Історія Австрії

Історія Австрії
Галльштаттська культура
Доісторична Австрія
Римські провінції (Норик • Реція)
Карантанія
Східна (Австрійська) марка
Австрійське герцогство
Австрійське ерцгерцогство
Священна Римська імперія (Габсбурзька монархія)
Австрійська імперія
Австро-Угорщина (Цислейтанія)
Німецька Австрія
Перша австрійська республіка
Федеративна держава Австрія
Аншлюс
Австрія у часи націонал-соціалізму
Окупація Австрії союзниками
Друга австрійська республіка
Портал «Австрія» переглянути обговорити редагувати

Історія Австрії охоплює період від появи перших людей в епоху палеоліту до сьогодення. Вперше згадана у 996 році під назвою Ostarrichi (Остарріхі), країна спочатку входила як маркграфство до герцогства Баварія. Із 1156 по 1453 рік вона була герцогством і з 1453 по 1806 рік ерцгерцогством, яке було самостійною частиною Священної Римської імперії. Династія Габсбургів як Дім Австрії здобула великі володіння. Протягом кількох століть її представники обиралися імператорами Священної Римської імперії. Проголошена у 1804 році Австрійська імперія (яка тоді також охоплювала Угорщину та Богемію) своєю західною частиною з 1815 по 1866 рік входила до Німецького союзу, а з 1867 року разом з тоді самостійним Угорським королівством утворила Австро-Угорську подвійну монархію. Після її розпаду наприкінці Першої світової війни Австрія у 1918—1921 роках сформувалася у своїх сучасних кордонах. Переможці в Першій світовій війні запобігли її демократичному об'єднанню з Німеччиною. Ставши диктатурою у 1934 році, у 1938 році Австрія була приєднана націонал-соціалістичним режимом до Німецького Рейху. З 1945 року Австрія знову є незалежною, з 1955 року — суверенною республікою, яка у 1995 році приєдналася до Європейського Союзу.

В епоху палеоліту люди вперше заселили територію сучасної Австрії. У кельтський період з 800 по 400 рік до н. е. на цій території виникло королівство Норик. На початку нашої ери римляни завоювали і заселили землі на південь від Дунаю. Найважливішим римським поселенням в Австрії був Карнунт.^[1]

З VI століття землі заселили бавари, а у VIII столітті вони були включені до Франкської держави. Карл Великий близько 800 року н. е. створив Аварську марку, прикордонну територію в нинішній Нижній Австрії, щоб зупинити подальше просування слов'ян та аварів зі сходу. У X столітті на схід від річки Енс виникла Австрійська марка, яка підпорядковувалася герцогу Баварії. Найстаріший збережений документ, у якому ці землі згадуються як Ostarrichi (зі значенням «Східна марка»), датується 996 роком. З 1156 року (Privilegium Minus) у Нижній Австрії правили незалежні герцоги з династії Бабенбергів. Території сучасної Австрії поступово відокремлювалися від Баварії. До 1806 року вони входили до складу Священної Римської імперії, а з 1815 по 1866 рік — до Німецького союзу.^[2]

Після смерті останнього з Бабенбергів німецький король Рудольф I у 1276 році став першим з Габсбургів, хто опанував Австрію. У наступні століття Австрія стала спадковим володінням Габсбургів, за яких вона перетворилася на провідну державу у Священній Римській імперії. У XV і на початку XVI століття Габсбурги розширили свої володіння на Іспанію, Нідерланди та частини Італії, насамперед завдяки вмілій шлюбній політиці. Так виникло габсбурзько-французьке протистояння, яке визначало європейську політику понад два століття. Імператор Карл V у 1521 році передав австрійські землі своєму братові Фердинанду I, який створив перші централізовані адміністративні структури. У 1526 році Фердинанд успадкував Богемське та Угорське королівства. Останнє, однак, після битви при Могачі здебільшого опинилося під контролем Османської імперії, яка відтепер безпосередньо межувала з австрійськими землями. Навіть після невдалої першої облоги Відня турками, османська загроза зберігалася ще півтора століття.^[3]

У XVI столітті на австрійських землях також поширилася Реформація. Політика рекатоличення, яку Габсбурги розпочали близько 1600 року, стала одним із факторів, що спровокували Тридцятилітню війну, на початку якої здавалося, що Габсбурги зможуть перетворити Священну Римську імперію на централізовану монархію під своєю владою. Однак під тиском антигабсбурзької коаліції у складі Франції, Швеції та більшості протестантських німецьких держав, з 1648 року вони були змушені обмежитися своїми австрійськими та богемськими землями в імперії. У 1683 році османські війська вдруге зазнали поразки під Віднем і під час Великої турецької війни були відкинуті аж за Белград.^[4]

Коли у 1700 році вимерла іспанська гілка Габсбургів, розпочалася війна за іспанську спадщину між Габсбургами та королем Франції Людовіком XIV. З цієї спадщини Австрія у 1713 році за Утрехтським миром отримала Іспанські Нідерланди, Неаполь та Ломбардію. Завдяки цьому та завоюванням на Балканах вона досягла свого найбільшого територіального розширення. Також у 1713 році була видана Прагматична санкція, яка передбачала єдиний порядок престолонаслідування та мала запобігти поділу імперії Габсбургів. Проте у 1740 році, після вступу на престол Марії Терезії, яка завдяки шлюбу з Францом I Стефаном Лотаринзьким заснувала нову династію Габсбургів-Лотаринзьких, почалася війна за австрійську спадщину, в якій Сілезію захопила Пруссія. Із Сілезькими війнами розпочався дуалізм між Австрією та Пруссією, який відтоді суттєво впливав на політику імперії. За імператриці Марії Терезії були розпочаті глибокі реформи в усіх сферах держави, які продовжив її син, імператор Йосиф II.^[5]

У відповідь на коронацію Наполеона I імператором у 1804 році Франц II відповів проголошенням Австрійської імперії. У 1806 році він зрікся титулу імператора Священної Римської імперії германської нації, яка таким чином припинила своє існування. Австрія брала участь у Наполеонівських війнах і в 1814—1815 роках як господар Віденського конгресу відігравала провідну роль у розбудові нової Європи. У XIX столітті національні рухи в землях монархії Габсбургів дедалі більше загрожували її існуванню. Наприкінці XIX століття суперечності між окремими етнічними групами стали очевидними. Оскільки німецький елемент держави був ослаблений після примусового виходу з Німецького союзу під тиском Пруссії у 1866 році, в 1867 році відбувся Австро-угорський компроміс і була створена цісарсько-королівська подвійна монархія. Однак у довгостроковій перспективі зменшити міжнаціональну напруженість у багатонаціональній державі не вдалося. Вона досягла кульмінації після вбивства австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєво, що спричинило ланцюгову реакцію (→ Липнева криза), яка призвела до Першої світової війни.^[6]

Ближче до кінця програної війни ненімецькі народи відокремилися від держави. Внаслідок цього та за Сен-Жерменським договором (1919) постала Австрія у своїх сучасних кордонах. 12 листопада 1918 року вона була проголошена республікою під назвою Німецька Австрія. Тривалі, важкі наслідки Великої депресії та внутрішньополітична напруженість призвели в лютому 1934 року до збройних сутичок (Громадянська війна в Австрії), які завершилися ухваленням Травневої конституції 1934 року та встановленням авторитарної корпоративної держави. Лише через два місяці австрійські націонал-соціалісти, які прагнули приєднати країну до Німецького Рейху, здійснили спробу перевороту, під час якого був убитий федеральний канцлер Енгельберт Дольфус. Путч вдалося придушити, але з вторгненням німецького Вермахту режим Адольфа Гітлера 12 березня 1938 року все ж здійснив аншлюс Австрії, який, за результатами проведеного після окупації плебісциту, був підтриманий більшістю учасників голосування.^[7] Як «Остмарк» (Східна марка) до 1945 року вона залишалася частиною нацистської держави. Після Другої світової війни Австрія була відновлена як республіка, але ще десять років залишалася окупованою союзними державами-переможницями. У 1995 році Австрія приєдналася до Європейського Союзу.^[8]

Оскільки територія, що позначається терміном «Австрія», з часом зазнала різких змін, дослідження історії Австрії порушує низку питань, наприклад, чи обмежується вона сучасною чи колишньою Австрійською Республікою, чи поширюється також на всі землі, якими раніше правили правителі Австрії. Крім того, чи повинна австрійська історія включати період 1938—1945 років, коли вона номінально не існувала? З земель, які зараз входять до складу другої Австрійської Республіки, багато було додано з часом — лише дві з дев'яти провінцій (Нижня та Верхня Австрія) є виключно «Австрією», тоді як інші частини її колишньої суверенної території зараз є частиною інших країн, наприклад, Італії, Хорватії, Словенії та Чехії. В Австрії існують регіонально та часово різні зв'язки із сусідніми країнами.^[9]

Геологічну історію регіону Альп і Гранітно-гнейсового плато Богемського масиву та їхніх передгір'їв сьогодні можна простежити аж до протерозойської ери. Визначальними для геології та сучасної географії Австрії стали альпійське горотворення та еволюція околичного моря Паратетіс, починаючи з крейдового періоду.^[10]

Найдавніші сліди людини в Австрії, віком понад 250 000 років, на сьогодні виявлені в печері Реполуст у Штирії.^[11]

Під час льодовикових періодів Альпи були вкриті льодовиками і залишалися малодоступними або взагалі недоступними для людини. Найдавніші сліди присутності людей в Австрії належать до середнього палеоліту — епохи неандертальців. Сліди неандертальців віком близько 70 000 років відомі з печери Гуденус у північно-західній Нижній Австрії. Багато пам'яток пізнього палеоліту також розташовані в Нижній Австрії. Найвідоміші з них знаходяться в регіоні Вахау, зокрема місця знахідок двох найдавніших австрійських витворів мистецтва — фігурок жінок, так званої гальгенберзької Венери зі Штратцинга/Кремс-Регберга (вік 36 000 років, рельєфна пластика, 7,2 см, зелений серпентин) та Віллендорфська Венера (вік 30 000 років, 11 см, ооліт). Подвійне поховання немовлят, виявлене у 2005 році на пагорбі Вахтберг у Кремс-ан-дер-Донау, засипане охрою і накрите лопаткою мамонта, належить до епохи граветтської культури. Його вік становить близько 27 000 років (визначено за допомогою радіовуглецевого методу), що робить його найдавнішим похованням в Австрії.^[12][13]

Скельні навіси (абрі) в долині Рейну біля Боденського озера, поховання в Ельсбетені та кілька інших пам'яток із мікролітичними артефактами є поодинокими свідченнями перехідного періоду між групами мисливців і збирачів та осілими землеробами і скотарями.^[14]

Протягом неоліту поступово заселяються всі регіони Австрії, де можна вести сільське господарство або наявна сировина. Перше доведене селянське поселення часів найдавнішої культури лінійно-стрічкової кераміки походить із Брунн-ам-Гебірге. Також до цього періоду належить найдавніша промислова пам'ятка Австрії, кремінна шахта в Мауер-Антонсгьое. Надалі зафіксовано щільне заселення представниками лендельської культури, за часів якої в Нижній Австрії було споруджено низку ронделів (круглих ровів).^[15]

Найдавніші мідні предмети походять із Карпатського басейну, зокрема скарб зі Штолльгофа (Гоге Ванд, Нижня Австрія). Високогірні поселення були поширені на сході Австрії. Протягом мідної доби внутрішньоальпійські регіони також повністю освоюються в пошуках сировини — зокрема міді. Найважливішою знахідкою є крижана мумія Етці (людина з Тізенйоха), який жив близько 3300 року до н. е. Мондзейська культура характеризується пальовими будівлями навколо альпійських озер.^[16]

Оборонні вали та городища, які дедалі частіше з'являлися вже на початку бронзової доби, ймовірно, слугували центрами влади й торгівлі, контролюючи видобуток, переробку і збут міді та олова. Процвітаюча торгівля сировиною та напівфабрикатами відображена в інвентарі поховань (Піттен і Францгаузен (Нижня Австрія)). В епоху полів поховальних урн розпочинається видобуток кам'яної солі в північній групі соляної шахти Гальштату.^[17]

Залізна доба на території Австрії позначена впливом середземноморських високорозвинених культур та степових народів. Перехід між ранньою гальштатською культурою і пізнішою, кельтською за своїм характером, латенською культурою був поступовим.^[18]

Рання залізна доба названа за відомим місцем знахідок Гальштат (Верхня Австрія) «гальштатською добою». Західний та східний ареали гальштатської культури розділені річками Енс, Іббс та Інн. Західногальштатський ареал підтримував контакти з грецькими колоніями на Лігурійському узбережжі. В Альпах підтримувалися зв'язки з етрусками та регіонами Італії, що перебували під грецьким впливом. Схід мав тісні зв'язки зі степовими народами, які населяли території від Карпатського басейну до Причорноморських степів. Населення Гальштату збагатилося завдяки солі. На Гальштатському могильнику було виявлено імпортні предмети розкоші з регіонів Північного та Балтійського морів і навіть з Африки. Найдавніше свідчення про наявність вина з території сучасної Австрії було виявлено в кургані біля селища Цагерсдорф (Бургенланд). Культовий візок зі Штреттвеґа (Штирія) є яскравим свідченням тогочасного релігійного життя. Найбільш помітним свідченням гальштатського періоду є кургани в сучасному регіоні Вайнфіртель, найбільшим серед яких є 16-метровий курган Леєберг у Гроссмуглі.^[19]

Протягом раннього залізного віку на території сучасної Австрії домінувала протокельтська гальштатська культура, яка витіснила культуру полів з урнами. Гальштатську культуру традиційно поділяють на два регіони розвитку: західний та східний. Західний район контактував з грецькими колоніями на Лігурійському узбережжі, тоді як через Альпи підтримувалися контакти з етрусками та іншими регіонами Італії, що належали до Великої Греції . Східна частина, з іншого боку, мала тісні зв'язки зі степовими народами, які тим часом переселилися до Карпатського басейну з південної України. Населення Гальштату черпало своє багатство з видобутку кам'яної солі, зокрема з шахт Зальцкаммергуту. У Гальштатському некрополі було виявлено предмети розкоші, імпортовані з районів, що простягалися від Північного до Балтійського моря і навіть аж до Африки. Найдавніші свідчення виноробства в Австрії були виявлені в Цагерсдорфі, Бургенланд, у кургані. Жертвенний візок Штретвега, знайдений у Штирії, є свідченням релігійного життя того часу.^[20]

Пізня залізна доба, або Латенська культура, була епохою кельтів, коли вперше в історії стають відомі назви окремих племен і народів. Із виникненням королівства Норик (кельтською Norig) — союзу кількох кельтських племен під керівництвом нориків — близько 200 року до н. е. на австрійських теренах постало перше державне утворення. Воно обмежувалося півднем та сходом сучасної Австрії. Захід був заселений різними ретськими племенами.

Дюрнберг та Галлайн (Зальцбург) стали найважливішими центрами видобутку солі кельтів. На сході Австрії, у басейні Оберпуллендорфа (Бургенланд), процвітала залізоробна промисловість, де виплавляли високоякісне залізо Ferrum Noricum (норицьке залізо), яке дуже цінували римляни. Укріплені високогірні поселення (опіди), такі як на горі Магдаленсберг (Каринтія), біля Шварценбаха або на горі Браусберг поблизу Гайнбурга-ан-дер-Донау неподалік від Карнунта, перетворилися на центри суспільно-політичного життя.^[21]

Більша частина сучасної Австрії була приєднана до Римської імперії близько 15 року до н. е., після того як між королівством Норик і римлянами існували жваві торговельні відносини та військові союзи. З цього розпочався римський період історії Австрії, що тривав близько 500 років.^[22]

Римський імператор Клавдій під час свого правління (41–54 рр. н. е.) заснував римську провінцію Норик, кордони якої на півночі простягалися до Дунаю, на північному сході — до Віденського лісу, на сході — приблизно вздовж сучасного східного кордону Штирії, а на південному сході та півдні — за річками Ейзак (Ізарко) та Драва. За правління Діоклетіана (284—305), провінція була розділена вздовж Головного Альпійського хребта на північну (Noricum ripense, «Прибережний Норик») і південну (Noricum mediterraneum, «Внутрішній Норик»). Територія сучасних федеральних земель Форарльберг і Тіроль, яка межувала з Нориком на заході вздовж річки Ціллер, увійшла до провінції Реція, а на сході до Норика прилягала Паннонія із сучасним Бургенландом. На півдні знаходився Регіон Х Венеція та Істрія.^[23] Дунай (Норикський лімес та Паннонський лімес) становив кордон імперії з північними частинами Верхньої та Нижньої Австрії, де проживали германські племена (маркомани та квади).^[24]

Деякі міста й поселення Австрії мають кельтське походження, наприклад Лінц (Лентос). Багато інших поселень заснували римляни. Місто Карнунт, розташоване на схід від Відня, було найбільшим римським містом на території сучасної Австрії; іншими важливими центрами були Вірунум (на північ від сучасного Клагенфурта), Теурнія (поблизу Шпітталь-ан-дер-Драу), Ювавум (Зальцбург), а також легіонерські табори Віндобона (Відень) і Лауріакум (Енс).^[25] Сьогодні важливими місцями археологічних досліджень римської доби є, зокрема, Клайнклайн (Штирія) та Цольфельд (Місто на Магдаленсберг).^[26]

У II столітті н. е. почало поширюватися християнство; тогочасна церковна організація краю сформувалася у IV століттям н. е. Проте після заселення земель баварами з VII століття тут розпочалася нова християнізація, яку здійснювали насамперед єпископи Руперт і Віргілій (ірландсько-шотландська місія).^[27]

Маркомани та їхні союзники воювали з Римом у серії руйнівних конфліктів наприкінці II століття, так званих Маркоманських війнах. Хоча маркоманам навіть вдалося вторгнутися в саму Італію, вони зрештою були розбиті та опинилися у значно слабшому становищі. До 300 року нашої ери багатьох або, можливо, більшість із них було переселено на південь від Дунаю, в глиб імперії. Руги та герули, можливо, вже переселилися до традиційних земель маркоманів на північ від Дунаю в III чи IV столітті. Laterculus Veronensis показує, що герули та руги вже мешкали десь поблизу імперії в Західній Європі приблизно в 314 році. Подібні списки з пізнішого часу IV століття, «Космографія» Юлія Гонорія, а ймовірно, також Liber Generationis, перераховують герулів разом із маркоманами та їхніми західними сусідами, квадами.^[28][29]

Велике переселення народів закріпило занепад римської влади на Заході. У 378 році нашої ери римські війська зазнали великої поразки в битві під Адріанополем, спричиненої Великим переселенням народів зі сходу, зокрема готів, аланів та гунів. У Паннонії, на сході Австрії, римляни були змушені спробувати нову політику розселення великої кількості прибулих племен.^[30] Одній з найважливіших збройних груп в Адріанополі, очолюваній Алафеєм і Сафраксом, було дозволено оселитися там, і вона мала нести військову службу на користь Риму та припинити набіги далі на захід. На практиці регіон на схід від Австрії більше не перебував під повним контролем Риму.^[31]

Оскільки контроль Римської імперії над австрійським прикордонням слабшав, здатність Реції, Норику і, особливо, Паннонії до самозахисту ставала дедалі проблематичнішою. У 405 році Готський вождь Радагайс захопив частину країни.^[32] Після кількох набігів на Італію 408 року вестготи під проводом Аларіха I прибули до Норика.^[33] Як описує Зосим, Аларіх вирушив з Емони (сучасна Любляна), що лежала між Верхньою Паннонією та Нориком, через Карнійські Альпи і прибув до Вірунума в Норику. Це було узгоджено з римським полководцем Стиліхоном після кількох сутичок між ним. За ініціативи Стиліхона римський Сенат проголосував за виплату Аларіху великої суми грошей для підтримки миру.^[33] Конфлікт тривав: Аларіх вимагав Норика та інші території, і навіть пограбував Рим у 410 році. Він помер дорогою додому того ж року.^[34] У цей період, у 409 році, святий Ієронім написав листа, у якому згадував, що багато народів з територій сучасної східної Австрії, і навіть зсередини імперії, рушили на захід і тоді окупували Галлію: «Квади, вандали, сармати, алани, гепіди, герули, сакси, бургунди, алемани і — на жаль для блага суспільства! — навіть паннонці».^[35]

У 427 році хроніка Марцелліна Коміта повідомляє, що провінції Паннонії, «які протягом п'ятдесяти років утримувалися гунами, були повернуті римлянами». Близько 430 року римський полководець Аецій воював у цьому регіоні спочатку проти ютунгів, а потім проти повстанців у Норику. Він також завдав поразки вінделікам, мешканцям північної частини римської Реції.^[36] Близько 431 року настав короткий період стабільності.^[37] Однак у 433 році Аецій фактично поступився Паннонією Аттілі та його гунам.^[38] У 451 році гуни та їхні союзники, ймовірно, пройшли через Норик і Рецію на шляху до Галлії, де того ж року перемогли Аеція та його союзників у битві на Каталаунських полях. Аттіла помер через кілька років у 453 році, після чого у 454 році відбулася битва при Недао, коли сини Аттіли та їхні остготські союзники були розбиті іншими воєначальниками, які все ще перебували в регіоні. Переможці змогли закріпити незалежні королівства на північ і схід від Середнього Дунаю. На півночі сучасної Австрії, де раніше були маркомани, оселилися руги та герули. На південь від Дунаю все ще залишалося значне римське населення, як описано в біографії Северина Норицького, написаній Евгіппієм.

У 468 році остготи здобули перемогу в битві при Болії, що зміцнило їхнє панування над придунайськими королівствами у паннонському регіоні на сході Австрії та поблизу нього. Серед тих, хто зазнав найтяжчої поразки, були скіри на чолі з Едеконом, колишнім впливовим лідером за часів Аттіли; вони втратили контроль над своєю територією, і багато з них приєдналися до римського війська в Італії. Гунімунд, правитель свевського королівства у цьому регіоні, рушив на захід. Він утворив конфедерацію з алеманами в альпійському регіоні, де на схід від них проживали бавари. Це одна з перших згадок про ранніх баварів. У 476 році Одоакр, син Едекона, став правителем римської Італії, використовуючи варварські війська, що складалися з герулів, скірів, ругів та інших народів австрійського регіону. Евгіппій описує залишки римської військової організації, що збереглися на південь від Дунаю в Норику, хоча країна перебувала переважно під контролем ругів. Він зазначає набіги Гунімунда, алеманів, тюрингів та герулів (але ще не баварів), які впливали на поселення поблизу Пассау. Альянс між ругами, остготами та східним імператором змусив Одоакра та його війська вторгнутися на ці землі і вивезти Фелетея та Гізу, короля і королеву ругів, до Італії, де їх стратили. Коли їх син Фрідеріх повернувся в регіон, вони знову напали, і у 488 році евакуювали римське населення з Норику.^[39] Фрідеріх і руги, що залишилися, рушили на з'єднання з остготами, тоді як лангобарди увійшли до регіону ругів з півночі. До 491 року на північ від Дунаю герули завдали поразки лангобардам, змусивши їх платити данину і ставши на короткий час панівною силою в австрійському регіоні.

У 493 році Теодоріх Великий, король остготів, який вже контролював Паннонію, захопив контроль над Італією за допомогою сил, які включали багато ругів, і вбив Одоакра. Як і Одоакр, Теодоріх був романізованим лідером, чий батько був воєначальником при Аттілі. На північ від них, до 500 року, залишки королівства герулів на Дунаї під проводом свого короля Родульфа стали союзниками Теодоріха. Теодоріх писав їм і тюрингам про своє занепокоєння через ризик війни між готами та франками в Галлії, що на захід від них.^[40]

У період 493—511 років король герулів Родульф загинув у битві проти лангобардів, і лангобарди розширили свою територію на схід Австрії, тоді як герули розпалися на окремі групи і переселилися в кілька інших регіонів. Теодоріх Великий зберігав вплив на австрійський регіон до своєї смерті у 526 році, передавши владу своїй дочці Амаласунті. У 527 році Юстиніан I став римським імператором у Константинополі, а у 535 році, після вбивства Амаласунти, він розпочав тривалу серію війн проти ослабленого готського королівства в Італії. В австрійському регіоні влада франків розширювалася, і Теодоріх I взяв під контроль сусідню Тюрингію в 530-х роках. Його син Теодоберт I став спочатку союзником Юстиніана в Італії, а згодом — його конкурентом за владу. У листі до Юстиніана Теодоберт стверджував, що контролює територію від Північного моря до Паннонії, що включало більшу частину Австрії. Після його смерті його дядько Хлотар I призначив Гарібальда I герцогом (dux) Баварії. У північних Альпах бавари утвердилися як східне франкське племінне герцогство близько 550 року і перебували під владою Агілольфінгів до 788 року. Землі, які були зайняті баварами, поширилися на південь до сучасного Південного Тіролю та на схід до річки Енс. Адміністративний центр розташовувався в Регенсбурзі. Бавари змішалися з ретороманським населенням і просунулися в гори вздовж Пустерської долини.^[41]

Поки влада франків консолідувалася в Баварії та західній Австрії, у 540-х роках лангобарди правили в Паннонії на території сучасної Угорщини та крайньої східної Австрії, яка раніше перебувала під владою остготів. Це призвело до їхнього конфлікту з гепідами на сході. Зрештою Юстиніан став на бік лангобардів, і у 551 році гепіди зазнали поразки. До 554 року Юстиніан за підтримки лангобардів знищив готське італійське королівство та відбив виклик з боку франків, але Італія лежала в руїнах, і імперія втратила над нею ефективний контроль. Під час війни 567 року королівство гепідів було знищене після поразки від паннонських аварів, які щойно прибули зі сходу. У 568 році лангобарди, зібравши значні сили з придунайського регіону, рушили до північної Італії.^[42]

У той час як Баварія на заході Австрії залишалася під впливом франків, авари та підвладні їм слов'яни згодом домінували в паннонському регіоні на сході Австрії, попередньо утвердившись від Балтійського моря до Балкан.^[43] На півдні сучасної Австрії слов'яни також заселили долини річок Драви, Мури та Сави до 600 року. Рух слов'ян на захід зупинив подальшу експансію баварів на схід приблизно в 610 році. Їхнього максимального просування на захід було досягнуто у 650 році в Пустерській долині, але згодом до 780 року воно поступово відступило до Енса.^[43] Межа між слов'янами та баварами приблизно відповідала лінії від Фрайштадта через Лінц, Зальцбург (Лунгау), до Східного Тіролю (Лезахталь), причому авари та слов'яни займали східну Австрію та сучасну Богемію. Держава Карантанія (пізніше Каринтія), яка охоплювала значну частину східної та центральної австрійської території, стала першою незалежною слов'янською державою в Європі з центром у Цолльфельді. Разом з корінним населенням вони змогли протистояти подальшому вторгненню сусідніх франків та аварів у південно-східних Альпах.^[44]

Вже близько 555 року баварці заснували герцогство, яке формально було васалом Меровінгів і яким керували нащадки родини Агілольфінгів. Його територія, з якої виникло герцогство Баварія, простягалася між верхів'ями Дунаю та містом Регенсбург, яке стало його столицею. Першим документально зареєстрованим герцогом був Гарібальд I, франк з родини Агілольфінгів. Відносини між франками Меровінгів та баварцями були нестабільними, між феодальним союзом та збройним конфліктом.

Слов'янські карантанці стали васалами Баварії в 745 році. Вони обрали герцога Баварії Оділона своїм графом і успішно чинили опір подальшому аварському поневоленню. Австрія стала об'єктом нових місіонерських зусиль із франкського заходу, зокрема Руперта та Віргілія з ірландсько-шотландської місії.^[45]

Напруга з франками ускладнилася під час правління герцога Тассілона III, яке почалося в 742 році. Тассіллон одружився з однією з дочок лангобардського короля Дезидерія, Ліутпергою, сподіваючись розраховувати на захист свого народу. Однак, коли стало зрозуміло, що влада лангобардів зараз занепадає (Дезидерій був розбитий і повалений у 774 році), баварський герцог уклав союз з аварами, ворогами франків. Франкський король Карл Великий побачив у цьому кроку порушення феодальної присяги, яку Тассілон дав своєму батькові Піпіну Короткому, завдяки якій він користувався повним пануванням над баварською територією та герцогським званням.^[46]

Щоб ще більше зміцнити свій союз з аварами, у 777 році Тассілон заснував Кремсмюнстерське абатство, довірене ченцям, які дотримувалися Уставу Святого Бенедикта, з метою нав'язування політичного та культурного впливу сусіднім народам. Однак він зробив помилку, вступивши в конфлікт з Церквою, обмеживши економічну незалежність баварського духовенства, і у відповідь місцеві єпископи об'єдналися проти нього. Коли Карл Великий просунувся зі своєю армією до Баварського герцогства у 787 році, провідні сановники Тассілона відвернулися від нього, і герцог не мав іншого вибору, окрім як здатися королю франків. У 788 році, після суду, проведеного з усіма юридичними гарантіями, Тассілон був засуджений до смертної кари, яку Карл Великий замінив на довічне ув'язнення в монастирі разом зі своїми дітьми. Таким чином, династія Агілольфінгів зникла. З падінням свого союзника авари спробували вилазку проти могутньої армії Карла, але в 791 році вони були розбиті та змушені були відступити до західної Угорщини. Після сейму, що відбувся у Франкфурті-на-Майні в 794 році, Баварія офіційно стала Східною Баварською маркою, частиною Франкської імперії, та втратила свою автономію.^[47]

Згодом, у 791 році, Карл Великий повів франків і баварців проти аварів, так що до 803 року вони відступили на схід від річок Фіша та Лайта.^[43] Ці завоювання уможливили створення системи оборонних марок (військових прикордонних територій) від Дунаю до Адріатики.^[48] Серед них була Східна марка, Аварська марка, яка приблизно відповідала сучасній Нижній Австрії й межувала з річками Енс, Раба та Драва, тоді як на півдні розташовувалася Каринтійська марка. Обидві марки разом називалися Marcha orientalis (Східна марка) — префектура Герцогства Баварія. Приблизно до 800 року Австрія (Österreich), «Східна держава», була приєднана до Священної Римської імперії.^[25] Каринтія спочатку була племінним маркграфством під керівництвом слов'янських князів, а після невдалого повстання Людевіта Посавського на початку IX століття — під керівництвом призначеної франками шляхти. Протягом наступних століть баварські поселенці спускалися по Дунаю та піднімалися в Альпи, внаслідок чого Австрія поступово стала переважно німецькомовною країною. Лише в південній Каринтії слов'яни зберігали свою мову та ідентичність до початку XX століття, коли асиміляція перетворила їх на невелику меншість. У 805 році з дозволу Карла Великого авари під проводом аварського кагана оселилися на південний схід від Відня.^[49]

Карл передав Марку своєму зятю Герольду Баварському, тоді як найсхідніші землі були довірені маркграфам із завданням захищати кордони королівства від слов'янського та болгарського тиску. Нова політична структура, однак, не принесла бажаної стабільності, але територія Марки часто була ареною зіткнень та суперечок між маркграфами, єпископами та сановниками, які прагнули захопити все більше і більше влади.^[50] Навіть сама Імперія перебувала у скрутному становищі: після смерті Карла Великого його син Людовик Благочестивий мусив розділити величезні землі, успадковані між його сварливими синами. Таким чином, за Верденським договором 843 року та Мерсенським договором 870 року було складено «перший план майбутньої Європи», згідно з яким сучасна Австрія разом з усім герцогством Баварія стала частиною земель Людовика Німецького.^[51]

У 862 році з'явилася нова загроза — угорці, які витіснялися з більш східних територій переважними силами противника. До 896 року угорці у великій кількості з'явилися на Угорській рівнині, звідки здійснювали набіги на франкські володіння. Вони розбили моравів, а в 907 році розгромили баварців у битві під Пресбургом і до 909 року захопили марки, змусивши франків і баварців відступити до річки Енс.^[48]

Баварія стала маркграфством за правління Енгельдеона (890—895) і була відновлена як герцогство за Арнульфа Злого (907—937), який об'єднав її з Герцогством Каринтія, зайнявши більшу частину Східних Альп. Це тривало недовго. Його син Еберхард (937—938) вступив у конфлікт із німецьким королем Оттоном I (Оттоном Великим), який усунув його від влади.

Поклавши край династії Луїтпольдінгів, Оттон посадив на баварський престол свого зведеного брата Генріха І та розширив її кордони в 949 році, включивши Каринтію, Тіроль, Фріулі, Істрію, Верону та Тренто. У 955 році Оттон успішно відкинув угорців у битві на річці Лех, розпочавши повільне відвоювання східних земель, включаючи Істрію та Крайну.^[52] Після смерті Генріха Оттон призначив своїм наступником чотирирічного сина померлого герцога, що було досить незвичним вибором для тих часів, передавши регентство його матері Юдифі.^[53] 2 лютого 962 року Оттон був коронований у Римі як імператор новоствореної Священної Римської імперії, частиною якої Австрія залишалася до її розпаду, понад вісім століть потому.^[54]

Під час правління сина Генріха, Генріха II (Норовливого) (955—976), Оттон став першим імператором Священної Римської імперії (962), а Баварія стала герцогством Священної Римської імперії. Оттон I відновив Східну марку, а в 967 році його наступником став Оттон II, який вступив у конфлікт із Генріхом і позбавив його влади, що дозволило йому реорганізувати герцогства своєї імперії.^[55]

Оттон значно зменшив територію Баварії, знову виділивши Каринтію на півдні. На сході в 976 році він заснував нову Східну марку, згодом відому як Австрія, під керівництвом Леопольда, графа Бабенберга. Леопольд I, також відомий як Леопольд Славний, правив Австрією з 976 по 994 рік.^[56]

Окремої уваги заслуговує історія Зальцбурга в ранньому Середньовіччі . Місто, яке виникло навколо абатства Святого Петра, заснованого в 696 році Святим Рупертом, було засноване як єпископство в 739 році Папою Боніфацієм VI, а потім підвищене до архієпископства в 798 році. Відтоді Зальцбург користувався автономією, підтвердженою правителями Австрійського герцогства та оформленою створенням архієпископського князівства Зальцбург у 1216 році.^[57][58]

Марками керували призначені імператором comes або dux. Ці терміни зазвичай перекладають як «граф» або «герцог», проте в ранньому Середньовіччі вони мали дещо інше значення, тому для уникнення непорозумінь історики часто використовують саме латинські версії титулів. У країнах із лангобардським населенням цей титул з часом закріпився як «маркграф» (нім. Markgraf), тобто «граф марки».^[59]

Перша письмова згадка назви «Австрія» з'явилася в 996 році в документі короля Оттона III у формі Ostarrîchi, де вона стосувалася території марки Бабенбергів. Крім того, тривалий час у вжитку була форма Osterlant, а її жителів називали Ostermann або Osterfrau. Латинізована назва Austria, що застосовувалася до цієї території, з'являється у джерелах XII століття за часів правління Леопольда III (1095—1136) (для порівняння: Австразія — назва північно-східної частини Франкського королівства). Термін «Остмарк» не є історично достовірним і, очевидно, є перекладом назви marchia orientalis, який виник набагато пізніше.^[60]

Бабенберги проводили активну політику заселення країни, вирубки лісів, заснування міст і монастирів. Спочатку вони правили маркою з Пехларна, а пізніше — з Мелька, постійно розширюючи свої володіння на схід уздовж долини Дунаю, так що до 1002 року вони досягли Відня. Східна експансія була остаточно зупинена в 1030 році угорцями, які незадовго до того прийняли християнство, коли угорський король Стефан I (1001—1038) розгромив війська імператора Конрада II (1024—1039) під Віднем.^[61]

Зрештою було сформовано «ядро» території. На цих землях залишалися сліди багатьох попередніх цивілізацій, але баварці чисельно переважали скрізь, окрім регіону навколо Боденського озера на заході, який займали алемани (Форарльберг). Зберігалися також осередки кельтсько-романського населення, зокрема навколо Зальцбурга, де залишилися римські топоніми, як-от Ювавум (Зальцбург). Крім того, це населення вирізнялося християнською вірою та своєю мовою — латинським діалектом (ретороманською). Зальцбург уже в 739 році став єпископством, а до 798 року — архієпископством.^[62]

Хоча германські баварці поступово витіснили ретороманську як основну мову, вони перейняли чимало римських звичаїв і дедалі більше християнізувалися. Подібним чином і на сході німецька мова заступила слов'янську. Сусідами Східної марки були Герцогство Баварія на заході, королівства Богемія та Польща на півночі, Угорське королівство на сході та герцогство Каринтія на півдні. За таких умов Австрія, яка все ще підпорядковувалася Баварії, залишалася відносно дрібним політичним гравцем.^[63]

Маркграфи з династії Бабенбергів контролювали дуже невелику частину сучасної Австрії. Зальцбург, що історично належав до Баварії, став духовним князівством, тоді як Штирія була частиною Каринтійського герцогства. Самі Бабенберги володіли відносно невеликими земельними масивами, адже, крім Зальцбурга, землі Пассауського єпископства належали церкві, а більшу частину решти території контролювала місцева знать. Проте вони розпочали програму консолідації своєї влади. Одним із методів було залучення залежних слуг (наприклад, роду Кюнрінгерів) як міністеріалів, яким доручали важливі військові та адміністративні обов'язки.^[64] Династія вижила завдяки таланту до політичних інтриг та везінню в епоху, коли в регіоні домінувала постійна боротьба між імператором і папством.

Цей шлях не завжди був гладким. П'ятий маркграф Леопольд II Красивий (1075—1095) був тимчасово усунутий від влади імператором Генріхом IV (1084—1105), оскільки опинився на іншому боці у боротьбі за інвеституру. Проте син Леопольда, Леопольд III Благочестивий (1095—1136), підтримав бунтівного сина імператора — Генріха V (1111—1125), допоміг йому здобути перемогу і в нагороду отримав руку його сестри Агнеси фон Вайблінген у 1106 році, уклавши союз із імператорською родиною. Після цього Леопольд зосередився на умиротворенні знаті. Його монастирські фундації, зокрема Клостернойбург та Гайлігенкройц, привели до його посмертної канонізації у 1458 році, і він став святим покровителем Австрії.^[65]

Наступником Леопольда III став його син Леопольд IV Щедрий (1137—1141). Леопольд ще більше підвищив статус Австрії, ставши також герцогом Баварії в 1139 році (як Леопольд I). Сама Баварія до того перебувала в руках династії Вельфів (гвельфів), які ворогували з Гогенштауфенами. Останні посіли імператорський престол у 1138 році в особі Конрада III (1138—1152). Герцог Баварії Генріх Гордий сам був кандидатом на імператорську корону, оскаржував обрання Конрада і згодом був позбавлений герцогства, яке передали Леопольду IV. Коли Леопольд помер, землі успадкував його брат Генріх II Язомірготт (1141—1177).^[66]

Тим часом Конрада на імператорському престолі змінив його племінник Фрідріх I Барбаросса (1155—1190), який походив як від Вельфів, так і від Гогенштауфенів і прагнув покласти край конфліктам у Німеччині. Задля цього у 1156 році він повернув Баварію Вельфам, але як компенсацію підніс Австрію до статусу герцогства за допомогою документа, відомого як Privilegium Minus. Таким чином Генріх II став герцогом Австрії в обмін на втрату титулу герцога Баварії.^[67]

Відтепер Австрія стала незалежним володінням у складі Священної Римської імперії. Німецькі поселенці завершували освоєння Східної марки. Були вдосконалені методи обробки землі й виноградарства та засновані нові селища. У період Хрестових походів міста процвітали, і зростало багатство правителів. У 1156 р. імператор присвоїв титул герцога маркграфу Австрії Генріху II. Земля Штирія, на півдні від Австрії, дісталася Бабенбергам у спадщину (1192), а частини Верхньої Австрії і Крайни було приєднано в 1229 році.^[68]

Австрія вступила в пору розквіту в період правління герцога Леопольда VI, який помер у 1230 р., прославившись як безпощадний борець з єретиками і мусульманами.

Відень, який тривалий час перебував у занепаді, в 1146 р. став резиденцією герцога. У 1189 р. він уперше згадується як civitas (місто), в 1221 р. отримує міські права і в 1244 р. їх підтверджує, одержавши формальні міські привілеї, що визначали права і обов'язки містян, які регулювали діяльність іноземних торговців і передбачали утворення міської ради. Династія Бабенбергів згасла в 1246 р., коли герцог Фрідріх II загинув у битві з угорцями, не залишивши спадкоємців. Почалася боротьба за Австрію — важливу в економічних і стратегічних відносинах територію.^[69]

У 1186 році Санкт-Георгенберзька угода передбачала, що південний сусід Австрії — Герцогство Штирія — перейде до її складу після смерті бездітного герцога Штирії Оттокара IV, яка настала у 1192 році. Штирія була виділена з північних марок Каринтії й отримала статус герцогства лише у 1180 році. Проте територія Герцогства Штирія виходила далеко за межі сучасної федеральної землі Штирія, включаючи частини теперішньої Словенії (Нижня Штирія), а також частини Верхньої Австрії (Траунгау, околиці міст Вельс і Штайр) та Нижньої Австрії (графство Піттен, сучасні округи Вінер-Нойштадт і Нойнкірхен).^[70]

Другий герцог Австрії, син Генріха II Леопольд V Доброчесний (1177—1194), став правителем цих об'єднаних територій. Леопольд, мабуть, найбільше відомий тим, що ув'язнив англійського короля Річарда I після Третього хрестового походу (1189—1192) у 1192 році в замку Дюрнштайн. Гроші, отримані як викуп, допомогли профінансувати багато його будівельних проєктів.^[71]

На той час герцоги з династії Бабенбергів стали однією з найвпливовіших керівних родин у регіоні, досягнувши піку своєї могутності за правління онука Генріха, Леопольда VI Славного (1198—1230), четвертого герцога.^[41] За його правління розквітла культура високого Середньовіччя, зокрема з'явилося готичне мистецтво.

Після смерті Леопольда його наступником став син Фрідріх II Сварливий (1230—1246). У 1238 році він розділив підвладні землі на дві частини, межею між якими стала річка Енс. Частина вище Енсу отримала назву Ob(erhalb) der Enns («Вище Енсу») або «Верхня Австрія» (хоча також використовувалися інші назви, такі як supra anasum від старої латинської назви річки та Austria superior). Землі нижче Енсу (unter der Enns) стали відомі як Нижня Австрія. Траунгау та Штайр увійшли до складу Верхньої Австрії, а не Штирії. Ще одним важливим досягненням Фрідріха стало видання Привілею (патенту) про захист євреїв у 1244 році.^[72]

Проте Фрідріх загинув у битві на річці Лейта проти угорців, не залишивши нащадків. Таким чином у 1246 році династія Бабенбергів згасла.

Після цього настав період міжвладдя — кілька десятиліть, протягом яких статус країни був спірним, а герцогство Фрідріха II стало жертвою тривалої боротьби за владу між суперницькими силами. Згідно з Privilegium Minus претендентами на австрійський престол були Маргарита, сестра покійного герцога, та Гертруда, його племінниця. Боротьба супроводжувалась політичним і військовим втручанням сусідів — Священної Римської (Штауфи, Габсбурги), Баварії (Віттельсбахи), Богемії (Пржемисловичі), Угорщини (Арпади), Русі (Романовичі), а також Святого Престолу. Завдяки шлюбам і родинним зв'язкам із Гертрудою або Маргаритою австрійський трон поперемінно займали богемський королевич Володислав (1246—1247), імператор Фрідріх ІІ (1247—1248), баденський маркграф Герман VI (1248—1250), богемський король Оттокар ІІ (1251—1252, 1254—1276), руський князь Роман (1252—1253). Після смерті Маргарити (1266), дружини Оттокара ІІ, Гертруду було вигнано з Австрії; її сина стратили, а доньки відмовилися від спадку.^[73]

Головним претендентом був Володислав, маркграф Моравії, син чеського короля Вацлава I. Король Вацлав прагнув здобути Герцогство Австрія, влаштувавши шлюб Владислава з небогою останнього герцога Гертрудою, яка сама була потенційною спадкоємицею та претенденткою на престол. Відповідно до Privilegium Minus, виданого імператором Фрідріхом Барбароссою у 1156 році, австрійські землі могли успадковуватися по жіночій лінії. Владислав прийняв омаж від австрійської знаті, але незабаром помер — 3 січня 1247 року, ще до того, як зміг фактично вступити у володіння герцогством.^[74]

Наступним у 1248 році став Герман Баденський. Він також заявив про свої претензії, попросивши руки Гертруди, але не отримав підтримки місцевої шляхти. Герман помер у 1250 році, і його претензії перейняв його син Фрідріх, проте цим планам завадило чеське вторгнення в Австрію.^[75]

Намагаючись покласти край хаосу, група австрійської шляхти у 1251 році запросила брата Владислава — короля Чехії Пржемисла Оттокара II — стати правителем Австрії (його батько намагався вторгнутися до Австрії ще у 1250 році). Потім у 1252 році Оттокар уклав союз із Бабенбергами, одружившись із Маргаритою, сестрою герцога Фрідріха II^[76] і донькою Леопольда VI, що зробило його законним претендентом на престол. Він підкорив непокірну знать і став правителем більшої частини регіону, включно з Австрією, Штирією (яка до цього перебувала під владою Угорщини), а також Крайною та Каринтією, на які він висунув претензії на основі сумнівного права спадкування.^[76]

Оттокар був законодавцем і будівничим. Серед його досягнень — заснування палацу Гофбург у Відні. Він мав усі можливості для створення нової імперії, зважаючи на слабкість Священної Римської імперії після смерті Фрідріха II (1220—1250), особливо після того, як у 1254 році зі смертю Конрада IV згасла династія Гогенштауфенів і розпочалося Велике міжвладдя в імперії (1254—1273). Через це Оттокар висунув свою кандидатуру на імператорський престол, але зазнав невдачі.^[77]

Під час міжвладдя Австрія стала ареною жорстоких переслідувань єретиків з боку Інквізиції. Перші випадки зафіксовані у 1260 році у понад сорока парафіях у південному регіоні Дунаю між Зальцкаммергутом і Віденським лісом, і були спрямовані переважно проти вальденсів.^[78]

У 1273 році Оттокар знову змагався за імператорський престол, залишившись майже наодинці зі своєю позицією в колегії курфюрстів. Цього разу він відмовився визнати владу успішного кандидата — Рудольфа Габсбурга (імператора у 1273—1291 роках). У листопаді 1274 року Рейхстаг у Нюрнбергу ухвалив рішення, що всі коронні землі, захоплені після смерті імператора Фрідріха II (1250), мають бути повернуті, а король Оттокар II повинен постати перед Рейхстагом за невизнання нового імператора Рудольфа. Оттокар відмовився як з'явитися, так і повернути герцогства Австрія, Штирія та Каринтія разом із Крайнською маркою, на які він претендував через свою першу дружину, спадкоємицю з дому Бабенбергів, і які він захопив, виборовши їх у іншого спадкоємця Бабенбергів, маркграфа Германа VI Баденського, який також претендував на спадщину Бабенбергів.^[79]

Рудольф заперечив право наступництва Оттокара на спадщину Бабенбергів, заявивши, що провінції мають повернутися до імперської корони через брак спадкоємців за чоловічою лінією (позиція, яка, втім, суперечила положенням австрійського Privilegium Minus). На короля Оттокара наклали імперську опалу, а в червні 1276 року йому оголосили війну; Рудольф узяв в облогу Відень. Переконавши колишнього союзника Оттокара, герцога Генріха XIII Нижньобаварського, перейти на свій бік, у листопаді 1276 року Рудольф змусив чеського короля передати чотири провінції під контроль імперської адміністрації.^[80]

Після того як Оттокар відмовився від своїх територій за межами чеських земель, Рудольф знову затвердив його на престолі Чеського королівства, заручив свою молодшу доньку Юдиту Габсбург із сином Оттокара Вацлавом II і здійснив тріумфальний в'їзд до Відня. Однак Оттокар висловив сумніви щодо виконання умов договору, уклав союз із деякими князями з династії П'ястів у Польщі та заручився підтримкою кількох німецьких принців, зокрема знову Генріха XIII Нижньобаварського. Щоб протистояти цій коаліції, Рудольф уклав союз із королем Угорщини Ласло IV і надав додаткові привілеї громадянам Відня.^[81]

26 серпня 1278 року армії суперників зійшлися у битві під Дюрнкрутом (на Моравському полі) на північний схід від Відня, де Оттокар зазнав поразки і був убитий одразу після завершення бою. Моравське маркграфство було підкорене, а управління ним доручили представникам Рудольфа. Вдові Оттокара Кунігунді Ростиславній залишився контроль лише над провінцією навколо Праги, тоді як юний Вацлав II знову був заручений з Юдитою Габсбург.^[82]

Таким чином, Рудольф зміг одноосібно взяти під контроль Австрію як герцог Австрії та Штирії (1278—1282), яка залишалася під владою Габсбургів понад шість століть — аж до 1918 року.

Таким чином, Австрія та Імперія опинилися під єдиною короною Габсбургів, а через кілька століть (з 1438 року) це тривало майже безперервно до 1806 року, коли імперія була розпущена, що поклало край частим конфліктам, які траплялися раніше.^[83]

Рудольф I провів кілька років, зміцнюючи свою владу в Австрії, зіткнувшись із певними труднощами при визнанні членів своєї родини наступниками влади в провінції. Зрештою, ворожість князів було подолано, і він зміг заповісти Австрію своїм двом синам. У грудні 1282 року на рейхстазі в Аугсбурзі Рудольф передав герцогства Австрія та Штирія своїм синам, Альбрехту I (1282—1308) та Рудольфу II Доброзичливому (1282—1283) як співправителям «спільно і роздільно», заклавши таким чином фундамент дому Габсбургів. Рудольф продовжував свої кампанії, підкорюючи та приєднуючи землі до своїх володінь. Він помер у 1291 році, залишивши після себе династичну нестабільність в Австрії, де герцогство часто ділили між членами родини. Проте Рудольфу не вдалося забезпечити наступництво імператорського престолу за герцогами Австрії та Штирії.^[84]

Спільне герцогство проіснувало лише рік, поки Райнфельденський договір 1283 року не встановив габсбурзький порядок престолонаступництва. Встановивши принцип примогенітури (першородства), одинадцятирічний герцог Рудольф II мусив відмовитися від усіх своїх прав на престоли Австрії та Штирії на користь свого старшого брата Альбрехта I. Хоча Рудольф мав отримати компенсацію, цього не сталося; він помер у 1290 році, а його син Йоганн згодом у 1308 році убив свого дядька Альбрехта I. Протягом короткого періоду Альбрехт I також ділив герцогства з Рудольфом III Добрим (1298—1307), а в 1298 році нарешті здобув імператорський престол.^[85]

Після смерті Альбрехта I герцогство (але не імперія) перейшло до його сина, Фрідріха Красивого (1308—1330), принаймні до 1314 року, коли він став співправителем імперії разом із Людвігом IV. Фрідріх також мусив ділити герцогство зі своїм братом Леопольдом I Славетним (1308—1326). Наступником Фрідріха став ще один брат, Альбрехт II Кривий (1330—1358).^[86]

Модель співправління збереглася, оскільки Альбрехт мусив ділити владу з іншим молодшим братом Оттоном I Веселим (1330—1339), хоча він і намагався безуспішно встановити правила престолонаступництва в «Альбертинському домашньому уставі». Коли Оттон помер у 1339 році, його два сини, Фрідріх II і Леопольд II, замінили його, через що з 1339 по 1344 рік в Австрії було троє герцогів одночасно, поки обидва вони не померли в підлітковому віці бездітними. Одноосібне правління в герцогстві Австрія нарешті повернулося, коли в 1358 році владу успадкував його син Рудольф IV.^[87]

У XIV столітті Габсбурги почали накопичувати інші провінції в околицях герцогства Австрія, яке залишалося невеликою територією вздовж Дунаю, та Штирії, яку вони придбали разом з Австрією у Оттокара. У 1335 році Альбрехт II успадкував Герцогство Каринтія та Крайнську марку від тодішніх правителів із Горицької династії.^[88]

Рудольф IV Засновник (1358—1365) був першим, хто привласнив титул ерцгерцога Австрії на основі документу Privilegium Maius 1359 року, який насправді був фальшивкою і не визнавався за межами Австрії аж до 1453 року. Однак це поставило б його на один рівень з іншими курфюрстами Священної Римської імперії. Рудольф був одним із найактивніших правителів свого часу, започаткувавши багато реформ і підвищивши значення міста Відня.^[89]

На той час Відень у церковному відношенні підпорядковувався Пассауській дієцезії, що Рудольф змінив, заснувавши собор Святого Стефана та призначивши настоятеля архіканцлером Австрії. Він також заснував Віденський університет. Він покращив економіку та встановив стабільну валюту — віденський пфеніг. Коли він помер у 1365 році, він не залишив нащадків, і згідно з Рудольфінським домашнім уставом правонаступництво перейшло спільно до його братів.^[90]

У 1363 році Рудольф IV придбав Тірольське графство у Маргарити Тірольської. Таким чином, Австрія тепер стала складною країною у Східних Альпах, і ці землі часто називають спадковими землями Габсбургів, а також просто Австрією, оскільки Габсбурги також почали накопичувати землі далеко за межами своїх спадкових володінь.^[91]

Майже все XV століття минуло в плутанині майнових і сімейних суперечок, що значно послабило політичне та економічне значення габсбурзьких земель. Лише в 1453 році, під час правління Фрідріха V Мирного (1457—1493), країна (принаймні її основні території) була остаточно знову об'єднана. Брати Рудольфа IV, Альбрехт III з косою та Леопольд III Справедливий, безперестанку сварилися і зрештою погодилися розділити королівство за Нойберзькою угодою 1379 року, що пізніше призвело до нових розколів. Загалом це призвело до утворення трьох окремих юрисдикцій:

• Нижньоавстрійські території або Niederösterreich (Верхня Австрія та Нижня Австрія)
  • Альбертинська лінія — вигасла в 1457 році, землі перейшли до Леопольдинців
• Внутрішньоавстрійські території або Innerösterreich (Штирія, Каринтія, Крайна та Австрійське Примор'я з Істрією та Трієстом)
  • Леопольдинська лінія, потім Старша Ернестинська лінія (1406—1457), продовжила існування як Ерцгерцогство Австрія.
• Передньоавстрійські території або Vorderösterreich (Тіроль, Форарльберг та швабські й ельзаські території)
  • Леопольдинська лінія, потім Молодша Тірольська лінія (1406—1490), повернулася до Леопольдинців

У 1379 році Альбрехт III зберіг за собою власне Австрію, правлячи до 1395 року. Його наступником став син Альбрехт IV (1395—1404) та онук Альбрехт V (1404—1439), який повернув імператорський престол Габсбургам і завдяки своїм територіальним надбанням мав стати одним із наймогутніших правителів Європи, якби не помер так рано, залишивши лише посмертного спадкоємця, який народився чотири місяці по тому (Ладіслава Постума, 1440—1457). Натомість вигоду отримав опікун і наступник Ладіслава, представник Леопольдинської лінії Фрідріх V Мирний (1457—1493). Оскільки Альбертинська лінія вигасла, титул тепер повернувся до Леопольдинців. Фрідріх настільки добре усвідомлював потенціал опікунства над молодим Ладіславом, що після досягнення повноліття (на той час в Австрії це було 12 років) відмовлявся дозволити йому правити самостійно.^[92]

На початку вересня 1452 року, після облоги Фрідріха у Вінер-Нойштадті, Майльберзький союз (об'єднання провінційних станів) домігся видачі Ладіслава. 6 вересня 1452 року граф Ульрік фон Ціллі та молодий Ладіслав урочисто в'їхали до Відня.

Леопольд III зібрав решту територій, правлячи до 1386 року. Його наступниками стали спільно двоє його синів: Вільгельм Ввічливий (1386—1406) та Леопольд IV Товстий (1386—1411). У 1402 році відбувся ще один поділ герцогства, оскільки Леопольд III мав чотирьох синів, а Леопольд IV та Вільгельм не мали спадкоємців. Брати, що залишилися, розділили територію між собою.

Ернст Залізний (1402—1424) взяв Внутрішню Австрію, тоді як Фрідріх IV (1402—1439) забрав Передню Австрію. Після смерті Вільгельма в 1406 році це набуло офіційної сили з утворенням двох окремих герцогських гілок: відповідно, Старшої Ернестинської лінії та Молодшої Тірольської лінії.

Ернестинська лінія (Внутрішня Австрія, 1406—1457)

Ернестинська лінія складалася з Ернста та спільного правління двох його синів після його смерті в 1424 році: Альбрехта VI Марнотратного (1457—1463) та Фрідріха V Мирного (1457—1493). Вони також ворогували між собою й урешті розділили те, що після смерті Ладіслава в 1457 році та згасання Альбертинців до Фрідріха перейшли одночасно Нижня та Внутрішня Австрія. Альбрехт захопив Верхню Австрію в 1458 році, правлячи з Лінца, але в 1462 році обложив свого старшого брата в палаці Гофбург у Відні, захопивши також і Нижню Австрію. Однак, оскільки він помер бездітним наступного року (1463), його володіння повернулися до його володінь, і Фрідріх тепер контролював усі володіння Альбертинців та Ернестинців.

Політичне становище Фрідріха значно зміцнилося з того часу, як він успадкував герцогство Внутрішня Австрія в 1424 році. З герцога він став німецьким королем як Фрідріх IV у 1440 році та імператором Священної Римської імперії як Фрідріх III (1452—1493).

Тірольська лінія (Передня Австрія), 1406—1490

Тірольську лінію представляли Фрідріх IV та його син Сигізмунд Багатий (1439—1490). Фрідріх переніс свій двір до Інсбрука, але втратив частину своїх володінь на користь Швейцарії. Сигізмунд, який змінив його, продав частину своїх земель Карлу Сміливому в 1469 році, а в 1477 році імператор Фрідріх III підніс його до рангу ерцгерцога. Він помер бездітним, але в 1490 році зрікся престолу через непопулярність, і Передня Австрія повернулася до тодішнього ерцгерцога Максиміліана I Останнього Лицаря (1490—1493), сина Фрідріха V, який тепер фактично контролював усю територію Габсбургів уперше з 1365 року.

Інквізиція діяла і за правління Габсбургів, зокрема між 1311 і 1315 роками, коли інквізиційні процеси проходили в Штайрі, Кремсі, Санкт-Пельтені та Відні. Інквізитор Петрус Цвікер проводив жорстокі переслідування в Штайрі, Енсі, Гартбергі, Шопроні та Відні між 1391 і 1402 роками. У 1397 році лише в Штайрі було спалено близько 80–100 вальденсів, про що сьогодні нагадує пам'ятник, встановлений у 1997 році.

За часів існування герцогства Габсбургів змінилося 13 герцогів поспіль, четверо з яких також були короновані як королі Німеччини: Рудольф I, Альбрехт I, Фрідріх Красивий та Альбрехт V (Альбрехт II як король Німеччини), хоча жоден з них не був визнаний Папою Римським як імператор Священної Римської імперії.

Коли герцог Альбрехт V (1404—1439) був обраний імператором у 1438 році (як Альбрехт II) як наступник свого тестя, імператора Сигізмунда фон Люксембурга (1433—1437), імператорська корона знову повернулася до Габсбургів. Хоча сам Альбрехт правив лише рік (1438—1439), відтоді кожен імператор був Габсбургом (за єдиним винятком: Карл VII, 1742—1745), а правителі Австрії одночасно були імператорами Священної Римської імперії аж до її розпуску в 1806 році.

Фрідріх V Мирний (герцог з 1424, ерцгерцог з 1453, помер 1493; як імператор Фрідріх III правив у 1452—1493 роках) у 1453 році затвердив Privilegium Maius Рудольфа IV, і таким чином Австрія офіційно стала ерцгерцогством Священної Римської імперії. Це стало наступним кроком до її піднесення в Європі, а Ладіслав Постум (1440—1457) на короткий період став першим офіційним ерцгерцогом, але невдовзі помер. Цей документ був фальшивкою, нібито написаною імператором Фрідріхом I Барбароссою і «перевідкритим». Фрідріх мав для цього чіткий мотив: він був Габсбургом, герцогом Внутрішньої Австрії та водночас імператором, а до попереднього року — опікуном молодого герцога Нижньої Австрії Ладіслава. Він також мав успадкувати титул Ладіслава, що й сталося, коли той помер чотири роки по тому, після чого Фрідріх став другим ерцгерцогом.^[93]

Австрійські ерцгерцоги тепер мали рівний статус з іншими курфюрстами, які обирали імператорів. Управління Австрією відтоді мало базуватися на принципах примогенітури (першородства) та неподільності земель. Пізніше Австрія стала офіційно називатися Erzherzogtum Österreich ob und unter der Enns («Ерцгерцогство Австрія вище і нижче Енсу»). У 1861 році воно знову було розділене на Верхню та Нижню Австрію.^[94]

Відносна влада імператора в монархії була невеликою, оскільки багато інших аристократичних династій прагнули до власного політичного впливу всередині та за межами держави. Проте Фрідріх, попри певну бездіяльність у деяких сферах, впроваджував жорстке й ефективне управління. Він здобував владу через династичні союзи. У 1477 році Максиміліан (ерцгерцог та імператор у 1493—1519 роках), єдиний син Фрідріха, одружився з Марією, герцогинею Бургундською, забезпечивши Габсбургам володіння більшою частиною Нідерландів. Стратегічне значення цього союзу полягало в тому, що Бургундія, яка лежала на західному кордоні імперії, демонструвала експансіоністські тенденції і була на той час однією з найбагатших і наймогутніших держав Західної Європи з територіями, що простягалися від півдня Франції до Північного моря.^[95]

Цей союз дістався дорогою ціною, оскільки це надбання оскаржила Франція, яка також претендувала на Бургундію, і Максиміліану довелося захищати території своєї нової дружини від Людовика XI. Зрештою конфлікт завершився вже після смерті Марії в 1482 році укладанням Арраського миру. Відносини з Францією залишалися складними, Людовик XI зазнав поразки в битві при Гінегате в 1479 році. Питання з Францією були остаточно врегульовані лише в 1493 році за Санлісським договором, після того як Максиміліан став імператором.

Цей та наступні династичні союзи Максиміліана породили відомий вислів:^[96]

Він став девізом династії. Правління Фрідріха було поворотним в австрійській історії. Він об'єднав основні землі просто тому, що пережив решту своєї родини. З 1439 року, коли помер Альбрехт V і відповідальність за обидві основні території лягла на Фрідріха, він систематично зміцнював свою владну базу. Наступного року (1440) він рушив на Рим як римський король зі своїм підопічним Ладіславом, останнім альбертинським герцогом. Коли у 1452 році його коронували в Римі, він став не лише першим Габсбургом, але й останнім німецьким королем, якого Папа Римський коронував у Римі.^[97]

Тепер династія була на шляху до того, щоб стати світовою державою. Концепція pietas austriacae (божественного обов'язку правити) виникла ще за Рудольфа I, але була переформульована Фрідріхом у вигляді абревіатури AEIOU: Alles Erdreich ist Österreich untertan або Austriae est imperare orbi universo (Доля Австрії — правити всім світом), що стало символом австрійської могутності.^[97] Проте не всі події складалися для Фрідріха вдало. Австро-угорська війна (1477—1488) призвела до того, що угорський король Матяш Корвін влаштувався у Відні в 1485 році й залишався там до своєї смерті в 1490 році. Угорщина окупувала всю Східну Австрію. Через це Фрідріх був змушений переїжджати з місця на місце зі своїм двором, перебуваючи переважно в столиці Верхньої Австрії — Лінці.

У останній рік правління Фрідріха, Максиміліан I розділяв владу зі своїм батьком, будучи обраним римським королем у 1486 році.^[98] Приєднавши землі тірольської лінії Габсбургів у 1490 році, він нарешті знову об'єднав усі австрійські землі, розділені з 1379 року. Коли Матяш Корвін помер у 1490 році, йому також довелося вирішувати угорську проблему. Максиміліан відвоював втрачені частини Австрії та за Пресбурзьким миром 1491 року уклав мир із наступником Матяша, Владиславом II.^[99] Проте династична модель поділу та об'єднання повторювалася в часі ще не раз. Через неспокійні кордони Максиміліан вважав Інсбрук у Тіролі безпечнішим місцем для столиці, розташованим між його бургундськими та австрійськими землями, хоча він рідко десь затримувався надовго, добре пам'ятаючи, як його батька неодноразово брали в облогу у Відні.^[100]

Максиміліан підніс мистецтво династичних союзів на нову висоту і заклав основи для систематичного формування династичних традицій, хоча й з чималою часткою ревізіонізму.^[101] Його дружина Марія померла в 1482 році, всього через п'ять років після весілля. Потім у 1490 році він одружився (за довіреністю) з Анною Бретонською — цей крок мав би включити Бретань, яка на той час була незалежною, до сфери впливу Габсбургів, що було сприйнято французькою монархією як провокація.^[102] У Карла VIII були інші плани: він анексував Бретань і сам одружився з Анною. Ситуація ускладнювалася тим, що він уже був заручений із донькою Максиміліана, Маргаритою Австрійською, герцогинею Савойською.^[103] Син Максиміліана, Філіп Ввічливий (1478—1506), у 1496 році одружився з Хуаною, спадкоємицею Кастилії та Арагону, і в такий спосіб придбав для Габсбургів Іспанію з її італійськими (Неаполь, Сицилія та Сардинія), африканськими володіннями та землями Нового Світу (Іспанська колоніальна імперія).^[104]

Проте вислів Tu felix Austria nube, мабуть, був більш романтичним, ніж реалістичним, оскільки Максиміліан без вагань починав війни, коли це відповідало його цілям.^[105] Врегулювавши відносини з Францією в 1493 році, він незабаром виявився втягнутим у тривалі Італійські війни проти Франції (1494—1559).^[106] Окрім воєн проти французів, велися також війни за незалежність Швейцарії. Швабська війна 1499 року ознаменувала останній етап цієї боротьби проти Габсбургів. Після поразки в битві під Дорнахом у 1499 році за Базельським договором цього ж року Австрія була змушена визнати незалежність Швейцарії — процес, який остаточно завершився за Вестфальським миром у 1648 році. Це мало символічне значення, оскільки Габсбурги походили саме зі Швейцарії, а їхнім родовим гніздом був замок Габсбург.^[107]

У внутрішній політиці Максиміліан розпочав низку реформ на Вормському рейхстазі 1495 року, де було створено Імперський камеральний суд як найвищу судову інстанцію. Ще однією новою інституцією 1495 року став Рейхсрегімент (Імперський уряд), що засідав у Нюрнбергі. Ця перша спроба впровадження демократичних елементів зазнала невдачі, й орган розпустили у 1502 році. Спроби створити унітарну державу не увінчалися великим успіхом, натомість знову випливла ідея трьох частин Австрії, що існували до об'єднання Фрідріхом та Максиміліаном.^[108]

Постійно відчуваючи брак коштів для своїх численних проектів, він сильно залежав від банкірських родин, таких як Фуггери, і саме ці банкіри згодом підкупили курфюрстів, щоб ті обрали наступником Максиміліана його онука Карла.^[109] Однією з традицій, яку він скасував, був багатовіковий звичай, за яким імператор Священної Римської імперії мав бути коронований Папою в Римі. Не маючи змоги дістатися до Риму через ворожість венеційців, у 1508 році Максиміліан за згодою Папи Юлія II прийняв титул Erwählter Römischer Kaiser («Обраний Римський Імператор»).^[98] Таким чином, його батько Фрідріх був останнім імператором, коронованим Папою в Римі, хоча його онук Карл V ще буде коронований Папою за межами Риму; жоден інший імператор Священної Римської імперії більше не коронувався Папою Римським.^[103]

Фактично, протягом усього XV століття Австрія переживала культурний розквіт: на початку століття лікар Альберта IV Галеаццо ді Санта-Софія провів перші вправи з анатомії в Центральній Європі,^[110] тоді як Віденський університет прославився викладанням арифметики та астрономії, серед найвідоміших учнів якого був Георг фон Пейєрбах . Єпископ Бріксенський, Микола Кузанський, був одним із найблискучіших наукових умів того часу.^[111] У мистецтві в Австрії не виникло типового стилю, але вплив сусідніх шкіл був поглинутий, спочатку богемської, а потім італійського маньєризму, який прийшов з тосканськими та ломбардськими фресками. Архітектура знайшла своє максимальне вираження в церковній сфері, як і скульптура.^[112] Максиміліан помер у 1519 році, через два роки після публікації 95 тез Мартіна Лютера, які започаткували протестантську Реформацію; старий імператор недооцінив ініціативу Лютера, яка невдовзі сколихнула всю Європу.^[113] Після його смерті у Відні комітет із 53 осіб передав міську раду під контроль судді Мартіна Зібенбюргера, експеримент, який трагічно закінчився через три роки засудженням до смерті всієї ради, яку вважали загрозою для влади Габсбурзької монархії.^[114]

Оскільки Філіп Ввічливий (1478—1506) помер раніше за свого батька Максиміліана, престолонаслідування перейшло до сина Філіпа, Карла I (1519—1521), який став імператором Карлом V після смерті Максиміліана в 1519 році. Він правив як імператор з 1519 до 1556 року, коли через погане здоров'я зрікся престолу (помер у 1558 році). Хоча його коронував Папа Климент VII у Болоньї в 1530 році (перед цим у 1527 році Карл здійснив пограбування Рима), він став останнім імператором, якого взагалі коронував Папа. Попри те, що йому зрештою не вдалося реалізувати своє бачення всесвітньої монархії, Карл I все одно вважається наймогутнішим з усіх Габсбургів. Його канцлер Меркуріно Гаттінара зазначав у 1519 році, що той перебуває «на шляху до всесвітньої монархії… щоб об'єднати все християнство під одним скіпетром»,^[115] що наблизило його до ідеї AEIOU Фрідріха V, а девіз Карла Plus ultra (Понад межі) підкреслював ці амбіції.^[116]

Успадкувавши володіння свого батька в 1506 році, він уже був могутнім правителем із великими володіннями. Після смерті Максиміліана ці території стали колосальними. Тепер він успадкував володіння трьох провідних європейських династій: дім Габсбургів у Габсбурзькій монархії; дім Валуа-Бургундських у Бургундських Нідерландах; та Трастамарський дім в коронах Кастилії та Арагону. Це зробило його правителем величезних земель у центральній, західній та південній Європі, а також іспанських колоній в Америці та Азії. Будучи першим королем, який одночасно і за власним правом правив Кастилією, Леоном та Арагоном, він став першим королем Іспанії.^[117] Його імперія охоплювала майже чотири мільйони квадратних кілометрів у Європі, на Далекому Сході та в Америці.^[118]

На шляху Карла стояла низка викликів, які надовго визначили подальшу історію Австрії. Ними стали Франція, поява Османської імперії на сході та Мартін Лютер.

За династичною традицією, спадкові території Габсбургів відокремилися від цієї величезної імперії на Вормському рейхстазі в 1521 році, коли Карл I залишив їх під регентством свого молодшого брата Фердинанда I (1521—1564), хоча після цього він продовжував розширювати володіння Габсбургів.^[119] Оскільки Карл залишив свою Іспанську імперію синові Філіпу II, іспанські території назавжди відійшли від північних володінь Габсбургів, хоча й залишалися їхніми союзниками протягом кількох століть.^[120]

До того часу, коли Фердинанд у 1558 році також успадкував від свого брата титул імператора Священної Римської імперії, Габсбурги фактично перетворили виборний титул на де-факто спадковий.^[119] Фердинанд продовжив традицію династичних шлюбів, одружившись у 1521 році з Анною Ягеллонкою, фактично приєднавши ці два королівства до володінь Габсбургів разом із прилеглими територіями Моравії, Сілезії та Лужиці. Це набуло чинності, коли брат Анни Людовик II, король Угорщини та Чехії (і, відповідно, останній представник місцевої лінії династії Ягеллонів), загинув, не залишивши спадкоємців, у битві при Могачі в 1526 році проти Сулеймана Пишного та османів.^[121] Проте до 1538 року Угорське королівство було розділене на три частини:^[122]

• Королівство Угорщина (Королівська Угорщина) (сьогодні Бургенланд, частини Хорватії, переважно Словаччина та частини сучасної Угорщини) визнавало Габсбургів королями;
• Османська Угорщина (центр країни);
• Східно-Угорське королівство, пізніше Князівство Трансильванія під керівництвом королів-суперників Габсбургів, але також під османським протекторатом.

Обрання Фердинанда імператором у 1558 році знову об'єднало австрійські землі. Йому доводилося давати раду з повстаннями на власних землях, релігійними заворушеннями, османськими набігами і навіть боротьбою за угорський престол із Яношем Сигізмундом Запольєю. Його землі аж ніяк не були найбагатшими серед габсбурзьких володінь, але йому вдалося відновити внутрішній порядок і стримати турків, одночасно розширивши кордони та створивши централізовану адміністрацію.

Коли Фердинанд помер у 1564 році, землі були знову розділені між його трьома синами згідно із завіщанням, яке він склав у 1554 році.^[123]

Коли Мартін Лютер у 1517 році прибив свої 95 тез до дверей Замкової церкви у Віттенберзі, він кинув виклик самій основі Священної Римської імперії, католицькому християнству, а отже, і гегемонії Габсбургів. Після того, як імператор Карл V допитав і засудив Лютера на Вормському рейхстазі 1521 року, лютеранство та протестантська Реформація швидко поширилися на територіях Габсбургів.^[120] Тимчасово звільнившись від війни з Францією завдяки Камбрейському договору 1529 року та засудженню заборони Лютера протестантськими князями на Шпаєрському протесті того ж року, імператор знову звернувся до цього питання на Аугсбурзькому рейхстазі в 1530 році, коли протестантизм уже міцно утвердився.^[124]

З огляду на зростання османської загрози (див. нижче), йому потрібно було переконатися, що він не зіткнеться з масштабним розколом усередині християнства. Він спростував позицію лютеран (*Аугсбурзьке сповідання*) за допомогою документа Confutatio Augustana і домігся обрання Фердинанда римським королем 5 січня 1531 року, гарантувавши його наступництво як католицького монарха.^[125] У відповідь протестантські князі та стани у лютому 1531 року за підтримки Франції утворили Шмалькальденський союз.^[126] Подальше просування турків у 1532 році (через що йому довелося просити допомоги у протестантів) та інші війни утримували імператора від подальших рішучих дій на цьому фронті аж до 1547 року, коли імперські війська розбили Союз у битві під Мюльбергом, що дало йому змогу знову повернути панівне становище католицизму.^[127]

У 1541 році прохання Фердинанда до генеральних станів про допомогу проти турків зустріло вимогу релігійної толерантності. Тріумф 1547 року виявився недовгим: французькі та протестантські сили знову кинули виклик імператору в 1552 році, що завершилося підписанням Аугсбурзького миру в 1555 році.^[128] Виснажений Карл почав відходити від політики та передавати кермо влади. Протестантизм виявився занадто глибоко вкоріненим, щоб його можна було викорінити.^[120]

Австрія та інші спадкові провінції Габсбургів (а також Угорщина і Чехія) зазнали сильного впливу Реформації, але за винятком Тіролю австрійські землі закрили двері перед протестантизмом. Хоча самі правителі Габсбургів залишалися католиками, неавстрійські провінції значною мірою перейшли в лютеранство, до чого Фердинанд I ставився досить терпимо.^[129]

Католицька відповідь на протестантську Реформацію була консервативною, але вона вирішувала проблеми, порушені Лютером. У 1545 році розпочав свою роботу тривалий Тридентський собор, який започаткував реформи та Контрреформацію на кордонах володінь Габсбургів. Собор тривав із перервами до 1563 року. Фердинанд та австрійські Габсбурги були набагато толерантнішими, ніж їхні іспанські родичі, та процеси, розпочаті в Тренто. Однак його спроби примирення на Соборі в 1562 році були відхилені, і хоча в землях Габсбургів з 1550-х років існував католицький контрнаступ, він базувався на переконанні — процесі, в якому лідерами стали єзуїти та Петро Канізій. Фердинанд глибоко шкодував, що не зміг примирити релігійні розбіжності до своєї смерті (1564).^[130]

Коли Фердинанд I у 1521 році через шлюб увійшов до угорської династії, Австрія вперше зіткнулася із західною експансією Османської імперії, яка вперше вступила в конфлікт з Угорщиною ще у 1370-х роках. Ситуація загострилася, коли брат його дружини Анни, молодий король Людовик II, загинув у битві з турками під проводом Сулеймана Пишного в битві при Могачі у 1526 році, після чого титул перейшов до Фердинанда.^[131] Вдова Людовика, Марія Угорська, втекла під захист Фердинанда.^[125]

Турки спочатку відступили після цієї перемоги, але знову з'явилися у 1528 році, просуваючись до Відня і взявши його в облогу наступного року.^[132] Тієї зими вони відступили, повернувшись у 1532 році, коли їхнє просування зупинив Карл V, хоча вони й контролювали більшу частину Угорщини. Тоді Фердинанд був змушений визнати Яноша Заполью. Фердинанд і турки продовжували вести війну між 1537 роком і тимчасовим перемир'ям у 1547 році, коли Угорщина була розділена. Проте бойові дії відновилися майже відразу і тривали до Константинопольського договору 1562 року, який підтвердив кордони 1547 року. Османська загроза зберігалася ще протягом 200 років.^[133]

Фердинанд I мав трьох синів, які дожили до повноліття, і після своєї смерті в 1564 році він дотримався потенційно катастрофічної габсбурзької традиції розділяти свої землі між ними. Це значно послабило Австрію, особливо перед обличчям османської експансії.^[134] Лише за правління Фердинанда II (ерцгерцога в 1590—1637 роках) у 1620 році вони знову об'єдналися — хоча й ненадовго, до 1623 року. Остаточне ж об'єднання австрійських земель відбулося лише в 1665 році за правління Леопольда I.^[135]

Протягом наступних 60 років Габсбурзька монархія була розділена на три юрисдикції:

• «Нижня Австрія» — австрійські герцогства; Чехія перейшла до лінії Карла II у 1619 році.
  • Максиміліан II (1564—1576); Рудольф II (V) (1576—1608); Матвій (1608—1619)
• «Верхня Австрія» — Тіроль і Передня Австрія, перейшли до лінії Максиміліана II у 1595 році (під управлінням Максиміліана III, 1595—1618).
  • Фердинанд II (1564—1595)
• «Внутрішня Австрія»
  • Карл II (1564—1590); Фердинанд II (1590—1637)

Як старшому синові, Максиміліану II та його синам були надані «основні» території Нижньої та Верхньої Австрії. Оскільки Фердинанд II Тірольський помер, не залишивши живих нащадків, його території після його смерті в 1595 році повернулися до основних земель, які тоді перебували під владою Рудольфа II (сина Максиміліана II).^[134]

Максиміліану II успадкували троє його синів, жоден з яких не залишив живих спадкоємців, тому ця лінія згасла в 1619 році після короткого правління та зречення Альбрехта VII (1619). Таким чином, син Карла II, Фердинанд II, успадкував усі землі Габсбургів. Проте він одразу ж втратив Богемію (Чехію), яка у 1619 році повстала і ненадовго (1619—1620) перейшла під владу Фрідріха V (I).^[136] Таким чином, у 1620 році всі землі знову опинилися під керівництвом одного правителя, коли Фердинанд II вдерся до Чехії, розбивши Фрідріха V.^[137]

Хоча посада імператора Священної Римської імперії технічно була виборною, цей титул передавався через Максиміліана II та двох його синів (Рудольфа II і Матвія), які змінили його на престолі. Альбрехт VII був ерцгерцогом лише кілька місяців, перш ніж зректися престолу на користь Фердинанда II, який згодом також став імператором.^[138][139]

Рудольф II (ерцгерцог, імператор Рудольф II у 1576—1612 роках), старший син Максиміліана, з огляду на османську загрозу переніс свою столицю з Відня до безпечнішої Праги. Він був відомий як великий покровитель мистецтв і наук, але слабкий правитель. Серед його спадщини — Імператорська корона Габсбургів. Він волів розподіляти свої обов'язки між численними братами (шестеро з яких дожили до повноліття), що призвело до великої неоднорідності політики в різних землях. Серед таких доручень було призначення його молодшого брата Матвія намісником Австрії у 1593 році.^[140][141]

Приєднавши «Верхню Австрію» у 1595 році, він значно розширив свої повноваження, оскільки решта територій Внутрішньої Австрії перебували в руках Фердинанда II, якому на той час було лише 17 років. Проте він передав управління Максиміліану III, іншому молодшому брату. У 1593 році він спровокував новий конфлікт з османами, які відновили набіги ще у 1568 році, — так звану Довгу (або П'ятнадцятирічну) війну 1593—1606 років. Через його небажання йти на компроміс та прагнення організувати новий хрестовий похід результати виявилися катастрофічними: виснажені угорці підняли повстання у 1604 році. Угорська проблема ще більше загострилася через спроби насадити там контрреформацію. У підсумку він передав керівництво Угорщиною Матвію, який у 1606 році уклав Віденський мир з угорцями та Житваторокський мир з турками. Внаслідок цього Трансильванія стала незалежною та протестантською.^[142]

Ці події призвели до конфлікту між братами.^[143] Мельхіор Клезель організував змову ерцгерцогів, щоб забезпечити прихід Матвія до влади. До 1608 року Рудольф поступився останньому більшою частиною своїх територій. Подальший конфлікт призвів до того, що Матвій у 1611 році ув'язнив свого брата, який тепер відмовився від усієї влади, окрім порожнього титулу імператора. Наступного року Рудольф помер, і його наступником став Матвій.

Таким чином, Матвій успадкував ерцгерцогство у 1608 році і став імператором у 1612 році, правлячи до своєї смерті в 1619 році. Його правління позначилося конфліктом із молодшим братом Максиміліаном III, який був безкомпроміснішим католиком і підтримував як наступника настільки ж палкого Фердинанда II з «Внутрішньої Австрії» (перед тим як очолити «Верхню Австрію», Максиміліан III служив його регентом у 1593—1595 роках). Ці конфлікти послабили Габсбургів як перед станами, так і перед протестантськими колами. Матвій повернув столицю з Праги назад до Відня і забезпечив подальший мир із Туреччиною за договором 1615 року. Тим часом релігійне піднесення в імперії зростало, і навіть Клезель, який на той час уже став єпископом Відня (1614) та кардиналом (1615), вважався занадто поміркованим для радикальних католиків, зокрема для Фердинанда II. Війна була зовсім близько, і напад на двох королівських намісників у Празі 23 травня 1618 року (Празька дефенестрація) спровокував повномасштабну війну. Матвій, як і його брат Рудольф, опинявся у дедалі більшій ізоляції через дії Фердинанда, який наказав ув'язнити Клезеля.

Наступним братом у черзі на престолонаслідування у 1619 році був Альбрехт VII, але його переконали поступитися на користь Фердинанда II вже за кілька місяців.

У політиці цього періоду величезну роль відігравала релігія, і навіть толерантність мала свої межі перед обличчям несумісних вимог обох таборів. Будучи ерцгерцогом, найближчим до турецької загрози, Максиміліан II продовжив батьківську політику терпимості та примирення, надавши у 1571 році шляхтичам Assekuration (легалізацію протестантизму), як це зробило і Карл II у 1572 році через Religionspazifikation. Натомість у далекому Тіролі Фердинанд II міг дозволити собі діяти агресивніше. Політику Максиміліана II продовжили його сини, Рудольф II та Матвій. Силу Реформації у Верхній Австрії послаблювали внутрішні розколи, тоді як у Нижній Австрії Мельхіор Клезель очолив рішучий католицький контрнаступ, виганяючи протестантських проповідників та стимулюючи повернення до католицизму.^[144] Наступна поступка Карла II у 1578 році — «Брукський мир» (Brucker Pazifikation) — зустріла ще більший опір.^[142]

Католицьке відродження розпочалося всерйоз у 1595 році, коли повноліття досяг Фердинанд II, який здобув єзуїтську освіту. Він змінив свого батька Карла II у Внутрішній Австрії в 1590 році і енергійно взявся за придушення єресей у підвладних йому провінціях. Реформаційні комісії розпочали процес примусового повернення до католицизму, і до 1600 року його було нав'язано у Граці та Клагенфурті.^[142][145] На відміну від попередніх австрійських правителів, Фердинанд II не переймався тим, як релігійний конфлікт вплине на здатність протистояти османам. Контрреформація тривала аж до завершення Тридцятилітньої війни у 1648 році.

Коли ультраблагочестивий і непохитний Фердинанд II (1619—1637) у 1619 році був обраний імператором, успадкувавши престол свого двоюрідного брата Матвія, він розпочав рішучу спробу рекатолизації не лише Спадкових земель, а й Богемії, Габсбурзької Угорщини та більшої частини протестантської Європи в межах Священної Римської імперії.

За межами його власних володінь репутація Фердинанда II як упертого та безкомпромісного релігійного діяча спровокувала релігійну Тридцятилітню війну у травні 1618 року під час першої гострої фази, відомої як Чеське повстання. Після придушення повстання у 1620 році він доклав рішучих зусиль для викорінення протестантизму в Богемії та Австрії, що увінчалося значним успіхом, як і його спроби обмежити владу ландтагів (станових зборів). Релігійні утиски періоду Контрреформації досягли свого піку у 1627 році з виданням Провінційного уставу.^[146]

Після кількох перших невдач Фердинанд II став більш поступливим, але коли католики переломили перебіг війни і здобули тривалу серію військових перемог, він видав Едикт про реституцію у 1629 році, намагаючись відновити status quo 1555 року (Аугсбурзький мир), що значно ускладнило політику мирних переговорів і затягнуло війну. Заохочений успіхами в середині війни, Фердинанд II став діяти ще жорсткіше, що призвело до звірств з боку його армій, таких як «Франкенбурзька лотерея костей» (Frankenburger Würfelspiel) (1625), придушення наступного селянського повстання 1626 року та Руйнування Магдебурга (1631).^[147] Попри укладення Празького миру (1635) із Саксонією, що поклало край внутрішній (громадянській) війні з протестантами, загальний конфлікт затягнувся через втручання багатьох іноземних держав.

На момент смерті Фердинанда II у 1637 році війна складалася катастрофічно для Габсбургів, і його син Фердинанд III (1637—1657), який до цього був одним із військових командувачів, постав перед завданням подолати наслідки радикалізму свого батька. Фердинанд III був значно прагматичнішим, вважався лідером «партії миру» при дворі та брав активну участь у переговорах щодо Празького миру 1635 року. Однак через тривалі втрати у війні він був змушений укласти мир у 1648 році — Вестфальський мир, що остаточно завершив війну. Одним із його кроків наприкінці війни було надання більшої незалежності німецьким державам (ius belli ac pacis — право війни і миру), що поступово змінило баланс сил між імператором і суб'єктами імперії на користь останніх.^[148][149]

Хоча справжні причини війни залишаються предметом дискусій, вона виявилася сповненою різких поворотів: непомірні амбіції Габсбургів призвели до того, що внутрішній конфлікт переріс у загальноєвропейську війну. І хоча часом здавалося, що це допомагає досягненню мети Габсбургів щодо політичної гегемонії та релігійної уніфікації, зрештою вони зазнали невдачі всюди, окрім власних центральних територій.^[150]

Примусові навернення або вигнання, що здійснювалися в розпал Тридцятилітньої війни, разом із подальшими загальними успіхами протестантів мали вкрай негативні наслідки для контролю Габсбургів над самою Священною Римською імперією. Хоча територіальні втрати Габсбургів були порівняно невеликими, імперія була значно послаблена, влада правителя обмежена, а баланс сил у Європі змінився з появою нових центрів впливу на кордонах імперії. Імперські стани тепер функціонували радше як суверенні держави.^[139][151]

Позбавлені мети створення всесвітньої монархії, Габсбурги провели відносно успішні кампанії в межах своїх спадкових земель у плані релігійної уніфікації, хоча в Угорщині рекатолизація так і не увінчалася повним успіхом. Лише в Нижній Австрії і тільки серед шляхти протестантизм ще толерувався. Величезна кількість людей або емігрувала, або навернулася в католицтво, тоді як інші йшли на компроміс як криптопротестанти, забезпечуючи відносну однорідність суспільства. Придушення Чеського повстання також завдало важкого удару чеській культурі та утвердило німецьку мову як інструмент габсбурзького абсолютизму. Відтак австрійські монархи отримали значно більший контроль у межах своєї спадкової бази влади, династичний абсолютизм посилився, а влада станів зменшилася. З іншого боку, Австрія зазнала серйозних демографічних і фінансових втрат, ставши менш життєздатною як цілісна держава.^[152][153]

Внаслідок цих процесів сформувалася барокова австрійська монархія. Попри внутрішні суперечності між зовнішньою реальністю та прихованими переконаннями громадян, решта світу бачила в Австрії втілення примусової уніфікації та злиття церкви й держави.^[152]

Щодо людських втрат, численні економічні, соціальні та демографічні зрушення під час Тридцятилітньої війни, викликані жорсткими методами безкомпромісної контрреформації Фердинанда II та майже безперервним використанням найманих армій, суттєво вплинули на високу смертність і трагічне знелюднення всіх німецьких держав. За деякими оцінками, втрати серед цивільного населення під час війни сягали 50 %.^[150]

Дослідження здебільшого називають причинами смерті голод або викликане ним ослаблення імунітету до ендемічних хвороб, які неодноразово набували масштабів епідемій серед населення Центральної Європи. Німецькі держави стали полем бою та плацдармом для найбільших на той час найманих армій, які забезпечували себе коштом провінцій, грабуючи їжу в людей, змушених ставати біженцями або залишатися на своїх руйнованих землях, незалежно від їхньої віри та приналежності. Як містяни, так і селяни неодноразово зазнавали спустошень і насильства з боку армій обох сторін, що залишало обмаль ресурсів для населення, яке й без того страждало від напливу біженців або тікало від католицьких контрреформаційних репресій часів правління Фердинанда.^[154]

Австрійські землі остаточно об'єдналися під владою одного ерцгерцогства у 1620 році, але Фердинанд II швидко знову розділив їх у 1623 році за габсбурзькою традицією, виділивши «Верхню Австрію» (Передню Австрію та Тіроль) своєму молодшому братові Леопольду V (1623—1632), який уже був там намісником. Верхня Австрія залишалася під владою наступників Леопольда до 1665 року, коли вона знову повернулася до старшої лінії під керівництвом Леопольда I.^[155]

Син Леопольда V, Фердинанд Карл, успадкував владу у Верхній Австрії у 1632 році. Однак на той час йому було лише чотири роки, тому його мати Клаудія Медічі залишалася регенткою до 1646 року.^[156]

Попри невдачі в Тридцятилітній війні, Австрія змогла відновитися економічно й демографічно та закріпити нову гегемонію, яку часто називають австрійським бароко.^[157] До 1714 року Австрія знову стала великою державою. Проте основи легітимності Габсбургів, що спиралися на релігійний і політичний конформізм, робили її дедалі більш анахронічною в Епоху Просвітництва. Менше з тим, у мистецтві та архітектурі Австрії розквітло бароко. У мирний час Фердинанд III (1637—1657) виявився видатним покровителем мистецтв і музикантом.^[158]

Після смерті Фердинанда в 1657 році престол успадкував його син Леопольд I (1657—1705), чиє правління було порівняно довгим. Тим часом у «Верхній Австрії» Фердинанд Карл (1632—1662), хоч і був меценатом, правив в абсолютистському та марнотратному стилі. Його брат Сигізмунд Франц (1662—1665) ненадовго змінив його в 1662 році, але помер бездітним у 1665 році, і його землі повернулися до Леопольда I. Таким чином, з 1665 року Австрія нарешті була знову об'єднана під владою одного ерцгерцогства.^[159]

Правління Леопольда I позначилося поверненням до черги воєн. Ще до того, як стати наступником свого батька в 1657 році, він брав участь у Другій Північній війні (1655—1660), що стала продовженням шведського втручання в Тридцятилітню війну. У цьому конфлікті Австрія виступила на боці Польщі, завдавши поразки Трансильванії — союзниці Швеції та васалу Османської імперії.^[160]

Наприкінці цієї війни османи 1660 року захопили Надьварад у Трансильванії, що знаменувало початок занепаду цього князівства та зростання впливу Габсбургів. Трансильванці марно зверталися до Відня по допомогу, не знаючи про таємні османсько-габсбурзькі домовленості.^[161]

На користь Австрії зіграло те, що під час Тридцятилітньої війни Туреччина була зайнята в інших регіонах, коли австрійські східні фланги були найбільш вразливими для нападу. Лише у 1663 році турки виявили серйозні наміри щодо Австрії, що призвело до катастрофічних наслідків для османської армії, яка зазнала поразки в битві під Сентготтхардом наступного року.^[162]

Умови миру, продиктовані необхідністю протистояти французам на заході, були настільки невигідними, що розлютили угорців, які підняли повстання. Ба більше, після страти лідерів заколоту Леопольд спробував нав'язати контрреформацію, що розпалило релігійну громадянську війну, хоча в 1681 році він пішов на певні поступки. Таким чином, на початку 1680-х рр. Леопольд зіткнувся з угорським повстанням, яке підтримували османи та підбурювали французи на протилежному фланзі.^[155]

Тим часом Австрія виявилася втягнутою в інший конфлікт — Голландську війну (1672—1678), яка завершилася укладенням Німвегенських мирних договорів, що надали французам значні можливості. Дії Франції, яка тепер також стала великою державою, відволікали Леопольда від використання своєї переваги над турками, а австро-османські відносини регулювалися Вашварським миром, який дав близько двадцяти років перепочинку. Однак ці союзи забезпечили вкрай необхідний французький нейтралітет, поки Австрія пильнувала східні кордони. У 1682 році османи знову рушили проти Австрії у відповідь на габсбурзькі набіги та в 1683 році підійшли до Відня. Місто виявилося добре укріпленим, і турки взяли його в облогу. Сили союзників зрештою виявилися переважаючими, і після зняття облоги послідувала серія перемог у 1686, 1687 і 1697 роках, що завершилися підписанням Карловицького миру (1699). Белград упав ще у 1688 році (але був знову відвойований турками у 1690 році). Це забезпечило австрійську гегемонію в південній частині Центральної Європи та привело до складу імперії велику кількість сербів, які згодом матимуть значний вплив на політику протягом наступних століть.^[163][164]

Оскільки східний кордон нарешті було убезпечено, Відень зміг розквітнути та розширитися за свої традиційні межі. На сході Леопольд зрозумів, що жорсткими заходами мало чого можна досягти, і така зміна політики принесла йому визнання: він надав права угорському сейму через Diploma Leopoldianum 1691 року. Однак на військовому фронті це лише звільнило Австрії можливість для участі в подальших загальноєвропейських війнах на заході. Австрія дедалі більше втягувалася в суперництво з Францією у Західній Європі, воюючи проти французів у Війна Аугсбурзької ліги (1688—1697).^[159][165]

На внутрішній арені правління Леопольда відзначилося вигнанням євреїв із Відня у 1670 році, після чого цей район отримав назву Леопольдштадт. А у 1680 році Леопольд ухвалив так звану Pragmatica, яка заново врегулювала відносини між поміщиками та селянами.^[166]

Найскладнішою з усіх виявилася Війна за іспанську спадщину (1701—1714), у якій французи та австрійці (разом зі своїми британськими, голландськими та каталонськими союзниками) боролися за спадщину величезних територій іспанських Габсбургів. Формальним приводом стало те, що майбутній імператор Карл VI (який претендував на іспанський престол як Карл III) у 1701 році заявив права на вакантний іспанський престол. Леопольд вступив у війну, але не дожил до її завершення, померши у 1705 році, після чого його замінив син Йозеф I. Правління Йосифа було коротким, і війна остаточно завершилася у 1714 році, коли на престол уже зійшов його брат Карл VI.

Хоча французи забезпечили контроль над Іспанією та її колоніями для онука Людовика XIV, австрійці також отримали значні території в Західній Європі, включаючи колишні Іспанські Нідерланди (відтоді відомі як Австрійські Нідерланди, що охоплювали більшу частину сучасної Бельгії), Міланське герцогство в Північній Італії, а також Неаполь і Сардинію в Південній Італії (останню в 1720 році обміняли на Сицилію).^[167] На момент завершення війни у 1714 році Австрія зайняла ключове місце в європейській великій політиці.

Кінець війни відзначився тим, що союзники зрадили Австрію, уклавши сепаратні договори з французами, тож Карл зрештою був змушений підписати Раштаттський мир у 1714 році. Хоча Габсбурги, можливо, і не отримали всього, чого бажали, вони все ж здобули значні території завдяки Раштаттському та Карловицькому мирам і зміцнили свою владу. Протягом решти свого правління Австрія втратила чимало з цих вражаючих надбань, здебільшого через побоювання Карла щодо загрози вимирання династії Габсбургів за чоловічою лінією.

Адже Карл зіткнувся з проблемою спадкоємності, маючи лише двох дорослих доньок. Його рішенням стало скасування виключно чоловічого успадкування престолу за допомогою Прагматичної санкції 1713 року. Ще у 1703 році його батько Леопольд I уклав пакт зі своїми синами, який дозволяв жіноче успадкування, але був розмитим у деталях і залишав простір для невизначеності. Прагматична санкція посилила це положення і, крім того, зафіксувала нероздільність габсбурзьких земель.^[168]

Це мало стати правовою основою для унії з Угорщиною та легітимізації Габсбурзької монархії. Договір був підтверджений Австро-угорським компромісом 1867 року і проіснував до 1918 року. Потім імператору знадобилося зміцнити цю домовленість шляхом переговорів із сусідніми державами. Внутрішні переговори виявилися відносно простими, і до 1723 року санкція стала законом.^[169]

Тепер Карл був готовий запропонувати реальні територіальні та політичні поступки в обмін на формальне й нічого не варте визнання Прагматичної санкції іншими державами, яка робила його доньку Марію-Терезію його спадкоємицею. Не менш складним виявилося питання про шлюбні перспективи майбутньої спадкоємиці та їхній вплив на європейський баланс сил. Кінцевий вибір у 1736 році Франца Стефана Лотаринзького виявився непопулярним серед інших держав, особливо Франції.^[170]

Війна залишалася невіддільною частиною європейського життя на початку XVIII століття. Австрія взяла участь у Війні четверного альянсу, і за результатами Гаазького договору 1720 року території Габсбургів досягли свого найбільшого розширення. У 1733 році знову спалахнула війна з Францією — Війна за польську спадщину, за мирним врегулюванням якої за Віденським договором 1738 року Австрія поступилася Неаполем і Сицилією іспанському інфанту дону Карлосу в обмін на крихітне Пармське герцогство та згоду Іспанії і Франції дотримуватися Прагматичної санкції. В останні роки правління Карла також велися нові війни проти турків, які почалися з успішної кампанії 1716—1718 років і завершилися підписанням Пассаровицького миру. Менш успішною була війна 1737—1739 років, яка призвела до втрати Австрією Белграда та інших прикордонних територій за Белградським миром.^[171]

На внутрішньому фронті військові та політичні успіхи супроводжувалися економічним піднесенням і заселенням територій, оскільки Австрія вступила в період розквіту високого бароко з великою кількістю нових будівель, включаючи палац Бельведер (1712—1783) та церкву Карлскірхе (1716—1737), спроєктованих видатними архітекторами тієї епохи, такими як Фішер, Гільдебрандт і Прандтауер. Проте фінанси Габсбургів залишалися нестабільними. Для фінансування своїх воєн вони покладалися на єврейських банкірів, таких як Самуель Оппенгеймер, якого згодом довели до банкрутства. Фінансова система Австрії залишалася застарілою та неефективною. До моменту смерті Карла в 1740 році скарбниця була майже порожньою.^[172]

Релігійна нетерпимість в Австрії, яка раніше була беззаперечною в Спадкових землях і сусідніх католицьких регіонах, почала викликати дедалі більшу критику до 1731 року, коли князь-архієпископ Зальцбурзький вигнав із Зальцбурга та Зальцкаммергута 22 000 підозрюваних у криптопротестантизмі. Подібна нетерпимість проявилася і щодо єврейського населення в Богемії та прилеглих районах згідно із законами про фаміліантів (Familianten) у 1726 і 1727 роках. Наслідки могли бути ще гіршими, якби не усвідомлення економічних втрат і необхідності певного пристосування до більш раціоналістичних ідей Західної Європи. Серед них був камералізм, який заохочував економічну самодостатність держави. У зв'язку з цим створювалися та підтримувалися місцеві підприємства, такі як Лінцька вовняна фабрика (Linzer Wollzeugfabrik), але часто такі ідеї придушувалися корисливими інтересами аристократії та церкви. Раціоналістичний акцент на природному та народному був повною протилежністю габсбурзькому елітизму та божественному праву влади. Зрештою, зовнішні сили змусили Австрію прийняти раціоналізм.^[173]

До моменту своєї смерті в 1740 році Карл VI домігся визнання Прагматичної санкції більшістю європейських держав. Залишалося лише питання, чи виявиться вона реалістичною у складних політичних іграх європейських династій.^[174]

Карл VI помер 20 жовтня 1740 року, і його наступницею стала донька Марія-Терезія. Однак вона не одразу отримала титул імператриці — він перейшов до Карла VII (1742—1745). Це був єдиний випадок за період з 1440 по 1806 рік, коли імператорська корона опинилася поза династією Габсбургів, оскільки Карл VII був одним із багатьох правителів, які відкинули Прагматичну санкцію 1713 року. Як багато хто й передбачав, усі колишні запевнення інших держав виявилися несуттєвими для Марії-Терезії.^[175]

16 грудня 1740 року прусські війська під керівництвом короля Фрідріха Великого вдерлися до Сілезії. Це стало початком першої з трьох Сілезьких воєн, що велися між Австрією та Пруссією в цей період (1740—1742, 1744—1745 і 1756—1763). Невдовзі інші держави почали користуватися слабкістю Австрії. Карл VII заявив права на спадщину в спадкових землях та Богемії, отримавши підтримку короля Франції, який прагнув захопити Австрійські Нідерланди. Іспанці та сардинці сподівалися отримати території в Італії, а саксонці розраховували на землі, що з'єднали б Саксонію з польським королівством курфюрста. Франція зайшла настільки далеко, що навіть готувалася до поділу Австрії.^[176]

Союзники Австрії — Велика Британія, Республіка Сполучених провінцій (Нідерланди) та Росія — з пересторогою ставилися до втягування в конфлікт; зрештою, лише Британія надала суттєву підтримку. Так почалася Війна за австрійську спадщину (1740—1748) — одна з найскладніших воєн в європейській історії, за підсумками якої Австрія все ж змогла встояти, попри незворотну втрату більшої частини Сілезії на користь пруссаків. Це означало втрату однієї з найбагатших і найбільш індустріалізованих провінцій. Для Австрії ця кампанія була швидше низкою окремих воєн: перша завершилася у 1742 році Бреславським миром, друга (1744—1745) — Дрезденським миром. Проте загальноєвропейська війна тривала до підписання Аахенського миру (1748).^[177]

У 1745 році, після правління баварського курфюрста як імператора Карла VII, чоловік Марії-Терезії, Франц Стфеан Лотаринзький, великий герцог Тосканський, був обраний імператором, повернув цю посаду під контроль Габсбургів (а точніше, нової об'єднаної династії Габсбурги-Лотаринзькі).^[178] Франц володів титулярною короною до своєї смерті в 1765 році, але виконавчими функціями займалася його дружина-імператриця Марія-Терезія. Прагматична санкція 1713 року поширювалася на спадкові володіння Габсбургів та Ерцгерцогство Австрія, але не на посаду імператора Священної Римської імперії, яку не могли обіймати жінки, тому Марія-Терезія була імператрицею-консортом, а не правлячою імператрицею (сувереном імперії).^[179]

Протягом восьми років після Аахенського миру Марія-Терезія планувала помсту пруссакам. Від британських і голландських союзників, які так неохоче допомагали їй у скрутний час, відмовилися на користь французької корони під час так званої Дипломатичної революції (перевертання альянсів) 1756 року за порадою австрійського канцлера Кауніца (1753—1793). Це призвело до підписання Версальського договору 1756 року. Того ж року на континенті знову спалахнула війна, оскільки Фрідріх, побоюючись оточення, здійснив превентивне вторгнення в Саксонію, і оборонний союз перетворився на наступальний. Наступна Третя сілезька війна (1756—1763, яка стала частиною ширшої Семирічної війни) не принесла рішучої перемоги жодній зі сторін, і в результаті Пруссія втримала Сілезію, попри те, що проти неї об'єдналися Росія, Франція та Австрія, а її єдиним великим сухопутним союзником був Ганновер.^[180]

Наприкінці війни Австрія опинилася виснаженою. Вона продовжила союз із Францією (закріплений у 1770 році шлюбом доньки Марії-Терезії, ерцгерцогині Марії Антонії, з майбутнім королем Людовиком XVI), але також зіткнулася з небезпечною ситуацією в Центральній Європі через альянс Фрідріха Великого та російської імператриці Катерини Великої. Російсько-турецька війна 1768—1774 років викликала серйозну кризу в Східно-Центральній Європі, оскільки Пруссія та Австрія вимагали компенсації за успіхи Росії на Балканах, що зрештою призвело до Першого поділу Речі Посполитої у 1772 році, під час якого Марія-Терезія відібрала у традиційного союзника Австрії Галичину.^[181]

Протягом наступних кількох років австро-російські відносини почали поліпшуватися. Коли між Австрією та Пруссією спалахнула Війна за баварську спадщину (1778—1779) після вигасання баварської лінії династії Віттельсбахів, Росія відмовилася підтримати Австрію, свого союзника по Семирічній війні, але запропонувала посередництво. Війна завершилася майже без кровопролиття 13 травня 1779 року, коли російські та французькі посередники на Тешенському конгресі узгодили умови миру. За цією угодою Австрія отримала від Баварії регіон Іннфіртель, але загалом для Відня це був випадок status quo ante bellum. Ця війна була нетиповою для тієї епохи, оскільки втрати від хвороб і голоду значно перевищували бойові втрати; вона вважається останньою з так званих кабінетних воєн, у яких дипломати відігравали таку ж роль, як і війська, а також основою німецького дуалізму (суперництва між Австрією та Пруссією).^[182]

Завдяки бурхливим політичним подіям в Європі володіння Габсбургів істотно розширилися. На початку століття були приєднані Іспанські Нідерланди (нинішня Бельгія), які зперебувала на правах віддаленого володіння до 1797 р. Були придбані багаті провінції в Італії: Тоскана, більша частина Ломбардії, Неаполь, Парма і Сардинія (останні три перебували під владою Австрії недовго).

Всупереч моральним переконанням Марії Терезії, хоча й відповідно до бажань її сина Йосифа, Австрія приєдналася до Росії і Пруссії у Першому поділі Речі Посполитої (1772) і отримала князівства Освенцимське і Заторське, південну частину Краківського і Сандомирського воєводств, Руське (без Холмської землі) і Белзьке воєводства. 23 роками пізніше під владою Австрії опинилася ще одна частина Польщі, з її давньою столицею Краковом. Було також висунуто претензії на північну частину Молдовського князівства до південного сходу від Галичини. Цей район контролювався османами; в 1775 р. він був включений до складу держави Габсбургів під назвою Буковина.^[183]

Починаючи з XVI століття імперія Габсбургів поступово перетворюється з середньовічної імперії на абсолютну монархію. Остаточне оформлення та розквіт австрійського абсолютизму припадає на XVIII століття, особливо на правління Марії Терезії та Йосифа II. Для того часу характерні такі типові дії абсолютиських держав як централізовані реформи та протекціонізм відповідно до принципів меркантилізму. Значною мірою саме ця державна політика сприяла прискореному розвитку мануфактур у 18 сторіччі у найрозвинутіших частинах імперії — Чехії, Сілезії та Нижній і частково Верхній Австрії. Окрім військових та адміністративних реформ також було здійснено спроби поліпшити становище основної маси населення. Так, в 1771 та 1775 роках Марія-Терезія видала укази про обмеження поширеної в імперії панщини 3 днями на тиждень та про скорочення повноважень феодальних судів. Йосиф II в 1781, 1782, 1785 роках видавав укази про скасування кріпацтва, про заміну панщини та інших натуральних повинностей єдиним поземельним податком. Втім реформи Йосифа II наштовхнулися на супротив шляхти і не були впроваджені в життя.^[184]

У XVIII столітті відбулося значне територіальне розширення Габсбурзької монархії. Під її владу перейшла уся Угорщина, Трансільванія, Хорватія, Південні Нідерланди, землі в Італії, Банат, частина Словенії та північної Боснії, частина колишньої Речі Посполитої (Галичина та південна Польща), Буковина. За площею (близько 576 тис. км²) Австрійська імперія стала другою після Російської імперії державою Європи. І раніше це була багатонаціональна держава але з розширенням її неоднорідність лише збільшилася.

Внутрішня політика щодо різних територій також помітно відрізнялася. Області зі слабко розвинутою промисловістю Габсбурги перетворювали фактично, на «континентальні колонії» — сировинний придаток власне австрійських земель. Особливо характерною така політика була щодо сусідньої з корінною Австрією Угорщини. Високо розвинуті ж області, особливо Чехія, обкладалися великими податками.

У 80-ті роки XVIII століття за Йосифа II було зроблено спробу створити однакову абсолютистську адміністративно-бюрократичну систему в усіх землях імперії, в тому числі й тих, що зберігали ще автономію — Угорщині, Австрійських Нідерландах. При цьому заради централізації старі владні стосунки ламалися без найменшого зважання на національні особливості, стародавні привілеї тощо. Однак ця політика викликала опір — серед її наслідків були постійні заворушення в Угорщині, Брабантська революція (1789—1790) в Австрійських Нідерландах та інші. Отже, зважаючи на цей опір реформу було згорнуто і Австрійська імперія так і не стала повністю централізованою та уніфікованою державою на зразок Франції.^[185]

Хоча Марія-Терезія та її чоловік були консерваторами в дусі барокового абсолютизму, це врівноважувалося прагматизмом, і вони провели низку назрілих реформ. Ці перетворення були прагматичною відповіддю на виклики, що постали перед ерцгерцогством та імперією, і не мали ідеологічного підґрунтя Епохи Просвітництва, на відміну від реформ її наступника Йосифа II.^[186]

Зіткнення з новими теоріями національних держав і модернізації змусило Австрію балансувати між прийняттям мінливих економічних і соціальних обставин та відкиданням супутніх їм політичних змін. Відносне невміння впоратися з викликами модернізації призвело до серйозних змін у владі Габсбургів, а також в австрійській культурі та суспільстві. Одним із перших завдань, з якими зіткнулися Марія-Терезія та її радники, було відновлення легітимності й авторитету династії, що згодом поступово змінилося необхідністю забезпечити державні інтереси.^[187]

За допомогою своїх радників, зокрема графа Фрідріха Вільгельма фон Гаугвіца та Герарда ван Світена, Марія-Терезія провела фінансові та освітні реформи. Більшість перетворень здійснювалися заради підвищення ефективності. Її фінансові реформи значно покращили державну казну: зокрема, вперше було введено оподаткування шляхти, а до 1775 року вдалося досягти збалансованого бюджету.

На адміністративному рівні за сприяння Гаугвіца вона централізувала управління, яке раніше залишалося в руках дворянства та церкви, за прусським зразком із постійним штатом чиновників. Гаугвіц був призначений головою нового Директоріуму у державних та фінансових справах (Directorium in publicis und cameralibus) у 1749 році. До 1760 року стало зрозуміло, що це не вирішує проблем Австрії і потрібні подальші кроки. Марія-Терезія підтримала пропозицію Кауніца щодо створення дорадчого органу. Ця Державна рада мала функціонувати за зразком французької Державної ради (Conseil d'État), заснованої на ідеї, що абсолютистський монарх може керуватися порадами освічених діячів. Рада розпочала роботу в січні 1761 року у складі державного канцлера Кауніца, трьох представників вищої знаті (включаючи фон Гаугвіца як голову) та трьох лицарів, виступаючи колегією досвідчених радників імператриці. Державна рада не мала виконавчої чи законодавчої влади. Це ознаменувало піднесення Кауніца над фон Гаугвіцом. Директоріум скасували, а його функції у 1761 році перебрали на себе нові об'єднані Австрійська та Чеська придворні канцелярії (Böhmisch-Österreichische Hofkanzlei).^[188]

У той час як фон Гаугвіц модернізував армію та уряд, ван Світен реформував охорону здоров'я та освіту. Освітня реформа включала перебудову Віденського університету Світеном з 1749 року, заснування Терезіануму (1746) як академії державної служби, а також військових академій та академій дипломатичної служби. У 1760 році була створена Освітня комісія, метою якої було усунення єзуїтського контролю, але остаточно це було досягнуто лише після розпуску ордену Папою Римським у 1773 році. Конфіскація їхнього майна уможливила наступний крок.^[189]

Усвідомлюючи неефективність бюрократії в Австрії та прагнучи її покращити, Марія-Терезія та угруповання, яке тепер називали «партією Просвітництва», радикально переглянули шкільну систему. У новій системі, заснованій на прусській моделі, всі діти обох статей віком від 6 до 12 років мали відвідувати школу, також були створені заклади для підготовки вчителів. Освітня реформа натрапила на ворожість у багатьох селах та серед шляхти, для яких діти були безкоштовною робочою силою. Марія-Терезія придушила цей опір, наказавши заарештувати всіх незгодних. Хоча ідея була слушною, реформи виявилися не настільки успішними, як очікувалося; у деяких частинах Австрії половина населення залишалася неписьменною аж до XIX століття. Проте широкий доступ до освіти, навчання рідною мовою, заміна зазубрювання та сліпої покори логічним міркуванням мали глибокий вплив на відносини між народом і державою.^[190]

Інші реформи стосувалися цивільних прав, які кодифікували в Терезіанському кодексі (Codex Theresianus), робота над яким почалася в 1752 і завершилася в 1766 році. Окремі заходи включали скасування катувань та спалення відьом.^[191]

Також у промисловій та аграрній політиці, що базувалася на камералістських засадах, теорія передбачала максимізацію земельних ресурсів для захисту цілісності держави. Масштабні проблеми, викликані війною, голодом, заворушеннями та зловживаннями, зробили реформу відносин між поміщиками та селянами цілком доцільною та необхідною. Марія-Терезія та її режим прагнули встановити новий, більш прямий зв'язок із населенням, оскільки управління більше не передавалося на відкуп аристократії. Цей материнський підхід у поєднанні з камералістським мисленням вимагав пильнішої уваги до добробуту селянства та його захисту, що й проявилося у 1750-х роках. Проте ці заходи частіше декларувалися, ніж виконувалися. У 1770-х роках контроль за орендною платою став більш дієвим, що ще більше підірвало привілеї знаті.^[192]

Хоча реформи допомагали Австрії протистояти майже безперервним війнам, самі війни водночас перешкоджали активному втіленню цих реформ.

Будучи побожною католичкою, вона проводила реформи, які змінювали відносини між державою та церквою на користь першої, але це не поширювалося на послаблення релігійної нетерпимості. Тим не менш, вона випередила рішення Папи Климента XIV щодо скасування ордену єзуїтів у 1773 році,^[193][194] видавши указ про їхнє вилучення з усіх інституцій монархії.

Існувала як підозра щодо їхніх надмірностей, так і щодо їхньої схильності до політичного втручання, що вступало в конфлікт із прогресуючою секуляризацією культури. Через це у 1751 році їх позбавили контролю над цензурою, а освітні реформи поставили під загрозу їхній контроль над освітою. Вона вороже ставилася до євреїв і протестантів; зрештою вона відмовилася від спроб їх примусового навернення, але продовжила кампанію свого батька з вислання криптопротестантів (переважно до Трансильванії, як це було у 1750 році). У 1744 році вона навіть наказала вигнати євреїв, але під тиском відступила до 1748 року. Проте в останні роки свого життя вона вжила деяких заходів для захисту єврейського населення.^[195]

Марія-Терезія мала велику родину — загалом шістнадцятеро дітей, з яких шість доньок дожили до повноліття. Вони чудово усвідомлювали, що їхня доля — бути використаними як інструмент династичної політики. Найвідомішою з них стала трагічна постать Марії-Антонії (Марії-Антуанетти) (1755—1793).^[196]

Коли у 1765 році помер чоловік Марії-Терезії Франц, його наступником на посаді імператора став син Йосиф II (1765—1790) через систему чоловічого первородства. Йосиф також став співправителем (корегентом) своєї матері. Йосиф, якому на той час було 24 роки, був більш ідеологічно налаштований на модернізацію і часто не погоджувався з матір'ю щодо політичного курсу, через що його нерідко усували від безпосереднього ухвалення рішень. Марія-Терезія завжди діяла з обережною повагою до консерватизму політичних і соціальних еліт та сили місцевих традицій. Її обережний підхід відштовхував Йосифа, який завжди прагнув рішучого, радикального втручання задля запровадження єдиного, на його думку, найкращого рішення, не зважаючи на традиції чи політичну опозицію. Посередником у суперечках між Йосифом та його матір'ю зазвичай виступав канцлер Венцель Антон фон Кауніц, який майже 40 років служив головним міністром як при Марії-Терезії, так і при Йосифові.^[197]

Йосиф часто використовував своє становище як важіль тиску, погрожуючи відставкою. Єдиною сферою, де йому дозволяли мати більше впливу, була зовнішня політика. У ній він демонстрував риси, схожі на заклятого ворога Австрії — прусського короля Фрідріха Великого (1740—1786),^[198] який також був його інтелектуальним кумиром. Він успішно підтримав Кауніца в дусі реальної політики, здійснивши перший поділ Речі Посполитої у 1772 році всупереч принциповим запереченням своєї матері. Однак його ентузіазм щодо втручання в баварську політику через зв'язки зі своїм колишнім шурином Максиміліаном III, втягнув Австрію у Війну за баварську спадщину в 1778 році.

Попри те, що він був фактично усунутий від внутрішньої політики, він використовував свій час для вивчення власних земель і народу, заохочував близькі йому реформи і робив великодушні жести — наприклад, відкрив королівські парки Пратер і Аугартен для широкого загалу у 1766 та 1775 роках («Alles für das Volk, nichts durch das Volk» — «Усе для народу, нічого за участю народу»).^[199]

Після смерті чоловіка Марія-Терезія формально більше не була імператрицею — цей титул перейшов до її невістки Марії Жозефи Баварської до її смерті в 1767 році, після чого титул залишався вакантним. Коли у 1780 році Марія-Терезія померла, усі її титули успадкував Йосиф II.^[200]

Як перший представник Габсбурзько-Лотаринзької династії (Habsburg-Lothringen), Йосиф II став архетипним уособленням духу Просвітництва серед монархів-реформаторів XVIII століття, відомих як «освічені деспоти».^[201] Коли у 1780 році померла його мати Марія-Терезія, Йосиф став абсолютним правителем найбільшої федерації держав в Центральній Європі. В імперії не було парламенту, з яким доводилося б рахуватися. Йосиф був непохитно впевнений, що верховенство розуму, проголошене Просвітництвом, принесе найкращі результати в найкоротші терміни. Він видав величезну кількість указів — загалом 6 000 едиктів та 11 000 нових законів, покликаних врегулювати та реорганізувати кожен аспект життя імперії. Його підхід мав благодійний і батьківський характер. Він щиро прагнув зробити своїх підданих щасливими, але виключно за власними критеріями.^[178]

«Йосифізм» (або йосифінізм), як називали його політику, відзначався надзвичайно широким спектром реформ, спрямованих на модернізацію застарілої імперії в епоху, коли Франція та Пруссія стрімко розвивалися. Йосифінізм викликав у найкращому разі неохоче підкорення, а частіше — запеклий опір з боку всіх верств населення в усіх куточках імперії. Більшість його проєктів завершилися невдачею. Йосиф узявся за побудову раціонального, централізованого та уніфікованого уряду для своїх різноманітних земель — своєрідної піраміди із собою на чолі як верховним самодержцем. Він вимагав, щоб державні службовці були відданими провідниками йосифізму, і відбирав їх без огляду на класове чи етнічне походження; просування по службі відбувалося виключно за заслуги. Для запровадження уніфікації він зробив німецьку мову обов'язковою для офіційного діловодства по всій імперії. Угорські державні збори були позбавлені своїх прерогатив і навіть жодного разу не скликалися.^[202]

Як президент придворної Рахункової палати, граф Карл фон Цинцендорф (1781—1792)^[203] запровадив «апальт» (Appalt) — уніфіковану систему обліку державних доходів, витрат і боргів територій австрійської корони. Австрія виявилася успішнішою за Францію у забезпеченні регулярних витрат та отриманні кредитів. Проте події останніх років правління Йосифа II також свідчать про те, що уряд був фінансово вразливим перед європейськими війнами, які розпочалися після 1792 року.^[204] Йосиф реформував традиційну правову систему, скасував жорстокі покарання та в більшості випадків смертну кару, а також запровадив принцип повної рівності перед законом для всіх правопорушників. Він також поклав край цензурі преси та театру.

Щоб збалансувати податковий тягар, Йосиф наказав провести нову оцінку вартості всього майна в імперії; його метою було запровадження єдиного та егалітарного податку на землю. Ця реформа мала на меті модернізувати відносини залежності між землевласниками та селянством, полегшити податковий тягар для селян і збільшити державні доходи. Йосиф розглядав податкову та земельну реформи як взаємопов'язані й прагнув впроваджувати їх одночасно. Різноманітні комісії, які він створив для розробки та проведення реформ, наштовхнулися на опір серед дворянства, селянства та деяких чиновників. Більшість цих нововведень були скасовані незадовго до або відразу після смерті Йосифа у 1790 році; вони були приречені на провал від самого початку, оскільки намагалися змінити занадто багато речей за надто короткий час і радикально руйнували традиційні звичаї та відносини, від яких тривалий час залежали сільські жителі.^[205]

У містах нові економічні принципи Просвітництва вимагали ліквідації автономних гільдій (цехів), які вже були ослаблені в епоху меркантилізму. Податкові реформи Йосифа II та створення кадастрових громад (Katastralgemeinde — податкових округів для великих маєтків) служили цій меті, а нові фабричні привілеї скасували права гільдій, тоді як митні закони були спрямовані на економічну єдність. Інтелектуальний вплив фізіократів зумовив включення сільського господарства до цих реформ.^[206]

У 1781—1782 роках він надав повну юридичну свободу кріпакам. Орендна плата, яку сплачували селяни, мала регулюватися імперськими (а не місцевими) чиновниками, а податки стягувалися з усіх доходів, отриманих від землі. Землевласники побачили в цьому серйозну загрозу своєму статусу та доходам і зрештою домоглися скасування цієї політики. В Угорщині та Трансильванії опір помісного дворянства був настільки сильним, що Йосиф пішов на компроміс, застосувавши напівзаходи — один із небагатьох випадків, коли він відступив. Однак після великого селянського повстання під проводом Хорі у 1784—1785 роках імператор нав'язав свою волю указом. Його імператорський патент 1785 року скасував кріпацтво, але не надав селянам права власності на землю чи звільнення від повинностей перед дворянами-землевласниками. Проте він дарував їм особисту свободу. Звільнення угорського селянства сприяло зростанню нового класу оподатковуваних землевласників, але воно не усунуло глибоких проблем феодалізму та експлуатації безземельних селян.^[207]

Смертну кару в Австрії було скасовано у 1787 році, хоча знову відновлено у 1795 році. Правове реформування набуло цілісної «австрійської» форми у Австрійському цивільному уложенні (ABGB: Allgemeine Bürgerliche Gesetzbuch) 1811 року, який заклав основу для подальших реформ аж до XX століття. Перша частина кодексу з'явилася у 1786 році, а кримінальний кодекс — у 1787 році. Ці реформи увібрали в себе кримінологічні праці Чезаре Беккаріа, а також уперше зрівняли всіх людей перед законом.^[208]

Для формування освіченого громадянського суспільства початкова освіта стала обов'язковою для всіх хлопчиків і дівчаток, а для небагатьох обраних пропонувалася вища освіта практичного спрямування. Імператор запровадив стипендії для талановитих бідних студентів і дозволив відкривати школи для євреїв та інших релігійних меншин. У 1784 році він наказав змінити мову викладання в країні з латини на німецьку, що стало вкрай суперечливим кроком у багатомовній імперії.^[209]

До XVIII століття в медицині панувала тенденція до централізації, оскільки все більше освічених лікарів вимагали покращення умов; містам бракувало бюджетів для фінансування місцевих лікарень, а монархії прагнули покласти край виснажливим епідеміям та карантинам. Йосиф спробував централізувати медичну допомогу у Відні шляхом будівництва єдиної великої лікарні — знаменитої загальної лікарні (Allgemeines Krankenhaus), яка відкрилася у 1784 році. Централізація погіршила санітарні умови, викликавши епідемії та 20%-й рівень смертності в новій лікарні, що підірвало плани Йосифа, проте в наступному столітті місто зайняло провідні позиції у сфері медицини.^[210]

Католицизм Йосифа був продуктом католицької реформації, і його мета полягала в послабленні влади католицької церкви та запровадженні політики релігійної терпимості, яка була найпрогресивнішою серед усіх тогочасних держав Європи. У 1789 році він видав хартію релігійної терпимості для євреїв Галичини — регіону з великим традиційним єврейським населенням, що розмовляло їдишем. Хартія скасовувала общинну автономію, за якої євреї контролювали свої внутрішні справи, а також стимулювала «германізацію» та носіння неєврейського одягу.^[211]

Ймовірно, найнепопулярнішою з усіх його реформ була спроба модернізації консервативної Римо-католицької церкви. Називаючи себе захисником католицизму, Йосиф II завдав відчутного удару по владі Папи. Він намагався зробити католицьку церкву у своїй імперії інструментом держави, незалежним від Риму. Духовенство було позбавлене десятини; священикам наказали навчатися в семінаріях під наглядом уряду, а єпископи мали складати офіційну присягу на вірність короні. Він профінансував значне збільшення кількості єпископств, парафій та світського духовенства за рахунок масштабного продажу монастирських земель. Як людина Просвітництва, він висміював споглядальні чернечі ордени, які вважав непродуктивними, на противагу орденам, що займалися служінням суспільству. Відповідно, він ліквідував значну частину монастирів (понад 700 було закрито) і скоротив чисельність ченців та черниць із 65 000 до 27 000. Церковні суди були скасовані, а шлюб визнано цивільним договором, що перебуває поза юрисдикцією церкви. Йосиф різко скоротив кількість релігійних свят і зменшив пишність оздоблення в храмах, значно спростивши обряд богослужіння. Критики стверджували, що ці реформи викликали кризу віри, послабили благочестя та призвели до декадансу, мали протестантські тенденції, сприяли просвітницькому раціоналізму та формуванню прошарку ліберальних буржуазних чиновників, а також зумовили появу та закріплення антиклерикалізму. Багато традиційних католиків згуртувалися в опозицію до імператора.^[212]

У зовнішній політиці не було місця Просвітництву — лише жага до нових територій і готовність вести непопулярні війни задля загарбання земель. Йосиф був войовничим правителем-експансіоністом, який мріяв зробити свою імперію найвеличнішою серед європейських держав. План Йосифа полягав у приєднанні Баварії, за необхідності — в обмін на Бельгію (Австрійські Нідерланди). Зазнавши невдачі через протидію прусського короля Фрідріха II у 1778 році під час Війни за баварську спадщину, він знову відновив свої зусилля у 1785 році, але прусська дипломатія виявилася сильнішою. Ця невдача змусила Йосифа шукати територіального розширення на Балканах, де він втягнувся у виснажливу й марну війну з турками (1787—1791), що стала ціною за союз із Росією.^[213]

Балканська політика як Марії-Терезії, так і Йосифа II відображала принципи камералізму, які просував князь Кауніц, наголошуючи на зміцненні прикордонних земель шляхом реорганізації та розширення Військової границі. Трансильванія була включена до складу границі у 1761 році, і прикордонні полки стали основою військового устрою, де полковий командир зосереджував у своїх руках військову та цивільну владу. Панівною теорією колонізації була «популяціоністика» (Populationistik), яка вимірювала процвітання кількістю робочої сили. Йосиф II також приділяв велику увагу економічному розвитку. Вплив Габсбургів став вирішальним чинником у розвитку Балкан у другій половині XVIII століття, особливо для сербів та хорватів.^[214]

Шляхта по всій імперії не злюбила податки Йосифа, його егалітаризм, деспотизм і пуританство. У Бельгії та Угорщині його спроби підпорядкувати все своєму особистому правлінню з Відня були зустрінуті вороже. Реформи Йосифа торкнулися навіть простолюдин, наприклад, забороною випікати імбирні пряники, оскільки імператор вважав його шкідливим для шлунка, або забороною корсетів. Лише за кілька тижнів до смерті Йосифа директор імперської поліції доповідав ему: «Усі класи, навіть ті, хто відчуває найбільшу повагу до суверена, незадоволені й обурені».^[215]

У Ломбардії (Північна Італія) обережні реформи Марії-Терезії користувалися підтримкою місцевих реформаторів. Натомість Йосиф II, створивши потужне імперське чиновництво, кероване безпосередньо з Відня, підірвав домінантне становище міланської знаті та традиції судочинства й управління. Замість провінційної автономії він установив абсолютний централізм, який звів Ломбардію в політичному та економічному плані до статусу окраїни імперії. Як реакція на ці радикальні зміни, ліберальні реформатори з числа середнього класу перейшли від співпраці до рішучого опору. Саме на цьому ґрунті з'явилися витоки майбутнього ломбардського лібералізму.^[216]

До 1788 року здоров'я Йосифа погіршилося, але не його рішучість. У 1789 році спалахнули повстання на знак протесту проти його реформ у Бельгії (Брабантське повстання) та Угорщині, а інші його володіння виявляли невдоволення під тягарем війни з Туреччиною. Імперії загрожував розпад, і він був змушений скасувати деякі зі своїх реформаторських проєктів. Імператор помер 20 лютого 1790 року у віці 48 років, так і не зумівши у своїй більшості обмежити феодальні свободи.^[217]

За його численними реформами стояла комплексна програма, що перебувала під впливом доктрин освіченого абсолютизму, природного права, меркантилізму та фізіократії. Маючи на меті створення єдиної правової бази замість різнорідних традиційних структур, реформи принаймні приховано керувалися принципами свободи та рівності й базувалися на концепції центральної законодавчої влади держави. Сходження Йосифа на престол ознаменувало серйозний розрив із минулим, оскільки попередні реформи Марії-Терезії не зазіхали на ці структури, проте наприкінці епохи йозефінізму подібного радикального розриву не відбулося. Реформи, започатковані Йосифом II, мали значну цінність, незважаючи на те, в який спосіб вони впроваджувалися. Його наступники продовжили їх у тій чи іншій мірі. Вважається, що вони заклали міцний фундамент для наступних реформ, які тривали аж до XX століття.^[218]

Після його смерті у 1790 році Йосифу ненадовго успадкував престол його молодший брат Леопольд II.

Смерть Йосифа виявилася порятунком для Австрії, оскільки його наступником став молодший брат, Леопольд II, який до цього проводив більш обережні реформи як великий герцог Тосканський. Леопольд знав, коли варто відступити, і швидко домовився з повсталими нідерландцями та угорцями. Йому також вдалося укласти мир із Туреччиною у 1791 році та домовитися про союз із Пруссією, яка до цього об'єдналася з Польщею, щоб тиснути на користь війни Османів проти Австрії та Росії. Хоча він зміг повернути відносний спокій у кризову ситуацію, що склалася на момент його приходу до влади у 1790 році, Австрія залишалася в оточенні потенційних загроз. Тоді як багато реформ довелося з огляду на обставини скасувати, було започатковано інші нововведення, зокрема більшу свободу преси та обмеження повноважень поліції. Він замінив братового міністра поліції, Йоганна Антона фон Пергена, на Йозефа Зонненфельса, який був прихильником соціального забезпечення, а не жорсткого контролю.^[219]

Правління Леопольда також збіглося із розгортанням Французької революції. Хоча Леопольд симпатизував революціонерам, він водночас був братом французької королеви. Крім того, суперечки навколо статусу прав різних імперських князів в Ельзасі, де революційний французький уряд намагався скасувати права, гарантовані різними мирними договорами, втягнули Леопольда як імператора у конфлікти з Францією. Пільницька декларація, проголошена наприкінці 1791 року спільно з прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом II та курфюрстом Саксонії, у якій заявлялося, що інші європейські правителі з інтересом спостерігають за подіями у Франції, мала стати заявою на підтримку Людовика XVI, яка б запобігла необхідності вживати будь-яких радикальних заходів. Проте вона, навпаки, розпалила антиімперські настрої серед революціонерів. Хоча Леопольд робив усе можливе, щоб уникнути війни з французами, він помер у березні 1792 року. Франція оголосила війну його недосвідченому старшому синові Францу II вже через місяць.^[220]

Відень та Австрія домінували в європейській музиці наприкінці XVIII та на початку XIX століть, яскравим прикладом чого стала Віденська класична школа. Це була епоха Гайдна, а віденський період Моцарта охоплював 1781—1791 роки, протягом яких він був придворним композитором. Опера, особливо німецька, переживала період розквіту. Моцарт написав багато німецьких опер, зокрема «Чарівну флейту». Спочатку головними покровителями мистецтва виступали опори тогочасного устрою — монархія в особі Йосифа II та, меншою мірою, його матері, аристократія та релігійні інституції, допоки зростання амбіцій середнього класу не інтегрувало музику в повсякденне життя буржуазії. Тим часом бароко еволюціонувало у менш грандіозну форму — Рококо.^[221]

Фактичне скасування цензури під керівництвом ван Світена також сприяло художньому самовираженню, а теми мистецьких творів часто відображали ідеї Просвітництва.

Францу II (1792—1835) був лише 24 роки, коли у 1792 році він успадкував престол свого батька Леопольда II, проте йому судилося правити майже пів століття і стати свідком радикальної реорганізації європейської політики. Він отримав у спадок величезний управлінцський апарат, створений його дядьком, чия спадщина реформ та соціального забезпечення мала протриматися протягом наступних двох століть. Образ монарха глибоко змінився, як і відносини між правителем та підданими. Його епоха пройшла в тіні подій у Франції — як розвитку революції, так і появи нової сили у європейських війнах у вигляді масових громадянських армій. Австрія здригнулася від жаху після страти тітки Франца, Марії-Антуанетти, у 1793 році (попри марні спроби її порятунку та навіть переговори про звільнення), що призвело до хвилі репресій для відвернення подібних небезпечних настроїв, які могли вплинути на австрійську політику. Водночас Європу охопили Французькі революційні війни (1792—1802) та Наполеонівські війни (1803—1815). Французька революція фактично поклала край австрійському експерименту з модернізацією та реформами «згори» й ознаменувала повернення до легітимізму.^[222]

Франц розпочав своє правління обережно. Бюрократія все ще залишалася йозефіністською, а правові реформи під керівництвом Зонненфельса призвели до прийняття Кримінального кодексу 1803 року та Цивільного кодексу 1811 року. З іншого боку, він повернув Пергена на посаду очільника поліції. Викриття якобінської змови у 1794 році стало каталізатором початку репресій. Лідери змови були страчені або ув'язнені, хоча реальних доказів відчутної загрози для Габсбургів було мало. Придушення інакомислення за допомогою Рецензурної комісії 1803 року створило вакуум у культурному та інтелектуальному житті, проте саме на цей час припадає поява деяких із найвеличніших світових музичних творів (див. нижче). Певні елементи йозефінізму все ще зберігалися, і міністр закордонних справ Стадіон разом зі своїм пропагандистом Фрідріхом фон Генцом зміг апелювати до народного націоналізму задля перемоги над Наполеоном.^[223]

Що саме уособлював такий націоналізм, визначити важко — безумовно, він був спрямований на німецьку культуру в габсбурзьких землях, але неясно, якою мірою він розділяв «австрійське» та «німецьке». Очевидно, що цей націоналізм приваблював багатьох німецьких романтиків, таких як Карл Вільгельм Фрідріх Шлегель, тому метою видавався скоріше патріотизм, ніж справжній націоналізм. Створювалися культурні музеї та цивільне ополчення (ландвер) — проте лише в німецькомовних землях.^[224]

Йосифізм залишався живим і серед інших представників покоління Франца. Ерцгерцог Йоганн (1782—1859) був прихильником націоналізму і стояв за рухом ландверу, а спільно з Йозефом фон Гормайром підбурював до повстання в окупованому Баварією Тіролі, тоді як ерцгерцог Карл проводив реформу армії. У 1807 році на Йозефсплац навіть встановили пам'ятник Йосифу II, щоб згуртувати населення. Таким чином, централізм ерцгерцогів контрастував із децентралізацією Стадіона та його спробами надати більше прав станам. Проте, цей націоналізм виявився успішним у відбудові Австрії під час різноманітних військових і політичних невдач у війнах із Францією.^[225]

Після нищівної поразки Австрії у 1809 році Франц звинуватив у цьому реформи й усунув ерцгерцогів із посад. Стадіона замінив Меттерніх, який, хоч і був реформатором, ставив лояльність до монарха понад усе. Ландвер було ліквідовано, а після викриття чергової спроби підготувати Тірольське повстання Гормайра та ерцгерцога Йоганна інтернували, а Йоганна згодом заслали до Штирії.^[226]

Франція оголосила війну Австрії 20 квітня 1792 року. Зростання радикалізації Французької революції (включаючи страту короля 21 січня 1793 року), а також французька окупація Нідерландів змусили Велику Британію, Республіку Сполучених провінцій (Нідерланди) та Іспанію вступити у війну, яка стала відомою як Війна першої коаліції. Ця перша війна з Францією, що тривала до 1797 року, виявилася невдалою для Австрії. Після коротких успіхів проти абсолютно дезорганізованих французьких армій на початку 1792 року ситуація змінилася, і в останні місяці 1792 року французи захопили Австрійські Нідерланди. Після битви під Вальмі у вересні Австрії та її прусським союзникам стало очевидно, що перемоги над Францією їм не здобути, а в листопаді Австрія зазнала ще однієї поразки під Жемаппе, втративши Австрійські Нідерланди (Бельгію). Поки австрійці були зайняті цим фронтом, їхні колишні прусські союзники завдали їм удару в спину, здійснивши у 1793 році Другий поділ Польщі, з якого Австрію повністю виключили. Це призвело до відставки головного міністра Франца, Філіппа фон Кобенцля, та його заміни на Франца Марію фон Тугута у березні 1793 року.^[227]

У 1793 році знову були початкові успіхи проти дезорганізованих армій Французької республіки, і Нідерланди вдалося повернути. Але в 1794 році фортуна знову відвернулася, і австрійські війська вкотре вибили з Нідерландів — цього разу назавжди. Тим часом польська криза знову загострилася, що призвело до Третього поділу (1795), у якому Австрії вдалося забезпечити собі значні території. Війна на заході продовжувала йти невдало, оскільки більшість членів коаліції уклали мир, залишивши Австрію лише з Британією та П'ємонтом-Сардинією як союзниками. У 1796 році Французька Директорія запланувала двосторонню кампанію в Німеччині, щоб змусити австрійців до миру, а допоміжний удар планувався в Італії. Французькі війська увійшли до Баварії та на околиці Тіролю, перш ніж зіткнутися з австрійськими силами під командуванням ерцгерцога Карла, брата імператора, у битві під Амбергом (24 серпня 1796 року), який успішно відкинув французів у Німеччині. Тим часом французька Італійська армія під командуванням молодого корсиканського генерала Наполеона Бонапарта досягла блискучих успіхів, змусивши П'ємонт вийти з війни, вибивши австрійців із Ломбардії та взявши в облогу Мантую. Після взяття Мантуи на початку 1797 року Бонапарт рушив на північ через Альпи у напрямку Відня, тоді як нові французькі армії знову просувалися в Німеччині. Австрія попросила миру. За умовами Кампо-Формійського миру 1797 року Австрія відмовилася від своїх претензій на Нідерланди та Ломбардію в обмін на території Венеційської республіки, які вона розділила з Францією. Австрійці також попередньо визнали французьку анексію лівого берега Рейну та погодилися в принципі, що німецькі князі цього регіону мають отримати компенсацію у вигляді церковних земель на іншому березі Рейну.^[228]

Мир тривав недовго. Невдовзі між австрійцями та французами виникли розбіжності щодо реорганізації Німеччини, і Австрія приєдналася до Росії, Британії та Неаполя у Війні другої коаліції в 1799 році. Хоча австро-російські війська спочатку успішно вибили французькі сили з Італії, ситуація швидко змінилася — росіяни вийшли з війни після поразки під Цюрихом (1799), у якій вони звинуватили австрійську необачність, а австрійці зазнали поразки від Бонапарта, який тепер став першим консулом у Французькому Консулаті, у битві під Маренго, що змусило їх вийти з Італії, а потім у Німеччині — у битві під Гогенлінденом. Ці поразки змусили Тугута піти у відставку, а Австрія, яку тепер очолював Людвіг фон Кобенцль, уклала Люневільський мирний договір на початку 1801 року. Його умови були м'якими — значною мірою відновлювалися положення Кампо-Форміо, але тепер відкривався шлях для реорганізації Імперії за французьким зразком. Згідно із Заключною постановою Імперської депутації 1803 року Священна Римська імперія була повністю реорганізована, а майже всі церковні території та вільні міста, які традиційно були найбільш прихильними до дому Габсбургів, були ліквідовані.^[229]

Після прийняття Бонапартом титулу імператора Першої Французької імперії 18 травня 1804 року, Франц II, розуміючи неминучий кінець старої імперії, самочинно прийняв новий титул «імператора Австрії» як Франц I, на додачу до свого титулу імператора Священної Римської імперії. Це принесло йому прізвисько «Подвійний імператор» (Франц II у Священній Римській імперії, Франц I в Австрії). Поява на арені нового французького імператора та перебудова старої системи становили для Габсбургів більшу загрозу, ніж їхні територіальні власний на той час, адже більше не було жодної певності, що їх обиратимуть і надалі. Франц проголосив себе імператором нової Австрійської імперії 11 серпня, незадовго після Наполеона. Нова імперія означала не нову державу, а землі під владою Австрії (тобто Габсбургів), які фактично являли собою конгломерат багатьох держав.^[230]

Невдовзі тривалі махінації Наполеона в Італії, зокрема анексія Генуї та Парми, знову призвели до війни у 1805 році — Війни третьої коаліції, у якій Австрія, Британія, Росія та Швеція виступили проти Наполеона. Австрійські війська розпочали війну з вторгнення в Баварію, ключового союзника Франції в Німеччині, але незабаром Наполеон перехитрив їх і змусив капітулювати під Ульмом, після чого основні австро-російські сили зазнали поразки в битві під Аустерліцом 2 грудня. Наполеон увійшов до самого Відня як тріумфатор та знаменитість. За Пресбурзьким мирним договором Австрія була змушена віддати значні території: Далмацію — Франції, Венецію — наполеонівському Італійському королівству, Тіроль — Баварії, а різні швабські володіння Австрії — Бадену та Вюртембергу, хоча Зальцбург, який раніше належав молодшому брату Франца (колишньому великому герцогу Тосканському), був анексований Австрією як компенсація.^[231]

Ця поразка означала кінець старої Священної Римської імперії. Сателітні держави Наполеона в Південній та Західній Німеччині вийшли зі складу імперії влітку 1806 року, утворивши Рейнський союз, а через кілька днів, 6 серпня 1806 року, Франц оголосив імперію розпущеною і зрікся старої імператорської корони.^[232] Майже через тисячу років Священна Римська імперія зникла; її геральдичний символ двоголового орла та жовтий і чорний кольори були успадковані новоствореною Австрійською імперією.^[233]

Протягом наступних трьох років Австрія, чию зовнішню політику тепер очолював Філіпп Стадіон, намагалася підтримувати мир із Францією, уникаючи участі у Війні четвертої коаліції (1806—1807), але була змушена виконувати волю Франції. Повалення іспанських Бурбонів у 1808 році глибоко стурбувало Габсбургів, які в розпачі знову пішли на війну у 1809 році (Війна п'ятої коаліції), цього разу без союзників на континенті, підтримані лише Великою Британією. Спроби Стадіона підняти народні повстання в Німеччині виявилися невдалими, а росіяни дотрималися свого союзу з Францією, тому Австрія вкотре зазнала поразки у Ваграмській битві, хоча й більшою ціною, ніж очікував Наполеон, який перед цим зазнав своєї першої поразки на полі бою в цій війні — у битві під Асперном. Проте Наполеон на той час уже знову зайняв Відень. Умови наступного Шенбруннського миру були досить жорсткими. Австрія втратала Зальцбург на користь Баварії, частину своїх польських земель на користь Росії, а території, що залишалися на Адріатиці (включаючи більшу частину Каринтії та Штирії) — на користь наполеонівських Іллірійських провінцій. Австрія фактично перетворилася на залежну від Франції державу.^[234]

Клемент фон Меттерніх, новий австрійський міністр закордонних справ, узяв курс на профранцузьку політику.^[235] Донька Франца II, Марія-Луїза, у 1810 році вийшла заміж за Наполеона. До 1811 року Австрія фактично збанкрутувала, а паперові гроші значно знецінилися, проте вона виділила армію для вторгнення Наполеона в Росію у березні 1812 року. Після катастрофічної поразки Наполеона в Росії наприкінці року та переходу Пруссії на бік Росії у березні 1813 року Меттерніх почав поступово змінювати курс. Спочатку він прагнув стати посередником у підписанні миру між Францією та її континентальними ворогами, але коли стало очевидно, що Наполеон не зацікавлений у компромісі, Австрія приєдналася до союзників і в серпні 1813 року оголосила війну Франції, вступивши у Віону шостої коаліції (1812—1814). Австрійське втручання стало вирішальним. Наполеон зазнав поразки в битві під Лейпцигом у жовтні й був змушений відступити в межі самої Франції. На початку 1814 року союзні війська вдерлися до Франції. Спочатку Меттерніх не був упевнений, чи хоче він залишити Наполеона на троні, встановити регентство Марії-Луїзи при пасинку Наполеона чи відновити Бурбонів, але зрештою британський міністр закордонних справ лорд Каслрі переконав його підтримати останній варіант. Наполеон зрікся престолу 3 квітня 1814 року, і Людовик XVIII був відновлений на троні, невдовзі підписавши мирний договір із переможцями в Парижі у червні, тоді як Наполеона заслали на Ельбу.^[236]

Наполеон утік у лютому 1815 року, Людовик утік, і таким чином розпочався завершальний етап війни — Війна сьомої коаліції, так звані Сто днів спроби реставрації Наполеона. Це завершилося вирішальною битвою при Ватерлоо в червні. Наполеонівські війни закінчилися підписанням другого Паризького мирного договору того ж року та остаточним засланням Наполеона на острів Святої Єлени.^[237]

Із завершенням тривалих французьких воєн Європа потребувала нового ладу, і глави європейських держав зібралися у Відні для тривалого обговорення майбутнього континенту, хоча Конгрес насправді розпочав роботу у вересні 1814 року (до спроби повернення Наполеона) і завершився 9 червня 1815 року, за дев'ять днів до битви при Ватерлоо. Наприкінці Наполеонівських воєн Австрія опинилася серед переможців як новий європейський лідер, значною мірою завдяки дипломатичному хисту Меттерніха. Це була як масштабна світська подія для представників великих держав, так і справжній конгрес, який проходив під головуванням Меттерніха. Його метою було відновлення європейського ладу після хаосу Наполеонівських воєн. Хоча Австрія була дипломатичним лідером, військова перемога була здебільшого заслугою Росії та Пруссії за підтримки Британії та Іспанії, і Австрія мало що додала до остаточного розгрому Наполеона 18 червня 1815 року при Ватерлоо.^[238] Намір Меттерніха полягав у створенні балансу сил у Європі під егідою нової структури — Німецького союзу під керівництвом Австрії, що постав на руїнах Священної Римської імперії.^[239]

Створений порядок отримав назву «Європейський концерт», країни-учасниці якого тепер мали збиратися регулярно для вирішення суперечностей. Окрім перекроювання політичної карти, він встановив сфери впливу. Отримання головуючої ролі в цьому новому об'єднанні стало найбільшим здобутком Австрії на Конгресі. Чого Конгрес не міг зробити, так це повернути старий порядок (ancien régime), на якому тримався авторитет Австрії та Габсбургів. У новому устрої між Австрією, Росією та Пруссією було створено Священний союз. Згодом він розширився і включив більшість європейських націй. Помітними винятками були Велика Британія, яка з пересторогою ставилася до стратегії репресивного інтервенціонізму Меттерніха, та Османська імперія. Під час перекроювання європейської карти територіальні здобутки Австрії були скромними порівняно з Росією та Пруссією, що відображало її відносно слабку переговорну позицію. Австрія повернула більшу частину територій, втрачених на користь Наполеона в західній частині країни (Тіроль, Зальцбург і Форарльберг). В Італії вона отримала Ломбардо-Венеційське королівство, Тоскану, Модену, Парму і П'яченцу. Останніми політичними утвореннями керували різні гілки династії Габсбургів. Проте вона не повернула собі Бельгію та Австрійські Нідерланди, але обмін територіями відновив безперервність її володінь, як це свого часу планував Йосиф II, і надав Австрії контроль над Італією. Імператор Франц не бажав пристосовуватися до цього нового ладу, що вимагало від Меттерніха дипломатичної гнучкості: він змальовував його як консервативний романтизм, релігію та порядок проти революційного духу 1789 року. Таким чином, Священний союз став механізмом протидії будь-ким крокам проти легітимного ладу. Через це Меттерніха змальовували як «пожежника Європи», який гасив будь-які прояви революційного духу. Настання миру забезпечило умови як для реформ, так і для процвітання в Австрії, проте її ретроградна політика в умовах Європи, що стрімко змінювалася, заклала підґрунтя для майбутнього краху.^[240][241]

Наполеонівський Відень був Віднем Бетховена, чия єдина опера «Фіделіо» вперше була представлена там у 1805 році в присутності французьких військових. Це також була епоха Третьої («Героїчної») симфонії (1805) з її амбівалентним ставленням до Наполеона, а також П'ятої та Шостої («Пасторальної») симфоній (1808).^[242]

Період після Віденського конгресу відзначався відносною політичною стабільністю і більше відомий своєю культурою (Бідермаєр). Серед інших назв періоду 1815—1848 років — Vormärz («до березня»), що вказує на час перед революцією березня 1848 року, та «Доба Меттерніха», названа на честь його панівного становища в європейській політиці. Під контролем Меттерніха (який став канцлером у 1821 році) Австрійська імперія вступила в епоху цензури та поліцейської держави зі стеженням, шпигунством і ув'язненням опозиціонерів, тоді як інші були змушені емігрувати. Для Європи це був час активної індустріалізації, соціальних наслідків економічних циклів, мобільності населення та зростання націоналізму. На всі ці явища уряди, націлені на збереження чинного порядку, дивилися з пересторогою.^[243][239]

У 1823 році імператор Австрії надав п'ятьом братам з роду Ротшильдів баронські титули. Натан Маєр Ротшильд у Лондоні вирішив не приймати цей титул. Родина здобула славу видатних банкірів у провідних країнах Європи.^[244]

Після Віденського конгресу відбулася серія інших з'їздів, відома як система конгресів, зокрема конгреси в Аахені (1818), Троппау (1820), Лайбаху (1821) та Вероні (1822). Вони здебільшого служили для подальшого придушення змін, хоча помітним винятком стала реінтеграція Франції на першому з них, що призвело до утворення П'ятистороннього союзу великих держав (Велика Британія, Австрія, Пруссія, Росія, а згодом і Франція). У межах цього союзу в дискусіях зазвичай домінував консервативніший Священний союз Росії, Австрії та Пруссії. Система конгресів для вирішення суперечок не пережила 1820-ті роки; зокрема, втручання у Грецьку війну за незалежність (1821—1832) всупереч запереченням Меттерніха продемонструвало межі його влади.^[245]

Подальші тріщини в старому порядку з'явилися, коли Південна Америка відокремилася від Іспанії та Португалії, у Португалії утвердився ліберальний режим, а також після Липневої революції у Франції та здобуття незалежності Бельгією в 1830 році. Протягом усього цього часу в П'ятисторонньому союзі існував розкол між ліберальнішими західними країнами (Британія та Франція) та консервативнішим Священним союзом на сході. Лондонська конференція 1830 року, скликана для вирішення питання незалежності Бельгії від Нідерландів, фактично призвела до виходу Британії із союзу.

У 1840 році відбулося кілька взаємопов'язаних подій, які відобразилися на єдності великих держав. Австрія покладалася на Росію у Східному питанні, а Східна криза того року принаймні тимчасово розколола ці держави. Тим часом на заході Рейнська криза між Францією та Німецьким союзом підігріла зародження німецького націоналістичного руху, символом якого стала пісня «Die Wacht am Rhein».^[246]

Ближче до власних кордонів Меттерніх спрямовував свій вплив на придушення німецького націоналізму. Вартбурзький фестиваль 1817 року із закликами до німецької єдності та осудом консерватизму викликало тривогу. Меттерніх заборонив австрійським університетам брати в ньому участь, а подальший активізм, який у 1819 році вилився у вбивство Августа фон Коцебу, призвів до ухвалення Карлсбадських указів того ж року, які обмежували свободу слова, та Віденського заключного акта^[b] 1820 року, який уповноважував Німецький союз діяти проти держав-членів. Жоден із цих заходів не зміг надовго стримати націоналістичний рух.^[246]

Ранні спроби італійців створити єдину державу, включаючи діяльність карбонаріїв у Ломбардо-Венеційському королівстві, були придушені Меттерніхом за допомогою військового втручання; схожа доля спіткала й Польщу. Тим часом національні меншини в імперії, такі як слов'яни та поляки, прагнули сформувати власну національну ідентичність, окрему від Австрії. Меттерніх намагався спрямувати ці рухи виключно в русло культурної самобутності. Так само у Німеччині в 1833 році під керівництвом Пруссії було створено Німецький митний союз, але Австрія не приєдналася до нього, вбачаючи в ньому прояви німецького націоналізму.^[239][247] Однією з небагатьох адміністративних реформ стало надання сейму Галичині.^[248]

Меттерніх твердою рукою тримав владу, чинячи опір конституційним свободам, яких вимагали ліберали. Управління здійснювалося за звичаєвим правом та імператорськими указами. Він був водночас жорстким реакційним опортуністом і справжнім консервативним політиком. Його роль у керівництві європейськими справами давала Габсбургам непомірний вплив порівняно з їхньою реальною силою.^[243] Розгалужений апарат безпеки очолював граф Йозеф Седльницький під особистим наглядом Меттерніха, тоді як релігія розглядалася лише як інструмент підтримки державної влади.^[248]

Державне втручання у фінансові питання було відносно стриманим, хоча у 1816 році для відновлення кредитного статусу держави було засновано Австрійський національний банк. Оподаткування здебільшого залишалося у віданні провінцій і було нерівномірним у межах імперії (Угорщина платила непомірно менше). Аристократія також оподатковувалася за заниженими ставками. Одним із наслідків цього став відносно невеликий військовий бюджет, через що зовнішня політика Меттерніха не мала належної сили. Економічне зростання було незначним і не встигало за приростом населення.^[249]

Індустріалізація в Австрії розпочалася близько 1830 року, переважно у Відні та Форарльберзі. У 1838 році з'явилася перша залізниця, яка з'єднала Відень і Дойч-Ваграм (відстань близько 15 км), а наступного року розпочалося будівництво Австрійської південної залізниці (Österreichische Südbahn). У судноплавстві в 1829 році було створено Дунайську пароплавну компанію, а Австрійський Ллойд став найбільшою судноплавною компанією в Середземному морі. Ці економічні зрушення мали свою ціну: велика кількість сільських працівників мігрувала до міст, де розвивалася промисловість, формуючи новий клас — пролетаріат.^[250]

Франц рішуче опирався пропозиціям Меттерніха щодо перебудови монархії.^[248] Коли Франц помер у 1835 році, його син Фердинанд I («Добрий»; 1835—1848) успадкував престол, але через хворобу виявився непридатним до управління, тому більшість рішень ухвалювали його дядько ерцгерцог Людвіг та Меттерніх. Як наслідок, Австрія увійшла в період політичного застою: Франц не бажав проводити реформи, Фердинанд був нездатний це робити, а Меттерніх прагнув будь-що зберегти статус-кво.^[251]

Австрія не була імунною до хвилі революційних повстань, що прокотилася майже по всій Європі в першій половині 1848 року, відомої як «Весна народів». Прелюдія настала 13 березня, коли натовп студентів університету вийшов на вулиці Відня, вимагаючи більш ліберального уряду, виключення Меттерніха з канцелярії та конституції. До цих відносно поміркованих вимог приєдналися набагато радикальніші вимоги робітників та ремісників, які закликали до повалення монархії та встановлення демократії. Фердинанд пропонував максимально задовольнити вимоги студентів, виключаючи застосування сили, але непохитний Меттерніх відмовився від будь-яких поступок. Таким чином, для відновлення порядку були викликані імперські війська під командуванням ерцгерцога Альберта Габсбург-Тешинського, які врешті-решт відкрили вогонь по студентах, внаслідок чого п'ятьох людей постраждало. Ситуація переросла у повноцінну революцію. У столиці з'явилися барикади, а частина армії відмовилася виконувати накази; 15 березня імператор звільнив Меттерніха, замінивши його більш ліберальним Францем Антоном фон Коловрат-Лібштейнським та пообіцявши установчі збори, загальне виборче право для чоловіків та скасування політичної поліції. Оскільки заворушення не вщухали, Фердинанд та його двір були змушені тікати до Інсбрука, залишивши Відень у руках військових.^[252]

Майже одночасно в Ломбардсько-Венеціанському королівстві п'ять днів Міланської війни (18-22 березня) змусили фельдмаршала Йозефа Радецького відступити всередину укріпленого чотирикутника, тоді як у Венеції юрист і патріот Даніеле Манін головував на чолі Республіки Сан-Марко, створеної 22 березня 1848 року після повстання проти австрійського уряду.^[253][254] 23 березня, скориставшись ситуацією, король Сардинії Карл Альберт Савойський розпочав війну проти Австрійської імперії.^[255] Подібні повстання спалахнули в Будапешті та Празі.^[254]

Однак початкові успіхи повстанців частково були пригнічені. Дезорганізація, відсутність довгострокового плану та внутрішні розбіжності між радикалами та поміркованими стали причиною ослаблення революційного руху. За короткий час армії, вірній імператору, вдалося відновити порядок у Відні, як це сталося також у Богемії та Угорщині. У Ломбардсько-Венеціанському регіоні Радецький, здобувши перемогу над п'ємонтцями під Кустоцею, повернувся до Мілана у серпні того ж року; з цієї нагоди музикант Йоганн Штраус написав на його честь марш Радецького, який вперше прозвучав у Відні 31 серпня того ж року.^[256]

Незважаючи на репресії, революція 1848 року залишила глибокий слід в історії Австрії. Фердинанд I того ж року зрікся престолу на користь свого племінника Франца; новий імператор, який воював разом із генералом Радецьким, прийняв ім'я Франц Йосиф I на знак поваги до великого реформатора Йосифа II. Під керівництвом нового прем'єр-міністра, принца Фелікса Шварценберга, молодий государ здійснив реорганізацію бюрократії та армії з метою створення централізованої держави, але також провів деякі обережні ліберальні реформи.^[257]

Сепаратистські тенденції (особливо в Ломбардії та Угорщині) були придушені військовою силою. У березні 1848 року було проголошено конституцію, яка мала незначний практичний вплив, хоча в червні відбулися вибори. 1850-ті роки ознаменувалися поверненням до неоабсолютизму та скасуванням конституціоналізму. Водночас однією з поступок революціонерам, яка мала тривалі наслідки, стало звільнення селян в Австрії. Це прискорило індустріалізацію, оскільки багато людей рушило до міст австрійських володінь, які стрімко розвивалися (промислові центри Богемії, Нижня Австрія, Відень та Верхня Штирія). Соціальні зрушення призвели до загострення конфліктів у етнічно змішаних містах, викликавши масові національні рухи.^[258]

У сфері зовнішньої політики Австрія з її ненімецьким населенням опинилася перед дилемою в 1848 році, коли Конституційні національні збори Німеччини (членом яких була Австрія) заявили, що їхні учасники не можуть мати державного зв'язку з ненімецькими країнами. Це змусило Австрію обирати між Німеччиною та власною імперією й унією з Угорщиною. Ці плани на деякий час ні до чого не призвели, але у 1866 році знову з'явилася як рішення концепція «Малої Німеччини» без участі Австрії. Нейтралітет Австрії під час Кримської війни (1853—1856), поки імператор був зайнятий своїм весіллям, налаштував проти неї обидві сторони і залишив Австрію в небезпечній ізоляції, що й довели наступні події.^[259]

Тоді як Австрія та Габсбурги утримували гегемонію над північною Італією, на півдні розташовувалося Королівство Обох Сицилій, а між ними простягалася Папська держава. В Італії панувало безладдя ще з часів Віденського конгресу 1815 року, а повстання розпочалися у 1820 році. Король Обох Сицилій Фердинанд II, будучи абсолютним монархом, прагнув зміцнити своє становище за допомогою нового династичного союзу з Австрією. Він уже мав зв'язок через свою другу дружину, Марію Терезу, внучку імператора Леопольда II. Цього він досяг, одруживши свого сина Франциска II з герцогинею Марією Софією Баварською у лютому 1859 року. Марія була молодшою сестрою імператриці Єлизавети Австрійської, що робило Франциска зятем імператора Франца Йосифа. Фердинанд помер через кілька місяців, у травні, і Франциск та Марія Софія зійшли на престол.^[260]

Тим часом Австрія потрапила в пастку, розставлену італійським Рисорджименто. П'ємонт, яким керували спільно з Сардинією, раніше вже був осередком повстань. Цього разу вони уклали таємний союз із Францією (угода в Пломб'єрі), чий імператор Наполеон III у минулому сам був карбонарієм. Потім П'ємонт почав провокувати Відень серією військових маневрів, успішно змусивши Австрію висунути ультиматум Турину 23 квітня. Його відхилення спричинило австрійське вторгнення і спровокувало війну з Францією (Другу війну за незалежність Італії 1859 року). Австрія помилково очікувала на підтримку, але не отримала її; країна була погано підготовлена до війни, яка розгорталася невдало. Габсбурзькі правителі в Тоскані та Модені були змушені тікати до Відня.^[261]

У травні 1859 року Австрія зазнала військової поразки у битві під Варезе, а в червні — під Маджентою проти об'єднаних сил Франції та Сардинії. Імператор відмовлявся визнавати серйозність ситуації, яка завдавала великих труднощів у тилу, і перебрав на себе безпосереднє командування армією, попри те, що не був професійним військовим. Наприкінці того ж місяця чергова поразка у битві під Сольферіно остаточно вирішила долю Австрії, і імператор був змушений прийняти умови Наполеона у Віллафранці. Австрія погодилася поступитися Ломбардією, а правителі центральноіталійських держав мали повернутися на свої престоли. Останнього так і не відбулося, і наступного року внаслідок плебісцитів усі вони приєдналися до Сардинського королівства. До квітня 1860 року Гарібальді вдерся і швидко підкорив Сицилію, а до лютого 1861 року Королівство Обох Сицилій припинило своє існування; Франциск і Марія втекли до Австрії.^[262]

Ці події серйозно підірвали становище імператора. Абсолютистська політика уряду була непопулярною, а військові невдачі призвели до внутрішніх заворушень, угорського сепаратизму, критики австрійського управління та звинувачень у корупції. Першими жертвами стали міністри імператора. Міністр фінансів Карл Людвіг фон Брук наклав на себе руки. Серед інших звільнених були граф Карл Фердинанд фон Буоль (міністр закордонних справ), міністр внутрішніх справ барон Александер фон Бах, міністр поліції Йоганн Кемпен фон Фіхтенштамм, генерал-ад'ютант Карл Людвіг фон Грюнне разом із армійськими генералами.^[263]

Результатом стали неохочі зобов'язання імператора та його головного радника Агенора Голуховського повернутися до конституційного правління, що увінчалося виданням Жовтневого диплома (жовтень 1860 року), який закладав основи конституційної монархії через законодавчі збори та провінційну автономію. Це рішення так і не було повністю реалізоване через опір Угорщини, яка вимагала повної автономії, втраченої у 1849 році. Через це Жовтневий диплом замінили Лютневим патентом 1861 року, який заснував двопалатний законодавчий орган — Рейхсрат. Верхня палата складалася з призначених та спадкових членів, тоді як нижня — Палата депутатів — формувалася провінційними сеймами. Рейхсрат мав збиратися з угорцями або без них, залежно від розглянутих питань. Це стало першим кроком до створення окремого Цислейтанського законодавчого органу; з іншого боку, обмеженіша роль сеймів у Лютневому патенті порівняно з Жовтневим дипломом обурила прихильників регіоналізму. У Рейхсраті домінували ліберали, які залишалися провідною політичною силою протягом наступних двох десятиліть.^[264]

Пруссія та Данія вже вели одну війну в 1848—1851 роках за території вздовж спільного кордону — Шлезвіг-Гольштейн, у результаті якої Данія зберегла їх за собою. До 1864 року Австрія знову опинилася у стані війни, цього разу виступивши в союзі з Пруссією проти Данії у Другій шлезвізький війні, яка хоч і завершилася успішно, стала останньою військовою перемогою Австрії. Війна закінчилася підписанням Віденського миру, за яким Данія відмовилася від цих територій. Наступного року Гаштайнська конвенція врегулювала контроль над новими землями: Гольштейн відійшов до Австрії після початкових суперечок між союзниками. Це мало чим допомогло послабити Австро-прусське суперництво в німецькому питанні. Постійні спроби Отто фон Бісмарка, прем'єр-міністра Пруссії, анулювати угоду та вирвати контроль над територіями незабаром призвели до відкритого конфлікту між двома державами та досягли бажаного послаблення позицій Австрії в Центральній Європі.^[265]

Після революції 1848 року, в якій брала участь більша частина угорської аристократії, Угорщина залишалася неспокійною, вимагаючи відновлення конституції та усунення від влади дому Габсбургів, чинячи опір централізаторським спробам Відня і відмовляючись платити податки.^[266] Угорщина мала слабку підтримку при віденському дворі, який був переважно богемським за своїм складом і вважав угорців революціонерами. Після втрати італійських територій у 1859 році угорське питання постало значно гостріше. Угорщина вела переговори з іноземними державами про підтримку, і найважливіше — з Пруссією. Через це Угорщина становила загрозу для Австрії у будь-якому протистоянні з Пруссією в межах Німецького союзу щодо німецького питання.

Тому розпочалися обережні дискусії про поступки, які угорці називали «умиротворенням».^[267] Імператор Франц Йосиф прибув до Будапешта в червні 1865 року і пішов на кілька поступок, таких як скасування військової юрисдикції та надання амністії пресі. Це далеко не повністю задовольняло запити угорських лібералів, чиїми мінімальними вимогами були відновлення конституції та окрема коронація імператора як короля Угорщини. Головними серед них були Дьюла Андраші та Ференц Деак, які намагалися посилити свій вплив при дворі у Відні.^[268] У січні 1866 року делегація угорського парламенту прибула до Відня, щоб запросити імператорську родину здійснити офіційний візит до Угорщини, який вони й здійснили, пробувши там із січня по березень.

Поки на початку 1866 року Андраші часто відвідував Відень із Будапешта, відносини з Пруссією погіршувалися. Почалися розмови про війну. Пруссія підписала таємний договір із порівняно новим Королівством Італія 8 квітня, тоді як Австрія уклала угоду з Францією 12 червня в обмін на Венецію.^[269]

Хоча мотиви війни — чи то прусський стратегічний план, чи то опортунізм — залишаються спірними, результатом стало радикальне переформатування сил у Центральній Європі. Австрія винесла тривалу суперечку щодо Гольштейну на розгляд Німецького сейму, а також вирішила скликати Гольштейнський сейм. Пруссія, заявивши, що Гаштейнська конвенція цим самим анульована, вдерлася в Гольштейн. Коли Німецький сейм у відповідь проголосував за часткову мобілізацію проти Пруссії, Бісмарк оголосив про розпуск Німецького союзу. Таким чином, це можна вважати Третьою шлезвізькою війною.^[270]

Бойові дії спалахнули 14 червня як Австро-прусська війна (червень — серпень 1866 року), в якій Пруссія та північнонімецькі держави протистояли не лише Австрії, а й більшій частині решти Німеччини, особливо південним штатам. Через три дні Італія оголосила війну Австрії, розпочавши Третю війну за незалежність Італії, оскільки тепер вона була союзницею Пруссії. Таким чином, Австрії довелося воювати на два фронти. Їхнє перше зіткнення принесло незначну перемогу над італійцями у битві під Кустоцою неподалік Верони 24 червня. Проте на північному фронті Австрія зазнала нищівної поразки у битві під Садовою (Кеніггрецем) у Богемії 3 липня. Хоча Австрія здобула ще одну перемогу над італійцями в морській битві біля Лісси 20 липня, на той час було зрозуміло, що війна для Австрії програна, оскільки прусські армії загрожували самому Відню, змусивши двір евакуюватися до Будапешта.^[271]

Наполеон III втрутився, що призвело до перемир'я в Нікольсбургі 21 липня та підписання мирного договору в Празі 23 серпня. Тим часом італійці, які мали низку успіхів протягом липня, 12 серпня підписали перемир'я в Кормонсі, замість того щоб протистояти решті австрійської армії, яка звільнилася з північного фронту.^[272]

У результаті цих воєн Австрія втратила майже всі свої італійські території та була усунута від подальшої участі в німецьких справах, які тепер реорганізовувалися під керівництвом Пруссії у новому Північнонімецькому союзі. Концепція «Малої Німеччини» (Kleindeutschland) перемогла. Для австрійців в Італії ця війна виявилася трагічно безглуздою, оскільки Венеція на той момент уже була відступлена.^[273]

У той час як Австрія оговтувалася від наслідків війни, угорці посилили тиск задля задоволення своїх вимог. Дьюла Андраші регулярно бував у Відні, як і Ференц Деак, а позицію угорців підтримували конституціоналісти та ліберали. Хоча при дворі панували сильні антиугорські настрої, становище імператора ставало дедалі більш нестерпним: прусська армія вже стояла під Пресбургом (нині Братислава), Відень був переповнений біженцями, а надії на французьке втручання виявилися марними. Угорці залучили на свій бік імператрицю Єлизавету, яка стала палкою прихильницею їхньої справи. Дьордь Клапка організував легіон, що воював на боці пруссаків і мав підтримку Бісмарка; він увійшов до Угорщини та агітував за її незалежність.^[274]

Однак, перш ніж погоджуватися на будь-яку форму угорського дуалізму, що надав би Угорщині особливі привілеї, необхідно було врахувати потреби інших провінцій. Це почало підживлювати чеський націоналізм, оскільки слов'янські інтереси могли опинитися під загрозою витіснення. Люди знову заговорили про події 1848 року. До лютого 1867 року граф Ріхард Белькреді пішов у відставку з посади міністра-президента через занепокоєння щодо слов'янських інтересів, і його наступником став міністр закордонних справ граф Фрідріх Фердинанд фон Бойст, який негайно взявся за реалізацію угорського варіанту, що став реальністю вже наприкінці місяця.^[275]

Австро-Угорщина була створена за допомогою механізму Австро-угорського компромісу 1867 року. Таким чином, угорці нарешті досягли більшості своїх цілей. Західна половина імперії, відома як Цислейтанія, та східна угорська — Транслейтанія (тобто землі, розташовані по обидва боки річки Лайта, притоки Дунаю), тепер стали двома державами з різною внутрішньою політикою (спільного громадянства не існувало, а подвійне громадянство було заборонено), але зі спільним правителем та спільною зовнішньою і військовою політикою. Імперія відтепер мала дві столиці, два кабінети міністрів і два парламенти. Лише три міністерські посади обслуговували обидві половини монархії: військове, закордонних справ та фінансів (коли йшлося про обидва сектори). Витрати розподілялися у співвідношенні 70:30 на користь Цислейтанії, проте угорці представляли єдину націю, тоді як Цислейтанія включала всі інші королівства та провінції. 17 лютого Андраші був призначений першим міністром-президентом нової Угорщини. У провінціях спалахнуло обурення, і в березні ландтаги Моравії та Богемії були закриті.^[276]

У травні імператор Франц Йосиф виступив із тронною промовою перед Рейхсратом (Імперською радою), закликаючи до ретроактивної ратифікації угоди та обіцяючи подальші конституційні реформи й розширення автономії провінцій. Це був серйозний відступ від абсолютизму. 8 червня імператор і імператриця були короновані як король і королева Угорщини під час церемонії, чия помпезність і пишність здавалися невідповідними нещодавньому військовому та політичному приниженню Австрії та обсягу фінансових репарацій. У рамках святкувань імператор оголосив про подальші поступки, що загострило відносини між Угорщиною та рештою монархії. Було оголошено амністію за всі політичні злочини з 1848 року (включаючи Клапку та Кошута) та скасовано конфіскацію маєтків. Крім того, коронаційний дарунок був спрямований сім'ям і ветеранам революційного «Гонведу», який було відроджено як Королівський угорський гонвед.^[277]

У відповідь на підтримку лібералами Компромісу, у новому конституційному законі було зроблено поступки на користь парламентських прерогатив. Закон від 21 грудня 1867 року, хоча й часто змінювався, став основою австрійського державного управління на наступні 50 років існування імперії. Він значною мірою базувався на Лютневому патенті, положеннях про Імперську раду та включав білль про права. Зрештою, політичний баланс дуалістичної монархії являв собою компроміс між авторитаризмом і парламентаризмом (Rechtsstaat) (Hacohen 2002). Як і більшість компромісів, він був відкинутий екстремістами з обох сторін, зокрема й Кошутом.^[278]

1873 рік ознаменувався Срібним ювілеєм правління Франца Йосифа і став не лише приводом для святкування, а й часом для роздумів про прогрес монархії з 1848 року. Населення Відня зросло з 500 000 до понад мільйона мешканців, стіни та укріплення були знесені, а вздовж збудованої Рінгштрассе постало багато величних нових будівель. Русло Дунаю регулювалося для зниження ризику повеней, було побудовано новий акведук для постачання свіжої води до міста, а також зведено багато нових мостів, шкіл, лікарень, церков і новий університет.^[279]

Зовнішня політика

Те, що мало бути тимчасовим надзвичайним заходом, тривало пів століття. Австрії вдалося зберегти нейтралітет під час Франко-прусської війни 1870—1871 років, попри зусилля тих, хто бачив у цьому можливість помститися Пруссії за події 1866 року. Однак союзники Австрії серед південнонімецьких держав тепер були в союзі з Пруссією, і навряд чи військовий потенціал Австрії за цей час суттєво покращився. Будь-які сумніви, що залишалися, були швидко розвіяні швидкістю прусського наступу та подальшим поваленням Другої імперії у Франції.^[280]

У листопаді 1871 року Австрія радикально змінила курс зовнішньої політики. Фердинанд фон Бойст, перший прем'єр-міністр (до 1867 року), канцлер і міністр закордонних справ (1866—1871) Дуалістичної монархії, був відправлений у відставку. Бойст був прихильником реваншу проти Пруссії, але його наступником на посаді міністра закордонних справ (1871—1879) став ліберальний прем'єр-міністр Угорщини Дьюла Андраші, хоча обидва виступали проти федералістської політики прем'єр-міністра Карла Гогенварта (1871). Новим прем'єр-міністром став принц Адольф фон Ауершперг (1871—1879). Призначення Андраші викликало занепокоєння серед консервативної придворної партії (камарильї), але він наполегливо працював над відновленням відносин між Берліном і Віднем, що втілилося в Двоїстий союз 1879 року.^[281]

У 1878 році Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину, яка була відрізана від решти Османської імперії внаслідок створення нових держав на Балканах після Російсько-турецької війни 1877—1878 років та рішень Берлінського конгресу (червень–липень 1878 року). Ця територія була передана під управління Австро-Угорщини, і Андраші підготував війська для її окупації. Це призвело до подальшого погіршення відносин із Російською імперією і мало трагічні наслідки в наступному столітті. Австрійські війська зіткнулися із запеклим опором і зазнали значних втрат. Окупація викликала суперечки як всередині імперії, так і за її межами, і призвела до відставки Андраші у 1879 році. Зрештою, ця територія була анексована у 1908 році і передана під спільне управління урядів Австрії та Угорщини.^[282]

Відхід ліберального уряду та Андраші з Міністерства закордонних справ (k. u. k. Ministerium des Äußern) ознаменував різкий зсув у зовнішній політиці Австро-Угорщини, особливо щодо Росії. Консерватор граф Густав Кальнокі (1881—1895), який замінив Андраші, взяв курс на нове зближення.^[283]

Економіка

Друга половина XIX століття відзначилася масштабним будівництвом, розширенням міст і залізничних ліній, а також розвитком промисловості. Протягом першої частини цього періоду, відомої як «Грюндерство», Австрія перетворилася на індустріальну країну, хоча для альпійських регіонів і надалі було характерне сільське господарство. Австрія мала нагоду відсвяткувати свою нову велич на Всесвітній виставці 1873 року у Відні, яку відвідали майже всі короновані особи Європи та світу. За цим періодом відносного процвітання відбувся біржовий крах 1873 року.^[284]

Політичні партії стали легітимними суб'єктами в Австрії з 1848 року, за винятком короткої перерви у 1850-х роках. Проте структура законодавчого органу, створеного Лютневим патентом 1861 року, залишала мало простору для партійної організації. Початкова політична організація нагадувала розколи в австрійській культурі. З часів Контрреформації Католицька церква відігравала важливу роль у політичному житті імперії разом з аристократією та консервативними сільськими верствами. Цим силам протистояв більш світський міський середній клас, що відображав ідеї Просвітництва та Французької революції з її антиклерикалізмом (Культуркампф). Іншими елементами на лівому фланзі були німецькі націоналісти, які захищали великонімецькі інтереси проти слов'ян і знаходили підтримку серед міської інтелігенції. Однак партійна структура була далекою від згуртованості, і обидва угруповання містили фракції, які або підтримували, або опонували тогочасному уряду. Ці партії відображали традиційний правий/лівий розкол політичного бачення. Ліва, або ліберальна фракція, була відома як Конституційна партія, але як ліві, так і праві були фрагментовані на дрібніші групи. Без прямих виборів не було потреби в організації виборчих округів, а зв'язки між політиками були радше інтелектуальними, ніж організаційними. Так само, за відсутності міністерської відповідальності, не було потреби в такій організації. Зближення зумовлювалися відповідним баченням представницьких інституцій. Ліва фракція отримала свою назву завдяки принциповій підтримці конституції 1861—1867 років і була рушійною силою революції 1848 року, тоді як права відстоювала історичні права. Ліві спиралися на підтримку заможної буржуазії (Besitzbürgertum), заможних професіоналів та державних службовців. Це були давні ідеологічні розбіжності.^[285] На виборах 1867 року ліберали взяли під контроль нижню палату під керівництвом Карла Ауершперга (1867—1868) і відіграли вирішальну роль у прийнятті конституції 1867 року та скасуванні Конкордату 1855 року (у 1870 році).

Виборче право поступово розширювалося в період 1860—1882 років. Обрання депутатів до Рейхсрату провінційними ландтагами виявилося неефективним, особливо після того, як ландтаг Богемії фактично бойкотував Рейхсрат, намагаючись здобути рівний статус з угорцями в триєдиній монархії. Як наслідок, у 1873 році виборчу систему було змінено на прямі вибори до Рейхсрату.^[286]

Навіть тоді, до 1873 року, лише шість відсотків дорослого чоловічого населення мали право голосу (Hacohen 2002). Початковий поділ на католицькі, ліберальні, національні, радикальні та аграрні партії відрізнявся за етнічною ознакою, що ще більше фрагментувало політичну культуру. Однак тепер почали з'являтися позапарламентські партії, тоді як раніше партії були виключно внутрішньопарламентськими. Це дало можливість позбавленим виборчих прав отримати свій голос. Ці зміни відбувалися на тлі швидкої модернізації та індустріалізації австрійської економіки, а також економічних криз, таких як криза 1873 року та її наслідок — Довга депресія (1873—1879). Традиційні партії повільно реагували на вимоги населення. На виборах 1901 року — останніх виборах за куріальною системою голосування — позапарламентські партії здобули 76 із 118 місць.^[287]

Ця ера позначилася антиліберальними настроями та занепадом Ліберальної партії, яка утримувала владу з 1867 року, за винятком короткого періоду консервативного уряду в 1870—1871 роках. У 1870 році підтримка лібералами Пруссії у Франко-прусській війні викликала невдоволення імператора, і він звернувся до консерваторів з проханням сформувати уряд під керівництвом графа Карла Зігмунда фон Гогенварта (1871). Гогенварт був лідером консерваторів у парламенті, і імператор вірив, що його прихильніші погляди на слов'янські прагнення та федералізм послаблять австро-німецьких лібералів. Гогенварт призначив Альбера Шеффле міністром торгівлі та розробив політику, відому як Фундаментальні статті 1871 року. Ця політика зазнала невдачі, імператор відкликав свою підтримку, і ліберали повернули собі владу.^[288]

Ліберальна партія ставала дедалі менш ліберальною і більш націоналістичною, проти чийого соціального консерватизму повставала прогресивна інтелігенція (Hacohen 2002). Під час свого перебування в опозиції у 1870—1871 роках вони заблокували спроби розширити дуалістичну монархію до триєдиної монархії з включенням чехів і просували концепцію Deutschtum (надання всіх прав громадянства тим, хто виявляв риси солідного німецького бюрера). Вони також виступали проти розширення виборчого права, оскільки обмежене виборче право було вигідним для їхньої електоральної бази (Hacohen 2002). У 1873 році партія розпалася: радикальна фракція Конституційної партії сформувала «Прогресивний клуб», тоді як праве крило утворило консервативне Конституційне поміщицтво, залишивши рештки «старих лібералів». Результатом стало зростання кількості німецьких ліберальних та німецьких національних груп.^[289]

Хоча до здобутків лібералів належали економічна модернізація, розширення світської освіти та перебудова інфраструктури й культури Відня у співпраці з адміністрацією (Verwaltung), після 1873 року низка послідовних розколів та злиття продовжували послаблювати партію, яка фактично зникла до 1911 року.^[290]

Ліберальний кабінет Адольфа Ауершперга (1871—1879) був відправлений у відставку в 1879 році через незгоду з балканською політикою міністра закордонних справ Дьюла Андраші (1871—1879) та окупацією Боснії і Герцеговини, яка додала більше слов'ян і ще більше розмила німецький націоналізм та ідентичність. На наступних виборах ліберали втратили контроль над парламентом і перейшли в опозицію. Новий уряд під керівництвом графа Едуарда Тааффе (1879—1893) в основному складався з коаліції фракцій (землевласників, духовенства та чехів), відомої як «Залізне кільце», об'єднаних рішучістю не допустити лібералів до влади.^[291]

Андраші, який не мав нічого спільного з Тааффе, подав у відставку за станом здоров'я, і, на його подив, вона була прийнята. Його ім'я знову згадувалося, коли новий міністр закордонних справ барон Гаймерле помер на посаді у 1881 році, але Тааффе та його коаліція не бажали бачити ліберального міністра закордонних справ (не кажучи вже про те, що він був угорцем і масоном), тому його кандидатуру обійшли на користь графа Густава Кальнокі (1881—1895).^[292]

Однак ліберальна опозиція вдалася до обструкції (філібастеру), що змусило уряд шукати виборчу реформу як стратегію для послаблення їхніх позицій, яку й було прийнято у 1882 році. Попри це, коаліція, яка номінально була консервативною та антисоціалістичною, провела низку соціальних реформ протягом десятиліття 1880—1890 років за прикладом Німеччини та Швейцарії. Це були реформи, які ліберали не могли провести через уряд, міцно пов'язаний із концепцією права особи на самовизначення без втручання держави.^[293] Такі заходи підтримали як ліберали, що тепер називалися Об'єднаною лівою (Vereinigte Linke 1881), так і Німецька національна партія (Deutsche Nationalpartei 1891), що відгалузилася від Німецького національного руху. Виборчі реформи 1882 року виявилися найвпливовішими, оскільки надали виборчі права пропорційно більшій кількості німців.

Соціальна реформа тепер стала платформою консервативних католиків, таких як принц Алоїз де Паула Марія фон Ліхтенштейн, барон Карл фон Фогельзанг і граф Егберт Белкреді.^[294] Епоха виборчої реформи побачила появу Георга фон Шенерера з його Паннімецькою лігою (1882), яка апелювала до антиклерикального середнього класу, а католицькі соціальні реформатори Л. Псеннер та А. Лачка створили Християнсько-соціальну асоціацію (Christlich-Sozialer Verein) (1887). Приблизно в той самий час Ф. Піфль, Ф. Стаурач, Е. Шепфер, A. Опіц, Карл Люгер і принц Алоїз Ліхтенштейн сформували Об'єднаних християн для захисту християнської соціальної реформи.^[295] Ці дві організації об'єдналися у 1891 році під керівництвом Карла Люгера, утворивши Християнсько-соціальну партію (Christlichsoziale Partei, CS).

Проте політика етнічної інклюзивності уряду Тааффе підживлювала націоналізм серед німецькомовного населення. Ліберали підтримували сильний централізм епохи абсолютизму (за винятком Галичини в 1867 році), тоді як консерватори намагалися створити більш федеративну державу, що зрештою призвело до падіння уряду Тааффе в 1893 році, включаючи другу спробу чеського компромісу (триєдиної монархії) у 1890 році.^[293][296]

На лівому фланзі поширення анархічних ідей та репресивне врядування призвели до появи марксистської Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (Sozialdemokratische Arbeiterpartei Österreichs, SDAPÖ) у 1889 році, яка зуміла вибороти місця на виборах 1897 року. Ці вибори відбулися після подальшого розширення виборчого права у 1896 році, що включало селян і робітничий клас, встановивши загальне, хоча й не рівне, виборче право для чоловіків.^[297]

Загальне виборче право для чоловіків, запроваджене у 1907 році міністром-президентом бароном Максом Владіміром фон Беком, змінило баланс сил, який раніше схилявся на користь австрійських німців, і виявило, що тепер вони становлять меншість у переважно слов'янській імперії. За переписом 1900 року німці складали 36 % населення Цислейтанії, будучи найбільшою окремою групою, але вони ніколи не діяли як згуртована сила (як і жодна інша національна група), хоча й залишалися домінуючою групою в політичному житті монархії. За німцями йшли чехи та словаки (23 %), поляки (17 %), русини (українці) (13 %), словенці (5 %), сербохорвати (3 %), італійці (3 %) та румуни (1 %). Однак ці національні групи, особливо німці, часто були географічно розсіяні. Німці також домінували в економіці та за рівнем освіти.^[298]

Парламент після реформи 1907 року (Рейхсрат) обирався за національним принципом, причому лише Християнсько-соціальна та Соціал-демократична партії були переважно німецькими. Проте Австрією керував імператор, який призначав Імперську раду міністрів, яка, своєю чергою, звітувала перед ним, тоді як парламент мав право критикувати політику уряду. Технічно він мав законодавчу владу з 1907 року, але на практиці імперський уряд сам розробляв закони, а імператор міг накласти вето на законопроєкти власних міністрів. Основні партії були розділені географічно та соціально: базою соціал-демократів були міста, переважно Відень, і вони мали зовсім інші погляди, ніж побожне, але неписьменне селянство в селах. Останні приєднувалися до аристократії та буржуазії, підтримуючи статус-кво монархії.^[299]

На виборах 1911 року було обрано парламент, який провів Австрію через війну аж до розпаду імперії у 1918 році.^[300][301] Однак ефективність парламентаризму була підірвана конфліктами між партіями, що представляли різні етнічні групи, а засідання парламенту повністю припинилися під час Першої світової війни.

Перші роки XIX століття після Віденського конгресу і аж до революції 1848 року характеризувалися періодом бідермаєру в дизайні та архітектурі, що частково підживлювалося репресивною внутрішньою атмосферою, яка відвертала увагу суспільства на побут та мистецтво.^[302]

З правлінням Франца Йосифа I (1848—1916) настала нова ера величі, типова для стилю Прекрасної епохи (Belle Époque), із масштабним будівництвом та прокладанням Рінгштрассе у Відні з її монументальними спорудами (офіційно відкрита 1 травня 1865 року після семи років будівництва). Серед архітекторів того періоду були Генріх фон Ферстель (Вотівкірхе, Музей прикладного мистецтва), Фрідріх фон Шмідт (Ратуша), Теофіл фон Гансен (Парламент), Готфрід Земпер (Музей історії мистецтв, Бургтеатр), Едуард ван дер Нюлль (Опера) та Август Зікард фон Зікардсбург (Опера).^[303]

У 1897 році група художників на чолі з Густавом Клімтом вийшла з Асоціації австрійських художників (Gesellschaft bildender Künstler Österreichs). Клімт став першим президентом цього об'єднання, яке отримало назву Віденська сецесія (Vereinigung Bildender Künstler Österreichs). Рух був протестом проти історицизму та консерватизму попередньої організації, наслідуючи подібні рухи в Берліні та Мюнхені. Частково це був бунт проти надмірностей епохи Рінгштрассе та прагнення повернутися до відносної простоти бідермаєру. З цієї групи Йозеф Гофман та Коломан Мозер у 1903 році створили Віденські майстерні (Wiener Werkstätte) для сприяння розвитку ужиткового мистецтва. Сецесія асоціювалася зі спеціальною будівлею — Будинком сецесії (Wiener Secessionsgebäude), зведеним у 1897 році, де з 1898 року проходили їхні виставки. Первісна Сецесія розкололася у 1905 році, коли Клімт та інші художники залишили її через непримиренні розбіжності. Проте група проіснувала до 1939 року та початку Другої світової війни.^[304]

В архітектурному плані це була ера югендстилю (модерну) та контрастних робіт таких майстрів, як Отто Вагнер (Церква на Штайнгофі), відомий своїм оздобленням, та Адольф Лоос, який уособлював стриманість. Модерн прийшов до Австрії відносно пізно, близько 1900 року, і помітно відрізнявся від аналогічних рухів в інших європейських столицях.^[305]

Однією з визначних літературних постатей був Карл Краус — есеїст і сатирик, відомий своєю газетою «Факел» (Die Fackel), заснованою у 1899 році.^[306]

На музичній сцені Йоганн Штраус та його родина домінували у Відні протягом усього цього періоду, який також дав світові Франца Шуберта, Людвіга ван Бетховена, Антона Брукнера, Йоганнеса Брамса, Арнольда Шенберга, Франца Легара та Густава Малера серед інших.^[307]

У перші роки XX століття (Fin de siècle) авангард почав кидати виклик традиційним цінностям, часто шокуючи віденське суспільство — як-от п'єса Артура Шніцлера «Хоровод» (Reigen), картини Клімта, а також музика Шенберга, Антона Веберна, Альбана Берга та представників Нової віденської школи.^[308]

Перша світова війна стала фатальною для Австро-Угорщини, оскільки держава та її армія не були готові до конфлікту такого масштабу. Завоювання Королівства Сербія — у Відні 1914 року через уявну власну перевагу війну вважали легкою «каральною експедицією» — вдалося здійснити лише більш ніж через рік за підтримки Німеччини та Болгарії. У війні проти Росії армія Дунайської монархії вже на самому початку зазнала незамінних втрат і була змушена залишити більшу частину Галичини. Безпосередню загрозу для життєво важливої Середньодунайської низовини вдалося відвернути, коли навесні 1915 року внаслідок Горлицько-Тарнівського прориву більша частина Галичини була відвойована за допомогою німців. Проте Італія у квітні 1915 року змінила сторону, 3 травня розірвала Троїстий союз і за кілька тижнів розпочала війну проти колишніх союзників. Війна проти Італії, а з 1916 року і проти Румунії, подовжила лінії фронтів Австро-Угорщини. На румунському театрі воєнних дій, відкритому наприкінці літа 1916 року, ініціатива та перевага з самого початку також належали німецькій стороні. Їхня підтримка влітку 1916 року також відвернула катастрофу на Східному фронті, спричинену російським Брусиловським проривом. У війні проти Італії Австрія діяла успішніше і в дванадцяти битвах на Ізонцо змогла запобігти прориву італійської армії (Regio Esercito).^[314]

Наприкінці 1917 року, знову за німецької допомоги, вдалося здійснити глибокий прорив у Фріулі, який, проте, не приніс вирішальної перемоги. Хоча Росія після Жовтневого перевороту вийшла з війни за Берестейським мирним договором (3 березня 1918 року), авторитет імператорської центральної влади був серйозно підірваний справою Сікста (Сікстус-аферою). Останній наступ Дунайської монархії на італійському фронті зазнав невдачі у червні 1918 року. У жовтні фронт проти Італії розвалився (Битва при Вітторіо-Венето; про політичний та військовий розпад Австро-Угорщини див. також тут). У війні на Західному фронті австрійська армія брала участь лише у 1918 році обмеженими силами. Стосовно території майбутньої Республіки Австрія^[315] втрати у війні становили 180 000 загиблих військових і 60 000 цивільних жертв.^[316]

Забезпечення населення старої Австрії продовольством було дуже кепським, особливо в останні роки війни. Спалахнув великий голод. У листопаді 1916 року помер імператор Франц Йосиф I, і його наступником став Карл I. Його шанси на швидке укладення миру та збереження двоєдиної монархії були мізерними. Коли новий монарх у 1917 році вперше з весни 1914 року скликав Рейхсрат (парламент цислейтанської частини), депутати від різних національностей чітко заявили про свої наміри після закінчення війни. Збереження спільної держави та монархії до цих планів не входило. Уже в 1917 році було очевидно, що стара Австрія розпадеться.^[317]

Імператор Карл I 16 жовтня 1918 року зробив спробу зберегти імперську Австрію як федерацію. У своєму маніфесті він закликав національності створити власні національні ради і бачив свій уряд своєрідним арбітром для мирної перебудови монархії: «Австрія за волею своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я на своїй території розселення утворює власне державне утворення».

Представники національностей прийняли запрошення створити національні ради, адже цим фактично легалізувалися їхні колишні сепаратистські плани з погляду спільної держави. Проте вони проігнорували арбітрів, яких їхні народи не обирали: вони вирішили створити власні незалежні держави і не виявляли інтересу до монархічної федерації. Тимчасові національні збори Німецької Австрії — які складалися з обраних у 1911 році депутатів Рейхсрату від переважно німецькомовних областей старої Австрії — 30 жовтня 1918 року призначили власний уряд і 6 листопада повідомили про це президента США Вудро Вільсона; імператору новий уряд Німецької Австрії навіть не представився.^[318]

Перша світова війна закінчилася для Австрії 3 листопада 1918 року, коли її переможена армія підписала Перемир'я у Вілла-Джусті поблизу Падуї після битви при Вітторіо-Венето. Це стосувалося саме Австро-Угорщини, оскільки Угорщина вийшла з конфлікту ще 31 жовтня 1918 року. Австрія була змушена поступитися всіма територіями, окупованими з 1914 року, а також визнати утворення нових держав на більшій частині своєї довоєнної території; крім того, союзники отримали вільний доступ до Австрії. Таким чином імперія розпалася.^[319]

Тимчасові національні збори засідали у Відні з 21 жовтня 1918 року до 19 лютого 1919 року в будівлі парламенту Нижньої Австрії як перший парламент нової Австрії. Вони складалися з тих членів Рейхсрату (Імперської ради), які були обрані 1911 року від німецькомовних територій, під керівництвом трьох голів: Франца Дінгофера, Йодока Фінка та Карла Зайца. Національні збори продовжували свою роботу до 16 лютого 1919 року, коли відбулися вибори. 30 жовтня збори ухвалили тимчасову конституцію, а 12 листопада затвердили назву нової держави — Німецька Австрія. Оскільки імператор Карл I 11 листопада заявив, що усувається від «будь-якої участі в державних справах» (хоча завжди наголошував, що ніколи не зрікався престолу), Австрія стала республікою.

Проте в тимчасовій конституції зазначалося, що вона має стати частиною нової Німецької (Веймарської) республіки, проголошеної трьома днями раніше. Стаття 2 гласила: «Німецька Австрія є частиною Німецької республіки».^[320]

Карл Реннер був проголошений державним канцлером Австрії, змінивши на цій посаді Генріха Ламмаша, і очолював перші три уряди (12 листопада 1918 — 7 липня 1920) як велику коаліцію найбільших партій, хоча деякі з них складалися з великої кількості дрібних фракцій німецьких національних та німецьких ліберальних рухів, які чисельно становили найбільшу групу в зборах.^[321]

22 листопада Австрія висунула претензії на німецькомовні території колишньої Габсбурзької імперії в Чехословаччині (Німецьку Богемію та частини Моравії), Польщі (Австрійська Сілезія) та в Південному Тіролі, анексованому Італією. Однак Австрія не мала можливості підтвердити ці претензії ні перед союзниками-переможцями, ні перед новими національними державами, що виникли внаслідок розпаду імперії, тому всі ці землі залишилися відокремленими від нової Австрії.^[322]

Французький прем'єр-міністр Жорж Клемансо зауважив: «Австрія — це те, що залишилося». Імперія з населенням понад 50 мільйонів скоротилася до держави з 6,5 мільйонами жителів.^[323]

19 лютого відбулися вибори до органу, який тепер називався Конституційними національними зборами. Хоча соціал-демократи здобули найбільше місць (41 %), вони не мали абсолютної більшості й сформували велику коаліцію з другою за величиною партією — християнськими соціалістами. 12 березня Національні збори оголосили «Німецьку Австрію» частиною «Німецької республіки».

Широкі верстви населення та більшість представників політичних партій вважали, що ця «залишкова держава» — без аграрного сектору Угорщини та промисловості Богемії — не буде економічно життєздатною. Журналіст Гельмут Андич (1922—1998) висловив ці настрої у своїй книзі 1962 року під назвою «Der Staat, den keiner wollte» («Держава, якої ніхто не хотів»).^[324]

Подальше майбутнє Австрії залишалося невизначеним до підписання та ратифікації офіційних договорів. Цей процес розпочався з відкриття Мирної конференції в Парижі 18 січня 1919 року і завершився підписанням Сен-Жерменського мирного договору 10 вересня того ж року, хоча Національні збори спочатку відхилили проєкт договору 7 червня.^[325]

Новоствореній Республіці Німецька Австрія судилося проіснувати недовго. На запропоноване об'єднання з Німецькою імперією (Веймарською республікою) союзники-переможці наклали вето в Сен-Жерменському договорі (10 вересня 1919 року) відповідно до статті 88, яка забороняла економічний або політичний союз. Союзники побоювалися давньої мрії про Mitteleuropa (Серединну Європу) — об'єднання всього німецькомовного населення. Договір був ратифікований парламентом 21 жовтня 1919 року. Австрія мала залишатися незалежною і зобов'язувалася бути такою щонайменше 20 років.

Договір також зобов'язував країну змінити назву з «Республіка Німецька Австрія» на «Республіка Австрія», тобто Першу республіку — назву, яка зберігається і донині. Німецькомовні прикордонні райони Богемії та Моравії (згодом названі «Судетською областю») були передані новоствореній Чехословаччині. Багато етнічних німців вважали це лицемірством, оскільки президент США Вудро Вільсон у своїх знаменитих «Чотирнадцяти пунктах» проголосив «право на самовизначення» для всіх народів. У Німеччині конституція Веймарської республіки прямо зазначала це у статті 61: «Deutschösterreich erhält nach seinem Anschluß an das Deutsche Reich das Recht der Teilnahme am Reichsrat mit der seiner Bevölkerung entsprechenden Stimmenzahl. Bis dahin haben die Vertreter Deutschösterreichs beratende Stimme.» — «Німецька Австрія після її приєднання до Німецького Райху отримує право на участь у Рейхсраті з кількістю голосів, що відповідає її населенню. До того часу представники Німецької Австрії мають дорадчий голос». У самій Австрії майже всі політичні партії разом із більшістю громадської думки продовжували триматися концепції об'єднання, викладеної у статті 2 конституції 1918 року.^[326]

Хоча Австро-Угорщина була однією з Центральних держав, союзники-переможці поставилися до переможеної Австрії набагато поблажливіше, ніж до Німеччини чи Угорщини. Представники нової Республіки Австрія переконали союзників, що несправедливо карати Австрію за дії вже розпущеної імперії, тим більше, що інші регіони імперії тепер сприймалися як сторона «переможців» просто тому, що вони відмовилися від імперії наприкінці війни. Австрії так і не довелося платити репарації, оскільки комісії союзників визначили, що країна не має можливості їх виплачувати.^[327]

Проте Сен-Жерменський договір також підтвердив втрату Австрією значних німецькомовних територій, зокрема південної частини Тірольського графства (нині Південний Тіроль) на користь Італії та німецькомовних районів у Богемії та Моравії на користь Чехословаччини. Як своєрідну компенсацію, за Тріанонським договором, укладеним між союзниками та Угорщиною, Австрії мала відійти більша частина німецькомовної частини Угорщини; з цих земель було утворено нову федеральну землю Бургенланд.

Велика коаліція розпалася 10 червня 1920 року, її змінила коаліція ХСП та СДРПА під керівництвом Міхаеля Майра як канцлера (7 липня 1920 — 21 червня 1921), що зумовило проведення нових виборів 17 жовтня до органу, який тепер став Національною радою відповідно до нової конституції від 1 жовтня. У результаті Християнсько-соціальна партія стала найсильнішою політичною силою, набравши 42 % голосів, і згодом 22 жовтня сформувала другий уряд Майра як уряд меншості ХСП (за підтримки ВНП) без соціал-демократів. ХСП залишалася при владі до кінця Першої республіки в різних коаліційних комбінаціях з ВНП та Ландбундом (заснованим 1919 року).

Кордони залишалися дещо невизначеними через плебісцити в традиціях Вудро Вільсона. Референдуми в регіонах Тіроль та Зальцбург між 1919 і 1921 роками (Тіроль — 24 квітня 1921 року, Зальцбург — 29 травня 1921 року) продемонстрували більшість у 98 % та 99 % на користь об'єднання з Німеччиною, оскільки населення побоювалося, що «залишкова» Австрія не буде економічно життєздатною. Проте такі злиття були неможливими за умовами мирного договору.^[328]

20 жовтня 1920 року відбувся плебісцит у частині австрійської федеральної землі Каринтія, під час якого населення вирішило залишитися в складі Австрії, відхиливши територіальні претензії Королівства сербів, хорватів і словенців на цю землю. Переважно німецькомовні райони західної Угорщини були передані Австрії як нова федеральна земля Бургенланд у 1921 році, за винятком міста Шопрон та прилеглих територій, жителі яких на референдумі (який австрійці іноді вважають сфальсифікованим) вирішили залишитися з Угорщиною. Раніше ця територія розглядалася як місце для створення слов'янського коридору, який мав з'єднати Чехословаччину з Югославією. Це зробило Австрію єдиною переможеною країною, яка отримала додаткові території в рамках територіального врегулювання.^[329]

Попри відсутність репарацій, Австрія за часів коаліції постраждала від гіперінфляції, схожої на німецьку, яка знищила значну частину фінансових активів середнього та вищого класів і дезорганізувала економіку. Адам Фергюсон пов'язує гіперінфляцію з надмірною кількістю людей на державних зарплатах, неспроможністю оподаткувати робітничий клас та численними збитковими державними підприємствами. Консерватори звинувачували лівих у гіперінфляції; Фергюсон також покладає провину на політику, пов'язану з лівими силами.^[330] У Відні спалахнули масові заворушення, під час яких протестувальники вимагали підвищення податків для багатих і скорочення субсидій для бідних. У відповідь на заворушення уряд підвищив податки, але не зміг зменшити субсидії.

Умови Сен-Жерменського договору були додатково підкреслені Женевськими протоколами Ліги Націй (до якої Австрія приєдналася 16 грудня 1920 року), підписаними 4 жовтня 1922 року між Австрією та союзниками. Австрія отримала гарантію суверенітету за умови, що вона не об'єднається з Німеччиною протягом наступних 20 років. Австрія також отримала позику в розмірі 650 мільйонів золотих крон, що дозволило зупинити гіперінфляцію, але вимагало серйозної реструктуризації австрійської економіки. Золота крона була замінена стабільнішим шилінгом, проте це призвело до безробіття, запровадження нових податків, втрати соціальних виплат та значного скорочення державного апарату.^[326]

У травні 1923 року у Відні відбувся Перший всесвітній конгрес єврейських жінок.^[331]

Після війни в Австрії сформувалися дві основні політичні партії на правому фланзі та одна на лівому. Правий табір був розколотий між клерикалізмом та націоналізмом. Християнсько-соціальна партія (Christlichsoziale Partei, CS) була заснована у 1891 році й утримувала відносну більшість у 1907—1911 роках, перш ніж поступитися нею соціалістам. Їхній вплив у столиці слабшав іще до 1914 року, проте вони стали домінуючою партією Першої республіки та урядовою партією з 1920 року. ХСП мала тісні зв'язки з Римсько-католицькою церквою, а очолював її католицький священник Ігнац Зайпель (1876—1932), який двічі обіймав посаду федерального канцлера (1922—1924 та 1926—1929). Перебуваючи при владі, Зайпель працював над створенням союзу між заможними промисловцями та Католицькою церквою. ХСП спиралася на політичну підтримку консервативних сільських католиків. У 1920 році з більшості ліберальних і національних груп була заснована Великонімецька народна партія (Großdeutsche Volkspartei, GDVP), яка стала молодшим партнером ХСП в уряді.^[332]

На лівому фланзі Соціал-демократична робітнича партія Австрії (Sozialdemokratische Arbeiterpartei Österreichs, SDAPÖ), заснована в 1898 році, яка на той час проводила досить лівий курс, відомий як Австромарксизм, могла розраховувати на стабільну більшість у «Червоному Відні» (як називали столицю з 1918 по 1934 рік), тоді як праві партії контролювали всі інші федеральні землі. СДРПА була найсильнішим виборчим блоком з 1911 по 1918 рік.^[333]

Між 1918 і 1920 роками діяв уряд великої коаліції, до якого входили як ліві, так і праві партії — ХСП та Соціал-демократична робітнича партія. Це дало соціал-демократам першу можливість вплинути на австрійську політику. Коаліція ухвалила прогресивне соціально-економічне та трудове законодавство, зокрема надала право голосу жінкам 27 листопада 1918 року, але розпалася 22 жовтня 1920 року. У 1920 році було прийнято сучасну конституцію Австрії, проте з цього моменту австрійська політика характеризувалася запеклим, а іноді й насильницьким конфліктом між лівими та правими. Буржуазні партії зберігали своє панування, але формували нестабільні уряди, тоді як соціалісти чисельно залишалися найбільшою обраною партією.^[334]

Протягом 1920-х років були створені як праві, так і ліві напіввійськові формування. Гаймвер (Оборона батьківщини) вперше виник у травні 1920 року і поступово протягом наступних трьох років оформився як організація, а у відповідь на це 19 лютого 1923 року було сформовано Республіканський шуцбунд (воєнізоване крило Соціал-демократичної партії). З 2 квітня по 30 вересня 1923 року у Відні відбувалися жорстокі зіткнення між соціалістами та нацистами. Сутичка 2 квітня, відома як «Битва на Ексельбергу» (Schlacht auf dem Exelberg), залучила 300 нацистів проти 90 соціалістів.^[335] Подальші епізоди відбулися 4 травня та 30 вересня 1923 року. Зіткнення між цими групами в місті Шаттендорф (Бургенланд) 30 січня 1927 року призвело до загибелі чоловіка та дитини. Праві ветерани постали перед судом у Відні, але були виправдані судом присяжних. Це викликало масові протести та підпал Палацу правосуддя у Відні. Під час Липневого повстання 1927 року австрійська поліція вбила 89 протестувальників.

Політичний конфлікт загострювався до початку 1930-х років. Вибори 1930 року, на яких соціал-демократи повернулися як найбільший блок, виявилися останніми аж до закінчення Другої світової війни. 20 травня 1932 року міністр сільського господарства від Християнсько-соціальної партії Енгельберт Дольфус став федеральним канцлером, маючи більшість лише в один голос.^[336]

Дольфус і Християнсько-соціальна партія швидко рухали Австрію до централізації влади за фашистським зразком. Його непокоїло, що лідер німецьких націонал-соціалістів Адольф Гітлер став рейхсканцлером Німеччини 30 січня 1933 року після того, як його партія стала найбільшою фракцією в парламенті і стрімко перебирала на себе абсолютну владу. Подібним чином австрійські націонал-соціалісти (DNSAP) могли легко отримати значну меншість на майбутніх австрійських виборах. Дослідник фашизму Стенлі Дж. Пейн підрахував, що якби вибори відбулися в 1933 році, DNSAP могла б набрати близько 25 % голосів. Журнал «Time» припускав ще вищий рівень підтримки — 50 %, із 75 % схвалення в регіоні Тіроль, що межував із нацистською Німеччиною.^{[337][338][339]} Події в Австрії в березні 1933 року перегукувалися з подіями в Німеччині, де Гітлер того ж місяця також фактично встановив одноосібну диктатуру.

4 березня 1933 року сталася процедурна невідповідність під час парламентського голосування. Карл Реннер (Соціал-демократична партія Австрії, Sozialdemokratische Partei Österreichs SPÖ), голова Національної ради (Nationalrat: нижньої палати парламенту), подав у відставку, щоб мати можливість проголосувати за суперечливу пропозицію щодо врегулювання залізничного страйку, яка мала шанси пройти з мінімальною перевагою (він не міг голосувати, перебуваючи на посаді спікера). Як наслідок, двоє віцепрезидентів, які представляли інші партії, — Рудольф Рамек (Християнсько-соціальна партія) та Зепп Штраффнер (Велика німецька народна партія) — також подали у відставку з тієї ж причини. За відсутності голови засідання не могло бути закрите.

Хоча існували процедурні правила, якими можна було скористатися в цій безпрецедентній і непередбачуваній ситуації, кабінет Дольфуса скористався нагодою, щоб оголосити парламент недієздатним. Хоча Дольфус описав цю подію як «самоліквідація парламенту», насправді це був початок державного перевороту, який заклав основи «Станової держави» (Ständestaat), що проіснувала до 1938 року.

Використовуючи надзвичайне положення, ухвалене під час Першої світової війни — Закон про воєнно-економічні повноваження (Kriegswirtschaftliches Ermächtigungsgesetz, KWEG від 24 липня 1917 року, RGBl.^[340] № 307), — виконавча влада перебрала на себе законодавчі функції 7 березня та рекомендувала президенту Вільгельму Мікласу видати указ про відтермінування засідань на невизначений термін. Таким чином, Перша Республіка та демократичне врядування в Австрії фактично припинили своє існування, залишивши Дольфуса правити як диктатора з абсолютними повноваженнями. Невідкладні заходи включали скасування права на публічні зібрання та свободи преси. Опозиція звинуватила його в порушенні конституції.^{[341][342][343]}

Спроба Великої німецької народної партії та соціал-демократів знову скликати раду 15 березня була зірвана поліцією, яка заблокувала вхід, а президенту Вільгельму Мікласу було рекомендовано відкласти засідання на невизначений термін. Дольфус знав, що нацистські війська захопили владу в сусідній Баварії 9 березня. Зрештою, 31 березня було розпущено Республіканський шуцбунд, хоча організація продовжила існувати нелегально.^[344]

Потім Дольфус уперше зустрівся з Беніто Муссоліні в Римі 13 квітня. 23 квітня націонал-соціалісти (DNSAP) здобули 40 відсотків голосів на муніципальних виборах в Інсбруці, ставши найбільшою електоральною силою, через що у травні всі земельні та муніципальні вибори були заборонені.^[345]

20 травня 1933 року Дольфус замінив «Демократичну Республіку» новим утворенням, об'єднавши свою Християнсько-соціальну партію з елементами інших націоналістичних і консервативних груп, зокрема з Гаймвером (який включав багатьох робітників, невдоволених радикальним керівництвом соціалістичної партії). Нова організація отримала назву Вітчизняний фронт (Vaterländische Front). Водночас Гаймвер продовжував існувати як незалежна організація до 1936 року, коли наступник Дольфуса Курт фон Шушніг примусово об'єднав його із Фронтом, створивши натомість беззастережно лояльну «фронтову міліцію» (Frontmiliz) як воєнізований спецпідрозділ. Нове об'єднання нібито було двопартійним і представляло тих, хто був «лояльним до уряду».^[346]

У червні 1933 року DNSAP була заборонена. Дольфус також усвідомлював зростання впливу Радянського Союзу в Європі протягом 1920-х і на початку 1930-х років, тому заборонив і комуністів, встановивши однопартійну консервативну диктатуру, значною мірою змодельовану за зразком італійського фашизму, пов'язану з католицьким корпоративізмом та антисекуляризмом. Він відкинув будь-які наміри щодо об'єднання Австрії з Німеччиною, доки нацистська партія залишалася там при владі.^[347]

Хоча всі австрійські партії, включно з Соціал-демократичною робітничою партією (SDAPÖ), були заборонені, соціал-демократи продовжували діяти як незалежна організація, зокрема її воєнізоване крило Republikanischer Schutzbund, яке могло мобілізувати десятки тисяч людей проти уряду Дольфуса.^[348]

У серпні 1933 року уряд Муссоліні виступив із гарантією незалежності Австрії («у разі потреби Італія захищатиме незалежність Австрії зі зброєю в руках»). Дольфус також обмінювався «таємними листами» з Беніто Муссоліні щодо способів гарантування австрійського суверенітету. Муссоліні прагнув, щоб Австрія утворила буферну зону проти нацистської Німеччини. Дольфус завжди підкреслював схожість режимів Гітлера в Німеччині та Йосипа Сталіна в Радянському Союзі та був переконаний, що Австрія й Італія здатні протистояти тоталітарному націонал-соціалізму та комунізму в Європі.^[349]

У жовтні 1933 року Дольфус уникнув замаху, здійсненого Рудольфом Дертілем, 22-річним юнаком, якого виключили з армії за націонал-соціалістичні погляди.

Попри березневий державний переворот, SDAPÖ продовжувала шукати мирного врегулювання, але коли 12 лютого 1934 року уряд спробував обшукати офіс партії в Лінці на предмет наявності зброї, члени Шуцбунду чинили опір. Спротив поширився і переріс у Громадянську війну в Австрії, в якій ослаблена партія та її прихильники швидко зазнали поразки, після чого сама партія та її різноманітні допоміжні організації були заборонені.^[350]

1 травня 1934 року кабінет Дольфуса затвердив нову конституцію, яка скасовувала свободу преси, запроваджувала однопартійну систему та створювала повну державну монополію на відносини між роботодавцями та працівниками. Ця система залишалася в силі до того часу, як Австрія увійшла до складу нацистської Німеччини в 1938 році. Уряд Вітчизняного фронту зруйнував амбіції прогітлерівських симпатиків в Австрії, які прагнули як політичного впливу, так і об'єднання з Німеччиною, що призвело до вбивства Дольфуса групою нацистів 25 липня 1934 року.^[351]

Його наступник Курт Шушніг зберіг заборону на прогітлерівську діяльність в Австрії, але був змушений піти у відставку 11 березня 1938 року після вимоги Адольфа Гітлера розділити владу з пронімецькими колами. Після відставки Шушніга німецькі війська окупували Австрію, не зустрівши жодного опору.^[352]

Від моменту «приходу нацистів до влади» Адольфа Гітлера 30 січня 1933 року він разом із НСДАП як відкрито, так і приховано здійснював політику інтеграції Австрії до складу Німецького Рейху.^[353]

Ідея аншлюсу була популярною в Австрії, більшість жителів якої на той час вважали себе німцями, ще з 1918 року, попри те, що на міжнародному рівні вона була поза законом через заборону на об'єднання. Німецька Австрія 12 листопада 1918 року рішенням свого тимчасового парламенту проголосила себе республікою та невіддільною частиною Німецької Республіки. У 1933 році соціал-демократи викреслили прагнення до аншлюсу зі своєї партійної програми, натомість християнські соціалісти взялися за встановлення власного різновиду диктатури (див. Станова держава, Австрофашизм). Відтоді офіційний Відень виступав за незалежність Австрії та заборонив націонал-соціалістичні організації, проте зазнавав дедалі сильнішого тиску з боку Гітлера. Водночас націонал-соціалістична ідеологія здобувала в Австрії все більше прихильників; зокрема, контраст між стрімким економічним піднесенням у Німеччині та високим рівнем безробіття в Австрії став сприяло популярності Гітлера.^[354]

У лютому 1938 року «фюрер і рейхсканцлер» — під загрозою вторгнення Вермахту — зажадав скасування заборони НСДАП та включення австрійських націонал-соціалістів до складу уряду. Федеральний канцлер Курт Шушніг підкорився цьому ультиматуму. Проте невдовзі він усе ж спробував запобігти швидкому поглинанню країни Німеччиною, несподівано оголосивши плебісцит за вільну, незалежну, німецьку та християнську Австрію, запланований на 13 березня 1938 року.^[355]

Гітлер випередив проведення плебісциту: через погрози з Берліна федеральний президент Міклас був змушений увечері 11 березня призначити новим канцлером націонал-соціаліста Артура Зейсс-Інкварта, який із лютого обіймав посаду міністра внутрішніх справ. Паралельно з цим прихильники НСДАП захопили владу в столицях федеральних земель, а перші керівники Гестапо прибули літаком до Відня ще 11 березня. 12 березня Гітлер віддав наказ Вермахту увійти в Австрію. Частина австрійського населення зустрічала солдатів із піднесенням.^[356]

Спочатку Гітлер планував протягом перехідного періоду залишатися главою обох держав — Німеччини та Австрії. Однак практично безперешкодне та подекуди тріумфальне захоплення влади спонукало його вже 12 березня оголосити про негайне приєднання Австрії до Німецького Рейху з 13 березня. В Австрії нацистський федеральний уряд ухвалив Закон про возз'єднання Австрії з Німецькою імперією від 13 березня 1938 року. Водночас із так званої «дикої арієзації» розпочався терор і пограбування австрійських євреїв.^[357] Колишнього канцлера Шушніга взяли під «захисний арешт», під яким він перебував до 1945 року.

15 березня 1938 року на багатьох підприємствах оголосили вихідний, щоб працівники могли вітати Гітлера на віденській площі Гельденплац. У той час як противників нацизму вже масово заарештовували, а євреїв як «недолюдей» (нім. Untermenschen) за власним бажанням цькувала німецька «нація панів» (нім. Herrenvolk), Гітлер проголосив «входження моєї батьківщини до Німецького Рейху». Саме поняття «Австрія» він при цьому не використовував і загалом уникав його надалі. Пізніше, 10 квітня, він провів референдум для офіційного підтвердження аншлюсу (офіційний результат: 99,73 % «за»). До цього моменту близько 8 % виборців уже позбавили права голосу (євреїв, «мішлінґів» та заарештованих противників націонал-соціалістів).^[358]

Гітлер наказав замінити назву «Австрія» терміном «Остмарка» (що походить від середньовічної назви marcha orientalis), згодом — на Альпійські та дунайські райхсгау, а розширену державу згодом офіційно найменували «Великонімецьким Рейхом» (нім. Großdeutsches Reich). Закон про Остмарк (нім. Ostmarkgesetz), який набрав чинності 1 травня 1939 року, передбачав повну ліквідацію австрійських центральних органів влади; його виконання завершилося 31 березня 1940 року. Форарльберг приєднали до Тіролю, а Бургенланд розділили між райхсгау Нижній Дунай та Штирія. Наступниками Австрії стали сім райхсгау, якими керували безпосередньо з Берліна. Коли австрійці в цей період говорили про Німеччину в її кордонах до аншлюсу, вони неофіційно називали цю територію «Альтрайх» (нім. Altreich, «Старий Рейх»).

У 1938—1939 роках Австрія була повністю реорганізована в державному, військовому, економічному, культурному та соціальному плані за імперським німецьким зразком (нім. reichsdeutsch). Усі райхсгау на австрійській території підпорядковувалися безпосередньо центральним органам влади в Берліні, а поняття «Австрія» дуже швидко зникло з офіційного вжитку. Для розрізнення територій у мовленні використовували терміни «Альтрайх» (Старий Рейх) та «Остмарк». Пізніше офіційно довелося обмежитися назвою «Альпійські та дунайські райхсгау».^[359]

Дискримінація, позбавлення прав і пограбування жителів юдейського віросповідання, які в Німеччині впроваджувалися крок за кроком протягом п'яти років, в Остмарку було запроваджено протягом кількох тижнів. Значну роль у цьому відіграли жага особистої помсти та прагнення наживи з боку місцевих прибічників режиму.^[360]

Війна та нацистська ідеологія забрали в Австрії близько 380 000 людських життів. Серед них — 247 000 загиблих або оголошених померлими (зниклих безвісти) у Вермахті та Ваффен-СС, 65 500 убитих євреїв, ще 16 000 інших знищених у концентраційних таборах (зокрема 8 000 ромів), 10 000 померлих під арештом Гестапо та понад 6 000 австрійців, убитих у в'язницях на окупованих Німеччиною територіях, 2 700 засуджених до страти учасників руху Опору та близько 35 000 цивільних осіб, які загинули внаслідок бойових дій та бомбардувань. 140 000 єврейських австрійців змогли втекти або були вигнані, і більшість із них після війни не повернулися до країни. 20 000 людей з Австрії стали жертвами нацистської програми евтаназії.

Такі австрійці, як Артур Зейсс-Інкварт, Александер Лер, Ірмфрід Еберль, Франц Штангль, Амон Гет, Оділо Глобочник, Адольф Ейхман та Ернст Кальтенбруннер, були безпосередньо причетні до воєнних злочинів; частка австрійців на керівних посадах режиму була непропорційно високою. Нацистські злочини, вчинені австрійцями, згодом мали серйозні наслідки і для Другої Республіки.^[361]

З епохи націонал-соціалізму збереглося багато будівель, зокрема цілі квартали житлової забудови в Лінці, будівництво яких стало необхідним для розселення десятків тисяч робітників під час зведення промислового комплексу «Герман Герінг Верке» (нім. Hermann-Göring-Werke, нині Voestalpine) та азотного заводу Stickstoffwerke Ostmark, а також шість віденських зенітних веж (флактурмів). Окрім того, у Лінці розташовані міст Нібелунгів разом із примостовими будівлями, які є особливо яскравими зразками націонал-соціалістичної архітектури.^[362]

У 1938 році була створена система подвійного табору Маутгаузен/Гузен, яка охоплювала концтабір Маутгаузен і концтабір Гузен. З роками до цієї системи таборів була приєднана мережа філій (підтаборів), яка охоплювала значну частину Австрії (Лойбль, Клагенфурт-Лендорф, Бретштайн, Редль-Ципф, Штайр-Мюніхгольц, Ебензее, Раксверке та інші). З усієї Європи до цих концтаборів привозили людей для примусових робіт у нелюдських умовах, зокрема у військовій промисловості та будівництві доріг. У системі таборів Маутгаузен-Гузен, яка налічувала понад 40 підтаборів, було інтерновано близько 200 000 осіб, приблизно половина з яких була вбита або загинула.^[363]

У Московській декларації 1943 року противники Третього Рейху у війні заявили, що після закінчення війни Австрія буде відновлена як самостійна, незалежна від Німеччини держава. Вони назвали Австрію «першою жертвою» агресії Гітлера проти інших держав, однак також указували на «співвідповідальність» багатьох австрійців за злочини режиму.

Повітряні нальоти на Австрію почалися лише в серпні 1943 року, оскільки до того часу вона частково перебувала поза зоною досяжності бомбардувальників союзників та їхніх винищувачів супроводу. Порівняно зі «Старим Рейхом» (Альтрайхом), в Австрії внаслідок авіаударів постраждало значно менше цивільних об'єктів — під удар переважно потрапляли підприємства військової промисловості та транспортні вузли, завдяки чому стара історична забудова міст здебільшого збереглася. Друга світова війна у Відні закінчилася 13 квітня 1945 року після Віденської операції; вже наступного дня політики майбутньої Другої Республіки зібралися на перші наради, хоча на околицях міста ще тривали бої. 27 квітня було проголошено незалежність Австрії. До інших частин країни війська союзників увійшли лише на початку травня 1945 року.^[364]

Ще з 1941 року існували радянські плани щодо відновлення австрійської держави після війни. У 1943 році союзники (США, Велика Британія, СРСР, а трохи згодом і французький «Комітет національного визволення») у Московській декларації заявили, що вважають аншлюс Австрії та анексію Судетської області Третім Рейхом у 1938 році недійсними, а визволення Австрії є однією з цілей війни. До цього, особливо у Великій Британії, обговорювалися й інші моделі, які, окрім створення окремої держави, передбачали федеративну «Альпійську державу» разом із Баварією або «Дунайську конфедерацію», схожу на колишню Габсбурзьку монархію.

Коли радянські війська увійшли в Бургенланд, Карл Реннер, перший державний канцлер Першої республіки, 1 квітня 1945 року встановив із ними контакт.

13 квітня 1945 року радянські війська завершили битву за Відень (у ній загинуло близько 19 000 німецьких і 18 000 радянських солдатів). Наприкінці квітня та на початку травня західні союзники увійшли в країну із заходу.

Радянське керівництво доручило Реннеру сформувати тимчасовий державний уряд. Спочатку Реннер планував лише допомогти в організації уряду, проте Сталін безпосередньо доручив йому очолити кабмін. Через це західні союзники спершу підозрювали його в колаборації з Радянським Союзом. Згодом, 14 квітня, було засновано SPÖ (із соціал-демократів та Революційних соціалістів), 17 квітня — ÖVP (Християнсько-соціальна партія та Земельний союз) і KPÖ (Комуністична партія Австрії).

27 квітня 1945 року — тобто ще до закінчення Другої світової війни — було проголошено Декларацію про незалежність Австрії, яка офіційно набула чинності 1 травня 1945 року. Цим актом було відновлено Республіку Австрія. Цю відновлену державу загалом називають Другою республікою.^[365] 29 квітня відбулося перше засідання тимчасового уряду (десять представників від SPÖ, дев'ять — від ÖVP, сім — від KPÖ та три незалежні). Метою уряду було відновлення республіки на основі Конституції 1920 року та її редакції 1929 року. Депутати від KPÖ переважно прибули прямо з Москви, де перебували в еміграції. Спочатку уряд визнавав лише СРСР; США, Велика Британія та Франція зробили це згодом протягом року.

8 травня 1945 року з набранням чинності беззастережної капітуляції Вермахту Друга світова війна в Європі завершилася.

25 листопада 1945 року відбулися перші вибори до Національної ради. На них ÖVP стала найсильнішою партією, тоді як комуністи отримали лише 5 % голосів. На виборах 1949 та 1953 років ÖVP також зберегла більшість мандатів, хоча в 1953 році за кількістю голосів її ледве випередила SPÖ.

Як колишня частина Третього Рейху, Австрія була поділена на чотири зони окупації: Форарльберг і Північний Тіроль належали до французької зони; Каринтія, Штирія та Східний Тіроль — до британської; Зальцбург і частина Верхньої Австрії на південь від Дунаю — до американської, а Верхня Австрія на північ від Дунаю, Нижня Австрія та Бургенланд — до радянської зони. Відень, як і Берлін, став містом чотирьох секторів, причому «Внутрішнє місто» (перший район) перебувало під спільним управлінням усіх чотирьох союзників.

Радянська окупаційна влада демонтувала промислові комплекси у своїй зоні, а майно, оголошене «німецькою власністю», конфіскувала під егідою управління УДРМ (USIA). Натомість в американській, британській та французькій зонах діяв План Маршалла. Угоду між США та Австрією було укладено 2 липня 1948 року; за нею Австрія отримувала допомогу за планом Маршалла у формі грантів на товари. Для стабілізації шилінга Австрія провела грошову реформу. Не в останню чергу це призвело до Жовтневих страйків 1950 року. Через нерівномірний розподіл коштів плану Маршалла на заході країни вперше розпочався прискорений розвиток промисловості.

Після краху нацистської Німеччини мільйони німців були депортовані зі своїх місць проживання у Східній та Південно-Східній Європі; частина з них переїхала або втекла до Австрії.

У 1945 р. економіка Австрії перебувала в стані хаосу. Руйнування і зубожіння, викликані війною, наплив біженців, перехід військових підприємств на випуск мирної продукції, зрушення у світовій торгівлі і наявність кордонів між зонами окупації союзників — все це створювало непереборні перешкоди на шляху відновлення економіки. Протягом трьох років більшість жителів австрійських міст відчайдушно боролися за виживання. Окупаційні власті допомагали в організації постачання харчів. Завдяки непоганому врожаю 1948 р. нормування продуктів пом'якшили, а ще через два роки всі обмеження зняли.

У західних зонах окупації допомога за планом Маршалла та іншими програмами дала швидкі результати. Націоналізація трьох найбільших австрійських банків і майже 70 промислових концернів у 1946—1947 рр. дала значні економічні переваги. Прибутки від державних підприємств були спрямовані на подальший розвиток промисловості. АНП запропонувала допустити елементи приватної власності в націоналізованому секторі економіки, продавши частину акцій дрібним власникам, тоді як соціалісти закликали до розширення сфери державної власності.

Радикальна грошова реформа стабілізувала і прискорила відновлення економіки. З'явилися іноземні туристи — життєво важливе джерело державних прибутків. Зруйновані внаслідок бомбардувань залізничні станції були відбудовані. У 1954 р. обсяг продукції, яку випускали заводи і шахти, перевищив рівень 1938 року, врожаї на полях і виноградниках, заготівля лісу практично повернулися на колишній рівень.

Окупаційні війська союзників були розміщені на території Австрії протягом 10 років. У 1953 р. на зустрічі в Москві керівники Радянського Союзу, Великої Британії та США оголосили про свій намір відновити Австрію як незалежну, суверенну і демократичну державу.

Державний договір відновив незалежність і повний суверенітет Австрії. Він набрав чинності 27 липня 1955 р., після чого війська союзників були виведені з країни. 26 жовтня 1955 р., після виведення останніх іноземних військових частин, уряд затвердив федеральний конституційний закон, що проголосив постійний нейтралітет Австрії і виключав можливість приєднання до будь-яких військових союзів або створення іноземних військових баз в Австрії.

Австрія взяла на себе складні економічні зобов'язання. Найціннішою «нацистською власністю» були нафтові родовища й нафтоперегонні заводи, обсяг виробництва на яких за радянського управління значно зріс. Хоча за умовами договору обладнання і споруди перейшли до Австрії, вона була зобов'язана щорічно відправляти в Радянський Союз один мільйон тонн нафти до 1965 р. Австрія погодилася також відновити довоєнні позиції британських й американських фірм, які ті займали в нафтовій промисловості до приходу нацистів. Крім того, Австрія повинна була протягом шести років постачати в Радянський Союз товари на суму 150 млн дол. США.

Оскільки для підтримання австрійського нейтралітету були необхідні збройні сили, створили армію, що нараховувала понад 20 тис. солдатів. У грудні 1955 р. Австрія була прийнята до ООН. Двома роками пізніше Відень був вибраний місцем постійного перебування Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ).

У своїй політиці нейтралітету Австрія намагалася виконувати роль містка між блоками у Холодній війні. Зокрема, 3–4 червня 1961 року у Відні відбулася історична зустріч на вищому рівні між Джоном Ф. Кеннеді та Микитою Хрущовим.

Завдяки вступу до Організації Об'єднаних Націй 14 грудня 1955 року та до Ради Європи 16 квітня 1956 року Австрія інтегрувалася в міжнародне співтовариство невдовзі після відновлення суверенітету. Країна стала важливим притулком для учасників Угорського повстання (1956) та Празької весни (1968). Особливо у 1956 році, коли Східна Австрія ще оговтувалася від наслідків окупації, гуманітарна допомога сусідній країні була величезною. Для біженців будували цілі селища. Хоча більшість мігрантів згодом прийняли заокеанські країни, багато хто залишився в Австрії. Нове Федеральне військо (Бундесгер) тоді пройшло своє перше серйозне випробування. В обох випадках важливу роль відігравала державна телерадіокомпанія ORF, яка намагалася максимально нейтрально інформувати населення сусідніх країн.

Федеральний канцлер Бруно Крайський, який одним із перших західних політиків розпочав переговори з Ясіром Арафатом та Муаммаром Каддафі, брав активну участь у міжнародному врегулюванні Близькосхідного конфлікту. Відень став резиденцією багатьох міжнародних організацій, таких як ООН (Віденський міжнародний центр), МАГАТЕ, ОПЕК та ОБСЄ.

Із крахом комуністичних режимів у країнах Східного блоку та падінням Залізної завіси у 1989 році (відкриття кордонів із Західною Європою) країна втратила свій особливий статус нейтральної буферної держави. Як наслідок, у 1995 році Австрія вступила до Європейського Союзу, що довгий час вважалося неможливим через Закон про нейтралітет. Згодом країна приєдналася до Шенгенської угоди. Прикордонний контроль для пасажирського сполучення було скасовано: спочатку на кордонах із Німеччиною та Італією (1 грудня 1997 року), а через десять років — на кордонах із Чехією, Словаччиною, Угорщиною та Словенією (21 грудня 2007 року).

Коли радянські війська придушили угорське повстання в 1956 р., з Угорщини до Австрії прибули майже 170 тис. біженців. Більшість угорських біженців фактично знайшли тут постійне місце проживання. Така ж ситуація сталася після вторгнення країн Варшавського договору до Чехословаччини, коли в 1968—1969 рр. майже 40 тис. чехів втекли через австрійський кордон і прибл. 8 тис. з них знайшли притулок в Австрії.

В Австрію постійно проникали нелегальні іммігранти з Югославії. Час від часу югославський уряд протестував проти порушень прав словенської і хорватської меншин, що проживають у південній частині Австрії.

Болюча для Австрії проблема Південного Тіролю була предметом постійної суперечки з Італією. Йшлося про людей австрійської національності, що мешкали в невеликому альпійському районі, який австрійці називали Південним Тіролем, а італійці — Трентіно Альто Адідже. Корені проблеми сходять до угоди 1915 р.: відповідно до неї Італії був обіцяний цей регіон в обмін на її вступ у Першу світову війну на боці Антанти і оголошення війни Австрії. За Сен-Жерменським договором, ця територія з 250 тис. мешканцями, які говорили німецькою, була включена до складу Італії. 78 тис. жителів залишили регіон після 1938 р.

Наприкінці війни австрійці висловлювалися за включення території Південного Тіролю до складу Другої республіки. Держави-переможниці відхилили цю вимогу, хоча спеціальна італійсько-австрійська угода 1946 р. передбачала введення на цій території внутрішнього самоврядування. Австрія заявила, що німецька меншина зазнає дискримінації. Час від часу там спалахували демонстрації і бунти. Італія у відповідь звинуватила Австрію у підтримці пангерманських і нацистських елементів. Напади терористів, які, як заявляла Італія, були організовані на австрійській території, тривали в Південному Тіролі протягом 1960-х років. Наприкінці 1969 р. Італія та Австрія досягли угоди, згідно з якою регіон набував прав розширеної автономії, зростав вплив тірольців на національну політику в провінції, німецька мова отримувала відповідний статус і визнавалася німецька назва території — Південний Тіроль.

Внутрішня політика у 1950–1960-х роках перебувала під сильним впливом пам'яті про громадянську війну 1934 року. Тому особлива увага приділялася рівномірному розподілу влади між ÖVP та SPÖ (система «Пропорц»). На виборах 1959 року ÖVP за кількістю голосів знову поступилася SPÖ, але як партія з найбільшою кількістю мандатів продовжила висувати канцлера. Після того як у 1965 році виключений із SPÖ міністр внутрішніх справ Франц Олаг заснував власну Демократичну прогресивну партію (DFP), яка на виборах 1966 року набрала близько 3 % голосів (переважно відібравши їх у соціал-демократів), ÖVP здобула абсолютну мандатну більшість. Це відкрило шлях для однопартійного уряду ÖVP. Другий кабінет Йозефа Клауса керував країною до 1970 року.

1 березня 1970 року SPÖ під керівництвом Бруно Крайського перемогла на виборах і сформувала уряд меншості за підтримки FPÖ, яка, своєю чергою, виграла від реформи виборчого права. На дострокових виборах 10 жовтня 1971 року SPÖ здобула абсолютну більшість голосів і мандатів, яку втримала у 1975 році та навіть розширила на виборах 1979 року. Протягом 13 років одноосібного правління та в коаліціях після нього SPÖ змогла значною мірою реалізувати свої концепції, перетворивши Австрію на сучасну соціальну державу з потужною економікою. Канцлер Крайський став символом модернізації та відкритості для цілого покоління 1970-х років. Завдяки абсолютній більшості соціал-демократів у парламенті він розбудував розгалужену систему соціального захисту, одночасно борючись із безробіттям: у 1970-х роках Австрія залишалася єдиною країною ОЕСР із безперервним позитивним економічним зростанням. Папа Павло VI назвав Австрію «островом блаженних» за її внутрішній мир та стабільні соціальні умови. Задля цього уряд йшов на вищі дефіцити бюджету та зростання державного боргу. З 1976 року Національний банк Австрії неофіційно прив'язав курс шилінга до німецької марки після падіння курсу американського долара.

Окрім того, було здійснено важливі кроки з модернізації суспільства: декриміналізація переривання вагітності, скасування плати за навчання у вишах, створення Міністерства довкілля та охорони здоров'я, заснування офісу омбудсмена (Volksanwaltschaft), скорочення робочого тижня до 40 годин, збільшення мінімальної відпустки, запровадження альтернативної служби (Zivildienst), юридичне рівноправ'я жінок у шлюбі, програма охорони материнства («Паспорт матері та дитини»), безкоштовний проїзд для школярів та безкоштовні підручники, а також розширення прав самоврядування у школах та університетах. Крайський проводив ліберальну міграційну політику — Австрія слугувала транзитним пунктом для єврейських емігрантів із СРСР. Кримінальне право Австрії було суттєво модернізоване під керівництвом міністра Крістіана Броди.

У 1978 році країну сколихнув референдум щодо запуску Цвентендорфської АЕС, на якому введення станції в експлуатацію було відхилено мінімальною більшістю. У 1980-х роках виникли суперечки з Баварією через будівництво Вакерсдорфського заводу з переробки ядерного палива. Втрата абсолютної більшості SPÖ на виборах у квітні 1983 року призвела до відставки Крайського. Керівництво урядом перейшло до Фреда Сіноваца, який сформував «червоно-синю» коаліцію (SPÖ/FPÖ) із Норбертом Штегером як віцеканцлером. Після президентських виборів 1986 року, на яких переміг кандидат від ÖVP Курт Вальдгайм, Сіновац пішов у відставку. Його замінив Франц Враніцкі. Через кілька місяців коаліція раптово розпалася після обрання Йорга Гайдера головою FPÖ, оскільки новий канцлер Враніцкі категорично відмовився співпрацювати з Гайдером. На дострокових виборах 1986 року SPÖ знову стала найсильнішою партією попри втрату голосів, і в країні повернулися до формату «великої» коаліції (SPÖ-ÖVP). У наступні роки коаліційного правління під керівництвом Франца Враніцького (1987—1997) та Віктора Кліми (1997—2000) уряд проводив політику жорсткої економії для подолання економічної кризи: було скасовано деякі соціальні виплати, частково оздоровлено бюджет під керівництвом міністра фінансів Фердинанда Лаціни та суттєво посилено міграційне законодавство міністром внутрішніх справ Францом Льошнаком. Уряд перебував під постійним тиском з боку FPÖ, яка вела наступальну правопопулістську політику (рейтинг FPÖ зріс із 5 % у 1983 році до 27 % у 1999 році). У 1993 році відбувся розкол партії — ліберальне крило заснувало Ліберальний форум (LIF), який залишався в парламенті до 1999 року.

Однією з найважливіших тем в Австрії у 1990-х роках стали Югославські війни. Резонанс викликали перестрілки між югославськими військами та територіальною обороною Словенії на австрійському кордоні у 1991 році, а також кілька порушень австрійського повітряного простору авіацією Югославії. Наступні війни в Хорватії, Боснії і Герцеговині та Косові призвели до великої хвилі біженців до Австрії. Австрійці надавали активну допомогу через масштабні збори коштів (наприклад, ініціатива «Nachbar in Not») та проекти відбудови.

Країну на кілька років шокувала серія резонансних злочинів на ґрунті правого екстремізму: Франц Фукс від імені так званої «Баварської визвольної армії» здійснив три серії атак за допомогою листів-бомб та кілька вибухів саморобних пристроїв. Внаслідок теракту в Оберварті загинуло четверо ромів. Найвідомішою жертвою став бургомістр Відня Гельмут Цільк, який отримав важкі поранення через вибух листа-бомби.

Внаслідок подій новітньої історії, досвіду «аншлюсу», злочинів націонал-соціалістів та повної поразки гітлерівської Німеччини у Другій світовій війні, сприйняття державної ідентичності в Австрії кардинально змінилося. Якщо в Першій республіці самосвідомість громадян значною мірою спиралася на великонімецькі ідеї, то тепер вони відійшли на задній план. Проте формування нової австрійської національної свідомості, яка відокремлювала себе від нової ФРН, мало й інший бік: тривалий час австрійське суспільство та політики воліли позиціонувати себе як «першу жертву» націонал-соціалізму (так звана «теза про жертву»), хоча свого часу значна частина населення із захопленням вітала аншлюс. Через це участь австрійців у злочинах нацизму довго не переосмислювалася. Ця «сліпа пляма» історичної пам'яті привернула міжнародну увагу в 1986 році під час скандалу навколо Курта Вальдгайма, який балотувався на посаду Федерального президента. Попри світове обурення через приховування Вальдгаймом свого членства в штурмових загонах (SA) та його ролі у Вермахті, він переміг у другому турі. Лише у 1991 році уряд канцлера Франца Враніцького виступив із чітким визнанням спільної відповідальності австрійців за злочини нацизму.

Після виборів до Національної ради 3 жовтня 1999 року Вольфганг Шюссель (ÖVP) сформував коаліційний уряд («чорно-блакитна коаліція») консервативної ÖVP та правопопулістської FPÖ. 4 лютого 2000 року інші 14 країн ЄС відреагували на це так званими «санкціями», що виражалися в символічному заморожуванні дипломатичних відносин. Особливо жорстку позицію зайняли уряди Франції (кабмін Жоспена) та Бельгії. Санкції були скасовані після звіту комісії «трьох мудреців», яка підтвердила, що права громадян в Австрії новим урядом не обмежуються. Спроба зовнішнього політичного тиску на Відень радше зміцнила уряд Шюсселя, оскільки дозволила йому апелювати до патріотичних почуттів всередині країни.

1 січня 1999 року в Австрії було запроваджено євро в безготівковому обігу, а з 1 січня 2002 року євро повністю замінив австрійський шилінг як готівковий засіб платежу. 11 травня 2005 року парламент ратифікував Конституцію ЄС, яка пізніше провалилася через негативні результати референдумів у Франції та Нідерландах. Австрія активно підтримувала Спільну зовнішню та безпекову політику ЄС (СЗБП). У 2008 році країна взяла участь у військовій місії ЄС у Чаді (EUFOR Tchad/RCA).

Австрія продовжує дотримуватися політики нейтралітету і після розпаду СРСР; попри російську агресію проти України, країна не планує вступати до НАТО, на відміну від інших колишніх нейтральних держав (Фінляндії та Швеції). У 2018 році відносини з Російською Федерацією досягли свого піку, коли контракт на постачання газу, укладений ще у 1968 році з Радянським Союзом, було продовжено, що закріпило сильну енергетичну залежність Австрії від РФ. Яскравим символом цих тісних зв'язків став візит Володимира Путіна на весілля тодішньої міністерки закордонних справ Карін Кнайсль (призначеної за квотою FPÖ в коаліції з Себастьяном Курцом).^[366][367] Попри це, Австрія приєдналася до економічних санкцій ЄС проти Росії у зв'язку з війною в Україні.

Після значних втрат SPÖ на виборах 3 жовтня 1999 року (хоча вона й залишилася найбільшою фракцією) та мінімального відставання ÖVP від правопопулістської FPÖ, тривалі коаліційні переговори колишніх партнерів провалилися у січні 2000 року. Після 13 років «велика коаліція» відійшла від влади: ÖVP та FPÖ узгодили створення кабінету під керівництвом Вольфганга Шюсселя проти волі Федерального президента Томаса Клестіля. Це викликало хвилю обурення серед значної частини населення, яка відповіла регулярними протестами, відомими як «демонстрації по четвергах». Цей уряд продовжив курс попередників на лібералізацію економіки та скорочення видатків.

Внутрішньопартійний розкол у лавах FPÖ, що стався після невдалих регіональних виборів та конфлікту Йорга Гайдера з власними міністрами (Кніттельфельдський з'їзд), призвів до відставки більшості міністрів від FPÖ та дострокових виборів у листопаді 2002 року. На них ÖVP здійснила історичний ривок із 26,9 % до 42,3 % голосів, вперше з 1966 року ставши найсильнішою партією країни, тоді як FPÖ обвалилася до 10 % (SPÖ отримала 36,5 %, Зелені — 9,5 %). «Чорно-блакитну» коаліцію було переформатовано на нових умовах.

У квітні 2005 року через черговий розкол у FPÖ чинні урядовці та більшість парламентарів залишили партію і приєдналися до новоствореного ландесгауптманом Каринтії Йоргом Гайдером «Спілки за майбутнє Австрії» (BZÖ). Робота уряду продовжилася у форматі коаліції ÖVP-BZÖ («чорно-помаранчева коаліція»).

За результатами виборів 1 жовтня 2006 року соціал-демократи повернули собі відносну більшість. У січні 2007 року було сформовано «велику коаліцію» під керівництвом канцлера Альфреда Гузенбауера (SPÖ) та віцеканцлера Вільгельма Мольтерера (ÖVP). Через глибоку взаємну недовіру цей уряд протримався лише півтора року. На дострокових виборах 28 вересня 2008 року SPÖ знову втратила голоси, але залишилася лідером. ÖVP зазнала серйозних втрат, натомість FPÖ та BZÖ продемонстрували стрімке зростання. Президент Хайнц Фішер доручив сформувати уряд новому лідеру соціал-демократів Вернеру Файманну. 23 листопада 2008 року Вернер Файманн та новий голова ÖVP Йозеф Прелль оголосили про відновлення «великої коаліції».^[368] У 2011 році Прьолля на посаді віцеканцлера замінив Міхаель Шпінделеггер.

Внаслідок світової фінансової кризи 2008 року Австрія була змушена виділити значні кошти для порятунку банківської системи (близько 13,6 мільярда євро до 2015 року), з яких понад 12 мільярдів пішли виключно на порятунок проблемного банку Hypo Alpe Adria.^[369]

На виборах 2013 року (після того як тривалість каденції парламенту збільшили до п'яти років) обидві керівні партії попри чергові втрати спромоглися втримати мінімальну абсолютну більшість, і коаліцію було продовжено. У серпні 2014 року віцеканцлером замість Шпінделеггера став Райнгольд Міттерленер.

У 2015 році Австрія перетворилася на головну транзитну країну (а для багатьох і на країну призначення) для сотень тисяч біженців (переважно з Сирії) та мігрантів, які намагалися дістатися Центральної та Північної Європи через так званий Балканський маршрут.

У травні 2016 року Файманн пішов у відставку з посад голови партії та канцлера на тлі низьких результатів кандидата від SPÖ Рудольфа Гундсторфера на президентських виборах та внутрішньопартійної критики. Його наступником став керівник австрійської залізниці (ÖBB) Крістіан Керн. У другому турі президентських виборів перемогу з мінімальним відривом спочатку здобув колишній лідер Зелених Александер ван дер Беллен, випередивши кандидата від FPÖ Норберта Гофера. Проте після офіційного оскарження з боку FPÖ Конституційний суд 1 липня 2016 року визнав результати другого туру недійсними через масові порушення та потенційні маніпуляції під час підрахунку голосів, надісланих поштою. По всій країні було проведено повторне голосування, на якому Ван дер Беллен набрав 53,79 % голосів і склав присягу президента 26 січня 2017 року.

Після зміни керівництва в ÖVP у травні 2017 року новий лідер партії Себастьян Курц виступив проти продовження коаліції з соціал-демократами, що призвело до дострокових виборів 15 жовтня 2017 року. На них ÖVP здобула впевнену перемогу, тоді як Зелені після 31 року присутності не змогли пройти до парламенту. За підсумками переговорів було сформовано «бірюзово-блакитний» уряд Себастьяна Курца та віцеканцлера Гайнца-Крістіана Штрахе. Ця коаліція гучно розпалася у травні 2019 року через корупційний скандал, відомий як «Ібіца-гейт» навколо Штрахе. На чергових дострокових виборах 29 вересня 2019 року ÖVP зміцнила лідерство, тоді як FPÖ та SPÖ зазнали серйозних втрат. Зелені тріумфально повернулися до Національної ради та 7 січня 2020 року сформували з ÖVP першу в історії країни на федеральному рівні коаліцію («бірюзово-зелений» другий уряд Курца).

Світова пандемія COVID-19 у 2020 році завдала сильного удару по країні, спровокувавши зростання безробіття у квітні до рекордного показника у 588 000 осіб.^[370] Економіка зазнала найбільшого падіння з часів Другої світової війни.^[371]

9 жовтня 2021 року канцлер Курц пішов у відставку через корупційний скандал.^[372] Його наступником 11 жовтня 2021 року став Александер Шалленберг,^[373] якого вже 6 грудня 2021 року змінив Карл Негаммер. У 2025 році новим канцлером став Крістіан Штоккер, очоливши трипартійну коаліцію у складі ÖVP, SPÖ та ліберальної партії NEOS.

• Габсбурзька монархія. 1809—1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини / А. Тейлор [пер. з англ. А. Портнов, С. Савченко].– Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. — 268 с.
• Історія Австрії / Еріх Цьольнер [пер. з нім. А. Онишко та ін.]. — Львів: Літопис, 2001. — 712 с.
• Кріль М. Слов'янські народи Австрійської монархії: освітні та наукові взаємини з українцями. 1772—1867. — Л. : Сполом, 1999. — 294 с. — ISBN 966-7445-22-1
• Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР / Інститут українознавства НАНУ. — Львів: Олір, 1995. — 368 с., іл. — ISBN 5-7707-7867-9
• Richard und Maria Bamberger, Ernst Bruckmüller, Karl Gutkas (Hrsg.): Österreich-Lexikon. Verlagsgemeinschaft Österreich-Lexikon, Wien 2004, ISBN 3-85498-385-9.
• Heinrich Benedikt (Hrsg.): Geschichte der Republik Österreich. Oldenbourg, München 1954.
• Peter Berger: Kurze Geschichte Österreichs im 20. Jahrhundert. 2. verb. Auflage. Facultas Universitätsverlag, Wien 2008, ISBN 978-3-7089-0354-5.
• Wilhelm Brauneder, Lothar Höbelt (Hrsg.): Sacrum Imperium. Das Reich und Österreich 996—1806. Amalthea, Wien 1996, ISBN 3-85002-390-7.
• Ernst Bruckmüller: Sozialgeschichte Österreichs. 2. Auflage. Verlag für Geschichte und Politik, Wien 2001, ISBN 3-7028-0361-0.
• Ernst Bruckmüller: Österreichische Geschichte. Von der Urgeschichte bis zur Gegenwart. Böhlau, Wien 2019, ISBN 978-3-205-20871-6.
• Michael Gehler: Der lange Weg nach Europa. Studien-Verlag, Innsbruck/Wien 2002, ISBN 978-3-7065-1559-7:
  • Band 1: Der lange Weg nach Europa. Darstellung Österreich vom Ende der Monarchie bis zur EU.
  • Band 2: Der lange Weg nach Europa. Dokumente Österreich von Paneuropa bis zum EU-Beitritt.
• Pieter M. Judson: Habsburg. Geschichte eines Imperiums. Beck, München 2017, ISBN 978-3-406-70653-0.
• Stefan Karner, Lorenz Mikoletzky (Hrsg.): Österreich. 90 Jahre Republik. Beitragsband der Ausstellung im Parlament. Innsbruck 2008, ISBN 978-3-7065-4664-5.
• Walter Kleindel (Hrsg.): Die Chronik Österreichs. 4., ergänzte und aktualisierte Auflage. Bertelsmann Lexikon Institut, 1999.
• Helmut Konrad, Wolfgang Maderthaner (Hrsg.): Das Werden der Ersten Republik. … der Rest ist Österreich. Wien 2008, ISBN 978-3-9502631-0-7.
• Manfred Scheuch: Österreich im 20. Jahrhundert (Von der Monarchie zur Zweiten Republik). Verlag Christian Brandstätter, Wien 2000, ISBN 3-85498-029-9.
• Gerald Stieg: Sein oder Schein. Die Österreich-Idee von Maria Theresia bis zum Anschluss. Böhlau Verlag, Wien 2016, ISBN 978-3-205-20289-9.
• Stephan Vajda: Felix Austria. Eine Geschichte Österreichs. Ueberreuter, Wien u. a. 1980.
• Karl Vocelka: Geschichte Österreichs (Kultur — Gesellschaft — Politik). Verlag Styria, Graz / Wien / Köln 2002, ISBN 3-453-21622-9.
• Thomas Winkelbauer (Hrsg.): Geschichte Österreichs. 3., aktualisierte und erweiterte Auflage. Reclam, Stuttgart 2018, ISBN 978-3-15-011088-1.
• Herwig Wolfram (Hrsg.): Österreichische Geschichte. Wien 1994 ff.:
  • Bis 15 v. Chr.: Otto H. Urban: Der lange Weg zur Geschichte. Die Urgeschichte Österreichs. Wien 2000.
  • 15 v. Chr. — 378 n. Chr.: Verena Gassner, Sonja Jilek, Sabine Ladstätter: Am Rande des Reiches. Die Römer in Österreich. Wien 2002.
  • 378—907: Herwig Wolfram: Grenzen und Räume. Geschichte Österreichs vor seiner Entstehung. Wien 1995.
  • 907—1156: Karl Brunner: Herzogtümer und Marken. Vom Ungarnsturm bis ins 12. Jahrhundert. Wien 1994.
  • 1122—1278: Heinz Dopsch, Karl Brunner, Maximilian Weltin: Die Länder und das Reich. Der Ostalpenraum im Mittelalter. Wien 1999.
  • 1278—1411: Alois Niederstätter: Die Herrschaft Österreich. Fürst und Land im Spätmittelalter. Wien 2001.
  • 1400—1522: Alois Niederstätter: Das Jahrhundert der Mitte. An der Wende vom Mittelalter zur Neuzeit. Wien 1996.
  • 1522—1699: Thomas Winkelbauer: Ständefreiheit und Fürstenmacht. Länder und Untertanen des Hauses Habsburg im konfessionellen Zeitalter. 2 Teilbände. Wien 2003.
  • 1699—1815: Karl Vocelka: Glanz und Untergang der höfischen Welt. Repräsentation, Reform und Reaktion im habsburgischen Vielvölkerstaat. Wien 2001.
  • 1804—1914: Helmut Rumpler: Eine Chance für Mitteleuropa. Bürgerliche Emanzipation und Staatsverfall in der Habsburgermonarchie. Wien 1997.
  • 1890—1990: Ernst Hanisch: Der lange Schatten des Staates. Österreichische Gesellschaftsgeschichte im 20. Jahrhundert. Wien 1994.
  • Roman Sandgruber: Ökonomie und Politik. Österreichische Wirtschaftsgeschichte vom Mittelalter bis zur Gegenwart. Wien 1995.
  • Rudolf Leeb, Maximilian Liebmann, Georg Scheibelreiter, Peter G. Tropper: Geschichte des Christentums in Österreich. Von der Spätantike bis zur Gegenwart. Wien 2003.
  • Eveline Brugger, Martha Keil, Albert Lichtblau, Christoph Lind, Barbara Staudinger: Geschichte der Juden in Österreich. Wien 2006.
• Erich Zöllner: Geschichte Österreichs. Von den Anfängen bis zur Gegenwart. 7. Auflage. Verlag für Geschichte und Politik, Wien 1984, ISBN 3-7028-0222-3.

• Віднянський С. В. Австро-Угорщина [Архівовано 14 лютого 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Австрія; Австро-Угорщина [Архівовано 11 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Австро-Угорщина [Архівовано 2 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Австрія [Архівовано 2 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Австро-Угорщина [Архівовано 2 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-7492-00-1.
• Австрія [Архівовано 2 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-7492-00-1.
• Іван Франко. Пів століття. Нарис історіі Австріі від р. 1840 до 1890. // Народ, 1.05.1891 [Архівовано 17 червня 2016 у Wayback Machine.]
• Др. Адриян Копистянський. Оповіданя з істориї австрийско-угорскої держави в звязи з всесьвітною істориєю. — Коломия, 1914

1. ↑ Vajda, 1986 та pp. 161-163. Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "FOOTNOTEVajda, 1986pp. 161-163", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
2. ↑ Vajda, 1986 та p. 167. Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "FOOTNOTEVajda, 1986p. 167", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.