Кернаве

Кернаве
лит. Kernavė, біл. Кернаў, пол. Kiernów, ст.-біл. Керновъ
Герб Кернаве Прапор Кернаве
Основні дані
54°53′00″ пн. ш. 24°51′00″ сх. д. / 54.883333333333° пн. ш. 24.85° сх. д.
Країна	Литва
Регіон	Вільнюський
Перша згадка	1279
Площа	194.4 км²
Населення	272 (станом на 2011 рік)
Часовий пояс	+2
GeoNames	598226
OSM	↑1016308 ·R (Ширвінтоський район)
Поштові індекси	LT-19014
Міська влада
Вебсайт	kernave.org
Мапа
Кернаве Кернаве (Литва)
Кернаве у Вікісховищі

Кернаве (лит. Kernavė, біл. Кернаў^[1] або Кернова,^[2] пол. Kiernów, ст.-біл. Керновъ) — невеличке містечко у Литві, яке є адміністративним центром староства у Ширвінтоському районі Вільнюського повіту і яке розташоване на правому березі річки Няріс, за 18 км на південий захід від Ширвінтоса, за 35 км на північний захід від столиці Вільнюса. Чисельність населення містечка — 272 особи, Кернавського староства — 307 (станом на 2001 рік).

Відоме своїм історико-археологічним комплексом пам'яток «Кернавські кургани» Державного культурного заповідника Кернаве (лит. Valstybinis Kernavės kultūrinis rezervatas), який ще називають Литовською Троєю. Пам'ятки являють собою залишки середньовічного міста Кернаве та оборонної системи з п'яти дерев'яних замків XIII—XIV ст., які в 2004 були включені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.^[3][4]

Ймовірне місце розташування столиці давніх литовців.

Д.ф.н. Александрас Ванагас у своєму Етимологічному словнику литовських гідронімів звернув увагу, що містечко Кернаве знаходиться поблизу однойменного озера і пов'язував походження їхніх назв. Він вважав, що назва утворена від лит. kérnavė — слова, яке означає «болотисте, грузьке місце на луках або в лісах», та пов'язана з лит. kerna — «густі зарості, місце, де щось щільно зрослося докупи».^[5]

У писемних джерелах зустрічаються різні варіанти топоніму: Kernowe (1279), Kernow (1365), Керново (XVI ст.), Kiernow (1613), Керновъ (1689).^[6]

Третя редакція білорусько-литовського літопису, яка була написана у XVI ст. і має назву «Хроніка Биховця», починається з легенди про заснування Литви міфічним князем Палемоном, а далі міститься короткий переказ про заснування міста Кернаве нащадками Палемона:

А в того князя Куноса було два сини, один Кернус, а другий Гімбут. І, пануючи в землі Жемайтській, почав розмножуватися і розширюватися та переходити за річку Вілію, в землю Завілейську, і перейшовши вище річку Святу, знайшов місце дуже гарне і сподобалося йому дуже те місце, і він там поселив свого сина Кернуса, і назвали те місто ім'ям сина Кернов.[7]

Нижче Кернаве згадується вже як столиця Великого князівства Литовського, де править інший представник династії Палемоновичів:

І після смерті Романа почав княжити його старший син Наримунт, і створив місто Кернов, і переніс столицю з Новогрудка до Кернов, і почав княжити, і назвався великим князем новогрудським, литовським та жемайтським.[8]

Втім, першу частину «Хроніки Биховця», яка містить наведені вище перекази про Кернов, дослідники називають «баснословною»^[9] і не вважають, що вона має якусь історичну основу, та порівнюють її з типовими фольклорними літописними історіями про заснування нової держави трьома Рюриковичами або трьома Києвичами.^[10]

Кернавські пагорби зберігали археологічні знахідки людської діяльності різних епох. Найдавніші з них (крем'яні артефакти та кераміка з прожилками на поверхні) датуються вченими кінцем II тисячоліття до н. е. Вони були виявлені на Замковій горі.^[11]

Найстаріше поселення культури штрихованої кераміки тут існувало в I ст. до н. е. — II ст. н. е. на Вівтарному пагорбі. В культурному шарі того періоду знайдена штрихована кераміка, тягарі дяковського типу, залізні шила, ножі та плоска ливарна форма з тесаного каменю. У II ст. н. е. поселення було спалене.^[11]

Невдовзі виникло інше поселення, яке розташовувалося вже на трьох пагорбах: Вівтарній горі, Гострій горі та «Троні Міндовга». Стародавні мешканці залишили грубу ліпну кераміку та залізні наконечники списів. Це поселення теж було спалено у середини V ст, а знайдені тригранні наконечники стріл вказують, що нападники були кочівниками.^[11][12]

Черговий раз люди оселилися і збудували городища на Кернавських пагорбах у другій половині I тис. У культурних шарах IX—XII ст. археологи виявили окрім ліпної, гончарну кераміку з хвилястим орнаментом; ще був знайдений фрагмент бронзової шийної гривні.^[11][12] Історики вважають, що поселення було засноване як один з племінних центрів литовського племені аукштайтів.^[13]

Найбільш багатий культурний шар відповідає XIII—XIV ст., у якому добре видно сліди руйнування і пожеж городища у 1365 і 1390 роках. Після спалення 1365 городище було збільшено, проведені земляні роботи зі зміцнення оборонного валу, навколо побудована нова дерев'яна стіна, яка була обмазана глиною. Після руйнації 1390 городище вже не відновлювалося.^[14]

В другій половині XIII ст. городище перетворилося на місто^[15] і основне його населення було ремісниками.^[16]

В XIII—XIV ст. Кернаве та Вільно були двома найбільшими містами Литовського князівства.^[17]

Український історик Володимир Антонович XIX ст. запропонував гіпотезу, що Керновський уділ з Новогрудком були осердям володінь князя Міндовга, який у 1230-1240-х об'єднав литовські землі у єдину Литовську державу.^[18]

Кернаве у XIII столітті був одним з найважливіших центрів утворення Литовської держави. Тут була утворена перша резиденція правителя з потужною системою оборонних укріплень. У підніжжя пагорба, на якому був розташований п'ятиметровий оборонний комплекс, у долині Пахаута було розташоване середньовічне місто, у якому нараховувалось близько 3-4 тисяч жителів. Місто мало впорядковану вуличну систему, житлові будинки та численні майстерні. Археологічна знахідки вказують, що мешканці займались вузькоспеціалізованим ремісництвом (ювелірна справа). Перші литовські купці Ремейшис та Студіла (що була згадані у Ризькій книзі боргу, датованій XIII століттям) також жили в Кернаве.

• 
  Мапа розселення балтських племен в кінці XII ст.
• 
  Литовські замки Міндовга (реконструкція Томаса Баранаускаса)
• 
  Літописна Литва у др. пол. XIII ст.

• Оксана Юрченко. Дешифрування числових рядів Хроніки Биховця // ЕМІНАК Науковий щоквартальник №2 (14) (квітень-червень) 2016. — 2016. — № 3. — С. 77—82.

• Археологические памятники культурного резервата Кярнаве. офіційний сайт ЮНЕСКО (рос.). Процитовано 11 червня 2026. (рос.)
• Летописи // Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907. (рос.)
• Хроника Быховца / Гол. ред. М. Тихомиров; Передмова, комент. та пер. М. Улащик. — М. : Наука, 1966. — 155 с. (рос.)
• Гудавичюс Э. Том I: С древнейших времен до 1569 года // История Литвы. Том I. — М : Фонд имени И. Д.Сытина, BALTRUS, 2005. — Т. 1. — 680 с. — ISBN 5-94953-029-2. (рос.)
• Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. — М. : АН СССР, 1959. — 533 с. (рос.)
• Куликаускас П., Лухтан А. Исследования в Кернаве // Наука. — М., 1980. — Т. Археологические открытия 1979 года. — С. 379—380. (рос.)
• Волкайте-Куликаускене Р. Раскопки городища Замковая гора в Кернаве // Наука. — М., 1985. — Т. Археологические открытия 1983 года. — С. 420. (рос.)

• Кернаў, c. 87—88 //. Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя / рэд. кал.: Г. П. Пашкоў (галоўны рэд.), Т. У. Бялова і інш. ; мастак З. Э. Герасімович. — Мінск : Беларуская Энцыклапедыя імя П.Броўкі, 2007. — Т. 2. Кадэцкі корпус — Яцкевіч. — С. 788. — ISBN 978-985-11-0394-8. (біл.)
• Смоліч А. Географія Беларусі. — Вільня : Друкарня «Віленскага Выдавецтва», 1922. — 307 с. (біл.)

• Александрас Ванагас. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas. — Vilnius : Mokslas, 1981. — С. 409. (лит.)
• Vanagas, Aleksandras. Lietuvos miestų vardai / Parengė ir pratarmę parašė V. Maciejauskienė. — Vilnius : Mokslo ir enciklopedijų loxas, 1996. — 322 с. — ISBN 5-420-01354-1. (лит.)
• Kernavės piliakalniai Том 10, с. 490 //. Visuotinė lietuvių enciklopedija (Універсальна литовська енциклопедія). — Vilnius : Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 2006. — Т. 10. (лит.)
• Valstybinis Kernavės kultūrinis rezervatas Том 25, с. 271 //. Visuotinė lietuvių enciklopedija (Універсальна литовська енциклопедія). — Vilnius : Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 2014. — Т. 25. Venk–Žvo. (лит.)