YaChudo

Людовик XVI

Переглядів: 0. Оновлено 29.10.2026.

Людовик XVI
фр. Louis XVI Редагувати інформацію у Вікіданих
Dei Gratia Franciae et Navarrae Rex
"Людовик XVI, король Франції та Наварри, у королівському костюмі". Антуан-Франсуа Калле, музей історії Франції (1779)
Король Франції
Правління1774-1792
Коронація11 червня 1775
ПопередникЛюдовик XV Улюблений
НаступникЛюдовик XVII
Інші титулиКороль Наварри
Біографічні дані
Релігіякатолицтво Редагувати інформацію у Вікіданих
Народження23 серпня 1754
Версаль, Французьке королівство
Смерть21 січня 1793 (38 років)
Париж, Французька республіка
обезголовлення на гільйотиніd Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняАбатство Сен-Дені, Париж, Франція
ДружинаМарія-Антуанетта
ДітиМарія-Тереза, Людовик Жозеф, Людовик
ДинастіяБурбони
БатькоЛюдовик Фердинанд
МатиМарія Жозефа Саксконська
Нагороди
Орден Золотого руна кавалер ордена Святого Духа лицар ордена святого Михайла
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Людовик XVI (Луї-Огюст) (23 серпня 1754, Версаль — 21 січня 1793, Париж), після 21 вересня 1792 офіційно іменувався Луї Капет (фр. Louis Capet) — останній король Франції з династії Бурбонів періоду Старого порядку. Син дофіна Людовіка Фердинанда успадкував трон свого діда Людовіка XV 10 травня 1774 року[1] і правив до скасування монархії 21 вересня 1792 року. При ньому після скликання Генеральних штатів у 1789 році почалася Велика французька революція.

Людовік не прийняв революційних подій і невдало намагався втекти з країни, після чого був змушений визнати Конституцію 1791 року, відмовитися від абсолютизму та стати конституційним монархом при чинних Законодавчих зборах, проте незабаром почав нерішуче протидіяти радикальним заходам революціонерів. 10 серпня 1792 року після штурму Тюїльрі його усунули від влади, а згодом офіційно позбавили престолу, віддали під суд Конвенту й незабаром стратили на гільйотині.

Після повалення монархії Національний конвент позбавив Людовіка XVI титулу короля та надав йому прізвище Капет (фр. Capet), на честь його предка Гуго Капета, засновника династії Капетингів (гілкою якої є династія Бурбонів).

Життєпис

Ранні роки життя

Народився під ім'ям Людовик Огюст, по народженні також отримав титул герцога Беррійського.

З 8 дітей дофіна Франції Людовика Фердинанда був 3-ю дитиною та онуком короля Людовика XV та його другої дружини Марії Жозефи Саксонської.

Людовик-Огюст був 3-м претендентом на французький престол після свого батька, дофіна Франції Людовика-Фердинанда, та старшого брата Людовика, який помер у 10-річному віці (1761).

20 грудня 1765 року — його батько помер від туберкульозу, і 11-річний Людовик-Огюст став дофіном Франції і новим наступником престолу.

На відміну від батька, матері та деяких інших членів родини, які померли від туберкульозу, дофін був здоровим хлопцем. Він цікавився мисливством, технічними науками, володів англійською мовою і латиною.

Марія-Антуанетта, королева Франції та дружина Людовика XVI, з трьома старшими дітьми, Марією Терезою, Луї-Шарлем та Луї-Жозефом (автор Елізабет Віже-Лебрен, 1787)

16 травня 1770 року — за клопотанням Людовика XV, був укладений шлюб дофіна Людовика з австрійською принцесою Марією Антонією Габсбург-Лотрінген, згодом відомою у Франції під ім'ям Марія-Антуанетта.[2] 14-річна дівчина була наймолодшою дочкою Франца І та австрійської імператриці Марії-Терезії. На один рік старший від неї Людовик-Огюст був дуже сором'язливим та неготовим до сімейного життя: протягом декількох років майбутній король так і не зміг вступити у шлюбні зносини зі своєю дружиною, що викликало занепокоєння у монарших дворах Франції і Австрії, бо відсутність статевих стосунків у подружжі ставило під сумнів легітимність шлюбу між представниками австрійської і французької монархій. Лише 1778 року у королівського подружжя Франції народилася перша дитина з чотирьох.

Король Франції

10 травня 1774 року Людовик Огюст став королем Франції під ім'ям Людовик XVI. На той час юнакові було лише 19 років і він був не готовий до нових обов'язків, був нерішучим і непослідовним, перебував під впливом своєї дружини, Марії-Антуанетти.

На той час Франція переживала гостру фінансову кризу. Уряд мав величезні борги, зростало невдоволення монархією серед французького суспільства, зокрема, з боку буржуазії, яка вимагала реформи застарілої податкової системи. Зразу після сходження на престол молодий король відправив у відставку деяких міністрів попереднього уряду, але залишив на керівних посадах кількох досвідчених міністрів, зокрема канцлера Жана-Фредеріка Морепа, який почав впроваджувати реформи, скорочував придворні витрати, скасовував феодальні права. Також у серпні 1774 р. міністром фінансів був призначений Анн-Робер Тюрго, який почав реформи у фінансовій сфері, що перебувала в найгіршому стані — були скасоване внутрішнє мито, монополія ремісничих цехів, запроваджена свобода хлібної торгівлі, деякі податки були поширені також і на представників вищих станів королівства. 12 листопада 1774 року року були відновлені представницькі установи держави — парламенти.

Кенотафи Людовика XVI та Марії-Антуанетти. Базиліка Сен-Дені (скульптори Едм Голля та П'єр Петіто, 1830)

Впроваджені реформи викликали незадоволення серед різних верств населення, духовенство та дворянство чинили тиск на молодого і непослідовного монарха. Хвилі невдоволення викликані лібералізацією цін на хліб призвели до відставки міністра Тюрго та скасування деяких реформ. На посаду міністра фінансів був призначений один із критиків Тюрго — Жак Неккер. На відміну від попередника, він не впроваджував реформ, а намагався лавірувати між інтересами різних верств і станів, зокрема брав великі позики, які між іншим йшли на підтримку Американської революції. Погіршення фінансового стану держави призвело до консолідації у парламентах представників «першого» та «другого станів» (духовенство і шляхта), які посилили тиск на короля і змусили його звільнити міністра. Новий міністр Шарль Калонн запропонував досить амбітну фінансову реформу, але розчаровані та налаштовані вороже представники вищих станів відхилили всі її спроби.

Контрреформи

Першим проявом реакції був регламент 1781, що допускав підготовку в офіцери тільки дворян, які довели старовину свого роду (4 покоління), виняток був тільки для артилеристів та інженерів. Доступ до найвищих судових посад був закритий для осіб третього стану. Дворянство вживало всіх зусиль, щоб звільнитися від сплати як податків, створених Тюрго, а й тих, які були встановлені 1772 року. Воно взяло гору у суперечці із землеробами з приводу dîmes insolites — поширення церковної десятини на картоплю, сіяну траву тощо. Священикам заборонено було збиратися без дозволу їхнього начальства, тобто тих, проти кого вони шукали захисту у держави. Така ж реакція помічалася і у феодальних відносинах: сеньйори відновлювали свої феодальні права, пред'являючи старі документи, які тепер бралися до уваги. Пожвавлення феодалізму виявлялося навіть у королівських доменах. Довіра до королівської влади ослабла. Тим часом, участь Франції у північноамериканській війні посилило прагнення політичної свободи.

Фінансова криза та скликання Генеральних штатів

Подвійний луїдор Людовика XVI (1789)

Фінанси приходили все більшого розладу: позики не могли покрити дефіциту, який досяг 198 млн ліврів на рік, частково внаслідок невмілого управління фінансами, частково внаслідок марнотратства королеви та щедрих дарів, які король під тиском оточуючих роздавав принцам та придворним. Уряд відчув, що він не в змозі впоратися зі складнощами, і побачив необхідність звернутися за допомогою до суспільства. Зроблено була спроба реформувати обласне і місцеве самоврядування: влада інтендантів була обмежена, частина її передана провінційним зборам із збереженням станових відмінностей — але вони були запроваджені лише де-не-де, як досвіду, і реформа нікого не задовольнила. Скликані були збори нотаблів, які погодились встановити загальний поземельний податок, вказавши, що така серйозна податкова реформа може бути санкціонована лише Генеральними штатами.

Парламент також відмовився зареєструвати едикти про нові податки, сміливо вказуючи на марнотратство двору та королеви та у свою чергу вимагавши скликання Генеральних штатів. Король у lit de justice змусив парламент зареєструвати едикти і вигнав його в Труа, але потім обіцяв скликати через п'ять років Генеральні штати, якщо парламент затвердить позику покриття витрат за цей час. Парламент відмовився. Тоді король наказав заарештувати кількох його членів і видав 8 січня 1788 р. едикт, який знищував парламенти і засновував на їхнє місце cours plénières з принців, перів та вищих придворних, судових та військових чинів. Це обурило всю країну: Брієнн повинен був покинути свою посаду, і на його місце призначено знову Неккер. Парламент було відновлено. Нові збори нотаблів ні до чого не призвели; тоді нарешті було скликані Генеральні штати.

Від Генеральних штатів до Національних зборів

Портрет Людовика XVI. Жозеф Дюплессі, Версальський палац (бл. 1776)

Генеральні штати зібралися 5 травня 1789 року у Версалі. У всіх cahiers вимагалося докорінне перетворення старого порядку речей. На черзі стояло передусім питання про те, чи повинні Штати зберегти свою стару, станову форму. Третій стан дозволив його у сенсі розриву з минулим, оголосивши себе 17 червня Національними зборами та запросивши інші стани до об'єднання на цьому ґрунті. Людовік, піддавшись умовлянням аристократії, на королівському засіданні 23 червня наказав відновити старий порядок і голосувати за станами. Національні збори відмовилися коритися, і король сам змушений був просити дворянство і духовенство з'єднатися з третім станом. Постійно вагаючись, Людовік ставав то на бік народу, то на бік придворних, вигадуючи з ними плани державних переворотів, що вічно невдалі. 11 липня він відставив Неккера, що дуже обурило народ.

Зосередження 30 000 війська біля Парижа лише підлило олії на вогонь: 14 липня у Парижі спалахнуло повстання, Бастилія була взята народом. Марно Брольї марно переконував монарха стати на чолі військ і піти в Лотарингію. Король, побоюючись громадянської війни, 15 липня вирушив пішки до Національних зборів і заявив, що він і нація — одне і що війська будуть вилучені. 17 липня він поїхав до Парижа, схвалив заснування національної гвардії і повернувся у супроводі тріумфуючого натовпу. 18 вересня він затвердив декрет зборів про знищення залишків феодалізму. Після заколоту 5 і 6 жовтня він переселився до Парижа і впав на повну апатію; влада і вплив дедалі більше переходили до установчих зборів. Насправді він уже не царював, а був присутній, здивований і стривожений при зміні подій, то пристосовуючись до нових порядків, то реагуючи проти них у вигляді таємних звернень про допомогу до іноземних держав.

Революція і загибель

Страта Людовика XVI. Німецька гравюра на міді (1793)
Фрагмент скульптури Людовика XVI з надгробка в базиліці Сен-Дені

Поступово через неможливість контролювати ситуацію Людовик XVI був вимушений скликати Генеральні штати, які замість пошуку шляхів виходу з фінансової кризи призвели до консолідації опозиції та стали першим кроком до революції. Коли король втратив контроль над парламентом, представники «третього стану» в червні 1789 року створили Національну Асамблею. Подальша нерішучість короля та погіршення ситуації призвели до формування 9 липня 1789 Національних установчих зборів, які перебрали на себе більшість повноважень короля і перетворили країну на конституційну монархію. Кульмінацією революції та рішучим кроком у позбавленні короля влади став штурм Бастилії 14 липня 1789 року.

Людовик повністю втратив авторитет у червні 1791 року, коли намагався втекти з країни (при допомозі Матьє Дюма), але був перехоплений і повернутий до Парижа.

У серпні 1792 року парижани взяли штурмом палац Тюїльрі й взяли під варту королівську родину.

Страта

Докладніше: Страта Людовика XVI

Людовика офіційно заарештували 13 серпня 1792 року та відправили до Тамплю — стародавньої фортеці в Парижі, яка використовувалася як в'язниця. 21 вересня Національні збори проголосили Францію республікою та скасували монархію. Людовика позбавили всіх його титулів та почестей, і від цього дня його називали «громадянин Людовик Капет».

Був скинутий з престолу в грудні 1792 року, засуджений у січні 1793 року.

21 січня 1793 року 38-річний Людовик XVI був страчений на гільйотині на площі Революції. Коли Людовик XVI піднімався на ешафот, він виглядав гідно й смиренно. Він виголосив коротку промову, в якій пробачив «...тих, хто став причиною моєї смерті...».[3] Потім він заявив про свою невинність у злочинах, у яких його звинувачували, благаючи, щоб його кров не обрушилася на Францію.[4] Багато свідчень вказують на те, що Людовик XVI хотів сказати більше, але Антуан Жозеф Сантер, генерал Національної гвардії, перервав промову, наказавши зіграти барабанний дріб. Після цього колишнього короля швидко обезголовили. [5] Деякі свідчення про страту Людовика вказують на те, що лезо не перерізало йому шию повністю з першого разу. Є також свідчення про те, що після удару леза Людовик видав крик, що морозить кров, але це малоймовірно, оскільки лезо перерізало йому хребет. Кат, Шарль-Анрі Сансон, засвідчив, що колишній король мужньо зустрів свою долю.[6]

Відразу після страти тіло Людовика XVI було перевезено на возі на сусідній цвинтар Мадлен, розташований на вулиці д'Анжу, де у масових могилах ховали тих, кого гільйотинували на площі Революції. Перед похованням у церкві Мадлен (зруйнованій у 1799 році) відбулася коротка релігійна служба, яку провели двоє священиків, що присягнули на вірність Цивільній конституції духовенства. Кладовище Мадлен було закрито в 1794 році. У 1815 році Людовик XVIII наказав перенести останки свого брата Людовика XVI та невістки Марії-Антуанетти й поховати їх у базиліці Абатства Сен-Дені — королівському некрополі королів та королев Франції. У період з 1816 по 1826 роки на місці колишнього кладовища та церкви було зведено меморіальний пам'ятник — «Капелу спокути» (Chapelle expiatoire).

Пам'ять

На честь Людовіка XVI було названо місто в штаті Північна Кароліна в США[7].

Образ у культурі

Література

  • Роман Ліона Фейхтвангера «Лиси у винограднику» (1946) безпосередньо торкається життя і правління Людовіка XVI.
  • Людовік XVI став персонажем роману британської письменниці Хіларі Мантел "Серце бурі" (1992).

Кіно

  • «Наполеон» німий фільм, Франція, 1927). У ролі короля — актор Луїс Санче
  • «Марія-Антуанетта» (1938). У ролі короля — актор Роберт Морлі
  • «Наполеон: шлях до вершини» (Франція, Італія, 1955). У ролі короля — актор Гілберт Бокановський
  • «Марія-Антуанетта — королева Франції» (1956). У ролі короля — актор Жак Морель
  • «Новий мир» (Il Mondo Nuovo), або «Ніч у Варенні» — реж. Етторе Скола (Італія, 1982). У ролі короля — Мішель Пікколі
  • «Французская революция» — реж. Робер Енріко, Річард Т. Хеффрон (Франція, Велика Британія, Італія, ФРН, Канада, 1989). У ролі короля — Жан-Франсуа Бальмер
  • «Насмешка» (Ridicule) — реж. Патріс Леконт (Франція, 1996). У ролі короля — Урбен Кансельє
  • «Ніколя ле Флок» (Nicolas Le Floch) — міні-серіал, реж. Ніколя Пікар, Філіп Беренжер, Едвін Бейлі (Франція, 2008—2015). У ролі короля — Луї Барра
  • Джон Адамс (John Adams) (телевізійний міні-серіал, США, 2008, 3-й епізод). У ролі короля — Дам’єн Жуйро.
  • «Мария-Антуанетта» - реж. Софія Коппола, (2006, Японія-США-Франція). У ролі короля — Джейсон Шварцман.
  • ««Марія-Антуанетта. Справжня історія»» — реж. Франсіс Леклер, Ів Симоно, (2006, Канада-Франція). У ролі короля — Олів’є Обен.
  • «Того дня все змінилося» (телесеріал, епізод «Втеча Людовика XVI», Франція, 2009) — художньо-документальний телефільм Арно Селіньяка, у ролі короля — Антуан Гуй.
  • «Один король — одна Франція» (фільм знято у 2018 році) — фільм про героїв Французької революції. Режисер: П’єр Шоллер.
  • «Марія-Антуанетта» (серіал) 2022, Франція, реж. Жоффрей Ентховен, у ролі Людовика XVI — Луї Каннінгем
  • Микита Кологривий зіграв Людовика XVI у комедії «Іван Васильович змінює все»
  • «Падение Корони» (2024) — фільм про останні місяці життя Людовика XVI. У ролі короля — Гійом Кане.

Мультиплікація

Аніме-серіал «Роза Версаля» з однойменної манги Рієко Ікеди, 1979, Японія

Відеоігри

  • Є у грі «Assassin's Creed Unity», присвяченій подіям Великої французької революції.
  • Під ім'ям Луї Капет з'являється у «We: The Revolution».
  • У мобільній грі "Time Princess" - один з головних персонажів-компаньйонів серії книг "Queen Marie", присвяченій Марії-Антуанетті.

Генеалогія

Джерела

Примітки

  1. ↑ Doyle, William. French Revolution (вид. 2nd). United States: Oxford University Press. с. 2.
  2. ↑ John Hardman (1994). Louis XVI: The Silent King and the Estates. Yale University Press. с. 24. ISBN 978-0-300-06077-5.
  3. ↑ Hardman, John (1992). Louis XVI. Yale University Press. с. 232.
  4. ↑ Louis XVI's last words heard before the drums covered his voice: Je meurs innocent de tous les crimes qu'on m'impute; je pardonne aux auteurs de ma mort; je prie Dieu que le sang que vous allez répandre ne retombe pas sur la France.
  5. ↑ Hardman 1992, p. 232.
  6. ↑ Jordan, David P. (2004). The King's Trial: The French Revolution vs. Louis XVI. Los Angeles, California: University of California Press. с. 219. ISBN 978-0520236974.
  7. ↑ http://www.mynorthcarolinagenealogy.com/nc_county/fr.htm [недоступне посилання з 01.01.2018]

Література

  • Soulavie, «Mémoires du règne de L. XVI» (Париж, 1801);
  • Bournisseaux, «Hist. de L. XVI» (П., 1829);
  • Tocqueville, «Coup d’oeil sur le règne de L. XVI» (П., 1850);
  • Droz, «Hist. du règne de L. XVI» (П., 1839—1842, 2 изд. 1858);
  • Jobez, «La France sous L. XVI» (1877 и сл.);
  • Semichon, «Les réformes sous L. XVI» (П.);
  • Amy-Cherest, «La chute de l’ancien régime» (П., 1884 и сл.);
  • Gertanner, «Schilderung des häusslichen Lebens, des Characters und der Regierung L. XVI» (Б., 1793);
  • Barrière, «La cour et la ville sous L. XIV, XV et XVI» (П., 1829);
  • Cléry, "Journal de la captivité " (Л., 1798);
  • Nicolardot, «Journal de L. XVI» (1873).
  • Д’Эзек Ф. Дефранс. Из воспоминаний пажа Людовика ХVІ / Пер. Е. П. Чалеевой // Голос минувшего, 1913. — № 6. — С. 106—132.
  • Д’Эзек Ф. Дефранс. Из воспоминаний пажа Людовика ХVІ / Пер. Е. П. Чалеевой // Голос минувшего, 1913. — № 7. — С. 174—185.
  • Baecque, Antoine De. «From Royal Dignity to Republican Austerity: the Ritual for the Reception of Louis XVI in the French National Assembly (1789—1792).» Journal of Modern History 1994 66(4): 671—696. JSTOR.org
  • Burley, Peter. «A Bankrupt Regime.» History Today (January 1984) 34:36-42.ISSN 0018-2753 Fulltext in EBSCO
  • Doyle, William. Origins of the French Revolution (3rd ed. 1999) online edition
  • Doyle, William. «The Execution of Louis XVI and the End of the French Monarchy.» History Review. (2000) pp 21+ Questia.com, online edition
  • Doyle, William. The Oxford History of the French Revolution. — UK : Oxford University Press, 2002. — ISBN 978-0-19-925298-5. Pages 194—196 deal with the trial of Louis XVI.
  • Doyle, William, ed. Old Regime France (2001).
  • Dunn, Susan. The Deaths of Louis XVI: Regicide and the French Political Imagination. (1994). 178 pp.
  • Hardman, John. Louis XVI: The Silent King (2nd ed. 2016) 500 pages; much expanded new edition; now the standard scholarly biography
  • Hardman, John. Louis XVI: The Silent King (1994) 224 pages, an older scholarly biography
  • Hardman, John. French Politics, 1774—1789: From the Accession of Louis XVI to the Fall of the Bastille. (1995). 283 pp.
  • Jones, Colin. The Great Nation: France from Louis XV to Napoleon (2002) Amazon.com, excerpt and text search
  • Mignet, François Auguste (1824). History of the French Revolution from 1789 to 1814. Project Gutenberg. See Chapter VI, The National Convention, for more details on the king’s trial and execution.
  • Padover, Saul K. The Life and Death of Louis XVI (1939) Questia.com, online edition
  • Price, Munro. The Road from Versailles: Louis XVI, Marie Antoinette, and the Fall of the French Monarchy (2004) 425 pp. Amazon.com, excerpt and text search; also published as The Fall of the French Monarchy: Louis XVI, Marie Antoinette and the Baron de Breteuil. (2002)
  • Schama, Simon. Citizens. A Chronicle of the French Revolution (1989), highly readable narrative by scholar Amazon.com, excerpt and text search
  • Tackett, Timothy. When the King Took Flight. (2003). 270 pp. Amazon.com, excerpt and text search
  • McGill, Frank N. «Execution of Louis XVI» in McGill’s History of Europe (1993) 3:161-4
  • Moncure, James A. ed. Research Guide to European Historical Biography: 1450-Present (4 vol 1992) 3:1193-1213
  • Rigney, Ann. «Toward Varennes.» New Literary History 1986 18(1): 77-98 in JSTOR, on historiography
  • Campan, Jeanne-Louise-Henriette] Memoirs of Marie Antoinette, Queen of France and Wife of Louis XVI: Queen of France (1910) complete edition online
  • Full text of writings of Louis XVI in Ball State University’s Digital Media Repository.
  • Морозова Е. В. Людовик XVI. Непонятый король. — М.: Молодая гвардия, 2018. — 335[1] с.: ил. — (Жизнь замечательных людей)

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).