Чернігівське князівство
| Чернігівське князівство | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Руське князівство XI—XIII ст. | |||||||||
| |||||||||
 Терени Чергінівського князівства
| |||||||||
| Столиця | Чернігів | ||||||||
| Мови | Давньоруська мова, мерянська, мещерська, ерзянська. | ||||||||
| Релігії | Православ'я | ||||||||
| Форма правління | монархія | ||||||||
| князі | |||||||||
| Мстислав Хоробрий (перший місцевий Рюрикович) | |||||||||
| Святослав Ярославич | |||||||||
| Олег Святославич | |||||||||
| Історія | |||||||||
• Засновано | XI ст. | ||||||||
• Ліквідовано | 1401 | ||||||||
| Населення | |||||||||
| |||||||||
 Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Чернігівське князівство
| |||||||||
засновника Чернігівського князівства
Чернігівське князівство — середньовічна феодальна держава, в якій правили представники династії Рюриковичів, а з XIV ст. — Гедиміновичів. Князівство займало території сучасної Чернігівщини і Сіверщини з центром у місті Чернігів. Виокремлення було пов'язано з конфліктом між синами Володимира Святославича — Ярославом, який князював у Києві, й Мстиславом Тмутороканським, котрий 1024 р. захопив Чернігів і переміг брата в битві під Лиственом[1][2].
Територія
Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні річок Десни й Сейму, на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і частково в'ятичів і дреговичів.
Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста: Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Карачев, Козельськ, Кроми, Трубчевськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Біловеж, Вир, Глібль, Оргощ, Хоробор, Морівськ, Вщиж, Бохмач та інші. Загалом у князівстві налічувалося понад 40 міст.
Володіння й вплив Чернігівського князівства до XII століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство). Чернігівська земля поділялася на 16 уділів (найбільший із них — Новгород-Сіверське князівство).
Історія
До XI ст. в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данини, судівництва й оборони краю від зовнішніх ворогів, в основному, кочовиків. У 1024—1036 роках Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, який перейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській гілці Рюриковичів.
Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду князів (1097) Чернігово-Сіверська земля дісталося синам Святослава Ярославича — Давиду, Олегу і Ярославу. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів.
Чернігівська династія володіла деякий час в XI — XIII ст. Києвом. Це було за Великого князя Святослава II Ярославича (1073—1076), його онуків Всеволода II (1139—1146) й Ігоря II (1146—1147) Ольговичів, Ізяслава III Давидовича (1157—1161), Святослава III Всеволодовича (1176—1194 з перервами), Всеволода Святославича Чермного (1206—1212), Михайла Всеволодовича (1238—1246). При цьому вони (або їх родичі) зберігали безпосередню владу й над Чернігівським князівством.
У першій половині XII ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південний схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з половцями, що виступали або союзниками чернігівських князів у їхній зовнішній політиці та внутрішніх усобицях, або противниками в їхній експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 року, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.
Коли послабли східні зв'язки Чернігівського князівства, політика чернігівських князів звернулася на північний захід у бік білоруських земель, де князівство стало сюзереном полоцьких князів; натомість не вдалося їм закріпити свої позиції в Новгороді.
У першій половині XIII століття, внаслідок подальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. В 1223 році у битві на Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.
18 жовтня 1239 Чернігів захопили монголи, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини. Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди (леґенда зробила з нього мученика за віру). Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню залежність від Золотої Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ. Останнім знаним чернігівським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).
У 1355—1356 роках Чернігів був звільнений від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під керівництвом литовського князя Ольгерда Гедиміновича, який приєднав землі Чернігівського князівства до Великого князівства Литовського і Руського. Відомо, що в Чернігові був удільним князем Роман Михайлович (імовірно, з руської династії), який загинув у Смоленську в 1401 році. Протягом перебування в складі Великого князівства Литовського і Руського землі Чернігівського князівства кілька разів змінювали господаря.
У 1496 році Великий князь Литовський Олександр Казимирович надає Чернігів «для годування» князю-московиту Семену Можайському, який попросив політичного притулку в Литві, тому що ворогував із великим князем Московським Іваном III. Але вже 1500 року цей князь, вчинивши державну зраду, разом з іншими сіверськими князями-емігрантами з Московії, переходить на державну службу до московського князя Івана III, що спровокувало чергову московсько-литовську війну. У квітні 1500 року Чернігів було окуповано московськими військами. За мирним договором 1503 р. всі сіверські міста відійшли до Московської держави.
Питання про Сіверщину залишалось одним з найгостріших моментів московсько-литовських відносин. У 1507—1508 роках відбулась ще одна московсько-литовська війна, але Литовсько-Руській державі вдалося повернути собі лише місто Любеч.
Лише в 1618 році, згідно з Деулінським перемир'ям, Чернігово-Сіверські землі повернуто Речі Посполитій, а Чернігів став центром Чернігівського воєводства.
Економіка
Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Русі, зокрема значним центром ювелірного мистецтва, свідченням чого є так званний «Чернігівський птах».
Гроші
Див. також
Примітки
- ↑ Котляр, 2013, с. 250.
- ↑ Русина, 1998, с. 30-35.
Джерела та література
- А. Г. Плахонін. Чернігівське князівство [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 521. — ISBN 978-966-00-1359-9.
- А. Г. Плахонін. Чернігівське Велике княжіння [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // там же, с.519
- Грушевський М. Історія України-Руси, тт. І — IV
- Голубовский Н. История Северской Земли до половины XIV ст. Київ 1882
- Багалій Д. История Северской Земли до половины XIV ст. К. 1882
- Андріяшев О. Нарис історії колонізації Сіверської Землі до початку XVI в. ЗІФВ ВУАН, т. XX. К. 1928
- Kuczyński S. М. Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rzadami Litwy. Варшава 1936
- Мавродин В. Очерки истории Левобережной Украины. Л. 1940
- Kuczyński S. M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X — XVII w. Варшава 1965
- Зайцев А. Черниговское Княжество, древнерусские княжества X — XIII ст. М. 1975
- Ассев Ю. Джерела. Мистецтво Київської Русі. К. 1980
- Dimnik M. Mikhail, Prince of Czernigow and Grand Prince of Kiev 1224 — 1246. Торонто 1981.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Україна: литовська доба 1320—1569. Русина О., Сварник І., Войтович Л. та ін. — К.:Балтія-Друк, 2011. — 176 с.
- Русина, Олена (1998). «Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського» К., 1998. — 244 с. ISBN 966-02-0737-7.
{{cite book}}: символ нерозривного пробілу в|назва=на позиції 69 (довідка) - Котляр, Микола (2013). Удельная раздробленность Руси – К.: Институт истории Украины, 2013. – 270 с.
Посилання
- Чернігівське князівство [Архівовано 28 травня 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.
|
Це незавершена стаття про Київську Русь. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).