YaChudo

Східна Азія

Переглядів: 0. Оновлено 06.11.2026.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Східна Азія (значення).
Східна Азія
Положення континенту на Земній кулі (ортогональна проєкція)
Крайні точки: 
Часові поясиUTC+7, UTC+8 & UTC+9
Загальна площа11 839 074 квадратний кілометр
Чисельність1 616 547 247
Густота141,9 км2 (54,8 миля2) осіб/км²
Назва мешканцівСхідноазіатські народи
Найпоширеніші мови
 
Найбільші міста
 
ВВП номінальний30 (2026)[1] трлн USD
 • за ПКС60 (2026)[1] трлн USD
 • на душу населення18 800 (номінальний)[1] USD
Незалежні
  • КНР
  • Японія
  • Монголія
  • Північна Корея
  • Південна Корея
  • Республіка Китай
Залежні
Східна Азія
  Китайською мовою Китайська мова
Написання Путунхуа (мандаринське)
Традиційне: 東亞/東亞細亞
Транслітерація
Піньїнь: Dōngyǎ/Dōngyà або Dōng Yǎxìyǎ/Dōng Yàxìyà
Картка:Китайською мовою

Східна Азія — геокультурний регіон Азії. До нього належать Китай, Японія, Монголія, Північна Корея, Південна Корея й Тайвань[2][3], а також два спеціальні адміністративні райони Китаю — Гонконг і Макао. Економіки Китаю, Японії, Південної Кореї та Тайваню належать до найбільших і найрозвиненіших у світі. Східна Азія межує з Північною Азією на півночі, Південно-Східною Азією на півдні, Південною Азією на південному заході та Центральною Азією на заході. На сході омивається Тихим океаном.

Східна Азія, особливо китайська цивілізація, вважається одним із найдавніших осередків цивілізації. До інших давніх цивілізацій Східної Азії, що існують нині як незалежні держави, належать японська, корейська та монгольська цивілізації. У минулому у Східній Азії існували й різні інші цивілізації як незалежні політичні утворення, однак згодом вони були поглинені сусідніми цивілізаціями, зокрема Тибет, Маньчжурія та Рюкю (Окінава) й багато інших. Тайвань має відносно молоду історію в регіоні після доісторичної доби; спочатку він був важливим осередком австронезійської цивілізації до колонізації європейськими колоніальними державами та Китаєм, починаючи з XVII століття. Протягом тисячоліть Китай був провідною цивілізацією регіону, справляючи вплив на своїх сусідів[5][6][7]. Історично суспільства Східної Азії входили до китайської сфери впливу, а східноазійські лексика й писемність часто походять від класичної китайської мови та китайської писемності. Китайський календар слугує основою, від якої походять багато інших східноазійських календарів.

Основними релігіями Східної Азії є буддизм (переважно Махаяна)[8], конфуціанство та неоконфуціанство, даосизм[9], культ предків і китайська традиційна релігія в материковому Китаї, Гонконзі, Макао й Тайвані, синтоїзм у Японії, а також християнство і мусок у Кореї[10][11][12]. Тенгріанство і тибетський буддизм переважають серед монголів і тибетців, тоді як інші вірування, такі як шаманізм, поширені серед корінних народів північно-східного Китаю, зокрема маньчжурів[13]. Основними мовами Східної Азії є мандаринська китайська, японська та корейська. Основними етнічними групами Східної Азії є ханьці в Китаї й Тайвані, ямато в Японії, корейці в Північній і Південній Кореї та монголи в Монголії. У Східній Азії офіційно визнано 76 етнічних груп меншин або корінних народів: 55 у материковому Китаї (зокрема хуей, маньчжури, китайські монголи, тибетці, уйгури та чжуани у прикордонних регіонах), 16 на острові Тайвань (разом відомі як корінні народи Тайваню), одну на головному японському острові Хоккайдо (айни) та чотири в Монголії (тюркські народи). Народ рюкю — невизнана етнічна група, корінна для островів Рюкю на півдні Японії, що простягаються від Кюсю до Тайваню. У материковому Китаї та на Тайвані також існує кілька невизнаних корінних етнічних груп.

Східні азійці налічують близько 1,663,696,923 осіб, що становить приблизно 33 % населення континентальної Азії та 20 % населення світу[14]. У регіоні розташовані великі світові метрополії, зокрема Пекін–Тяньцзінь, Пусан–Тегу–Ульсан–Чханвон, Гуанчжоу, Гонконг, Осака–Кіото–Кобе, Сеул, Шанхай, Шеньчжень, Тайбей і Токіо. Хоча прибережні та прирічкові райони регіону є одними з найбільш густонаселених місць у світі, населення Монголії та Західного Китаю, обох внутрішньоконтинентальних територій, розподілене дуже розріджено; при цьому Монголія має найнижчу густоту населення серед суверенних держав. Загальна густота населення регіону становить 133 особи на квадратний кілометр (340/миля2), що приблизно утричі перевищує середній світовий показник — 45/км2 (120/миля2)[коли?][джерело?].

Історія

Стародавня доба

Китай був першим регіоном, заселеним у Східній Азії, і безсумнівно становив ядро східноазійської цивілізації, з якого сформувалися інші частини Східної Азії. Різні інші регіони Східної Азії вибірково запозичували китайські впливи, які пристосовували до своїх місцевих звичаїв. Історик Пін-ті Хо називав Китай колискою східної цивілізації подібно до того, як колискою близькосхідної цивілізації був Родючий Півмісяць, що охоплював Месопотамію та Стародавній Єгипет[15], а колискою західної цивілізації — Стародавня Греція.

Китайська цивілізація виникла рано й стала взірцем для інших східноазійських цивілізацій. Упродовж історії імперський Китай справляв культурний, економічний, технологічний і політичний вплив на своїх сусідів[16][17][18]. Наступні китайські династії понад два тисячоліття здійснювали величезний культурний, економічний, політичний і військовий вплив на всю Східну Азію[18][19][20]. Китайська система данини формувала значну частину історії Східної Азії протягом понад двох тисячоліть завдяки економічному й культурному впливу імперського Китаю на регіон і, таким чином, відігравала особливо важливу роль в історії Східної Азії[21][22][17]. Культурна першість імперського Китаю не лише привела до того, що країна стала першою писемною державою у всьому регіоні Східної Азії, але й забезпечила Японію та Корею китайськими запозиченнями й мовними впливами, закоріненими в їхніх системах письма[23].

За правління імператора У-ді династії Хань Ханьська імперія перетворила Китай на провідну силу Східної Азії, поширюючи значну частину свого імперського впливу на сусідні держави[18][24]. Ханьський Китай мав найбільше об'єднане населення у Східній Азії, був найбільш письменним і урбанізованим, а також найрозвиненішою в економічному відношенні, технологічно та культурно найпередовішою цивілізацією регіону того часу[25][26]. Відбувалася культурна й релігійна взаємодія між китайцями та іншими східноазійськими династіями і царствами регіону. Вплив Китаю на Корею розпочався з північно-східної експансії династії Хань у 108 році до н. е., коли ханьські китайці завоювали північну частину Корейського півострова та заснували провінцію Лолан. Китайський вплив швидко поширився й укорінився в Кореї через запровадження китайської писемності, грошової системи, культури вирощування рису, філософських шкіл думки та конфуціанських політичних інститутів[27]. Суспільство періоду Джьомон у давній Японії через контакти з Кореєю перейняло культуру вирощування рису на затоплюваних полях та металургію. Починаючи з IV століття н. е., Японія запозичила китайські ієрогліфи, які й дотепер залишаються невід'ємною частиною японської системи письма. Використання китайської писемності дало японцям змогу вести повсякденну діяльність, зберігати історичні записи та виражати різноманітні ідеї, думки й філософські концепції.

Середньовічна доба

Карта Азії
Карта, що показує кордони Монгольської імперії XIII століття у порівнянні з територіями сучасного розселення монголів

За часів династії Тан Китай справляв найбільший вплив на Східну Азію, оскільки різні аспекти китайської культури поширилися на Японію та Корею[28]. Утвердження середньовічної династії Тан відновило імпульс китайського експансіонізму в межах геополітичного простору Східної Азії. Подібно до своєї попередниці — династії Хань, Танський Китай у ранньому середньовіччі знову утвердився як центр геополітичного впливу у Східній Азії, започаткувавши й позначивши чергову золоту добу в історії Китаю. За часів династії Тан Китай здійснював свій найбільший вплив на Східну Азію, оскільки різні елементи китайської культури поширилися до Японії та Кореї[28][29]. Крім того, Танський Китай також зумів зберегти контроль над північним В'єтнамом і північною Кореєю[30].

Після становлення повноцінних середньовічних держав Східної Азії — Кореї у IV столітті н. е. та Японії у VII столітті н. е. — Японія й Корея почали активно запозичувати китайські впливи, зокрема конфуціанство, використання китайської писемності, архітектуру, державні інститути, політичні філософії, релігію, міське планування, а також різноманітні наукові й технологічні методи, інтегруючи їх у свою культуру та суспільство через безпосередні контакти з Танським Китаєм і наступними китайськими династіями[28][29][31]. Надихаючись танською політичною системою, принц Нака но Ое у 645 році започаткував реформи Тайка у ході яких докорінно перетворив політичну бюрократію Японії на більш централізовану бюрократичну імперію[32]. Японці також запозичили буддизм Махаяни, архітектуру китайського стилю, а ритуали й церемонії імператорського двору, зокрема оркестрова музика та державні танці, зазнали танського впливу. Писемна китайська мова набула престижу, а такі елементи танської культури, як поезія, каліграфія та пейзажний живопис, набули широкого поширення[32]. У період Нара Японія почала активно запозичувати китайську культуру та форми державного управління, зокрема конфуціанський церемоніал, який став основою японської культури, а також політичної й соціальної філософії[33][34]. Японці також створили закони на основі китайської правової системи, що використовувалася для управління державою, а також запозичили кімоно, натхненне китайським ханьфу у VIII столітті.

Новітня доба

Карта XVII століття, що зображує Китай династії Цін і Японію періоду Токуґава

Протягом багатьох століть, особливо з VII до XIV століття, Китай залишався найрозвиненішою цивілізацією Східної Азії та провідною військовою й економічною силою регіону, справляючи свій вплив завдяки поширенню передових китайських культурних практик і способів мислення, які значною мірою формували регіон аж до XIX століття[35][36][37]. Із III до XVIII століття дипломатичні та торговельні відносини між Китаєм, іншими східноазійськими державами та степовими царствами регулювалися системою данини[38]:13–14. У межах цієї системи китайський імператор отримував данину від інших правителів, а натомість надавав політичні вигоди (такі як визнання або угоди про ненапад) чи матеріальні дари, зокрема порцеляну та шовк[38]:14. Через цю систему китайський імператор надавав легітимність іншим правителям[38]:14.

У міру того як наприкінці XIX століття зв'язки Східної Азії з Європою та західним світом зміцнювалися, могутність Китаю почала занепадати[16][39]. До середини XIX століття ослаблена династія Цін загрузла в політичній корупції, зіткнулася з численними перешкодами та стагнацією і виявилася нездатною відновити свій статус світової держави на тлі індустріалізованих європейських колоніальних імперій та Японії, що стрімко модернізувалася[40][41]. Комодор ВМС США Меттью Колбрайт Перрі відкрив Японію для західного впливу, після чого країна почала активно розвиватися й розширювати свій вплив, особливо після 1860-х років[42][43][44]. Приблизно в той самий час Реставрація Мейдзі в Японії спричинила швидке перетворення суспільства, перевівши країну від ізольованої феодальної держави до першої індустріалізованої нації Східної Азії[45][43]. Модернізована та військово потужна Японія зміцнила свої позиції на Далекому Сході як наймогутніша держава Східної Азії, сповнена глобальних амбіцій і прагнення очолити світовий розвиток[45][46]. На початку XX століття Японська імперія змогла утвердитися як найвпливовіша геополітична сила Східної Азії[46].

Колонії та сфери впливу у Східній Азії та Океанії, близько 1914 року

Із набуттям нового міжнародного статусу Японія почала кидати виклик європейським колоніальним державам і невідворотно стала відігравати активнішу роль у геополітичному устрої Східної Азії та світових справах загалом[47]. Демонструючи свою новонабуту політичну й військову міць, Японія завдала рішучої поразки застійній династії Цін у Першій японо-китайській війні, а також перемогла Росію в Російсько-японській війні 1904—1905 років. Це була перша велика військова перемога східноазійської держави над європейською державою в новітню добу[48][49][50][42].

Під час Першої світової війни військова присутність європейських держав у Східній Азії зменшилася[51]:34. Японія розцінила це як можливість посилити свій вплив у Китаї й невдовзі після початку війни окупувала німецькі концесії в Шаньдуні[51]:34. У грудні 1914 року Японія висунула Китаю свої Двадцять одну вимогу[51]:34. Китайська Республіка на чолі з Юань Шикаєм погодилася з більшістю цих вимог у 1915 році, а подальші договори та угоди ще більше посилили японський напівколоніальний вплив у Китаї[51]:34.

Японська гегемонія була осердям імперії, до складу якої входили Тайвань і Корея[45]. Під час Другої світової війни японський експансіонізм та імперські прагнення, втілені в концепції Великої східноазійської сфери співпроцвітання, привели до встановлення японського контролю над Кореєю, Тайванем, значною частиною східного Китаю та Маньчжурії, Гонконгом і Південно-Східною Азією, унаслідок чого Японія утвердилася як морська колоніальна держава у Східній Азії[52].

Сучасна доба

Після століття експлуатації з боку європейських та японських колонізаторів постколоніальна Східна Азія стала свідком поразки та окупації Японії державами-переможницями антигітлерівської коаліції. Завершення Другої світової війни не привело до здобуття незалежності або національного об'єднання східноазійськими країнами[38]:4. Для першого покоління східноазійських лідерів повоєнної доби головними завданнями були здобуття незалежності та національне об'єднання[38]:4.

Після поразки Японії громадянська війна в Китаї відновилася; комуністи перемогли уряд Китайської Республіки, контрольований партією Гоміньдан. Уряд Китайської Республіки евакуювався на Тайвань, а 1 жовтня 1949 року було проголошено Китайську Народну Республіку.

Після війни Корейський півострів було поділено, що призвело до утворення Корейської Народно-Демократичної Республіки (Північної Кореї) та Республіки Корея (Південної Кореї). Корейська війна (1950—1953) посилила регіональну та міжнародну напруженість[53]:163. Північно-східна частина Східної Азії остаточно розділилася за лінією протистояння між комуністичними та антикомуністичними державами[53]:163. Південна Корея, Тайвань і Сполучені Штати зміцнили свої взаємні зв'язки[53]:163.

У другій половині XX століття регіон став свідком післявоєнного японського економічного дива, яке започаткувало три десятиліття безпрецедентного зростання. Хоча в 1990-х роках Японія зіткнулася з економічним уповільненням, вона й надалі залишається однією з провідних економічних держав світу. Східна Азія також стала свідком економічного піднесення Гонконгу, Південної Кореї та Тайваню, а наприкінці XX століття відбулася передача суверенітету над Гонконгом і Макао.

Початок XXI століття в Східній Азії ознаменувався інтеграцією Китаю до світової економіки завдяки його вступу до Світової організації торгівлі, а також подальшим зміцненням його міжнародного становища як потенційної світової держави. Це супроводжувалося прагненням Китаю відновити свою історично сформовану вагу та тривале міжнародне значення у світовій економіці[2][54][55][56][57][58][59][60].

Станом щонайменше на 2022 рік регіон є більш мирним, інтегрованим, заможним і стабільним, ніж будь-коли за попередні 150 років[61]:183.

Визначення

Три варіанти можливих меж регіону Центральної Азії, які частково перетинаються з уявленнями про Східну Азію

У загальному вжитку термін «Східна Азія» зазвичай означає регіон, що охоплює Великий Китай, Японію, Корею та Монголію[55][62][63][64][65][66][67][68].

Китай, Японія та Корея становлять три основні країни та цивілізації традиційної Східної Азії, оскільки вони мали спільну писемність, спільну культуру та спільну конфуціанську систему суспільних цінностей (що включала спільні конфуціанські філософські засади), запроваджену свого часу імперським Китаєм[69][70][71][72][73]. В інших визначеннях до країн Східної Азії відносять Китай, Гонконг, Макао, Японію, Північну Корею, Південну Корею та Тайвань, виходячи з їхньої географічної близькості, а також історичних і сучасних культурних та економічних зв'язків, особливо з огляду на те, що Японія й Корея зберегли сильні культурні впливи китайського походження[69][73][74][75][76]. Деякі дослідники включають до складу Східної Азії й В'єтнам, оскільки його вважають частиною ширшої китайської культурної сфери. Хоча конфуціанство й надалі відіграє важливу роль у в'єтнамській культурі, китайські ієрогліфи більше не використовуються у в'єтнамській писемності, а багато наукових організацій класифікують В'єтнам як країну Південно-Східної Азії[77][78][79]. Монголія географічно розташована на північ від Китаю, однак конфуціанство, китайська писемність і китайська культура мали обмежений вплив на монгольське суспільство. Тому Монголію іноді зараховують до країн Центральної Азії, таких як Туркменістан, Киргизстан і Казахстан[77][78]. Сіньцзян і Тибет також інколи розглядають як частину Центральної Азії (див. також «Велика Центральна Азія»)[80][81][82].

Ширші та менш чіткі визначення, що використовуються міжнародними установами й організаціями, такими як Світовий банк, відносять до Східної Азії «три основні економіки Північно-Східної Азії, тобто Китай, Японію та Південну Корею», а також Монголію, Північну Корею, Далекий Схід Росії та Сибір[83]. За визначенням Ради з міжнародних відносин, до складу Східної Азії входять також Далекий Схід Росії, Монголія та Непал[84]. Світовий банк також визнає роль китайських спеціальних адміністративних районів Гонконгу та Макао, а також Тайваню — держави з обмеженим міжнародним визнанням. Інститут економічних досліджень Північно-Східної Азії визначає регіон як «Китай, Японію, Кореї, Непал, Монголію та східні регіони Російської Федерації»[85].

Карта Східної Азії
Геосхема Азії Статистичного відділу ООН (UNSD) використовує субрегіони, визначені в межах статистичної політико-географічної класифікації[86]. Геосхема UNSD створена для статистичних цілей і не містить жодних припущень щодо політичної або іншої приналежності країн чи територій[87]:
   Східна Азія

Визначення Східної Азії, прийняте UNSD, базується на статистичній зручності[87], однак багато інших джерел також використовують це визначення, зараховуючи до Східної Азії Китай, Гонконг, Макао, Монголію, Північну Корею, Південну Корею, Тайвань і Японію[88][89].

Деякі японські острови іноді зараховують до Океанії через їхню неконтинентальну геологічну будову, віддаленість від материкової Азії або біогеографічну подібність до Мікронезії[90][91]. Деякі організації, зокрема Всесвітня організація охорони здоров'я, об'єднують Китай, Японію та Корею з Австралією та рештою Океанії. Всесвітня організація охорони здоров'я називає цей регіон «Західною частиною Тихого океану» (Western Pacific), не використовуючи поняття «Східна Азія» у своїй системі основних регіонів світу. Їхнє визначення цього регіону додатково включає Монголію та прилеглу частину Камбоджі, а також країни Південно-Східного Азійського архіпелагу (за винятком Східного Тимору, Таїланду, М'янми та Індонезії)[92].

Альтернативні визначення

У контексті бізнесу та економіки термін «Східна Азія» іноді використовують для позначення географічного регіону, що охоплює десять країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), які входять до Асоціації держав Південно-Східної Азії, Великий Китай, Японію та Корею. Водночас у цьому контексті європейці часто вживають термін «Далекий Схід» для позначення країн АСЕАН і держав Східної Азі. У рідкісних випадках до цього поняття також іноді включають Індію та інші країни Південної Азії, що не належать до Азійсько-Тихоокеанського регіону, хоча для такого ширшого визначення частіше використовують термін «Індо-Тихоокеанський регіон»[93].

Дослідники, які віддають перевагу ширшому визначенню поняття «Східна Азія», часто використовують термін «Північно-Східна Азія» для позначення Китаю, Корейського півострова та Японії, тоді як регіон Південно-Східної Азії охоплює десять країн АСЕАН. Таке вживання, поширене в економічних і дипломатичних дискусіях, суперечить історичним значенням як терміна «Східна Азія», так і терміна «Північно-Східна Азія»[94][95][96]. Рада з міжнародних відносин США визначає Північно-Східну Азію як регіон, що складається з Японії та Кореї[84].

Клімат

Карта кліматичних зон Східної Азії за класифікацією Кеппена.

Східна Азія охоплює багато кліматичних зон. Для регіону також характерні особливі погодні явища, зокрема східноазійський сезон дощів та східноазійський мусон[97].

Зміна клімату

Очікується, що зміна клімату посилить тепловий стрес на Північнокитайській рівнині, яка є особливо вразливою через широкомасштабне зрошення, що спричиняє високу вологість повітря. Існує ризик, що наприкінці століття сільськогосподарські працівники фізично не зможуть працювати просто неба в спекотні літні дні, особливо за сценарію найвищих викидів і найбільшого потепління[98]

Як і в решті світу, у Східній Азії внаслідок зміни клімату спостерігається підвищення температури, а частота й інтенсивність хвиль спеки помітно зросли[99]:1464. Очікується також посилення мусонів, що призведе до частіших повеней[99]:1459. Зокрема, Китай розпочав реалізацію програми «міст-губок», у межах якої міста проєктуються таким чином, щоб збільшити площу зелених насаджень і водопроникних покриттів, які допомагають протидіяти раптових паводків, спричиненим дедалі екстремальнішими опадами[99]:1504. За сценаріїв значного потепління протягом XXI століття в окремі періоди в таких районах, як Північнокитайська рівнина, будуть перевищуватися «критичні пороги безпеки для здоров'я», пов'язані з тепловим стресом[99]:1465[98].

Очікується, що Китай, Японія та Республіка Корея зазнають одних із найбільших економічних втрат, спричинених підвищенням рівня моря[99]. Прогнозується, що місто Гуанчжоу матиме найбільші у світі щорічні економічні збитки від підвищення рівня моря, які до 2050 року можуть сягнути 254 млн доларів США. За найгіршого сценарію зміни клімату та за відсутності адаптаційних заходів сукупні економічні втрати від підвищення рівня моря в Гуанчжоу до 2100 року перевищать 1 трлн доларів США[99]. Очікується також, що Шанхай за відсутності адаптаційних заходів зазнаватиме щорічних втрат на рівні близько 1 % місцевого валового внутрішнього продукту[99]. Басейн річки Янцзи є чутливою екосистемою з високим рівнем біорізноманіття, однак за сценарію потепління на 2 °C протягом століття може бути втрачено близько 20 % його видів, а за потепління приблизно на 4,5 °C — близько 43 %[99]:1476.

Економіка

Митна територія Номінальний ВВП,
млн дол. США (2024)[1] 		Номінальний ВВП на душу населення,
дол. США (2024)[1] 		ВВП за ПКС,
млн дол. США (2024)[1] 		ВВП за ПКС на душу населення,
дол. США (2024)[1]
КНР КНР 18 532 633 13 136 35 291 015 25 015
Гонконг Гонконг[a] 406 775 53 606 570 082 75 128
Макао Макао[b] 54 677 78 962 92 885 125 510
Японія Японія 4 110 452 33 138 6 720 962 54 184
Монголія Монголія 21 943 6 182 58 580 16 504
Північна Корея Північна Корея Н/Д Н/Д Н/Д Н/Д
Південна Корея Південна Корея 1 760 947 34 165 3 057 995 59 330
Тайвань Тайвань[c] 802 958 34 432 1 792 349 76 858
Східна Азія 25 690 385 15 612 47 583 868 28 916

Територіальні та регіональні дані

Китай, Північна Корея, Південна Корея та Тайвань не визнаються щонайменше однією іншою східноазійською державою внаслідок тривалих політичних суперечностей у регіоні, насамперед пов'язаних із поділом Кореї та політичним статусом Тайваню.

Етимологія

Прапор Загальновживана назва Офіційна назва Коди країн ISO 3166[100]
Екзонім Ендонім Екзонім Ендонім Коротка назва ISO Код Alpha-2 Код Alpha-3 Числовий код
Китай 中国 Китайська Народна Республіка 中华人民共和国 China CN CHN 156
Гонконг 香港 Спеціальний адміністративний район Гонконг Китайської Народної Республіки
of the People's Republic of China		 中華人民共和國香港特別行政區 Hong Kong HK HKG 344
Макао 澳門 Спеціальний адміністративний район Макао Китайської Народної Республіки
of the People's Republic of China		 中華人民共和國澳門特別行政區 Macao MO MAC 446
Японія 日本 Японія 日本国 Japan JP JPN 392
Монголія Монгол улс / ᠮᠣᠩᠭᠣᠯ
ᠤᠯᠤᠰ		 Монголія Монгол Улс (ᠮᠣᠩᠭᠣᠯ
ᠤᠯᠤᠰ)		 Mongolia MN MNG 496
Північна Корея 조선 Корейська Народно-Демократична Республіка 조선민주주의인민공화국 Korea (the Democratic People's Republic of) KP PRK 408
Південна Корея 한국 Республіка Корея 대한민국 Korea (the Republic of) KR KOR 410
Тайвань 臺灣 / 台灣 Китайська Республіка 中華民國 Taiwan (Province of China)[100] TW TWN 158

Демографія

Піраміда населення Східної Азії у 2023 році
Історична карта поширення мовних груп у Китаї
Держава / територія Площа км2 Населення тис. осіб (2023)[101][102] Частка населення Східної Азії Частка населення світу Густота населення
осіб/км2 		ІЛР[103] Столиця / адміністративний центр
КНР Китай 9,640,011[d] 1,425,671[e]. 85.76 % 17.72 % 138 0.788 Пекін
Гонконг Гонконг 1,104 7,492 0.45 % 0.093 % 6,390 0.956 Гонконг
Макао Макао 30 704 0.042 % 0.0087 % 18,662 0.925 Макао
Японія Японія 377,930 123,295 7.42 % 1.53 % 337 0.920 Токіо
Монголія Монголія 1,564,100 3,447 0.2 % 0.042 % 2 0.741 Улан-Батор
Північна Корея Північна Корея 120,538 26,161 1.57 % 0.33 % 198 0.733
[джерело?] 		Пхеньян
Південна Корея Південна Корея 100,210 51,784 3.11 % 0.64 % 500 0.929 Сеул
Тайвань Тайвань 36,197 23,923 1.44 % 0.297 % 639 0.926 Тайбей
Східна Азія 11,840,000 1,662,477 100 % 20.66 % 141

Релігія








Релігія у Східній Азії (оцінка на 2020 рік)[104]

   Народні релігії (19.72%)
   Буддизм (19.41%)
   Іслам (1.76%)
   Ішні (1.38%)
Релігія Назва мовою оригіналу Засновник / сучасний лідер Час виникнення Основна течія Головна священна книга Тип Етнічні групи Держави / території
Китайська традиційна релігія 中國民間信仰 або 中国民间信仰 Стихійне формування Доісторичний період Сальваціонізм, вуїзм, нуо Китайська класика, хуанді сицзін, «дорогоцінні сувої» тощо Доісторична релігія, пантеїзм і політеїзм Ханьці, мяо, цяни, туцзя (шанування спільних богів-предків) КНР (Гонконг Макао) Тайвань
Даосизм 道教 Чжан Даолін, Ван Чун'ян (школа Цюаньчжень) 125 р. н. е., династія Східна Хань[джерело?] Чжен'ї, Цюаньчжень Дао де цзін Пантеїзм, політеїзм Ханьці, чжуан, мяо, яо, цяни, туцзя КНР (Гонконг Макао) Тайвань
Східноазійський буддизм/Китайський буддизм 漢傳佛教 або 汉传佛教 Імператор Мін-ді Хань (поширив у Китаї), Марана́нта (у Пекче), король Сон із Пекче (у Японії) 67 р. н. е., династія Східна Хань Махаяна Діамантова сутра Нетеїстична релігія, дуалізм Ханьці, корейці, ямато КНР (Гонконг Макао) Японія Північна Корея Південна Корея Тайвань
Тибетський буддизм 藏傳佛教 або 藏传佛教/བོད་བརྒྱུད་ནང་བསྟན། Тонпа Шенраб Мівоче Близько 1800 років тому Махаяна, Ваджраяна Ануттара-йога-тантра Нетеїстична релігія Тибетці, маньчжури, монголи КНР Монголія
Шаманізм 薩滿教 або Бөө мөргөл Стихійне формування Доісторичний період Н/Д Доісторична релігія, політеїзм і пантеїзм Маньчжури, монголи, орочони КНР Монголія
Синтоїзм 神道 Стихійне формування Період Яйой[105] Синтоїстські течії Кодзікі, Ніхон Сьокі Доісторична релігія, пантеїзм і політеїзм Ямато Японія
Корейський шаманізм 무속 (巫俗) або 무교 (巫敎) Стихійне формування Н/Д Шаманістські течії Н/Д Доісторична релігія, пантеїзм і політеїзм Корейці Північна Корея Південна Корея
Рюкюська релігія 琉球神道 або ニライカナイ信仰 Стихійне формування Н/Д Н/Д Н/Д Доісторична релігія, пантеїзм і політеїзм Рюкюсці Японія (префектура Окінава)

Етнічні групи

Етнічна група Назва мовою оригіналу Чисельність населення Мова(и) Писемність Основні держави / території* Традиційний одяг
Ханьці/Китайці 漢族 або 汉族 1 313 345 856[106] Китайські мови (мандаринська, мінь, у, юе, цзінь, гань, хакка, сян, хуейська, пінхуа тощо) Спрощені ієрогліфи, традиційні китайські ієрогліфи КНР(Гонконг Макао) Тайвань
Яматосці/Японці 大和民族 125 117 000[107] Японська Китайські ієрогліфи (кандзі), катакана, хірагана Японія
Корейці 조선민족 (朝鮮民族)
한민족 (韓民族) 		84 790 105[108][109][110] Корейська Хангиль, ієрогліфи (ханча) Південна Корея Північна Корея
Баї 白族 2 091 543[111] Байська, південно-західна мандаринська Спрощені ієрогліфи, латиниця КНР
Хуейцзу 回族 11 377 914[111] Північно-західна мандаринська, інші китайські діалекти, мова хуейхуей тощо Спрощені ієрогліфи КНР
Монголи Монголчууд ᠮᠣᠩᠭᠣᠯᠴᠤᠳ
Монгол/ᠮᠣᠩᠭᠣᠯ 		8 942 528 Монгольська Старомонгольське письмо, кирилиця КНР Монголія
Чжуани 壮族/Bouxcuengh 19 568 546[111] Чжуанська, південно-західна мандаринська тощо Спрощені ієрогліфи, латиниця КНР
Уйгури 维吾尔族/ئۇيغۇر 11 774 538[111] Уйгурська Арабське письмо, латиниця КНР
Маньчжури 满族/ᠮᠠᠨᠵᡠ 10 423 303[111] Північно-східна мандаринська, маньчжурська Спрощені ієрогліфи, маньчжурське письмо КНРТайвань
Хмонги/Мяо 苗族/Ghaob Xongb/Hmub/Mongb 11 067 929[111] Мови мяо / хмонг, південно-західна мандаринська Латиниця, спрощені ієрогліфи КНР
Тибетці 藏族/བོད་པ་ 7 060 731[111] Тибетська, рґ'ялронгська, ргу та ін. Тибетське письмо КНР
Ї 彝族/ꆈꌠ 9 830 327[111] Різні лолоські мови, південно-західна мандаринська Письмо ї, спрощені ієрогліфи КНР
Туцзяни 土家族 9 587 732[111] Північна туцзя, південна туцзя Спрощені ієрогліфи КНР
Кам (дун) 侗族/Gaeml 3 495 993[111] Камська (дунська) Спрощені ієрогліфи, латиниця КНР
Монгори 土族/Monguor 289 565 Монгорська, північно-західна мандаринська Спрощені ієрогліфи КНР
Даури 达斡尔族/ᠳᠠᠭᠤᠷ 131 992 Даурська, північно-східна мандаринська Старомонгольське письмо, спрощені ієрогліфи КНР Монголія
Корінні народи Тайваню 臺灣原住民/ 高山族/ Yincomin/ Kasetaivang/ Inanuwayan 533 600 Австронезійські мови (аміська, ямська) тощо Латиниця, традиційні ієрогліфи Тайвань

Рюкюсці 琉球民族 1 900 000 Японська
рюкюські мови 		Китайські ієрогліфи (кандзі), катакана, хірагана Японія
Айни アイヌ/ Aynu/ Айну 200 000 Японська
айнська[112] 		Для айнської використовуються катакана та латиниця[113] Японія
  • Примітка: порядок держав і територій відповідає чисельності представників кожної етнічної групи в межах Східної Азії.

Культура

Головна категорія: Культура Східної Азії

Культура Східної Азії зазнала глибокого впливу Китаю, оскільки саме китайська цивілізація протягом століть відігравала найважливішу роль у регіоні та зрештою заклала підвалини східноазійської цивілізації. Накопичені китайською цивілізацією знання та її винахідливість, а також класична китайська література й культура вважалися основою цивілізованого життя у Східній Азії. Імперський Китай став провідником поширення конфуціанської етичної філософії, китайської календарної системи, політичних і правових інститутів, архітектурних стилів, харчової культури, термінології, державних установ, релігійних вірувань, системи імператорських іспитів, що наголошувала на знанні китайської класики, політичної філософії та культурних цінностей. Це також відображалося в історії Японії та Кореї, які тривалий час користувалися спільною системою письма[114][18][115][116][117][73].

Імперська китайська данницька система була основою мережі торговельних і зовнішньополітичних відносин між Китаєм та залежними від нього державами Східної Азії, що значною мірою визначало перебіг подій у регіоні в античну та середньовічну добу. Через данницьку систему різні династії імперського Китаю сприяли регулярним економічним і культурним обмінам, які впливали на культури Японії та Кореї й інтегрували їх до міжнародного порядку, сформованого навколо Китаю[118]. Завдяки економічному та культурному домінуванню імперського Китаю данницька система протягом понад двох тисячоліть визначала значну частину зовнішньої політики та торгівлі Східної Азії, а відтак відіграла винятково важливу роль в історії регіону[22][118]. Відносини між Китаєм і країнами Східної Азії, що перебували під його культурним впливом, порівнюють з історичним впливом греко-римської цивілізації на класичну західну цивілізацію[117][118][114].

Починаючи з кінця XIX століття, на розвиток Східної Азії також істотно вплинула взаємодія із західним світом, яка спочатку мала нерівноправний характер[119].

Свята

Свято Назва мовою оригіналу Інша назва Календар Дата Григоріанська дата Основні заходи Релігійні практики Страви Основні етнічні групи Основні держави / території
Китайський новий рік 農曆新年/农历新年 або 春節/春节 Свято Весни Китайський 1-й день 1-го місяця 21 січня — 20 лютого Родинні зустрічі, вшанування предків, відвідування могил, феєрверки Вшанування Небесного владики Няньгао Ханьці, маньчжури та ін. КНР (Гонконг Макао) Монголія Тайвань
Корейський Новий Рік 설날 або 설 Соллаль Корейський 1-й день 1-го місяця 21 січня — 20 лютого Вшанування предків, родинні зустрічі, відвідування могил Н/Д Ттоккук Корейці Північна Корея Південна Корея
Лосар або Сагаалган 藏历新年/ལོ་གསར་ 
або 查干萨日/Цагаан сар
Білий місяць Тибетський, монгольський 1-й день 1-го місяця 25 січня — 2 березня Родинні зустрічі, вшанування предків, відвідування могил, феєрверки Н/Д Чанг або бууз Тибетці, монголи, монгори (ту) та ін. КНР Монголія
Новий рік 元旦 Юаньдань Григоріанський 1 січня 1 січня Феєрверки Н/Д Н/Д Н/Д КНР (Гонконг Макао) Японія Монголія Північна Корея Південна Корея Тайвань
Свято ліхтарів 元宵節 або 元宵节 Свято Шан'юань (上元节) Китайський 15-й день 1-го місяця 4 лютого — 6 березня Фестивалі ліхтарів, вшанування предків, відвідування могил День народження Небесного чиновника Юаньсяо Ханьці КНР (Гонконг Макао) Тайвань
Теборим 대보름 або 정월 대보름 Великий повний місяць Корейський 15-й день 1-го місяця 4 лютого — 6 березня Зустріч місяця, запуск повітряних зміїв, чвібульнорі, споживання горіхів (пуром) Спалювання святкових багать (тальджип тхеугі) Огок-пап, намуль, горіхи Корейці Північна Корея Південна Корея
Фестиваль холодної їжі 寒食節 або 寒食节 Ханьші Сезонний пункт Традиційно на 105-й день після зимового сонцестояння. Переглянуто на 1 день перед святом Цінмін Йоганном Адамом Шаллем фон Беллем (китайське ім'я: кит.: 汤若望) під час правління династії Цін. 3–5 квітня Вшанування предків, відвідування могил, заборона розпалювати вогонь і готувати гарячі страви, цуцзюй тощо. (Через близькість дат це свято часто ототожнювали зі святом Цінмін.) На згадку про відданого Цзе Цзитуя (кит.: 介子推), який, за легендою, загинув через дії цзіньського, Вень-гуна (кит.: 重耳) Холодні страви, зокрема цінтуань Ханьці, корейці, монголи КНР (Гонконг Макао) Північна Корея Південна Корея Тайвань
Свято Цінмін 清明節 або 清明节 або Ханш нээх День прибирання могил Сезонний пункт 15-й день після весняного рівнодення. Відзначається лише через день після Свята холодної їжі, але має значно вищий статус. 4–6 квітня

Вшанування предків, відвідування могил, прогулянки, садіння дерев, запуск зміїв, перетягування канату, цуцзюй тощо. (Через близькість дат звичаї майже не відрізняються від звичаїв Свята холодної їжі.)

Спалювання жертовних паперових грошей для померлих родичів; встановлення гілок верби для відганяння злих духів від осель. Варені яйця Ханьці, корейці, монголи КНР (Гонконг Макао) Монголія Північна Корея Південна Корея Тайвань
Свято човнів-драконів 端午節 або 端午节 або 단오 Свято Дуаньу / Тано Китайський / Корейський 5-й день 5-го місяця Відганяння хвороб і злих сил; у Китаї — перегони човнів-драконів, носіння кольорових стрічок, розвішування полину; у Кореї — миття волосся водою з ірисом, сирим) Вшанування різних божеств Цзунцзи / сурічхвітток (рисовий коржик із травами) Ханьці, корейці, монголи КНР (Гонконг Макао) Північна Корея Південна Корея Японія Тайвань
Свято голодних духів 中元節 або 中元节 або 백중 Свято Середнього Юаня Китайський 15-й день 7-го місяця Вшанування предків, відвідування могил День народження Земного чиновника Ханьці, корейці, ямато КНР (Гонконг Макао) Північна Корея Південна Корея Японія Тайвань
Свято середини осені 中秋節 або 中秋节 Свято Чжунцю (中秋祭) Китайський 15-й день 8-го місяця Родинні зустрічі, милування місяцем Вшанування богині Місяця Мункейк Ханьці КНР (Гонконг Макао) Тайвань
Чхусок 추석 або 한가위 Ханґаві Корейський 15-й день 8-го місяця Родинні зустрічі, вшанування предків, відвідування могил, милування місяцем Н/Д Сонгп'єн, торантан (суп із таро) Корейці Північна Корея Південна Корея
Цукімі 月見 або お月見 Оцукімі Григоріанський* 15-й день 8-го місяця Родинні зустрічі, милування місяцем Вшанування Місяця Цукімі-данґо, батат Ямато Японія
Свято подвійної дев'ятки 重陽節 або 重阳节 Фестиваль «Подвійний Позитив» Китайський 9-й день 9-го місяця Сходження на гори, турбота про літніх людей, носіння оберегів з дерену Вшанування різних божеств Ханьці, корейці, ямато КНР (Гонконг Макао) Північна Корея Південна Корея Японія Тайвань
Свято нижнього юаня 下元節 or 下元节 Китайський 15-й день 10-го місяця Вшанування предків, відвідування могил День народження Водного чиновника Циба Ханьці КНР (Гонконг Макао) Тайвань
Свято Дунчжі 冬至 або 동지 або 冬至 Григоріанський 21–23 грудня 21–23 грудня Вшанування предків, обряди вигнання злих духів Н/Д Тан'юань, патчук, шіруко, кабоча Ханьці, корейці, ямато КНР (Гонконг Макао) Північна Корея Південна Корея Японія Тайвань
Малий Новий рік 小年 Цзаоцзе (祭灶) Китайський 23-й день 12-го місяця Прибирання осель Вшанування Бога домашнього вогнища Цзаотан Ханьці, монголи КНР (Гонконг Макао) Монголія Тайвань

*Японія перейшла на григоріанський календар після РеставраціЇ Мейдзі.

Розваги

Східноазійська популярна культура, зокрема японські аніме та манґа, а також південнокорейські K-pop і K-драми, стали надзвичайно популярними в усьому світі у XXI столітті[120].

Спорт

Японія проти Монголії в бейсболі на Азійських іграх 2014 року

Бейсбол є одним із головних видів спорту у Східній Азії. Його було запроваджено завдяки контактам з американцями в середині XIX століття, а згодом він поширився завдяки Японській імперії[121]. З 2010-х років ця гра здобула мільйони прихильників у Китаї[122].

У 1964 році Японія стала першою азійською державою, що приймала Олімпійські ігри, після того як дві попередні спроби провести їх у 1940 році — в Саппоро та Токіо — були скасовані через Другу світову війну[123]. У 2002 році Японія та Південна Корея приймали чемпіонат світу з футболу ФІФА, що стало першим випадком спільного проведення турніру двома країнами, а також першим чемпіонатом світу, проведеним в Азії[124]. У період з 2018 по 2022 рік у регіоні відбулися три Олімпійські ігри: Пхьончхан приймав зимові Ігри 2018 року, Токіо — літні Ігри 2021 року, а Пекін став першим містом, яке приймало як літні, так і зимові Олімпійські ігри, провівши зимові Ігри 2022 року після літніх Ігор 2008 року[125][126][127]. Проведення Олімпійських ігор Токіо-2020 та Пекін-2022 було суттєво обмежене через пандемію COVID-19; зокрема, Ігри в Токіо були перенесені на 2021 рік[128][129].

Східноазійські молодіжні ігри

Після припинення проведення Східноазійських ігор після турніру 2013 року їхнім наступником стали Східноазійські молодіжні ігри. Їх організовує Східноазійська асоціація ігор (EAGA), а проводяться вони кожні чотири роки серед спортсменів із країн і територій Східної Азії, що входять до складу Олімпійської ради Азії (OCA), а також Гуаму, який є членом Національних олімпійських комітетів Океанії. Хоча перший розіграш спочатку був запланований у Тайчжуні (Тайвань) на 2019 рік, його було скасовано; першим розіграшем, що фактично відбувся, стали Ігри в Улан-Баторі (Монголія) у 2023 році.

Це одні з п'яти регіональних ігор Олімпійської ради Азії. Іншими є Центральноазійські ігри, Ігри Південно-Східної Азії (SEA Games), Південноазійські ігри та Західноазійські ігри.

Співпраця

Угоди про вільну торгівлю

Назва угоди Сторони Лідери на той час Початок переговорів Дата підписання Набуття чинності Поточний статус
Китайсько-південнокорейська угода про вільну торгівлю (China–South Korea FTA) КНР Південна Корея Сі Цзіньпін, Пак Кин Хє травень 2012 1 червня 2015 30 грудня 2015 Чинна
Китайсько-японсько-південнокорейська угода про вільну торгівлю (China–Japan–South Korea FTA) КНР Японія Південна Корея Сі Цзіньпін, Абе Сіндзо, Пак Кин Хє 26 березня 2013 Н/Д Н/Д Проведено 10 раундів переговорів
Угода про економічне партнерство між Японією та Монголією (Japan-Mongolia EPA) Японія Монголія Абе Сіндзо, Цахіагійн Елбегдорж - 10 лютого 2015 - Чинна
Китайсько-монгольська угода про вільну торгівлю (China-Mongolia FTA) КНР Монголія Сі Цзіньпін, Цахіагійн Елбегдорж Н/Д Н/Д Н/Д Офіційно запропонована
Тісніше економічне партнерство між материковим Китаєм і Гонконгом (China-HK CEPA) КНР Гонконг Цзян Цземінь, Дун Цзяньхуа - 29 червня 2003 - Чинна
Тісніше економічне партнерство між материковим Китаєм і Макао (China-Macau CEPA) КНР Макао Цзян Цземінь, Едмунд Хо Хау Ва - 18 жовтня 2003 - Чинна
Тісніше економічне партнерство між Гонконгом і Макао (Hong Kong-Macau CEPA) Гонконг Макао Керрі Лам, Фернанду Чуй 9 жовтня 2015 Н/Д Н/Д Переговори тривають
ECFA КНР Тайвань Ху Цзіньтао, Ма Їнцзю 26 січня 2010 29 червня 2010 17 серпня 2010 Чинна
Угода про торгівлю послугами через Тайванську протоку (CSSTA, на основі ECFA) КНР Тайвань Сі Цзіньпін, Ма Їнцзю березень 2011 21 червня 2013 Н/Д Скасована
Угода про торгівлю товарами через Тайванську протоку (CSGTA, на основі ECFA) КНР Тайвань Ху Цзіньтао, Ма Їнцзю 22 лютого 2011 Н/Д Н/Д Призупинена

Військові союзи

Назва Сторони в межах регіону
Договір про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу між Китаєм і Північною Кореєю КНР Північна Корея
Договір про взаємне співробітництво та гарантії безпеки між США та Японією США Японія
Договір про взаємну оборону між Сполученими Штатами Америки та Республікою Корея США Південна Корея

Великі міста

 
Найбільші міські агломерації Східної Азії
Місце Місто Країна Населення
1 Токіо Японія 38 140 000
2 Сеул Південна Корея 25 520 000
3 Шанхай КНР 24 484 000
4 Пекін КНР 21 240 000
5 Осака Японія 20 337 000
6 Чунцін КНР 13 744 000
7 Гуанчжоу КНР 13 070 000
8 Тяньцзінь КНР 11 558 000
9 Шеньчжень КНР 10 828 000
10 Ченду КНР 10 104 000
  • Токіо — столиця Японії та найбільший мегаполіс світу як за чисельністю населення агломерації[en] так і за масштабами економіки [en].
    Токіо — столиця Японії та найбільший мегаполіс світу як за чисельністю населення агломерації так і за масштабами економіки .
  • Пекін — столиця Китаю, історія якої налічує понад 3300 років[en].
    Пекін — столиця Китаю, історія якої налічує понад 3300 років.
  • Сеул — столиця Південної Кореї та столиця держави Чосон.
    Сеул — столиця Південної Кореї та столиця держави Чосон.
  • Осака — друга за величиною міська агломерація Японії та великий промисловий центр[en].
    Осака — друга за величиною міська агломерація Японії та великий промисловий центр.
  • Шанхай — найбільше місто Китаю та його найважливіший економічний центр.
    Шанхай — найбільше місто Китаю та його найважливіший економічний центр.
  • Наґоя — третя за величиною міська агломерація Японії. Нагоя є великим портовим містом і місцем розташування штаб-квартири Lexus.
    Наґоя — третя за величиною міська агломерація Японії. Нагоя є великим портовим містом і місцем розташування штаб-квартири Lexus.
  • Кіото було столицею Японії та резиденцією імператорського двору протягом одинадцяти століть.
    Кіото було столицею Японії та резиденцією імператорського двору протягом одинадцяти століть.
  • Улан-Батор — столиця Монголії, населення якої станом на 2021 рік становило 1,6 млн осіб.
    Улан-Батор — столиця Монголії, населення якої станом на 2021 рік становило 1,6 млн осіб.
  • Тайбей — столиця Тайваню, населення якої становить 2,6 млн осіб.
    Тайбей — столиця Тайваню, населення якої становить 2,6 млн осіб.
  • Гонконг — один із світових фінансових центрів, відомий як космополітичний мегаполіс.
    Гонконг — один із світових фінансових центрів, відомий як космополітичний мегаполіс.
  • Пусан — друге за величиною місто Південної Кореї та один із фінансових центрів країни поряд із Сеулом
    Пусан — друге за величиною місто Південної Кореї та один із фінансових центрів країни поряд із Сеулом
  • Пхеньян — столиця Північної Кореї та велике місто на Корейському півострові.
    Пхеньян — столиця Північної Кореї та велике місто на Корейському півострові.
  • Сіань (або Чан'ань) — найдавніша з Чотирьох великих стародавніх столиць Китаю.
    Сіань (або Чан'ань) — найдавніша з Чотирьох великих стародавніх столиць Китаю.
  • Проліт МКС над Монголією з видом на захід у бік Тихого океану, Китаю та Японії. У міру просування відео стають видимими великі міста вздовж узбережжя Китаю та Японські острови у Філіппінському морі. Далі за маршрутом у Філіппінському морі можна побачити острів Гуам, а проліт завершується на схід від Нової Зеландії.

Див. також

Пояснювальні примітки

  1. ↑ У МВФ зазначено як «Hong Kong SAR»
  2. ↑ У МВФ зазначено як «Macao SAR»
  3. ↑ У МВФ зазначено як «Taiwan, Province of China»
  4. ↑ Включає всі території, що перебувають під контролем уряду КНР (за винятком «Південного Тибету» та спірних островів).[джерело?]
  5. ↑ Примітка ООН: «Для статистичних цілей дані щодо Китаю не охоплюють спеціальні адміністративні райони Китаю Гонконг і Макао, а також провінцію Тайвань Китаю»[101][102]

Примітки

  1. ↑ а б в г д е ж Report for Selected Countries and Subjects: April 2024. imf.org. International Monetary Fund.
  2. ↑ а б в Kort, Michael (2005). The Handbook Of East Asia. Lerner. с. 7. ISBN 978-0-761-32672-4.
  3. ↑ а б East Asia. rand.org. RAND Corporation. Архів оригіналу за 2 січня 2011. Процитовано 12 серпня 2021.
  4. ↑ Countries of Asia. nationsonline.org. Nations Online. Архів оригіналу за 1 липня 2001. Процитовано 12 серпня 2021.
  5. ↑ Zaharna, R. S.; Arsenault, Amelia; Fisher, Ali (2013). Relational, Networked and Collaborative Approaches to Public Diplomacy: The Connective Mindshift. Routledge. с. 93. ISBN 978-0-415-63607-0.
  6. ↑ Holcombe, Charles (2017). A History of East Asia: From the Origins of Civilization to the Twenty-First Century. Cambridge University Press. с. 13. ISBN 978-1-107-54489-5.
  7. ↑ Szonyi, Michael (2017). A Companion to Chinese History. Wiley–Blackwell. с. 90. ISBN 978-1-118-62460-9.
  8. ↑ Selin, Helaine (2010). Nature Across Cultures: Views of Nature and the Environment in Non-Western Cultures. Springer. с. 350. ISBN 978-9-048-16271-0.
  9. ↑ Laozi; Mair, Victor H. (1998). Tao Te Ching: The Classic Book of Integrity and the Way. New York: Quality Paperback Book Club. с. x. ISBN 978-0-965-06475-0.
  10. ↑ Salkind, Neil J. (2008). Encyclopedia of Educational Psychology. Sage Publications. с. 56. ISBN 978-1-412-91688-2.
  11. ↑ Kim, Chongho (2003). Korean Shamanism: The Cultural Paradox. Ashgate. ISBN 978-0-754-63185-9.
  12. ↑ Andreas Anangguru Yewangoe, «Theologia crucis in Asia», 1987 Rodopi
  13. ↑ Heissig, Walther (2000). The Religions of Mongolia. Переклад: Samuel, Geoffrey. Kegan Paul International. с. 46. ISBN 978-0-710-30685-2.
  14. ↑ Wang, Yuchen; Lu, Dongsheng; Chung, Yeun-Jun; Xu, Shuhua (2018). Genetic structure, divergence and admixture of Han Chinese, Japanese and Korean populations. Hereditas. 155: 19. doi:10.1186/s41065-018-0057-5. PMC 5889524. PMID 29636655.
  15. ↑ Holcombe, Charles (2017). A History of East Asia (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-11873-7.
  16. ↑ а б Ball, Desmond (2005). The Transformation of Security in the Asia/Pacific Region (англ.). Routledge. с. 104. ISBN 978-0-714-64661-9.
  17. ↑ а б Chua, Amy; Rubenfeld, Jed (2014). The Triple Package: How Three Unlikely Traits Explain the Rise and Fall of Cultural Groups in America (англ.). Penguin. с. 121. ISBN 978-1-594-20546-0.
  18. ↑ а б в г Kang, David C. (2012). East Asia Before the West: Five Centuries of Trade and Tribute (англ.). Columbia University Press. с. 33–34. ISBN 978-0-2-311-5319-5.
  19. ↑ Goucher, Candice; Walton, Linda (2012). World History: Journeys from Past to Present (англ.). Routledge. с. 232. ISBN 978-0-415-67002-9.
  20. ↑ Smolnikov, Sergey (2018). Great Power Conduct and Credibility in World Politics (англ.). Springer. ISBN 978-3-319-71885-9.
  21. ↑ Lone, Stewart (2007). Daily Lives of Civilians in Wartime Asia: From the Taiping Rebellion to the Vietnam War (англ.). Greenwood. с. 3. ISBN 978-0-313-33684-3.
  22. ↑ а б Cohen, Warren I. (2000). East Asia at the Center: Four Thousand Years of Engagement with the World (англ.). New York: Columbia University Press. ISBN 0-231-10108-2.
  23. ↑ Norman, Jerry (1988). Chinese (англ.). Cambridge University Press. с. 17. ISBN 978-0-521-29653-3.
  24. ↑ Cohen, 2000, p. 60.
  25. ↑ Chua, Amy (2009). Day of Empire: How Hyperpowers Rise to Global Dominance—and Why They Fall (англ.). Anchor. с. 62. ISBN 978-1-400-07741-0.
  26. ↑ Leibo, Steve (2012). East and Southeast Asia 2012 (англ.). Stryker-Post. с. 19. ISBN 978-1-610-48885-3.
  27. ↑ Tsai, Henry (2009). Maritime Taiwan: Historical Encounters with the East and the West (англ.). Routledge. с. 3. ISBN 978-0-765-62328-7.
  28. ↑ а б в Lockard, Craig (1999). Tang Civilization and the Chinese Centuries (PDF). Encarta Historical Essays (англ.): 2—3, 7.
  29. ↑ а б Lockard, 1999, p. 7
  30. ↑ Lee, Injae; Miller, Owen; Park, Jinhoon; Yi, Hyun-Hae (2014). Korean History in Maps (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-09846-6 — через Google Books.
  31. ↑ Fagan, Brian M. (1999). The Oxford Companion to Archaeology (англ.). Oxford University Press. с. 362. ISBN 978-0-195-07618-9.
  32. ↑ а б Lockard, 1999, p. 8
  33. ↑ Lockard, Craig A. (2009). Societies Networks And Transitions: Volume B From 600 To 1750 (англ.). Wadsworth. с. 290–291. ISBN 978-1-439-08540-0.
  34. ↑ Embree, Ainslie; Gluck, Carol (1997). Asia in Western and World History: A Guide for Teaching (англ.). M. E. Sharpe. с. 352. ISBN 978-1-563-24265-6.
  35. ↑ Lind, Jennifer (13 лютого 2018). Life in China's Asia: What Regional Hegemony Would Look Like. Foreign Affairs (англ.). Т. 97, № March/April 2018.
  36. ↑ Lockard, 1999
  37. ↑ Ellington, Lucien (2009). Japan. Nations in Focus (англ.). Bloomsbury. с. 21. ISBN 978-1-598-84163-3.
  38. ↑ а б в г д Li, Xiaobing (2018). The Cold War in East Asia (англ.). Abingdon, Oxon: Routledge. ISBN 978-1-138-65179-1.
  39. ↑ Roberts, John M. (1997). A Short History of the World (англ.). Oxford University Press. с. 272. ISBN 0-195-11504-X.
  40. ↑ Hayes, Louis D. (2009). Political Systems of East Asia: China, Korea, and Japan (англ.). Greenlight. с. xi. ISBN 978-0-765-61786-6.
  41. ↑ Hayes, 2009, p. 15
  42. ↑ а б Tindall, George Brown; Shi, David E. (2009). America: A Narrative History (англ.). W. W. Norton. с. 926. ISBN 978-0-393-934083.
  43. ↑ а б April, K.; Shockley, M. (2007). Diversity: New Realities in a Changing World (англ.). Palgrave Macmillan. с. 163. ISBN 978-0-230-00133-6.
  44. ↑ Cohen, 2000, p. 3
  45. ↑ а б в Batty, David (17 січня 2005). Japan's War in Colour (documentary) (англ.). TWI.
  46. ↑ а б Goldman, Merie; Gordon, Andrew (2000). Diversity: New Realities in a Changing World (англ.). Harvard University Press. с. 3. ISBN 978-0-674-00097-1.
  47. ↑ Cohen, 2000, p. 273.
  48. ↑ Hua, Shiping; Hu, Amelia (2014). East Asian Development Model: Twenty-first century perspectives (англ.). Routledge. с. 78—79. ISBN 978-0-415-73727-2.
  49. ↑ Lee, Yong Wook; Key, Young Son (2014). China's Rise and Regional Integration in East Asia: Hegemony or community? (англ.). Routledge. с. 45. ISBN 978-0-313-35082-5.
  50. ↑ Sino-Japanese War (1894–95). Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 12 листопада 2012.
  51. ↑ а б в г Hirata, Koji (2024). Making Mao's Steelworks: Industrial Manchuria and the Transnational Origins of Chinese Socialism. Cambridge Studies in the History of the People's Republic of China series (англ.). New York, NY: Cambridge University Press. ISBN 978-1-009-38227-4.
  52. ↑ Tindall, Shi, 2009, p. 1147
  53. ↑ а б в Liff, Adam P.; Lee, Chaewon (2024). Korea-Taiwan "Unofficial" Relations after 30 Years (1992-2022): Reassessing Seoul's "One China" Policy. У Zhao, Suisheng (ред.). The Taiwan Question in Xi Jinping's Era: Beijing's Evolving Taiwan Policy and Taiwan's Internal and External Dynamics (англ.). London and New York: Routledge. ISBN 9781032861661.
  54. ↑ Northrup, Cynthia Clark; Bentley, Jerry H.; Eckes, Alfred E. Jr. (2004). Encyclopedia of World Trade: From Ancient Times to the Present (англ.). Routledge. с. 297. ISBN 978-0-765-68058-7.
  55. ↑ а б Paul, Erik (2012). Neoliberal Australia and US Imperialism in East Asia (англ.). Palgrave Macmillan. с. 114. ISBN 978-1-137-27277-5.
  56. ↑ Maddison, Angus (2007). Contours of the World Economy 1–2030 AD: Essays in Macro-Economic History (англ.). Oxford University Press. с. 379. ISBN 978-0-191-64758-1.
  57. ↑ Dahlman, Carl J; Aubert, Jean-Eric. China and the Knowledge Economy: Seizing the 21st Century. WBI Development Studies (англ.). Institute of Education Sciences. Процитовано 26 липня 2014.
  58. ↑ Angus Maddison. Chinese Economic Performance in the Long Run. Development Centre Studies (PDF) (англ.). с. 29. Архів (PDF) оригіналу за 9 жовтня 2022. Процитовано 15 вересня 2017.
  59. ↑ Dahlman, Carl J; Aubert, Jean-Eric. China and the Knowledge Economy: Seizing the 21st Century. WBI Development Studies. World Bank publications. Accessed January 30, 2008.
  60. ↑ Angus Maddison. Chinese Economic Performance in the Long Run [Архівовано 2014-10-15 у Wayback Machine.]. Development Centre Studies. Accessed 2007. p.29 See the «Table 1.3. Levels of Chinese and European GDP Per Capita, 1–1700 AD» in page 29, Chinese GDP Per Capita was 450 and European GDP Per Capital was 422 in 960AD. Chinese GDP Per Capita was 600 while European was 576. During this time, Chinese per capita income rose by about a third.
  61. ↑ Ma, Xinru; Kang, David C. (2024). Beyond Power Transitions: The Lessons of East Asian History and the Future of U.S.-China Relations. Columbia Studies in International Order and Politics (англ.). New York: Columbia University Press. ISBN 978-0-231-55597-5.
  62. ↑ Introducing East Asian Peoples (PDF). International Mission Board (англ.). 10 вересня 2016.
  63. ↑ Gilbert Rozman (2004), Northeast Asia's stunted regionalism: bilateral distrust in the shadow of globalization. Cambridge University Press, pp. 3–4
  64. ↑ «Northeast Asia dominates patent filing growth.» Retrieved on August 8, 2001.
  65. ↑ «Paper: Economic Integration in Northeast Asia.» [Архівовано 2016-03-04 у Wayback Machine.] Retrieved on August 8, 2011.
  66. ↑ Hua, Hu, 2014, p. 3.
  67. ↑ Ness, Immanuel; Bellwood, Peter (2014). The Global Prehistory of Human Migration (англ.). Wiley-Blackwell. с. 217. ISBN 978-1-118-97059-1.
  68. ↑ Kort, 2005, pp. 7—9
  69. ↑ а б Prescott, Anne (2015). East Asia in the World: An Introduction (англ.). Routledge. с. 3. ISBN 978-0765643223.
  70. ↑ Ikeo, Aiko (1996). Economic Development in Twentieth-Century East Asia: The International Context (англ.). Routledge. с. 1. ISBN 978-0-415-14900-6.
  71. ↑ Yoshimatsu, H. (2014). Comparing Institution-Building in East Asia: Power Politics, Governance, and Critical Junctures (англ.). Palgrave Macmillan. с. 1. ISBN 978-1-137-37054-9.
  72. ↑ Kim, Mikyoung (2015). Routledge Handbook of Memory and Reconciliation in East Asia (англ.). Routledge. ISBN 978-0-415-83513-8.
  73. ↑ а б в Hazen, Dan; Spohrer, James H. (2005). Building Area Studies Collections (англ.). Otto Harrassowitz. с. 130. ISBN 978-3-447-05512-3.
  74. ↑ Grabowski, Richard; Self, Sharmistha; Shields, William (2012). Economic Development: A Regional, Institutional, and Historical Approach (англ.) (вид. 2nd). Routledge (опубліковано 25 вересня 2012). с. 59. ISBN 978-0-765-63353-8.
  75. ↑ Currie, Lorenzo (2013). Through the Eyes of the Pack (англ.). Xlibris Corp. с. 163. ISBN 978-1-493-14517-1.
  76. ↑ Asato, Noriko (2013). Handbook for Asian Studies Specialists: A Guide to Research Materials and Collection Building Tools (англ.). Libraries Unlimited. с. 1. ISBN 978-1-598-84842-7.
  77. ↑ а б Prescott, 2015, p. 6
  78. ↑ а б Miller, David Y. (2007). Modern East Asia: An Introductory History (англ.). Routledge. с. xi. ISBN 978-0-765-61822-1.
  79. ↑ Central Themes for a Unit on China r Educators. afe.easia.columbia.edu (англ.). Columbia University. Процитовано 1 грудня 2018. «У Тихоокеанському регіоні Китай потенційно є значною економічною та політичною силою. Його відносини з Японією, Кореєю та сусідніми країнами Південно-Східної Азії — В'єтнамом, Камбоджею, Лаосом, Малайзією, Таїландом, Індонезією та Філіппінами — залежатимуть від того, як вони сприйматимуть використання китайської могутності.»
  80. ↑ Cummings, Sally N. (2013). Understanding Central Asia: Politics and Contested Transformations (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-43319-3.
  81. ↑ Saez, Lawrence (2012). The South Asian Association for Regional Cooperation (SAARC): An emerging collaboration architecture (англ.). Routledge. ISBN 978-1-136-67108-1.
  82. ↑ Cornell, Svante E. Modernization and Regional Cooperation in Central Asia: A New Spring? (PDF) (англ.). Central Asia-Caucasus Institute and the Silk Road Studies.
  83. ↑ Aminian, Nathalie; Fung, K. C.; Ng, Francis. Integration of Markets vs. Integration by Agreements (PDF). Policy Research Working Paper (англ.). World Bank.
  84. ↑ а б Northeast Asia (англ.). Council on Foreign Relations. Архів оригіналу за 6 лютого 2008. Процитовано 10 серпня 2009.
  85. ↑ Economic Research Institute for Northeast Asia (1999). Japan and Russia in Northeast Asia: Partners in the 21st Century (англ.). Greenwood. с. 248.
  86. ↑ UNSD — Methodology. unstats.un.org (англ.). Процитовано 10 грудня 2023.
  87. ↑ а б United Nations Statistics Division – Standard Country and Area Codes Classifications (M49). United Nations Statistics Division. 6 травня 2015. Архів оригіналу за 13 липня 2011. Процитовано 24 липня 2010.
  88. ↑ East Asia. Encarta (англ.). Microsoft. Архів оригіналу за 9 листопада 2009. Процитовано 12 січня 2008. материковий Китай, Гонконг, Макао, Тайвань, Монголія, Південна Корея, Північна Корея та Японія.
  89. ↑ Composition of macro geographical (continental) regions, geographical sub-regions, and selected economic and other groupings (англ.). United Nations Statistics Division. 11 лютого 2013. Процитовано 28 травня 2013.
  90. ↑ Todd, Ian (1974). Island Realm: A Pacific Panorama (англ.). Angus & Robertson. с. 190. ISBN 978-0-207-127618-.
  91. ↑ Udvardy, Miklos D. F. A Classification of the Biogeographical Provinces of the World (PDF) (англ.). UNESCO. Архів оригіналу (PDF) за 18 лютого 2022. Процитовано 7 березня 2022.
  92. ↑ IMAGE: Countries and areas in WHO's Western Pacific Region (англ.) — через ResearchGate.
  93. ↑ Forget Asia-Pacific, it's Indo-Pacific now. Where is that? (англ.). 15 вересня 2021.
  94. ↑ Dent, Christopher M. (2008). East Asian regionalism (англ.). Routledge. с. 1–8.
  95. ↑ Harvie, Charles; Fukunari, Kimura; Lee, Hyun-Hoon (2005). New East Asian regionalism (англ.). Edward Elgar. с. 3—6.
  96. ↑ Katzenstein, Peter J.; Takashi, Shiraishi (2006). Beyond Japan: the dynamics of East Asian regionalism (англ.). Ithaca: Cornell University Press. с. 1—33.
  97. ↑ An, Z (Квітень 2000). Asynchronous Holocene optimum of the East Asian monsoon. Quaternary Science Reviews (англ.). 19 (8): 743—762. Bibcode:2000QSRv...19..743A. doi:10.1016/S0277-3791(99)00031-1.
  98. ↑ а б Kang, Suchul; Eltahir, Elfatih A. B. (31 липня 2018). North China Plain threatened by deadly heatwaves due to climate change and irrigation. Nature Communications (англ.). 9 (1): 3528. Bibcode:2023NatCo..14.3528K. doi:10.1038/s41467-023-38906-7. PMC 10319847. PMID 37402712.
  99. ↑ а б в г д е ж и Shaw, R., Y. Luo, T. S. Cheong, S. Abdul Halim, S. Chaturvedi, M. Hashizume, G. E. Insarov, Y. Ishikawa, M. Jafari, A. Kitoh, J. Pulhin, C. Singh, K. Vasant, and Z. Zhang, 2022: Chapter 10: Asia. In Climate Change 2022: Impacts, Adaptation and Vulnerability [H.-O. Pörtner, D. C. Roberts, M. Tignor, E. S. Poloczanska, K. Mintenbeck, A. Alegría, M. Craig, S. Langsdorf, S. Löschke, V. Möller, A. Okem, B. Rama (eds.)]. Cambridge University Press, Cambridge, United Kingdom and New York, New York, US, pp. 1457—1579 |doi=10.1017/9781009325844.012.
  100. ↑ а б Country codes. iso.org (англ.).
  101. ↑ а б World Population Prospects 2022. United Nations Department of Economic and Social Affairs, Population Division. Процитовано 17 липня 2022.
  102. ↑ а б World Population Prospects 2022: Demographic indicators by region, subregion and country, annually for 1950–2100 (XSLX) ("Total Population, as of 1 July (thousands)"). United Nations Department of Economic and Social Affairs, Population Division. Процитовано 17 липня 2022.
  103. ↑ Human Development Reports. www.hdr.undp.org (англ.). Січень 2018. Процитовано 14 жовтня 2018.
  104. ↑ Religious Composition by Country, 2010-2050. Pew Research Center. 21 грудня 2022.
  105. ↑ Hardacre, Helen (2017). Shinto: a history (англ.). New York: Oxford University Press. с. 18. ISBN 978-0-190-62171-1.
  106. ↑ CIA Factbook (англ.). Архів оригіналу за 13 жовтня 2016. Процитовано 17 березня 2018.
  107. ↑ 人口推計 – 平成 28年 12月 報 (PDF). stat.go.jp.
  108. ↑ 주민등록 인구통계
  109. ↑ {{{2}}} на сайті The World Factbook (англ.)
  110. ↑ 재외동포현황 [Total number of overseas Koreans]. South Korea: Ministry of Foreign Affairs and Trade. 2021. Процитовано 1 лютого 2022.
  111. ↑ а б в г д е ж и к л China Statistical Yearbook 2021. Архів оригіналу за 12 листопада 2021.
  112. ↑ Gordon, Raymond G. Jr., ред. (2005). Ethnologue: Languages of the World (англ.) (вид. 15th). Dallas: SIL International. ISBN 978-1-55671-159-6. OCLC 224749653.
  113. ↑ Ainu language and alphabet (англ.).
  114. ↑ а б Goscha, Christopher (2016). The Penguin History of Modern Vietnam: A History (англ.). Allen Lane. ISBN 978-1-846-143106.
  115. ↑ Chua, Rubenfeld, 2014, p. 122
  116. ↑ Lewis, Mark Edward (2012). China's Cosmopolitan Empire: The Tang Dynasty (англ.). Belknap. с. 156. ISBN 978-0-674-06401-0.
  117. ↑ а б Reischauer, Edwin O. (1974). The Sinic World in Perspective. Foreign Affairs (англ.). 52 (2): 341—348. doi:10.2307/20038053. JSTOR 20038053.
  118. ↑ а б в Chua, Rubenfeld, 2014, pp. 121—122
  119. ↑ Seo, Yongseok (30 квітня 2006), Chapter 22. East Asian Response to the Globalization of Culture: Perceptional Change and Cultural Policy, у Dator, Jim; Pratt, Richard C.; Seo, Yongseok (ред.), Fairness, Globalization, and Public Institutions: East Asia and Beyond (англ.), University of Hawaii Press, с. 319—336, doi:10.1515/9780824841966-023, ISBN 978-0-8248-4196-6, процитовано 21 грудня 2024
  120. ↑ Hollingsworth, Julia (29 грудня 2019). Why the past decade saw the rise and rise of East Asian pop culture. CNN (англ.). Процитовано 18 листопада 2024.
  121. ↑ Cho, Younghan (2016). Double binding of Japanese colonialism: trajectories of baseball in Japan, Taiwan, and Korea. Cultural Studies (англ.). 30 (6): 926—948. doi:10.1080/09502386.2015.1094498. ISSN 0950-2386.
  122. ↑ 杜娟. MLB's China operation knocking it out the ball park. www.chinadaily.com.cn (англ.). Процитовано 22 жовтня 2024.
  123. ↑ Headlee, Celeste (28 липня 2021). Remembering The 1964 Tokyo Olympics. www.wbur.org (англ.). Процитовано 8 березня 2026.
  124. ↑ Magee, Will (18 липня 2017). How The 2002 World Cup Became The Most Controversial Tournament in Recent Memory. VICE (амер.). Процитовано 8 березня 2026.
  125. ↑ Knoblauch, Austin (6 липня 2011). South Korea Selected to host 2018 Winter Olympics. Los Angeles Times (амер.). Процитовано 8 березня 2026.
  126. ↑ Tokyo to host 2020 Olympic Games. CNN (англ.). 7 вересня 2013. Процитовано 8 березня 2026.
  127. ↑ Press, Associated (31 липня 2015). Beijing Selected to Host 2022 Winter Olympics. ESPN.com (англ.). Процитовано 8 березня 2026.
  128. ↑ Cohen, Kelly (24 березня 2020). Tokyo 2020 Olympics Officially Postponed until 2021. ESPN.com (англ.). Процитовано 8 березня 2026.
  129. ↑ Bengel, Chris (1 лютого 2022). Winter Olympics 2022: Athletes, Team Officials Testing Positive for COVID-19 at Higher Rates as Games Approach. CBS Sports (англ.). Процитовано 8 березня 2026.
  130. ↑ United Nations (12 березня 2017). The World's Cities in 2016 (PDF). United Nations.
  131. ↑ 통계표명 : 주민등록 인구통계 (кор.). Ministry of Government Administration and Home Affairs. Архів оригіналу за 3 березня 2011. Процитовано 4 квітня 2015.

Література

  • Яценко, Б. П.; Бабарицька, В. К. Країнознавство: основи теорії : навч. посіб. для студ. геогр. спец. вищ. навч. закл. — Київ: Либідь, 2009. — 312 с. — ISBN 978-966-06-0558-9.
  • Church, Peter. A short history of South-East Asia (John Wiley & Sons, 2017).
  • Chung, Eunbin. Pride, Not Prejudice: National Identity as a Pacifying Force in East Asia (University of Michigan Press, 2022) online reviews by six scholars
  • Clyde, Paul H., and Burton F. Beers. The Far East: A History of Western Impacts and Eastern Responses, 1830–1975 (1975) online 3rd edition 1958
  • Crofts, Alfred. A history of the Far East (1958) online free to borrow
  • Dennett, Tyler. Americans in Eastern Asia (1922) online free
  • Ebrey, Patricia Buckley, and Anne Walthall. East Asia: A cultural, social, and political history (Cengage Learning, 2013).
  • Embree, Ainslie T., ed. Encyclopedia of Asian history (1988)
  • Fairbank, John K., Edwin Reischauer, and Albert M. Craig. East Asia: The great tradition and East Asia: The modern transformation (1960) [2 vol 1960] online free to borrow, famous textbook.
  • Flynn, Matthew J. China Contested: Western Powers in East Asia (2006), for secondary schools
  • Gelber, Harry. The dragon and the foreign devils: China and the world, 1100 BC to the present (2011).
  • Green, Michael J. By more than providence: grand strategy and American power in the Asia Pacific since 1783 (2017) a major scholarly survey excerpt
  • Hall, D. G. E. History of South East Asia (Macmillan International Higher Education, 1981).
  • Holcombe, Charles. A History of East Asia (2d ed. Cambridge UP, 2017). excerpt
  • Iriye, Akira. After Imperialism; The Search for a New Order in the Far East 1921–1931. (1965).
  • Jensen, Richard, Jon Davidann, and Yoneyuki Sugita, eds. Trans-Pacific Relations: America, Europe, and Asia in the Twentieth Century (Praeger, 2003), 304 pp online review
  • Keay, John. Empire's End: A History of the Far East from High Colonialism to Hong Kong (Scribner, 1997). online free to borrow
  • Levinson, David, and Karen Christensen, eds. Encyclopedia of Modern Asia. (6 vol. Charles Scribner's Sons, 2002).
  • Mackerras, Colin. Eastern Asia: an introductory history (Melbourne: Longman Cheshire, 1992).
  • Macnair, Harley F. & Donald Lach. Modern Far Eastern International Relations. (2nd ed 1955) 1950 edition online free, 780pp; focus on 1900–1950.
  • Miller, David Y. Modern East Asia: An Introductory History (Routledge, 2007)
  • Murphey, Rhoads. East Asia: A New History (1996)
  • Norman, Henry. The Peoples and Politics of the Far East: Travels and studies in the British, French, Spanish and Portuguese colonies, Siberia, China, Japan, Korea, Siam and Malaya (1904) online
  • Paine, S. C. M. The Wars for Asia, 1911–1949 (2014) excerpt
  • Prescott, Anne. East Asia in the World: An Introduction (Routledge, 2015)
  • Ring, George C. Religions of the Far East: Their History to the Present Day (Kessinger Publishing, 2006).
  • Szpilman, Christopher W. A., Sven Saaler. "Japan and Asia" in Routledge Handbook of Modern Japanese History (2017) online
  • Steiger, G. Nye. A history of the Far East (1936).
  • Vinacke, Harold M. A History of the Far East in Modern Times (1964) online free
  • Vogel, Ezra. China and Japan: Facing History (2019) excerpt
  • Woodcock, George. The British in the Far East (1969) online

Посилання

Компасна роза Північна Азія
Центральна Азія 		Північна Азія Північна Азія
Тихий океан 		Компасна роза
Центральна Азія Пн Тихий океан
Зх    Східна Азія    Сх
Пд
Південна Азія Південна Азія
Південно-Східна Азія 		Південнокитайське море

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).