Жмудь

Жмудь
лит. Žemaitija
Прапор Герб
Адм. центр	Тельшяй
Найбільше місто	Шяуляй
Країна	Литва
Номерний знак	LT
Офіційна мова	Жмудська
Населення
• повне	≈ 0,5 млн.
Площа
• повна	≈ 21 000 км²
Часовий пояс	UTC +2
Вебсайт	samogitia.mch.mii.lt
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Жмудь

Жмудь, також Жема́йтія (лит. Žemaitija, жумуд. Žemaitėjė) — регіон на північному заході Литви, на березі Балтійського моря. Історична батьківщина жмудинів, носіїв жмудської мови, діалекту литовської. Займає терени Тельшайського і Шяуляйського повіту. Центральне місто — Тяльшяй. Найбільше місто — Шяуляй. Площа — близько 21 тис. км². Населення — близько 500 тис. осіб.

Жмудь відома з 1219 року і вже в той час була залежною від Литовської держави. У XIII—XV ст. терени Жемайтії були затиснуті між Лівонським та Тевтонським орденом, які з 1220-х постійно здійснювали напади на жмудинів з метою завоювання і, коли на деякий час лицарям вдавалося їх підкорити, жемайти вчергове повставали і знову позбувалися німецького правління. У 1409/1411 Жмудь була остаточно відвойована Великим князівством Литовським і на її землях було утворене Жемайтське староство.

• Жема́йтія (лит. Žemaitija, жмуд. Žemaitėjė) — литовська назва
• Жемотська земля (ст.-укр. Жемотьская земля), Жемойтська земля (ст.-укр. Жемоитская земля^[1]), Жомойтська земля (ст.-укр. Жомоитская земля) — староукраїнська назва; походить від литовської, яка в перекладі слов'янською означає «Побережна земля»^[1].
• Жемоїть, або Жомойтія — староукраїнська назва
• Жмудь (пол. Żmudź, біл. Жмудзь) — польська назва, що походить від староукраїнської.
• Ни́жня Литва́
• Самейтія (нім. Sameiten, Samaythen) — стара німецька назва.
• Самогітія (лат. Samogitia), або Самогетія (лат. Samogetia) — латинські назви.

Жмудь (Жемайтія) у XIII—XIV ст. займала значні терени.

Вперше згадується як протодержавне утворення у Галицько-волинському літописі під 1219 роком, а її правителями тоді зазначені князі Ердзивіл та Вікінт, які серед 20 литовських князів приїхали у складі великого посольства до руських правителів Волині — княгині Анни та її синів Данила і Василька Романовичів:

На поч. XIII ст. у Балтику прийшли німецькі хрестоносці з метою силою навернути місцеве населення до католицтва. Хрещення супроводжувалося завоюванням місцевих племен і вже невдовзі поневолення почало загрожувати всім балтам. У 1210-х хрестоносці підкорили цілу низку племен, однак жемайти вперто та довго відстоювали свою релігійну та політичну незалежність. В наступні десятиліття писемні згадки про Жмудь часто з'являються у німецьких хроніках, головним чином, це звістки про боротьбу із завойовниками, яка тривала з перемінним успіхом до поч. XV ст.^[3]

У Жемантії знаходилося литовське святилище Ромува і гнані з навколишніх литовських земель волхви знаходили тут притулок ще і в XV ст. Окрім того, Жмудь була ретельною берегинею національних переказів і звичаїв, ревно відстоювала їх проти всіх спроб великих князів литовських ввести будь-які нововведення.^[3]

Після підкорення естів, хрестоностці у 1219 розпочали наступ на земгалів, які жили на південь і на захід від Даугави. Земгали були етнічно споріднені з жемайтами і пов'язані з ними політично. Відтак, жемайти і литовці часто виступали їх союзниками у боротьбі із завойовниками. У відповідь у 1234 хрестоносці Тевтонського ордену і Ордену мечоносців оголосили об'єднання у «вічну лігу», направлену проти жемайтів і литовців, після чого набіги на них хрестоносців почастішали.^[4]

У другій половині літа 1236 року мечоносці організовали хрестовий похід на Жемайтію, у якому брали участь лицарі із Західної Європи. У війську хрестоносців були також християнізовані ести, ліви, латгали, а також 200 вояків із Пскова. Втім, об'єднане військо жемайтів та земгалів на чолі з князем Вікінтом здобуло важливу перемогу при Сауле. Орден мечоносців був дуже послаблений поразкою і просування загарбників було тимчасово зупинено.^[5]

У др. пол. 1230-х князю Міндовгу вдалося частину балтських теренів об'єднати у Литовське князівство, вважається, що в цей період жемайтійські князі стали залежними від нього.

У 1249—1252 Міндовг задумав вигнати удільних литовських правителів, серед яких були жемайтіські князі Ердзивіл та Вікінт, аби забрати собі їх землі. Вікінт звернувся по допомогу до Данила Романовича, внаслідок чого проти Міндовга сформувалася коаліція литовських князів за підтримки Галицько-Волинського князівства та Лівонського ордену. Проте Міндовгу вдалося підкупити магістра хрестоносців Андреас фон Фельфена і укласти перемир'я з князем Данилом, в результаті чого Вікінт залишися без союзників.

В 1252 Міндовг взяв в облогу Вікінта у його столиці — замку Твиреметь (суч. Твярай). Місто допомагали обороняти загін половців і військо Данила Романовича. Міндовг не зміг його захопити і був змушений відступити.^[6]

Невдовзі Вікінт помер, а Міндовг, який був прийняв хрещення ще у 1251, за договором 1253 отримав титул короля, але передав частину Жемантії Лівонському ордену.^[7] Проте жемайти не скорилися і міцно трималися своїх традицій язичництва: у 1255 рада жемайтійських князів обрала своїм лідером князя Альмінаса, який розпочав енергійну боротьбу проти хрестоносців.

У січні 1256 року жемайти під проводом Альмінаса здійснили успішний напад на Тевтонський орден у Куронії. Альмінас намагався залучити Міндовга до боротьби проти ордену, але той не підтримав жемайтів.^[7]

Білоруський кандидат наук В'ячеслав Носевич та деякі інші історики вважають, що в цей час у іншій частині Жемайтії правив Тройнат — небіж Міндовга і його намісник.^[8]

У 1259, після спустошення Литви монголами, князь Міндовг вимушено відмовився від прав на всю Жемайтію на користь хрестоносців. Але жемайти підняли повстання і на чолі з князем Альмінасом завдали німецьким лицарям поразки у битві при Скуодасі (1259). Цю битву самі хрестоносці оцінили як восьму найважчу поразку за всю історію ордену. В битві загинуло 33 лицарі та багато простих воїнів.

Наступного року жемайти перейшли у наступ і завдали хрестоносцям Тевтонського ордену поразки біля озера Дурбе (1260). В битві загинуло багато простих вояків та 150 з 200 лицарів ордену, включаючи магістра Буркхарда фон Горнгаузена і маршала Генріха Ботеля. Ще близько 15-ти лицарів потрапили в полон.

Після цього повстання підтримали Тройнат та Міндовг і за допомогою литовців жемайти та курші звільнилися від влади лівонських лицарів (1261).^[7][9]

Важка поразка дуже послабила Тевтонський орден, що спричинило численні повстання підкорених балтських народів, в першу чергу, прусів. Завдяки цим перемогам було зупинено просування німецьких лицарів на два десятиліття, що дало змогу зміцнитися Литовській державі.

У 1283 хрестоносці напали і спалили замок жмудинів Бісену — так почалася столітня Литовсько-тевтонська війна. Метою Тевтонського ордену було завоювання Литовської низовини (Жемайтії) та будівництво там фортець для зміцнення свого контролю. Особливо часті і небезпечні були напади німецьких лицарів у XIV ст. Наслідком цих атак стало утворення безлюдної лісової місцевості між землями Ордену та Великого князівства Литовського.

У 1291 тевтонці захопили і спалили інший жемайтійський замок Колайняй і після цього у жмудському клині між Лівонським і Тевтонським орденами не залишилося жодного укріплення.

У 1295—1316 Велике князівство Литовське очолював Витень, походження якого традиційно виводять зі Жмуді. Все його правління пройшло у безперервних війнах з Тевтонським орденом, який продовжив наступ і зміг завоювати деякі прикордонні терени литовських земель.

Наступний Великий литовський князь Гедимін (роки правління 1316—1341) був братом або сином Витеня, отже, теж мав жемайтійське походження. Йому також довелося вести нескінченну боротьбу з німецькими лицарями. Гедиміну вдалося зміцнити Литовську державу за рахунок приєднання білоруських земель.

У 1320 відбулася битва під Медниками, у якій жемайти перемогли тевтонське військо з 40 лицарів і кількох сотень інших воїнів. Після битви захопленого в полон лицаря Герхарда Руде жмудини принесли в жертву язичницьким богам через спалення його у латах на бойовому коні.

У 1328—1329 хрестносців підтримував чеський король Ян I Люксембурзький, з його поміччю лицарі захопили кілька важливих жемайтійських фортець.

З 1330 активізувався Лівонський орден, який у наступному десятилітті провів низку походів проти Литви, три з них були спрямовані на Жмудь (у 1330, 1332 і 1333 роках).

У 1335 тевтонці за підтримки Яна Люксембурзького напали на литовську фортецю Піленай, яка через безвихідь була спалена захисниками. Поруч на межі Литви і Жмуді завойовники заснували Байєрбурзський замок, який став базою для подальших нападів, зокрема, і на жемайтійські землі. Лише наприкінці 1330-х хрестоносці знизили активність і їх наступ зупинився.

З 1345 Литовською державою керували як співправителі два сини Гедиміна — Ольгерд і Кейстут, останній керував північними землями і був тракайським князем та сюзереном Жемантії.

У 1348 хрестоносці здійснили великий похід на Литву і в битві при Стреві завдали об'єднаному війську Ольгерда та Кейстута важкої поразки, внаслідок чого Жмудь відійшла під владу німецьких лицарів. У 1360-1370-х запекла війна тривала вже значно східніше Жемайтії.

У 1377 помер Ольгерд і його наступником та співправителем Кейстута став Ягайло. Між новими співправителями почалося боротьба за одноосібну владу. Зрештою, Кейстут був убитий Ягайлом у 1382, але внутрішня усобиця продовжилася з його сином Вітовтом. Спочатку Ягайло, а потім Вітовт уклали з хрестоносцями окремі сепаратні мирні угоди, у яких погодилися на передачу лицарям Жемайтії.

У 1398 Вітовт Салінською угодою знову відмовився від Жемайтії на користь хрестоносців, але жмуди повстали і намагалися вибороти незалежність у 1400—1401 роках, тому бойові дії поновилися і тривали 3 роки, після чого у 1404 Вітовт вчергове зрікся Жемайтії.^[3]

Успішне повстання жемайтів почалося у 1409, яке Вітовт підтримав, внаслідок чого почалася Велика війна (1409—1411), у якій Вітовт разом з Ягайлом завдали хрестоносцям вирішальної поразки у Грюнвальдській битві (1410) і Жмудь остаточно відійшла до Великого князівства Литовського.

Після 1410 року припинилися вторгнення Тевтонського ордену. Вітовт і Ягайло почали посилено насаджувати християнство, але внаслідок опору жмудинів воно за допомогою єзуїтів затверджується лише у XVI ст.^[3]

На землях жмудинів було утворено Жемайтійське староство, яке з 1441 року отримало автономію — відтоді староста став призначатися лише за згодою місцевої шляхти і лише з місцевих мешканців. 1495 року великий князь Олександр Ягеллончик дав Жмуді «земельний привілей» (руською мовою), що стало початком утворення станів у країні. За привілеєм 1495 року жемайти отримали право обирати старосту (великий князь лише затверджував його), мати власний суд, великий князь отримав заборону засновувати нові маєтки на Жемайтії. Навіть після судово-адміністративної реформи 1566 року Жмудь зберегла свою автономію як староство, яким було і перед тим. 1575 року Жемайтію почали іменувати князівством^[10]

Жемайтія була важливою частиною держави, повна назва якої була «Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське» (великий князь литовський мав одночасно й титул князя жмудського)

1795 року після Третього поділу Речі Посполитої більшу частину Литви окупувала Російська імперія, незначна частина Жемайтії відійшла до Прусського королівства (південно-східні райони). Невдовзі Жмудь було приєднано до Литовської, з 1801 року увійшла до складу Віленської, і 1843 року до Ковенської губерній.

З 1918 року землі Жемайтії входили до складу міжвоєнної Литовської республіки (1918—1940), а столиця колишньої Ковенської губернії (Жмуді), місто Каунас (Ковно, пол. Kowno), де-юре став центром нової держави. 3 серпня 1940 року після окупації СРСР Литви відбулося подальше нівелювання регіональних особливостей і введення російської мови в освітній процес і державний ужиток. Після відновлення Литвою незалежності 1990 року (вихід з СРСР) Жемайтію продовжили розглядати виключно як етнографічний (етнокультурний) регіон на північному заході країни, жителі якого говорять одним із двох діалектів литовської мови — жмудським. Межі етнографічного регіону не збігаються з межами Жемайтійського староства, Жемайтійського єпископства, Ковенської губернії або із сучасними адміністративними кордонами Литовської республіки, але були визначені на підставі поширення жемайтського діалекту. Найбільшим містом етнографічного регіону є Шяуляй, а історичною столицею — місто Тельшяй.

• Тельшяйський повіт
• Шяуляйський повіт

• Mindaugas (d. 1263) с. 643 // The Crusades: An Encyclopedia / Алан Мюррей. — ABC-CLIO, 2006. — 1314 с. — ISBN 978-1576078624. (англ.)
• Жмудь // Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907. (рос.)

• А.Бумблаускас, А.Ейдинтас, А.Кулакаускас, М.Тамошайтис. Історія Литви кожному. — К.: «Балтія-Друк», 2018. — сс. 38-46.
• Гудавичюс Э. Том I: С древнейших времен до 1569 года // История Литвы. Том I. — М : Фонд имени И. Д.Сытина, BALTRUS, 2005. — Т. 1. — 680 с. — ISBN 5-94953-029-2. (рос.)
• Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. — М. : АН СССР, 1959. — 533 с. (рос.)

• Галицько-Волинський літопис. Іпатіївський список [Архівовано 16 березня 2015 у Wayback Machine.]
• Мацей Стрийковський. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі. — Королевець (нині Калінінград, РФ), 1582. Переклад російською мовою (Игнатьев А., 2014)