Філд-гол

Філд-гол (field goal, тобто «гол з поля», скорочено FG) — це спосіб набору балів в американському футболі та споріднених видах спорту, коли м'яч забивають ногою у ворота суперника.

Оскільки винагорода за забитий філд-гол (три бали, у деяких випадках чотири, див. нижче) невелика порівняно з тачдауном, який дає шість балів (що до того ж, можна збільшити до семи, пробивши вдалий екстрапоїнт, або до восьми за допомогою двохочкової реалізації), філд-гол зазвичай намагаються забити лише в певних ситуаціях, наприклад на останньому дауні, коли команда не впевнена, що зможе здійснити тачдаун, а відстань до воріт дозволяє спробувати забити м'яч ногою (навіть на професійному рівні це зазвичай не більше ніж 50 ярдів^[1]).

Філд-гол слід пробивати за допомогою удару з місця (плейс-кік). Дозволяється виконувати удар з дроп-кіка (удару, коли м'яч випускають з рук і б'ють по ньому ногою після того, як він відскочить від землі), але в наші дні дроп-кік у гридайрон-футболі застосовується рідко з огляду на незручну для цього форму сучасного м'яча, який більше пристосований для зручності пасів рукою і може відскочити по непередбачуваній траєкторії. Таким чином, не можна забити філд-гол за допомогою панта (мається на увазі не вид розіграшу м'яча, а тип удару, коли м'яч випускають з рук і б'ють ногою, поки він ще не торкнувся землі)^[2].

Для філд-голу команда стає у дуже щільну формацію (див.на ілюстрації). Всі гравці, крім плейскікера і холдера, шикуються на лінії сутички та поблизу неї. Холдер розташовується на сім-вісім ярдів позаду лінії сутички, а кікер — ще на кілька ярдів позаду нього. Замість звичайного центра, команди зазвичай використовують для таких довгих снепів при спробах філд-голів (як і при пантах) спеціально навченого лонг-снепера.

Отримавши снеп, холдер ставить м'яч вертикально і притримує його рукою. Кікер починає розбігатися для удару по м'ячу в момент снепу, тому і снепер, і холдер мають мало часу, щоб подати і правильно розташувати м'яч, оскільки зволікання у долю секунди може зіпсувати удар. У коледжних та професійних іграх м'яч ставлять на землю, у шкільному футболі можна використовувати ті 1-2 дюйми заввишки.

Конструкція воріт складається з горизонтальної поперечини, підвішеної на висоті 3,0 м над землею, з двома вертикальними стійками воріт на відстані 5,6 м одна від одної, що тягнуться вертикально з кожного кінця поперечини^[3]. Для успішного філд-голу м'яч повинен пройти область воріт, пролетівши між стійками та над поперечиною. Існує виняток для випадків, коли м'яч влучає у встановлену на поперечині телекамеру, які зараз часто використовуються для трансляцій матчів по телебаченню — якщо м'яч не перелетів поперечину через те, що влучив у таку камеру, філд-гол зараховується.

Якщо м'яч відбивається від однієї зі стійок воріт або поперечини і падає на землю, навіть в межах поля, розіграш закінчується (на арена-футбол це не поширюється, оскільки поле для цієї гри оточене сітками, щоб утримувати м'яч на полі і залишати у грі). Однак, якщо м'яч, вдарившись об стійку чи поперечину, все ж влетів до воріт через потрібну їх зону, гол зараховується. Якщо м'яч правильно перетнув ворота, а потім з якихось причин вилетів назад на поле (наприклад, відскочивши від задньої опори), то гол також зараховується.

Вдалий філд-гол у більшості сучасних ліг приносить команді три бали (у футболі на шість гравців, з огляду на те, що команді нападу через малу кількість гравців важче уберегти спробу філд-голу від блокування, його оцінюють трохи вище — у чотири бали^[4]).

Історично, оскільки на зорі гридайрон-футболу наголос робився на ударах по м'ячу ногами, філд-гол був ціннішим за тачдаун: згідно з правилами підрахунку очок, розробленими у 1883 році, вдалий філд-гол оцінювали у п'ять балів, а тачдаун – лише у два. В 1904 році філд-голи знецінилися до чотирьох очок, у 1909 — до сучасних трьох очок, цінність же тачдауна в американському футболі зросла до шести балів у 1912 році (канадський футбол наслідував цей приклад лише у 1956)^[5].

Деякі професійні ліги намагалися заохочувати команди до спроб здійснення більш рідкісних філд-голів, підвищуючи винагороду до 4 балів. Наприклад, нині не існуюча Європейська НФЛ давала чотири бали за дальні філд-голи, забиті з відстані 50 ярдів і більше (можна провести аналогію з триочковим кидком у баскетболі або суперголом в австралійському футболі). В арена-футболі намагалися популяризувати дроп-кік, оцінюючи забитий у такий спосіб філд-гол у чотири бали, але ця ініціатива не мала успіху, оскільки лише один кікер (Браян Мітчелл) зміг робити це з хоч якоюсь подобою майстерності.

Якщо команда забиває філд-гол, за правилами NFL^[6] і NCAA^[7] вона передає володіння м'ячем команді суперника і виконує кік-офф. У Національній федерації (NFHS) команда, яка забила гол, може обирати, виконати кік-офф чи прийняти його, щоб зберегти володіння м'ячем (на практиці зазвичай обирають друге).

У CFL команда, яка забила гол, може обрати між трьома варіантами: пробити кік-офф зі своєї 30-ярдової лінії, отримати кік-офф з 30-ярдової лінії суперника або провести розіграш з сутички зі своєї 40-ярдової лінії без кік-оффу. Останній варіант вперше запровадили у 1975 році, скасували в 2009 році, але вже наступного сезону на численні прохання відновили.

Якщо спроба філд-голу невдала, в NFL команда суперника починає розіграш з місця удару, в NCAA — з попередньої лінії сутички.

Для філд-голів, що не влучили до відведеної області воріт існує термінологія, що уточнює, як саме відбувся промах. Якщо м'яч пройшов зовні бічної штанги, це описують як «wide left» або «wide right», тобто «занадто вліво» або «занадто вправо», якщо ж м'яч не перелетів через поперечину, це «short» (недоліт, занадто короткий удар).

Захисту вдається заблокувати філд-гол доволі зрідка (приблизно одна з 40 спроб у НФЛ) — дуже щільна формація гравців нападу цьому запобігає. Одним зі способів запобігти філд-голу було перестрибнути через лінію нападу, але цей прийом, відомий як «field goal leap», тобто «філдгольний стрибок», був у 2017 році заборонений як в NFL, так і в NCAA через високий ризик травмування як того, хто стрибає, так і тих, кого він перестрибує (за посиланням у виносці можна подивитися відео того, як виглядав такий стрибок)^[8].

Якщо при блокуванні м'яч упав за лінією сутички, це розглядається як фамбл, і м'яч його підібрати будь-яка команда, якщо перед нею (звісно ж, не вийшовши в аут) — це вважається невдалим філд-голом, і підібрати м'яч може тільки захист.

Захисник команди, що приймала філд-гол, може зловити або підібрати м'яч і спробувати його пронести у зворотний бік, як при панті або кік-оффі, але на практиці до таких спроб вдаються рідко, знову ж через те, що команда нападу у формуванні для філд-голу вишикувана дуже щільно, а не розосереджена по полю, як при кік-оффі чи панті. Тому намагатися повернути м'яч вкрай ризиковано, і команда захисту може опинитися в набагато гіршій ситуації, ніж якби просто дозволила м'ячу вийти з гри (наприклад, команда нападу може повернути собі володіння м'ячем і отримати нову серію даунів).

NFL — 68 ярдів (Кем Літтл з «Джексонвілл Джагуарс» у грі проти «Лас-Вегас Рейдерс» 2 листопада 2025)^[9].

CFL — 62 ярди (Пол Маккаллам з «Саскачеван Рафрайдерс» проти «Едмонтон Ескімос» 27 жовтня 2001).

Коледжний футбол. При наведеній нижче оцінці успішних філд-голів враховується, за яких правил їх було здійснено: NCAA до сезону 1988 року дозволяла для удару встановити м'яч на ті. До того ж, у 1991 році відстань між стійками воріт звузили з 23 футів 4 дюймів до 18 футів 6 дюймів, що ускладнило задачу плейскікера^[10].

• Удар з ті — 69 ярдів (Ове Йоханссон з команди Християнського університету Абіліна проти команди Східнотехаського університету A&M 16 жовтня 1976 року)^[11]. За словами тренера, на тренуваннях Йоханссон кілька разів забивав 70-ярдові філд-голи.
• Удар без ті — 65 ярдів (Мартін Граматіка з Університет штату Канзас проти Університету Північного Іллінойсу, 12 вересня 1998 року)^[10].
• У коледжному футболі також було поставлено рекорд найдовшого філд-голу, забитого дроп-кіком — 62 ярди, Пет О'Ді з Університету Вісконсину в Медісоні проти Північно-Західного університету, 15 листопада 1898^[12]. У тій же грі (яка, до того ж, відбувалася під час завірюхи, він пробив ще і вдалий пант на 116 ярдів. Після цих успіхів О'Ді прозвали «Кікером-Кенгуру» (О'Ді був австралійцем за походженням і грав також в австралійський футбол, навички якого дуже сприяють успіху в кар'єрі пантера у гридайрон-футболі).

Шкільний футбол — 68 ярдів, Дірк Боргоньйон зі школи Ріно проти школи Спаркс (Невада), 27 вересня 1985 року.

Найбільша відстань спроби філд-гола. 28 вересня 2008 року Себастьян Яніковський з «Окленд Рейдерс» спробував забити філд-гол з відстані 76 ярдів у сильно вітряну погоду, але м'яч не долетів навіть до енд-зони суперника. Це найдовша відома відстань (НФЛ не веде обліку невдалих спроб), з якої намагалися забити філд-гол.

Найбільше забитих філд-голів:

• за кар'єру — Мортен Андерсен (565 голів з 1982 по 2007 рік);
• за сезон — Ніл Рекерс з «Аризона Кардиналс» (40 у сезоні 2005 року);
• за гру — Роб Біронас з «Теннесі Тайтанс» (8 у матчі 21 жовтня 2007 року проти «Х'юстон Тексанс»).

У американському футболі повернення філд-голів трапляється рідко, оскільки ворота розташовані позаду енд-зони, і м'яч, що не влучив у ворота, зазвичай улітає в аут. Якщо м'яч не долетів до воріт, можна спробувати здійснити повернення, але це є ризикованим, і зазвичай команда, що приймає удар, вважає за краще починати гру з місця удару, і спроба повернення виконується лише тоді, коли для вдалого розіграшу з цього місця залишається замало часу^[13].

Рекорд у поверненні м'яча після філд-голів в НФЛ досяг максимальної можливої відстані у 109 ярдів, тому його можна лише повторити, але не побити. Вперше його установив Антоніо Кромарті з «Сан-Дієго Чарджерс» 4 листопада 2007 року та повторив Джамал Агнью з «Джексонвілл Джагуарс» 26 вересня 2021 року^[14][15]. Найближчі до цього рекорду відстані повернення сягнули 107 ярдів.

У канадському футболі до повернення м'яча після невдалого філд-голу вдаються значно частіше, оскільки стійки воріт у цій грі розташовані перед енд-зоною, і влучання у неї м'яча без повернення дасть команді, що виконувала удар, одне очко.

Рекорд кількості ярдів при поверненні філд-голу в CFL становить 131 ярд і був поставлений командою «Торонто Аргонавтс» 22 серпня 1958 року в матчі проти «Алуетт-де-Монреаль». 131 — це сума ярдів, здобутих колективно двома гравцями: Бойд Картер, зловивши м'яч, пробіг 15 ярдів, після чого віддав латеральний пас Дейву Манну, який подолав решту 116 ярдів^[16]. За сучасних правил повторити і тим більше перевершити цей рекорд неможливо, оскільки з 1986 року глибину енд-зони в канадському футболі скоротили до 20 ярдів, а у часи, коли було поставлено рекорд, вона становила 25 ярдів. Рекордне повернення почалося на 21 ярді від початку енд-зони, і теоретичним максимально можливим найдовшим поверненням при 25-ярдовій енд-зоні могли б бути 134 ярди, але цей рекорд ніхто не поставив.

Повернення м'яча після невдалого філд-голу на максимальну відстань в умовах сучасної енд-зони — 129 ярдів — здійснювали чотири рази: Башир Левінгстон з «Торонто Аргонавтс» 28 червня 2007 року, Домінік Дорсі з тієї ж команди 2 серпня 2007, Трістан Джексон з «Саскачеван Рафрайдерс» 14 липня 2012 та Трентон Гай з «Алуетт-де-Монреаль» 23 вересня 2012.

• Фальшивий філд-гол — обманна гра, при якій вдавана спроба філд-голу раптом перетворюється на пасовий або біговий розіграш.