі як Фемій та Демодок^[23]. Застосування цих внутрішньо-наративних виступів до сучасного розуміння виконання епосів може вказувати на те, що їх виконували в будинках знатних родин у рамках бенкетів або вечерь у II та на початку I тисячоліття до н. е.^[24][25], і що слухачі, можливо, керували ними або брали в них участь^[24]. Ймовірно, їх декламували — тобто виконували без музичного супроводу^[26].

Як і «Іліада», «Одіссея» поділяється на двадцять чотири частини^[d]. Ранні вчені припускали, що вони відповідають 24 літерам грецького алфавіту, але це широко вважається неісторичним.^[28][e] Поділ, ймовірно, було здійснено значно пізніше за створення поеми, але зараз він загальновизнаний як частина сучасної структури твору^[30]. Існує багато теорій щодо того, як вони виникли. Дехто припускає, що вони були справжньою частиною усної традиції або були вигадані александрійськими вченими^[31]. Псевдо-Плутарх приписував цей поділ Арістарху Самофракійському, але існують певні докази, що спростовують це^[32][33][34]. Деякі вчені пов'язують поділ епосів із традицією їхнього виконання, наприклад, як творіння рапсодів^[35][36].

Обидва епоси передбачають певну обізнаність своєї аудиторії — наприклад, щодо Троянської війни. Це чітко вказує на те, що епоси спиралися на вже існуючу міфологічну традицію^[37]. Хоча Троянська війна є важливим елементом для обох творів, «Одіссея» не містить прямих посилань на будь-які події з опису війни в «Іліаді»^[38][f], і загалом вважається, що вони виникли незалежно один від одного^[40]. Існують аргументи на користь того, що кожен з епосів був написаний першим; це питання залишається відкритим^[40].

Ще в античності виникло критичне ставлення до авторства Гомера. Через певні протиріччя у текстах окремі автори вважали, що «Іліада» та «Одіссея» належать двом різним поетам. Однак гору одержала думка Арістарха, який вважав, що обидві поеми належать Гомеру: «Іліада» написана поетом у молоді роки, а «Одіссея» — у старості.

«Пісенна» теорія Ф. Вольфа, яка з'явилась у XVIII ст. і пояснювала виникнення великих поем механічним «зшиванням» окремих «пісень», надалі рідко застосовувалася. Набагато поширенішою стала гіпотеза Кірхгофа, що «Одіссея» є переробкою декількох «малих епосів» («Телемахія», «мандри», «повернення Одіссея» тощо). Недоліком цієї гіпотези є те, що вона розриває на частини сюжет «повернення чоловіка», цілісність якого засвідчена подібними оповіданнями у фольклорі інших народів. «Аналітичній» гіпотезі протистоїть «унітарна», що розглядає поему як цілісний твір єдиного автора. На користь унітарної гіпотези свідчить ідеологічна єдність «Одіссеї» і творчий характер переробки сюжету.

Вчені відзначають сильний вплив близькосхідної міфології та літератури на «Одіссею»^[41]. Мартін Вест вказує на суттєві паралелі між «Епосом про Гільгамеша» та «Одіссеєю»^[42]. І Одіссей, і Гільгамеш відомі тим, що подорожували до краю землі, а під час своїх мандрівок відвідували країну мертвих^[43]. Під час своєї подорожі до підземного світу Одіссей дотримується вказівок, які дала йому Кірка, що мешкає на краю світу і асоціюється з сонячною символікою^[44]. Подібно до Одіссея, Гільгамеш отримує вказівки щодо того, як дістатися до країни мертвих, від божественної помічниці — богині Сідурі, яка, як і Кірка, мешкає біля моря на краю землі, а її оселя також асоціюється із сонцем. Гільгамеш досягає оселі Сідурі, пройшовши тунелем під горою Машу — високою горою, з якої сонце сходить на небо^[45]. Вест стверджує, що подібність подорожей Одіссея та Гільгамеша до країв землі є результатом впливу епосу про Гільгамеша на «Одіссею»^[46]. Класичний фольклорист Ґрем Андерсон відзначає й інші паралелі — герої «Одіссеї» та «Гільгамеша» зустрічають жінок, здатних перетворювати людей на тварин; причетні до загибелі божественної худоби; після подорожі підземним світом з сумом насолоджуються товариством «спокусливої дами в потойбічному раю»^[47].

Вчені досліджували, чи походять ці образи з самого поеми, чи належать до традиції, що існує поза нею. Адрієнн Майор зазначає, що австрійський палеонтолог Отеніо Абель висунув безпідставні твердження щодо філософа V ст. до н. е. Емпедокла, пов'язуючи циклопів із черепами доісторичних слонів^[48]. Питання про те, чи епічна поема створила, популяризувала чи просто переказала історію про Поліфема, є предметом тривалої суперечки^[49], але Андерсон зазначає, що серед науковців існує певний консенсус щодо того, що ця історія існувала окремо від епосу^[47]. Вільям Беделл Стенфорд зазначає, що є деякі ознаки того, що Одіссей існував незалежно від Гомера, хоча ці докази не є переконливими^[50].

Думки вчених щодо того, чи існують насправді місця, які відвідав Одіссей, розходяться^[51]. Вважається, що події основної лінії «Одіссеї» (за винятком вставленого Одіссеєм оповідання про свої мандри) відбуваються на території Пелопоннесу та Іонічних островів^[52]. Багато хто намагався нанести на карту подорож Одіссея, але в основному сходяться на думці, що ландшафти — особливо ті, що описані в книгах 9–11 — містять занадто багато міфічних елементів, щоб їх можна було точно відобразити на карті^[53]. Наприклад, важко встановити, чи батьківщина Одіссея — Ітака — це той самий острів, який нині називається Ітаке (грец. Ιθάκη)^[52]; те саме стосується маршруту, описаного Одіссеєм феакам, та їхнього острова Схерія^[51]. Британський класицист Пітер Джонс пише, що, ймовірно, протягом кількох століть, перш ніж поема була записана, її багато разів оновлювали усні оповідачі, що робить «практично неможливим» стверджувати, «в якому сенсі [поема] відображає історичне суспільство або точні географічні знання»^[54]. Сучасні вчені, як правило, досліджують подорож Одіссея скоріше метафорично, ніж буквально^[55].

Розповідь починається з середини (in medias res); попередні події описуються за допомогою ретроспективи та розповіді^[56].

У Стародавній Греції деякі пісні або розділи мали власні назви. Пісні 1–4, присвячені погляду Телемаха, називаються «Телемахія»^[57]. Пісні 9–12, в яких Одіссей розповідає про свої пригоди, називаються «Апологос» або «Апологої»^[55][58]. 22-га пісня була відома як «Мнестерофонія» (Mnesteres, «залицяльники» + phónos, «різанина») Mnesteres, «suitors» + phónos, «slaughter»).^[59]. Зазвичай вважається, що 22-га пісня завершує грецький епічний цикл, проте збереглися фрагменти втраченого продовження, відомого як «Телегонія»^[60].

Тривають суперечки щодо того, що саме становить «оригінальну» «Одіссею». Деякі вчені вважають «Телемахію» пізнішим доповненням, тоді як інші зазначають, що пізніші частини не мають сенсу без цих книг^[61]. Так само закінчення поеми є предметом дискусій ще з античності — Арістарх Самофракійський та Арістофан Візантійський вважали справжнім закінченням епосу рядки 293—295 23-ї книги. Подібні суперечки щодо закінчення поеми точаться й сьогодні^[62].

Епос налічує 12 109 рядків, написаних дактилічним гексаметром, який іноді називають гомерівським гексаметром — метром із шістьма метричними стопами^[63][64]. Форма гексаметра є каталектичною, що означає відсутність очікуваного складу в останній стопі. Кожен рядок містить від дванадцяти до сімнадцяти складів і, як правило, утворює граматично завершене речення^[27]. Ці поеми, можливо, успадкували деякі стилістичні традиції, але й створили інші^[65].

Розповідь ведеться переважно через мовлення — тобто персонажі розмовляють самі з собою або з кимось іншим^[66]. Відповідно, вони часто виступають оповідачами поряд із гомерівським оповідачем, а їхнє мовлення є основним засобом характеристики персонажів^[67].

Мова проста, пряма та динамічна^[68]. Вона також має літературний стиль — цей лексичний запас, ймовірно, ніколи не був розмовною мовою жодного грецького народу^[69]. Важливою особливістю мови є гомерівські порівняння. Це порівняльні метафори, які можуть бути довгими [g] або короткими^[g], зазвичай походять із природного світу чи повсякденного життя. Ірен де Йонг описує їх як «всечасові» — вони можуть використовувати простий теперішній час, епічний час (що поєднує минуле й теперішнє) або ж висловлювати позачасову істину (гномічний аорист)^[71]. Їхні функції різноманітні; серед прикладів — характеристика персонажів та підкреслення теми^[72]. Традиційно гомерівські порівняння вважалися попередниками європейських літературних порівнянь. Це твердження оскаржувалося — наприклад, Олівером Тапліном^[73]. Сучасні вчені загалом погоджуються, що гомерівські порівняння сформувалися як частина усної традиції епосів, але ранні автори іноді стверджували, що їх додали один або кілька пізніших поетів^[74].

Важливим елементом гомерівських текстів є вживання епітетів — їх часто перекладають як складні прикметники, такі як «багатоживлений» або «багатоживильний»^[75].

Повернення додому (д.-грец. νόστος, nostos) є центральною темою «Одіссеї»^[76]. Грецьке слово «nostos» означає як морську подорож додому, так і розповіді, пов'язані з поверненням додому^[77][78]. Класицист Агата Торнтон зазначає, що «ностос» стосується переможних ахейців після падіння Трої, але оповідач зосереджується на Одіссеї та описує повернення додому інших ахейців як частину своєї розповіді^[79].

Після повернення Агамемнона додому, його дружина Клітемнестра та її коханець Егіст вбивають Агамемнона. Син Агамемнона, Орест, вбиває Егіста з помсти, порівнюючи смерть залицяльників зі смертю Егіста; Афіна та Нестор, як відомо, використовують Ореста як приклад для Телемаха, спонукаючи його до дії^[80]. Під час подорожі Одіссея до підземного світу Агамемнон розповідає йому про зраду Клітемнестри. Добравшись до Ітаки, Афіна перетворює Одіссея на жебрака, щоб він міг перевірити вірність своєї дружини Пенелопи^[81].

Зрештою, Агамемнон хвалить Пенелопу за те, що вона не вбила Одіссея, і саме її вірність забезпечує Одіссею як славу, так і успішне повернення додому на відміну від інших ахейців. Невдале повернення Агамемнона додому призвело до його смерті; Ахіллес здобув славу, але загинув і не зміг повернутися додому^[82].

До прибуття Одіссея на Ітаку оповідач описує лише дві з його пригод. Про решту пригод Одіссея розповідає сам Одіссей. Дві сцени, описані оповідачем, — це перебування Одіссея на острові Каліпсо та його зустріч із феаками. Ці сцени, за задумом поета, символізують важливий перехід у подорожі Одіссея: від перебування в укритті до повернення додому^{[джерело не вказане 103 дні][83]}.

Ім'я Каліпсо походить від грецького слова kalúptō (καλύπτω), що означає «покривати» або «приховувати», що є влучним, оскільки саме це вона й робить з Одіссеєм^[84]. Каліпсо приховує Одіссея від світу й не дає йому можливості повернутися додому. Після того як Одіссей покинув острів Каліпсо, поет описує його зустрічі з феаками — тими, хто «всім людям супроводжує без шкоди»^[85] — що символізує його перехід від неможливості повернутися додому до самого повернення^[83].

Крім того, під час своєї подорожі Одіссей зустрічає багатьох істот, близьких до богів. Ці зустрічі допомагають зрозуміти, що Одіссей перебуває у світі, який виходить за межі людського, і саме це є причиною того, що він не може повернутися додому^[83]. До цих істот, близьких до богів, належать феаки, які мешкали поблизу кіклопів^[86], чий цар Алкіной є правнуком царя велетнів Еврімедона та онуком Посейдона^[83]. Серед інших персонажів, з якими зустрічається Одіссей, — циклоп Поліфем, син Посейдона; Кірка, чарівниця, яка перетворює людей на тварин; та людожерські велетні — лестригони^[83].

Протягом усього епосу Одіссей стикається з кількома прикладами «ксенії» («гостинності»), які є зразками того, як господарі повинні і не повинні поводитися^{[[#cite_note-FOOTNOTEReece1993^{'"`UNIQ--nowiki-00000098-QINU`"'''[[Вікіпедія:Перевірність|сторінка?]]'''"`UNIQ--nowiki-00000099-QINU`"'[[Категорія:Статті,_що_потребують_прояснення]]}-94|[87]]][88]}. Феаки демонструють зразкову гостинність, нагодувавши Одіссея, надавши йому місце для ночівлі, а також подарувавши йому численні дари та забезпечивши безпечну подорож додому — все те, що повинен робити добрий господар. Поліфем демонструє погану гостинність: його єдиний «подарунок» Одіссею полягає в тому, що він зжере його останнім^[88]. Каліпсо також є прикладом поганої гостинності, оскільки вона не дозволяє Одіссею покинути її острів^[88]. Іншим важливим чинником гостинності є те, що царська влада передбачає щедрість. Вважається, що цар має засоби, щоб бути щедрим господарем, і більш щедро розпоряджається своїм майном^[88]. Це найкраще видно, коли Одіссей, переодягнений у жебрака, просить Антіноя, одного з залицяльників, їжу, а Антіной відмовляє йому. Одіссей, по суті, каже, що хоча Антіной і може виглядати як цар, він далекий від царя, оскільки не є щедрим^[89].

За словами Дж. Б. Хейнсворта, гостинність дотримується дуже конкретного порядку^[90]:

1. Прибуття та зустріч гостя.
2. Купання гостя або надання йому чистого одягу.
3. Надання гостю їжі та напоїв.
4. Гостю можуть задавати питання, а господар повинен забезпечити його розвагами.
5. Гостю слід надати місце для сну, після чого і гість, і господар відходять на нічний відпочинок.
6. Гість і господар обмінюються подарунками, гостю бажають безпечної подорожі додому, і гість від'їжджає. Ще одним важливим аспектом гостинності є те, щоб не затримувати гостя довше, ніж він бажає, а також гарантувати його безпеку, поки він перебуває в домі господаря^{[[#cite_note-FOOTNOTEReece1993^{'"`UNIQ--nowiki-000000A1-QINU`"'''[[Вікіпедія:Перевірність|сторінка?]]'''"`UNIQ--nowiki-000000A2-QINU`"'[[Категорія:Статті,_що_потребують_прояснення]]}-98|[91]]][92]}.

Ще однією темою, що проходить червоною ниткою крізь «Одіссею», є випробування^[93]. Це відбувається двома різними способами: Одіссей перевіряє вірність інших, а інші — справжність Одіссея. Прикладом того, як Одіссей випробовує вірність інших, є його повернення додому^[93]. Замість того, щоб одразу розкрити свою особу, він прибуває переодягненим у жебрака, а потім починає з'ясовувати, хто в його домі залишився йому вірним, а хто допомагав залицяльникам. Після того, як Одіссей розкриває свою справжню особу, персонажі перевіряють, чи справді він той, за кого себе видає^[93]. Наприклад, Пенелопа перевіряє особу Одіссея, сказавши, що перенесе для нього ліжко в іншу кімнату. Це складне завдання, оскільки ліжко зроблене з живого дерева, яке потрібно було б зрубати — факт, про який міг знати лише справжній Одіссей, що й доводить його особу^[93].

Перевірка також супроводжується дуже специфічним типом сцени. Протягом усього епосу перевірка інших відбувається за типовою схемою. Ця схема така^[93][92]:

1. Одіссей вагається, чи ставити під сумнів відданість інших.
2. Одіссей перевіряє відданість інших, задаючи їм запитання.
3. Персонажі відповідають на запитання Одіссея.
4. Одіссей продовжує, розкриваючи свою особу.
5. Персонажі перевіряють особу Одіссея.
6. Відбувається сплеск емоцій, пов'язаних із впізнанням Одіссея, зазвичай це скорбота або радість.
7. Нарешті, примирені персонажі працюють разом.

У «Одіссеї» часто зустрічаються знамення. У цьому епічному творі вони часто пов'язані з птахами^[94]. На думку Торнтона, найважливіше — це те, хто отримує кожне знамення і яким чином воно проявляється. Наприклад, пташині знамення з'являються Телемаху, Пенелопі, Одіссею та женихам^[94]. Телемах і Пенелопа також отримують свої знамення у вигляді слів, чхання та снів^[94]. Однак Одіссей — єдиний персонаж, який отримує грім або блискавку як знамення^[95][96]. Вона підкреслює, що це має вирішальне значення, оскільки блискавка, як символ Зевса, уособлює царську владу Одіссея^[94]. Одіссей асоціюється із Зевсом як у «Іліаді», так і в «Одіссеї»^[97].

Передвіщення або знамення — ще один приклад типової сцени в «Одіссеї». Дві важливі складові сцени з передвіщенням — це розпізнавання передвіщення та його подальше тлумачення^[94]. В «Одіссеї» всі пташині передвіщення — за винятком першого — зображують великих птахів, що нападають на менших^[94][92]. Кожне передвіщення супроводжується бажанням, яке може бути або прямо висловленим, або лише натякнутим^[94]. Наприклад, Телемах бажає помсти^[98] і повернення Одіссея додому^[99], Пенелопа бажає повернення Одіссея^[100], а залицяльники бажають смерті Телемаха^[101].

Гомер користувався широкою популярністю в грецькому суспільстві як надзвичайно талановитий і повчальний поет, який навчав слухачів на теми, що охоплювали як філософію, так і науку^[102]. Слухачі знайомилися з епосами переважно завдяки виставам як в архаїчній, так і в класичній Греції^[103], проте їхній статус серед слухачів на початку архаїчного періоду (840—700 рр. до н. е.) залишається нез'ясованим^[5]. Вчені щонайменше двох античних бібліотек — Олександрійської та Пергамської^[h] — вивчали давні версії гомерівських епосів^[20]. Серед олександрійських вчених були Зенодот з Ефесу (початок III ст. до н. е.), Арістофан з Візантії (початок II ст. до н. е.) та Арістарх із Самофракії (середина II ст. до н. е.)^[105].

У давні часи вчені досліджували найрізноманітніші теми. Дехто, наприклад, вивчав сюжетні невідповідності^[106]. Особливо поширеним підходом до тлумачення була алегорія^[107]. Вілсон зазначає, що таке тлумачення давало вченим змогу «розібратися у загадкових або тривожних сценах „Одіссеї“»^[108]. Аллегоричні аргументи також захищали Гомера від звинувачень у неповазі до богів^[109][110] — критики, яку, як відомо, висунув філософ V—VI ст. до н. е. Ксенофан^[111] — але були відкинуті александрійськими вченими як надто зручні^[110]. Пергамський вчений Кратет з Маллуса досліджував епоси як твори, що містять алегоричне розуміння космології та географії^[104]. Геракліт (I ст. н. е.) та Порфірій (III ст. н. е.) також писали алегоричні тлумачення^[109][112]. «Гомерівські питання» Порфірія — єдиний збережений великий гомерівський трактат класичної епохи. Він обмежив сферу свого аналізу лише тими питаннями, на які давав відповідь гомерівський текст — це він назвав «принципом Аристарха»^[113]. Порфірій вважав, що печери німф символізують людське життя^[107], а Геракліт стверджував, що зустріч Телемаха з Афіною символізувала «розвиток розуму» у міру того, як він ставав чоловіком^[107].

Існувало багато античних видань гомерівських епосів; деякі з них зберігалися в Олександрійській бібліотеці^[114]. Згідно з матеріалами, взятими з коментаря вченого I ст. до н. е. Дідіма, античні версії поділялися на «міські видання» та «індивідуальні видання»^[i]. Міські видання, ймовірно, створювалися в межах міста (можливо, як «офіційні» версії), тоді як індивідуальні видання готувалися вченими самостійно^[116]. Він згадує індивідуальні версії, що належали Антімаху, Арістофану з Візантії, Сосігену^[116], Ріану з Криту, Каллістрату та Філемону^[116]. Міські видання відомі в Еолії, Аргосі, на Кіпрі та в Марселі^[j][116]. І «Іліада», і «Одіссея» були шкільними підручниками в тих місцях, де розмовляли грецькою мовою^[118][119]. Ймовірно, вони входили до навчальної програми для еліти класичних Афін^[120], а також у Римській імперії. Їх вважали корисними для розвитку риторичних навичок^[121][k] та читання^[l]. Троянська війна та її учасники вже були важливими міфологічними та історичними орієнтирами для Римської імперії^[123], і римляни охоче ввібрали Гомера у свою культуру, поширюючи епос на схід і захід^[5].

Завоювання Александра Великого поширили елліністичний культурний вплив по всьому Східному Середземномор'ї; ці твори читав кожен школяр у грецькому світі^[124]. До VI ст. гомерівські поеми посідали канонічне місце в інституціях Стародавніх Афін^[125]. Афінський тиран Пісістрат або його син Гіппарх заснували громадянське та релігійне свято — Панафінеї, під час якого, ймовірно, відбувалися вистави з гомерівської поезії^{[126][127][m]}; мала виконуватися «правильна» версія, що, можливо, вказує на те, що певна версія тексту стала канонічною^[4][n]. Можливо, виконувалися лише окремі уривки з поем^[128], і малоймовірно, що їх виконували без перерви^[129].

Трифіодор написав ліпограмматичну «Одіссею», у кожній книзі якої навмисно опускалася одна-єдина літера грецького алфавіту^[130].

Поза межами класичної античності, у візантійську епоху, поширення грецької мови — та пов'язаний із цим внутрішній переклад гомерівських текстів у міру їхнього поширення — забезпечило збереження актуальності та статусу «Одіссеї»^[o]. Армстронг зазначає, що інакше обидва епоси, можливо, були б забуті, наводячи як приклад такої долі «Беовульфа»^[132]. Ортодоксальна візантійська точка зору полягала в тому, що Гомер написав ці два епоси разом із «Гомерівськими гімнами» та «Батрахоміомахією», хоча щодо останньої існував певний філологічний скептицизм^[133]. «Іліада» та «Одіссея» залишалися предметом широкого вивчення протягом усього Середньовіччя і використовувалися як шкільні підручники у Візантійській імперії^[118][119]. Гомерівська грецька мова була складною для візантійських студентів, тому для пояснення граматичних та міфологічних посилань були потрібні паратексти^[134]. Значна частина збережених візантійських наукових праць спочатку призначалася як навчальний матеріал^[135][p]. Здобувачі освіти, ймовірно, не мали фізичних копій епосів, але певні рукописи, можливо, надавалися талановитим студентам. Вони навчалися переважно шляхом диктанту та повторення^[138].

За словами Ламбертона, у середньовізнічній епосі аудиторія епосів зазнала змін. Колись ці твори були прерогативою граматистів і студентів, але згодом дорослі почали читати їх для задоволення та замислюватися над тим, як сюжети «Іліади» та «Одіссеї» пов'язані з ширшим троянським епосом^[139]. Поет XII ст. Іоанн Цецес створив для дружини Мануїла I Комніна твір «Гомерівські алегорії», в якому узагальнив «Одіссею» та інші тексти^[139]. Мавруді зазначає, що твір Цецеса поєднав культурні концепції гомерівського та візантійського періодів; Цецес порівнював Мануїла I з царськими постатями Зевса та Агамемнона^[140], а Одіссея зображував із випуклим животом^[141].

На візантійську інтерпретацію вплинули «Гомерівські питання» Порфірія через неопіфагорійських та неоплатонічних вчених^[142][143]. Візантійський вчений і архієпископ Евстафій Салонікський (прибл. 1115 — бл. 1195/6 р. н. е.) написав вичерпні коментарі до обох гомерівських епосів, які пізніші покоління вважали авторитетними^[118][119]; лише його коментар до «Одіссеї» займає майже 2 000 сторінок великого формату у виданні ХХ ст.^[118]. Перше друковане видання «Одіссеї», або editio princeps^[q], було випущено 1488 року грецьким вченим Деметріосом Халкоконділесом, який народився в Афінах і навчався в Константинополі^[118][119]. Його видання було надруковано в Мілані грецьким друкарем на ім'я Антоніос Дамілас^[119].

Під час суперечки Давніх та Нових — мистецтвознавчої дискусії, що точилася у Франції наприкінці XVII — на початку XVIII ст. — «Одіссея» та «Іліада» були двома з головних тем. Гомерівські тексти піддавалися критиці з боку письменників Жана Демаре, П'єра Бейля та Шарля Перро^[145]; Говард Кларк зазначає, що Перро утримувався від прямого засудження цих поем через відсутність французького епосу, при цьому Перро висловлював Гомеру «ритуальну похвалу», називаючи його «батьком усіх мистецтв». Серед захисників епосів та Гомера були Жан де Лафонтен та Ніколя Буало-Депрео^[145]. Дебати на короткий час вщухли у 1700 році, але згодом знову розгорілися між французькими вченими Анною Дас'є, перекладачкою та рішучою захисницею Гомера, та прихильником «модерністів» Антуаном Ударом де ла Моттом^[146]. Гомерівські переклади Дас'є містили 90-сторінкову передмову, в якій вона відповідала на критику Перро та інших представників «модерністів»; у своєму скороченому перекладі Гомера Удар де ла Мотт дав свою відповідь, на що Дас'є опублікувала 600-сторінкову спростування. У 1716 році було оголошено риторичне перемир'я^[147].

Під час цієї суперечки виникли сумніви щодо традиційного уявлення про Гомера як про єдиного поета^[148]. Франсуа Геделін, абат д'Обіньяк, критикував Гомера за одноманітність тематики та мову, а також зауважував, що про його життя нічого не відомо^[149]. Перро висунув гіпотезу, що епоси були написані різними поетами, можливо, з кожного міста, яке претендувало на звання місця народження Гомера, а потім зібрані воєдино; він приписував цю теорію покійному Геделіну^[150]. Річард Бентлі стверджував, що афінський тиран Пісістрат зібрав різні пісні через п'ятсот років після їхнього первісного створення^[151]. Його дослідження також показали, що гомерівська грецька мова не схожа на грецьку мову класичного періоду^[6].

На початку XX ст. Мілман Перрі та Альберт Лорд продемонстрували, що неписьменні співаки могли використовувати шаблонні мовні звороти для імпровізації великих поезій, подібно до гомерівських греків^[15]. З 27 803 рядків оригінальних текстів близько 9200 становлять повтори — від груп слів до цілих розділів^[152]. Їхні дослідження переконливо довели, що гомерівські тексти формувалися як усна поезія^[153]. Перрі та Лорд досліджували південнослов'янську епічну традицію, надихнувшись роботами філолога Матії Мурко^[15]. У своїй докторській дисертації Перрі вивчав традиційні гомерівські епітети, спираючись на праці французького лінгвіста Антуана Мейє, але повністю усвідомив їхнє значення лише після поїздки до Югославії, де він разом із Лордом проводив польові дослідження^[154][r]. Наприкінці ХХ ст. наукові дослідження стали дедалі більш міждисциплінарними, поєднуючи літературознавство з археологічними та релігійними відкриттями^[65].

Вплив гомерівських текстів важко узагальнити через те, наскільки сильно вони вплинули на народну уяву та культурні цінності^[156]. «Одіссея» та «Іліада» становили основу освіти для членів стародавнього середземноморського суспільства. Цю навчальну програму перейняли західні гуманісти^[157], що означає: ці тексти настільки стали частиною культурного ткастя, що те, чи прочитала їх конкретна людина, не мало значення^[158]. Роберт Браунінг зазначає, що наукові дослідження гомерівських епосів, проведені в Олександрійській бібліотеці, «заклали основу» для «європейської грамотності та філологічних студій»^[110]. Ці епоси знаменують початок західної літературної традиції і, за словами Корінн Ондін Паш, мають неперевершений вплив^[12]. «Одіссея» відлунює у літературі вже понад тисячоліття; опитування експертів, проведене BBC Culture, визнало її найдовговічнішим літературним оповіданням^[159].

Українською мовою «Одіссею» перекладали Іван Франко, Леся Українка, П. Ніщинський. Збереглися також уривки перекладу Олександра Потебні. Класичним вважається переклад Бориса Тена.

• Гомерова Одиссея, гексаметром на мову українсько-руську перевіршована / переклад П. Байди. Львів, 1889, 1892.
• Русов А. Отрывки из перевода Одиссеи // Потебня, А. А. Изъ записокъ по теоріи словесности. Харьковъ, 1905. Приложенія. С. 538—583.
• Гомер. Одіссея (Пісні 3-4, 1888) // Леся Українка. Зібрання творів: у 12 т. Київ: Наукова думка, 1975 р., Т. 2, С. 295—307.
• Гомер. Одіссея / переклад із старогрецької Б. Тен ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Київ: Дніпро, 1963.
  • перевидання: Київ: Дніпро, 1968.
  • перевидання: Харків: Фоліо, 2001; 2002; 2004; 2008 (Бібліотека світової літератури)
• Гомер. Одіссея / пер. з давньогрецької Петра Байди‑Ніщинського. — Львів : Апріорі, 2022. — 544 с. — (Бібліотека античної літератури). — ISBN 978‑617‑629‑708‑6.

• Odyssea Homerowska ku czci Ulissa Laertowicza z Itaki / per. Jacka Idziego Przybylskiego. 1815.
• Odyssea / per. Lucjana Siemieńskiego. 1873.
• Odyseja / per. Józefa Wittlina. 1924 roku (виправлені видання: 1931 i 1957)
• Odyseja / per. Jana Parandowskiego. 1953 roku (прозовий переклад)

• Одиссея. Героическое творение Омира. Переведена с еллиногреческого языка [прозой П. Е. Екимовым]. Ч. 1-2. Москва, 1788.
• Одиссея / Пер. [прозой] И. Мартынова. В 4 ч. Санкт-Петербург, 1826—1828.
• Гомерова Одиссея / пер. с древнегреческого В. А. Жуковский. Санкт-Петербург, 1842—1849.
  • 2-е видання: Собрание сочинений В. Жуковского. 6-е изд. Санкт-Петербург: тип. Имп. Акад. наук, 1869.
• Гомер. Одиссея в изложении Лукаса Коллинза / Пер. с англ. Ф. Резенера. СПб.: В. Ковалевский, 1876.
• Гомер. Одиссея / Пер. П. А. Шуйского. Свердловск, 1948.
• Гомер. Одиссея / Пер. В. Вересаева. Москва, 1953.

• Разом з «Іліадою» є номером 8 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік^[160].

• Assassin's Creed Odyssey (2018) — рольовий бойовик, стелс, події якого відбуваються в античній Греції та частково посилаються на Одіссею.

• Повернення Одіссея (1908) — французький фільм [1].
• Одіссея (1911) — італійський фільм.
• Одіссея (1954) — італо-американський фільм. Одіссей — Кірк Дуглас, Пенелопа — Сільвана Мангано.
• Одіссея (1968)
• Уліс 31 (1981) — японсько-французький анімаційний фільм. Науково-фантастична адаптація Одіссеї.
• Ностос: Повернення (1989) — італійський пригодницький фільм.
• Погляд Одіссея (1995) — грецький фільм Тео Ангелопулоса.
• Одіссея (1997) — мінісеріал Андрія Кончаловського. Одіссей — Арманд Ассанте, Пенелопа — Грета Скаккі.
• О, де ж ти, брате? (2000) — гумористична інтерпретація Одіссеї та роману «Уліс» Джеймса Джойса.
• Повернення (2024) — італо-англійський фільм Уберто Пазоліні. Одіссей — Рейф Файнз, Пенелопа — Жюльєт Бінош.
• Одіссея (2026) — американський фільм Крістофера Нолана. Одіссей — Метт Деймон.

У пізнішій долі гомерівських поем «Одіссея» відігравала значно меншу роль, ніж «Іліада». Невідома у середньовіччі вона мала вплив на європейську літературу лише за посередництвом «Енеїди» Вергілія (мотив сходження в пекло). «Одіссея» викликала помітний інтерес у XV–XVI ст. Ганс Сакс драматизував її у «Мандрівці Улісса», а оскільки «чудесне» входило майже обов'язковою складовою частиною в європейську поему, казково-фантастична сторона «Одіссеї» неодноразово використовувалася поетами цього часу. Проте, для поетики французького класицизму через «низинні» елементи — простоту гомерівських характерів (напр. царівна Навсікая, що пере білизну) та жанрово-ідилістичний інтерес до простолюдина «Одіссея» була менш прийнятною, ніж «Іліада». Зате «природність» і «безвинність» характерів, зображених у «Одіссеї», викликала замилування літератури XVIII століття. На початку XIX ст., у зв'язку з пошаною романтиків до греків багато ліриків і прозаїків надихалися поемами Гомера і черпали з них матеріал для творчості. Такі різні автори як Альфред Теннісон і Джеймс Джойс написали на тему «Одіссеї» свої твори.

В українській літературі до образу Одіссея звертався Володимир Єрмоленко в романі «Ловець океану: Історія Одіссея» (2017), що слугує продовженням Гомерового епосу.

• Повернення Улісса на батьківщину — опера Клаудіо Монтеверді.
• Epic: The Musical — мюзикл Jorge Rivera-Herrans

• Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література: Підручник. — К.:Либідь, 2001. — 718 с.
• Ковбасенко Ю. І. Антична література: навч.посіб. — К.: Київський університет імені Бориса Грінченка,2014-256c

• Забарило, К. С. Гомерова «Одіссея» та її місце у світовій літературі // Гомер. Одіссея. Київ, 1968, С. 3—29. [2]

• Одіссея // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1190. — 1000 екз.
• "Одиссея // Литературная энциклопедия. Т. 8. — 1934
• Антична література. Довідник. К. — 1993

• Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Одіссея
• «Одіссея» Гомера (укр.) / пер. Борис Тен, з примітками та словником міфологічних імен і географічних назв [Архівовано 17 лютого 2024 у Wayback Machine.]