Любарт

Любарт ст.-укр. Любартъ лит. Liubartas
Князь володимирський
1340 — 1366
Попередник:	Юрій II Болеслав
Наступник:	Олександр Коріятович
1370 — 1383
Попередник:	Олександр Коріятович
Наступник:	Федір Любартович
Князь галицький
1340 — 1349
Співправитель:	Дмитро Дедько
Попередник:	Юрій II Болеслав
Наступник:	Казимир III Великий
1353 — 1354
Попередник:	Казимир III Великий
Наступник:	Казимир III Великий
1376 — 1377
Попередник:	Людовик Угорський
Наступник:	Людовик Угорський
Князь луцький
1340 — 1383
Попередник:	Лев Юрійович
Наступник:	Федір Любартович
Народження:	бл. 1313 Велике князівство Литовське
Смерть:	4 серпня 1383 Володимир
Країна:	Велике князівство Литовське
Хрещене ім'я:	Дмитро
Рід:	Гедиміновичі
Батько:	Гедимін
Мати:	Євна
Шлюб:	1) Ганна-Буче 2) Ольга-Агафія
Діти:	Федір, Іван, Лазар, Семен
Медіафайли у Вікісховищі

Лю́барт-Дмитро (ст.-укр. Любартъ, лит. Liubartas; бл. 1313^[1][2]  — 4 серпня 1383^[3]) — останній правитель об'єднаного Галицько-Волинського князівства (1340—1349),^[4] князь волинський (1340—1383) та галицький (1340—1349, 1353—1354, 1376—1377).^[3] Один з молодших синів великого князя литовського Гедиміна.^[1] Засновник мурованого Луцького замку.

• Любарт (лит. Liubartas; ст.-укр. Любартъ^[5]) — литовське язичницьке ім'я.
• Дмитро — хрещене ім'я, отримане після приходу на волинський престол.
• Любарт-Дмитро, або Лю́барт-Дмитро́ Гедимі́нович — з язичницьким і християнським іменем, і по-батькові.^[6]

Точний рік народження Любарта невідомий, але відомо, що він був одним з молодших синів Гедиміна. На цій підставі к.і.н. Фелікс Шабульдо вважав, що він народився між 1311 та 1315 роками,^[1] а польський історик Ян Теґовський  — між 1312 і 1315,^[2] є також версія що у 1298 році.^[7] Автори білоруського видання «Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя» схиляються до більш пізньої дати народження — бл. 1320 року.^[8]

На думку Ігоря Мицька, був сином дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Леоніда (Левна, Євна). Вона ймовірно була представницею династії Романовичів, тому діти від цього шлюбу, згідно з версією Мицька, отримували право на володіння Волинню та Галичиною.^[9] Давніше польський історик Стефан Кучинський стверджував, що правдоподібно Любарт-Дмитро був сином останньої дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Євна. Також цей дослідник уважав, що документ 1322 року, який князеві приписували, є фальсифікатом.^[10]

У 1325 році, по смерті тестя, короля Андрія Юрійовича, Любарт, за дослідженнями Володимира Антоновича, одержав Східну Волинь і ще за життя батька переселився в цю область^{[джерело?]}. За даними Яна Длугоша, у 1336 році спустошив Мазовію.^[10]

Після смерті правителя Русі Юрія II Болеслава у 1340 році бояри проголосили Дмитра, по жіночій лінії зятя Юрія ІІ, володарем Руського королівства.

Польський король Казимир III Великий негайно здійснив похід на Львів, однак, забравши собі королівські регалії, повернувся до Кракова. У Галичині місцеві бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар та за їхньою допомогою встановили боярську олігархічну республіку. Номінально бояри визнавали зверхність то Любарта, то Казимира ІІІ, то угорського короля Людовіка І, граючи на протиріччях між ними, а фактично правив Дмитро Дедько — як «управитель Руської землі».^[8][11]

У 1349 році Казимир III зайняв Галичину і Західну Волинь, з цього часу почалася багаторічна війна за спадщину Руського королівства між Любартом і Казимиром. Вже наступного року Кейстут у союзі з Любартом витиснув польські гарнізони із замків Волинської, Холмської та Белзької земель, ввірвався навіть у землю Сандомирську та спустошив польське прикордоння. Зайняті міста він утримував за собою, але не був досить сильним для того, щоби відвоювати Галичину, захоплену Казимиром.

Литовські князі пішли в цей час на зближення з великим князем московським Симеоном Гордим — сином Івана I Калити: у 1350 за згодою останнього Любарт одружився вдруге, з небогою Симеона — дочкою князя ростовського Костянтина.^[12]

У 1350 році угорський король Людовик I уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. 1352 року Дмитро-Любарт разом з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів усю Волинь. У 1353-му литвини розірвали її, Любарт у травні, липні, вересні нападав на Польщу, але Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей купцям з Торуні, що відкрило їм шлях на західні землі Русі. Це сталось через допомогу від тевтонців ВКЛ проти Польщі, яка того року відібрала Володимир.

У 1366 році мав сутички з поляками, втримав частину Волині, зокрема, Луцьк, Стіжок, Шумськ, Острог, Полонне, Меджибіж, Ветли, Люб'яж, Чорногородок, Камінь, Мельницю,^[10] однак втратив на користь Казимира III Холмську, Белзьку землі та Володимир.

Після польського походу Любарт уклав договір з Казимиром III щодо взаємодопомоги у боротьбі з ворогами. Після смерті Казимира III в листопаді 1370 знову здобув Володимир.

У 1376 році брав участь у поході проти Польщі. У 1377 Людовик Угорський організував похід-відповідь. Любарт швидко припинив опір, завдяки чому втримав Волинь, але змушений був віддати своїх синів як заручників.

За його правління в Луцьку збудували фортецю — так званий замок Любарта. Львівській церкві святого Юра подарував 1341 року дзвін.^[10]

У 1379 році як князь луцький, володимирський підтвердив право складу Львова.

У 1382-му після смерті короля Людовика I придбав в угорських старост Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин, Перемиль (помилково називали Перемишль), Сестрятин (помилково вважали Снятин).

Леонтій Войтович визначає дату смерті як 4 серпня 1383.^[3] Дату смерті дає змогу встановити запис від 4 серпня 1384, зроблений священником церкви святої Катерини Івана на переписаній ним Псалтирі в річницю смерті великого князя Любарта. Ця книга зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі^[13].

• 1322: ст.-укр. Милостию Божею и светое его Богоматери, и светого Иоанъна Богослова, я Любартъ Кгедеминовичъ, Луцкий и Володимерский князь.^[14]
• 1347: у грамоті Візантийського імператора титулується «Володимирський король Дмитро Любарт»^[15].

1321/1323 року одружився з Ганною-Буче (Євфимією) — донькою галицько-волинського (володимирського) князя Андрія II Юрійовича (пом. до 21.5.1323), за даними Леонтія Войтовича — дочкою Лева Юрійовича,^[6] за іншими даними — дочкою Юрія ІІ Болеслава — князя Галицько-Волинського.^[16] На думку Фелікса Шабульдо, більш правдоподібним видається припущення польського історика Яна Тенговського, який уважає, що першою дружиною могла бути донька чи сестра князя Данила Острозького, а шлюб, найімовірніше, мав місце незадовго до 1328-го і тоді ж Любарт мусив прийняти православ'я й церковне ім'я Дмитро.^[1] Геронім Граля вважав, що Любарт прибрав хресне ім'я на честь тестя — князя Дмитра Острозького.^[17]

У 1349 одружився вдруге з Ольгою-Агафією (пом. після 1386) — дочкою ростовського князя Костянтина Васильовича.^[18]

Діти:^[19][20]

• Федір Любартович (бл.1351 — після 1 червня 1431) — Великий князь волинський (1383—1390, 1431), князь сіверський (1393—1405), жидачівський (бл.1405—1431);
• Іван, один з удільних князів чернігово-сіверських у пер. пол. XV ст.;
• Лазар (пом. після 1386);
• Семен (пом. після 1386);
• Василь — син першої дружини^[21]

Вулиця Князя Любарта у Києві.

Іменем князя названо 20-ту бригаду оперативного призначення, яка діє в складі 1-го корпусу НГУ «Азов».

• Любарт // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 372. — ISBN 978-966-00-1028-1. (автор статті Фелікс Шабульдо)
• Дмитро Дедько // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 406. — ISBN 966-00-0405-2. (автор статті Микола Котляр)
• Любарт // Довідник з історії України (А-Я) / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2002. — С. 1135. — ISBN 978-9665041795.
• Любарт, c. 225; Любартавічы, c. 226 //. Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя / рэд. кал.: Г. П. Пашкоў (галоўны рэд.), Т. У. Бялова і інш. ; мастак З. Э. Герасімович. — Мінск : Беларуская Энцыклапедыя імя П.Броўкі, 2007. — Т. 2. Кадэцкі корпус — Яцкевіч. — С. 788. — ISBN 978-985-11-0394-8. (біл.)
• Lubart Dymitr (w. XIV), с. 576—579 // Stefan Kuczyński. Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1972. — Т. XVII/4. (пол.)
• Любарт-Дмитро Ґедимінович [Архівовано 14 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1960. — Т. 4, кн. VII : Літери Ле — Ме. — С. 867. — 1000 екз.
• Любар // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2017. — Т. 18 : Лт — Малицький. — 711 с. — ISBN 978-966-02-7999-5.

• Stadnicki K. Lubart xiąże Wołyński. — Lwów, 1853. — 269 + XXXI s.
• Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII—XVI ст. — Львів, 1996. — 256 с.
• Леонтій Войтович. Княжа доба: портрети еліти. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — 782 с. — ISBN 966-4585-52-4.
• Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 4.

• Леонтій Войтович. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета // Княжа доба: історія і культура. — Львів, 2011. — Вип. 5. — С. 209–220. [Архівовано 29 квітня 2016 у Wayback Machine.]
• Станіслав Келембет. Любарт-Дмитро Гедимінович: Перший шлюб та династичні права на Галицько-Волинське князівство // Ruthenica. — 2019. — Т. XV. — С. 141—167.
• Войтович Л. Польща, Мазовія, Литва та Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичів // Проблеми слов'янства. — Вип. 59. — Львів, 2010. — С. 52–66.
• Дмитро Чобіт. Українська Волинська держава XIV—XV століть // ам'ятки України: національна спадщина.. — 2017. — Вип. 1 (6—7). — С. 11—29. — ISSN 0868-9644.

• Грамота 6. Князь Любарт Гедимінович дарує села соборній церкві Іоанна Богослова в Луцьку // Грамоти XIV ст. / Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики Марії Пещак. — Київ : Наукова думка, 1974. — 256 с. (Пам'ятки української мови)

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Любарт

• Родовід Любартів.