YaChudo

Овен (сузір'я)

Переглядів: 0. Оновлено 13.11.2026.

Ця стаття про сузір'я в астрономії. Про знак зодіаку в астрології див. Овен (знак зодіаку). Про інші значення див. Овен.
Овен
Овен
Овен
Латинська назваAries
Род. відмінокArietis
СкороченняAri
Пряме піднесення3год хв
межівід 1год 40хв до 3год 22хв
Схилення20° '
межівід 9° 55' до 30° 40'
Площа441 кв.град.(39)
Зорі2 яскравіших від 3m
23 яскравіших від 5,5m
Найяскравіша зоряАльфа Овна 2,01m
Метеорні потокиАрієтіди, Травневі Арієтіди, Епсилон-Арієтіди
Суміжні сузір'я
Спостерігається в широтах між +90° i −59°
Існує з античності. Запропоноване

Ове́н (лат. Aries) — сузір'я зодіаку, розташоване в Північній півкулі небесної сфери між Рибами на заході та Тельцем на сході. Назва Aries з латинської означає «баран», а його традиційний астрологічний символ — ♈︎. Сузір'я було описане астрономом Птолемеєм у II столітті й залишається одним із 88 сучасних сузір'їв. За розміром Овен посідає 39-те місце серед усіх сузір'їв, займаючи площу 441 квадратний градус (приблизно 1,1 % небесної сфери)[1].

Овен зображував барана ще з пізньовавилонських часів. До цього зорі цього сузір'я утворювали постать працівника ферми. У різних культурах зорі Овна входили до складу різних сузір'їв — наприклад, у Китаї вони уособлювали двох інспекторів, а на Маршаллових Островах — морську свиню.

Овен є відносно тьмяним сузір'ям і має лише чотири яскраві зорі: Гамаль (Альфа Овна, зоря другої величини), Шератан (Бета Овна, третьої величини), Мезартім (Гамма Овна, четвертої величини) та 41 Овна● (також четвертої величини). Об'єкти далекого космосу в межах сузір'я досить слабкі й включають кілька пар взаємодіючих галактик. З напрямку Овна видно кілька метеорних потоків, серед яких Денні арієтіди та Епсилон арієтіди.

Назва та етимологія

Українська назва «Ове́н» запозичена з церковнослов'янської мови, де овьнъ означав «баран». Схожі назви та значення сузір'я має в болгарській (ове́н), македонській (овен), сербохорватській (о'ван), чеській (oven), словенській (ôven) та польскій (owien) мові. Спорідненими вважаються назви в прусській (awins), латиській (àuns, avins) та литовській (ãvinas) мові. В російській мові сузір'я має назву Ове́н, в білоруській — Аве́н[2].

В англійській мові вислів «людина, народжена під знаком Овна» (англ. person born under the sign of Aries) з'явилося у 1894 році. Англійськомовна назва сузір'я Aries походить від д.-англ. Aries, з лат. aries — «баран» (споріднене з лат. arietare — «бодати»), від праіндоєвропейського кореня, що означає «стрибати, підскакувати» (також споріднене зі словами: лит. ėrytis, староцерк.-слов. jarici , вірм. oroj — «ягня»; грец. eriphos, д.-ірл. heirp — «козеня»)[3].

Історія та міфологія

Сузір'я Овна має складну історію формування: його межі, назви та значення змінювалися від шумеро-вавилонської традиції до сучасних визначень. Спершу в давніх текстах він описувався як конкретний малюнок зі зір, і з того часу залишається сузір'ям, хоча тепер охоплює як давній візерунок, так і навколишні зорі[4].

Стародавній Близький Схід (Вавилон і Шумер)

У описі вавилонського зодіаку, наведеному на глиняних табличках, відомих як MUL.APIN, сузір'я, що нині відоме як Овен, було останньою «станцією» вздовж екліптики. MUL.APIN являв собою докладні таблиці сходів і заходів зір, які використовували як сільськогосподарський календар. Сучасне сузір'я Овна тоді називали MULLÚ.ḪUN.GÁ, що перекладається як «землероб» або «найманий працівник»[5].

Хоча збірка MUL.APIN була створена приблизно у XII—XI столітті до н. е., вона відображає давнішу традицію, у якій Плеяди вважалися точкою весняного рівнодення — що справді відповідало дійсності на початку Середнього бронзового віку. Найдавніша відома згадка Овна як окремого сузір’я міститься на межових каменях (так званих ка kudurru), датованих приблизно 1350–1000 роками до н.е. На деяких із них зображення барана чітко відрізняється від інших знаків зодіаку. Перехід від ототожнення сузір’я із землеробом до образу барана відбувся пізніше, у вавилонській традиції, коли воно почало асоціюватися з божеством Думузі-Пастухом. На час створення MUL.APIN (близько 1000 року до н.е.) сучасний Овен уже поєднував у собі образи й Думузієвого барана, й найманого працівника. Точний момент цього переходу визначити складно через відсутність відповідних зображень Овна або інших фігур баранів[6].

Овен і Північна Муха на картці з набору Дзеркала Уранії, Лондон, бл. 1825

Стародавній Єгипет

У давньоєгипетській астрономії сузір'я Овна пов'язували з богом Амон-Ра, якого зображали у вигляді людини з головою барана. Він уособлював родючість і творчу силу. В цій ділянці неба розташовувалася точка весняного рівнодення, тому сузір'я називали «Покажчиком відродженого Сонця»[7]. У періоди року, коли Овен був добре видимий на небі, жерці переносили статуї Амон-Ра до храмів — цей ритуал зберігся у зміненій формі навіть у пізніші часи, коли ним зацікавилися перські астрономи. В Єгипті Овен також отримав титул «Володар голови», що підкреслювало його символічне та міфологічне значення[8].

Стародавня Греція та Рим

Овен, зображений у ранньосередньовічному валлійському рукописі Seryddiaeth Gynnar, прибл. 1000 р.

Сузір'я Овна остаточно утвердилося в астрономічній традиції лише в добу класичної Греції[9]. В елліністичній астрології його пов'язували із золотим бараном із грецького міфу, який за наказом Гермеса врятував Фрікса та Геллу, дітей царя Атаманта та його першої дружини Нефели, перенісши Фрікса до країни Колхіди[10][11][12]. За міфом, друга дружина Атаманта Іно ревнувала дітей Нефели й замислила їхню загибель. Щоб досягти цього, вона навмисне спричинила голод у Беотії, а потім підробила послання від Піфії, нібито той вимагав принести Фрікса в жертву, щоб припинити лихо. Коли Атамант уже збирався здійснити жертвоприношення на горі Лафістій, на допомогу прибув Овен, посланий Нефелою[13]. Під час польоту Гелла зірвалася з баранячої спини й потонула у протоках Дарданеллах, які на її честь стали називати Геллеспонтом[10][12][14].

Історично Овен зображували як присівшого, безкрилого барана з головою, поверненою у бік сузір'я Тельця. У своєму «Альмагесті» Птолемей зазначав, що Гіппарх позначав Альфу Овна (Alpha Arietis) як морду барана, хоча саму зорю він не включав у фігуру сузір'я. Замість цього її зазначали як «несформовану зорю» — «зорю над головою». У своєму атласі Atlas Coelestis Джон Флемстид дотримувався опису Птолемея та розташував її над головою барана[15][16]. Флемстид також, слідуючи загальній картографічній традиції, зобразив Овна в положенні лежачи[17].

Перша точка Овна — це місце весняного рівнодення, назване на честь сузір'я Овна. Назва виникла через те, що понад дві тисячі років тому Сонце перетинало небесний екватор із півдня на північ саме в Овні. Гіппарх визначив цю точку у 130 році до н. е., розташувавши її на південь від зорі Гамма Овна. Через прецесію рівнодень Перша точка Овна поступово змістилася в сузір'я Риб і до приблизно 2600 року н. е. перейде в сузір'я Водолія. Нині Сонце перебуває в Овні лише з кінця квітня до середини травня, хоча сузір'я досі асоціюють із початком весни[18][15][19].

Середньовічний ісламський світ

Середньовічні мусульманські астрономи по-різному зображували сузір'я Овна. Так, астрономи на кшталт Абд аль-Рахман аль-Суфі сприймали його як барана, наслідуючи традицію Птолемея. Водночас деякі ісламські небесні глобуси зображували Овна як невизначену чотириногу тварину з можливими рогами або навіть відростками, схожими на антени. Деякі ранні бедуїни бачили барана в іншій частині неба; у цьому варіанті Плеяди позначали хвіст барана. Загальноприйнята арабська конфігурація Овна складалася з тринадцяти зір у фігурі тварини та п'яти «несформованих» зір: чотири розташовані над задньою частиною тіла, а одна — суперечлива зоря над головою Овна. Зображення Абд аль-Рахман аль-Суфі відрізнялося від інших арабських астрономів і від Флемстида тим, що його Овен зображений у русі, біжить і озирається назад[20][21].

Азія

У традиційній китайській астрономії зорі сузір'я Овна входили до складу кількох окремих сузір'їв. Найяскравіші зорі — Альфа, Бета та Гамма Овна — утворювали сузір'я Lou (婁), назва якого перекладається як «зв'язок», «аркан» або «серп». Воно асоціювалося з обрядовим жертвоприношенням худоби. Цю ж назву мав і 16-й місячний особняк, у якому під час осіннього рівнодення спостерігався повний Місяць. Існує також інтерпретація, за якою сузір'я Lou символізувало жінку, що несе на голові кошик із їжею, тобто було пов'язане з часом жнив. Зорі 35, 39 і 41 Овна належали до сузір'я Wei (胃) — «живіт», що символізувало ситість і багатство зерносховищ, і дало назву 17-му місячному особняку, пов'язаному з коморами. Зорі Дельта та Зета Овна входили до сузір'я Tianyin (天陰) — «Небесна тінь», яке вважалося уособленням мисливського супутника імператора[22][23].

У давньоіндійській (ведичній) астрономії, подібно до китайської системи, перший місячний особняк називався Ашвіні (Aśvinī) — на честь традиційних назв для зір Бета та Гамма Овна, відомих як Ашвіни (близнюки-візничі). Оскільки індуїстський новий рік починався у день весняного рівнодення, у «Ріґведі» міститься понад п'ятдесят гімнів, присвячених цим божественним близнюкам, що робить їх одними з найпомітніших персонажів тексту. Саме сузір'я Овна в Індії було відоме під назвами Аджа (Aja) та Меша (Meṣa).

Інші регіони

В давньоєврейській астрономічній традиції Овен мав назву Талех (Taleh), що означає «ягня». Він символізував одне з племен Ізраїлю — Симеона або Гада, а загалом уособлював «Ягня світу». У сусідніх народів — сирійців — це сузір'я звали Амру (Amru), а у тюрків — Кузі (Kuzi)[8].

На протилежному боці світу, на Маршаллових островах, кілька зір з Овна входили до сузір'я, що зображало дельфіна, разом зі зорями з сузір'їв Кассіопеї, Андромеди та Трикутника. Зорі Альфа, Бета й Гамма Овна утворювали голову дельфіна, зорі Андромеди — його тіло, а яскраві зорі Кассіопеї — хвіст[24]. Інші полінезійські народи також знали Овна: на Маркізьких островах його називали На-пай-ка, а сузір'я Піпірі у народу маорі відповідало сучасному Овну[25].

В індігенній перуанській астрономії існувало сузір'я, до складу якого входила більшість тих самих зір, що й до Овна. Його називали місяцем ринку або колінчастою терасою — воно нагадувало про час проведення щорічного свята врожаю Айрі Гуай (Ayri Huay)[26].

Затвердження сузір'я

У 1612 році Петрус Планцій ввів сузір'я Бджоли (лат. Apes), що складалося з невеликої групи зір, які зараз називають 33 Овна, 35 Овна, 39 Овна та 41 Овна[27]. У 1624 році Якоб Барч перейменував сузір'я на Осу (лат. Vespa), можливо, маючи на меті уникнути плутанини з іншим сузір'ям, створеним Планцієм у 1598 році, яке Баєр у 1603 році назвав Бджолою (лат. Apis). Планцій у 1612 році та Блеу в 1602 році назвали це давніше сузір'я Муха, однак Баєр, очевидно, не знав про це[28]. У 1679 році Огюстен Руає використав ці зорі для свого сузір'я Лілія (лат. Lilium, символізує лілію та створене на честь покровителя Руає, короля Людовика XIV)[27]. Нарешті, Гевелій у своєму каталозі 1690 року назвав сузір'я Мухою, а пізніші астрономи перейменували її на Північну Муху, щоб відрізняти від Південної Мухи[29].

У 1922 році Міжнародний астрономічний союз затвердив сузір'я під назвою Овен, визначивши рекомендовану трилітерну абревіатуру «Ari»[30]. Офіційні межі сузір'я Овна були визначені в 1930 році Еженом Дельпортом у вигляді багатокутника з 12 сегментів. Його пряме сходження знаходиться між 1h 46.4m та 3h 29.4m, а схилення — між 10,36° та 31,22° в екваторіальній системі координат[31].

Зорі

Яскраві зорі

Сузір'я Овна з позначеннями деяких зір

Астеризм із трьох зір

Сузір'я Овна має три яскраві зорі, що утворюють астеризм. Вони позначені Йоганном Баєром як Альфа, Бета та Гамма Овна. Альфа (Хамаль) і Бета (Шератан) часто використовуються для навігації[32][33]. Є також ще одна зоря, яка є яскравішою за четверту величину — 41 Овна (Бгарані[34]).

  • Шератан (β Овна) — це блакитно-біла зоря з видимою зоряною величиною 2,64. Її традиційна назва походить від арабського слова «шаратайн», яке означає «дві ознаки», що стосується як Бети, так і Гамми Овна, розташованих так, що вони слугували провісниками весняного рівнодення. У бедуїнів ці дві зорі були відомі як «карна аль-хамаль» або «роги барана»[41]. Шератан знаходиться на відстані 59 світлових років від Землі[42], має світність 11 L☉ та абсолютну зоряну величину 2,1[40]. Це спектроскопічна подвійна зоря, другий компонент якої відомий лише завдяки аналізу спектра[43][44]. Головна зоря має спектральний клас A5[36]. У 1903 році Герман Карл Фоґель визначив, що Шератан є спектроскопічною подвійною зорею, а в 1907 році Ганс Лудендорф встановив її орбіту. Відтоді об'єкт досліджується через свою ексцентричну орбіту[44].
  • Мезартім (γ Овна) — подвійна зоря з двома білими компонентами, розташованими на насиченому зоряному полі з зорями величини 8–12. Її традиційна назва має суперечливі версії походження. Вона може бути спотворенням арабського слова «аль-шаратайн», що означає «пара», або слова, що означає «жирний баран»[45][35][46]. Водночас вона може походити від санскриту як «перша зоря Овна» або від івриту як «служителі», що є нетиповими мовами для походження назв зір[35]. Разом із Бетою Овна, у бедуїнів зоря була відома як «карна аль-хамаль» або ж «роги барана»[41]. Видима величина головної зорі становить 4,59, а другої — 4,68[40]. Система розташована на відстані 164 світлових років від Землі[47]. Компоненти розділені 7,8 кутовими секундами[48], а сумарна видима величина системи становить 3,9[36]. Світність головної зорі становить 60 L☉, а другої 56 L☉ відповідно. Головною є зоря спектрального класу A з абсолютною величиною 0,2, а друга — зорею класу B9 з абсолютною величиною 0,4 [40]. Кут між компонентами становить 1°[48]. Месартім була відкрита як подвійна зоря Робертом Гуком у 1664 році, що стало одним із перших таких телескопічних відкриттів. Головна зоря γ1 Овна, належить до змінних типу α2 Гончих Псів, має амплітуду зміни яскравості 0,02 величини та період 2,607 доби. Вона вирізняється незвично сильними лініями випромінювання кремнію[44].

Подвійні зорі

Сузір'я містить кілька подвійних зір, зокрема Епсилон, Лямбду та Пі Овна.

  • ε Овна є подвійною зорею з двома білими компонентами: головна має видиму величину 5,2, а друга 5,5. Система розташована на відстані 290 світлових років від Землі[37]. Її сумарна видима величина становить 4,63, абсолютна величина головної зорі — 1,4, а спектральний клас — A2. Компоненти розділені на 1,5 кутових секунд[40].
  • λ Овна це широка подвійна зоря з білою головною та жовтою другою. Видима величина головної зорі становить 4,8, а другої 7,3[37]. Головна розташована на відстані 129 світлових років від Землі[49], має абсолютну величину 1,7 і належить до спектрального класу F0[40]. Компоненти розділені на 36 кутових секунд під кутом 50°; зоряна пара лежить на 0,5° на схід від 7 Овна[48].
  • π Овна є закритою подвійною зорею з блакитно-білою головною та білою другою. Головна має видиму величину 5,3, а друга 8,5[37]. Головна зоря розташована на відстані 776 світлових років від Землі[50] і сама є широкою подвійною зорею з розділенням у 25,2 кутової секунди; третій компонент має величину 10,8. Головна і друга зорі розділені на 3,2 кутової секунди[40].

Інші зорі

Більшість інших зір Овна, видимих неозброєним оком, мають зоряні величини від 3 до 5.

  • δ Овна, звана Ботейн (Boteïn), це зоря величини 4,35, розташована на відстані 170 світлових років. Вона має абсолютну величину −0,1 і належить до спектрального класу K2[40][51].
  • ζ Овна має величину 4,89, розташована за 263 світлових роки, належить до спектрального класу A0 і має абсолютну величину 0,0[40][52].
  • 14 Овна це зоря величини 4,98, розташована за 288 світлових років, належить до класу F2 та має абсолютну величину 0,6 [40][53]
  • 39 Овна (Lilii Borea[54]) це подібна зоря величини 4,51, на відстані 172 світлових років, спектрального класу K1 з абсолютною величиною 0,0[40][55].
  • 35 Овна це тьмяна зоря величини 4,55, розташована за 343 світлових роки, класу B3 з абсолютною величиною −1,7 [40][56].
  • 41 Овна, відома також як c Овна та Наїр аль-Бутейн, це яскравіша зоря величини 3,63, розташована за 165 світлових років. Вона належить до класу B8, має світність 105 L☉ та абсолютну величину −0,2[40][57].
  • 53 Овна це зоря-втікач величини 6,09, розташована на відстані 815 світлових років[44][58]. Її спектральний клас B2. Ймовірно, вона була викинута з Туманності Оріона приблизно п'ять мільйонів років тому, можливо, внаслідок вибуху наднової[44].

Врешті, зоря Тігардена є найближчою до Землі зорею в Овні. Це червоний карлик величини 15,14 та спектрального класу M6.5V. Маючи власний рух 5,1 кутової секунди на рік, вона є 24-ю найближчою зорею до Землі загалом[59].

Змінні зорі

В сузір'ї Овна є й змінні зорі, серед яких R та U Овна — змінні зорі типу Міра, а також T Овна, яка є напіврегулярною змінною зорею.

  • R Овна — це змінна зоря типу Міра, яскравість якої змінюється від мінімуму 13,7 до максимуму 7,4 із періодом 186,8 доби[40]. Вона розташована на відстані 4080 світлових років[60].
  • U Овна — це ще одна змінна типу Міра, що змінює яскравість від 15,2 до 7,2 із періодом 371,1 доби[40].
  • T Овна — це напівправильна змінна зоря, чия яскравість коливається від 11,3 до 7,5 із періодом 317 діб[40]. Вона знаходиться за 1630 світлових років від Землі[61].

Особливий інтерес у цьому сузір'ї становить SX Овна — обертова змінна зоря, яку вважають прототипом свого класу — гелієвих змінних зір. Зорі типу SX Овна мають дуже виражені емісійні лінії Гелію I та Кремнію III. Зазвичай це зорі головної послідовності спектральних класів B0p—B9p, зміни яскравості яких зазвичай непомітні неозброєним оком. Тому їх спостерігають фотометрично; періоди зміни яскравості зазвичай вкладаються в одну ніч. Подібно до змінних типу α2s, зорі SX Овна демонструють періодичні зміни світності та магнітного поля, що відповідають періоду обертання, але відрізняються від α2 Гончих Псів вищою температурою. Наразі відомо від 39 до 49 змінних зір типу SX Овна; десять із них позначені як «сумнівні» в Загальному каталозі змінних зір[62][62].

Об'єкти глибокого космосу

NGC 772 з позначеною надновою

У сузір'ї Овна перебуває низка галактик, що становлять інтерес для астрономічних досліджень.

NGC 772 — спіральна галактика з інтегральною зоряною величиною 10,3, розташована на південний схід від β Овна та за 15 кутових хвилин на захід від зорі 15 Овна[63]. Під час спостережень за допомогою аматорських телескопів відмічається її туманна структура та помітна еліптичність. Її розміри становлять 7,2 × 4,2 кутових хвилини, а поверхнева яскравість (зоряна величина 13,6) є значно нижчою за інтегровану. Класифікація SA(s)b вказує на відсутність перемички та кільця, наявність помірно вираженої опуклості й щільно закручених спіральних рукавів[64]. Північно-західний головний рукав містить численні області зореутворення[65], що, ймовірно, є наслідком гравітаційних взаємодій з іншими галактиками. Супутником NGC 772 є NGC 770, розташована на відстані близько 113 тис. світлових років. Разом вони внесені до Атласу пекулярних галактик (англ. Atlas of Peculiar Galaxies, ARP) як Arp 78. Діаметр NGC 772 сягає 240 тис. світлових років, а відстань до системи — 114 млн світлових років.

NGC 673 — спіральна галактика класу SAB(s)c з фронтальною орієнтацією. Це спіральна галактика зі слабкою перемичкою та слабо завитими рукавами. Вона не має кільця та має слабку опуклість, а її розміри становлять 2,5 на 1,9 кутових хвилин. Діаметр галактики — 171 тис. світлових років, відстань — 235 млн світлових років[66].

NGC 678 та NGC 680 утворюють пару галактик у сузір'ї Овна, розташованих на відстані близько 200 тис. світлових років одна від одної. Вони належать до групи NGC 691, яка знаходиться приблизно за 130 млн світлових років. NGC 678 — спіральна галактика з ребровою орієнтацією (4,5 × 0,8 кутових хвилини) і помітною пиловою смугою. NGC 680 — еліптична галактика з асиметричною межею, зоряною величиною 12,9; для NGC 678 цей показник становить 13,35. Діаметри галактик становлять 171 тис. і 72 тис. світлових років відповідно. NGC 691 — спіральна галактика, злегка нахилена до променя зору, з кількома спіральними рукавами, яскравим ядром і дифузною структурою, що зумовлює низьку поверхневу яскравість. Її діаметр становить 126 тис. світлових років, відстань — 124 млн світлових років[66].

NGC 877 — найяскравіший об'єкт у групі з восьми галактик, до якої входять також NGC 870, NGC 871 та NGC 876. Зоряна величина NGC 877 — 12,53, розміри — 2,4 × 1,8 кутових хвилини, діаметр — 124 тис. світлових років, відстань — 178 млн світлових років. Супутник NGC 876 розташований на відстані близько 103 тис. світлових років від ядра, з'єднаний з нею слабким потоком газу та пилу, що свідчить про гравітаційну взаємодію[66].

Arp 276 — пара взаємодіючих галактик NGC 935 та IC 1801[67].

NGC 821 — еліптична галактика класу E6, яка вирізняється наявністю слідів ранньої спіральної структури, рідкісної для об'єктів цього типу. Розміри галактики — 2,6 × 2,0 кутових хвилини, зоряна величина — 11,3, діаметр — 61 тис. світлових років, відстань — 80 млн світлових років[66]. Segue 2 — карликова галактика-супутник Чумацького Шляху, розташована в межах сузір'я Овна. Вважається можливим реліктом епохи реіонізації[68].

Метеорні потоки

Сузір'я Овна є джерелом кількох метеорних потоків, серед яких найбільш відомим є денний метеорний потік Арієтиди.

Потік Арієтид був відкритий 1947 року в обсерваторії Джодрелл-Бенк, коли Джеймс Гей і Г. С. Стюарт адаптували радіолокаційні системи, розроблені під час Другої світової війни, для метеорних спостережень[69]. Цей потік триває з 22 травня по 2 липня та досягає піку 7 червня, з максимальним зенітним часовим числом (англ. ZHR) до 54 метеорів. Арієтиди вважаються одним із найінтенсивніших денних метеорних потоків і пов'язані з групою комет Марсдена[70][71]. Імовірним батьківським тілом є астероїд Ікар. Через розташування радіанта на відстані приблизно 32° від Сонця деякі метеори можна побачити до світанку. Вони зазвичай спостерігаються як повільні «землетрощі», що починаються поблизу горизонту. Більшість метеорів потоку не видно неозброєним оком, однак їх можна фіксувати у радіодіапазоні завдяки іонізованому газу, що залишається після проходження метеора[72][73].

Серед інших відомих потоків, що мають радіант в Овні, — Дельта-Арієтиди. Вони активні з 8 грудня по 14 січня, з піковою активністю 9 грудня. Потік характеризується низькою інтенсивністю, але іноді формує яскраві вогняні кулі[74]. Середня швидкість метеорів становить приблизно 13,2 км/с. Вважається, що як північна, так і південна компоненти цього потоку пов'язані з навколоземним астероїдом 1990 HA[75].

Осінні Арієтиди спостерігаються з 7 вересня по 27 жовтня, досягаючи піку 9 жовтня[74]. Також до метеорних потоків, пов'язаних із сузір'ям Овна, належать Епсілон Арієтиди (активні з 12 по 23 жовтня)[76], Жовтневі Дельта Арієтиди, Сигма Арієтиди, Ню Арієтиди та Бета Арієтиди[77]. Потік Сигма Арієтид належить до IV класу й активний з 12 по 19 жовтня, з піком 19 жовтня, коли зенітне часове число становить менш як два метеори[78].

Планетарні системи

Сузір'я Овен містить кілька зір із підтвердженими екзопланетами.

  • Зоря HIP 14810 (спектральний клас G5) має три планети-гіганти, маса кожної з яких перевищує масу Землі більш ніж у десять разів[79].
  • Інша зоря — HD 12661 — належить до головної послідовності та має спектральний тип G. Вона трохи більша за Сонце та володіє двома планетами: перша має масу, що у 2,3 раза перевищує масу Юпітера, а друга — у 1,57 раза більша за нього[80].
  • HD 20367 — зоря спектрального класу G0, близька за розмірами до Сонця. У 2002 році навколо неї було відкрито планету з масою у 1,07 раза більшою за масу Юпітера, яка здійснює один оберт навколо зорі приблизно за 500 діб[81].
  • У 2019 році в межах огляду CARMENES, проведеного в Обсерваторії Калар-Альто, було повідомлено про виявлення двох екзопланет земної маси в системі зорі Тігардена, розташованої в сузір'ї Овна. Обидві планети знаходяться в зоні, придатній для життя[82].

Джерела

  1. ↑ IAU Constellations (англ.). Міжнародний астрономічний союз. Архів оригіналу за 4 червня 2013. Процитовано 12 серпня 2025.
  2. ↑ ОВЕН — ЕТИМОЛОГІЯ | Горох — українські словники. goroh.pp.ua (укр.). Процитовано 7 листопада 2025.
  3. ↑ Origin and history of Aries. etymonline.com (англ.). Архів оригіналу за 31 липня 2025. Процитовано 30 жовтня 2025.
  4. ↑ Pasachoff, Jay M. (2000). A Field Guide to the Stars and Planets (англ.). Houghton Mifflin. ISBN 978-0-395-93431-9.
  5. ↑ Evans, James (1998–10). The History and Practice of Ancient Astronomy (англ.). Oxford University Press, USA. ISBN 978-0-19-509539-5.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  6. ↑ Rogers, J. H. (1998–02). Origins of the ancient constellations: I. The Mesopotamian traditions. Journal of the British Astronomical Association (англ.). 108: 9—28. Bibcode:1998JBAA..108....9R. ISSN 0007-0297.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  7. ↑ Staal, Julius D. W. (1988). The New Patterns in the Sky: Myths and Legends of the Stars (англ.). McDonald and Woodward Publishing Company. ISBN 978-0-939923-04-5.
  8. ↑ а б Olcott, William Tyler (1 січня 2004). Star Lore: Myths, Legends, and Facts (англ.). Courier Corporation. ISBN 978-0-486-43581-7.
  9. ↑ Rogers, J. H. (1998–04). Origins of the ancient constellations: II. The Mediterranean traditions. Journal of the British Astronomical Association (англ.). 108: 79—89. ISSN 0007-0297.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  10. ↑ а б Pasachoff, Jay M. (2000). A Field Guide to the Stars and Planets (англ.). Houghton Mifflin. ISBN 978-0-395-93431-9.
  11. ↑ Stars and Planets | Princeton University Press. press.princeton.edu (англ.). 3 жовтня 2017. Процитовано 18 жовтня 2025.
  12. ↑ а б Internet Archive, Patrick; Tirion, Wil (1997). Cambridge guide to stars and planets. Cambridge, U.K. ; New York : Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-58582-8.
  13. ↑ Star Tales – Aries. www.ianridpath.com. Процитовано 18 жовтня 2025.
  14. ↑ Thompson, Robert Bruce; Thompson, Barbara (2007). Illustrated Guide to Astronomical Wonders: From Novice to Master Observer (англ.). "O'Reilly Media, Inc.". ISBN 978-0-596-52685-6.
  15. ↑ а б Star Tales – Aries. www.ianridpath.com. Процитовано 18 жовтня 2025.
  16. ↑ Evans, James (1998–10). The History and Practice of Ancient Astronomy (англ.). Oxford University Press, USA. ISBN 978-0-19-509539-5.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  17. ↑ Staal, Julius D. W. (1988). The New Patterns in the Sky: Myths and Legends of the Stars (англ.). McDonald and Woodward Publishing Company. ISBN 978-0-939923-04-5.
  18. ↑ Internet Archive, Ian (2017). Stars & planets : the complete guide to the stars, constellations, and the solar system. Princeton, N.J. : Princeton University Press. ISBN 978-0-691-17788-5.
  19. ↑ Winterburn, Emily (24 листопада 2009). The Stargazer's Guide: How to Read Our Night Sky (англ.). HarperCollins. ISBN 978-0-06-178969-4.
  20. ↑ Savage-Smith, Emilie; Belloli, Andrea P. A. (1985). Islamicate Celestial Globes: Their History, Construction, and Use (амер.). ISSN 0081-0258. {{cite journal}}: Cite journal вимагає |journal= (довідка)
  21. ↑ Staal, Julius D. W. (1988). The New Patterns in the Sky: Myths and Legends of the Stars (англ.). McDonald and Woodward Publishing Company. ISBN 978-0-939923-04-5.
  22. ↑ Star Tales – Aries. www.ianridpath.com. Процитовано 18 жовтня 2025.
  23. ↑ Staal, Julius D. W. (1988). The New Patterns in the Sky: Myths and Legends of the Stars (англ.). McDonald and Woodward Publishing Company. ISBN 978-0-939923-04-5.
  24. ↑ Staal, Julius D. W. (1988). The New Patterns in the Sky: Myths and Legends of the Stars (англ.). McDonald and Woodward Publishing Company. ISBN 978-0-939923-04-5.
  25. ↑ Worcester, Makemson, Maud (1941). The Morning Star Rises: an account of Polynesian Astronomy. The Morning Star Rises: an account of Polynesian Astronomy (англ.). Bibcode:1941msra.book.....M. Архів оригіналу за 13 квітня 2024. Процитовано 19 жовтня 2025.
  26. ↑ Olcott, William Tyler (1 січня 2004). Star Lore: Myths, Legends, and Facts (англ.). Courier Corporation. ISBN 978-0-486-43581-7.
  27. ↑ а б Ridpath.
  28. ↑ Kanas, p. 121.
  29. ↑ Ridpath, Ian (1988). Musca Borealis. Star Tales. Процитовано 10 липня 2012.
  30. ↑ Russell, Henry Norris (Жовтень 1922). The New International Symbols for the Constellations. Popular Astronomy. 30: 469. Bibcode:1922PA.....30..469R.
  31. ↑ Aries Constellation Boundary. The Constellations. International Astronomical Union. Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 25 травня 2012.
  32. ↑ Ridpath, Popular Names of Stars.
  33. ↑ Ridpath, I. (2018). Star tales.
  34. ↑ Naming stars. IAU.org. Архів оригіналу за 10 березня 2025. Процитовано 9 серпня 2025.
  35. ↑ а б в Winterburn, 2008, pp. 230—231.
  36. ↑ а б в Moore та Tirion, 1997, pp. 128—129.
  37. ↑ а б в г Ridpath, 2001, pp. 84—85.
  38. ↑ SIMBAD Alpha Arietis.
  39. ↑ Moore, P. (2000). Exploring the night sky with binoculars. Cambridge University Press.
  40. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Moore, 2000, pp. 337—338.
  41. ↑ а б Savage-Smith та Belloli, 1985, p. 121.
  42. ↑ SIMBAD Beta Arietis.
  43. ↑ Farrow, M. M., Burnham, R. K., & Eyring, E. M. (1978). Fourier transform photoacoustic spectroscopy. In Techniques and Applications of Fast Reactions in Solution: Proceedings of the NATO Advanced Study Institute on New Applications of Chemical Relaxation Spectrometry and Other Fast Reaction Methods in Solution, held at the University College of Wales, Aberystwyth, September 10–20, 1978 (pp. 161—174). Dordrecht: Springer Netherlands.
  44. ↑ а б в г д Burnham, 1978, pp. 245—252.
  45. ↑ Ridpath, Star Tales Aries: The Ram.
  46. ↑ Davis, 1944.
  47. ↑ SIMBAD Gamma Arietis.
  48. ↑ а б в Thompson та Thompson, 2007, pp. 90—91.
  49. ↑ SIMBAD Lambda Arietis.
  50. ↑ SIMBAD Pi Arietis.
  51. ↑ SIMBAD Delta Arietis.
  52. ↑ SIMBAD Zeta Arietis.
  53. ↑ SIMBAD 14 Arietis.
  54. ↑ Naming Stars. IAU.org. Архів оригіналу за 10 березня 2025. Процитовано 30 липня 2018.
  55. ↑ SIMBAD 39 Arietis.
  56. ↑ SIMBAD 35 Arietis.
  57. ↑ SIMBAD 41 Arietis.
  58. ↑ SIMBAD 53 Arietis.
  59. ↑ RECONS, The 100 Nearest Star Systems.
  60. ↑ SIMBAD R Arietis.
  61. ↑ SIMBAD T Arietis.
  62. ↑ а б Good, 2003, pp. 136—137.
  63. ↑ Moore, Patrick; Tirion, Wil (1997). Cambridge guide to stars and planets (вид. Rev. and expanded ed., 2nd ed). Cambridge, U.K. ; New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-58582-8. {{cite book}}: |edition= має зайвий текст (довідка)
  64. ↑ Thompson, Barbara Fritchman (2007). Illustrated guide to astronomical wonders. DIY science (вид. 1st ed). Sebastopol, Calif: Make:Books. ISBN 978-0-596-52685-6. {{cite book}}: |edition= має зайвий текст (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки із зайвим розташуванням у параметрі publisher (посилання)
  65. ↑ Burnham, Robert (1978). Burnham's Celestial handbook. 1: Andromeda - Cetus (вид. Rev. and enlarged ed). New York, NY: Dover Publ. ISBN 978-0-486-24063-3. {{cite book}}: |edition= має зайвий текст (довідка)
  66. ↑ а б в г Bratton, Mark (2011). The Complete Guide to the Herschel Objects: Sir William Herschel's Star Clusters, Nebulae and Galaxies. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-76892-4.
  67. ↑ Arp 276. simbad.u-strasbg.fr. Процитовано 10 серпня 2025.
  68. ↑ Belokurov, V.; Walker, M. G.; Evans, N. W.; Gilmore, G.; Irwin, M. J.; Mateo, M.; Mayer, L.; Olszewski, E.; Bechtold, J. (21 серпня 2009). The discovery of Segue 2: a prototype of the population of satellites of satellites. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society (англ.). 397 (4): 1748—1755. doi:10.1111/j.1365-2966.2009.15106.x.
  69. ↑ Jenniskens, Peter Matheus Marie (2006). Meteor showers and their parent comets. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-85349-1.
  70. ↑ Jopek, Tadeusz J. (2012–08). The Near Earth Asteroid associations. Proceedings of the International Astronomical Union. 10 (H16): 474—475. doi:10.1017/s174392131401182x. ISSN 1743-9213.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  71. ↑ Bakich, Michael E. (1995). The Cambridge guide to the constellations. Cambridge ; New York, NY, USA: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-46520-5.
  72. ↑ June's Invisible Meteors | Science Mission Directorate. science.nasa.gov (англ.). Архів оригіналу за 20 вересня 2023. Процитовано 8 серпня 2025.
  73. ↑ Jenniskens, Petrus Matheus Marie (2006). Meteor showers and their parent comets. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-85349-1.
  74. ↑ а б Levy, David H. (2008). David Levy's guide to observing meteor showers. Cambridge ; New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-69691-3.
  75. ↑ Langbroek, M. (2003–12). The November-December delta-Arietids and asteroid 1990 HA: on the trail of meteoroid stream with meteorite-sized members. WGN, Journal of the International Meteor Organization (англ.). 31: 177—182. ISSN 1016-3115.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  76. ↑ Rogers, J. H. (1998–02). Origins of the ancient constellations: I. The Mesopotamian traditions. Journal of the British Astronomical Association (англ.). 108: 9—28. ISSN 0007-0297.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  77. ↑ Jenniskens, Peter (2012–08). Meteor Showers: which ones are real and where do they come from?. Proceedings of the International Astronomical Union. 10 (H16): 142—142. doi:10.1017/s174392131400502x. ISSN 1743-9213.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  78. ↑ Younger, J. P.; Reid, I. M.; Vincent, R. A.; Murphy, D. J. (30 липня 2012). Meteor shower velocity estimates from single-station meteor radar: accuracy and precision. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 425 (2): 1473—1478. doi:10.1111/j.1365-2966.2012.21632.x. ISSN 0035-8711.
  79. ↑ Wright, J. T.; Fischer, D. A.; Ford, Eric B.; Veras, D.; Wang, J.; Henry, G. W.; Marcy, G. W.; Howard, A. W.; Johnson, John Asher (10 липня 2009). A THIRD GIANT PLANET ORBITING HIP 14810. The Astrophysical Journal. 699 (2): L97—L101. doi:10.1088/0004-637X/699/2/L97. ISSN 0004-637X.
  80. ↑ Fischer, Debra A.; Marcy, Geoffrey W.; Butler, R. Paul; Vogt, Steven S.; Frink, Sabine; Apps, Kevin (20 квітня 2001). Planetary Companions to HD 12661, HD 92788, and HD 38529 and Variations in Keplerian Residuals of Extrasolar Planets. The Astrophysical Journal. 551 (2): 1107—1118. doi:10.1086/320224. ISSN 0004-637X.
  81. ↑ Brown, Timothy M. (18 жовтня 2007). Characterizing extrasolar planets. Extrasolar Planets. Cambridge University Press. с. 65—88. ISBN 978-0-521-86808-2.
  82. ↑ Zechmeister, M.; Dreizler, S.; Ribas, I.; Reiners, A.; Caballero, J. A.; Bauer, F. F.; Béjar, V. J. S.; González-Cuesta, L.; Herrero, E. (2019–07). The CARMENES search for exoplanets around M dwarfs: Two temperate Earth-mass planet candidates around Teegarden’s Star. Astronomy & Astrophysics. 627: A49. doi:10.1051/0004-6361/201935460. ISSN 0004-6361.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)


Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).