YaChudo

Конституція

Переглядів: 1. Оновлено 05.11.2026.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Конституція (значення).

Конститу́ція (лат. constitutio — установлення, устрій, порядок) — основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян.[1] Інші закони держави, як правило, спираються на конституцію.

Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані. Писані конституції складені у вигляді юридичних документів, та в свою чергу поділяються на кодифіковані (єдиний акт у систематизованій формі) та некодифіковані (сукупність кількох документів).[2]:52—53 Писані кодифіковані конституції, до яких належить і Конституція України, найпоширеніші в сучасному світі[3]:80, 83. Прикладами некодифікованих конституцій є конституції Ізраїлю та Швеції[2]:53. Неписані конституції становлять рідкісний виняток: нині їх мають лише Велика Британія та Нова Зеландія[2]:53.

Конституцію визначають як найфундаментальніший закон суверенного утворення; здебільшого так називають єдиний писаний документ, який створює державні інституції, визначає межі державної влади й гарантує певні громадянські свободи, проте конституція не обов'язково має бути писаною[4]. Конституція може обмежувати й законодавця: так, Конституція України забороняє під час ухвалення нових законів або внесення змін до чинних звужувати зміст та обсяг наявних прав і свобод (стаття 22)[5].

За підрахунками Comparative Constitutions Project, які враховують преамбулу й додатки, Конституція Індії — одна з найдовших національних конституцій (100 028 слів у редакції 2021 року), а Конституція Монако — одна з найкоротших (3 814 слів)[6].

Етимологія

Термін конституція у різні часи використовувався неоднозначно. Він походить від латинського слова constitutio, що вживалося для постанов і розпоряджень, зокрема законодавчих актів імператорів часів Стародавнього Риму (лат. constitutiones principis: edicta, mandata, decreta, rescripta).[7]. В українську мову слово запозичене з латини; в історичних пам'ятках української мови воно вперше засвідчене 1565 року[8]. З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог — «політія») для позначення нормативно-правових актів важливого державного значення, зокрема розпорядження імператорів — «конституції», які за візантійського імператора Юстиніана (VI ст.) зібрали в Codex Constitutionum, і нові закони самого Юстиніана — Novellae Constitutiones[9], а також відома «Афінська політія»[3]:14. У канонічному праві «конституціями» зазвичай називали церковні закони, зокрема постанови римських пап — папські конституції[10].

У середньовічній Європі терміном «конституція» часто позначали документи про привілеї та вольності феодалів; серед них «Конституція про права князів духовних» 1220 року, «Конституція про права князів світських» 1232 року та «Кароліна» (Constitutio Criminalis Carolina, 1532)[3]:14.

Сучасне розуміння терміна «конституція» склалося лише на початку ліберально-демократичних антиабсолютистських революцій XVII–XVIII ст.[3]:14 Шарль-Луї де Секонд Монтеск'є у трактаті «Про дух законів» (1748)[11] присвятив окремий розділ конституції Англії (De la constitution d’Angleterre)[12].

Історія та розвиток

Віхи конституційного та правового розвитку: давнина й Середньовіччя та ранні писані конституції (1600—1867). Дати — за текстом розділу; шкала часу в кожній колонці своя.

Досучасні конституції

Давнина

Верхня частина стели із Законами Хаммурапі: цар Хаммурапі (ліворуч) перед богом сонця Шамашем, Лувр.

Розкопки в сучасному Іраку, які Ернест де Сарзек розпочав 1877 року в Телло, на місці стародавнього Лагаша[13]:21, виявили, зокрема, текст реформ правителя Лагаша Урукагіни (близько 2350 року до н. е.)[13]:79. З цього тексту видно, що оголошення законів і правил правителями міст Шумеру було звичним явищем уже на 2400 рік до н. е., а ймовірно, й значно раніше, хоча зібрань законів періоду між Урукагіною та Ур-Намму досі не знайдено[13]:83. Урукагіна звільнив ув'язнених за борги й несплату податків, обмежив утиски бідних з боку багатих і уклав із богом Нінгірсу угоду про те, що сильні не чинитимуть несправедливості сиротам і вдовам[13]:82.

Перший у писаній історії людства звід законів — Кодекс Ур-Намму — оприлюднив засновник III династії Уру Ур-Намму[13]:68, який почав правити бл. 2050 року до н. е.[13]:83. Приблизно через двісті років правитель Ісіну Ліпіт-Іштар оприлюднив новий шумерський звід законів[13]:87, який став зразком для знаменитих Законів Хаммурапі, записаних уже аккадською мовою[13]:72. Сам Хаммурапі, правитель Вавилона, близько 1750 року до н. е. став володарем об'єднаного царства від Перської затоки до річки Хабур[13]:72. До клинописного права належать також закони Ассирії, збережені на табличках XV—XIII ст. до н. е., і хетський звід законів, датований приблизно XIV ст. до н. е.[14].

Солон на гравюрі з Нюрнберзької хроніки (1493), уявний портрет

621 року до н. е. писар на ім'я Дракон кодифікував жорстокі усні закони міста-держави Афіни; цей кодекс передбачав смертну кару як покарання для багатьох злочинів[15]:115 (у наш час дуже суворі правила часто називають «драконівськими»). 594 року до н. е. Солон, правитель Афін, створив нову Конституцію Солона. Вона полегшила тягар працівників і визначила, що членство у керівному класі мало ґрунтуватися на багатстві (плутократія), а не за народженням (аристократія)[15]:76. Клісфен знову реформував Афінську конституцію та встановив її на демократичних засадах 508 року до н. е.[16]

Класифікація конституцій за Арістотелем.

Арістотель (бл. 350 року до н. е.) визначав конституцію (politeia) як «певний порядок мешканців полісу»; саме конституція встановлює критерії для політичних посад, насамперед верховної. Конституції, спрямовані на спільну користь, він вважав правильними й справедливими, а ті, що служать лише вигоді правителів, — неправильними й несправедливими; поєднавши цей поділ із тим, чи править один, кілька чи багато, він отримав шість форм: царську владу й тиранію, аристократію й олігархію, політію й демократію[17]. Більшість полісів, за Арістотелем, не мають можливостей для повного щастя, тож для них друга за якістю система — зазвичай політія або змішана конституція, що поєднує риси демократії, олігархії й, де можливо, аристократії, аби жодна група громадян не могла зловживати своїми правами; найкраща ж для полісів, що не досягають ідеалу, — конституція, яку контролює численний середній клас між багатими й бідними. Громадян Арістотель відрізняв від інших мешканців полісу, як-от осілих іноземців і рабів, і визначав громадянина як того, хто має право брати участь у дорадчій чи судовій владі[17]. «Афінську політію», яку раніше приписували Арістотелю, більшість дослідників нині вважають працею одного з його учнів[17].

Римляни вперше кодифікували свою конституцію 450 року до н. е., назвавши її Закони Дванадцяти таблиць[15]:121. Вони діяли як низка законів, до яких час від часу вносились поправки, але римське право не було перетворено на єдиний кодекс аж до Кодексу Феодосія (438 року); пізніше, у Східній Імперії Codex repetitæ prælectionis (534 року)[15]:125 мав значний вплив у Європі. Наступними на сході були Еклоґ Лева III Ісавра (726 року)[15]:158[18] та Василіки, започатковані Василієм І Македонянином і завершені за Лева VI[19].

Темні століття та раннє Середньовіччя

Рукопис Салічної правди 794 року (бібліотека абатства Санкт-Галлен)

Багато німецьких народів, що заповнили вакуум влади, залишили у ранньому Середньовіччі своє кодифіковане право. Серед перших із писаних німецьких правових кодексів був Вестготський кодекс Ейріха (кінець V ст.)[20][15]:166. За ним ішли Бургундська правда, що застосовувала окремі для германців і римлян кодекси[20]; Алеманська правда та Салічна правда франків. Бургундську й Салічну правди записали наприкінці V — на початку VI ст., Алеманську — у VI—VIII ст.[15]:166. 506 року для римських підданих короля вестготів Аларіха II видали Бревіарій, або «Римську правду вестготів» — витяги з римських законів та імператорських постанов[21]. Системи, що з'явилися дещо пізніше, включали едикт Ротарі лангобардів (643 року)[20], Вестготську правду (654 року)[22] та Фризьку правду (802 року)[23]. Усі ці континентальні кодекси були написані латинською мовою[15]:167, тоді як в Англії подібні закони записували англосаксонською мовою[24]; одним із найдавніших був Кодекс Етельберта І (початок VII ст.)[15]:171. Під час свого правління (871—899) Альфред I Великий уклав закони короля Альфреда — англійський кодекс законів, вивчивши Книгу Вихід і давніші кодекси Етельберта, Інє Вессекського та Оффи Мерсійського[25]; ці закони відкривалися вступом із Біблії[15]:172.

Японська Конституція сімнадцяти статей, оприлюднена 604 року регентом принцом Шьотоку, була зводом моральних настанов для правлячого класу: вона спиралася переважно на конфуціанські ідеї (єдина держава під владою одного государя, призначення урядовців за заслугами) і закликала шанувати буддизм. Більшість її положень почали втілювати значно пізніше, а частина істориків вважає збережений текст пізнішою підробкою[26].

Мединська конституція (араб. صحیفة المدینه, Ṣaḥīfat al-Madīna), також відома як Мединський статут, була розроблена пророком ісламу Магометом. Вона являла собою офіційну угоду між Магометом й усіма значними племенами та сім'ями Ясрибу (пізніше відомого як Медина), у тому числі мусульман, євреїв і язичників.[27][28] Цей документ було складено з явним прагненням покласти кінець гірким міжплемінним сутичкам між кланами Аус і Хазрай усередині Медини. З цією метою було надано низку прав й обов'язків мусульманам, євреям і язичницьким громадам Медини й об'єднано їх усередині однієї громади — умми.[29] Точне датування Мединської конституції залишається суперечливим питанням, але загалом вчені погоджуються, що її було написано невдовзі після хіджри (622 року).[30] Конституція встановила: безпеку суспільства, релігійні свободи, роль Медини як хараму, або священного місця (за винятком усіх видів насильства та зброї), безпеку жінок, стабільні родоплемінні відносини всередині Медини, податкову систему для підтримки суспільства під час конфлікту, параметри для екзогенних політичних об'єднань, систему надання захисту особам, судову систему для розв'язання суперечок, а також регулювала сплату «кревних грошей» (сплату між сім'ями чи племенами за вбивство осіб замість принципу таліону).

В Уельсі кодифікацію права, відомого як Закони Гівела, приписують Гівелу Доброму (помер 949 або 950 року), якого прологи валлійських правничих книг називають «королем усього Уельсу»; сучасних йому записів про цю працю немає, але чинне тоді право він, безперечно, впорядкував[31].

Середньовіччя другого тисячоліття

Руська Правда — давньоруський збірник світського права; у його тексті збереглися записи про те, що писемна фіксація права відбувалася за Ярослава Мудрого, Ярославичів і Володимира Мономаха. Правду Ярослава окремо від Правди Ярославичів подає лише Коротка редакція, вміщена у двох списках Новгородського першого літопису молодшої редакції XV ст. Її традиційно вважають найранішою, однак останнім часом наведено аргументи, що цей текст створив новгородський літописець, який наприкінці XIV — на початку XV ст. перекомпонував, скоротив і дещо переробив статті.[32]

Копія Великої хартії вольностей від 1297 року

Видаючи 1100 року під час коронації Хартію вольностей, король Англії Генріх І мусив піти на поступки знаті й духовенству[33]. 1215 року під загрозою громадянської війни король Іоанн надав Велику хартію вольностей[33], яка стала, по суті, мирним договором між королем і повсталою знаттю[3]:16. Стаття 39 Великої хартії забороняла арештовувати, ув'язнювати, позбавляти володінь, оголошувати поза законом чи виганяти вільну людину інакше, ніж за законним вироком рівних їй або за законом країни. Згодом на неї прямо спиралися Петиція про право 1628 року та Акт habeas corpus 1679 року, а сам цей припис став основоположним виразом принципу належної правової процедури (юридичних гарантій) в англо-американському праві[33]. У статті 39 сказано:

Жодна вільна людина не може бути заарештована, ув'язнена, позбавлена свого володіння, оголошена поза законом, вигнана або будь-яким іншим чином знедолена, і король не може виступити проти неї інакше, ніж відповідно до законного вироку рівних із ним (перів) або згідно із законом країни.[33]

Закріплені в Хартії гарантії недоторканності особи та справедливого правосуддя стали наріжним каменем багатьох наступних національних конституційних і міжнародних документів про права людини[3]:17. Суспільний договір на початку був між королем і дворянством, але поступово поширився на усіх людей. Таким чином виникла система конституційної монархії, а подальші реформи зрушили баланс влади від монархії та дворянства до Палати громад.

Номоканон святого Сави (серб. Zakonopravilo — Законоправило)[34][35] був першою сербською конституцією від 1219 року. Цей правовий акт був високорозвиненим. Номоканон святого Сави був зведенням романо-германського права, що базувалося на римському та канонічному праві, що, у свою чергу, базувалося на Вселенських соборах, головною метою якого було організувати функціонування молодого Сербського королівства та Сербської церкви. Номоканон був абсолютно новим зведенням цивільних і канонічних норм, узятих із візантійських джерел, але доповнених і змінених святим Савою з метою оптимізації їх дії на території Сербії. Крім приписів, що внормовували церковну діяльність, паралельно існували різноманітні норми, що регулювали цивільне життя населення, більшість із яких було взято з Прохірону. Юридичні запозичення римсько-візантійського права стали базою сербського середньовічного права. Суть Законоправила базувалася на Corpus iuris civilis.

Призренський рукопис Законника Стефана Душана, XV століття

Стефан Душан, цар сербів і греків, видав Законник Стефана Душана (серб. Dušanov Zakonik — Душанів Законник)[36] у Сербії на двох державних конгресах: 1349 року у Скоп'є та 1354 року у Серресі. Він регулював усі сфери громадського життя, ставши другою сербською конституцією після Номоканону святого Сави (Законоправила). Законник базувався на римсько-візантійському праві. Юридичне запозичення помітне у статтях 171 та 172 Законнику Стефана Душана, що регулювали юридичну незалежність. Їх було взято з візантійського кодексу Базилік (книга VII, 1, 16–17).

1222 року угорський король Андрій II видав Золоту буллу — грамоту, що визначила основні права й привілеї угорської знаті та духовенства і межі влади монарха; оприлюднити її короля змусила знать[37].

Вибори німецького короля в Гейдельберзькому рукописі «Саксонського зерцала», близько 1300 року

На початку XIII ст. лицар і суддя Ейке фон Репков уклав Саксонське зерцало — найважливіший із середньовічних збірників саксонського звичаєвого права. Його перша частина, «земське право», містила норми, які нині назвали б конституційним, кримінальним і цивільним правом та процесом. Багато міст брали «Саксонське зерцало» за взірець для своїх конституцій і кодексів, а його вплив на право німецьких земель тривав понад 300 років, до рецепції римського права в XVI ст.; його відбиток помітний навіть у Німецькому цивільному уложенні, запровадженому на межі XIX і XX ст.[38].

У XIII столітті Сундіата Кейта проголосив усну конституцію, що федералізувала імперію Малі й мала назву Курукан Фуґа.[39]

За одним із найдавніших рукописів, у вересні 1238 року коптський учений ас-Сафі Абуль-Фадаїль ібн аль-Ассаль завершив арабською мовою номоканон[40]:xliii, який став безпосереднім джерелом Закон королів[40]:xxxiv. Для церковної частини Ібн аль-Ассаль спирався на Святе Письмо й канони Коптської церкви, для світської — на так звані «канони царів», серед яких арабський переклад візантійського Прохірону і «приписи Старого Завіту»[40]:xlv. Коли саме книгу переклали мовою ґеез і привезли до Ефіопії, точно невідомо; за переказами, які мають певне історичне підґрунтя, це сталося на прохання імператора Зари Якоба в середині XV ст.[40]:xxxiv Утім, П. Санд вважає згадку про Зару Якоба ймовірним анахронізмом, а І. Гвіді відносив переклад, найімовірніше, до XVII ст.[40]:xlii Перше документальне свідчення застосування «Закону королів» як закону Абба Паулос Цадуа відносить до часів правління Сарси Денгела[40]:xxxvii—xxxviii. Його кримінальні норми діяли до ухвалення першого Кримінального кодексу Ефіопії 1930 року, який законодавець назвав «переглядом» «Закону королів»[40]:xxxiv, xxxviii.

Золота булла 1356 року — конституційний акт Священної Римської імперії, який оприлюднив імператор Карл IV: перші 23 розділи — 10 січня 1356 року після нарад із князями в Нюрнбергу, останні 8 — після нових переговорів із князями 25 грудня того ж року в Меці. Булла закріпила обрання німецького правителя сімома курфюрстами і встановила, що кандидат, обраний більшістю, посідає престол без суперечок[41].

У Китаї засновник династії Мін імператор Чжу Юаньчжан з 1369 року укладав Заборони предків — правила, що визначали повноваження й обов'язки князів імператорського роду. Їх оприлюднили 1373 року, а далі імператор постійно їх переглядав: найраніша збережена версія — рукопис, імовірно, 1381 року; 3 жовтня 1395 року переглянуту версію роздали урядовцям, а 12 листопада остаточний текст — князям[42]:118, 132, 174. У передмові імператор визначив, що ці закони мають бути незмінною конституцією держави, якої дотримуватимуться його нащадки[42]:175.

Перша сторінка Конституції Сан-Марино.

Найдавнішою писаною конституцією серед тих, що досі чинні у суверенній державі[43], є сан-маринська. Основу Конституції Сан-Марино становлять Статути (Leges statutae Reipublicae Sancti Marini), видані латиною 1600 року в Ріміні; у них увійшли закони, які республіка почала укладати ще в XIII ст. і згодом неодноразово доповнювала й виправляла[44]. Статути складаються з шести книг. Перша, з 62 рубрик, присвячена загальним зборам (Аренго), Генеральній раді та посадовим особам республіки — капітанам, камерарію, нотаріусу та іншим[44]:1—37, а наступні — цивільним справам, злочинам, апеляціям, надзвичайним справам і заподіяній шкоді[44]. Змінюючись, але зберігаючи свою основу, Статути чинні й донині[45].

Перша сторінка хартії де Лоґу

Carta de Logu (хартія де Лоґу) — статут юдикату Арборея, у якому Елеонора зібрала місцеві правові звичаї; одна з його частин (розділи 17—44) регулювала кримінальне право й процес. Точна дата оприлюднення невідома (між 1385 і 1391 роками): у XIX ст. називали 1395 рік через помилку друкованих видань, згодом пропонували 1392, 1386 і проміжок 1383—1391 років, а Е. Кортезе відніс її до періоду від весни до кінця 1390 або початку 1391 року. Оригінал не зберігся, текст відомий із двох відносно пізніх редакцій. 1421 року Альфонсо V поширив хартію на всі феодальні володіння Королівства Сардинія, крім королівських міст, а скасували її лише 1827 року, коли за наказом короля Карла Фелікса оприлюднили «Цивільні й кримінальні закони Королівства Сардинія»[46].

Ґайанашаґова, усна конституція нації ірокезів, також відома як Великий Закон Миру, встановила систему управління, за якої сахеми (вожді племені) членів Ліги ірокезів ухвалювали рішення на засадах загальної згоди усіх вождів після обговорень, ініційованих одним племенем. Місце сахему спадкувалося з покоління в покоління по старшій жіночій лінії.[47]

Історики, зокрема Дональд Грінде,[48] Брюс Йогансен[49] та інші[50] вважають, що Ірокезька конституція є джерелом Конституції США та 1988 року була визнана резолюцією в конгресі.[51] Окремі вчені не підтримують даний постулат.[47][52] Історик Стенфордського університету Джек Н. Раков заявив, що «ми маємо об'ємні записи для конституційної дискусії кінця 1780-х, що не містять значної кількості посилань на ірокезів», а також що є достатньо європейських прецедентів для демократичних інституцій США.[53] Френсіс Дженнінгз зазначав, що заява Бенджаміна Франкліна, часто цитована прихильниками тези, не підтримує цієї ідеї як виступ за об'єднання проти цих «неосвічених дикунів» і називає цю ідею «абсурдом».[54] Антропологіст Дін Сноу заявляв, що хоча на Албанський план Франкліна, можливо, мала певний вплив Ліга ірокезів, існує мало свідчень, що чи то План, чи то Конституція ввібрала щось суттєве з цього джерела, та стверджує, що «…такі твердження заплутують й очорнюють тонкі та відмінні риси ірокезького правління. Дві форми правління є відмінними й індивідуально чудовими за задумом».[55]

Конституції Нового часу

Ранні європейські та американські конституції

14 січня 1639 року Загальний суд (General Court) Коннектикуту ухвалив Основні закони — угоду, якою поселення Віндзор, Гартфорд і Ветерсфілд зобов'язалися керуватися ними в усіх цивільних справах[56][57]. До 1662 року вони були основою врядування колонії Коннектикут; чи вважати їх конституцією в сучасному розумінні, а тим паче першою писаною конституцією, як колись стверджували, досі дискусійно. Саме через них Генеральна асамблея 1959 року офіційно назвала Коннектикут «Конституційним штатом»[56].

Англійський протекторат, створений Олівером Кромвелем після громадянської війни, оприлюднив першу докладну письмову конституцію, ухвалену сучасною державою;[58] вона мала назву Інструмент управління. Ця конституція сформувала основу управління недовготривалою республікою з 1653 по 1657 роки, забезпечивши юридичне обґрунтування для збільшення повноважень Кромвеля після того, як парламент не міг постійно здійснювати ефективне управління. Більшість понять та ідей, упроваджених у сучасній конституційній теорії, особливо бікамералізм, поділ влади, писана конституція та судовий нагляд, простежуються ще в експериментах того періоду.[59]

Складений генерал-майором Джоном Ламбертом 1653 року, Інструмент управління містив елементи більш раннього документа «Пункти пропозицій»,[60][61] який було схвалено Армійською радою 1647 року як набір пропозицій, призначених стати основою для конституційного врегулювання після поразки короля Карла I в Першій англійській громадянській війні. Карл відхилив пропозиції, але перед початком Другої громадянської війни гранди Армії нового зразка представили Пункти пропозицій як їх альтернативу більш радикальній Угоді народу, представленій агітаторами та їхніми громадянськими прихильниками на Патнейській конференції.

4 січня 1649 року Охвістя оголосило, «що народ, під Богом, є джерелом усякої справедливої влади» і що громади Англії, зібрані в парламенті, як обрані народом його представники «мають верховну владу в цій країні»[62][63].

Інструмент управління з 42 статей Олівер Кромвель прийняв 16 грудня 1653 року[58]. Виконавча влада належала лорд-протекторові, якому допомагала рада щонайменше з 13 і щонайбільше з 21 члена[64]:406; Кромвеля оголошено лорд-протектором довічно, а саму посаду — виборною, не спадковою[64]:415—416. Парламент мали скликати раз на три роки, і впродовж перших п'яти місяців після відкриття його не можна було перервати чи розпустити без його згоди[64]:406.

У травні 1657 року другий парламент протекторату замінив Інструмент управління зміненою конституцією, що мала назву «Скромна петиція та порада»[58]. Перед тим колишній лорд-мер Лондона сер Крістофер Паке запропонував у парламенті, щоб Кромвель прийняв титул короля.[65] Остаточна редакція петиції від 25 травня 1657 року залишала Кромвеля лорд-протектором, але давала йому право ще за життя призначити наступника; парламент мав складатися з двох палат і скликатися щонайменше раз на три роки, членів другої палати (від 40 до 70) призначав протектор за згодою Палати громад; податки можна було запроваджувати лише актом парламенту, а нових членів Таємної ради (не більше 21) мали схвалювати обидві палати[64]:448—453. Ця конституція ледве пережила Кромвеля, який помер наступного року[58].

Конституція Пилипа Орлика

Бендерська Конституція гетьмана Пилипа Орлика.

«Пакти та конституції законів і вольностей Війська Запорозького» («Договори і постанови прав і вольностей військових…») — договір, який в історіографії називають також Конституцією Пилипа Орлика[66]. Був підписаний 1710 року Пилипом Орликом, гетьманом Війська Запорозького. Він примітний тим, що обмежував виконавчі повноваження гетьмана; створював козацьку Генеральну Раду та встановлював Генеральний військовий суд[66]. Конституцію, ухвалену у вигнанні, повністю втілити не вдалося: лише впродовж кількох років її положення частково діяли на Правобережній Україні завдяки походам Орлика 1711 і 1713 років[66].

Друга половина XVIII — XIX століття

Преамбула Конституції Корсики (1755) у сучасному передруці 2018 року чотирма мовами

Серед європейських конституцій другої половини XVIII століття були Конституція Корсики 1755 року, за якою Паскуале Паолі обрали главою виконавчої влади[67], та шведська Конституція 1772 року: у серпні 1772 року Густав III захопив владу й запровадив нову конституцію замість конституції 1720 року, посиливши повноваження корони коштом риксдагу[68].

Перша сторінка Конституції США, 17 вересня 1787 року

Між 1776 і 1787 роками кожен із перших штатів США, що постали з британських колоній у Північній Америці, створив власну конституцію[69]. Частина штатів спиралася на колоніальні хартії: Род-Айленд і Коннектикут, наприклад, просто замінили в хартіях слово «король» на «народ»[69]. Більшість штатів згодом замінили ці конституції, за винятком Массачусетсу[69]: його конституція, яку підготував Джон Адамс, ратифікована 15 червня 1780 року й діє досі; уряд штату називає її найстарішою чинною писаною конституцією у світі[70]. Коннектикут замінив колоніальну хартію конституцією штату 1818 року[71], а Род-Айленд ухвалив конституцію 1842 року, після повстання Дорра[72].

Теоретичні засади сучасного конституціоналізму заклали праці про суспільний договір, передусім англійських філософів Томаса Гоббса і Джона Лока (XVII ст.) та французького філософа Жана-Жака Руссо (XVIII ст.)[73].

Конституцію Сполучених Штатів написали влітку 1787 року у Філадельфії 55 делегатів Конституційного конвенту; на її авторів сильно вплинув досвід країни за Статей Конфедерації[74]. Великий вплив на творців Конституції мала й теорія поділу влади Монтеск'є[11]. За статтею VII Конституція набувала чинності після ратифікації дев'ятьма штатами; це сталося в червні 1788 року[74]. За оцінкою Британської енциклопедії, це найстаріша писана національна конституція, що досі діє[74].

Конституція 3 травня (намальована Яном Матейком, 1891). Польський король Станіслав Август (зліва, у царському оздобленому горностаєм плащі) входить до варшавського Кафедрального собору Івана Хрестителя, де депутати Сейму присягатимуть додержуватися нової Конституції; на задньому плані — варшавський Королівський замок, де Конституцію щойно було ухвалено.
Рукопис Конституції 3 травня 1791 року

Наступними були Конституція 3 травня 1791 року Речі Посполитої,[75][76][77] та Французька конституція 1791 року. Обидві конституції проіснували недовго. Проти польської утворилася Тарговицька конфедерація, яку підтримала Росія; під час подальшого російського вторгнення рух за нову конституцію було придушено[78]. Французька конституція протрималася менше року[79].

19 березня 1812 року кортеси ухвалили Конституцію Іспанії[80]. Вони засідали в Кадісі, який під час французької облоги 1810—1812 років був столицею всієї Іспанії, не підвладної Наполеону[81]. У 1820—1821 роках іспанська конституція 1812 року залишалася взірцевим документом для лібералів Португалії та Італії, зокрема під час повстання в Королівстві Обох Сицилій.[82]

За Кільським миром 14 січня 1814 року, укладеним наприкінці Наполеонівських воєн, Данія поступилася Норвегією на користь Швеції. Норвежці відповіли тим, що склали власну конституцію і, готові обстоювати її зі зброєю, змусили Швецію її визнати; так постала королівська унія, що проіснувала до 1905 року[83]. Конституція Норвегії, ухвалена 17 травня 1814 року, спершу ґрунтувалася на принципах народного суверенітету, поділу влади та прав людини[84].

У Бразилії незалежність 7 вересня 1822 року проголосив Педру I, син короля Португалії Жуана VI; протягом трьох місяців його коронували першим імператором Бразилії. 1823 року він розпустив збори, які готували ліберальну конституцію, а 25 березня 1824 року затвердив дещо менш ліберальну, підготовлену на його доручення Державною радою[85]. Монархія в Бразилії проіснувала до 1889 року: її другим і останнім імператором був Педру II (1831—1889)[86].

На Стрітення 1835 року в Крагуєваці ухвалили Стрітенську конституцію; уряд Сербії називає її першим основним законом країни[87].

Конституція Швейцарії від 12 вересня 1848 року заснувала швейцарську федеративну державу; на неї сильно вплинули Конституція США та ідеї Французької революції[88]. 1874 року набула чинності її перша повна ревізія, а 18 квітня 1999 року народ і кантони схвалили нову Федеральну конституцію[88], що набула чинності 1 січня 2000 року[89].

Титульна сторінка Акта про Британську Північну Америку 1867 року, виданого в Оттаві; нині це Конституційний акт 1867 року

Конституція Канади набрала чинності 1 липня 1867 року під назвою Акт про Британську Північну Америку, будучи актом британського парламенту. Понад століття потому, цей Акт було передано до канадського парламенту та доповнено Канадською хартією прав і свобод.[90] Крім конституційних актів, від 1867 до 1982 років, Конституція Канади також містить неписані елементи, засновані на загальному праві та договорі.[91]

Тривалість дії

Томас Джефферсон у листуванні з Джеймсом Медісоном доводив, що конституції слід переписувати з кожним поколінням, бо «мертві не повинні правити живими», і навіть пропонував обмежити строк їхньої дії дев'ятнадцятьма роками; Медісон натомість бачив більше переваг у довговічності конституції[92]:1. Автори Comparative Constitutions Project Том Гінзбург, Джеймс Мелтон і Закарі Елкінс зібрали дані про конституційну історію всіх незалежних держав від 1789 до 2005 року — 935 конституційних систем у понад 200 державах[92]:6, 9. За їхніми підрахунками, очікувана тривалість дії національної конституції становить 19 років — саме той строк, який Джефферсон вважав оптимальним; більшість конституцій «помирають молодими», і лише одиниці діють понад п'ятдесят років. На острів Гаїті, де розташовані Домініканська Республіка і Гаїті, припадає майже 7 % усіх конституцій світу[92]:1—2.

Принципи проєктування конституції

Уявлення про те, що найкраще правління — правління філософів, походить від діалогу Платона «Держава»[93]. Римське право доповнило арістотелівські уявлення про конституціоналізм поняттями загальної рівності, всесвітньої закономірності та ієрархії видів законів: римляни вважали всеосяжний розумний закон природи вічною рамкою, якій мають відповідати конституції, закони й політика[73].

Фронтиспис «Левіафана» Томаса Гоббса (гравюра Абрахама Босса, 1651)

Середньовічні конституції, як церковні, так і світські, вважали легітимними, бо вірили, що їх установили Бог, традиція або обидва; лише в Італії доби Відродження та в Англії після Реформації утвердилося уявлення, яке швейцарський історик Якоб Буркгардт назвав «великою сучасною оманою»: що громадяни можуть розумно й свідомо ухвалити нову конституцію відповідно до своїх потреб[73]. Іспанський теолог Франсиско де Віторія, відомий обстоюванням прав індіанців Нового Світу та ідеями про межі справедливої війни[94], розвивав римське поняття права народів[95], а трактат Гуго Гроція «Про право війни і миру» (1625) вважають одним із найбільших внесків у розвиток міжнародного права[96]. Питання про обсяг влади монархів, походження цієї влади та зловживання нею порушував, зокрема, трактат «Vindiciae contra tyrannos» («Захист свободи від тиранів»), виданий під псевдонімом «Юніус Брутус»[97].

За Томасом Гоббсом, усі повноваження суверена мають бути зосереджені в ньому, а будь-який їхній поділ руйнує суверена; Джон Лок натомість відводив монархові й парламенту окремі, хоч і скоординовані повноваження та залишав за народом право повстати проти уряду, що став неконституційно гнітючим[73]. Абсолютистську концепцію королівської влади обстоював англійський теоретик Роберт Філмер, чиї праці Лок критикував; головну з них, «Патріарх», уперше видали 1680 року[98].

Титульна сторінка другого тому «Про дух законів» Монтеск'є (видання 1749 року)

Конституційне правління потребує поділу влади між кількома органами — між місцевим і центральним урядом, між законодавчою, виконавчою та судовою владою, — що забезпечує систему «стримувань і противаг»; натомість доконституційні уряди, як-от абсолютні монархії Європи XVIII ст., часто зосереджували всю владу в руках однієї особи[99]. Теорію поділу влади, за якою законодавчу, виконавчу й судову владу мають здійснювати різні органи, обґрунтував Монтеск'є[11].

Американський письменник Орестес Броунсон у книжці «The American Republic» обґрунтовував уряд етикою й оголошував існування нації моральною і навіть теократичною сутністю, чинність якої не залежить від суверенітету народу[100]. За Броунсоном, конституція двояка: конституція держави, або нації, і конституція уряду. Конституцію уряду створює (або вважається, що створює) сама нація, тоді як конституція держави принаймні за походженням «провіденційна» — дана Богом через історичні події чи природні причини. Конституція уряду має виростати з конституції держави й відповідати вдачі, характеру, звичкам, звичаям і потребам народу, інакше вона не працюватиме добре; коли між двома конституціями є розбіжність, уряд не має опори в нації й може втриматися лише корупцією або фізичною силою[101].

Політолог Дональд Лутц з Університету Х'юстона у книжці «Principles of Constitutional Design» (2006), адресованій кожному, хто береться писати конституцію, розглядає основними складниками конституціоналізму насамперед народний суверенітет і поділ влади[102]. Як зазначено в рецензії в журналі «Política y gobierno», складність створення дієвої конституції Лутц убачає в тому, щоб урівноважити вимогу народного контролю обмеженнями цього контролю, що, на його думку, і становить саму суть народного суверенітету[103]:203. Головним внеском книжки рецензент вважає емпіричні закономірності, виявлені на матеріалі конституцій п'ятдесяти штатів США та близько тридцяти п'яти конституційних демократій: зокрема, поділ влади посилюється зі зростанням народного контролю, а найдовше, за припущенням Лутца, живуть конституції, які не надто складно (через референдум) і не надто легко (лише ухвалою законодавчого органу) змінювати. Водночас рецензент зауважив, що ці висновки не охоплюють конституційно нестабільних країн[103]:204.

Філософ Пітер Зубер у книжці «The Paradox of Self-Amendment» (1990)[104] обстоював тезу, що юридичне «правило зміни», як-от положення конституції про внесення поправок, може застосовуватися до самого себе й дозволяти власну зміну. Цю тезу ілюструє придумана ним 1982 року гра Nomic, у якій зміна правил є ходом гри; її початкові правила разом із коментарем Зубера й міркуваннями Дугласа Гофстедтера опубліковано в колонці Гофстедтера «Metamagical Themas» журналу «Scientific American» у червні 1982 року. Nomic — третій додаток до книжки[105].

Загальні риси

Як правило, кожна сучасна писана конституція надає конкретні повноваження організаціям і публічним інститутам, встановленим на первинній засаді дотримання обмежень такої конституції. За словами Скотта Гордона, політична організація є конституційною до тієї міри, до якої вона «містить інституційні механізми контролю за владою для захисту інтересів і свобод громадян, у тому числі ті, які можуть бути в меншини».[106]

Латинський вислів ultra vires («поза повноваженнями») означає дію, що виходить за юридичні межі наданих повноважень. Для компанії ці межі встановлюють її статут, внутрішні правила чи закон; коли йдеться про дії органів влади (наприклад, законодавчих), мірилом належних повноважень здебільшого є конституція[107].

Найвища юридична сила конституції, як пояснює М. Козюбра на прикладі Конституції України, означає, що її норми мають пріоритет перед нормами інших законів, а тим паче перед актами виконавчої влади; інші закони й підзаконні акти мають ухвалюватися на її основі та відповідати їй, а будь-який акт, що суперечить конституції за змістом, формою чи процедурою ухвалення, має бути визнаний неконституційним, а отже, недійсним. Цю силу конституції, як в Україні, так і в інших державах, забезпечують особливий порядок внесення змін та особлива охорона, у якій вирішальне значення має орган конституційної юрисдикції[3]:84. Такий орган може визнати акт таким, що не відповідає основному закону й не може бути застосований у конкретній справі або й загалом втрачає чинність[108]:498. Розрізняють дві основні моделі конституційного контролю. В американській, початок якої прийнято пов'язувати зі справою Верховного суду США Marbury v. Madison (1803), контроль децентралізований: його здійснюють загальні суди під час розгляду справ[108]:502—503. Класична європейська, або австрійська, модель, уперше застосована в Австрії в міжвоєнний період (її автор — Ганс Кельзен, розробник проєкту Конституції Австрії 1920 року), централізована: контроль здійснює один спеціально уповноважений орган — конституційний суд[108]:506—507. Деякі країни, як-от Велика Британія та Нідерланди, обрали натомість суверенітет парламенту й обходяться без конституційного суду як охоронця конституції. Британські суди з 1998 року, відколи Закон про права людини перетворив Європейську конвенцію з прав людини на частину національного права, можуть перевіряти закони парламенту на відповідність їй і за результатами заявити про несумісність; така заява безпосередньо не впливає на справу, яку розглядають, але може спричинити швидку зміну закону[109]:797—798. В Україні закони та інші акти, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їхню неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (стаття 152 Конституції України)[5].

Інші юридичні властивості конституції

Конституція[110] має низку юридичних властивостей, які визначають її місце в системі права та роль у суспільстві[2]:48:

Властивість Характеристика
Центральне місце в правовій системі країни Конституція закріплює засади правового становища особистості та її відносин з державою, основи економічного, соціального й політичного устрою, організації та діяльності державної влади, її відносин з громадянським суспільством і світовою спільнотою[3]:83. Усі нормативно-правові акти мають відповідати конституції й розроблятися на її основі, а акт, що їй суперечить, підлягає скасуванню[2]:48. Як Основний Закон Конституція України, за М. Козюброю, становить ядро конституційного права й усієї національної правової системи та є юридичною базою розвитку законодавства в усіх галузях суспільного життя[3]:84.
Установчий характер В основі ухвалення й зміни конституції лежить концепція установчої влади — уповноваженого суб'єкта, що визначає засади конституційного регулювання, а отже, ухвалює й змінює конституцію; у демократичних державах установча влада належить народові[108]:491. Так, Конституцію України ухвалила Верховна Рада України, яка діяла від імені українського народу й реалізувала установчу владу[108]:492.
Найвища юридична сила Норми конституції мають пріоритет перед нормами інших законів, а тим паче перед актами виконавчої влади; інші закони й підзаконні акти мають ухвалюватися на основі конституції та відповідати їй[3]:84[2]:48. Так, за статтею 8 Конституції України вона «має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй»[5].
Пряма дія норм Конституції Норми Конституції України є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції гарантується (стаття 8)[5]. За роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України 1996 року, суд безпосередньо застосовує Конституцію у таких випадках:
  1. коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;
  2. коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;
  3. коли правовідносини, що їх розглядає суд, законом не врегульовано, а нормативно-правовий акт Верховної Ради чи Ради міністрів Автономної Республіки Крим суперечить Конституції;
  4. коли укази Президента України нормативно-правового характеру, що їх суди мають застосовувати, суперечать Конституції[111].
Підвищена стабільність За В. Венгером, спеціальна процедура зміни конституції є практичним правовим інструментом забезпечення її верховенства, стабільності та найвищої юридичної сили, а надто часті зміни конституції чи ухвалення нових шкідливі, бо порушують визначеність правового регулювання — один із ключових елементів верховенства права[108]:491. Нормальне функціонування органів влади й саме життя суспільства неможливі, якщо фундамент законодавства постійно змінюється[2]:49. За порядком внесення змін розрізняють гнучкі конституції, які змінюють так само, як звичайні закони (Велика Британія, Нова Зеландія), жорсткі, які змінюють в особливому, складнішому порядку (Данія, Португалія, Японія), і змішані, різні частини яких змінюють по-різному (Мальта, Індія)[3]:83. Конституція зазвичай сама містить процедуру внесення змін до неї[108]:492. Ініціювати зміни можуть вищі органи державної влади або безпосередньо народ: найчастіше це частина парламентаріїв (від одного депутата у Франції й Португалії до більшості складу парламенту в Грузії), подекуди також глава держави (Франція, Бельгія), уряд (Молдова, Хорватія) чи громадяни через народну ініціативу (Грузія, Литва, Молдова, Італія)[108]:494. У більшості країн з жорсткими конституціями зміни розглядає парламент (Франція, Греція) або спеціально утворений представницький орган (Болгарія) і ухвалює, як правило, більшою кількістю голосів, ніж звичайні закони: 3/5 у Греції, 2/3 у Португалії, 3/4 у Болгарії[108]:495.
Особливий правовий захист Охорона конституції — це система юридичних інструментів, що забезпечують дієвість конституційних норм, їхнє поширення на всі сфери суспільної активності й реальний регулятивний вплив на суспільні відносини[108]:486—487. Основними формами правової охорони конституції автор виокремлює ефективні механізми її реалізації, спеціальну процедуру її зміни (ухвалення) та інституційний захист через конституційний контроль[108]:487 — перегляд актів і дій органів публічної влади на предмет їхньої відповідності конституції[108]:498. Право народу на опір, закріплене в конституціях окремих країн (зокрема ФРН і Словаччини), В. Венгер також відносить до інструментів охорони конституції, а не до неправових засобів[108]:487—488.

Незмінні положення та надзвичайний стан

Деякі конституції повністю виключають окремі свої положення зі сфери змін. Так, Конституція США (стаття V) не дозволяє без згоди штату позбавити його рівного голосу в Сенаті, а в Італії та Франції не підлягає зміні республіканська форма правління[112]:111. Найдалі йде Основний закон ФРН: його стаття 79(3) — повоєнна відповідь на те, що демократичний принцип Веймарської конституції скасували демократичними засобами після приходу Гітлера до влади 1933 року, — оголошує незмінними принципи демократії, верховенства права й соціальної держави, федеративний устрій і гарантію людської гідності. Таке саме рішення без текстової підстави в конституції запровадив в Індії Верховний суд знаковим рішенням у справі Кесавананда Бхараті проти штату Керала (1973)[112]:111. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (стаття 157)[5].

Щодо надзвичайних обставин порівняння конституційних порядків показує, що кожен із них має обрати: закріпити в писаній конституції правила реагування держави на надзвичайну ситуацію чи залишити такі рішення на час, коли вона настане. Конституція США містить лише одне чітке положення про надзвичайні обставини — дозвіл зупиняти дію habeas corpus у разі заколоту чи вторгнення, тоді як Основний закон ФРН містить докладний набір таких правил[113]:442. Конституцію України не можна змінювати в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 157). У цих умовах можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку їхньої дії, але не можна обмежувати права й свободи, передбачені статтями 24, 25, 27—29, 40, 47, 51, 52, 55—63, серед них право на життя, на повагу до гідності та на судовий захист (стаття 64)[5].

Класифікація

Критерії класифікації конституцій, які використовують у сучасній науці конституційного права, доволі різноманітні[3]:79.

Вид Ознаки Приклади
За зв'язком із реальністю[3]:79
гарантійні (справжні) закріплюють основи правового становища людини, устрою держави й суспільства відповідно до надбань конституціоналізму, і їхні положення реально втілюються в суспільних відносинах —
номінальні (формальні) лише називаються конституціями: їхній зміст не відповідає елементарним вимогам конституціоналізму й виправдовує необмежену та неконтрольовану владу, хоч їхні положення й реалізуються на практиці —
фіктивні (фасадні) за формою, а часто й за змістом схожі на справжні, але їхні положення нічим не гарантовані й не втілюються в житті; їх ухвалюють для збереження «фасаду» режиму, здебільшого авторитарного чи диктаторського —
За формою вираження[3]:79—81
писані кодифіковані викладені в одному нормативному акті; найпоширеніші в сучасному світі Конституція України[3]:83, Конституція США[73]
писані некодифіковані охоплюють декілька актів найвищої юридичної сили Швеція, Австрія
неписані охоплюють безліч джерел: закони, які здебільшого не мають вищої юридичної сили, судові прецеденти, правові звичаї, конституційні угоди Велика Британія[73], Нова Зеландія
змішані поєднують ознаки писаних і неписаних Ізраїль (М. Козюбра відносить його конституцію радше до писаних некодифікованих)
За часом дії[3]:81
постійні діють безстроково або доти, доки їх повністю не переглянуть чи не набере чинності нова конституція Конституція України[3]:84
тимчасові дію обмежено певним строком або настанням певної події Основний закон ФРН 1949 року: за статтею 146 він «припиняє свою дію в день, коли набуває чинності Конституція, прийнята вільним волевиявленням німецького народу»
За способом прийняття[3]:82
октройовані даровані монархом підданим без участі їх самих чи їхніх представників; після Другої світової війни так називають і конституції, які метрополії дарували колишнім колоніям Малайзія, конституційні закони Канади[108]:492; французька Хартія 1814 року, яку видав Людовик XVIII[114]: у її тексті король «добровільно» дарує її підданим (fait concession et octroi)[115]
договірні встановлені за домовленістю, як-от між монархом і виборним органом; були поширені у XVIII—XIX ст. Конституція Пилипа Орлика 1710 року (договір гетьмана з генеральною старшиною та Військом Запорозьким)
«народні» ухвалені обраними народом представницькими органами (установчими зборами, парламентом) або на референдумі Конституція України[3]:84
За порядком внесення змін[3]:83[116]:153—154
гнучкі змінюються в тому ж порядку, що й звичайні закони Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль (з певними винятками)
жорсткі змінюються в особливому, складнішому порядку Данія, Португалія, Японія, Україна[3]:84
змішані різні частини змінюються по-різному Мальта, Індія
За формою державного устрою[2]:54
федеративні діють у федеративних державах Основний закон ФРН
унітарні діють в унітарних державах Конституція України, Конституція Греції

Сам М. Козюбра вважає поділ конституцій на писані, неписані й змішані в сучасних умовах некоректним: і у Великій Британії, і в Новій Зеландії поряд зі звичаями та прецедентами діють писані акти конституційного змісту[3]:80—81. Назви «гнучкі» й «жорсткі» конституції запропонував правознавець Джеймс Брайс у лекціях 1884 року[116]:145.

Див. також

Примітки

  1. ↑ Конституція // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  2. ↑ а б в г д е ж и Бесчастний, В. М.; Філонов, О. В.; Субботін, В. М.; Пашков, С. М. (2007), Бесчастний В. М. (ред.), Конституційне (державне) право зарубіжних країн : навч. посіб., Київ: Знання, ISBN 966-346-244-2
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Козюбра М. І. (2021). Конституціоналізм, конституція, конституційне право та їхні взаємозв'язки: загальна характеристика. У Козюбра М. І. (ред.). Конституційне право : підручник. Київ: ВАІТЕ. ISBN 978-617-7627-58-5.
  4. ↑ constitution. Wex (англ.). Legal Information Institute, Cornell Law School. Процитовано 29 жовтня 2026.
  5. ↑ а б в г д е Конституція України. Законодавство України. Верховна Рада України. Процитовано 26 жовтня 2026.
  6. ↑ Elkins, Zachary; Ginsburg, Tom (2025). Characteristics of National Constitutions, Version 5.0. Comparative Constitutions Project (англ.). Процитовано 30 жовтня 2026. Дані про довжину — змінна LENGTH (кількість слів разом із преамбулою та додатками) у наборі даних і кодувальній книзі до нього. У давнішому рейтингу CCP для Конституції Індії наводили 146 385 слів (архів рейтингу).
  7. ↑ George Mousourakis. The Historical and Institutional Context of Roman Law. Ashgate, 2003. P. 243. [Архівовано 31 грудня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)
  8. ↑ Мельничук О. С., ред. (1985). Етимологічний словник української мови. Т. 2. Київ: Наукова думка. с. 554.
  9. ↑ Code of Justinian. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 2 листопада 2026.
  10. ↑ Fanning, William (1908). Papal Constitutions. The Catholic Encyclopedia (англ.). Т. 4. New York: Robert Appleton Company. Процитовано 23 жовтня 2026.
  11. ↑ а б в Bok, Hilary (2014). Baron de Montesquieu, Charles-Louis de Secondat. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Процитовано 23 жовтня 2026.
  12. ↑ Montesquieu (1772). Livre XI, chapitre VI. De la constitution d’Angleterre. De l’esprit des lois (фр.). Т. 1. Londres: Nourse. с. 191.
  13. ↑ а б в г д е ж и к Kramer, Samuel Noah (1963). The Sumerians: Their History, Culture, and Character (англ.). Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-45238-7.
  14. ↑ Cuneiform law. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 29 жовтня 2026.
  15. ↑ а б в г д е ж и к л Бостан, Л. М.; Бостан, С. К. (2008). Історія держави і права зарубіжних країн (PDF) (вид. 2-ге, перероб. й доп.). Київ: Центр учбової літератури. ISBN 978-966-364-713-5.
  16. ↑ Cleisthenes of Athens. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 19 жовтня 2026.
  17. ↑ а б в Miller, Fred (1 липня 2022). Aristotle's Political Theory. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (англ.). Процитовано 19 жовтня 2026.
  18. ↑ Ecloga. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 19 жовтня 2026.
  19. ↑ Basilica. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 19 жовтня 2026.
  20. ↑ а б в Glendon, Mary Ann; Stein, Peter G. Germanic law. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 21 жовтня 2026.
  21. ↑ Alaric II. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 20 жовтня 2026.
  22. ↑ Liber Judiciorum. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 29 жовтня 2026.
  23. ↑ Frisian. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 29 жовтня 2026.
  24. ↑ Anglo-Saxon law. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 20 жовтня 2026.
  25. ↑ Whitelock, Dorothy. Alfred. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 20 жовтня 2026.
  26. ↑ Seventeen Article Constitution. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 20 жовтня 2026.
  27. ↑ Див.:
    • Reuven Firestone. Jihād: The Origin of Holy War in Islam. New York: Oxford University Press, 1999. P. 118;
    • «Muhammad» // Encyclopaedia of Islam Online. (англ.)
  28. ↑ W. Montgomery Watt. Muhammad at Medina; R. B. Serjeant. «The Constitution of Medina» // Islamic Quarterly. 8 (1964). P. 4. (англ.)
  29. ↑ R. B. Serjeant. «The Sunnah Jami'ah, pacts with the Yathrib Jews, and the Tahrim of Yathrib: Analysis and translation of the documents comprised in the so-called „Constitution of Medina“» // Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London. Vol. 41, № 1 (1978). P. 4. (англ.)
  30. ↑ W. Montgomery Watt. Muhammad at Medina. Oxford: Clarendon Press, 1956. P. 227—228. (англ.)
  31. ↑ Hywel Dda. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 20 жовтня 2026.
  32. ↑ Вілкул Т. Л. (2012). Руська правда. Енциклопедія історії України. Т. 9. Київ: Наукова думка. Процитовано 21 жовтня 2026.
  33. ↑ а б в г Stenton, Doris Mary. Magna Carta. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 21 жовтня 2026.
  34. ↑ John V. A. Fine. The Late Medieval Balkans: A Critical Survey from the Late Twelfth Century to the Ottoman Conquest. University of Michigan Press, 1994. P. 118. [Архівовано 31 грудня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)
  35. ↑ Текст Номоканону [Архівовано 25 листопада 2011 у Wayback Machine.] (серб.)
  36. ↑ Текст Законника Стефана Душана [Архівовано 3 серпня 2010 у Wayback Machine.] (англ.) (рос.)
  37. ↑ Golden Bull of 1222. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 21 жовтня 2026.
  38. ↑ Sachsenspiegel. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 21 жовтня 2026.
  39. ↑ Mangoné Niang. The Kurukan Fuga Charter: An example of an Endogenous Governance Mechanism for Conflict Prevention [Архівовано 10 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Inter-generational Forum on Endogenous Governance in West Africa (Ouagadougou, 26—28 June 2006). Vol. 2: Working Documents. SAH/D(2006)563. Sahel and West Africa Club / OECD, 2006. P. 72. (англ.)
  40. ↑ а б в г д е ж Peter L. Strauss, ред. (2009). The Fetha Nagast: The Law of the Kings (PDF) (англ.). Translated from the Ge'ez by Abba Paulos Tzadua. Durham, NC: Carolina Academic Press. ISBN 978-1-59460-661-8.
  41. ↑ Golden Bull of Emperor Charles IV. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 22 жовтня 2026.
  42. ↑ а б Langlois, John D., Jr. (1988). The Hung-wu reign, 1368–1398. У Mote, Frederick W.; Twitchett, Denis (ред.). The Cambridge History of China. Vol. 7: The Ming Dynasty, 1368–1644, Part 1 (англ.). Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-24332-2.
  43. ↑ Huntsman says the U.S. Constitution is the oldest. PolitiFact.com. Архів оригіналу за 10 листопада 2012. Процитовано 29 січня 2017.
  44. ↑ а б в Leges statutae Reipublicae Sancti Marini (лат.). Forlì: Casali. 1834.
  45. ↑ Storia della Repubblica di San Marino – Profili generali (PDF). Governo della Repubblica di San Marino (gov.sm) (італ.). Процитовано 22 жовтня 2026.
  46. ↑ Mattone, Antonello (1993). ELEONORA d'Arborea. Dizionario Biografico degli Italiani (італ.). Т. 42. Roma: Istituto della Enciclopedia Italiana. Процитовано 22 жовтня 2026.
  47. ↑ а б Tooker, Elisabeth (1990). The United States Constitution and the Iroquois League. У Clifton, James A. (ред.). The Invented Indian. New Brunswick: Transaction Publishers. с. 107–128. ISBN 1-56000-745-1. (англ.)
  48. ↑ Grinde, Donald A. (1992). Iroquois Political Theory and the Roots of American Democracy. У Lyons, Oren (ред.). Exiled in the Land of the Free: Democracy, Indian Nations, and the U.S. Constitution. Santa Fe: Clear Light Publishers. ISBN 0-940666-15-4. (англ.)
  49. ↑ Grinde, Donald A.; Johansen, Bruce E. (1991). Exemplar of Liberty: Native America and the Evolution of Democracy. Los Angeles: American Indian Studies Center, University of California, Los Angeles. ISBN 0-935626-35-2. (англ.)
  50. ↑ Armstrong, Virginia Irving (1971). I Have Spoken: American History Through the Voices of the Indians. Swallow Press. с. 14. ISBN 0804005303. (англ.)
  51. ↑ H. Con. Res. 331, October 21, 1988 (PDF). United States Senate. Архів оригіналу (PDF) за 22 лютого 2011. Процитовано 23 листопада 2008.
  52. ↑ Shannon, Timothy J. (2000). Indians and Colonists at the Crossroads of Empire: The Albany Congress of 1754. Ithaca: Cornell University Press. с. 6–8. ISBN 0801488184.
  53. ↑ Rakove, Jack (21 липня 2005). Did the Founding Fathers Really Get Many of Their Ideas of Liberty from the Iroquois?. History News Network (англ.). Архів оригіналу за 14 грудня 2021. Процитовано 5 січня 2011.
  54. ↑ Jennings, Francis (1988). Empire of Fortune: Crowns, Colonies, and Tribes in the Seven Years War in America. New York: Norton. с. 259n15. ISBN 0-393-30640-2.
  55. ↑ Snow, Dean R. (1996). The Iroquois. The Peoples of America. Cambridge, MA: Blackwell Publishers. с. 154. ISBN 1-55786-938-3.
  56. ↑ а б Stark, Bruce P. The Fundamental Orders of Connecticut. ConnecticutHistory.org (англ.). CT Humanities. Процитовано 24 жовтня 2026.
  57. ↑ Fundamental Orders of 1639. The Avalon Project (англ.). Yale Law School. Процитовано 24 жовтня 2026.
  58. ↑ а б в г Instrument of Government. Encyclopædia Britannica (англ.). Архів оригіналу за 5 жовтня 2016. Процитовано 29 січня 2017.
  59. ↑ Francis D. Wormuth (1949). The Origins of Modern Constitutionalism. New York: Harper & Brothers. Архів оригіналу за 19 січня 2011. Процитовано 29 січня 2017. (англ.)
  60. ↑ Nicholas Tyacke. Aspects of English Protestantism, c. 1530—1700. Manchester University Press, 2001. P. 69 [Архівовано 31 грудня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)
  61. ↑ Farr с. 80, 81 [Архівовано 15 лютого 2017 у Wayback Machine.] (англ.)
  62. ↑ House of Commons Journal Volume 6: 4 January 1649. British History Online (англ.). Процитовано 29 жовтня 2026.
  63. ↑ Ronald H. Fritze, William B. Robison (eds.). Historical Dictionary of Stuart England, 1603—1689. Westport: Greenwood Press, 1996. ISBN 0-313-28391-5. (англ.)
  64. ↑ а б в г Gardiner, Samuel Rawson, ред. (1906). The Constitutional Documents of the Puritan Revolution, 1625–1660 (англ.) (вид. 3rd, revised). Oxford: Clarendon Press.
  65. ↑ Sidney Lee (ed.). Dictionary of National Biography: Index and Epitome. London: Smith, Elder, 1903. P. 991. (англ.)
  66. ↑ а б в Чухліб Т. В. (2011). «Пакти та конституції законів і вольностей Війська Запорозького» 1710. Енциклопедія історії України. Т. 8. Київ: Наукова думка. Процитовано 19 жовтня 2026.
  67. ↑ Pasquale Paoli. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 24 жовтня 2026.
  68. ↑ Gustav III. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 24 жовтня 2026.
  69. ↑ а б в Zagarri, Rosemarie (25 серпня 2026). Why the First State Constitutions Still Matter. State Court Report (англ.). Brennan Center for Justice at NYU Law. Процитовано 24 жовтня 2026.
  70. ↑ John Adams & the Massachusetts Constitution. Mass.gov (англ.). Commonwealth of Massachusetts. Процитовано 24 жовтня 2026.
  71. ↑ Hoyt, Joseph Bixby; Stolberg, Irving J. Connecticut. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 24 жовтня 2026.
  72. ↑ Lemons, J. Stanley. Rhode Island. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 24 жовтня 2026.
  73. ↑ а б в г д е Spiro, Herbert John. Constitution. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 24 жовтня 2026.
  74. ↑ а б в Constitution of the United States of America. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 24 жовтня 2026.
  75. ↑ Blaustein, Albert P. (1993). Constitutions of the World. Fred B. Rothman & Co. ISBN 978-0-8377-0362-6. (англ.)
  76. ↑ Isaac Kramnick, вступна стаття до видання: Madison, James (1987). The Federalist Papers. Penguin Classics. ISBN 0-14-044495-5. (англ.)
  77. ↑ «Першою європейською країною, що наслідувала приклад США, була Польща 1791 року.» John Markoff. Waves of Democracy: Social Movements and Political Change. Thousand Oaks: Pine Forge Press, 1996. ISBN 0-8039-9019-7. P. 121. (англ.)
  78. ↑ Stanisław II August Poniatowski. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  79. ↑ Constitution of 1791. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  80. ↑ Constitución de 1812. Congreso de los Diputados (ісп.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  81. ↑ Cádiz. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  82. ↑ Payne, Stanley G. (1973). A History of Spain and Portugal. Т. 2. Madison: University of Wisconsin Press. с. 432–433. ISBN 978-0-299-06270-5. (англ.)
  83. ↑ Treaty of Kiel. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  84. ↑ The Constitution. Stortinget (англ.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  85. ↑ Pedro I. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  86. ↑ Pedro II. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  87. ↑ Sretenje Constitution proclaimed freedom, independence and peacefulness. Уряд Республіки Сербія (srbija.gov.rs) (англ.). 15 лютого 2024. Процитовано 25 жовтня 2026.
  88. ↑ а б Die Bundesverfassung. Die Bundesversammlung — Das Schweizer Parlament (нім.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  89. ↑ Reform der Bundesverfassung. Die Bundesversammlung — Das Schweizer Parlament (нім.). Процитовано 25 жовтня 2026.
  90. ↑ Constitution Act, 1982, s. 60 [Архівовано 16 березня 2017 у Wayback Machine.] (англ.)
  91. ↑ Constitutional Law Group. Canadian Constitutional Law. 3rd ed. Toronto: Emond Montgomery Publications, 2003. P. 5. (англ.)
  92. ↑ а б в Ginsburg, Tom; Melton, James; Elkins, Zachary (2010). The Endurance of National Constitutions. John M. Olin Law & Economics Working Paper No. 511 (2d series) (англ.). Chicago: University of Chicago Law School.
  93. ↑ Lane, Melissa. Philosopher king. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 28 жовтня 2026.
  94. ↑ Francisco de Vitoria. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 28 жовтня 2026.
  95. ↑ Relectiones [Архівовано 21 грудня 2016 у Wayback Machine.], Франсиско де Віторія (лекц. 1532, перша публ. 1557).
  96. ↑ Hugo Grotius. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 28 жовтня 2026.
  97. ↑ Vindiciae Contra Tyrannos [Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.], «Юніус Брутус» (ориг. фр. 1581, англ. пер. 1622, 1688)
  98. ↑ Sir Robert Filmer. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 28 жовтня 2026.
  99. ↑ Spiro, Herbert John. Constitution: Division of power. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 28 жовтня 2026.
  100. ↑ Orestes Augustus Brownson. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 28 жовтня 2026.
  101. ↑ Brownson, O. A. (1866). Constitution of Government. The American Republic: Its Constitution, Tendencies, and Destiny (англ.). New York: P. O'Shea.
  102. ↑ Lutz, Donald S. (2006). Principles of Constitutional Design (англ.). Cambridge University Press. ISBN 0-521-86168-3.
  103. ↑ а б Lehoucq, Fabrice (2009). Principles of Constitutional Design, por Donald S. Lutz (PDF). Política y gobierno (ісп.). 16 (1): 203—205.
  104. ↑ Suber, Peter (1990). The Paradox of Self-Amendment (англ.). New York: Peter Lang. ISBN 0-8204-1212-0. Архів оригіналу за 4 вересня 2006.
  105. ↑ Suber, Peter. Nomic: A Game of Self-Amendment (англ.). Архів оригіналу за 20 грудня 2024. Процитовано 28 жовтня 2026.
  106. ↑ Gordon, Scott (1999). Controlling the State: Constitutionalism from Ancient Athens to Today. Harvard University Press. с. 4. ISBN 0-674-16987-5. (англ.)
  107. ↑ ultra vires. Wex (англ.). Legal Information Institute, Cornell Law School. Процитовано 26 жовтня 2026.
  108. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Венгер В. М. (2021). Реалізація й охорона конституції. У Козюбра М. І. (ред.). Конституційне право : підручник. Київ: ВАІТЕ. ISBN 978-617-7627-58-5.
  109. ↑ Kokott, Juliane; Kaspar, Martin (2012). Ensuring Constitutional Efficacy. У Rosenfeld, Michel; Sajó, András (ред.). The Oxford Handbook of Comparative Constitutional Law (англ.). Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-957861-0.
  110. ↑ Слід зауважити, що у цьому розділі (як і в більшості характеристик властивостей конституції та її особливостей у підручниках, наукових джерелах тощо) йдеться про писану конституцію світських держав, оскільки неписана конституція, яка існує у кількох державах світу, більшості цих особливостей не має
  111. ↑ Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9. Законодавство України. Верховна Рада України. Процитовано 27 жовтня 2026.
  112. ↑ а б Grimm, Dieter (2012). Types of Constitutions. У Rosenfeld, Michel; Sajó, András (ред.). The Oxford Handbook of Comparative Constitutional Law (англ.). Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-957861-0.
  113. ↑ Dyzenhaus, David (2012). States of Emergency. У Rosenfeld, Michel; Sajó, András (ред.). The Oxford Handbook of Comparative Constitutional Law (англ.). Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-957861-0.
  114. ↑ Charter of 1814. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 28 жовтня 2026.
  115. ↑ Charte constitutionnelle du 4 juin 1814. Conseil constitutionnel (фр.). Процитовано 28 жовтня 2026.
  116. ↑ а б Bryce, James (1901). Flexible and Rigid Constitutions. Studies in History and Jurisprudence (англ.). Т. 1. Oxford: Clarendon Press.

Література

Посилання

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).