Фрайкор

Фрайкор (нім. Freikorps, досл. «вільний корпус», «добровольчий корпус») — це парамілітарні ополчення, сформовані після Першої світової війни та під час Німецької революції 1918—1919 років. Загони фрайкорів складалися переважно з демобілізованих солдатів, розчарованих молодих людей і фанатичних консервативних націоналістів, які звинувачували соціалістів і комуністів у проблемах Німеччини.

Вони нібито були зібрані для боротьби на боці Веймарського уряду^[1] проти німецьких комуністів під час Спартаківського повстання.^[2][3] Однак багато Freikorps також значною мірою зневажали Республіку і брали участь у вбивствах її прихильників, згодом допомагаючи нацистам прийти до влади.^[4][5][6]

Після Каппського путчу 1920 року більшість загонів фрайкорів були насильно розпущені урядом, а їхні учасники часто опинялися в інших консервативних або націоналістичних напіввійськових формуваннях.

У Швейцарії вільні корпуси мають довгу історію. Називалися Freischaren (нім. вільні загони), це були загони, сформовані спонтанно, поза будь-яким урядовим контролем, іноді з нагоди карнавалу. До вільних корпусів можна також віднести Blutharsten, Freiharsten, Freiheiten, які входили до регулярної армії і виконували розвідувальні завдання^[7]. Вони існували вже на початку XIV століття, а в наступному столітті стали автономними^[8]. Кілька разів їхні дії ставали вирішальними для перемоги у XV столітті^[9]. Вважаючись некерованими, вони іноді втягували всю Конфедерацію у зовнішні війни у другій половині XV століття^[9]. Вільні корпуси проявили себе в 1477 році під час експедиції «Божевільне життя», коли вони зібралися без наказу про мобілізацію та рушили на Женеву, щоб отримати свою частку здобичі^[10]. Цей аспект вільних підрозділів, де військове командування було колективним^[9], призвів до того, що уряд дедалі рідше звертався до них: вони майже зникають із регулярних операцій у XVI столітті, хоча традиція цих корпусів зберігається в Швейцарії у XVII столітті, в Граубюндені^[8].

Вільні корпуси здійснили дві спроби державного перевороту проти кантону Люцерн у 1844 і 1845 роках, обидві невдалі^[11].

Мотивація членів вільних корпусів була трьох видів: отримати або повернути собі громадянські права, отримати частку здобичі, домогтися політичних або територіальних вимог. Дуже автономні, вільні корпуси мали власний прапор, обирали своїх офіцерів, а іноді й самі обирали собі війни: окрім уже згаданих експедицій, у 1860 році вільні корпуси здійснили виправу на користь приєднання до Швейцарії нейтралізованої зони Савої^[8].

До початку XIV діє феодальний закон загальної мобілізації. Наприкінці XII, особливо за династії Плантагенетів, з'являються банди та Великі компанії, що складаються з найманців, які продаються тому, хто більше заплатить, і іноді воюють за власний рахунок. Тоді королівська влада усвідомлює необхідність створення національної армії через ордонансові роти, навчені швейцарськими найманцями, відомими як швейцарські банди. Під час італійських війн з'являються перші банди, як-от пікардійські банди, предки перших лінійних піхотних полків.

Залучення іноземних найманих військ або вільних корпусів продовжуватиметься надалі для збільшення військової чисельності під час конфліктів. Їх формуватимуть воєнні підприємці, авантюристи або уповноважені аристократи, і вони досягнуть свого апогею під час війн XVIII.

У Франції ці легкі війська, як-от єгері Фішера та саксонські волонтери (піхотні полки Франції Старого порядку), створені під час Війни за австрійську спадщину (1740–1748), можна прирівняти до вільних корпусів^[12].

На початку воєн Французької революції у Франції створюються численні вільні корпуси під різними назвами^[13]: легіони, волонтери, такі як Легіон американців під командуванням шевальє де Сен-Жоржа або серед роялістів — легіон Дамаса.

8 січня 1814 року Наполеон I видає декрет^[14] про формування вільних корпусів для захисту території:

Вони розпускаються за наказом Людовика XVIII від 15 квітня 1814 року^[14]. Відновлені Наполеоном 22 квітня 1815 року, вони знову розпущені Людовиком XVIII 20 липня 1815 року^[14].

Після поразки, в серпні та вересні 1870 року, вільні корпуси стали третім і останнім втіленням^[15] імпровізованих сил на час війни, які поглинали значну кількість особового складу як у Парижі, так і в провінції.

Численні вільні корпуси створювалися як французькі за департаментами (тиральєри Сени), так і з іноземних добровольців (франко-американські франтирери, французькі франтирери з Монтевідео, Легіон добровольців Заходу, сформований із папських зуавів під командуванням Атанаса де Шаретта де ла Контрі, тиральєри-франш-контійці Гарібальді, єгипетські єгері, а також Легіон друзів Франції, який бився в Парижі^[16]), очолювані такими особистостями, як поляк Юзеф Боссак-Гауке або Гарібальді, який вступив до лав разом зі своїми синами Менотті та Річчотті.

Згідно з декретами від 29 вересня та 11 жовтня 1870 року про організацію рот національних гвардійців, було зареєстровано майже 600 формувань^[17].

Для оборони Парижа існувало 33 корпуси піхотних франтирерів, які споряджалися на власний розсуд. Вільні корпуси, як правило, не відігравали жодної іншої військової ролі, окрім тієї, яку вони виконували за власним бажанням^[18].

Однак слід зробити кілька винятків на користь вільних корпусів, які зуміли зарекомендувати себе під час спеціальних завдань і які завдяки своєму поповненню, організації, командирам та бойовому духу стали для діючої армії цінними допоміжними підрозділами, не обмежуючись, як багато інших, лише парадами з нашивками, чобітьми та плюмажами. Серед тих, хто, навпаки, виконував корисну роботу, можна назвати:

• кінні розвідники Сени, також відомі просто як розвідники Сени, під командуванням майора Леона Франкетті; розвідники Сени відзначилися в кількох випадках мужністю та винахідливістю старої досвідченої частини й надали послуги, які генерал Дюкро залюбки урочисто визнав; командир Леон Франкетті героїчно загинув у битві при Шампіньї^[19] · ^[20];
• артилерійський корпус мітральєз під командуванням командира Потьє;
• допоміжний інженерний корпус під керівництвом головного інженера Альфана;
• допоміжні робітники інженерного корпусу під керівництвом інженера Дюкро;
• франтирери преси;
• розвідники Пулізака.

Башибузуки, османські допоміжні війська, вважалися кавалерійським вільним корпусом.

Фрідріх II систематизує під час Семирічної війни використання фрайкорів (нім. Freikorps): Ле Нобль, Кальбен, Шоссіньйон, Кляйтс^[21]…

Після нищівних поразок під Єною та Ауерштедтом, Пруссія створює вільні корпуси для підготовки до створення нової армії; ініціаторами цього були Фердинанд фон Шилль та Адольф фон Лютцов. Однак регулярні армії вважали вільні корпуси ненадійними й використовували їх для розвідки, вартової служби та інших другорядних завдань. У 1809 році дев'ять офіцерів цих вільних корпусів були розстріляні французькою армією у Везелі.

Для Австрії див. Фердинанд де Жерамб.

Із закінченням Першої світової війни в Німеччині відбувається крах монархічної системи. З виступів на флоті 9 листопада 1918 року почалася Листопадова революція. Було утворено тимчасовий уряд Раду Народних Уповноважених на чолі з Фрідріхом Ебертом. У той же час радикальні ліві, очолювані Карлом Лібкнехтом, прагнули встановити в Німеччині систему рад за зразком більшовицької Росії.

Прагнучи уникнути революційного безладу, Фрідріх Еберт налагодив зв'язки з представниками колишнього військового командування, щоб навести порядок у фронтових частинах, які поверталися до Німеччини. Військові підрозділи старої армії розформовуються, ті військовики, які залишаються, утворюють збірні підрозділи, що поповнюються, окрім фронтовиків, добровольцями з цивільного населення. Так з'явилися фрайкори у Веймарській республіці.

Наприкінці 1918 року створені загони фрайкору придушили виступи в портових містах: Кілі, Гамбурзі, Вільгельмсгафені тощо. В січні 1919 року під керівництвом Густава Носке фрайкори придушили повстання німецьких комуністів та радикально лівих соціал-демократів у Берліні. Тим самим фрайкори відвернули загрозу встановлення радянської влади в Німеччині. При цьому без суду та за загадкових обставин були вбиті вожді німецьких комуністів Карл Лібкнехт і Роза Люксембург.

З цього приводу Носке заявив:

Успішність дій фрайкорів забезпечила фінансову підтримку з боку німецьких промисловців, що склала 500 мільйонів марок. Прагнучи уніфікувати різноманітні фрайкори, зокрема і за політичною позицією, військове керівництво 6 березня 1919 року видає «Закон про тимчасовий рейхсвер» згідно з яким фрайкори мали перетворитися на армійські бригади, а попередня чисельність рейхсверу мала скласти 400 тис. вояків.

Загони фрайкору брали участь в розгромі Баварської Радянської Республіки (квітень-травень 1919 року) та придушенні трьох повстань у Сілезії в 1921 році. Внаслідок референдуму 20 березня 1921 року майже 60 відсотків населення проголосували за те, щоб Сілезія залишилася у складі Німеччини. Польські озброєні загони за підтримки французьких окупаційних військ почали 3 травня повстання, метою якого було домогтися приєднання Сілезії до Польщі. 23 травня 1921 року німецький фрайкор Верхньої Сілезії захопив штурмом Аннаберг — головне укріплення повсталих поляків, що стабілізувало ситуацію в регіоні. Однак, Верховна рада Союзників 20 жовтня 1921 року передала східну частину Верхньої Сілезії Польщі.

Балтійський фрайкор, що складався з місцевого німецького населення та добровольців із Німеччини (переважно з військових частин, що воювали на Східному фронті). Протягом 1918—1919 років Балтійський фрайкор боровся за створення німецької держави на території Балтії (так званого Балтійського герцогства).

Обмеження чисельності рейхсверу в 100 тис. вояків за Версальським мирним договором змусило роззброїти зайві військові частини. Невдоволення цим непопулярним рішенням, а також реваншистські настрої в середовищі фрайкорів стали причиною Каппівського путчу в березні 1920 року, що завершився провалом унаслідок загального страйку та відмови чиновників від виконання наказів путчистів. Після Каппівського путчу починається розформування фрайкорів, хоча їх ще встигли використати в Сілезії проти поляків та в Рурі для протидії французьким окупаційним військам. Остаточно фрайкори було ліквідовано на межі 1923—1924 років.

Після розпуску фрайкору чимало колишніх добровольців перейшли до лав Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, Сталевого шолома та інших радикально-правих і націоналістичних організацій. Багато діячів Третього рейху та функціонерів нацистської партії входили в минулому до лав фрайкору^[23].

Баварська Радянська Республіка була недовговічною та невизнаною соціалістично-комуністичною державою в Баварії, що існувала з 12 квітня по 3 травня 1919 року під час Листопадової революції 1918–1919 років. Після низки політичних повстань і захоплень влади німецькими соціалістами, а потім підтримуваними Росією більшовиками, Носке відреагував з Берліна, надіславши до Баварії наприкінці квітня різні бригади фрайкорів загальною чисельністю близько 30 000 осіб.^[24] Серед них були друга морська бригада фрайкору під командуванням Германа Ергардта, фрайкор «Герліц» під командуванням підполковника Фаупеля, дві швабські дивізії з Вюртембергу під проводом генерала Гааса та майора Гірля, а також найбільший фрайкор у Баварії під командуванням полковника Франца Ріттера фон Еппа.^[24]

Хоча вони майже не зустріли комуністичного опору, фрайкори діяли з особливою жорстокістю та насильством за благословення Носке та за наказом майора Шульца, ад'ютанта Лютцовського фрайкору, який нагадував своїм людям, що «набагато краще вбити кількох невинних, ніж дозволити втекти одному винному» і що в його лавах немає місця для тих, кого мучить совість.^[24] 5 травня 1919 року лейтенант Георг Пельцінг, один із офіцерів Шульца, прибув до містечка Перлах поблизу Мюнхена. Там Пельцінг вибрав близько дванадцяти ймовірних робітників-комуністів — жоден з яких насправді не був комуністом, а членами Соціал-демократичної партії — і розстріляв їх на місці.^[24][25] Наступного дня патруль фрайкору під проводом капітана Альт-Зуттергайма перервав збори місцевого католицького товариства Святого Йосифа і відібрав двадцять із тридцяти присутніх, яких розстріляли, побили та закололи багнетами до смерті.^[24] Меморіал на площі Пфанцельтплац у Мюнхені вшановує цю подію.^[26] Історик Найджел Джонс зазначає, що внаслідок насильства фрайкорів мюнхенські трунарі були перевантажені, через що тіла лежали на вулицях і розкладалися, доки не були вириті братські могили.^[24]

Фрайкори також воювали проти комуністів і більшовиків у Східній Європі, особливо в Східній Пруссії, Латвії, Сілезії та Польщі. Фрайкори виявляли запеклий антислов'янський расизм і вважали слов'ян і більшовиків «недолюдськими» ордами «хижих вовків».^[4] Щоб виправдати свою кампанію на Сході, фрайкори розгорнули пропагандистську кампанію, яка справедливо позиціонувала їх як захисників територіальної гегемонії Німеччини над Литвою, Латвією та Естонією внаслідок Берестейського миру і як оборонців від слов'янських та більшовицьких орд, які «ґвалтували жінок і різали дітей» на своєму шляху.^[4] Історик Найджел Джонс підкреслює «звичні ексцеси» насильства та вбивств фрайкорів у Латвії, які були ще більш нестримними, оскільки вони воювали на чужій землі, а не у власній країні.^[4] Сотні людей були вбиті під час східних кампаній фрайкорів, як-от різанина 500 латвійських цивільних, підозрюваних у симпатіях до більшовиків, або захоплення Риги, під час якого фрайкори вирізали близько 3 000 осіб.^[4] Страти без суду через розстріли були найпоширенішими, але кілька членів фрайкорів зафіксували жорстокі та смертельні побиття підозрюваних комуністів, особливо жінок-комуністок.^[27]

Лави Фрайкору складалися переважно з колишніх солдатів Першої світової війни, які після демобілізації не змогли реінтегруватися в цивільне суспільство, оскільки були фізично та психічно покалічені насильством війни. У поєднанні з поганою підтримкою ветеранів урядом, яких вважали істеричними, коли вони страждали на посттравматичний стресовий розлад, багато німецьких ветеранів знаходили розраду та відчуття приналежності у Фрайкорі.^[28][29] Джейсон Краутхамел зазначає, що військова структура Фрайкору була знайомим продовженням фронтових ліній, наслідуючи Kampfgemeinschaft (бойову спільноту) та Kameradschaft (товариськість), таким чином зберігаючи «героїчний дух товариськості в окопах».^[30] Інші, розлючені раптовою, здавалося б, незрозумілою поразкою Німеччини, приєднувалися до Фрайкору, щоб боротися проти комунізму та соціалізму в Німеччині або помститися тим, кого вважали відповідальними. Меншою мірою німецька молодь, яка не досягла віку для служби в Першій світовій війні, вступала до Фрайкору, сподіваючись довести себе як патріотів і як чоловіків.^[29]

Незалежно від причин приєднання, сучасні німецькі історики сходяться на думці, що чоловіки Фрайкору послідовно втілювали пост-просвітницькі чоловічі ідеали, які характеризуються «фізичною, емоційною та моральною „твердістю“».^[31][32] Описані як «діти окопів, породжені війною» та її процесом бруталізації, історики стверджують, що чоловіки Фрайкору ідеалізували мілітаризовану маскулінність агресії, фізичного домінування, відсутності емоцій (твердості).^[4][32] Вони мали бути «швидкими, як хорти, міцними, як шкіра, [і] твердими, як сталь Krupp», щоб захищати те, що залишилося від німецького консерватизму в часи соціального хаосу, плутанини та революції, які визначили безпосередньо міжвоєнну епоху.^[33] Хоча Перша світова війна закінчилася капітуляцією Німеччини, багато чоловіків у Фрайкорі тим не менш вважали себе солдатами, які все ще ведуть активну війну з ворогами традиційної Німецької імперії, такими як комуністи та більшовики, євреї, соціалісти та пацифісти.^[33] Відомий член Фрайкору Ернст фон Заломон описував свої війська як «сповнені дикого прагнення помсти, дій і пригод... загін бійців... сповнений хтивості, радісний у гніві».^[4]

У 1977 році німецький соціолог Клаус Тевеляйт опублікував Male Fantasies («Чоловічі фантазії»), у якій стверджує, що чоловіки у Фрайкорі радикалізували західні та німецькі норми чоловічого самоконтролю у вічну війну проти закодованих як жіночі бажань домашності, ніжності та співчуття серед чоловіків.^[27][32] Історики Найджел Джонс та Томас Кюне зазначають, що демонстрації насильства, терору, чоловічої агресії та солідарності Фрайкору заклали початок фашистської «Нової людини», на якій нацисти побудували свою ідеологію.^[24][34]

Масштаби участі та дій фрайкорів у Східній Європі, де вони демонстрували повну автономію і відкидали накази Рейхсверу та німецького уряду, справили негативне враження на державу.^[35] На той час фрайкори вже виконали мету Еберта — придушення заколотів і комуністичних повстань. Після невдалого Каппсько-Лютвіцького путчу в березні 1920 року, в якому брали участь фрайкори, їхня автономія та сила неухильно зменшувалися, оскільки Ганс фон Зект, командувач Рейхсверу, виключив усіх членів фрайкорів з армії та обмежив доступ фрайкорів до подальшого фінансування та спорядження з боку уряду.^[35] Фон Зект досяг успіху, і до 1921 року залишилося лише невелике, але віддане ядро, фактично поклавши край фрайкорам до їхнього відродження як ультраправих головорізів і вуличних забіяк для нацистів починаючи з 1923 року.

Піднесення нацистської партії призвело до відродження активності фрайкорів, оскільки багатьох членів або колишніх членів приваблювало поєднання військового та політичного життя і крайній націоналізм через вступ до Штурмових загонів (SA) та СС (SS).^[4] На відміну від Листопадової революції 1918–1919 або їхньої участі у Східній Європі, фрайкори тепер майже не мали військової цінності, а використовувалися нацистами як головорізи для вуличних сутичок з комуністами та для зриву анархістських, комуністичних і соціалістичних зібрань разом із СА, щоб отримати політичну перевагу.^[36] Крім того, нацисти підносили фрайкор як символ чистого німецького націоналізму, антикомунізму та мілітаризованої мужності, щоб залучити залишкову соціальну та політичну підтримку руху.^[36]

Зрештою Адольф Гітлер почав розглядати фрайкори як перешкоду та можливу загрозу його консолідації влади. Під час Ночі довгих ножів 1934 року, внутрішньої чистки ворогів Гітлера всередині нацистської партії, багатьох членів і керівників фрайкорів було намічено для вбивства або арешту, включаючи командира фрайкору Германа Ергардта та лідера СА Ернста Рема. У промові Гітлера в Рейхстазі після чистки Гітлер засудив фрайкори як беззаконних «моральних дегенератів… спрямованих на руйнування всіх існуючих інститутів» і як «патологічних ворогів держави… [та] ворогів будь-якої влади», незважаючи на його попереднє публічне захоплення рухом.^[4]

Багато майбутніх членів і керівників нацистської партії служили у фрайкорі. Мартін Борман, майбутній голова Партійної канцелярії НСДАП і особистий секретар Гітлера, вступив до фрайкору Герхарда Росбаха в Мекленбургу як командир секції та квартирмейстер.^[4] Імперський керівник селян та міністр продовольства і сільського господарства Ріхард Вальтер Дарре був частиною берлінського фрайкору.^[4] Рейнгард Гейдріх, майбутній начальник Головного управління імперської безпеки (включаючи Гестапо, Кріпо та СД) та ініціатор остаточного вирішення, підлітком перебував у фрайкорі Георга Людвіга Рудольфа Меркера.^[4] Керівник СС Генріх Гіммлер вступив до фрайкору і ніс прапор під час Пивного путчу 1923 року.^[4] Рудольф Гесс вступив до східнопрусського добровольчого фрайкору в 1919 році і зрештою став комендантом табору смерті Аушвіц.^[4] Ернст Рем, майбутній лідер СА, підтримував різні баварські групи фрайкорів, постачаючи їм зброю та гроші.^[4] Хоча багато високопоставлених націонал-соціалістів були колишніми бійцями фрайкорів, нещодавні дослідження показують, що колишні бійці фрайкорів були не більш схильні до участі в націонал-соціалістичних організаціях, ніж середньостатистичне чоловіче населення Німеччини.^[37][38]

• Війна за австрійську спадщину, Семирічна війна
  • Chasseurs de Fischer (франц.)
  • Volontaires de Saxe (добровольці маршала Моріца Саксонського) (франц.)

• Семирічна війна
  • Фрайкор фон Клайста (пруський.)
  • Вільний полк Franciscus Le Noble (пруський.)
  • Фрайкор фон Шоні (пруський.)

• Революційні війни
  • Фрайкор Одонель (австрійсько-сербський)
  • Фрайкор Вурмзер (австрійсько-хорватська)

• Наполеонівські війни
  • Іноземний батальйон фон Ройс
  • Дитмаршен-Штормарнський легіон
  • Хеллвігський фрайкор
  • Фрайкор Лютцова
  • Російсько-німецький легіон
  • Єгері Шилля
  • Чорний легіон
  • Добровольчий фельд’єгерський корпус фон Шмідт

Веймарська республіка

• • 1-ша морська бригада
  • Морська бригада Ергардта
  • Морська бригада фон Левенфельда
  • Фрайкор Баренфельд
  • Фрайкор Епп
  • Фрайкор Хакетау
  • Фрайкор Гассе / Рейхсверівський полк Гассе
  • Фрайкор Гасфуртський
  • Фрайкор Гюльзен
  • Фрайкор Ландсгут
  • Вільний загін Лаутенбахера
  • Фрайкор Ліхтшлаг
  • Фрайкор Лютвіц (генеральне командування Лютвіца)
  • Фрайкор Лютцов
  • Фрайкор Оберланд
  • Фрайкор фон Петерсдорф
  • Фрайкор «Чорні єгері»
  • Фрайкор Шульц
  • Фрайкор Северін
  • Добровольчий земельний єгерський корпус (Фрайкор Меркер)
  • Добровольчий земельний стрілецький корпус (Фрайкор Редер)
  • Гвардійський земельний стрілецький корпус фон Нойфвіля
  • Східнопрусський добровольчий корпус
  • Корпус Леттов
  • Загін фон Рандов
  • Залізна дивізія
  • Штурмовий загін Росбах
  • Полк «Потсдам»
  • Полк «Рейхстаг»
  • Добровольчий полк Рейнгард
  • Фрайкор Верденфельс
  • Охоронний корпус Буг (з березня 1919 року бригада Оліта)

Період націонал-соціалізму

• • Судетсько-німецький фрайкор
  • Фрайкор Зауерланд

Йозеф фон Айхендорф

Теодор Кернер

Фрідріх Людвіг Ян

Фердинанд фон Шилль

• Балтійський фрайкор
• Битва при Аннаберзі
• Шуцкор
• Сталевий шолом
• Фрайкор (добровольчий підрозділ)
• Хаймвер

• Лилиана Функен, Фред Функен, Европа XVIII век: Франция: королевская свита и пехота: Великобритания и Пруссия: пехота — 1. — М.: ООО «Издательство АСТ», ООО «Издательство Астрель», 2003. — 150 стр., илл. — (Энциклопедия вооружения и военного костюма) — ISBN 5-17-017156-0
• Carlos Caballero Jurado, Ramiro Bujeiro. The German Freikorps 1918-23. — 1. — Oxford: Osprey Publishing, 2001. — 64 p. — ISBN 1-841-76184-2.

• Фрайкорпс // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Теза, 2006.
• ВОЛЬФГАНГ АКУНОВ. ФРАЙКОРЫ. Повесть о германских добровольцах [Архівовано 13 червня 2021 у Wayback Machine.]