Георг Меркер

Георг Меркер
Генерал-майор Меркер (1920).
Народився	21 вересня 1865  Білий Бір, Ґміна Білий Бур, Щецинецький повіт, Західнопоморське воєводство, Польща
Помер	31 грудня 1924 (59 років)  Дрезден, Саксонія, Німецький Рейх
Поховання	Північний цвинтар (Дрезден)d
Країна	Німеччина
Діяльність	офіцер
Alma mater	Прусська військова академія
Знання мов	німецька
Учасник	Перша світова війна і Революція Абушірі
Військове звання	генерал-майор і генерал[1]
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Георг Людвіг Рудольф Меркер (нім. Georg Ludwig Rudolf Maercker; 21 вересня 1865, Бальденбург — 31 грудня 1924, Дрезден) — німецький воєначальник, генерал-майор Прусської армії і рейхсверу. Кавалер ордена Pour le Mérite з дубовим листям.

Мекер народився в Бальденбурзі, був найстаршим із п'яти дітей окружного судді Теодора Меркера. Його родина, ймовірно, походила з Кальбе. Наприкінці 18-го / на початку 19-го століття його прадід, Йоганн Симон Меркер (1764–1836), переїхав до Марієнвердера у Західній Пруссії на посаді таємного лікаря. Батько Меркера воював на боці Пруссії як офіцер резерву в Австро-прусській війні 1866 року та Французько-прусській війні 1870/71 років і помер у 1871 році, коли Меркеру було шість років.

Військова підготовка Меркера розпочалася в кадетській школі Кульма та закінчилася після відвідування Головного кадетського інституту в Грос-Ліхтерфельде поблизу Берліна. Потім, 14 квітня 1885 року, він був підвищений до другого лейтенанта та призначений до 4-го Померанського піхотного полку № 21 Прусської армії в Торні. 1 квітня 1887 року його перевели до піхотного полку № 137 у Гагенау. Там, 19 вересня 1888 року, він взяв річну відпустку, щоб поїхати до Африки. Після короткого періоду роботи в Німецькій Східноафриканській компанії він вступив до охоронних у Німецькій Східній Африці як офіцер. 18 травня 1889 року він брав участь у битві поблизу Дар-ес-Салама під час придушення так званого Арабського повстання. У 1890 році він знову вступив до лав прусської армії, де служив на різних посадах. Він пройшов подальшу підготовку у Військовій академії з 1891 по 1894 рік. У 1895 році його перевели до Генерального штабу. Того ж року він одружився з Луїзою Лінднер.

У 1898 році його підвищено до капітана під час служби в Імперському військово-морському відомстві, яка з 1898 по 1899 рік включала геодезичні роботи в Кяучу, орендованій Німеччиною території в Китаї. У 1900 році він повернувся до Німеччини, спочатку знову служачи в Генеральному штабі, а з 1902 року — командиром роти в 41-му піхотному полку «фон Боєн» (5-й Східно-Прусський) у Тільзіті. У 1904 році його підвищено до майора та переведено до Генерального штабу командування тиловим ешелоном німецьких колоніальних військ у Південно-Західній Африці, сучасній Намібії.

З 1904 по 1907 рік Меркер брав участь у так званих кампаніях гереро та готтентотів. Під час повстання нама він очолював охоронні частини у битві при Нубібі проти об'єднаних сил гереро та нама під командуванням лідера гереро Андреаса; він був важко поранений у плече. 1 липня 1910 року він залишив захисні сили та став командиром батальйону 47-го піхотного полку «Король Людвіг III Баварський» (2-й Нижньосілезький) в Позені. 22 березня 1912 року Меркер отримав звання оберстлейтенанта і 1 жовтня очолив 3-й Верхньоельзаський піхотний полк № 172 в Страсбурзі. 16 червня 1913 року став комендантом острова Боркум. У 1914 році його підвищили до оберста.

У Першій світовій війні він служив командиром піхотного полку «фону Віттіх» (3-го Кургесенського) № 83 з 9 жовтня 1915 року в окопній війні на річках Кормин та Стир проти російської армії, а потім вів окопну війну на заході, на річці Ізер, на виступі Вітшет та під Сен-Елуа. З 3 січня 1916 року — командир 92-ї резервної піхотної бригади, з 5 червня 1916 року — 185-ї піхотної бригади. У 1916 році він знову був поранений у битві на Соммі, але вже через місяць повернувся до окопної війни на річці Ена. Наприкінці 1916 року він повернувся на російський фронт, де брав участь у битвах під Нарайовкою та Злотою Липою. З 20 червня 1917 року — командир 214-ї піхотної бригади. У 1917 році він брав участь в окопній війні на Соммі, на виступі Вітшет, на Ізері та у весняній битві під Аррасом, а потім у окопній війні в Шампані та битві за Фландрію, де був знову поранений. 18 серпня 1917 року його було підвищено до генерал-майора, а 20 січня 1918 року його було призначено командиром 214-ї піхотної дивізії.

Через кілька тижнів після закінчення війни, 6 грудня 1918 року, Меркер, який перебував у Зальцкоттені поблизу Падерборна, за пропозицією Верховного командування армії вирішив сформувати Фрайкор. Ініціатива його створення, ймовірно, виникла від тодішнього канцлера Фрідріха Еберта та майбутнього військового міністра Густава Носке. Більшість офіцерів та унтерофіцерів, а також значна частина рядового складу його колишньої 214-ї піхотної дивізії відгукнулися на його заклик приєднатися до Фрайкору «Ландес'єгер». Його внутрішня структура дуже нагадувала структуру Імперської армії. Меркер запровадив сувору дисципліну та передав Фрайкор під командування уряду під керівництвом Еберта. 5 січня 1919 року Носке був офіційно призначений головнокомандувачем усіх вірних уряду військ, до яких входили «Ландес'єгери».

У січні 1919 року в Берліні спалахнуло повстання спартакістів, і до кінця січня 1919 року Меркер та його фрайкор за наказом Носке утримували деякі частини Берліна. Завдяки військовій присутності та погрозам їм вдалося стабілізувати ситуацію. На початку лютого 1919 року корпус вирушив до Веймара, де йому було доручено роззброїти місцеву робітничу та солдатську раду. Тут також тактика Меркера щодо масованої військової присутності та погроз виявилася успішною: озброєні ради відступили, і місто знову підкорилося контролю уряду. Фрайкор Меркера потім забезпечив проведення засідання Національних зборів у Веймарі та обрання Еберта президентом. У середині лютого Фрайкор спочатку було наказано вирушити до Готи, потім до Айзенаху та інших міст Тюрингії, щоб заспокоїти там неконтрольовану ситуацію. Тут Меркер також здебільшого досяг успіху, хоча часто відбувалися хаотичні переговори між ним та представниками робітничих та солдатських рад. В Ерфурті він потрапив у засідку та був поранений ножем у голову.

У березні він отримав наказ увійти до Галле. Аварія поїзда завадила його запланованій спробі придушити революційні ради. Наступні вуличні бої з озброєними робітниками та моряками призвели до значного кровопролиття з обох сторін. Серед загиблих був оберстлейтенант Роберт фон Клюбер, який, одягнений у цивільний одяг, проводив розвідку міста, але був визнаний членом Фрайкору; його скинули з мосту в річку Заале та зрештою розстріляли. Меркер оголосив у місті облоговий стан і наказав провести військові заходи. Після семи годин боїв Фрайкор захопив місто. Ради втратили 29 осіб, тоді як Фрайкор втратив 7 осіб. Наприкінці березня Фрайкор відступив з Галле, і облоговий стан було знято.

У квітні 1919 року Центральна солдатська рада 4-го, 16-го та 21-го армійських корпусів у Магдебурзі вирішила звільнити офіцерів, повалити уряд та встановити Радянську республіку в Німеччині. Відбувся загальний страйк робітників, політиків та військовослужбовців заарештували. Склади зброї в Магдебурзькій цитаделі були розграбовані, а між бунтівними робітниками, солдатами та урядовими військами спалахнули вуличні бої. Уряд Шайдемана висунув Солдатській раді ультиматум, вимагаючи звільнення своїх в'язнів, і наказав Меркеру відновити порядок у місті. Вранці 9 квітня його частини Ландверу прибули до Магдебурга з Галле, де одразу ж спалахнули спорадичні сутички. Через день наказ уряду було виконано; революціонери зазнали семи загиблих.

Внаслідок Листопадової революції в Брауншвейгу уряд вважав місто центром комуністичного руху. 9 квітня спартакісти закликали до загального страйку, повалення уряду Рейху, анексії Російською Радянською Республікою та встановлення уряду радянського зразка по всій Німеччині. Страйк спричинив хаос у залізничній системі всієї Вільної Держави Брауншвейг. Середній клас Брауншвейгу потім розпочав контрстрайк, і громадянська війна загрожувала місту. Як наслідок, уряд доручив Меркеру відновити порядок і в Брауншвейгу, оголосивши облоговий стан. 14 квітня Меркер наказав скинути над містом з літака листівки, погрожуючи серйозними наслідками за будь-який опір. Тим не менш, перші бої спалахнули в Гельмштедті 15 квітня, в результаті яких обидва боки зазнали втрат. Однак погрози Меркера виявилися ефективними, оскільки після скасування загального страйку він зміг увійти до Брауншвейгу без кровопролиття. Лідерів революційного уряду було заарештовано або поміщено під домашній арешт. Протягом кількох днів ситуація повернулася до норми, а облоговий стан було значно послаблено.

2 травня фрайкор був офіційно включений до складу новоствореного Рейхсверу як 16-та бригада земельного корпусу єгерів Рейхсверу.

10 травня Меркер, за наказом уряду, вивів свої війська до Лейпцига, де також склалася хаотична обстановка. 11 травня 15 000 солдатів увійшли до Лейпцига. Порядок у місті було відновлено без великого кровопролиття. 19 травня війська Меркера увійшли до не менш охопленого неспокоєм Айзенаха та заарештували лідерів революціонерів. Після інтенсивних переговорів воля уряду була виконана і тут без великих боїв. Згодом Меркер зосередився на покращенні постачання продовольстваом населення. У червні відбулися менші операції в Ерфурті та Веймарі. Війська були потім переважно передислоковані до Готи та розквартировані там. Це запобігло проголошенню Радянської республіки в Готі.

У жовтні 1919 року Меркер став командувачем 4-го військового округу в Дрездені. Під час Каппського путчу в березні 1920 року він спочатку обрав вичікувальну позицію, але зрештою відмовився підтримувати путчистів. 28 квітня 1920 року його було звільнено з дійсної військової служби через його неоднозначну позиці.

У 1921 році Меркер заснував Колоніальну робочу групу в Галле та приєднався до «Сталевого шолома». У 1922 році він заснував Німецьку лігу колоніальних воїнів та був її першим довічним президентом.

Мекер був почесним членом студентського братства VDSt Halle-Wittenberg. Коли студентські братства були змушені перетворитися на товариства під час нацистської епохи, VDSt Halle-Wittenberg прийняло назву Kameradschaft Maercker.

Після його смерті його поховали на Північному цвинтарі Дрездена. Колишні казарми генерала Меркера в Галле були названі на його честь.

«Меркервег» у Берлін-Ланквіці, названий на честь Меркера у 1936 році, був офіційно перейменований 11 січня 2023 року після невдалої першої спроби[3]; нові вуличні знаки «Марія-Рімкус-Вег» були відкриті 17 лютого 2023 року.

• Столітня медаль
• Орден Червоного орла 4-го класу з короною і мечами
• Орден Корони (Пруссія) 3-го класу з мечами
• Орден «За військові заслуги» (Баварія) 4-го класу з мечами і короною
• Хрест «За військові заслуги» (Мекленбург-Шверін) 2-го класу
• Орден Заслуг герцога Петра-Фрідріха-Людвіга, почесний лицарський хрест 1-го класу з мечами
• Медаль «За кампанію в Південно-Західній Африці»
• Хрест «За вислугу років» (Пруссія) (25 років)
• Залізний хрест 2-го і 1-го класу
• Pour le Mérite з дубовим листям
  • орден (1 жовтня 1917)
  • дубове листя (3 травня 1918)

• Vom Kaiserheer zur Reichswehr. Leipzig 1921; Георг Меркер // Internet Archive.
• Unsere Schutztruppe in Ostafrika. Berlin 1893 (online).

• Claus Kristen: Ein Leben in Manneszucht. Von Kolonien und Novemberrevolution. Der „Städtebezwinger“ Georg Maercker. Schmetterling Verlag, Stuttgart 2018, ISBN 978-3-89657-160-1
• Joachim Niemeyer. Maercker, Georg. // Neue Deutsche Biographie. Berlin, 1987, Band 15, S. 638 f. (Digitalisat).

• Меркер на сайті The Prussian Machine.
• Бібліографія. Георг Меркер // Німецька національна бібліотека
• Nachlass BArch N 786

1. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #117518506 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.