YaChudo

Сіріус

Переглядів: 0. Оновлено 04.11.2026.

Сіріус
α Великого Пса (α CMa)
Дані спостереження
Епоха J2000
Сузір’я Великий Пес
Пряме піднесення 06h 45m 08,917s
Схилення −16° 42′ 58,02″
Видима зоряна величина (V) −1,46[1]/8,44
Характеристики
Спектральний клас A1V/DA2
Показник кольору (B−V) 0,00[1]/−0,03[2]
Показник кольору (U−B) −0,05[1]/−1,04[2]
Тип змінності None
Астрометрія
Променева швидкість (Rv) −7,6 км/c
Власний рух (μ) Пр.сх.: −546,01 мас/р
Схил.: −1223,08 мас/р
Паралакс (π) 380,02 ± 1,28 мас
Відстань 8,58 св. р.
(2,631 пк)
Абсолютна зоряна
величина (MV) 		1,47/11,18[2]
Фізичні характеристики
Маса 2,063±0,023 / 1,018±0,011[3] M☉
Радіус 1,7144±0,0090 / 0,008098±0,6%[3] R☉
Світність 24,74±0,70 / 0,02448±1,3%[3] L☉
Ефективна температура 9845±64[4] / 25000±200[5] K
Вік 0,23 млрд. років
Інші позначення
α Canis Majoris, 9 CMa, HD 48915, HR 2491, BD -16°1591, Gl 119-052, GCTP 1577.00 A/B, GJ 244 A/B, LHS 219, ADS 5423, LTT 2638, HIP 32349[6].
Sirius B: EGGR 49, WD 0642-166, GCTP 1577.00[7].
Посилання
SIMBADдані для HD48915

Сі́ріус[8][9], або Си́ріус[10][9] — найяскравіша зоря нічного неба, розташована в південному сузір'ї Великого Пса й тому також відома як α Великого Пса. З видимою зоряною величиною −1,46, Сіріус майже вдвічі яскравіший за Канопус, наступну за яскравістю зорю. Сіріус здається яскравим завдяки високій світності та близькості до Сонячної системи. На відстані 2,64 парсека (8,6 св. р.), система Сіріуса є однією з найближчих до Землі.

Сіріус — подвійна зоря, він складається з зорі головної послідовності спектрального класу A0 або A1 (Сіріус A) і тьмяного білого карлика спектрального класу DA2 (Сіріус B), які обертаються навколо спільного центру мас з періодом 50 років. Сіріус A приблизно вдвічі масивніший за Сонце (M☉) і має абсолютну зоряну величину +1,43. Він світиться у 25 разів яскравіше за Сонце, але поступається за світністю іншим яскравим зорям, таким як Канопус, Бетельгейзе або Рігель. Вік Сіріуса близько 230 мільйонів років. Спочатку він складався з двох яскравих блакитних зір. Масивніша з них, Сіріус B, вичерпала свій запас водню, перетворилася на червоний гігант і близько 120 мільйонів років тому скинула зовнішні шари, ставши білим карликом.

Геліакальне сходження Сіріуса відзначало розливи Нілу в давньому Єгипті та «собачі дні» для давніх греків. У 1844 році Фрідріх Бессель на основі нерегулярностей власного руху припустив, що Сіріус є подвійною зорею, і лише в 1862 році Алван Кларк безпосередньо виявив зорю-супутник Сіріус B, яку в 1915 році класифікували як один із перших відомих білих карликів.

Назва

Назва «Сіріус» походить від латинського Sīrius, що запозичене з грецького Σείριος (досл. «світний» або «пекучий»)[11]. Саме грецьке слово могло бути запозичене з іншого джерела ще до архаїчного періоду[12], деякі дослідники пов'язують його з єгипетським богом Осірісом[13]. Найдавніше відоме вживання назви — в поемі Гесіода «Роботи і дні» (VII ст. до н. е.)[12]. 2016 року Міжнародний астрономічний союз організував Робочу групу МАС з назв зір[14] для каталогізації та стандартизації власних назв зір. Перший бюлетень цієї групи від липня 2016 року[15] містив таблицю перших двох партій затверджених назв, серед яких була й назва Сіріус (Sirius) для зорі α Великого Пса A. Сьогодні ця назва внесена до Каталогу назв зір МАС[16].

Сіріус має понад 50 інших позначень і імен[17]. В англійській мові він має популярну неофіційну назву «Собача зоря» (англ. Dog Star)[18]. В есе Джеффрі Чосера «Трактат про астролябію» він названий Alhabor і зображений у вигляді голови собаки. Цю назву широко використовували на середньовічних астролябіях Західної Європи[19]. У Стародавньому Єгипті він був відомий під ім'ям Сопт, яке часто передають як Сотіс[20]. Санскритські назви — Мргавіадха («мисливець на оленів») або Лубдхака («мисливець»)[21][22]. У Скандинавії зорю знали під назвою Локабренна («факел Локі»)[23]. Агріппа Неттесгаймський наводив для Сіріуса астрологічний символ [24].

Спостереження

Яскравість

Сіріус (внизу) і сузір'я Оріон (праворуч). Три найяскравіші зорі на цьому зображенні — Сіріус, Бетельгейзе (угорі праворуч) і Проціон (угорі ліворуч) — утворюють Зимовий трикутник. Яскрава зоря вгорі по центру — Альхена, яка разом із Зимовим трикутником формує хрестоподібний астеризм.
Сузір'я Великий Пес (ліворуч) і Оріон, як їх видно неозброєним оком. Сіріус, лівіше від центра, є найяскравішою зорею.

З видимою зоряною величиною −1,46 Сіріус є найяскравішою зорею нічного неба, майже вдвічі яскравішою за другу за яскравістю зорю — Канопус[17]. Із Землі Сіріус виглядає тьмянішим за Юпітер і Венеру, а в певні періоди — також тьмянішим за Меркурій і Марс[25]. Сіріус видно майже з усієї Землі, за винятком широт північніше 73° пн. ш., і в деяких північних містах він підіймається невисоко над горизонтом[26]. Через схилення приблизно −17° Сіріус є навколополярною зорею для широт південніше 73° пд. ш.[27] Разом із Проціоном і Бетельгейзе Сіріус утворює одну з трьох вершин Зимового трикутника для спостерігачів у Північній півкулі[28].

За сприятливих умов Сіріус можна спостерігати удень неозброєним оком[29]. Найкраще, коли небо дуже прозоре, спостерігач перебуває на значній висоті, зоря проходить якомога ближче до зеніту, а Сонце низько над горизонтом. Найпростіше виконати ці умови біля заходу Сонця в березні та квітні, а також біля сходу Сонця у вересні та жовтні[30]. Через південне схилення Сіріуса спостережні умови сприятливіші в Південній півкулі[30].

Кінематика

У 1717 році Едмонд Галлей, порівнявши тогочасні положення зір з наведеними в «Альмагесті» Птолемея II ст. н. е., відкрив власний рух зір, які раніше вважали нерухомими[31]. Галлей помітив значне зміщення яскравих зір Альдебарана, Арктура й Сіріуса; Сіріус змістився приблизно на 30 кутових мінут (близько діаметра Місяця) на південний захід[32].

У 1868 році Сіріус став ще й першою зорею, для якої виміряли променеву швидкість: Вільям Гаггінс дослідив спектр зірки та помітив червоне зміщення. Він дійшов висновку, що Сіріус віддаляється від Сонячної системи зі швидкістю близько 40 км/с[33][34]. Порівняно з сучасним значенням −5,5 км/с, це значення було завищеним і мало неправильний знак (знак мінус означає, що зоря наближається до Сонця)[35].

Сіріус поступово наближається до Сонячної системи, і його яскравість буде зростати протягом наступних 60 000 років, досягнувши піка в −1,68. Приблизно в той самий час Сіріус стане південною полярною зорею, підійшовши на 1,6° до південного небесного полюса близько 66 270 року н. е. Це стане наслідком як прецесії земної осі, так і власного руху Сіріуса серед інших зір[36]. Потім відстань почне збільшуватися, і зоря стане тьмянішою, але вона залишатиметься найяскравішою зорею нічного неба Землі ще приблизно 210 000 років. Після цього Сіріус поступиться Везі, іншій зорі спектрального класу A, яка за світністю перевищує Сіріус[37], але наразі розташована на більшій відстані від Землі.

Відстань

У своїй книзі 1698 року «Космотеорос» Крістіан Гюйгенс оцінив відстань до Сіріуса в 27 664 відстаней від Землі до Сонця (приблизно 0,437 світлового року, що відповідає паралаксу близько 7,5 кутових секунд)[38]. Було кілька невдалих спроб виміряти паралакс Сіріуса:

Шотландський астроном Томас Гендерсон використав свої спостереження 1832—1833 років та спостереження південноафриканського астронома Томаса Макліра 1836—1837 років і визначив паралакс 0,23 кутової секунди, а похибку оцінив менше чверті секунди, або як писав Гендерсон у 1839 році: «У цілому можна зробити висновок, що паралакс Сіріуса не перевищує пів секунди; і, ймовірно, значно менший»[41]. Протягом більшої частини XIX століття астрономи використовували значення 0,25 кутової секунди[42]. Тепер відомо, що його паралакс майже 0,4 секунди[a].

Астрометрична космічна місія Гіппархос паралактичним методом виміряла відстань до Сіріуса 8,60 ± 0,04 світлових років[44], а Gaia — 8,709 ± 0,005 світлового року, проте він відзначений як такий, що має дуже високий показник астрометричного шуму, що свідчить про можливу ненадійність значення паралакса[43].

На відстані 2,6 парсека (8,6 св. р.) система Сіріуса містить дві з восьми найближчих до Сонця зір і є п'ятою за близькістю до Сонця зоряною системою[45]. Саме ця близькість головним чином зумовлює його яскравість, як і в інших близьких зір, зокрема Альфи Центавра, Проціона та Веги, на відміну від далеких яскравих і надяскравих надгігантів, таких як Канопус, Рігель чи Бетельгейзе[46]. Попри це, світність системи все ще приблизно у 25 разів перевищує світність Сонця[5]. Найближчою великою сусідньою зорею до Сіріуса є Проціон, розташований на відстані 1,61 парсека (5,24 св. р.)[47]. Космічний апарат «Вояджер-2», запущений у 1977 році для дослідження чотирьох планет-гігантів Сонячної системи, за прогнозами пройде на відстані 4,3 світлового року (1,3 пк) від Сіріуса приблизно через 296 000 років[48].

Подвійність

Власний рух Сіріуса

У листі від 10 серпня 1844 року німецький астроном Фрідріх Вільгельм Бессель зробив висновок, що Сіріус має невидимий супутник, спостерігаючи зміни у його власному русі[49]. 31 січня 1862 року американський телескопобудівник та астроном Алван Грем Кларк уперше зауважив тьмяний супутник, який нині називають Сіріусом B[50]. Це сталося під час випробування великого рефрактора із діаметром 18,5-дюйма (470 мм) для Дірборнської обсерваторії, який тоді був одним із найбільших рефракторів у світі та найбільшим телескопом у США[51]. Спостереження Сіріуса B підтвердили 8 березня за допомогою менших телескопів[52].

Знімок Сіріуса A та Сіріуса B за допомогою космічного телескопа Габбла. Білий карлик видно внизу ліворуч. Дифракційні промені та концентричні кільця — інструментальні ефекти. Сіріус B приблизно в тисячу разів тьмяніший за Сіріус A.

У 1915 році Волтер Сідні Адамс, використовуючи 60-дюймовий (1,5 м) рефлектор в Обсерваторії Маунт-Вілсон, дослідив спектр Сіріуса B і визначив, що це тьмяна біла зоря[53]. Це зробило Сіріус B другим білим карликом, відкритим в історії астрономії[54]. Діаметр Сіріуса A уперше виміряли Роберт Генбері Браун та Річард Твісс у 1959 році в Обсерваторії Джодрелл-Бенк за допомогою зоряного інтерферометра інтенсивності[55]. У 2005 році, використовуючи космічний телескоп Габбл, астрономи визначили, що діаметр Сіріуса B близький до діаметра Землі — 12 000 км, а маса становить 102 % маси Сонця[56].

Орбіта Сіріуса B навколо Сіріуса A, як її видно із Землі (нахилений еліпс). Широкий горизонтальний еліпс показує справжню форму орбіти, якою вона виглядала б при спостереженні «з ребра».

Подвійна система має надлишок інфрачервоного випромінювання, зафіксований космічною обсерваторією IRAS. Це може свідчити про наявність пилу в системі, що є дещо нетиповим для подвійних зір[47][57]. Рентгенівське зображення з «Чандри» показує, що Сіріус B в рентгенівському діапазоні перевершує свого яскравішого у видимому світлі компаньйона[58].

Період обертання подвійної системи становить 50 років, відстань між компонентами змінюється від 8,2 до 31,5 астрономічної одиниці[59], а видима кутова відстань компонентами — від 3 кутових секунд до 11 кутових секунд. Під час найтіснішого зближення розрізнити білий карлик поруч із значно яскравішим компонентом дуже складно: для цього потрібен телескоп з апертурою щонайменше 30 см і відмінні умови атмосферної стабільності. Після періастру 1994 року[b] компоненти почали розходитися, і їх стало легше розділяти телескопом[60]. Апоастр настав у 2019 році[c], але з точки зору земного спостерігача найбільше кутове розділення спостерігалося у 2023 році й становило 11,333″[61].

Гіпотетична третя зоря

З 1894 року спостерігали деякі видимі нерегулярності в орбіті системи Сіріуса, що дозволяло припустити існування третього, дуже слабкого супутника, але його існування так і не підтвердили. Найкращого узгодження з даними вдається досягти для третього компонента масою 0,06 M☉, що обертається навколо Сіріуса A з періодом 6 років. Ця зоря була б у п'ять-десять разів тьмяніша за білий карлик Сіріус B, що ускладнило б її спостереження[62]. «Третя зоря», яку спостерігали близько 1930, ймовірно, була непов'язаною з Сіріусом «фоновою зорею», яка в той час випадково проходила повз Сіріус на небесній сфері[63].

Дослідження 1995 року дійшло висновку, що третій компаньйон, імовірно, існує і має масу близько 0,05 маси Сонця. Це міг би бути невеликий червоний карлик або великий коричневий карлик з видимою зоряною величиною понад 15 і кутовою відстанню менш ніж 3″ від Сіріуса A[62]. Однак у 2017 році точніші астрометричні спостереження, виконані за допомогою космічного телескопа «Габбл», виключили існування Сіріуса C зоряної маси, водночас допускаючи субзоряний об'єкт, наприклад коричневий карлик меншої маси. Дослідження 1995 року передбачало астрометричне зміщення приблизно 90 мсек, проте «Габбл» не виявив жодних аномалій положення з точністю до 5 мсек. Це виключило існування об'єктів, що обертаються навколо Сіріуса A, з масою понад 0,033 маси Сонця (35 мас Юпітера) з періодом 0,5 року та понад 0,014 маси Сонця (15 мас Юпітера) з періодом 2 роки. Також дослідження виключило наявність компаньйонів у Сіріуса B з масою понад 0,024 маси Сонця (25 мас Юпітера) з періодом 0,5 року та понад 0,0095 маси Сонця (10 мас Юпітера) з періодом 1,8 року. Фактично це означає, що в системі Сіріуса майже напевно немає додаткових тіл, більших за невеликий коричневий карлик або масивну екзопланету[64][3].

Невдалі пошуки планет

У 2015 році Віган і його колеги, використовуючи Оглядовий телескоп ДВТ, шукали ознаки субзоряних компаньйонів і змогли виключити наявність планет-гігантів масою в 11 мас Юпітера на відстані 0,5 а.о. від Сіріуса A, з масою 6–7 мас Юпітера на відстані 1–2 а.о. і з масою 4 маси Юпітера на відстані 10 а. о.[65] В іншому дослідженні Лукас і співавтори не виявили жодних компаньйонів навколо Сіріуса B[66].

Суперечка щодо кольору

Мерехтіння Сіріуса ввечері незадовго до верхньої кульмінації на південному меридіані на висоті 20 градусів над горизонтом. Протягом 29 секунд Сіріус рухається по дузі довжиною 7,5 мінут від лівого до правого краю. Мерехтіння через турбулентність атмосфери спричиняє швидкі тимчасові зміни видимого кольору зорі, але без переваги саме червоного кольору[67].

Багато античних джерел описували Сіріус як червону зорю, зокрема Клавдій Птолемей в «Альмагесті»[68], а також поет Арат, оратор Цицерон, генерал Германік[69], філософ Сенека[70]. Менш переконливі свідчення червоного кольору Сіріуса залишив у VIII столітті Григорій Турський[71][72][73]. З іншого боку, поет I століття Марк Манілій описав Сіріус кольору «морської блакиті», як і поет IV століття Авієн[74], а китайські тексти від II століття до н. е. до VII століття н. е. систематично описували Сіріус як білий[75][76].

Червоний колір Сіріуса в історичних джерелах неможливо пояснити дійсними змінами фізичних параметрів зорі, бо 2000 років — закороткий часовий масштаб для зоряної еволюції, і такі зміни неминуче залишили б спостережні прояви, яких немає. Наприклад, якби Сіріус B ще нещодавно перебував на стадії червоного гіганта, то дотепер збереглися б ознаки туманності, утвореної при перетворенні червоного гіганта на білий карлик, однак така туманність не спостерігається[70]. Пилова хмара між Сіріусом та земним спостерігачем не могла б зробити Сіріус червоним, не зробивши його одночасно дуже тьмяним[70]. Наявність великої кількості пилу у земній атмосфері, теоретично, могла пояснити почервоніння Сіріуса[70].

Могли й бути культурні причини для спостережень Сіріуса саме тоді, коли він був низько над горизонтом і, відповідно, виглядав червоним через сильніше почервоніння світла при проходженні через товщий шар атмосфери. (Подібно до того, як Сонце виглядає червоним на сході й заході.) У кількох середземноморських культурах видимість Сіріуса під час геліактичного сходу і заходу мала астрологічне значення. Таким чином, Сіріус, більше ніж будь-яку іншу зорю, спостерігали тоді, коли був близько до горизонту. Інші тогочасні культури, наприклад китайці, які не мали такої традиції, описували Сіріус просто як білу зорю[70].

Зоряна еволюція

Рентгенівське зображення зоряної системи Сіріуса, отримане рентгенівською обсерваторією «Чандра»; дифракційні промені зумовлений опорами дифракційної ґратки. Яскравішим джерелом є Сіріус B.

Сіріус є подвійною зоряною системою, що складається з двох білих зір, які обертаються одна навколо одної з великою піввіссю близько 20 а.о.[d] (приблизно як відстань між Сонцем і Ураном) та з періодом 50,1 року. Яскравіший компонент, відомий як Сіріус A, є зорею головної послідовності раннього спектрального класу A з температурою поверхні 9940 К[77]. Його компаньйон, Сіріус B, уже покинув головну послідовність та став білим карликом. Нині він у 10 000 разів менш світний у видимому діапазоні, проте в минулому був масивнішим із двох компонентів[78]. Вік системи оцінюють приблизно у 230 мільйонів років. На ранньому етапі свого існування, імовірно, це були дві блакитно-білі зорі, що оберталися по еліптичній орбіті з періодом 9,1 року[78].

Сіріус A

Порівняльні розміри близьких зір, зокрема Сіріуса, Сонця та Юпітера (художнє зображення)
Порівняння Сіріуса A та Сонця за розміром і за відносною поверхневою яскравістю

Сіріус A має масу 2.063 M☉[3][5][79]. Радіус цієї зорі виміряли за допомогою астрономічного інтерферометра, отримавши оцінку кутового діаметра 5,936±0,016 мсек. Проєкційна швидкість обертання є відносно низькою — 16 км/с[80], тому помітного сплющення диска немає[81]. Це різко контрастує з подібною за розмірами Вегою, яка обертається значно швидше — зі швидкістю 274 км/с — і помітно випинається на екваторі[82]. На поверхні Сіріуса A виявлено слабке магнітне поле[83].

Зоряні моделі свідчать, що зоря сформувалася під час колапсу молекулярної хмари, і що приблизно через 10 мільйонів років після утворення внутрішнє енерговиділення повністю забезпечували ядерні реакції. Ядро стало конвективним і використовувало CNO-цикл для генерації енергії[81]. Розрахунки показують, що Сіріус A повністю вичерпає запас водню в ядрі протягом мільярда років після свого утворення, після чого зійде з головної послідовності[84]. Далі він пройде стадію червоного гіганта і зрештою стане білим карликом[85].

Сіріус A класифікують як Am-зорю, оскільки його спектр містить глибокі лінії поглинання металів[86][e], що вказує на збагачення поверхневих шарів елементами, важчими за гелій, зокрема залізом[47][81]. Спектральний клас подають як A0mA1 Va, що означає класифікацію A1 за лініями водню та гелію, але A0 за лініями металів, через які зорю відносять до Am-зір[87]. Металічність Сіріуса A становить   [ Fe H ] = 0.5 {\displaystyle \textstyle \ \left[{\frac {{\ce {Fe}}}{{\ce {H}}}}\right]=0.5} [88], тобто вміст заліза в його атмосфері приблизно в 3 рази вищий, ніж в атмосфері Сонця. Такий високий вміст металів на поверхні навряд чи характерний для всієї зорі, а радше свідчить про збагачення металами саме її атмосфери[81].

Сіріус B

Порівняння розмірів Сіріуса B та Землі

Сіріус B іноді називають «Цуценям» (англ. the Pup)[89], за аналогією з Сіріусом A, який англійською називають «Собачею зорею» (англ. Dog Star)[18]. Сіріус B є одним із наймасивніших відомих білих карликів. За маси 1.02 M☉ він майже вдвічі перевищує середнє значення мас білих карликів 0,5—0,6 M☉. Уся ця маса зосереджена в об'ємі, приблизно рівному об'єму Землі[56]. Поточна температура поверхні становить 25 200 К[5]. Оскільки внутрішнього джерела тепла немає, Сіріус B протягом наступних мільярдів років поступово охолоджуватиметься, випромінюючи залишкове тепло в космічний простір[90].

Білий карлик утворюється після того, як зоря сходить з головної послідовності й проходить стадію червоного гіганта. Для Сіріуса B це сталося, коли йому було менше половини сучасного віку — близько 120 мільйонів років тому. Початкова зоря мала оцінену масу близько 5 M☉[5] і на головній послідовності була зорею спектрального класу B (найімовірніше B5V для 5 M☉)[91][92] зі світністю 600—1200 світностей Сонця. Під час проходження стадії червоного гіганта Сіріус B міг збагатити свій компаньйон металами (хімічними елементами важче гелію), що пояснює дуже високий вміст металів у Сіріуса A.

Ця зоря складається переважно з суміші вуглецю й кисню, утвореної внаслідок термоядерного горіння гелію в зорі-попередниці[5]. Зверху її вкриває оболонка з легших елементів, причому через велику силу тяжіння речовина розшарована за масою[93]. Зовнішня атмосфера Сіріуса B нині майже повністю складається з водню — найлегшого елемента, — і жодних інших елементів у його спектрі не спостерігають[94].

Належність до зоряного скупчення

У 1909 році Ейнар Герцшпрунг, спираючись на спостереження руху зорі по небу, першим припустив, що Сіріус є членом рухомої групи зір Великої Ведмедиці. Група Великої Ведмедиці складається приблизно з 220 зір, які мають спільний рух у просторі. Колись вона була частиною розсіяного зоряного скупчення, але з часом гравітаційно відокремилася від нього[95].

Дослідження 2003 і 2005 років поставили під сумнів належність Сіріуса до цієї групи: вік скупчення оцінюють у 500 ± 100 мільйонів років, тоді як Сіріус має вік близько половини цього значення, тобто є надто молодим для членства в групі[5][96][97]. Натомість Сіріус може належати до запропонованого надскупчення Сіріуса разом з іншими розсіяними зорями, такими як Бета Візничого, Альфа Північної Корони, Бета Чаші, Бета Ерідана та Бета Змії[98]. Це було б одне з трьох великих скупчень, розташованих у межах 500 світлових років (150 пк) від Сонця. Два інші — це Гіади та Плеяди, і кожне з них налічує сотні зір[99].

У культурі

Релігія й міфологія

Сопдет, єгипетська богиня Сіріуса і родючості Нілу, зображена з зорею на голові

Сіріус мав особливе значення для стародавніх єгиптян[100], бо його геліактичний схід (перший у поточному році схід на світанку, безпосередньо перед сходом сонця, після деякого періоду невидимості) в давнину збігався з початком щорічного розливу Нілу[100]. Єгиптяни поклонялис Сіріусу як богині Сопдет (єгипет. Spdt, «Трикутник»[f]; д.-грец. Σῶθις, Sō̂this), богині родючості землі (див. Сотичний цикл). Оскільки Сіріус видно разом із сузір'ям Оріон, єгиптяни шанували Оріон як бога Саха, чоловіка Сопдет, з якою у нього народився син, небесний бог Сопду. Богиню Сопдет пізніше поєднали з богинею Ісідою, Сах був пов'язаний з Осірісом (що деякі дослідники вважають джерелом назви Сіріуса)[13], а Сопду — з Гором. 70-денну відсутність Сіріуса на небі трактували як проходження Сопдет-Ісіди та Саха-Осіріса через потойбічний світ[101].

В античному світі Сіріус пов'язували з собаками, що було зумовлено його розташуванням у сузір'ї Великий Пес. Стародавні греки вважали, що випромінювання Сіріуса може шкідливо впливати на собак, змушуючи їх поводитися ненормально під час «собачих днів» — найспекотнішої пори літа. Римляни знали ці дні як dies caniculares, а сам Сіріус називали Канікула (лат. Canicula) — «маленький собака». Вважали, що надмірне задихання собак у спеку наражає їх на ризик зневоднення та хвороб. В екстремальних випадках скажений пес міг мати піну з рота і хворіти на сказ, яким заражав і вбивав людей, яких кусав[102]. Українське слово «канікули» зрештою походить від тієї ж латинської назви періоду літньої спеки, коли Сонце зближалося з Сіріусом[103][104][105]. Гомер в «Іліаді» описує наближення Ахілла до Трої такими словами[106]:

Наче зоря, що наприкінці літа виходить на небо
Й сяє яскраво між зір незліченних у темряві ночі, -
Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають.
Найяскравіша вона, але знаком бува лиховісним
І вогневицю виснажливу людям нужденним приносить.

Стародавні греки вважали, що Сіріус викликає в'янення рослин[107], а в його мерехтінні вбачали еманації, що спричиняли цей згубний вплив[102]. Мешканці острова Кеа в Егейському морі приносили жертви Сіріусу та Зевсу, щоб ті принесли прохолодний вітер, і чекали на появу зорі влітку. Якщо зоря сходила ясно, це віщувало удачу; якщо ж вона була туманною або тьмяною, — це віщувало (або спричиняло) хвороби[102]. Римляни святкували геліакичний схід Сіріуса, приносячи в жертву богині Робіго собаку, а також пахощі, вино і вівцю, щоб еманації зорі не викликали іржі на посівах пшениці того року[108].

У китайській астрономії Сіріус відомий як зоря «небесного вовка» (кит. і яп. 天狼; кит. лат. Tiānláng; яп. лат. Tenrō[109]; кор. 천랑 / Cheonrang). Багато народів з-поміж корінних мешканців Північної Америки також пов'язували Сіріус із псовими. Так сері та тохоно-о'одхам на південному заході вважали цю зорю собакою, що переслідує гірських овець, тоді як чорноногі називали її «Собачою мордою». Черокі вважали Сіріус та Антарес зорями-собаками, охоронцями двох кінців «шляху душ». Пауні з Небраски мали кілька асоціацій: плем'я Вовка знало її як «Вовчу зорю», тоді як інші племена називали її «Зорею койота». Інуїти з району Беринґової протоки називали її «Місячним псом»[110].

У відносно маловідомому грецькому міфі бог Сіріус, що уособлював зорю, закохався в богиню родючості на ім'я Опора, але не міг її здобути. Тоді він почав палати спекою, завдаючи страждань людям. Люди молилися богам, і бог північного вітру Борей розв'язав проблему, наказавши своїм синам доставити Опору до Сіріуса, а сам охолодив холодним вітром[111][112].

В іранській міфології та зороастризмі Сіріус постає як Тіштрія — божеством дощу й родючості, антагоніст Апоші, демона посухи. У цій боротьбі Тіштрію зображують у вигляді білого коня[113][114][115][116].

Кілька культур також пов'язували цю зорю з луком і стрілами. Давні китайці уявляли великий лук і стрілу на південному небі, утворені сузір'ями Корма та Великий Пес; при цьому вістря стріли спрямоване на вовка — Сіріус. Подібну асоціацію зображено в храмі Хатхор у Дендері, де богиня Сатет натягує стрілу на Хатхор (Сіріус). У пізнішій перській культурі зорю, відому як «Тір», зображали як саму стрілу[117].

Сіріус згаданий в Корані в Сурі Ан-Наджм, де його названо «Яскравою зорею» або «Могутнею зорею» (араб. الشِّعْرَىٰ, трансліт. ash-shi‘rā): «Що Він Господь Могутньої зорі»[118]. В ісламських віруваннях небесні тіла, згадані в Корані, часто символізують божественну силу й слугують знаками Божого творіння. Ібн Касір у своєму тлумаченні цього місця зазначав, що деякі доісламські арабські племена вшановували Сіріус як об'єкт поклоніння[119]. Альтернативна західна назва Aschere, яку певний час використовував Йоганн Баєр, походить саме від цієї арабської згадки[120].

Йоонір (Сіріус) — символ Всесвіту в релігії серер[121][122]

За твердженням етнографа Марселя Гріоля, догони в Малі ще до західних астрономів знали про п'ятдесятирічний орбітальний період Сіріуса та його супутника[123][124]. Однак валідність праць Гріоля ставили під сумнів[125][126] і навіть сперечалися, чи у віруваннях Догонів йдеться саме про Сіріус, а не про Венеру[127]. Також дослідники вказували, що догони могли дізнатись сучасні астрономічні знання від французької експедиції для спостереження повного сонячного затемнення 16 квітня 1893 року[128].

У релігійній космології та символіці народу серер з Сенегалу, Гамбії та Мавританії Сіріус, званий Йоонір (Yoonir), є однією з найважливіших і найсвятіших зір, символом Всесвіту. Верховні жерці й жриці серерів (сальтіги — спадкові «жерці дощу»[129]) спостерігають Юнір, щоб передбачати опади та давати знати серерським землеробам, коли розпочинати сівбу[121][122].

Для давніх полінезійців Сіріус слугував тілом сузір'я «Великого Птаха», званого Ману, південним крилом якого був Канопус, а північним — Проціон, що розділяло нічне небо Полінезії на дві півкулі[130]. Подібно до того, як поява Сіріуса на ранковому небі знаменувала літо в Греції, для маорі це означало настання зими. Словом Такуруа вони описували як зорю, так і пору року. Кульмінацію Сіріуса в день зимового сонцестояння на Гавайських островах відзначали святкуванням. Тут Сіріус був відомий як Каулуа, «Королева Небес». Відомо багато інших полінезійських назв, зокрема Тау-уа на Маркізьких островах, Регуа в Новій Зеландії, а також Тауруа-фау-папа «Свято первісних верховних вождів» і Тауруа-е-хіті-і-те-тара-те-феяі «Свято, що сходить з молитвами і релігійними церемоніями» на Таїті[131].

Сучасна культура

Сіріус зображений на гербі Університету Маккуорі. На честь нього також названий журнал випускників університету[132]. Починаючи з XVIII століття сім кораблів Королівського флоту Великої Британії мали назву HMS Sirius, причому перший із них був флагманом Першого флоту, що прибув до Австралії 1788 року[133]. Згодом Королівський австралійський флот на честь цього флагмана назвав судно HMAS Sirius[134]. У США був корабель USNS Sirius (T-AFS-8), а також модель одномоторного літака Lockheed Sirius, перший екземпляр якого пілотував Чарльз Ліндберг[135]. Компанія Mitsubishi Motors 1980 року назвала один зі своїх двигунів Mitsubishi Sirius[136]. 1999 року північноамериканська компанія супутникового радіомовлення CD Radio змінила назву на Sirius Satellite Radio, обравши її на честь «найяскравішої зорі нічного неба»[137]. Сіріус є однією з 27 зір, зображених на прапорі Бразилії, де він уособлює штат Мату-Гросу[138].

Композитор Карлгайнц Штокгаузен, автор твору «Сіріус», неодноразово стверджував, що походить із планети в системі Сіріуса[139][140]. Для Штокгаузена Сіріус символізував «місце, де музика має найвищі вібрації» і де вона розвинулася в найдосконаліший спосіб[141]. Сіріус став темою поетичних творів[142]. Його згадували у своїх віршах Данте і Джон Мілтон, у поемі Волта Вітмена «When Lilacs Last in the Dooryard Bloom'd» він названий «могутньою західною впалою зорею», а в поемі Теннісона «Принцеса» описано його мерехтіння «червоним і смарагдовим»[143]. У серії книжок і фільмів про Гаррі Поттера ім'я на честь зорі має Сіріус Блек — представник чаклунського роду, багато членів якого носять «астрономічні» імена. Символічно, що Сіріус Блек здатний перекидатись на собаку, що перекликається зі сприйняттям Сіріуса як «Собачої зорі»[144].

Упродовж 1990-х років кілька членів окультної групи Орден Сонячного Храму вчинили масові вбивства й самогубства з метою покинути свої тіла та духовно «перейти» до Сіріуса. Загалом унаслідок цих убивств і самогубств загинули 74 особи[145].

Коментарі

  1. ↑ Наприклад, виміряна космічною місією Gaia відстань 8,709 св.р.[43], тобто 2,671 пк, відповідає паралаксу 1/2,671, тобто 0,374 секунди.
  2. ↑ Два повні орбітальні періоди тривалістю 50,09 року після епохи періастру 1894,13 дають дату 1994,31.
  3. ↑ Два з половиною орбітальні періоди тривалістю 50,09 року після епохи періастру 1894,13 дають дату 2019,34.
  4. ↑ Велика піввісь в а.о. = велика піввісь у секундах/паралакс = 7.56″/0.37921 = 19.8 а.о.; оскільки ексцентриситет дорівнює 0,6, відстань змінюється від 40% до 160% цього значення — приблизно від 8 до 32 а.о.
  5. ↑ В астрономії металами традиційно називають всі елементи, окрім водню й гелі.
  6. ↑ Значення єгипетської назви можна порівняти з тим, що Сіріус утворює Зимовий Трикутник разом із двома іншими найяскравішими зірками північного зимового неба — Бетельгейзе й Проціоном

Примітки

  1. ↑ а б в Hoffleit, D.; Warren, W. H. Jr. (1991). Entry for HR 2491. Bright Star Catalogue (вид. 5th Revised Ed. (Preliminary Version)). CDS. Bibcode:1991bsc..book.....H.
  2. ↑ а б в McCook, G. P.; Sion, E. M. (2014). Entry for WD 0642-166. VizieR Online Data Catalog. CDS. Bibcode:2016yCat....102035M.
  3. ↑ а б в г д Bond, Howard E.; Schaefer, Gail H.; Gilliland, Ronald L.; Holberg, Jay B.; Mason, Brian D.; Lindenblad, Irving W. та ін. (2017). The Sirius system and its astrophysical puzzles: Hubble Space Telescope and ground-based astrometry. The Astrophysical Journal. 840 (2): 70. arXiv:1703.10625. Bibcode:2017ApJ...840...70B. doi:10.3847/1538-4357/aa6af8. S2CID 51839102.
  4. ↑ Davis, J. та ін. (Жовтень 2010). The Angular Diameter and Fundamental Parameters of Sirius A. Publications of the Astronomical Society of Australia. 28: 58—65. arXiv:1010.3790. doi:10.1071/AS10010.
  5. ↑ а б в г д е ж Liebert, James; Young, P. A.; Arnett, David; Holberg, J. B.; Williams, Kurtis A. (2005). The Age and Progenitor Mass of Sirius B. The Astrophysical Journal. 630 (1): L69—L72. arXiv:astro-ph/0507523. Bibcode:2005ApJ...630L..69L. doi:10.1086/462419. S2CID 8792889.
  6. ↑ Sirius A. SIMBAD Astronomical Database. Centre de Données astronomiques de Strasbourg. Процитовано 20 жовтня 2007.
  7. ↑ Sirius B. SIMBAD Astronomical Database. Centre de Données astronomiques de Strasbourg. Процитовано 23 жовтня 2007.
  8. ↑ Великий Пес // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 67. — ISBN 966-613-263-X.
  9. ↑ а б Астрономічний календар ГАО НАНУ
  10. ↑ Астрономія. 11 клас: Книга для вчителя / Ю. В. Александров, А. М. Грецький, М. П. Пришляк ст.27
  11. ↑ Liddell, Henry G.; Scott, Robert (1980). Greek-English Lexicon (вид. Abridged). Oxford: Oxford University Press. ISBN 0-19-910207-4.
  12. ↑ а б Holberg, 2007, pp. 15—16
  13. ↑ а б Brosch, 2008, p. 21
  14. ↑ IAU Working Group on Star Names (WGSN). Архів оригіналу за 26 червня 2019. Процитовано 22 травня 2016.
  15. ↑ Bulletin of the IAU Working Group on Star Names (PDF). No. 1. Процитовано 28 липня 2016.
  16. ↑ IAU Catalog of Star Names (plain text). Процитовано 28 липня 2016.
  17. ↑ а б Holberg, 2007, p. xi
  18. ↑ а б Hinckley, Richard Allen (1899). Star-names and Their Meanings. New York: G. E. Stechert. с. 117—129.
  19. ↑ Gingerich, O. (1987). Zoomorphic astrolabes and the introduction of Arabic star names into Europe. Annals of the New York Academy of Sciences. 500 (1): 89—104. Bibcode:1987NYASA.500...89G. doi:10.1111/j.1749-6632.1987.tb37197.x. S2CID 84102853.
  20. ↑ Климишин, 1981, p. 81.
  21. ↑ Kak, Subhash. Indic ideas in the Greco-Roman world. IndiaStar Review of Books. Архів оригіналу за 29 липня 2010. Процитовано 23 липня 2010.
  22. ↑ Shri Shri Shiva Mahadeva. Архів оригіналу за 4 липня 2013.
  23. ↑ Rydberg, Viktor (1889). Rasmus Björn Anderson (ред.). Teutonic mythology. Т. 1. S. Sonnenschein & co.
  24. ↑ Agrippa, Cornelius (1992) [First published 1531]. Oberman, Heiko A.; Chadwick, Henry; Pelikan, Jaroslav; Tierney, Brian; Vanderjagt, A.J. (ред.). De Occulta Philosophia [Studies in the History of Christian Thought] (лат.). E.J. Brill. ISBN 90-04-09421-0.
  25. ↑ Espenak, Fred. Mars Ephemeris. Twelve Year Planetary Ephemeris: 1995–2006, NASA Reference Publication 1349. Архів оригіналу за 17 лютого 2013.
  26. ↑ Holberg, 2007, p. 82
  27. ↑ Stories from the Stars. Stargazers Astronomy Shop. 2000. Архів оригіналу за 29 березня 2020. Процитовано 17 грудня 2008.
  28. ↑ Darling, David. Winter Triangle. The Internet Encyclopedia of Science. Процитовано 20 жовтня 2007.
  29. ↑ Können, Gunther P.; Tinbergen, Jaap; Stammes, Piet (1 лютого 2015). Naked eye visibility of Sirius in broad daylight. Applied Optics (англ.). 54 (4): B1—B7. Bibcode:2015ApOpt..54B...1K. doi:10.1364/AO.54.0000B1. ISSN 2155-3165. PMID 25967815.
  30. ↑ а б Henshaw, C. (1984). On the Visibility of Sirius in Daylight. Journal of the British Astronomical Association. 94 (5): 221—222. Bibcode:1984JBAA...94..221H.
  31. ↑ Aitken, R. G. (1942). Edmund Halley and Stellar Proper Motions. Astronomical Society of the Pacific Leaflets. 4 (164): 103—112. Bibcode:1942ASPL....4..103A.
  32. ↑ Holberg, 2007, pp. 41—42
  33. ↑ Daintith, John; Mitchell, Sarah; Tootill, Elizabeth; Gjertsen, D. (1994). Biographical Encyclopedia of Scientists. CRC Press. с. 442. ISBN 0-7503-0287-9.
  34. ↑ Huggins, W. (1868). Further observations on the spectra of some of the stars and nebulae, with an attempt to determine therefrom whether these bodies are moving towards or from the Earth, also observations on the spectra of the Sun and of Comet II. Philosophical Transactions of the Royal Society of London. 158: 529—564. Bibcode:1868RSPT..158..529H. doi:10.1098/rstl.1868.0022.
  35. ↑ Hearnshaw, John B. (2014). The analysis of starlight: two centuries of astronomical spectroscopy (вид. 2nd). New York, NY: Cambridge Univ. Pr. с. 88. ISBN 978-1-107-03174-6.
  36. ↑ Sirius is a future southern Pole Star. 11 лютого 2023.
  37. ↑ Tomkin, Jocelyn (Квітень 1998). Once and future celestial kings. Sky and Telescope. 95 (4): 59—63. Bibcode:1998S&T....95d..59T.
  38. ↑ Huygens, C. (1698). ΚΟΣΜΟΘΕΩΡΟΣ, sive De terris cœlestibus earumque ornatu conjecturae (лат.). The Hague: Apud A. Moetjens, bibliopolam. с. 137.
  39. ↑ Maskelyne, N. (1759). LXXVIII. A proposal for discovering the annual parallax of Sirius. Philosophical Transactions of the Royal Society. 51: 889—895. Bibcode:1759RSPT...51..889M. doi:10.1098/rstl.1759.0080.
  40. ↑ Henderson, T. (1840). On the parallax of Sirius. Memoirs of the Royal Astronomical Society. 11: 239—248. Bibcode:1840MmRAS..11..239H.
  41. ↑ Henderson, T. (1839). On the parallax of Sirius. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 5 (2): 5—7. Bibcode:1839MNRAS...5....5H. doi:10.1093/mnras/5.2.5.
  42. ↑ Holberg, 2007, p. 45
  43. ↑ а б Vallenari, A. та ін. (2023). Gaia Data Release 3. Summary of the content and survey properties. Astronomy and Astrophysics. 674: A1. arXiv:2208.00211. Bibcode:2023A&A...674A...1G. doi:10.1051/0004-6361/202243940. S2CID 244398875. Gaia DR3 record for this source at VizieR.
  44. ↑ van Leeuwen, F. (Листопад 2007). Validation of the new Hipparcos reduction. Astronomy and Astrophysics. 474 (2): 653—664. arXiv:0708.1752. Bibcode:2007A&A...474..653V. doi:10.1051/0004-6361:20078357. S2CID 18759600.
  45. ↑ Henry, Todd J. (1 липня 2006). The One Hundred Nearest Star Systems. RECONS. Архів оригіналу за 13 травня 2012. Процитовано 4 серпня 2006.
  46. ↑ The Brightest Stars. Royal Astronomical Society of New Zealand. Архів оригіналу за 18 лютого 2013. Процитовано 14 грудня 2007.
  47. ↑ а б в Sirius 2. SolStation. Архів оригіналу за 4 грудня 2018. Процитовано 4 серпня 2006.
  48. ↑ Angrum, Andrea (25 серпня 2005). Interstellar Mission. NASA/JPL. Процитовано 7 травня 2007.
  49. ↑ Bessel, F. W. (Грудень 1844). On the Variations of the Proper Motions of Procyon and Sirius. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 6 (11): 136—141. Bibcode:1844MNRAS...6R.136B. doi:10.1093/mnras/6.11.136a.
  50. ↑ Flammarion, Camille (Серпень 1877). The Companion of Sirius. The Astronomical Register. 15 (176): 186—189. Bibcode:1877AReg...15..186F.
  51. ↑ Craig, John; Gravatt, William; Slater, Thomas; Rennie, George. The Craig Telescope. craig-telescope.co.uk. Процитовано 3 січня 2011.
  52. ↑ Appletons' annual cyclopaedia and register of important events of the year: 1862. New York: D. Appleton & Company. 1863. с. 176.
  53. ↑ Adams, W. S. (Грудень 1915). The Spectrum of the Companion of Sirius. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 27 (161): 236—237. Bibcode:1915PASP...27..236A. doi:10.1086/122440. S2CID 122478459.
  54. ↑ Holberg, J. B. (2005). How Degenerate Stars Came to be Known as White Dwarfs. Bulletin of the American Astronomical Society. 37 (2): 1503. Bibcode:2005AAS...20720501H.
  55. ↑ Hanbury Brown, R.; Twiss, R. Q. (1958). Interferometry of the Intensity Fluctuations in Light. IV. A Test of an Intensity Interferometer on Sirius A. Proceedings of the Royal Society of London. 248 (1253): 222—237. Bibcode:1958RSPSA.248..222B. doi:10.1098/rspa.1958.0240. S2CID 124546373.
  56. ↑ а б Barstow, M. A.; Bond, Howard E.; Holberg, J. B.; Burleigh, M. R.; Hubeny, I.; Koester, D. (2005). Hubble Space Telescope spectroscopy of the Balmer lines in Sirius B. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 362 (4): 1134—1142. arXiv:astro-ph/0506600. Bibcode:2005MNRAS.362.1134B. doi:10.1111/j.1365-2966.2005.09359.x. S2CID 4607496.
  57. ↑ Backman, D. E. (30 червня – 11 липня 1986). IRAS observations of nearby main sequence stars and modeling of excess infrared emission. У Gillett, F. C.; Low, F. J. (ред.). Proceedings, 6th Topical Meetings and Workshop on Cosmic Dust and Space Debris. Т. 6. Toulouse, France: COSPAR and IAF. с. 43—46. Bibcode:1986AdSpR...6...43B. doi:10.1016/0273-1177(86)90209-7. ISSN 0273-1177.
  58. ↑ Brosch, 2008, p. 126
  59. ↑ Schaaf, Fred (2008). The Brightest Stars. Hoboken, New Jersey: John Wiley & Sons. с. 94. ISBN 978-0-471-70410-2.
  60. ↑ Mullaney, James (Березень 2008). Orion's Splendid Double Stars: Pretty Doubles in Orion's Vicinity. Sky and Telescope. Sky & Telescope. Процитовано 1 лютого 2008.
  61. ↑ Sordiglioni, Gianluca (2016). 06451-1643 AGC 1AB (Sirio). Double Star Database. Процитовано 17 квітня 2020.
  62. ↑ а б Benest, D.; Duvent, J. L. (Липень 1995). Is Sirius a triple star?. Astronomy and Astrophysics. 299: 621—628. Bibcode:1995A&A...299..621B. – For the instability of an orbit around Sirius B, see § 3.2.
  63. ↑ Bonnet-Bidaud, J. M.; Pantin, E. (Жовтень 2008). ADONIS high contrast infrared imaging of Sirius-B. Astronomy and Astrophysics. 489 (2): 651—655. arXiv:0809.4871. Bibcode:2008A&A...489..651B. doi:10.1051/0004-6361:20078937. S2CID 14743554.
  64. ↑ Andrew, le Page (6 квітня 2017). New Hubble observations of the Sirius system. drewexmachina.com. Процитовано 21 березня 2018.
  65. ↑ Vigan, A.; Gry, C.; Salter, G.; Mesa, D.; Homeier, D.; Moutou, C.; Allard, F. (2015). High-contrast imaging of Sirius A with VLT/SPHERE: looking for giant planets down to one astronomical unit. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 454 (1): 129—143. arXiv:1509.00015. Bibcode:2015MNRAS.454..129V. doi:10.1093/mnras/stv1928. S2CID 119260068.
  66. ↑ Lucas, Miles; Bottom, Michael; Ruane, Garreth; Ragland, Sam (2022). An imaging search for post-main-sequence planets of Sirius B. The Astronomical Journal. 163 (2): 81. arXiv:2112.05234. Bibcode:2022AJ....163...81L. doi:10.3847/1538-3881/ac4032. S2CID 245117921.
  67. ↑ King, Bob (22 грудня 2014). Have A Sirius-ly Scintillating Holiday!. Sky & Telescope. AAS Sky Publishing LLC.
  68. ↑ Holberg, 2007, p. 157
  69. ↑ Holberg, 2007, p. 162
  70. ↑ а б в г д Whittet, D. C. B. (1999). A physical interpretation of the 'red Sirius' anomaly. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 310 (2): 355—359. Bibcode:1999MNRAS.310..355W. doi:10.1046/j.1365-8711.1999.02975.x.
  71. ↑ Schlosser, W.; Bergmann, W. (Листопад 1985). An early-medieval account on the red colour of Sirius and its astrophysical implications. Nature. 318 (6041): 45—46. Bibcode:1985Natur.318...45S. doi:10.1038/318045a0. S2CID 4323130.
  72. ↑ McCluskey, Stephen C. (Січень 1987). The colour of Sirius in the sixth century. Nature (англ.). 325 (6099): 87. Bibcode:1987Natur.325...87M. doi:10.1038/325087a0. ISSN 0028-0836. S2CID 5297220.
  73. ↑ van Gent, R. H. (Січень 1987). The colour of Sirius in the sixth century. Nature. 318 (325): 87—89. Bibcode:1987Natur.325...87V. doi:10.1038/325087b0. S2CID 186243165.
  74. ↑ Holberg, 2007, p. 163
  75. ↑ 江晓原 (1992). 中国古籍中天狼星颜色之记载. 天文学报 (кит.). 33 (4).
  76. ↑ Xiao-yuan, Jiang (Квітень 1993). The colour of Sirius as recorded in ancient Chinese texts. Chinese Astronomy and Astrophysics (англ.). 17 (2): 223—228. Bibcode:1993ChA&A..17..223J. doi:10.1016/0275-1062(93)90073-X.
  77. ↑ Adelman, Saul J. (8–13 липня 2004). The Physical Properties of normal A stars. Proceedings of the International Astronomical Union. Т. 2004. Poprad, Slovakia: Cambridge University Press. с. 1—11. Bibcode:2004IAUS..224....1A. doi:10.1017/S1743921304004314.
  78. ↑ а б Holberg, 2007, p. 214
  79. ↑ Bragança, Pedro (15 липня 2003). The 10 Brightest Stars. SPACE.com. Архів оригіналу за 16 червня 2009. Процитовано 4 серпня 2006.
  80. ↑ Royer, F.; Gerbaldi, M.; Faraggiana, R.; Gómez, A. E. (2002). Rotational velocities of A-type stars. I. Measurement of v sin i in the southern hemisphere. Astronomy and Astrophysics. 381 (1): 105—121. arXiv:astro-ph/0110490. Bibcode:2002A&A...381..105R. doi:10.1051/0004-6361:20011422. S2CID 13133418.
  81. ↑ а б в г Kervella, P.; Thevenin, F.; Morel, P.; Borde, P.; Di Folco, E. (2003). The interferometric diameter and internal structure of Sirius A. Astronomy and Astrophysics. 407 (2): 681—688. arXiv:astro-ph/0306604. Bibcode:2003A&A...408..681K. doi:10.1051/0004-6361:20030994. S2CID 16678626.
  82. ↑ Aufdenberg, J.P.; Ridgway, S.T. та ін. (2006). First results from the CHARA Array: VII. Long-Baseline Interferometric Measurements of Vega Consistent with a Pole-On, Rapidly Rotating Star? (PDF). Astrophysical Journal. 645 (1): 664—675. arXiv:astro-ph/0603327. Bibcode:2006ApJ...645..664A. doi:10.1086/504149. S2CID 13501650. Архів оригіналу (PDF) за 15 липня 2007. Процитовано 9 листопада 2007.
  83. ↑ Petit, P.; Lignières, F.; Aurière, M. та ін. (Серпень 2011). Detection of a weak surface magnetic field on Sirius A: are all tepid stars magnetic?. Astronomy & Astrophysics. 532: L13. arXiv:1106.5363. Bibcode:2011A&A...532L..13P. doi:10.1051/0004-6361/201117573. ISSN 0004-6361. S2CID 119106028.
  84. ↑ Stellar mass and lifetime on the main sequence. NASA's cosmos (diagram). Процитовано 8 лютого 2021.
  85. ↑ Brosch, 2008, p. 198.
  86. ↑ Aurière, M. та ін. (Листопад 2010). No detection of large-scale magnetic fields at the surfaces of Am and HgMn stars. Astronomy and Astrophysics. 523: A40. arXiv:1008.3086. Bibcode:2010A&A...523A..40A. doi:10.1051/0004-6361/201014848. S2CID 118643022.
  87. ↑ Gray, R.O.; Corbally, C.J.; Garrison, R.F.; McFadden, M.T.; Robinson, P.E. (2003). Contributions to the Nearby Stars (NStars) Project: Spectroscopy of stars earlier than M0 within 40 parsecs: The Northern Sample. I. Astronomical Journal. 126 (4): 2048—2059. arXiv:astro-ph/0308182. Bibcode:2003AJ....126.2048G. doi:10.1086/378365. S2CID 119417105.
  88. ↑ Qiu, H. M.; Zhao, G.; Chen, Y. Q.; Li, Z. W. (2001). The Abundance Patterns of Sirius and Vega. The Astrophysical Journal. 548 (2): 953—965. Bibcode:2001ApJ...548..953Q. doi:10.1086/319000. S2CID 122558713.
  89. ↑ Berke, Daniel (2 жовтня 2018). Gravitational Redshift and the Pup: Measuring the Mass of Sirius B. astrobites.org.
  90. ↑ Imamura, James N. (2 жовтня 1995). Cooling of White Dwarfs. University of Oregon. Архів оригіналу за 15 грудня 2006. Процитовано 3 січня 2007.
  91. ↑ Siess, Lionel (2000). Computation of Isochrones. Institut d'Astronomie et d'Astrophysique, Université libre de Bruxelles. Процитовано 24 березня 2007.
  92. ↑ Palla, Francesco (16–20 травня 2005). Stellar evolution before the ZAMS. Proceedings of the international Astronomical Union 227. Italy: Cambridge University Press. с. 196—205. Bibcode:1976IAUS...73...75P.
  93. ↑ Koester, D.; Chanmugam, G. (1990). Physics of white dwarf stars. Reports on Progress in Physics. 53 (7): 837—915. Bibcode:1990RPPh...53..837K. doi:10.1088/0034-4885/53/7/001. S2CID 250915046.
  94. ↑ Holberg, J. B.; Barstow, M. A.; Burleigh, M. R.; Kruk, J. W.; Hubeny, I.; Koester, D. (2004). FUSE observations of Sirius B. Bulletin of the American Astronomical Society. 36: 1514. Bibcode:2004AAS...20510303H.
  95. ↑ Frommert, Hartmut; Kronberg, Christine (26 квітня 2003). The Ursa Major Moving Cluster, Collinder 285. SEDS. Архів оригіналу за 20 грудня 2007. Процитовано 22 листопада 2007.
  96. ↑ King, Jeremy R.; Villarreal, Adam R.; Soderblom, David R.; Gulliver, Austin F.; Adelman, Saul J. (2003). Stellar Kinematic Groups. II. A Reexamination of the Membership, Activity, and Age of the Ursa Major Group. Astronomical Journal. 125 (4): 1980—2017. Bibcode:2003AJ....125.1980K. doi:10.1086/368241.
  97. ↑ Croswell, Ken (27 липня 2005). The life and times of Sirius B. astronomy.com. Процитовано 19 жовтня 2007.
  98. ↑ Eggen, Olin J. (1992). The Sirius supercluster in the FK5. Astronomical Journal. 104 (4): 1493—1504. Bibcode:1992AJ....104.1493E. doi:10.1086/116334.
  99. ↑ Olano, C. A. (2001). The Origin of the Local System of Gas and Stars. The Astronomical Journal. 121 (1): 295—308. Bibcode:2001AJ....121..295O. doi:10.1086/318011. S2CID 120137433.
  100. ↑ а б Wendorf, Fred; Schild, Romuald (2001). Holocene Settlement of the Egyptian Sahara: Volume 1, The Archaeology of Nabta Plain (Google Book Search preview). Springer. с. 500. ISBN 0-306-46612-0.
  101. ↑ Holberg, 2007, pp. 4—5
  102. ↑ а б в Holberg, 2007, p. 20
  103. ↑ Климишин, 1981, с. 81-82.
  104. ↑ Пришляк М. П., Кравцова О. М. Астрономія (профільний рівень, за навчальною програмою авторського колективу під керівництвом Яцківа Я. С.) : підруч. для 11 кл. закл. загал. серед. освіти. — Харків : Ранок, 2019. — С. 10. — ISBN 678-617-09-5239-4.
  105. ↑ Канікули. Горох.
  106. ↑ Гомер (2013). Пісня 22. Убивство Гектора. Рядки 27-31. Іліада (пер. зі старогрецької Бориса Тена) (PDF). Харків: Фоліо. ISBN 978-966-03-5461-6.
  107. ↑ Holberg, 2007, p. 19
  108. ↑ Ovid. Fasti IV, lines 901–942.
  109. ↑ Holberg, 2007, p. 22
  110. ↑ Holberg, 2007, p. 23
  111. ↑ Käppel, Lutz (2006). Opora. У Cancik, Hubert; Schneider, Helmuth (ред.). Brill's New Pauly. Переклад: Christine F. Salazar. Kiel: Brill Reference Online. doi:10.1163/1574-9347_bnp_e832290. Процитовано 20 червня 2023.
  112. ↑ Arnott, William Geoffrey (1955). A Note on Alexis' Opora. Rheinisches Museum für Philologie. 98 (4): 312—15. JSTOR 41243800. Процитовано 20 червня 2023.
  113. ↑ Doostkhah, Jalil (1996). Avesta. Kohantarin Sorōdhāye Irāniān. Tehran: Morvarid Publications. ISBN 964-6026-17-6.
  114. ↑ West, E. W. (2004) [Created 1895–1910]. Pahlavi Texts. Routledge Curzon. ISBN 0-7007-1544-4.
  115. ↑ Razi, Hashem (2002). Encyclopaedia of Ancient Iran. Tehran: Sokhan Publications. ISBN 964-372-027-6.
  116. ↑ Ferdowsi, A. (2003). Shahnameh e Ferdowsi. Bank Melli Iran Publications. ISBN 964-93135-3-2.
  117. ↑ Holberg, 2007, p. 24
  118. ↑ Ан-Наджм 53:49  (Якубович)
  119. ↑ Tafsir Ibn Kathir: Surah An-Najm 53:49. Quran.com.
  120. ↑ Allen, Richard Hinckley (1899). Star Names: Their Lore and Meaning. G.E. Stechert. с. 123.
  121. ↑ а б Gravrand, Henry, «La civilisation sereer : Pangool», vol. 2, Les Nouvelles Editions Africaines du Sénégal, (1990) pp. 20–21, 149—155, ISBN 2-7236-1055-1.
  122. ↑ а б Clémentine Faïk-Nzuji Madiya, Canadian Museum of Civilization, Canadian Centre for Folk Culture Studies, International Centre for African Language, Literature and Tradition (Louvain, Belgium). ISBN 0-660-15965-1. pp. 5, 27, 115.
  123. ↑ Griaule, Marcel (1965). Conversations with Ogotemmeli: An Introduction to Dogon Religious Ideas. International African Institute. ISBN 0-19-519821-2. (many reprints) Originally published in 1948 as Dieu d'Eau.
  124. ↑ Griaule, Marcel; Dieterlen, Germaine (1965). The Pale Fox. Institut d'Ethnologie. Originally published as Le Renard Pâle.
  125. ↑ Bernard R. Ortiz de Montellano. The Dogon Revisited. Архів оригіналу за 16 лютого 2013. Процитовано 13 жовтня 2007.
  126. ↑ Philip Coppens. Dogon Shame. Архів оригіналу за 27 грудня 2012. Процитовано 13 жовтня 2007.
  127. ↑ van Beek, W. A. E.; Bedaux; Blier; Bouju; Crawford; Douglas; Lane; Meillassoux (1991). Dogon Restudied: A Field Evaluation of the Work of Marcel Griaule. Current Anthropology. 32 (2): 139—167. doi:10.1086/203932. JSTOR 2743641. S2CID 224796672.
  128. ↑ Brosch, 2008, p. 65
  129. ↑ Galvan, Dennis Charles, The State Must be our Master of Fire: How Peasants Craft Culturally Sustainable Development in Senegal, Berkeley, University of California Press, (2004), pp. 86–135, ISBN 978-0-520-23591-5.
  130. ↑ Holberg, 2007, pp. 25—26
  131. ↑ Henry, Teuira (1907). Tahitian Astronomy: Birth of Heavenly Bodies. The Journal of the Polynesian Society. 16 (2): 101—04. JSTOR 20700813.
  132. ↑ About Macquarie University — Naming of the University. Macquarie University official website. Macquarie University. 2007. Процитовано 27 грудня 2007.
  133. ↑ Henderson G, Stanbury M (1988). The Sirius:Past and Present. Sydney: Collins. с. 38. ISBN 0-7322-2447-0.
  134. ↑ Royal Australian Navy (2006). HMAS Sirius:Welcome Aboard. Royal Australian Navy – Official Site. Commonwealth of Australia. Процитовано 23 січня 2008.
  135. ↑ Lockheed Sirius "Tingmissartoq", Charles A. Lindbergh. Smithsonian : Національний музей авіації та космонавтики. Smithsonian Institution.
  136. ↑ Mitsubishi Motors history. Mitsubishi Motors – South Africa Official Website. Mercedes Benz. 2007. Архів оригіналу за 30 грудня 2007. Процитовано 27 січня 2008.
  137. ↑ Sirius Satellite Radio, Inc. – Company Profile, Information, Business Description, History, Background Information on Sirius Satellite Radio, Inc. Net Industries, LLC. Процитовано 22 січня 2008.
  138. ↑ Duarte, Paulo Araújo. Astronomia na Bandeira Brasileira. Universidade Federal de Santa Catarina. Архів оригіналу за 2 травня 2008. Процитовано 9 липня 2009.
  139. ↑ McEnery, Paul (16 січня 2001). Karlheinz Stockhausen. Salon.com. Архів оригіналу за 3 листопада 2012.
  140. ↑ Service, Tom (13 жовтня 2005). Beam Me up, Stocky. The Guardian.
  141. ↑ Michael Kurtz, Stockhausen. Eine Biografie. Kassel, Bärenreiter Verlag, 1988: p. 271.
  142. ↑ Brosch, 2008, p. 33
  143. ↑ Allen, Richard Hinckley (1899). Star-names and their meanings. New York: G.E. Stechert. с. 117—131.
  144. ↑ The dark etymology behind the Black family tree. Harry Potter. 10 листопада 2017. Процитовано 31 січня 2026.
  145. ↑ Holberg, 2007, p. 184–189

Джерела

  • Климишин, Іван Антонович. Сіріус... червоніший від Марса? // Перлини зоряного неба. — Київ : Радянська школа, 1981. — С. 81-84.
  • Brosch, Noah. Sirius revealed – a synthesis of the information // Sirius matters. — Dordrecht : Springer Netherlands, 2008. — Т. 354. — С. 185–202. — (Astrophysics and space science library) — ISBN 978-1-4020-8318-1. — DOI:10.1007/978-1-4020-8319-8_10.
  • Holberg, Jay Brian. Sirius: Brightest Diamond in the Night Sky. — Berlin : Springer, 2007. — (Springer Praxis Books in Popular Astronomy) — ISBN 978-0-387-48941-4.
Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).