Проза

Про́за (лат. prosa, від prosa oratio — пряма мова, що вільно розвивається й рухається) — мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою. Проза — один із двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза — глибоко своєрідні сфери мистецтва, які розрізняються і формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури.

Іноді термін проза вживається як протиставлення художньої літератури взагалі літературі науковій, публіцистичній чи технічній, тобто літературі, яка не належить до мистецтва.

Спочатку в давньогрецькій літературі будь-яка художня словесність називалася поезією. Однак саме поняття художності у грецькій культурі було нерозривно пов'язано з ритмічністю, і, отже, велика частина літературних творів мала віршовану форму. Пізніше ритмічно організовану мову стали називати віршем, в протиставлення мови, не пов'язаної з ритмом. Давні римляни, продовжувачі грецької культури, стали називати її прозою. У Квінтіліана зустрічається вираз «oratio prosa», у Сенеки — просто «prosa» для позначення вільної мови, не пов'язаної ритмічними повтореннями.

Донедавна прозою (на відміну від поезії) вважали усі нехудожні словесні твори; подібний слововжиток спостерігається навіть у 20 ст. В українській літературі поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у після шевченківський період.

Художня проза у власному розумінні цього слова — порівняно пізнє явище, яке інтенсивно формувалося ще з доби Відродження. У давній і середньовічній літературі проза мала специфічне призначення: у прозі творились, як правило, лише напівхудожні, «змішані» твори прикладного характеру (історичні хроніки, філософські діалоги, ораторські твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комічних жанрів (фарси, деякі види сатири і т.ін.).

Проза тих часів — це так звана ритмічна проза, яка за своєю формою наближалася до вірша, сприймалася як своєрідне відгалуження поезії. Наприклад, у києво-руській прозі наявна послідовна ритмічна організація: текст членувався на більш-менш рівні відтинки (колони), котрі часто завершувалися (чи починалися) співзвучними дієслівними або іменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Відродження (в українській літературі значно пізніше) формується проза, а з доби Просвітництва вона посідає провідну роль у літературі.

Першими авторами творів у прозі вказують Ферекіда Сіросського^[1] та мілетців^[2]. Раніше також називався Кадм з Мілета.

У Стародавній Греції разом із поезією існувала і художня проза: міфи, перекази, казки, комедії. Ці жанри не розглядалися як поетичні, оскільки міф для древніх греків був явищем не художнім, а релігійним, переказ — історичним, казка — побутовим, комедія вважалася дуже приземленою. До нехудожньої прози відносили твори ораторські, політичні, пізніше наукові. Таким чином в античному світі, Стародавньому Римі та потім в середньовічній Європі проза знаходилася на другому плані, представляючи собою літературу побутову або публіцистичну, в протиставлення високохудожньої поезії.

До другої половини середньовіччя становище стало поступово змінюватися. Разом з руйнуванням спочатку античного, а потім і феодального суспільства поступово зменшується кількість написаних поем, трагедій, од. У зв'язку з розвитком торгової буржуазії, її культурним та ідейним зростанням, на основі культури великих міст все більше ростуть і розвиваються прозові жанри. Виникають повість, новела, слідом за ними з'являється роман. Старі поетичні жанри, що грали основну роль у літературі феодалізму і рабовласницького суспільства, поступово втрачають своє основне, провідне значення, хоча аж ніяк не зникають з літератури. Нові жанри поступово починають відігравати основну роль у всій літературі, і вони явно тяжіють до прози. Художня проза починає сперечатися з поезією за провідне місце, стає поруч з нею, а згодом навіть відтісняє її. До XIX століття письменники-прозаїки, новелісти і романісти, стають найпомітнішими фігурами в художній літературі, даючи суспільству ті великі типові узагальнення, які в епоху торжества поезії дали творці поем і трагедій.

Донині не розв'язано питання про формальну організацію художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю організацією проза не має принципових відмінностей від повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпідставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна структура, яка принципово відрізняється від віршового ритму і при цьому усе ж виводить прозу за межі буденної мови (Гюстав Флобер, Антон Чехов, Михайло Коцюбинський, Ернест Хемінгуей та ін.), вимагаючи від автора не меншої напруги й майстерності, ніж вірш.

Художня своєрідність прози не вичерпується принципами зовнішньої організації мови. У прозі домінують суттєво відмінні способи та форми словесної образності від тих, якими користується поезія. Так, різні види тропів, які здебільшого мають велике значення для організації поетичного мовлення, у прозі посідають куди менш помітне місце.

Якщо в поезії джерелом «художньої енергії» є взаємодія, взаємно віддзеркалення словесних вимислів, здійснюване різними формами зіставлення слів (порівняння, метафора, метонімія тощо), то для прози найхарактернішою є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Через взаємно віддзеркалення цих мовних планів здійснюється осмислення й оцінка зображуваного.

Художньо-словесна тканина у прозі (порівняно з поезією) постає більш «прозорою», що, здавалось би, відтворює певну життєву реальність безпосередньо. Разом з тим постійно відчутна образна сила митця, майстерність володіння словом, згармонійована точність і ясність мовних планів. Значно більшу роль у прозі відіграє сюжет, послідовний розвиток дії; предметнішими та більш визначеними є характери та обставини.

Попри те, що поняття визначає зміст твору, а не його форму, більшість жанрів тяжіє або до поетичного написання (поеми, п'єси), або до прози (романи, повісті). Такий поділ, однак, не можна сприймати буквально, тому що існує безліч прикладів, коли твори різних жанрів писалися в незвичайній для них формі. Прикладами цього можуть служити романи і новели, написані у віршованій формі. Крім того, існують жанри, які однаково часто пишуться як у прозі, так і у віршах (казка).

До літературних жанрів, які традиційно відносяться до прози, належать біографія, маніфест, новела, нарис, парабола, повість, притча, оповідання, роман, епопея, есе тощо.

• Біографія — твір, в якому викладається історія життя та діяльності якоїсь особи.^[3] Опис життя; жанр історичної, художньої та наукової прози. Сучасна біографія (наприклад, серія «Життя чудових людей») виявляє історичну, національну та соціальну обумовленість, психологічний тип особистості, її причинно-наслідкові зв'язки із соціокультурним світом.^[4]

• Маніфест — це програмне висловлювання у прозовій формі, пов'язане з естетичними принципами певного літературного напряму, — течії, школи, групи. Термін набув поширення в XIX столітті, має досить широке значення, внаслідок чого є умовним і застосовується до цілого ряду літературних явищ — від розгорнутих декларацій до серйозних естетичних трактатів, статей, передмов. У деяких випадках естетичні виступи письменників і літературних критиків мають характер літературних маніфестів, безпосередньо впливаючи на історико-літературний процес, незважаючи на те, що деякі декларації у формі маніфесту виявляються короткочасними та маловпливовими. Іноді літературні маніфести та реальний зміст літературної школи не збігаються. Загалом маніфести являють собою той чи інший результат живого суспільного життя, що відображає як ідейно-естетичні пошуки,так і процес формування нової літератури.^[5]

• Новела — літературний короткий розповідний жанр, який за обсягом можна порівняти з оповіданням (що іноді дає привід для їх ототожнення), але відрізняється від нього генезисом, історією та структурою.^[6]. У новелі більша насиченість подіями, чіткіша фабула, виразніший поворот сюжету, що веде до розв'язки. У порівнянні з більш розгорнутими розповідними формами (повість або роман), у новелі небагато дійових осіб і одна сюжетна лінія (рідше кілька) при характерній наявності якоїсь однієї проблеми. Походить від фольклорних жанрів усного переказу у вигляді сказань або повчальних алегорій та притч. Оповіданням одного автора властива циклізація. У традиційній моделі відносин «письменник-читач» оповідання, як правило, публікується в періодичному виданні; накопичені за певний період твори потім видаються окремою книгою як збірка оповідань. Типова структура класичної новели: зав'язка, кульмінація, розв'язка; експозиція є необов'язковою. Ще романтики початку XIX століття цінували в новелі несподіваний «соколиний» поворот, так званий «пуант», який у поетиці Аристотеля відповідає моменту впізнання, або перипетії. У зв'язку з цим Віктор Шкловський зазначав, що опис щасливого взаємного кохання не створює новелу, для новели необхідне кохання з перешкодами: А кохає Б, Б не кохає А; коли ж Б покохала А, то А вже не кохає Б.^[7]

• Нарис — це різновид малої форми епічної літератури, що відрізняється від іншої її форми, оповідання, відсутністю єдиного конфлікту, який швидко вирішується, та значною розвиненістю описового зображення. Обидві відмінності залежать від особливостей проблематики нарису. Він зачіпає не так проблеми становлення характеру особистості в її конфліктах з усталеним суспільним середовищем, скільки проблеми громадянського та морального стану «середовища». Нарис може належати як до літератури, так і до публіцистики.^[8][9]

• Парабола — (від грец. — порівняння, зіставлення, подібність) алегоричне повчання; термін, що позначає близький до притчі жанровий різновид у прозі та драматургії XX століття, хоча парабола, як коротка алегорична історія повчального змісту, відома ще з часів античності, часто зустрічається в християнській літературі. Це особлива форма оповіді, яка ніби рухається по кривій (параболі): розпочавшись із абстрактних тем, розповідь поступово наближається до головної теми, а потім знову повертається до початку, як, наприклад, Притча про блудного сина в Новому Завіті. Книга парабол як складова частина входить до «Західно-східного дивана» Гете, а розповіді алегоричного характеру зустрічаються в європейській та російській романтичній літературі. Близькість до жанру параболи, численні параболічні вкраплення відзначаються в багатьох творах сучасної літератури.

• Повість — твір епічної прози, близький до роману, що тяжіє до послідовного викладу сюжету та обмежений мінімумом сюжетних ліній. Зображує окремий епізод із життя; від роману відрізняється меншою повнотою та широтою картин побуту, звичаїв.^[10] Не має сталого обсягу й посідає проміжне місце між романом, з одного боку, та оповіданням або новелою, з іншого. Схильна до хронікального сюжету, що відтворює природний плин життя. У Стародавній Русі «повість» означала будь-яке прозове оповідання, на відміну від поетичного. Старовинне значення терміна — «звістка про якусь подію» — вказує на те, що цей жанр увібрав у себе усні розповіді про події, які оповідач бачив на власні очі або про які чув. Важливим джерелом староруських «повістей» є літописи («Повість временних літ» та ін.). У давньоруській літературі «повістю» називали будь-яке оповідання про якісь реальні події («Повість про навалу Батия на Рязань», «Повість про Калкську битву», «Повість про Петра і Февронію» та ін.), достовірність і актуальна значущість (ціннісна домінанта) яких не викликали сумнівів у сучасників. Сюжет класичної повісті, закони якого сформувалися в реалістичній літературі другої половини XIX століття, зазвичай зосереджений навколо образу головного героя, особистість і доля якого розкриваються в межах кількох подій, у яких він бере безпосередню участь. Побічні сюжетні лінії в повісті (на відміну від роману), як правило, відсутні, оповідний хронотоп зосереджений на вузькому проміжку часу й простору. Кількість персонажів у повісті, загалом, менша, ніж у романі, причому характерне для роману чітке розмежування між головними та другорядними персонажами у повісті, як правило, відсутнє або це розмежування не має істотного значення для розвитку дії. Сюжет реалістичної повісті часто пов'язаний із «актуальними проблемами сьогодення», з тим, що оповідач спостерігає в соціальній дійсності і що сприймається ним як актуальна реальність. Іноді один і той самий твір сам автор характеризував у різних жанрових категоріях. Так, І. С. Тургенєв спочатку називав «Рудіна» повістю, а потім — романом. Назви повістей часто пов'язані з образом головного героя («Бідна Ліза» М. М. Карамзіна, «Рене» Р. Шатобріана, «Нєточка Нєзванова» Ф. М. Достоєвського) або з ключовим елементом сюжету («Собака Баскервілів» А. Конан Дойла, «Степ» А. П. Чехова, «Повітове» Є. І. Замятіна та ін.).

• Притча — це невелика розповідь у віршах або прозі в алегоричній, повчальній формі. Реальність у притчі подається поза хронологічними та територіальними ознаками, без зазначення конкретних історичних імен дійових осіб. Притча обов'язково містить пояснення алегорії, щоб читачеві був зрозумілий сенс алегорії. Незважаючи на схожість із байкою, притча претендує на загальнолюдське узагальнення, іноді не звертаючи уваги на окремі питання. Притча також є жанром епосу: невеликого оповідного твору повчального характеру, що містить релігійне або моральне повчання в алегоричній формі. Основним джерелом притчевих структур у європейській літературі є Новий Заповіт. У Старому Завіті ще немає того чіткого жанрового утворення, яке зазвичай називають притчею. Окремі сюжети, наприклад, про Йова, Авраама тощо, теж можна умовно назвати притчами, але в них ще немає остаточного розмежування часу та вічності, що принципово відрізняє євангельську притчу. Також притча була популярним епічним жанром у літературі XIX—XX століть, в основі якого лежав принцип параболи; вона характеризується надзвичайною загостреністю головної думки, виразністю та експресивністю мови. До жанру притчі зверталися Лев Толстой, Франц Кафка, Бертольд Брехт, Альбер Камю та ін.^[11] Саме у XX столітті з'явився термін «роман-притча».^[12] У зарубіжній літературі XX століття автори, критики та мистецтвознавці зазвичай відносять до творів такого характеру, наприклад, роман-притчу Т. Вайлдера «Міст короля Людовика Святого» (1927), філософські алегоричні романи та повісті-притчі П. Лагерквіста, наприклад, «Кат» (1933), В. Ґолдінґа «Володар мух» (1954) та ін., І. Кальвіно «Роздвоєний віконт» (1952), «Барон на дереві» (1957) та ін., «Старий і море» Е. Гемінґвея (1952) — реалістичну повість із «притчевим» підтекстом, романи «Притча» В. Фолкнера (1954), «Homo Faber» (1957), «Назву себе Гантенбайн» (1964) Макса Фріша, багато п'єс Бертольда Брехта, зокрема «Добрий чоловік із Сичуані» та «Кар'єра Артуро Уї»^[13], різні утопії та антиутопії, наприклад, «1984» (1949) і «Ферма тварин» (1945) Дж. Оруелла, «Ціною втрати» (1961) Г. Гріна. Також можна згадати філософський роман Станіслава Лема «Соляріс» (1961), «Кентавр» Дж. Апдайка, антифашистський роман Ф. Шанти «П'ята печатка» з християнськими алюзіями, «середньовічні» повісті Є. Анджеєвського «Темрява покриває землю» та «Врата раю» тощо. У російськомовній літературі притчеподібною поетикою, орієнтованою на первісні, архетипні образи природи та людини, володіє, наприклад, проза А. Платонова («Котлован», «Річка Потудань», 1937). Ця тенденція відродилася лише в 1970-ті роки в повістях Василя Бикова та Чингіза Айтматова. Навіть цей невеликий перелік показує, наскільки важливими в літературі XX століття є алегоричні, узагальнені форми та «вічні», універсальні теми й образи.

• Оповідання — мала епічна жанрова форма художньої літератури — невелика за обсягом зображених явищ життя, а звідси й за обсягом свого тексту.^[14]

• Роман — великий за обсягом оповідний твір зі складним та розвиненим сюжетом.^[15]

• Есе — прозовий твір невеликого обсягу та вільної композиції, що виражає індивідуальні враження та міркування з приводу конкретної події чи питання і свідомо не претендує на вичерпне або остаточне тлумачення теми.^[16]

• Епопея — монументальний за формою епічний твір, що відрізняється загальнонародною проблематикою..^[17] В історико-літературній науці з XIX століття термін «епопея» часто вживається в розширеному значенні, що охоплює будь-яке велике твір, який має ознаки епічної композиції. У цьому сенсі розрізняють «романи-епопеї», де головні герої зображуються на тлі великих подій історичного значення: «Війна та мир» Л. Л. н. Толстого, «Тихий Дон» М. О. Шолохова. У «героїко-романічних епопеях» головні герої активно й цілеспрямовано беруть участь у важливих історичних подіях, у процесі яких відбувається становлення їхньої особистості: «Петр I» А. М. Толстого.^[18] Окремо виділяють «морально-описові епопеї» прозового спрямування, що масштабно оповідають про комічний стан національного суспільства: «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле, «Мертві душі» М. В. Гоголя, «Острів пінгвінів» Анатолія Франса.^[18]

• Література
• Поезія
• Лірична проза

• Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007

• Сутність художньої прози: [трактат] / Цубоучі Шьойо; пер. з яп. Осадчої Ю. В.; НАН України, Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка. - Київ: Літера-Графік, 2015. - 247, [8] с.: іл. - ISBN 978-966-489-338-8

• Проза // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XII : Літери По — Риз. — С. 1510. — 1000 екз.
• [https://archive.org/stream/literaturoznavchat2#page/n277/mode/2up Проза] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 277-278.
• Проза // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 449. — 634 с.
• Приклади есе