YaChudo

Omphalotus nidiformis

Переглядів: 0. Оновлено 07.11.2026.

?Omphalotus nidiformis

Біологічна класифікація
Домен:Ядерні (Eukaryota)
Царство:Гриби (Fungi)
Відділ:Базидіомікотові (Basidiomycota)
Клас:Агарикоміцети (Agaricomycetes)
Порядок:Агарикальні (Agaricales)
Родина:Omphalotaceae
Рід:Омфалот (Omphalotus)
Вид:O. nidiformis
Біноміальна назва
Omphalotus nidiformis
(Berk.) O.K. Mill. (1994)
Посилання
Вікісховище:Omphalotus nidiformis
Віківиди:Omphalotus nidiformis
EOL:6694632
NCBI:71963
MB:362922
IF:362922

Omphalotus nidiformis, або ghost fungus («гриб-привид»), — пластинчастий гриб-базидіоміцет, що найбільш відомий завдяки своїй здатності до біолюмінесценції. Відомо, що він зростає переважно на півдні Австралії та в Тасманії, проте у 2012 та 2018 роках повідомлялося про його знахідки в Індії. Віялоподібні або лійкоподібні плодові тіла сягають 30 см у діаметрі; кремові капелюшки вкриті відтінками оранжевого, коричневого, фіолетового або синювато-чорного кольору. Білі або кремові пластинки спускаються по всій довжині ніжки завдовжки до 8 см, яка звужується донизу до основи. Гриб є одночасно сапротрофом і паразитом; його плодові тіла зазвичай ростуть перекривними скупченнями на найрізноманітніших мертвих або відмираючих деревах.

Уперше науково описаний у 1844 році, гриб протягом своєї таксономічної історії мав кілька назв. Нинішню назву йому надав Орсон К. Міллер у 1994 році. Видовий епітет походить від латинського nidus «гніздо», тобто «гніздоподібний». Схожий за виглядом на їстівний глив, він раніше вважався представником того самого роду Pleurotus і описувався під колишніми назвами Pleurotus nidiformis або Pleurotus lampas. На відміну від гливи, O. nidiformis є отруйним: хоча він не смертельний, вживання його в їжу спричиняє важкі спазми та блювання. Токсичні властивості гриба пов'язують зі сполуками під назвою іллюдини.

Таксономія та назва

Гриб-привид уперше описав у 1844 році англійський натураліст Майлз Джозеф Берклі під назвою Agaricus nidiformis. Берклі вважав, що він споріднений з Agaricus ostreatus (нині Pleurotus ostreatus), але зауважив, що це «набагато величніший вид».[1] Матеріал спершу зібрав шотландський натураліст Джеймс Драммонд у 1841 році на деревині Banksia уздовж річки Свон у Західній Австралії. Він писав: «коли цей гриб поклали на газету, вночі він випромінював фосфоресцентне світло, що дозволяло читати літери навколо нього; і він продовжував так світитися кілька ночей поспіль, поступово втрачаючи інтенсивність у міру висихання рослини».[2] Ще один зразок, зібраний біля основи «хворого, але живого» куща (Grevillea drummondii), Берклі назвав Agaricus lampas. Він відзначив, що обидва зразки фосфоресціюють і є близькоспорідненими видами.[3] Тасманійський ботанік Роналд Кемпбелл Ганн зібрав матеріал у жовтні 1845 року в цьому штаті; Берклі визнав, що він відрізняється від попередніх зразків більш чітко відокремленими та менш низхідними пластинками й коротшою ніжкою, і у 1848 році назвав його Agaricus phosphorus.[4] Італійський міколог П'єр Андреа Саккардо у 1887 році переніс усі три названі таксони до роду Pleurotus.[5] Ці назви згодом стали синонімами O. nidiformis, хоча назва Pleurotus lampas збереглася в деяких текстах,[6] зокрема в монографії австралійських грибів 1934–35 років авторства Джона Бертона Кліленда.[7] Опрацьовуючи наукову літературу, ботанічний офіцер зв'язку штату Вікторія Джим Вілліс знав про те, що Рольф Зінгер переніс Pleurotus olearius до роду Omphalotus, однак не наважився здійснити такий самий перенос для гриба-привида, хоча й визнавав, що той помилково віднесений до Pleurotus.[8] Досліджуючи цей вид у 1994 році, Орсон К. Міллер надав грибу-привиду його нинішню біномінальну назву, перенісши його до роду Omphalotus разом з іншими біолюмінесцентними грибами.[7]

Видовий епітет nidiformis походить від латинських слів nīdus «гніздо» та forma «форма» чи «вигляд», тобто «гніздоподібний».[9] Lampas походить від давньогрецького lampas/λαμπας «смолоскип».[10] Серед загальновживаних назв — ghost fungus («гриб-привид») та Australian glow fungus («австралійський світний гриб»).[11] Драммонд повідомляв, що місцеві аборигени, побачивши світний гриб, лякалися і називали його chinga — місцевим словом на позначення духа;[12] сам Драммонд порівнював його з блукаючим вогником.[2] На плато Спрінгбрук на південному сході Квінсленда місцевий народ Комбамеррі вважав ці вогні душами предків і з поваги оминав цю місцевість.[13]

Ефект, який гриб справляє на мандрівника, коли той темної ночі несподівано натрапляє на його світіння серед лісу, є вражаючим; адже для людини, не обізнаної з цим явищем, бліде, мертвотне й зловісне світло, що йде від нього, справляє враження чогось надприродного і нерідко викликає неабиякий жах у слабких душею або в тих, хто схильний вірити в надприродні сили.

Мордекай Кьюбітт Кук[14]

У всьому світі трапляється кілька видів Omphalotus зі схожими біолюмінесцентними властивостями, і всі вони вважаються отруйними. Найвідоміші серед них — північноамериканський гриб-ліхтарик (O. olearius) та цукійотаке (O. japonicus (Kawam.) Kirchm. & O.K. Mill., раніше відомий як Lampteromyces japonicus (Kawam.) Sing.), що трапляється в Японії та Східній Азії. Молекулярне дослідження 2004 року показало, що гриб-привид найбільш споріднений із західним грибом-ліхтариком (O. olivascens), який поширений на півдні та в центральній частині Каліфорнії.[15] Міллер зазначає, що забарвлення та відтінки гриба-привида найбільше нагадують саме цей вид.[7]

Лабораторні експерименти зі схрещування цього виду з іншими видами Omphalotus виявили низький рівень сумісності (здатності схрещуватися й давати плодючих гібридів), що свідчить про його генетичну відокремленість протягом тривалого часу.[16] Особливо погана сумісність спостерігається з O. illudens; автори дослідження припускають, що розділення могло статися ще за часів пізнього карбону, коли Гондвана відокремилася від Лавразії, хоча визнають, що відсутність будь-яких скам'янілостей унеможливлює встановлення того, чи існував рід узагалі в той час.[17]

Мінливість

Міллер зауважив, що в межах ареалу виду трапляються дві кольорові форми: більш кремова форма з темнішими відтінками коричневого й сірого в капелюшку, що темніє з віком, та переважно коричнева форма зі світлішими краями й темнішим центром капелюшка. Він виявив, що кремова форма світиться сильніше — найяскравіше серед усіх грибів роду — причому світяться і капелюшок, і ніжка, і пластинки. Коричнева форма зазвичай світилася слабше, а її світіння обмежувалося пластинками. Втім, траплялися й доволі яскраво світні цілком коричневі зразки, а лабораторні експерименти показали, що всі форми вільно схрещуються між собою й дають плодюче потомство, що дало Міллеру підстави висновувати, що це фенотипові варіанти одного таксону.[7]

Опис

Темніше забарвлені плодові тіла, Ботані, Сідней

Плодові тіла гриба-привида можна знайти на мертвій або хворій деревині.[18] Вперше вночі їх можна помітити як блідо-біле світіння біля основи дерев у евкаліптовому лісі.[12] Капелюшок дуже мінливий за кольором: іноді кремовий, часто з відтінками оранжевого, коричневого, сірого, фіолетового чи навіть синювато-чорного. Край світліший, зазвичай кремовий, хоча в коричневих форм край буває рудуватим або коричневим. У центрі, як правило, помітно кілька темніших відтінків,[7] а молодші екземпляри зазвичай темніші. Досягаючи в діаметрі до 30 см, капелюшок має лійкоподібну або віялоподібну форму із загорнутими всередину краями. Кремово-білі пластинки низхідні й часто вкриті краплями вологи.[19] Вони завглибшки до 13,0 мм, розташовані від помірно рідко до густо, з гладким краєм, який з віком стає нерівним.[20] Ніжка може кріпитися до капелюшка як центрально, так і збоку, завдовжки до 8 см і звужується донизу до основи. Тонка м'якоть зазвичай кремово-білого кольору,[19] проте біля основи ніжки може мати червонуваті відтінки. Виразного запаху чи смаку немає. Спороносний відбиток білий.[20]

Спори мають приблизно еліптичну, рідше майже кулясту форму, розміром 7,5–9,5 на 5–7 мкм. Вони тонкостінні, інамілоїдні й мають гладку поверхню, а кожна має добре помітний хілярний придаток. Базидії (спороносні клітини) завдовжки 32–42 і завширшки 6–9 мкм, булавоподібні й чотириспорові, зі стеригмами завдовжки до 7 мкм. Хейлоцистиди (цистиди на краях пластинок) численні й мають розмір 15–40 на 3–6 мкм; плевроцистиди (цистиди на поверхні пластинок) відсутні. Кутикула капелюшка складається з тонкого шару гіф завширшки 3–6 мкм, переплетених пухко або щільно. Усі гіфи O. nidiformis мають затискачі.[20]

Біолюмінесцентні пластинки O. nidiformis
два лійкоподібні білі гриби
При світлі
гриби зі світними зеленими пластинками в темряві
У темряві

Біолюмінесценцію плодових тіл O. nidiformis найкраще видно за слабкого освітлення, коли очі спостерігача вже адаптувалися до темряви. Найбільш світними є пластинки, які випромінюють зеленувате світло, що з віком слабшає. Хоча інтенсивність світіння варіює,[20] Вільям Генрі Гарві одного разу повідомляв, що воно було достатньо яскравим, аби за ним можна було прочитати циферблат годинника.[21] Чи світиться також міцелій — невідомо.[22]

Omphalotus nidiformis можна сплутати з їстівним коричневим глив-австралійським грибом (Pleurotus australis), який має коричневий колір і не світиться в темряві.[19] Плутанина з іншим їстівним видом-двійником, Pleurotus ostreatus («глив звичайний»), поширеним у Північній півкулі й таким, що вирощується промислово, стала причиною щонайменше одного випадку отруєння, описаного в літературі.[23]

Поширення та середовище існування

Omphalotus nidiformis трапляється у двох роз'єднаних ареалах на півдні Австралії. На південному заході Західної Австралії його фіксували в Перті та в пшеничному поясі Ейвон, на південний захід до Огасти й на схід уздовж південного узбережжя до Есперанса.[24] На південному сході континенту вид трапляється у східній частині Південної Австралії, де його фіксували в Маунт-Гамбірі та на півострові Флерйо, у горах Маунт-Лофті навколо Аделаїди, у Мареєлендс, на північ до хребта Флайндерс і в національному парку Лінкольн на вершині півострова Ейр,[25] а також аж до південного сходу Квінсленду. Вид трапляється також у Тасманії.[19] Його можна знайти в евкаліптових та соснових лісах,[26] у настільки різних середовищах, як посушливі чагарники національного парку Вайперфелд та субальпійські території національного парку Маунт-Баффало,[8], а також у міських парках і садах. Плодові тіла можуть бути численними й рости перекривними скупченнями на мертвій деревині.[19] Поза межами Австралії вид фіксували на острові Норфолк.[27] У 2012 році про нього вперше повідомили зі штату Керала в Індії, де його виявили на пеньку кокосової пальми.[28]

Екологія

Плодові тіла, що ростуть із глибоких тріщин у корі мертвого дерева Banksia serrata,
сад Сильван-Гров, Пікнік-Пойнт, Новий Південний Уельс

Будучи сапробіонтом або паразитом, O. nidiformis невибагливий і сумісний з широким колом хазяїв. Його фіксували на аборигенних видах Banksia (зокрема B. attenuata та B. menziesii[7]), Hakea, Acacia, Nuytsia floribunda та різних представниках родини Myrtaceae,[20] зокрема Agonis flexuosa і видах Melaleuca,[7] а особливо на Eucalyptus,[8] а також на Nothofagus,[29] видах Casuarina та Allocasuarina fraseriana,[7] і навіть на інтродукованих деревах, таких як Pinus чи Platanus.[20] Він відіграє важливу роль у розкладанні деревини та поверненні поживних речовин у ґрунт.[30]

Види роду Omphalotus спричиняють білу гниль, розкладаючи лігнін у деревині своїх дерев-хазяїв.[15] Гриб проникає в ядрову деревину дерева через пошкодження кори — спричинене падінням гілки, шкодою від комах чи омели, або механічним пошкодженням під час лісозаготівлі.[29] O. nidiformis зафіксовано як причину гнилі ядрової деревини кількох видів евкаліптів по всій Австралії, зокрема марі (Corymbia calophylla) на південному заході Західної Австралії, плямистого евкаліпта (C. maculata) та мессмейта (Eucalyptus obliqua) у Новому Південному Уельсі, а також блекбата (E. pilularis), сіднейського блакитного евкаліпта (E. saligna), червоної смугастокорої (E. macrorhyncha) та евкаліпта променистого (E. radiata) у Вікторії.[31]

Міністерство сільського господарства США вважає, що існує помірний або високий ризик випадкового завезення O. nidiformis до Сполучених Штатів разом із необробленою евкаліптовою тріскою з Австралії.[32] Майже сторіччя тому Кліленд і Едвін Чіл радили, що навіть попри те, що гриб не має «великого господарського значення», «варто знищувати його спалюванням усюди, де він трапляється».[33]

З плодових тіл збирали кілька видів мух роду Tapeigaster, зокрема T. cinctipes, T. annulipes та T. nigricornis; останній вид використовує плодові тіла як хазяїна для вирощування потомства.[34] Спостерігали, що плодові тіла в національному парку Спрінгбрук приваблюють нічних комах, як-от жуків, аборигенних тарганів і цвіркунів (білоколінного цвіркуна (Papuastus spp.) та колючого цвіркуна), а також велетенських равликів дощових лісів (Hedleyella falconeri) та червоних трикутних слимаків (Triboniophorus graeffei), які жадібно поїдають гриб.[13][35]

Біохімія

Omphalotus nidiformis неїстівний. Хоча він нібито має м'який смак,[20] вживання його в їжу спричиняє блювання, яке зазвичай настає через 30 хвилин – дві години після споживання й триває кілька годин. Діареї не спостерігається, і пацієнти одужують без тривалих наслідків.[36] Його токсичність уперше згадав Ентоні М. Янг у своєму путівнику 1982 року Common Australian Fungi.[7] Токсичною складовою багатьох видів роду Omphalotus є сесквітерпенова сполука, відома як іллюдин S.[37] Вона, а також іллюдин M і супутній метаболіт іллюдозин, були виявлені в O. nidiformis.[38][39] Обидва іллюдини спільні для всього роду Omphalotus і не трапляються в жодному іншому базидіоміцеті.[39] У O. nidiformis також виявлено три сполуки, властиві лише цьому виду, названі іллюдинами F, G та H.[40]

Ірофулвен, сполука, отримана з іллюдину S, проходить клінічні випробування II фази як можливий засіб хіміотерапії для лікування різних видів раку.[41] Екстракти плодових тіл мають антиоксидантні властивості та здатність уловлювати вільні радикали, що, ймовірно, пов'язано з наявністю фенольних сполук.[28]

Див. також

Примітки

  1. ↑ Berkeley, Miles Joseph (1844). Decades of Fungi: First Decade. London Journal of Botany. 3: 185—94.
  2. ↑ а б Extract of a letter relating to Swan River Botany. London Journal of Botany. 1: 215—17. 1841.
  3. ↑ Berkeley, Miles Joseph (1845). Decades of Fungi: Decade III.–VII. Australian Fungi. London Journal of Botany. 4: 42–73 (see p. 44).
  4. ↑ Berkeley, Miles Joseph (1848). Decades of Fungi: Decade XX. Australian Fungi. London Journal of Botany. 7: 572–80 (see pp. 572–73).
  5. ↑ Saccardo, Pier Andrea (1887). Agaricinae, Leucosporae, Pleurotus. Sylloge Fungorum (лат.). Padua, Italy: Sumptibus Auctoris. 5: 357. Архів оригіналу за 4 березня 2016.
  6. ↑ Omphalotus nidiformis. Interactive Catalogue of Australian Fungi. Royal Botanic Gardens Melbourne. Архів оригіналу за 15 березня 2011. Процитовано 10 березня 2011.
  7. ↑ а б в г д е ж и к Miller, Orson K. Jr. (1994). Observations on the genus Omphalotus in Australia. Mycologia Helvetica. 6 (2): 91—100.
  8. ↑ а б в J.H. Willis A bibliography of the “Ghost fungus”, Pleurotus nidiformis (Berk.) Sacc. // Muelleria / A. Robinson, J. H. Willis, R. B. Filson et al. — [Melbourne, Australia], AUS: Royal Botanic Gardens Melbourne, 1967. — Vol. 1, Iss. 3. — P. 213–218. — ISSN 0077-1813; 2204-2032 — doi:10.5962/P.237620
  9. ↑ Simpson, D.P. (1979) [1959]. Cassell's Latin Dictionary (вид. 5th). London, United Kingdom: Cassell. с. 253, 392. ISBN 0-304-52257-0.
  10. ↑ Liddell, Henry George; Scott, Robert (1980) [1871]. A Greek-English Lexicon (вид. Abridged). Oxford, United Kingdom: Oxford University Press. с. 406. ISBN 0-19-910207-4.
  11. ↑ Allen, Jan. Australian Glow Fungus. Plant of the Month: Autumn. Bilpin, New South Wales: Blue Mountains Botanic Garden, Mount Tomah. Архів оригіналу за 11 квітня 2013. Процитовано 1 грудня 2012.
  12. ↑ а б Cleland, John B. (1976) [1934]. Toadstools and Mushrooms and Other Larger Fungi of South Australia. Adelaide, South Australia: South Australian Government Printer. с. 27.
  13. ↑ а б Maguire, Garry (9 грудня 2011). Luminous Ghost Fungus. Springbrook, Queensland: Springbrook Research Centre. Архів оригіналу за 28 грудня 2011. Процитовано 3 грудня 2012.
  14. ↑ Cooke, Mordecai Cubitt (1895). Introduction to the Study of Fungi. London, United Kingdom: Adam and Charles Black. с. 90.
  15. ↑ а б Kirchmair, Martin; Morandell, Sandra; Stolz, Daniela; Pöder, Reinhold; Sturmbauer, Christian (2004). Phylogeny of the genus Omphalotus based on nuclear ribosomal DNA-sequences. Mycologia. 96 (6): 1253—60. doi:10.2307/3762142. JSTOR 3762142. PMID 21148949.
  16. ↑ Petersen, Ronald H.; Hughes, Karen W. (1997). Mating systems in Omphalotus (Paxillaceae, Agaricales). Plant Systematics and Evolution. 211 (3—4): 217—29. doi:10.1007/bf00985360. ISSN 0378-2697. S2CID 29816286.
  17. ↑ Hughes, Karen W.; Petersen, Ronald H. (1997). Relationships among Omphalotus species (Paxillaceae) based on restriction sites in the ribosomal ITS1-5.8S-ITS2 region. Plant Systematics and Evolution. 211 (3—4): 231—37. doi:10.1007/BF00985361. ISSN 0378-2697. S2CID 40978772.
  18. ↑ Marks, G.C.; Fuhrer, Bruce Alexander; Walters, Neville E.M. (1982). Tree Diseases in Victoria. Victoria: Forests Commission. ISBN 0-7241-3275-9.
  19. ↑ а б в г д Grey, Pat (2005). Fungi Down Under: The Fungimap Guide to Australian Fungi. Melbourne, Victoria: Royal Botanic Gardens. с. 53. ISBN 0-646-44674-6.
  20. ↑ а б в г д е ж Bougher, Neal L.; Syme, Katrina (1998). Fungi of Southern Australia. Nedlands, Western Australia: University of Western Australia Press. с. 210—11. ISBN 1-875560-80-7.
  21. ↑ Ducker, Sophie C. (1995). Aseroë rubra – the stinking starfish fungus (PDF). Australasian Mycologist. 14 (4): 47.
  22. ↑ Desjardin, Dennis E.; Oliveira, Anderson G.; Stevani, Cassius V. (2008). Fungi bioluminescence revisited. Photochemical & Photobiological Sciences. 7 (2): 170—82. Bibcode:2008PhPhS...7..170D. doi:10.1039/b713328f. PMID 18264584.
  23. ↑ Cole, Mary (1994). Edible and poisonous fungi in southern Australia – Cases of mistaken identity. Mycologist. 8 (1): 35—36. doi:10.1016/S0269-915X(09)80680-0.
  24. ↑ Western Australian Herbarium (24 вересня 2012). Omphalotus nidiformis (Berk.) O.K. Mill. FloraBase. Perth, Western Australia: Department of Environment and Conservation, Western Australian Government. Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 1 грудня 2012.
  25. ↑ Catcheside, Pam (Жовтень 2001). News From South Australia (PDF). Fungimap Newsletter. 15: 9. Архів оригіналу (PDF) за 21 квітня 2012.
  26. ↑ Fuhrer, Bruce (2005). A Field Guide to Australian Fungi. Melbourne, Victoria: Bloomings Books. с. 182. ISBN 1-876473-51-7.
  27. ↑ Cooper, Jerry (Липень 2011). Materials for a Checklist of Pacific Island Basidiomycetes (excluding Rusts and Smuts) (PDF). A Pacific Island Nomenclator of Basidiomycete Names (excluding Rusts & Smuts). Landcare New Zealand. с. 50. Архів оригіналу (PDF) за 17 лютого 2013. Процитовано 4 грудня 2012.
  28. ↑ а б Shirmila Jose, G.; Radhamany, P.M. (2012). Identification and determination of antioxidant constituents of bioluminescent mushroom (PDF). Asian Pacific Journal of Tropical Biomedicine. 2 (S1): S386—S391. doi:10.1016/S2221-1691(12)60194-4. ISSN 2221-1691. Архів оригіналу (PDF) за 19 жовтня 2012. Процитовано 2 грудня 2012.
  29. ↑ а б May, Tom W.; Simpson, Jack A. (1997). Fungi diversity and ecology in eucalypt ecosystems. У Williams, Jann; Woinarski, John (ред.). Eucalypt Ecology: Individuals to Ecosystems. Cambridge, United Kingdom: Cambridge University Press. с. 261—62. ISBN 0-521-49740-X.
  30. ↑ Western Australian Herbarium (Липень 2011). Omphalotus nidiformis (Berk.) O.K. Mill. – Ghost Fungus. Plant of the Month. Perth, Western Australia: Department of Environment and Conservation, Western Australian Government. Процитовано 1 грудня 2012.
  31. ↑ Kile, Glen A.; Johnson, G.C. (2000). Stem and butt rot of eucalypts. У Keane, Philip J.; Kile, Glen A.; Podger, Frank D.; Brown, Bruce N. (ред.). Diseases and Pathogens of Eucalypts. Collingwood, Victoria: CSIRO Publishing. с. 312. ISBN 0-643-06523-7.
  32. ↑ Kliejunas, John T.; Burdsall, Harold H. Jr.; DeNitto, Gregg A.; Eglitis, Andris; Haugen, Dennis A.; Harverty, Michael I.; Micales, Jessie A.; Tkacz, Borys M.; Powell, Mark R. (2003). Pest Risk Assessment of the Importation into the United States of Unprocessed Logs and Chips of Eighteen Eucalypt Species From Australia (PDF). General Technical Report FPL-GTR-137 (Звіт). Madison, Wisconsin: U.S. Department of Agriculture, Forest Service, Forest Products Laboratory. с. 133—34. Архів оригіналу (PDF) за 30 жовтня 2020. Процитовано 13 червня 2020.
  33. ↑ Cleland, John Burton; Cheel, Edwin (1916). Common phosphorescent toadstool (Pleurotus nidiformis) and "sticky timber pholiote" (Pholiota adiposa), Agaricineae attacking wood, in Australia. International Review of the Science and Practice of Agriculture. 7 (2): 1045—46.
  34. ↑ McAlpine, David K.; Kent, Deborah S. (1981–82). Systematics of Tapeigaster (Diptera: Heleomyzidae) with notes on biology and larval morphology. Proceedings of the Linnean Society of New South Wales. 106 (1): 33–58 (see 56).
  35. ↑ Young, T. (1996). Some more records of fungi used as food by animals in Australia (PDF). Australasian Mycologist. 15 (1): 8—9.
  36. ↑ Southcott, Ronald Vernon (1974). Notes on some poisonings and other clinical effects following ingestion of Australian fungi. South Australian Clinics. 6 (5): 442—78.
  37. ↑ Benjamin, Denis R. (1995). Mushrooms: Poisons and Panaceas – A Handbook for Naturalists, Mycologists and Physicians. New York, New York: WH Freeman and Company. с. 366—67. ISBN 0-7167-2600-9.
  38. ↑ Burgess, Maree L.; Barrow, Kevin D. (1999). Biosynthesis of illudosin, a fomannosane-type sesquiterpene, by the Basidiomycete Omphalotus nidiformis. Journal of the Chemical Society, Perkin Transactions 1 (17): 2461—66. doi:10.1039/a904097h.
  39. ↑ а б Kirchmair, Martin (1999). Identification of illudins in Omphalotus nidiformis and Omphalotus olivascens var. indigo by column liquid chromatography–atmospheric pressure chemical ionization tandem mass spectrometry. Journal of Chromatography A. 832 (1—2): 247—52. doi:10.1016/s0021-9673(98)00892-9. ISSN 0021-9673. PMID 10070774.
  40. ↑ Burgess, M.L.; Zhang, Y.L.; Barrow, K.D. (1999). Characterization of new illudanes, illudins F, G, and H from the basidiomycete Omphalotus nidiformis. Journal of Natural Products. 62 (11): 1542—44. Bibcode:1999JNAtP..62.1542B. doi:10.1021/np990247d. PMID 10579869.
  41. ↑ Schüffler, Anja; Anke, Timm (2009). Secondary metabolites of Basidiomycetes. У Anke, Timm; Weber, Daniela (ред.). Physiology and Genetics: Selected Basic and Applied Aspects. Berlin & Heidelberg, Germany: Springer. с. 213. ISBN 978-3-642-00286-1.

Зовнішні посилання


Гриб Це незавершена стаття з мікології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).