YaChudo

Гедимін

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Гедимін
Уявний портрет Гедиміна в «Описі Європейської Сарматії» Алессандро Ґваньїні, Ягеллонська бібліотека (1581)
Попередник: Юрій II (як Король Русі)
Витень (як Великий князь Литовський)
Наступник: Явнут
 
Народження: 1275[1][2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть: грудень 1341 Редагувати інформацію у Вікіданих
Veliuonad, Veliuona Eldershipd, Юрбаркський район, Литва Редагувати інформацію у Вікіданих
Поховання: Вільнюс Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна:  Велике князівство Литовське Редагувати інформацію у Вікіданих
Рід: Гедиміновичі Редагувати інформацію у Вікіданих
Батько: Будивид[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Шлюб: Євна[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Діти: Альдона Литовська, Ольгерд[5], Айгуста Анастасія Литовська, Монтвид[6], Наримунт, Кейстут[7][8], Явнут[9][10], Коріят[11], Любарт[12], Єлизавета Гедимінівна, Євфимія Гедимінівна, Maria of Lithuaniad, Witold Giedyminowicd[13] і Elena Gimontovnad Редагувати інформацію у Вікіданих

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Гедимі́н (лит. Gediminas, біл. Гедымін, лат. Gedeminne; бл. 1275[14][15] — 1341) — великий князь литовський (1316—1341)[16]. Родоначальник династії Гедиміновичів[16]. Син Будивида, брат Витеня. Батько великого литовського князя Ольгерда. Вів війни з Тевтонським орденом та князівствами Русі[16]. Розширив межі Литви за рахунок приєднання Мінської, Вітебської і Турово-Пінської земель[16]. Поширив свій вплив на Смоленщину[16]. За літописною легендою здійснив походи на Волинь і Київщину (1323—1324)[16]. Титулував себе «королем литовців і русинів»[16]. Легендарний засновник Вільнюса. Литовський національний герой. Хрещене ім'я за однією із версій — Прокопій[17][18].

Біографія

Походження

Народився близько 1275 року. Походження Гедиміна залишається дискусійним. Пізня традиція, зафіксована в білорусько-литовських літописах, вважала Гедиміна сином Витеня, однак у дипломатичному листуванні Гедиміна з Ригою він виступає братом Витеня.

У 2-ій половині XV ст. існувала тенденційна версія, зафіксована в «Польській хроніці» Яна Длугоша та в московських родоводах (Чудовська повість, Послання Спиридона-Сави), яка твердила, що Гедимін був конюхом Витеня, який зайняв трон після вбивства свого господаря і захопив владу у Литві. Ця версія, очевидно, була створена з метою дискредитувати пануючу династію Великого князівства Литовського[19]. Найбільш імовірним видається, що Гедимін був молодшим братом Витеня, сином Будивида й онуком Тройдена[14], однак дана проблема так і залишається невирішеною.

Князювання

"В'їзд Гедиміна до Києва". Леонард Ходзько, Національна бібліотека Польщі, 1835

Гедимін отримав владу по смерті брата Витеня[14]. Вів непримиренну боротьбу з німецькими лицарями, яким завдав ряд поразок. 1321 року в битві на річці Ірпінь Гедимін повністю розбив об'єднанні сили південно-руських князів: Київського, Переяславського, Галицького та двох Брянських[20]. 1325 року уклав союз з польським королем Владиславом I Локетком для спільної боротьби проти хрестоносців. 1331 року розбив війська Лівонського ордену під Пловцями (Польща)[21].

За його правління більша частина білоруських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. За даними білоруських літописів XV століття, у 1319—1320 роках він зайняв Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам'янець та інші міста. У васальній залежності від Гедиміна знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турівське князівства[21]. Полоцьке князівство за Гедиміна добровільно перейшло під зверхність литовських князів (за іншими даними, Гедимін завершив процес його підкорення).

Гробниця Гедиміна на Височині у Вільнюсі

Після смерті Юрія II Болеслава Тройденовича 1340 року син Гедиміна, Любарт, претендував на трон Королівства Русі та був проголошений Волинським і Галицьким князем[21] завдяки тому що був одружений з дочкою Юрія ІІ, Офкою. Проте Любарт змушений був піти на компроміс з галицьким боярством, і надати його лідеру, Дмитрові Детьку високий сан управителя або старости Руської землі[22].

Вважається засновником столиці Литви Вільнюса, яка вперше згадується у 1322—1323 роках[21].

У листах Папі Римському Івану XXII, ганзейським містам, францисканцям і домініканцям (1323—1324) заявляв про своє бажання прийняти християнську віру і запрошував до Литви лицарів, ремісників, купців, землеробів, священиків, однак немає достовірних даних, які б підтверджували факт його хрещення, тому питання його релігійних поглядів залишається дискусійним.

У 1341 році Гедимін був смертельно поранений під час облоги німецької фортеці Баєрбург на річці Німан.

Титул

Сім'я

Анна Гедимінівна. Міхал Стахович, Національна бібліотека Польщі, 1851

Гедимін був тричі одружений і від трьох шлюбів залишилося сім синів і шість дочок. За літописами XV—XVI століть, він за життя розділив володіння між синами:

Крім цього, у Гедиміна було 7 дочок:

Нащадки Монвіда, Кейстута, Коріата і Любарта зникли у 2-му або 3-му поколіннях. Нащадки Наримунта, Ольгерда і Євнута утворили роди, які прийнято називати Гедиміновичами, серед них були королівська династія Ягеллонів, польські, литовські та українські князівські роди: Збаразькі, Вишневецькі, Санґушки, Несвицькі, Порицькі, Воронецькі, Чорторийські, Корецькі, київські князі Олельковичі, а також московські роди Голіцини, Куракіни, Хованські, Трубецькі, Патрикеєви, Мстиславські, Більські та інші.

Вшанування пам'яті

У місті Вільнюс є проспект Гедиміна.

Вулиця Гедиміна у містах Каунас, Тракай, Паланга, Паневежис, Укмерге.

У місті Київ є вулиця Князів Ґедиміновичів.

Примітки

  1. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118746545 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ Чеська національна авторитетна база даних
  3. ↑ Rowell S. C. Lithuania Ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe, 1295–1345 — Cambridge: Cambridge University Press, 1994. — ISBN 978-0-521-45011-9
  4. ↑ Биховця літопис
  5. ↑ Н. В. Ольгерд // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1897. — Т. XXIа. — С. 911–912.
  6. ↑ Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / за ред. J. Wolff — Warszawa: 1895. — С. 665.
  7. ↑ Е. К. Кейстут // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1895. — Т. XIVа. — С. 897.
  8. ↑ Кейстут // Военная энциклопедия — СПб: Иван Дмитриевич Сытин, 1913. — Т. 12. — С. 485.
  9. ↑ В. М—н Евнутий // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1893. — Т. XI. — С. 421.
  10. ↑ Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / за ред. J. Wolff — Warszawa: 1895. — С. 587.
  11. ↑ Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / за ред. J. Wolff — Warszawa: 1895. — С. 277.
  12. ↑ Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / за ред. J. Wolff — Warszawa: 1895. — С. 202.
  13. ↑ Лицкевич О. В. «Летописец великих князей литовских» и «Повесть о Подолье»: опыт комплексного критического разбора — Санкт-Петербург: Дмитрий Буланин, 2019. — С. 344. — 928 с. — ISBN 978-5-86007-918-2
  14. ↑ а б в Войтович Л. Гедимін [Гедимінас] [Архівовано 29 березня 2017 у Wayback Machine.]… — С. 603.
  15. ↑ Русина О. не вказує чіткої дати народження → див.: Гедимін // ЕІУ. — Т. 2. — С. 64.
  16. ↑ а б в г д е ж Русина О. В. Гедимін, Гедимінас [Архівовано 7 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 64. — ISBN 966-00-0405-2.
  17. ↑ Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів [Архівовано 29 січня 2018 у Wayback Machine.] // Старий Луцьк. — 2009. — С. 36. — ISBN 961-361-013-1 Помилка параметра в {{ISBN}}: контрольна сума.
  18. ↑ Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета [Архівовано 29 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. Володимир Александрович]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. — Львів, 2011. — Вип. 5. — С. 213.
  19. ↑ Насевіч В. Гедзімін / Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. [Архівовано 9 лютого 2018 у Wayback Machine.] / рэд. Г. П. Пашкоў і інш. Т. 1: Абаленскі — Кадэнцыя. — Мінск : Беларуская Энцыклапедыя імя П.Броўкі, 2005. — 684 с.: іл. - ISBN 985-11-0314-4.
  20. ↑ дійсність цього походу Гедиміна ставиться під сумнів В. Б. Антоновичем та іншими істориками[недоступне посилання з липня 2019]
  21. ↑ а б в г д Гедимін // Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
  22. ↑ Войтович Л. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави [Архівовано 9 лютого 2018 у Wayback Machine.] // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — № 22. — Луцьк, 2009. — С. 124.
  23. ↑ Metraščiai ir kunigaikščių laiškai 1996:100-102 (лист Гедиміна до домініканців у Саксонії, в якому він зазначає свій намір прийняти хрещення); 102—108 (Лист Гедиміна до ганзейських міст, з тим самим наміром).
  24. ↑ Ґедимін… — С. 473.

Бібліографія

Джерела

  • Metraščiai ir kunigaikščių laiškai. Vilnius: 1996.

Статті

  • Русина О.. Київська виправа Ґедиміна (Текстологічний аспект проблеми) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 231 (CCXXXI). — С. 147—157.
  • Войтович Л. 24/18. Гедимін [Гедимінас (* бл. 1275 † 1341)] // Княжа доба: портрети еліти. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — 782 с. — ISBN 966-8545-52-4.

Довідники

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Гедимін

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).