Плейскікер

В американському футболі та споріднених видах спорту плейскікер (англ. placekicker, PK), або просто кікер (K), — це гравець спецкоманди, відповідальний за спроби забити філд-голи та екстрапоїнти. Термін походить від спроби забити м'яч «з місця» (англ. from placement), з допомогою товариша по команді, який тримає м'яч, а не шляхом самостійного удару по воротах. У більшості команд плейскікер також виконує функцію кікофф-спеціаліста.

Спочатку роль кікера не була спеціалізованою. До стандартизації м'яча у 1934 році, для ударів по воротах при філд-голах та екстрапоїнтах використовували дроп-кік, і навіть після його заміни на плейс-кік, до 1960-х років кікер майже завжди переважно грав ще на якійсь позиції. Яскраві приклади гравців, що прославилися на інших позиціях і були відомі своїми здібностями кікерів — квотербек Джордж Бланда, офенсив-текл Лу Гроза, та хафбеки Френк Гіффорд і Пол Горнунг.

Після скасування у 1940-х роках одновзводної системи, ера гравців з двома спеціалізаціями поступилася місцем поглибленій спеціалізації, і команди стали наймати окремого гравця на позицію кікера (а також пантера).

Першим відомим плейскікером в НФЛ був Бен Агаджанян, який розпочав свою професійну кар'єру в 1945 році і загалом пограв у десяти командах. Однак, існують деякі докази того, що Мозе Келш у 1933 та 1934 роках і Кен Стронг та Філ Мартинович, обидва у 1939 році, проводили цілий сезон, займаючись лише кікінгом^[1].

Через різницю в техніках ударів при плейскікінгу та панті, щоб уникнути втоми ніг та зменшити ризик травм, більшість команд на професійному рівні використовують окремих гравців для виконання цих завдань. Плейскікер зазвичай виконує пант лише тоді, коли основний пантер травмований, і навпаки. У КФЛ, де активні склади менші, ніж у НФЛ, обидва завдання виконує один і той же гравець.

Іноді у професійних командах навіть є спеціаліст з початкових ударів, який виконує лише кік-оффи та служить запасним кікером. Зазвичай це робиться для того, щоб додатково захистити основного кікера, який набирає бали, від травм, або якщо він б'є точно, але недостатньо далеко для кік-оффу.

Аматорські команди (наприклад, у коледжах чи старшій школі) також зазвичай кікер і пантер це один і той же гравець, або ж удари виконують гравці звичайних позицій, і нерідко буває, що різні плейскіки виконують різні гравці (наприклад, один пробиває кік-оффи, інший — філд-голи з дальніх відстаней, а третій — з ближчих). У шкільних командах найкращий гравець часто є і найкращим кікером. До сучасної ери професійного футболу це також було характерно і для професійних команд.

Хоча кікери захищені від прямого фізичного контакту під час філд-голів, на кік-оффи це не поширюється, і кікер може зазнати травм під час повернення м'яча командою суперника. Зокрема, у 1997 отримав серйозне пошкодження мозку від удару під час кік-оффу кікер Бйорн Ніттмо^[2]

Тим не менш, з огляду на малий час ігрової активності та нечасті контакти з суперником, найкращі плейскікери в НФЛ часто мали надзвичайно довгу кар'єру, набагато довшу, ніж у типового гравця НФЛ. З восьми гравців в історії НФЛ, які грали після 45 років, шестеро є кікерами: Мортен Андерсен, Гері Андерсон, Джон Карні (американський футбол), Бен Агаджанян, Адам Вінатьєрі та Джордж Бланда. До того ж, Бланда став найстаршим гравцем в історії НФЛ — він грав до 48 років^[3].

Нерідко плейскікери є одними з найменших і найлегших гравців у команді, але бувають і виключення: Себастьян Яніковскі має зріст 188 см та вагу 110 кг, а Роб Біронас, зі зростом 180 м та вагу 93 кг, сам зазначав: «Я, можливо, більший за деяких вайд-ресиверів та корнербеків»^[4].

Гравці вищих ліг американського футболу, які народилися та виросли за кордоном, переважно є саме плейскікерами (останнім часом також часто зустрічаються пантери з Австралії). Деякі з іноземних гравців на початку кар'єри взагалі мало знають про цей вид спорту. Також більшість жінок, які грають в американський футбол на рівні коледжу в чоловічих командах, є саме плейскікерами.

Втім, у командах з американського футболу за межами Північної Америки кікери не завжди є сильними гравцями. NFL Europe відзначилася тим, що використовувала як плейскікерів колишніх професійних гравців у європейський футбол, деякі з яких стали улюбленцями вболівальників, як-от Манні Бургсмюллер, який грав на цій позиції до 52 років і став найстаршим в історії гравцем в американський футбол.

Станом на 2017 рік, лише чотирьох кікерів було обрано до Залу слави професійного футболу: це Джордж Бланда, Лу Гроза, Ян Стенеруд та Мортен Андерсен, і серед них Стенеруд та Андерсен — єдині, хто не грав також на іншій позиції. В НФЛ лише один кікер (і взагалі гравець спецкоманди, включаючи пантерів, ретерн-спеціалістів та лонг-снеперів), який коли-небудь отримував премію MVP — Марк Мозлі у 1982 році.

З огляду на все сказане вище, кікерів часто сприймають як аутсайдерів. Тим не менш, завдяки забиванню філд-голів та екстрапоїнтів, саме плейскікери зазвичай приносять команді більше балів, ніж будь-який інший гравець, і дуже часто долю всього матчу вирішує один удар^[5]. У списку з 50 лідерів за кількістю набраних за кар'єру в історії НФЛ балів усі, крім одного, є саме плейскікерами, а 50-й, ресивер Джеррі Райс, посідає лише 43-тє місце^[6].

У НФЛ плейскікери, разом з пантерами та квотербеками, раніше були одними з небагатьох гравців, яким дозволялося носити однозначні номери на футболках; також кікери можуть носити номери від 10 до 19.

У шкільному та коледжному футболі кікери можуть носити будь-який номер, але зазвичай використовується номер правомірного ресивера (від 1 до 49 або від 80 до 99). Оскільки кікери, як правило, менш помітні в складах команд, а номери з меншим числом на цих рівнях гри набагато ширше використовуються серед інших позицій на цих рівнях, кікерам часто дають номери з вищим числом, які не використовуються іншими гравцями (наприклад, 40-ві або 90-ті). Єдині двоє гравців у задокументованій історії футболу, які носили форму з номером 100, Чак Кіндер та Білл Белл, були саме плейскікерами.