Відновлення державної незалежності України (1990—1991)

Відновлення незале́жності Украї́ни — шлях, що пройшов український народ від Декларації про державний суверенітет (16 липня) до фактичного відновлення незалежності держави, що отримала офіційну назву — Україна, проголошення Акту її незалежності (24 серпня), підтвердження цих законодавчих рішень на Всеукраїнському референдумі з обранням Президента України. Формування легітимного переходу всієї повноти влади денонсацією союзних угод про утворення СРСР (співзасновником якого була УРСР), пов'язаних розпадом СРСР.

Період від формування законодавства на проголошення державності, її символів та систем функціонування її народного господарства, армії тощо, закладених Декларацією про державний суверенітет.

• IX ст. — заснування Київської Русі. Розпалася під тиском міжусобних воєн і вторгнення Золотої Орди.
• 1649 — заснування Гетьманщини. Ліквідована Російською імперією.
• 13 грудня 1917 року — проголошення незалежності Кримської Народної Республіки. Ліквідована більшовицькою Росією.
• 22 січня 1918 року — проголошення незалежності Української Народної Республіки. Окупована більшовицькою Росією.
• 16 лютого 1918 року — проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки. Ліквідована більшовицькою Росією.
• 19 жовтня 1918 року — проголошення незалежності Західноукраїнської Народної Республіки. Окупована Польською Республікою.
• 3 листопада 1918 року — проголошення возз'єднання Північної Буковини і Української держави на Буковинському народному вічі. Окупована Румунським королівством.
• 15 березня 1939 року — проголошення незалежності Карпатської України. Ліквідована Угорським королівством.
• 30 червня 1941 року — проголошення відновлення незалежності Української держави. Ліквідована німецьким Третім Рейхом.

Суспільно-політичні процеси оновлення, розпочаті в СРСР горбачовською перебудовою, стримувалися консервативними силами, які знаходили підтримку частини суспільства. Зокрема, УРСР наприкінці 1980-х років за динамікою розгортання національно-демократичного руху відставала не тільки від радянського центру, а й від прибалтійських та південнокавказьких республік. Тим самим створювалася реальна загроза руху назад — компартійна еліта не зважувалася на самостійну політичну лінію та займала вичікувальну позицію. Проте цей стан речей вже не влаштовував українське суспільство, яке відчуло подих свободи^[1].

Нова суспільна тенденція проявилася в ході виборів до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року. Це були перші вибори на реальних, а не формальних демократичних засадах, хоча на користь кандидатів від Комуністичної партії України (КПУ) були задіяні адміністративний ресурс та ЗМІ, які в абсолютній більшості залишалися підконтрольними державі. Ознакою демократичності виборів, що проходили за мажоритарною системою, стала надзвичайно висока конкуренція між кандидатами, яким доводилося вести жорсткі дебати — цим вони принципово відрізнялися від радянської рутини підтвердження статусу народних обранців, призначених комуністичною партією.

За підсумками виборів в інших радянських республіках опозиція отримала вагомі результати, тоді як в УРСР безумовну перемогу здобула КПУ, яка і сформувала конституційну більшість. Однак проходження у парламент 111 депутатів (із 442-х) від опозиційного «Демократичного блоку» свідчило, що зрушення відбуваються і в українській громадянській думці. Ще одним доказом цього стало оновлення персонального складу Верховної Ради на 90 %. Нарешті, кардинально новим феноменом стало те, що й після обрання депутати перебували у полі постійної уваги виборців, які жваво цікавилися тим, яку політику відстоює їхній обранець у парламенті.

Новообрана Верховна Рада розпочала роботу 15 травня і відразу перетворилася на центр політичного життя республіки. Зокрема, її сесії почали тривати 60 днів замість кількох, як це було у попередній період, коли від цього органу державної влади вимагалося лише формальне схвалення рішень компартійного уряду. Опозиція створила об'єднання «Народна рада», до якого ввійшли 125 депутатів, і контролювала сім із 23 парламентських комітетів. В умовах дедалі більшого зростання політичної активності мас навіть цих малих сил вистачало, щоб домагатися поступок від компартійної більшості з національно-культурних та політичних питань. Наприклад, використовуючи норму регламенту про те, що для кворуму необхідна присутність двох третин від кількості депутатів, опозиція могла домагатися своїх цілей погрозами бойкоту засідань^[1].

16 липня 1990 року Верховна Рада Української PCP прийняла Деклара́цію про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни. Це була не перша декларація такого типу в СРСР.

• 11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність від СРСР.
• 12 червня 1990 року була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 р. на з'їзді КПУ прийняла резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, того ж дня депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларацію Росії та резолюцію КПУ. Це фактично була програма побудови незалежної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним у Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Геннадій Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП — Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на пів року в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантську годину, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал Валентин Варенников, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки^[2][3]. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, у якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада України, не мають юридичної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 року Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 року масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Так, у Донецьку 19 серпня 1991 року НРУ організував пікетування Донецької міськради з вимогою визнання діяльності ДКНС (ГКЧП — рос.) злочинною й антиконституційною. У Донецькій міськраді РУХ організував Штаб спротиву ДКНС. Під впливом РУХу 20 серпня зібрана позачергова сесія депутатів міста Донецька, якою дії ДКНС засуджені і оприлюднено звернення до народу, Уряду і парламенту України дотримуватись в Україні конституційного ладу і Декларації про незалежність України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик, десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Борисом Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 року Радянський період в історії країни завершився.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої відразу ж було заборонено. 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

24 серпня 1991 року о 17:55^[5] Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України.

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна. Вже 27 серпня незалежність України визнала Грузія^[6].

• 
  Акт проголошення незалежності України
• 
  Постанова Верховної Ради України про проголошення незалежності України

Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею СРСР.

22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, останній Президент УНР в екзилі (1989—1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії:

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки.

Але питання правонаступництва України від УНР є символічним і не врегульоване законами України. День 22 серпня 1992 року майже ніколи не згадується.

На підтвердження Акту проголошення незалежності, Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світова спільнота не поспішала з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

З 37 885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31 891,7 тис. (84,18 %). З них позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців (90,32 %). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19 % громадян, у Севастополі — 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей — понад 90 % громадян.

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

24 серпня 1991 року вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав.

4 вересня 1991 року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 року він отримав статус державного.

15 січня 1992 року державним гімном України стала музика композитора Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

19 лютого 1992 року Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовою спільнотою. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин.

Одначе ж, визнання незалежності України почалося з грудня 1991 року, коли було проведено референдум та обрано першого президента. Всього за період з грудня 1991 року до 27 вересня 2003 року Україну визнала 171 держава.

Дата	Держава
02.12.1991	Польща
02.12.1991	Канада
03.12.1991	Угорщина
04.12.1991	Латвія
04.12.1991	Литва
05.12.1991	Аргентина
05.12.1991	Болівія
05.12.1991	Болгарія
05.12.1991	Росія
05.12.1991	Хорватія
06.12.1991	Куба
08.12.1991	Чехословаччина
09.12.1991	Естонія
11.12.1991	Словенія
12.12.1991	Грузія
16.12.1991	Туреччина
18.12.1991	Швеція
18.12.1991	Норвегія
20.12.1991	Киргизстан
20.12.1991	Туркменістан
21.12.1991	Сьєрра-Леоне
23.12.1991	Казахстан
23.12.1991	Коста-Рика
23.12.1991	Ліхтенштейн
23.12.1991	Швейцарія
24.12.1991	Афганістан
24.12.1991	Лівія
24.12.1991	Монголія
25.12.1991	Вірменія
25.12.1991	Ізраїль
25.12.1991	Іран
25.12.1991	Мексика
25.12.1991	США
25.12.1991	Таджикистан
25.12.1991	Туніс
26.12.1991	Австралія
26.12.1991	Бразилія
26.12.1991	Індія
26.12.1991	Німеччина
26.12.1991	Перу
26.12.1991	Північна Корея
26.12.1991	Таїланд
26.12.1991	Уругвай
27.12.1991	Алжир
27.12.1991	Білорусь
27.12.1991	В'єтнам
27.12.1991	Камбоджа
27.12.1991	КНР
27.12.1991	Кіпр
27.12.1991	Молдова
27.12.1991	Франція
28.12.1991	Індонезія
28.12.1991	Італія[7]
28.12.1991	Йорданія
28.12.1991	Оман
28.12.1991	Сирія
28.12.1991	Японія[8]
29.12.1991	Бангладеш
30.12.1991	Замбія
30.12.1991	Ліван
30.12.1991	Марокко
30.12.1991	Намібія
30.12.1991	Південна Корея[9]
30.12.1991	Фінляндія
31.12.1991	Бельгія
31.12.1991	Велика Британія[10]
31.12.1991	Греція
31.12.1991	Данія
31.12.1991	Ірландія
31.12.1991	Іспанія
31.12.1991	Люксембург
31.12.1991	Малайзія
31.12.1991	Нідерланди
31.12.1991	Пакистан
01.01.1992	Ірак
01.01.1992	Панама
02.01.1992	Еквадор
02.01.1992	Ефіопія
02.01.1992	Лаос
02.01.1992	Палестинська автономія
03.01.1992	Єгипет
03.01.1992	Непал
03.01.1992	Сінгапур
04.01.1992	Албанія
04.01.1992	Узбекистан
05.01.1992	Бахрейн
05.01.1992	Ємен
05.01.1992	Малі
06.01.1992	Бурунді
06.01.1992	Джибуті
07.01.1992	Португалія
08.01.1992	Гаяна
08.01.1992	Румунія
09.01.1992	Бенін
09.01.1992	Венесуела
09.01.1992	Чилі
10.01.1992	Габон
10.01.1992	Гвінея
15.01.1992	Австрія
15.01.1992	Ямайка
16.01.1992	Буркіна-Фасо
16.01.1992	Кабо-Верде
17.01.1992	Екваторіальна Гвінея
19.01.1992	Ісландія
20.01.1992	ОАЕ
22.01.1992	Філіппіни
24.01.1992	Лесото
06.02.1992	Азербайджан
07.02.1992	Руанда
08.02.1992	Ватикан
11.02.1992	Ботсвана
12.02.1992	Шрі-Ланка
13.02.1992	Уганда
14.02.1992	ПАР
27.02.1992	Нова Зеландія
04.03.1992	Мадагаскар
05.03.1992	Мальта
09.03.1992	Зімбабве
11.03.1992	Нігерія
17.03.1992	Мозамбік
25.03.1992	Республіка Конго
01.04.1992	Парагвай
20.04.1992	Боснія та Герцеговина
22.04.1992	Гана
25.04.1992	Судан
25.04.1992	Югославія
27.05.1992	Колумбія
02.06.1992	Сенегал
08.06.1992	Маврикій
08.06.1992	Танзанія
17.06.1992	Камерун
30.09.1992	Мавританія
20.10.1992	Кот-д'Івуар
25.10.1992	Сальвадор
26.10.1992	Гватемала
30.11.1992	Нікарагуа
10.01.1993	Чад
27.01.1993	Антигуа і Барбуда
24.03.1993	Мальдіви
13.04.1993	Барбадос
13.04.1993	Катар
15.04.1993	Саудівська Аравія
18.04.1993	Кувейт
06.05.1993	Кенія
07.06.1993	Коморські Острови
23.07.1993	Македонія
10.11.1993	Того
20.12.1993	Еритрея
15.04.1994	Союзна Республіка Югославія
30.09.1994	Ангола
30.09.1994	Сейшельські Острови
14.06.1995	Центральноафриканська Республіка
30.10.1995	Сан-Марино
22.12.1995	Маршаллові Острови
19.04.1996	Андорра
03.10.1997	Бруней
16.04.1998	Сан-Томе і Принсіпі
13.05.1998	Свазіленд
24.09.1998	Ліберія
19.01.1999	М'янма
13.04.1999	Демократична Республіка Конго
02.07.1999	Гамбія
17.09.1999	Федеративні Штати Мікронезії
27.09.1999	Тринідад і Тобаго
29.09.1999	Вануату
01.10.1999	Беліз
01.10.1999	Нігер
21.09.2000	Домініканська Республіка
17.09.2002	Гондурас
03.02.2003	Гвінея-Бісау
27.09.2003	Багамські Острови
27.09.2003	Східний Тимор

Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримали ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 року стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко поліпшиться, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світова спільнота загалом позитивно поставилася до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважала розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

• Конституція України
• День незалежності України
• Співдружність Незалежних Держав

• (укр.) Микола Міхновський. Кантата «Самостійна Україна»
• (укр.) Історія України. Короткий огляд, Дрогобич, 1992 р.
• (укр.) В. І. Танцюра. Політична історія України. Посібник, Київ, 2001 р.
• (укр.) Степан Рудницький. Чому ми хочемо самостійної України, 1994 р.
• (рос.) Салтан А. Н. Как Украина шла к независимости., СЛЕД.net.ua — 25.08.16.
• «Журналісти і Незалежність». — Київ: ВЦ «Академія», 2020. — 400 с.
• Українське суспільство: Двадцять років незалежності. Соціологічний моніторинг. 2011.

• Постанова Верховної Ради УРСР від 24.8.1991 № 1427-XII «Про проголошення незалежності України»
• Незалежність // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1116-1117. — 1000 екз.
• Верховна Рада України проголошує незалежність // Youtube
• 30 подій, що сформували і зміцнили Незалежність України. Радіо Свобода (укр.). 23 серпня 2021. Процитовано 18 грудня 2021.
• 30 популярних текстів про незалежності України. Історична правда. 24 СЕРПНЯ 2021. Процитовано 18 грудня 2021.
• Володимир В’ятрович: У нашому історичному календарі є 10 Днів незалежності України. Історична правда. 24 СЕРПНЯ 2021. Процитовано 18 грудня 2021.
  • Історичний серіал: 10 Днів незалежності України. YouTube. Процитовано 18 грудня 2021.
• Камеристий-Брайтенбюхер Р. Чого у 1991-му так боявся Буш. США визнали незалежність України після референдуму 1 грудня лише через 25 днів, і ось чому — історія з NV // NV. — 2023.
• Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України - 1988-1991. Процитовано 18 грудня 2021.
• Акім Галімов, Марина Траттнер. Україна мала стати незалежною ще у 18 столітті, якби не… // «Реальна історія» на YouTube. — 20 лютого 2026