Русь

Ру́сь (д.-рус. Роусь, давньоскан. Garðaríki, ср.-грец. Ῥωσία, лат. Ruthenia), або Ру́ська земля́ (д.-рус. роусьскаꙗ землꙗ) — назва країни у Східній Європі з розташуванням у середньому Подніпров'ї. Починаючи з IX століття, з приходом варягів наддніпрянські українські землі стали називатися Руською землею, а їх столицею був полянський Київ. Ця назва у широкому значенні почала вживатися і до інших земель підкорених Києву^[1].

В історіографічній традиції щодо неї вживаються терміни «Київська Русь», «Давня Русь», «Давньоруська держава», «Київська держава». Ці терміни мають відповідні мотивацію та контексти застосування, характерні умови виникнення, спричинені певною історіографічною та політико-ідеологічною ситуацією, адаптацією до пізніших національно-державних пріоритетів. Вони можуть не лише застосовуватись як вузькослужбові у межах історичних досліджень, а й набувати надмірної політизації та розширеного тлумачення — надто у питаннях раніших та сучасних претензій на «давньоруську спадщину»^[2].

Втім є незаперечним, що за більшістю інтерпретацій вихідний історичний феномен «Русі» має нижньою хронологічною межею IX ст., а верхньою — XIII ст.^[2]

При цьому варто враховувати, що значна частина соціально-політичної, етнокультурної та політико-адміністративної термінології, що традиційно використовується дослідниками Русі, за будь-яких обставин є пізньою, а тому анахронічною^[2].

У 988 р. Київська Русь прийняла православ'я від Візантії. У XI — XIII століттях Руська земля була адміністративно поділена між Київським, Чернігівським і Переяславським князівствами, а великий князь київський залишався верховним правителем Русі. З другої половини XIII століття, після знищення Київської Русі, назва охоплювала всі території, які колись корилися Києву — від Балтійського до Чорного моря. У середньовіччі використовувалася в титулах світських і духовних правителів Руського королівства, Литви, Польщі, Речі Посполитої, Новгородщини, Московії, Угорщини, Австрії тощо. У новому часі вживалася як одна із самоназв козацької держави Війська Запорозького та Російської імперії. З XVIII століття — самоназва України, Білорусі. Народ Русі називав себе русинами. Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 р. (7 разів) та Ігоря 945 р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литово-Руській державі^[1].

Проблему етимології слова «Русь», що дотепер залишається дискусійною, не змішують з питанням прив'язки цього імені до відповідної території^[3].

Більшість авторів вважають, що існувало два основних значення поняття Русь, Руська земля: вузьке — середнє Придніпров'я (Київське, Переяславське і Чернігівське князівства) і широке — всі землі, які увійшли в склад Київської Русі^[4][3][5][6]. На думку деяких російських та радянських дослідників, є дискусійними лише питання про межі Руської землі у вузькому значенні і характер змін цих меж, а також питання про те, яке із цих понять — вузьке і широке — первинне, а яке похідне^[6][7].

Рибаков^[8], Тихомиров^[9], Насонов^[10], Кучкін, Федотов^[11], Робінсон^[12], Кузьмін^[7], Мавродін^[13], Рогов^[14], Шаскольський^[15], Моця обґрунтовували первинність вузького значення Руської землі^[16]; окремі дослідники вузьке значення вважають привхідним (Ліхачов^[17], Ведюшкіна^[3])^[6].

Вживання терміна «Русь» та його похідних у давньоруських писемних пам'ятках дозволило виділити також інші їхні означення: етнічно-територіальне, політичне (династично-територіальне)^[18], конфесійне чи етно-конфесійне^[19], соціальне^[20].

Аналіз більше семисот згадок «Руської землі» в літописних зводах дозволив уточнити значення цього словосполучення, як прийнято говорити, «у вузькому значенні». «Русь» чи «Руська земля» або «вся Руська земля» позначали Київську землю, країну полян, територію Середнього Подніпров'я^{[9][23][4][24][25][26][27][14]}.

За А. Насоновим^[25], «Русь» або «Руська земля» як політично панівне над деякими слов'янськими племенами територіальне ядро існувало з першої половини X ст. Її межі визначаються територією Переяславської «області», Чернігівської, за винятком північних і північно-східних її частин, і Київської «області», за винятком Деревської та Дреговицької земель.

За Борисом Рибаковим тотожні назви Русь або Руська земля мають два географічних концентри у вузькому значенні:
1) Київ та Поросся (ядро чи «Русь всередині Русі») — область, у межах якої могла існувати якась політична єдність, що укладачами літописів ХІІ-ХІІІ ст. сприймалася як далеке минуле;
2) «вся Руська земля», у межах якої було декілька літописних племен і багато феодальних князівств, для яких політична єдність у ХІІ ст. «лише давня історична традиція» — Київ, Поросся, Чернігів, Переяславль, Сіверська земля, Курськ і, можливо, східна частина Волині, тобто лісостепова смуга від Росі до верхів'їв Сейму і Дінця^[23].

Загалом, у географічне поняття Руської землі або «всієї Руської землі» включалися такі міста: Київ, Чернігів, Переяслав Руський, Вишгород, Білгород, Василів, Треполь. Міста Поросся: Корсунь, Богуслав, Канів, Дверен, Торцьк. Міста «Чернігівської сторони»: Стародуб, Трубеч, Глухів, Курськ, Новгород-Сіверський, Остерський Городець. «Руської землі волості» (міста Погориння): Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошев, Гнійниця^[23].

На півдні (Іпат. л.), у Новгороді (НПЛ), на північному сході (Лавр. л.) «Русь» у географічному аспекті виразно протиставлялася Галичу, Суздалю, Смоленську і Новгороду^{[4][23][9][25][24]}.

class=notpageimage|

Розташування «Русі» або «землі Русі» на основі топонімів, згаданих у літописах XII та XIII століть.^[53]

•    Місце в «Русі» згідно з літописами
•    Сумнівний випадок: літописи є нечіткими або двозначними
•    Місце за межами «Русі» згідно з літописами

Проблема географічних рамок поняття «Руська земля» в широкому значенні при всій показній ясності її продовжує залишатися невирішеною^[3].

Як «найбільш систематичне джерело», яке залучають для визначення меж Руської землі в широкому значенні, визнають «Список руських міст далеких та близьких» (1375—1381 рр.), в який потрапили не тільки власне руські, але також болгарські, волоські, польські та литовські міста^[3]. На думку дослідників таке розуміння пов'язано з тим, що під терміном «руські» середньовічний книжник мав на увазі швидше за все етно-конфесійну спільність, близьку до того, що зараз іменується терміном «православний»^[54]. Також, на думку М. М. Тихомирова, «в основу визначення того, що вважати руськими містами, був покладений принцип мови» — мови книжково-письмової, яку в сучасній славістиці прийнято називати церковнослов'янською^[55].

• Русь — давня назва Київської землі, країни полян, території Середнього Подніпров'я. Відома з середини IX століття до приходу Олега (Ольгъ) в Київ (Федотов, 1837^[11]; Насонов, 1951^[25]; Тихомиров, 1979^[9])
• Русь — назва усіх земель, яка у своєму найбільш давньому та основному значенні є поняттям загальним, зверненим до всіх руських [російських] земель і до всього руського [російського] народу загалом (Ліхачов, 1950^[56]). Цей погляд заперечував дослідження літописних даних, проведених М. М. Тихомировим та його попередниками^[23] і, за Б. О. Рибаковим, «абсолютно позбавлений історичного підходу в питанні утворення народності»^[23].
• У XI—XIII століттях назва Середньої Наддніпрянщини — Київське, Чернігівське та Переяславське князівства.
• У XIII—XIV століттях назва поширюється на всю Київську Русь.

• У литовсько-польському договорі 1352 року про розподіл земель колишньої Галицько-Волинської держави вона названа «Руською землею». Галичина фігурує як «Русь, що короля слухає», а Волинь — «Русь, що Литви слухає»^[57].

У середньовічному кастильському гербовнику «Книзі знань про всі королівства», написаному анонімним автором близько 1350 року, Русь згадується під назвою великої країни «Роксія» (Roxia)^[58]. Землі Русі лежать на захід від Танаїса (Дону). Столицею цієї країни є місто Ксорман (Xorman), що одночасно є столицею окремого королівства Ксорман^[59]. Окремо від Русі згадуються Львівське королівство^[60], Новгородська держава та Московія^[59].

Русь раннього нового часу описується в «Трактаті про дві Сарматії» (1517), що був складений краківським каноніком Матвієм із Міхова. Під Руссю (лат. Russia) він розуміє південно-західну складову Європейської Сарматії, терени сучасної України, які також називає Роксоланією (лат. Roxolania)^[61]. Згідно з «Трактатом» Русь розташована між татарським Танаїсом (Доном), Сарматськими горами (Карпатами) та Таврійським островом (Кримом). На північ від неї лежить Литва, на заході — Польща, на півдні — Крим та Молдова, а на сході — Московія та Скіфія (Татарія)^[61]. По центру Русі протікає її головна річка — Борисфен (Дніпро). Біля Сарматських гір мешкають русини, на чолі яких стоять поляки^[61]. Столицею Русі є Львів^[61]. Руські землі багаті на хліб, мед, пиво, домашню худобу, хутра, рибу, рослинні барвники^[61]. На заході Русі видобувають сіль та крейду. В країні представлені 4 конфесії — католицизм, православ'я, юдаїзм та вірменське християнство^[61]. Найбільшою з них є друга конфесія, що також називається руською вірою. Русини слідують грекам у моді й обрядах, мають власне письмо, подібне до грецького, але в церквах на службі читають і співають сербською мовою^[61]. На чолі їх стоїть митрополит, що сидить у Києві, колишній столиці Русі. Руські пани і князі підпорядковуються великому князеві литовському. Руська мова побутує як в Русі, так і за її межами — в Литві, Новгородщині, Псковщині та Московії^[61].

За Гваньїні (1578) Руська земля називалася раніше Роксоланія і поділена була на Русь Білу, біля Києва, Смоленська, Вітебська, землі Сіверської; Русь Чорну в землях північно-західної Білорусі і Червону Русь біля Бескидів (Карпат) і простягається вона від Дністра до Дону, від Криму і до Литовського князівства. Жителів Руської землі називали старі автори роксоланами або слов'янами. Як синонім Русі Червоної вживалося також термін Поділля.

У праці «Книжка» 1600 року православного полеміста Івана Вишенського, Русь згадується не як країна, а як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими^[62].

Частина Русі в старих авторів називалася Сарматією Азійською (Sarmatia asiatica) на відміну від Русі, яка належала до Польського Королівства і називалася Сарматією Європейською. Пізніше цю Сарматію Азійську називали Чорною Русю і нові автори називали її Московією. Границя проходила до витоків Дніпра (біля Смоленська) та Дону (біля Новомосковська, Тульської об-ті). Власне Польща називалася в ті часи — Вандалія. Біла Русь обмежувалася — Великим Князівством Литовським. І до Червоної Русі, яка власне Королівською називалася, входили: Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Холмська, Белзька та Галицька землі, Львівська земля, яка називалася також Малою Русю або Південною Русю (Russia Australis), сюди входило також місто Ярослав.^[63]

Назва «Русь» з'явилася вперше на картах (1154, 1192 років) Мухаммада аль-Ідрісі («ар-Русіййа» — «Русь») та на англійських Солійській («Карті Генріха Майнцького») межі ХІІ-ХІІІ ст. («Russia» — «Русь») біля устя Дунаю, Герефордській карті 1290-х рр. («Rusia» — «Русь»), німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. («Rusia regio» — «Країна Русь»), карті Джона Водллінгфордського сер. ХІІІ ст. («Russia» — «Русь») тощо^[64][65].

У Речі Посполитій 1569–1795 років Руссю називали українські етнічні та білоруські землі, що перебували під владою Корони Польської. Вони входили до складу провінції Великого князівства Литовського та Малопольської провінції.
Малопольська провінція поділялися на такі воєводства^[66]:

Воєводство		Центр
	Підляське воєводство	Дорогочин
	Руське воєводство	Львів
	Белзьке воєводство	Белз
	Волинське воєводство	Луцьк
	Подільське воєводство	Кам'янець
	Київське воєводство	Київ
	Брацлавське воєводство	Брацлав
	Чернігівське воєводство	Чернігів

• Русі присвячено однойменний вірш Василя Симоненка^[67]
• Альбом Dub Buk «Русь понад усе!»

• Київська Русь
• Королівство Русь (назва)
• Давньоруська етнокультурна спільність

• Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World /translated by C. Markham. London, 1912. [14]
• Mathiae de Mechovia. Tractatus de duabus Sarmatiis… Cracoviae: Ioannis Haller, 1517 (De Russia, de districtibus eius, de abundantia et contentis in ea); Меховский Матвей. Трактат о двух Сарматиях… М.-Л., 1936. (О Руссии… [Архівовано 27 вересня 2013 у Wayback Machine.] C. 94—99).
• Іпатіївський список, зокрема «Повість минулих літ», «Київський літопис» та «Галицько-волинський літопис».
  • Махновець, Леонід (1989). Літопис Руський за Іпатським списком (укр.). Київ: Дніпро. — Сучасний український переклад Іпатіївського літопису з коментарями з Хлєбніковського списку.
  • Heinrich, Lisa Lynn (1977). The Kievan Chronicle: A Translation and Commentary [Київська літопис: переклад та коментар] (PhD diss.) (англ.). Нашвілл: Vanderbilt University. с. 616.
  • Perfecky, George A. (1973). The Hypatian Codex Part Two: The Galician–Volynian Chronicle. An annotated translation by George A. Perfecky [«Іпатіївський Список», частина друга: «Галицько-волинська літопис». Переклад з коментарями Джорджа А. Перфекі] (PDF). Мюнхен: Wilhelm Fink Verlag. OCLC 902306.
• Лаврентіївський список, зокрема «Повість минулих літ» та «Суздальський літопис».
• «Новгородський перший літопис» (НПЛ).

• Грушевський, М. С. Історія України-Руси. Київ-Львів, 1907. Т. 4.
• Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.): Курс лекций. М., 1998. [15] [Архівовано 20 березня 2013 у Wayback Machine.]
• Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. Т. I: Античные источники. Москва, 2009. ISBN 978-5-91244-004-5
• Купранець О. Походження назви «Русь» в «Хроніці Руської землі» Олександра Гванінуса з 1611 року. Рим-Торонто, 1977.
• Моця О. П. Південна «Руська земля». К., 2007.
• Насонов, А. Н. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. Москва, 1951. С. 27-44.[16] [Архівовано 15 грудня 2019 у Wayback Machine.]
• Рыбаков Б. А. Происхождение Руси // Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. М., 1982. С. 55-67, 73, 85-90. [17] [Архівовано 24 липня 2020 у Wayback Machine.]
• Тихомиров М. Н. Русское летописание. М., 1979. С. 22-48. [18] [Архівовано 8 грудня 2009 у Wayback Machine.]
• Брехуненко В. Привласнення Московією імені «Русь»/«Росія» // Україна й українці: ім'я як поле битви / Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України; Національний музей Голодомору-геноциду, Інститут дослідження Голодомору. ‒ К., 2020. ‒ С. 237‒254. ‒ ISBN 978-966-02-9012-9.
• Андрощук Ф. О. Від вікінгів до Русі. — Київ: Laurus, 2022.
• Raffensperger, Christian; Ostrowski, Donald (2023). The Ruling Families of Rus: Clan, Family and Kingdom [Правлячі родини Русі: клан, рід і королівство] (англ.). London: Reaktion Books. с. 309. ISBN 978-1-78914-745-2. (е-книга)

• Войтович Л. Русь: поморські слов'яни чи варяги? [Архівовано 13 липня 2021 у Wayback Machine.] // ПС. — Львів, 2011. — Вип. 60. — С. 33–46.
• Генсьорський А. І. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі… [Архівовано 1 серпня 2009 у Wayback Machine.] // Дослідження і матеріали з української мови. — К., 1962. — Т. V. — С. 16—30.
• Жиленко І. В. До історії використання топоніму «Русь», «Рóссія» в українській історіографії до XVIII ст. та, зокрема, автором «Синопсиса» // Синопсис Київський. — К., 2002.
• Кучкин В. А. «Русская земля» по летописным данным XI — первой трети XIII в // Древнейшие государства Восточной Европы : материалы и исследования : 1992—1993 годы / Российская Академия наук, Институт российской истории ; отв. ред. А. П. Новосельцев. — Москва : Наука, 1995. — С. 74—100. — ISBN 5-02-009784-5.
• Моця О. П. «Руська» термінологія в Київському та Галицько-Волинському літописних зводах // Археологія. — 2009. — № 1. — С. 7-16. [19] [Архівовано 14 грудня 2013 у Wayback Machine.]
• Иван Рогов. О понятии «Русь» и «Русская земля» (по памятникам письменности XI — начала XII вв.) // Формирование раннефеодальных народностей / відп. редактор Володимир Королюк. — Москва : Наука, 1981. — С. 151—156. (рос.)
• Стех М. Р. «Очима культури» 16. Про Русь і руську спадщину [Архівовано 2 травня 2014 у Wayback Machine.]
• Толочко П. П. Где находилась изначальная Русь? [Архівовано 21 лютого 2014 у Wayback Machine.] // Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років. Матеріали міжнародної наукової конференції. — Чернігів : Вера и Жизнь; Луцьк : Терен, 2012. — С. 4-17.
• Тихомиров М. Н. Происхождение названий «Русь» и «Русская земля» // Советская этнография. — 1947. — № 6—7. — С. 60—80 (перевид.: Тихомиров М. Н. Русское летописание. — М., 1979. — С. 22—48).
• Федотов А. О значении слова Русь в наших летописях // Русский исторический сборник. — М., 1837. — Т. 1. — С. 104—121.

• Котляр, М. Ф. Русь [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 388. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• Котляр, М. Ф. Руська земля [Архівовано 9 липня 2016 у Wayback Machine.] // там же, с. 389.
• Русь // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1647—1649. — 1000 екз.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Русь

• ВІДЕОЕКСКУРСІЯ «Східні слов'яни. Держава Русь» від Національного музею історії України
• Брехуненко В. Міф 10. Русь — давня назва Росії. Князі Київської Русі — «русскіє князья», а її населення — «русскіє люді», тобто росіяни // Війна за свідомість: російські міфи про Україну та її минуле / Віктор Брехуненко; [наук. ред. Т. Пархоменко]; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. — Київ, 2017. — С. 67—72. — ISBN 978-966-02-8249-0