Сіяк Іван Михайлович

Іван Михайлович Сіяк
Поручник (обер-лейтенант),  Сотник
Загальна інформація
Народження	8 квітня 1887 Муроване, Сокольницький район, Львівська область, Україна
Смерть	3 листопада 1937 (50 років) Сандармох, Повенецьке міське поселенняd, Медвеж'єгорський район, Карельська АРСР, РРФСР, СРСР
Поховання	Сандармох
Alma Mater	ЛНУ ім. І. Франка
Псевдо	отаман «Бистрий»[1][2]
Партія	УСДП (1905—1919) РКП(б) (1919—1933)
Військова служба
Роки служби	1914 — 1920
Приналежність	УНР Зелена армія  СРСР
Вид ЗС	Збройні сили Австро-Угорщини  ЗУНР  РСЧА
Рід військ	Сухопутні війська
Формування	УСС  УГА ЧУГА  РСЧА
Війни / битви	Перша світова війна Східний фронт Взяття Галича Бої за гору Лисоня Битва під Конюхами Антигетьманське повстання Польсько-українська війна Українсько-радянська війна
Командування
1915—1917 Командир технічної сотні УСС 1918 Комендант Тернополя 1919 Командир технічного куреня УГА 1920 Член Польового штабу ЧУГА
Нагороди та відзнаки
Сіяк Іван Михайлович у Вікісховищі

Іван-Августин Михайлович Сіяк^{[3][прим. 1]} (8 квітня 1887, Ляшки Муровані — 3 листопада 1937, Сандармох^[6]) — український та радянський адвокат, доктор права, військовий, педагог, мовознавець, дипломат, діяч УСДП та КПРС, поручник УСС, сотник УГА, старшина армії УНР, військовий комісар Тернополя. Один із представників українського визвольного руху першої половини XX століття. Був старшиною австро-угорської армії та Легіону Українських січових стрільців, а в період Української революції 1917—1921 років долучився до українського державотворчого процесу. У міжвоєнний період працював у радянських дипломатичних і освітніх структурах, поєднуючи викладацьку діяльність із працею в галузі мовознавства та міжнародних відносин. У 1923—25 роках очолював Харківську губернську колегію адвокатів, а 1933 року став директором Українського інституту лінгвістичної освіти.

Належав до покоління галицької української інтелігенції, яке формувалося в умовах Австро-Угорщини та активно включилося у політичне й культурне життя доби національних революцій. Закінчив юридичний факультет Львівського університету, був пов'язаний з українським соціал-демократичним рухом та громадськими організаціями Галичини. Після встановлення радянської влади на Наддніпрянській Україні працював у системі радянських установ, однак у роки Великого терору став жертвою сталінських репресій.

У 1937 році Івана Сіяка було заарештовано органами НКВС та розстріляно в урочищі Сандармох — одному з місць масових страт української інтелігенції та діячів культури доби «Розстріляного відродження». У хрущовський період був посмертно реабілітований за відсутністю складу злочину. Постать Сіяка є прикладом складної долі українських діячів, які пройшли шлях від національного руху Галичини та військової служби в Легіоні УСС до роботи в радянських структурах і подальшого знищення під час репресій 1930-х років.

Народився 8 квітня 1887 року в селі Ляшки Муровані^{[3][7][прим. 2]}. Його Батько — Михайло Сіяк — був директором школи імені Бориса Грінченка у Львові^[9]. З 1893 по 1897 рік Іван Сіяк навчався в народній школі в рідному селі, згодом — у Львівській гімназії впродовж 1897—1905 років^{[прим. 3][8]}. Закінчивши гімназію, вступив до Віденського університету^[8], однак згодом перейшов до Львівського університету, на юридичний факультет. До початку Першої світової війни був активним учасником національного руху. Так, з 1905 року був членом Української соціал-демократичної партії (УСДП). В партії спершу працював як звичайний член агітатор, лектор, публіцист, літературний організатор. Через чотири роки^{[прим. 4]} у липні призначений до Центрального Комітету УСДП де був лідером її лівого крила. Активний учасник IV конгресу партії 3—4 грудня 1911 року. За цю діяльність його переслідувала австрійська влада. Упродовж 1905—1914 років Іван Сіяк провів у в'язницях два роки^[8][7][3].

Ще у віці 14 років заробляв на життя репетиторством. Окрім цього, у 1905 році, працював спершу писарем, машиністом, а потім секретарем і помічником в адвокатів. Разом з тим, Іван Сіяк займався публіцистичною й літературною працею. Бувши студентом, активно цікавився теоретичними питан­нями з обсягу історії, енциклопедії й теорії права, а після закінчення університету готу­вався для праці як приват-доцент до катедри філософії й енциклопедії права, але Перша світова війна перешкодила тому. Окрім вищезгаданих зацікавлень, проявляв інтерес до питань з історії філософічних учень та соціології, де на 2-му Всеукраїнському з'їзді студентів Вищих шкіл у Львові прочитав доповідь про «Віру й науку». Тоді ж він провів резолюцію про виключення із майбутнього українського університету у Львові теологічного факультету, за що, за його власними словами, митрополит Андрій Шептицький анафемував його в «пастирському посланію»^[8]. Упродовж 1910—1914 років читав цілу низку лекцій та доповідей з різних правових питань в робітничих освітніх організаціях «Воля» в Галичині й на Буковині^[10].

З 1904 року, Іван Сіяк брав живу участь в громадському житті. Під час навчання у Львівській гімназії брав участь у таємній учнівській організації^[3]. Окрім членства в УСДП, був одним з організаторів інтернаціональної студентської Ліги вільної думки у Львівському університеті. В 1909 році був призначений його заступником голови, а вже 1910 — головою організації. За сумісництвом, з 1909 по 1914 роки був членом інтернаціональної «Спілки Моністів» в Німеччині, а також з 1908 по 1910 рік, членом Президії студентської соціалістичної організації «Вільна Громада» у Львівському університеті^[8]. Студентом університету часто виступав перед робітниками із революційними закликами. У 1906 році виголосив промови про значення Першої російської революції на мітингах у Богородчани, Старі Богородчани, Солотвино. Кошовий Богородчанської «Січі» до серпня 1914 року^[3].

Після завершення навчання здобув ступінь доктора права^{[прим. 5]}, працював практикантом-«концепієнтом» у канцелярії Юрія Кобзея, батька Стефанії Кобзей, яка вчилась на природничому факультеті Львівського університету^[8][11]. Згодом вони одружилися та незабаром разом воювали на Східному фронті^[11].

У роки Першої світової пройшов шлях від рядового до старшини в Гуцульській сотні^{[прим. 6]} та командира чети в сотні Омеляна Левицького, на завершення, в грудні 1915 року, призначений командиром технічної сотні Українських січових стрільців (УСС) на Східному фронті^{[8][7][12][3][13]}. За проміжок Першої світової, Іван Сіяк отримав поранення під час наступальної операції на Галич^[14]; брав участь в боях за гору Лисоня та Бережан^[13][3]; відзначився під час липневого контрнаступу після поразки битви під Конюхами в 1917 році. Тоді, під час походу до Збруча, який пролягав із Конюх через Козівку, Козову, Купчинці, Бурканів, Вербовець, Звиняч, Вигнанку, Чорнокінці до Бурдяківців на Борщівниці, за боєві подвиги Іван Сіяк був нагороджений Залізним хрестом^{[прим. 7][15]}. Окрім участі у військових діях, Іван Сіяк у 1916 році завершив навчання у Віденському університеті^[3].

Навесні 1916 року, на бойовому відтинку над Золотою Липою в Галичині, проводив перший, за його словами, мітинг на фронті полку УСС в повному бойовому поготівлі як організатор і докладчик, на якому полк УСС відмовляє послуху Бойовій Управі у Відні й «залишає за собою вільну руку на дальше»^[16]. Окрім цього, в селі Пісочна на нараді галицьких старшин висловив пропозицію про розпуск УСС^[17][18]. В 1917 році на бойо­вому фронті над Збручем в його технічній сотні організуються комітети: адміністративно-господарський і освітньо-культурний, виборні з поміж стрільців. Восени 1918 року, будучи демобілізованим із цісарсько-королівської армії (ц. к.)^{[прим. 8]}, залишився в Кам'янці-Подільському, де в листопаді організував повстання проти Гетьмана. Брав участь в успішній битві під Вінницею 8 липня 1918 року проти німецько-саксонсь­кого корпусу. Згодом, як самочинний військовий комісар Поділля, переговорював з Директорією. Після невдалого порозуміння^{[прим. 9]} в Кам'янці-Подільському відбулося повстання проти Директорії, яке зазнало поразки, через що він перейшов до Бесарабії. Там, 14 січня 1919 року організував повстання проти румун, як командир пов­станської армії і член Бесарабської (Хотинської) директорії. Повстання завершилось 1 лютого того року невдачею, а сам Сіяк був поранений. Лікування проходив в Кам'янці-Подільському. Згодом, за його власними словами, «як більшовик був арештований в Чорткові, перебував під доглядом поліції в Станиславові (нині — Івано-Франківськ)»^[16][18].

Після утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), в листопаді 1918 року був призначений на посаду військового комісара Тернополя. У проміжку польсько-української війни, навесні 1919 року в Станиславові разом з головою Селянсько-Робітничого Союзу (СРС) Д. Дем'янчуком та залізничником Осипом Устияновичем створив із робітників-залізничників, окремих стрільців і курсантів старшинської школи збройний залізничний загін (відомий як технічний курінь Української галицької армії (УГА))^[7][18]. На чолі створеного збройного залізничного загону забезпечував евакуацію уряду ЗУНР зі Станиславова до Бучача^[18][21]. Загін обороняв залізничний вокзал, стримував військо польське, відступив з сотнею до Нижнева^{[прим. 10]}, де витримали бій з переважаючим польськими легіонами^[18]. Під час травневого відступу УГА, до загону приєднався панцерний потяг «Ч. 1», тоді вони брали участь в обороні залізничного моста в Нижневі. 27 травня, загоном було здійснено розвідувальний випад на станцію Палагичі, де було розбито польські війська й захоплено 9 полонених. Вдруге загін вступив до бою біля Копичинців^[18]. На посаді коменданта Тернополя надав допомогу колишньому Новому Львівському театру. Відновлений театр давав гастролі стрільцям УГА^[23]. У 1919 році покинув партію УСДП через «принципові і тактичні непогодження»^[8].

24—25 травня 1919 року організував робітничий полк після відступу з Тернополя, задля повстання проти уряду Євгена Петрушевича^[16]. Згодом, 9 червня, після оголошення Петрушевича Диктатором ЗУНР Іван Сіяк на чолі сотні рушив до Чорткова, з метою арешту генерала Олександра Грекова та Євгена Петрушевича. Акція Сіяка зустріла опір військових частин, і він змушений був відступити за Збруч^[24]. 13 червня, після переходу, через дев'ять днів прибув до Кам'янця-Подільського де організував «Залізну бригаду», та згодом воював, за його власними словами, на два фронти: проти урядів Симона Петлюри й Євгена Петрушевича, через що він був заочно присуджений до розстрілу й оголошений «поза законом»^{[прим. 11]}.

В кінці липня 1919 року, Сіяк разом з отаманами Фердинандом Льонером та Осипом Букшованим виступали за переговори з командуванням Червоної армії, враховуючи звернення Християна Раковського про спільну боротьбу з Польською Республікою^[26]. Одночасно, разом із бригадою в кінці липня того року вийшов у напрямок Полтава — Катеринослав (нині — Дніпро) задля організації повстань в тилу Антона Денікіна і проголошення «Самостійної народної Радянської республіки», по дорозі вів бої з УГА, військами УНР Василя Тютюнника та Юхима Божка, отамана Миколи Григор'єва, головнокомандувача Революційної повстанської армії України (РПАУ) Нестора Махна, денікінцями та за словами Івана Сіяка також з «масою дрібних бандитів». В Таращанчині разом з війском здавшись у полон, перейшов на бік Червоної армії, згодом зустрівся із Володимиром Затонським^{[27][16][прим. 12]}.

З 1 березня по 1 серпня 1920 року був уповноваженим радянського Південно-Західного фронту з організації Червоної української галицької армії (ЧУГА), співробітник її Польового штабу, а також членом Комісії з розслідування переходу УГА на фронті^[16][18]. За цей час, як член IV Всеукраїнського з'їзду Рад у Харкові підтримував реабілітацію й припинення червоного терору проти галичан, який більшовики провадили після подій на фронті у квітні коли 2-га та 3-тя бригади ЧУГА підняли повстання 23—24 числа 1920 року^[28][29]. Керував справами Галицького революційного комітету (Галревком) й був головою Ліквідкомісії Галревкому в 14-й армії з 1 серпня по 15 грудня 1920 року^[30][16] під політичним захистом Володимира Затонського, який відправив Сіяка в Москву, де останній впродовж 1919—1920 років неодноразово зустрічався з Володимиром Леніним^{[прим. 13]}. У цей же період, Іван Сіяк був довіреною особою Володимира Леніна та Льва Троцького^[32]. Згодом на одній із зустрічей у Кремлі, Ленін і Микола Бухарін одразу дали Сіяку рекомендації для вступу в РКП(б)^[33][34][7]. 5 грудня вступив до РКП(б), а через два дні після вступу вже виступав на VII Всеросійському з'їзді Рад^[18]. Співорганізатор газети «Більшовик» та журналу «Галицький комуніст». На посаді керуючого справами уряду ГСРР він замінив Немоловського^[35].

Керівник справ ВУЦВК з 15 грудня 1920 по 15 квітня 1921 роки, водночас кандидат в члени ВУЦВК IV складу; 1-й секретар посольства УСРР в Польщі (Варшава^[7]) з 15 квітня 1921 по 15 листопада 1922 роки^[18][16]. Був членом Ризького миру, на якій після ратифікації відповідного договору виступив із промовою на спеціальному урядовому засіданні^[36]. У Варшаві був одним із перших акціонерів українсько-американського видавничого товариства комуністичного спрямування «Космос»^[37][18]. Повернувшись до Харкова, працював заступником голови «Всеукрторгпрому» з 15 листопада 1922 по 1 травня 1923 роки. Після цього працював слюсарем інструментального цеху Харківському ПЗ з 1 травня по 15 жовтня 1923 рік. Також, за сумісництвом був очільником Харківської губернської колегії адвокатів 1-го й 2-го складу (1923—1925), юрисконсультом Укрповітрошляху, консультантом Товариства авіації та повітроплавання України і Криму (1924—1930)^[16][7][18]. Як професор викладав у вишах Харкова (зокрема, в Комуністичному університеті ім. Артема, Харківському інституті народної освіти, Українському інституті марксизму-ленінізму, Науково-дослідній катедрі «Проблеми сучасного права» при Харківському інституті народного господарства^[38]) й Києва. З 29 вересня 1930 до арешту в лютому 1933 року обіймав посаду директора Українського інституту лінгвістичної освіти, організованого в Києві^{[прим. 14][18][39]}. У 1931 році став ініціатором створення Всеукраїнського мовного центру як державно-громадської організації для поширення серед населення вивчення іноземних мов, української мови й культури іноземцями. Водночас викладав філософію в Київському університеті, був активним організатором вечорів, вистав, концертів. У 1931 році Іван Сіяк також очолював сектор радянського будівництва в Комісії для виучування радянського права Всеукраїнської академії наук (ВУАН)^[40].

Заарештований 2 лютого 1933 року^{[прим. 15]} у справі «Української військової організації» оперуповноваженим СПО КВ ОДПУ Погребинським. Згодом був направлений до Харкова, де перебував у слідчому корпусі № 1, камера № 22^[41][7]. Після арешту був виключений з РКП(б)^[42]. Під час досудового розслідування винним себе в цій справі не визнав^[43]. Під час слідства тримав голодування^[44]. За звітом лікаря Д. Озервера, Іван Сіяк страждав артеріосклерозом та міокардитом. «Його печінка була збільшена, болісна. Язик вологий. Пульс 120 за 1 хвилину. Загальна слабкість… Шостий день нічого не їсть, окрім окропу без цукру. На сьогодні немає абсолютних і категоричних показань з боку здоров'я для примусового годування. Зважаючи на те, що зрештою доведеться вдатися до штучного харчування через його впертість, — вважаю за краще розпочати годування сьогодні [11 березня], ніж починати його при більш виснаженому організмі»^[45].

Судовою трійкою при Колегії ДПУ УСРР 1 жовтня 1933 р. засуджений за ст. 54-4, 54-6, 54-11 КК УСРР на 10 років виправно-трудових таборів^[46][47]. В обвинувальному висновку, Івана Сіяка звинувачували в «активній діяльності проти Радянської влади», «підтримці петлюрівської влади», «введені партизанської війни проти Червоної армії», «організації Харківського та Київського^{[прим. 16]} центра УВО»^[20], загалом в «участі у контрреволюційній фашистській організації, що прагнула повалення радянської влади шляхом збройного повстання»^[42]. Винним себе не визнав; на той час перебував у Допрі № 1^[20][40]. Проти Івана Сіяка свідчення давали: член ВКП(б) Василій Олійник^[49], академік ВУАН Степан Рудницький^[49], студент комуністичного університету ім. Артема О. Сарван^[50], брат Микола Сіяк^{[прим. 17][51]}.

З 30 жовтня 1933 року відбував покарання у Свірському таборі (Лодєйне Поле) і на Соловках^[52][44][2]. Постановою окремої трійки Управління НКВД СРСР по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року дістав найвищу кару (розстріл)^[1][7][2]. Вивезений з островів з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми та страчений 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох^[44][2].

За клопотанням доньки Івана Сіяка — Надії, поданим 10 березня 1958 року, було розпочато процес реабілітації^[53]. Реабілітований Військовим трибуналом Київського військового округу 26 вересня 1958 року^[54][44].

• Австро-Угорщина:
  • Хрест «За військові заслуги» III класу з військовими відзнаками та мечами (10 жовтня 1917 р.)^[55]
• Німецька імперія та Прусське королівство:
  • Залізний Хрест (1917 р.)

Батько — Михайло Сіяк, директор школи ім. Бориса Грінченка у Львові^[9].

Сестра — Марія, українська оперна та концертно-камерна співачка, померла в 1940 році у столиці Колумбії, Боготі.^{[джерело?]}

Брати — Микола, викладач історії українського права в Харкові, був розстріляний того ж дня, що й Іван, реабілітований прокуратурою Харківської області, та Остап, український галицький громадський діяч, делегат УНРади ЗУНР, голова Тернопільського повітового комітету УНДО, заарештований 1939 р., розстріляний без суду після 5 березня 1940 року^[56][22]).

Племінниця — Сіяк Дарія Остапівна, українська педагогиня, бібліотекарка, громадська діячка, дружина Володимира Михайловича Кубійовича, український географа, енциклопедиста та очільник Українського центрального комітету (УЦК).

Перша дружина — Сіяк Стефанія Юріївна, українська громадська діячка, санітарка, доброволиця Легіону Українських січових стрільців (УСС), хорунжа Української галицької армії (УГА). Під час перебуванні в Харкові, зазнала репресій та була розстріляна в 1937 році за місяць після розстрілу Івана Сіяка. У 1958 році Стефанію Кобзей-Сіяк було реабілітовано за відсутністю складу злочину. У подружжя було двоє дітей:

• Донька — Сіяк Надія Іванівна, 1919 року народження, уродженка м. Кам'янця-Подільского, українка — здобула вищу освіту, учасниця Другої світової війни. Станом на 1958 р. — позапартійна, лейтенантка медслужби (запасу), інспекторка сектору лікувально-профілактичної допомоги дітям і матерям Харківського облздороввідділу, одружена^[52][11].

• Син — Сіяк Стефан Іванович, 1920 року народження^[11].

Друга дружина — Морозова Ася^[51] (або Настя^[5]) Миколаївна, 1907 або 1908 року народження^{[прим. 18]}, працювала разом з Іваном Сіяком в інституті лінгвістичної освіти в Києві. У подружжя була одна дитина^[51]:

• Син — Сіяк Юрій Іванович, 1932 або 1933 року народження.
• Правнук — Іван Сіяк, український журналіст, дослідник біографії свого прадіда. З відкриттям доступу до архівів радянських спецслужб журналіст і правнук сотника Української Галицької Армії Івана Сіяка — Іван Сіяк — розпочав пошук документів, пов'язаних із долею свого предка. Інтерес до постаті прадіда сформувався ще в дитинстві, оскільки в родині з покоління в покоління передавалися спогади про його участь у визвольних змаганнях, арешт радянськими органами безпеки та загибель у роки Великого терору. У 2016 році Іван Сіяк звернувся до Галузевого державного архіву СБУ із запитом щодо архівно-кримінальної справи свого прадіда. Після отримання доступу до матеріалів він ознайомився з тритомною справою, до складу якої входили документи слідства, матеріали агентурного спостереження за Іваном Сіяком у таборах та документи його посмертної реабілітації. Отримані матеріали дали змогу підтвердити відомі родинні перекази та встановити нові факти його біографії. Опрацювання архівної справи дозволило Іванові Сіяку детально реконструювати останні роки життя прадіда. Зокрема, було встановлено обставини його засудження до десяти років ув'язнення, перебування у таборах на Свірі та Соловках, а також розстрілу 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у складі етапу соловецьких в'язнів. Отримані документи стали важливим джерелом для відновлення родинної пам'яті та дослідження біографії Івана Сіяка^[47].

• «Становище нешлюбних дітей в сучасному законодавстві Європи й тенденції до зміни його в існуючих законопро­ектах» (дисертація^[57]) // «Правничий Вісник», Львів (1910 р.)
• «Право — вислів взаємовідношення суспільних сил» (1912 р.)^[10]
• «Соціально-правова проблема колек­тивної родини підчас переходової доби пролетарської диктатури» (1925 р.)^[10]

Никифор Гірняк у часи радянського періоду, описував Івана Сіяка як «кар'єриста, з нахилом до театральности, подібний де в чому до Ґадзінського, але культурніший і не такий безхарактерний запроданець більшовиків»^[58]. Іван Герасимович охарактеризував його як «цілковито скомунізованим Галичанином»^[59]. Історик Сергій Дерев'янко вказував, що після ліквідації ЧУГА, «використовуючи свій статус, рятував січових стрільців» від червоного терору^[18]. Цю думку також підтримував Никифор Гірняк^[60].

Історик Василь Верига оцінював Івана Сіяка як одну з ключових постатей Галицького революційного комітету. Він пов'язував Сіяка з невдалою спробою перевороту в Станиславові навесні 1919 р. та вважав, що його подальший перехід на бік більшовиків був логічним продовженням попередньої політичної діяльності. На думку Вериги, прихильне ставлення більшовицького керівництва до Сіяка підтверджувалося особистою рекомендацією Володимира Леніна щодо його вступу до Комуністичної партії наприкінці 1919 р. ^[35]. Історик підкреслював, що подальша доля Сіяка та його брата Миколи, які зникли на початку 1930-х рр., демонструвала ставлення радянської влади до навіть відданих їй соратників^[61].

• Верига В. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка 1920 р. — Нью-Йорк : НТШ, 1986. — 202 с.
• В. І. Головченко. Сіяк Іван Михайлович // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.
• Герасимович І. Життя й відносини на радянській Україні. — Берлін : Бібліотека “Українського Слова”, 1922. — 104 с.
• Гірняк Н. Останній акт трагедії української Галицької Армії. — Нью-Йорк : Укр. Військово-Іст. Ін-т у США, 1959. — 281 с.
• Дерев'янко С. Сіяк Іван-Августин Михайлович. — Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія: до 100-річчя утворення ЗУНР. Т. 3: С-П. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2020. — С. 576 [439—441]. — ISBN 978-966-2067-65-1.
• Думін О. Історія лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914—1918. — Львів, 1936. — 375 с.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Науменко К. Сіяк Іван Михайлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 591—592. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с.
• Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с. — ISBN 5-7707-7867-9.
• Б. Мельничук, О. Павлишин, Б. Пиндус. Сіяк Іван Михайлович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 267–268. — ISBN 978-966-528-279-2.
• Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба / Лановик, Б. Д. (науковий редактор). — Тернопіль : Джура, 2005. — 592 с.
• Окремий Залізний Загін // Часопис «Літопис Червоної Калини». — С. 19.
• Остання адреса. Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937—1938 роках: в 2 т. Том 1 / С. Богунов, В. Пристайко, О. Пшенніков, Ю. Шаповал (відп. ред.); Упоряд.: С. Кокін, П. Кулаковський, Г. Смирнов, Ю. Шаповал. — Київ : Сфера; Служба безпеки України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України, 2003. — С. 470. — ISBN 966-7841-40-5.
• Остання адреса. Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937—1938 роках: в 2 т. Том 2 / С. Богунов, В. Пристайко, О. Пшенніков, Ю. Шаповал (відп. ред.); Упоряд.: С. Кокін, П. Кулаковський, Г. Смирнов, Ю. Шаповал. — Київ : Сфера; Служба безпеки України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України, 2003. — С. 624. — ISBN 966-7841-70-7.
• Рубльов О. КОСМОС, ВИДАВНИЦТВО // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 568. — ISBN 978-966-00-0855-4.
• Шаповал Ю., Якубець. О. Помилування не просив... Доля Юліана Бачинського. — Львів : НАН України. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2020. — С. 264. — ISBN 978-966-02-9225-3.
• Шевченко С. В. Імперія терору. — К.: Фенікс, 2021. — С. 320—321.
• Feldblatt, 10. Oktober : [нім.]. — 1917. — S. 4.

• 64 розстріляних галичанина. Збруч

• Сіяк Іван // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1753. — 1000 екз.
• Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України.
• Списки жертв.

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.