Бонарівка

Село
Бонарівка пол. Bonarówka
Колишня церква Покрови Пресвятої Богородиці
Координати 49°49′00″ пн. ш. 21°48′00″ сх. д. / 49.81666667° пн. ш. 21.8° сх. д.
Країна	Польща
Воєводство	Підкарпатське воєводство
Повіт	Стрижівський повіт
Гміна	Стрижів
Перша згадка	1439
Населення	168 осіб (2011[1])
Часовий пояс	UTC+1, влітку UTC+2
Телефонний код	(+48) 17
Поштовий індекс	38-111
Автомобільний код	RSR
SIMC	0662400
GeoNames	775627
OSM	r6933540  ·R
Бонарівка Бонарівка (Польща) Бонарівка Бонарівка (Підкарпатське воєводство)
Бонарівка у Вікісховищі

Бонарівка (пол. Bonarówka) — до операції «Вісла» — українське село в Польщі, у гміні Стрижів Стрижівського повіту Підкарпатського воєводства. Населення — 168 осіб (2011)^[1]. До середини ХХ століття було одним із важливих осередків українського населення на західному пограниччі етнічних українських земель та вважається центральним осередком української етнографічної групи замішанців — локальної спільноти, що сформувалася в українському мовно-культурному середовищі серед польського оточення між Ряшівщиною та Коросненщиною. Засноване у XV столітті, село відігравало помітну роль у громадському, релігійному та культурному житті місцевого українського населення: тут діяли церковні інституції, освітні ініціативи, кооперативний рух і культурно-просвітні організації.

Упродовж століть населення Бонарівки зберігало українську мовну та греко-католицьку традицію, а життя громади концентрувалося довкола місцевої церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Після Другої світової війни село зазнало радикальних демографічних змін, адже у 1945 році більшість українських мешканців була виселена до УРСР у межах польсько-радянських переселенських акцій. Внаслідок цих акцій, традиційне українське середовище фактично припинило існування. Частина переселенців із Бонарівки оселилася на території сучасної Івано-Франківщини, зокрема в колишній німецькій колонії Августдорф. Станом на початок XXI століття Бонарівка є невеликим сільським поселенням, що зберігає історичну пам’ять про українську присутність у регіоні та спадщину замішанців.

У 1785 році на території площею 11,29 км² мешкало 543 греко-католики, 10 римо-католиків та 10 євреїв. У 1936 році нараховувалося 2025 греко-католиків та 14 євреїв.

Станом на 1 січня 1939 року в селі мешкало 1150 осіб (1135 українців-греко-католиків, 5 українців-римо-католиків, 5 поляків, 5 євреїв та інших національностей)^[2]. До села належав також хутір Буди Висоцькі, де станом 1936 року жило 39 українців-греко-католиків.

Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року^[1][3]:

Бонарівку засновано у 1439 році. Серед її засновників були Качмарський, Голей, Голодинський, Лиско, яким боярин Михайло Рох Бонар дозволив «у поблизьких до себе лісах приготувати ріллю»^[4]. Близько 1460 року місцева православна громада заклала церкву Покрова Пресвятої Богородиці, станом на 1581 рік вона належала до парафії с. Лютча (нині гміна Небилець) Перемишльської єпархії Київської митрополії Константинопольського патріархату.

У XVI столітті внук Михайла Северин Бонар для балансу населення переселив людей із земель між Перемишлем та Мостиськами. Северин Бонар був також власником Одрикінського замку, що розташовувався за 5 км від Бонарівки^[5]. Цей замок був відомим із 1349 року як Каменець. Северин Бонар намагався обороняти населення від нападів польських шляхтичів^[6].

На північ від Лемківщини і на захід від Надсяння, між Ряшевом і Коросно, між польськими селами лежав «український острів» з десяти сіл: Бонарівка, Ванівка, Опарівка, Коростенка, Ріпник, Петруша Воля, Чорноріки, Близенька, Гвоздянка і Яблуниця. Видатний мовознавець Іван Верхратський виділив ці села в окрему групу, назвавши їх замішанцямі — бо вони ніби "замішалися" чи між поляками, чи між лемками і надсянцями. На думку польського академіка Зелінського, Верхратський назвав ці села так, бо в їхній говірці знайшов не лише надсянський та лемківський, але й бойківський і навіть східно-український елемент. Професор Львівського університету Ізидор Шараневич вважав, що територія між Стрижевом і Коросном була заселена полоненими козаками^[4].

У 1904 році було засновано сільську школу. З початку XX століття у селі діяли українські товариства «Рідна школа», «Просвіта» з читальнею, хором, «Союз українок», «Луг» (1931), Братство тверезості, осередок ОУН, кооперативи «Згода» (1926), «Ощадність» (1926), молочарня «Маслосоюзу». На початку XX століття багато бонарів'ян емігрувало до американського Манчестера (штат Нью-Гемпшир) працювати на прядильному млині «Amoskeag Manufacturing Company».

У селі народився о. Василь Опарівський, батько Ярослави Бандери, тут любив відпочивати Тарас Франко. В селі похована вчителька Юлія Опарівська (дружина о. В. Опарівського), її було вбито 26 липня 1944 року у сусідньому селі бойовиками Армії Людової^[7]. За інформацією Артура Бата, Юлія Опарівська була похована в селі Бонарівка наприкінці липня 1944 року та відспівана о. І. Клюфасом^[8].

1841 року в селі побудували парафіяльну дерев'яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці, парафія належала до Короснянського деканату. Після другої світової війни село опинилося у складі ПНР. У 1945 році було проведено депортацію, коли частину українців з Польщі депортували до СРСР, а більшість поляків з УРСР депортували до Польщі. Українське населення (близько 220 родин) було виселено з села у травні 1945 року на Івано-Франківщину^[9].

Одна із найбільших бонарівських діаспор осіла на території німецької колонії Августдорф^[10].

Станом на 2002 рік у селі мешкало 178 осіб (менше 50 родин). Давня греко-католицька церква Покрова Пресвятої Богородиці використовується як філіальний костел РКЦ, її внесено до туристичних пам'яток Шляху дерев'яної архітектури Підкарпатського воєводства (маршрут 1 «Коросно-Березів»). Належить до пам'яток архітектури за № 1260 від 22.04.1993 року.

У 1975—1998 роках село належало до Ряшівського воєводства.

Про історію села писав у автобіографічній книзі «Родимий край, село родиме» (2001) український поет і борець за незалежність Ярослав Пащак. Його справу продовжив Мирослав Мамчак, що написав передмову до книги і, де згадав, що Пащак довів опис історії села лише до 1940 року, адже згодом його з односельчанами, включно з батьками Мамчака депортувала влада СРСР. Після цього Мамчак вирішив продовжити дослідження, описавши життя Бонарівчан у пізніші роки, депортацію і подати глибший погляд на життя українців між поляками як під час німецької окупації, так і описати польсько-український конфлікт^[11].

• Василь Глушкевич (1828—1829)
• Михайло Юрчакевич (1832—1837)
• Іван Котович (1837—1839; 1839—1864)
• Юліан Хиляк (1864—1865)
• Яким Савчин (1865—1877)
• Антін Масляник (1877—1878; 1878—1887)
• Євстахій Пелех (1887—1895)
• Іван Мудрий (1895—1896; 1896—1924) — боровся з пияцтвом в селі, заснував при церкві «Братство тверезості». У 1912 році заснував читальню товариства «Просвіта». За проукраїнську позиція стрижівська поліція приписала йому русофільство під час першої світової війни і таким чином Іван Мудрий потрапив в австрійський концентраційний табір Талергоф. Могила збереглася (18??—1924).
• Іван Клюфас (1924—1925; 1927—1945) — став постійним парохом з 1927 року, виїхав з своїми парафіянами в Станіславську область.
• Олексій Хархаліс (1925—1927)^[12].

• Петро Падох — дякував до 1906 року, його донька Марина одружилася з Петро Завійським, який став його наступником
• Петро Завійський — потрапив до концентраційного табору Талергоф.
• Петро Пащак — учасник Першої світової війни, громадський діяч і останній дяк с. Бонарівка.

• Петро Ґолей (? — 1906)
• Іван Голодинський (? — 1916)
• Антін Станчак (1920—1922).
• Іван Солтисік (? — 1946)

• Буцьо Зиновій Юрійович (1939) — заслужений енергетик України, меценат.
• Голей Микола Пилипович (1939—2024) — український поет.
• Опарівський Василь (1890—1919)— священик УГКЦ, капелан Восьмої Самбірської бригада УГА, батько Ярослави Бандери.
• Падох Василь (1880 — 1919) — адвокатський кандидат, повітовий комісар ЗУНР судового повіту Янів, убитий поляками 9 червня 1919 року коло селища Погар^[13], похований у с. Сливки, перепохований 1922 року у Самборі.
• Пащак Петро Васильович (1895 — 1986) — військовий і церковний діяч, журналіст, автор мемуарів «Спомини з життя моєго».
• Пащак Ярослав Петрович (1922—1996) — краєзнавець, дослідник історії Бонарівки. Автор книги «Родимий край, село родиме».

• Юлія Опарівська (1899—1944) — українська вчителька, громадська діячка, теща Степана Бандери.

• 
  Відкриття читальні Просвіти в Бонарівці, 1928.

• Бойда А. Переселення жителів села Бонарівка на терени Української СРСР (в контексті переселенських рухів середини 1940-х рр. і операції «Вісла» 1947 р.). Краєзнавець Прикарпаття.  № 34 липень — грудень 2019 рік. С. 13—15.
• Бойда А. Родинні перекази, або вивчаючи родовід. Голос Покуття (Снятин), № 39. 3 жовтня 2014. С. 10.
• Бойда А. Трагедія німецької колонії Августдорф в роки Другої світової війни / упоряд. І. Фечко, І. Бабинець // Матеріали міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів «Друга світова війна: історія та виклики сьогодення» (9 травня 2025 року). — Ужгород : Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет», 2025. — С. 128–132.
• Верхратський І. Говор Замішанців. Записки НТШ, 1894. № 3. С. 153—156.
• Голей М. Бонарівка… спогад з дитинства. Снятин : Музично-видавничий дім «В. Лазаренко», 2015. 104 с.
• Голей М. Втрачена земля / М. Голей, А. Голодинський ; упоряд., авт. передм. М. А. Мамчак. Снятин : Прут Принт, 2008. 68 с.
• Голей М. З наших. Документальний нарис. Коломия: Вік, 2021. 232 с.
• Добрянська-Попович Г. Опарівка, Енергетика прадідівської землі. Із циклу «Замішанці» / Г. Добрянська-Попович, О. Добрянський. — Львів : Коло, 2015. — 448 с.
• Конєв І. С. Записки командуючого фронтом 1943–1945 / І. С. Конєв; пер. з рос. — Київ : Політвидав України, 1983. — 619 с.
• Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939 = Ethnic groups of the South-Western Ukraine (Halyčyna-Galicia) 1.1.1939: нац. статистика Галичини / Володимир Кубійович; vorwort G. Stadtmuller. — Вісбаден : Отто Ґаррасовіц, 1983. — С. 112. — ISBN 3-447-02376-7.
• Малярчук О. М. Тоталітаризм проти західноукраїнського села. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2008. 228 с.
• Пащак П. Спомини з життя моєго. Коломия: Вік, 2021. 124 с.
• Пащак Я. Родимий край, село родиме: документальний нарис / Я. П. Пащак; вступ. сл. З. Буць. — Київ : Веселка, 2001. — 204 с. — ISBN 966-01-0150-3.
• Пенкалюк С., Жук Ю. Голод, винищувальні загони, УПА і репресії: історії зі Станіславівки, де живуть сім'ї депортованих із Закерзоння. Суспільне Івано-Франківськ, 6 вересня 2024.
• Пенкалюк С. Полівчак Р. Як виник і зник Августдорф: історія колишньої німецької колонії на межі Івано-Франківської та Чернівецької областей. Суспільне Івано-Франківськ, 25 січня 2025.
• Bata A. Łuczaj M. Zamieszańcy: losy Rusinów na Pogórzu. Krosno: Krośnieńska Oficyna Wydawnicza, 2014. 208 s.
• Olszański H. Zamieszańcy. Studium etnograficzne. Sanok: Muzeum Budownictwa Ludowego, 2007. 204 s.

• Мирослав Мамчак. Голей М., Голодинський А. «Втрачена земля». ukrlife.org. Архів оригіналу за 27 квітня 2020. Процитовано 30 січня 2025.
• Наталя Кляшторна. Правда про українців з-під Ряшева. haidamaka.org.ua. Незалежний інформаційно-освітній ресурс «Гайдамака». Архів оригіналу за 28 липня 2014. Процитовано 30 січня 2025.