Чагатайський улус

Чагатайський улус
Дата створення / заснування	1225
Континент	Азія
Країна	Монгольська імперія
Столиця	Алмалик і Карші
Форма правління	виборна монархія
Законодавчий орган	курултай
Валюта	монета
На заміну	Kingdom of Mangalaid
Мова комунікації	монгольська мова, чагатайська мова і перська
Час/дата припинення існування	1687
Площа	3 500 000 км²
Чагатайський улус у Вікісховищі

Чагатайський улус (також Чагатайське ханство) — улус Монгольської імперії, що сформувався у 1220-х роках як спадкове володіння Чагатая, другого сина Чингісхана, а в другій половині XIII століття перетворився на фактично самостійне ханство. Його володіння охоплювали значну частину Центральної Азії — Мавераннахр, Семиріччя, частину Східного Туркестану, а в окремі періоди також землі сучасного Афганістану. Межі улусу не були сталими й змінювалися внаслідок війн між нащадками Чингісхана.^[1][2]

В улусі співіснували кочове монгольське й тюркське населення та осілі жителі міст і землеробських оаз. Це визначало тривале протистояння між прихильниками степових звичаїв і правителями, які прагнули зміцнити управління осілими областями. Після кризи 1330—1340-х років володіння Чагатаїдів розділилися на західну частину з центром у Мавераннахрі та східну державу — Могулістан. У 1370 році владу в західних землях остаточно зосередив Тимур, тоді як нащадки Чагатая зберігали владу в східних областях Центральної Азії до XVII століття.^[3][4]

Назва походить від імені Чагатая та монгольського поняття «улус», яке в цьому контексті означало виділені представникові правлячого роду землі, пасовища й підданих. У науковій літературі для політично самостійної держави другої половини XIII — XIV століття вживають також назву «Чагатайське ханство». Розрізнення має хронологічне значення: початково володіння Чагатая входили до єдиної Монгольської імперії, а окреме ханство сформувалося в ході її розпаду.^[1][2]

У монгольських джерелах Центральної Азії засвідчено назву Dumdadu Mongγol Ulus («Серединний монгольський улус»). Її дослідив японський історик Дай Мацуї. Вона відображає самоназву центральноазійських монголів, а не офіційне перейменування держави в певному році.^[5][6]

Ядром початкових володінь Чагатая були пасовища у долині річки Ілі та поблизу Іссик-Кулю. У межах монгольської системи спадкових володінь Чагатаїди отримували доходи також із міст і землеробських територій Мавераннахру. Управління ними в перші десятиліття здійснювали чиновники, підпорядковані великому ханові, а не лише самому Чагатаю.^[1][2]

Після 1260 року влада ханів поширилася на більшу частину Мавераннахру й Семиріччя. За Дуви в останніх десятиліттях XIII століття Чагатаїди зміцнили позиції в Таримському басейні — зокрема в Кашгарі, Хотані й інших оазах, а на півдні посилили контроль над військовими угрупованнями в районі Газні та північного Афганістану. Володіння в Хорезмі й прикордонних районах залишалися предметом суперечок із сусідніми державами Чингізидів.^[2][1]

Під час монгольського завоювання Центральної Азії 1219—1221 років війська Чингісхана розгромили державу Хорезмшахів і захопили її головні центри, зокрема Бухару та Самарканд. Після завоювань Чингісхан розподілив між синами військові контингенти, пасовища й частки доходів із підкорених областей. Чагатаю дісталася значна частина Центральної Азії; поруч лежали володіння його брата Уґедея. Точні межі цих часток не були остаточно визначені.^[4][3]

Чагатай підтримав обрання Уґедея великим ханом у 1229 році. Він мав репутацію суворого охоронця монгольських звичаїв, що спричиняло суперечності з мусульманським осілим населенням. Однак міста не становили окремої держави під його безпосереднім управлінням: фінансами Мавераннахру відав призначений великим ханом чиновник Махмуд Ялавач, а згодом його син Масуд-бек. Вони відповідали за збір доходів і відновлення господарства після завоювань.^[3][2]

Після смерті Чагатая владу в його улусі успадкував Кара-Хулегу, але в 1246 році великий хан Гуюк поставив замість нього Єсу-Мунке. Під час нового династичного конфлікту 1251 року великий хан Мунке усунув або покарав багатьох представників родів Уґедея та Чагатая, які підтримували його суперників. Вдова Кара-Хулегу Орхана стала регенткою при малолітньому Мубарак-шахові.^[2][1]

Після смерті Мунке 1259 року в Монгольській імперії розпочалася боротьба між Хубілаєм і Аріг-Бугою. Скориставшись нею, чагатаїд Алгу у 1260-х роках підпорядкував собі значну частину центральноазійської цивільної адміністрації й намагався зібрати розрізнені володіння роду в одну територію. Саме від його правління історики зазвичай ведуть відлік Чагатайського ханства як окремого політичного утворення.^[1][2]

Після смерті Алгу владу на короткий час отримав Мубарак-шах, але 1266 року його усунув Барак-хан. Новий хан воював із Хубілаєм та Хайду — онуком Уґедея, який прагнув встановити власну зверхність над Центральною Азією. На курултаї поблизу Таласа 1269 року Барак погодився на політичне верховенство Хайду й домовленість про поділ доходів Мавераннахру. Правителі також доручили Масуд-беку захист інтересів осілого населення, зокрема від руйнування посівів кочовими стадами.^[7]

У 1270 році Барак здійснив похід у Хорасан проти держави ільханів, однак зазнав поразки від війська Абаки й наступного року помер. Протягом 1270-х років Хайду значною мірою визначав призначення ханів Чагатайського улусу. Він не був Чагатаїдом і тому його не слід включати до переліку ханів цієї династії, хоча його влада мала вирішальний вплив на ханство.^[1][2]

У 1282 році за підтримки Хайду ханом став син Барака Дува. Він брав участь у боротьбі проти імперії Юань, зміцнив чагатайський вплив у Східному Туркестані й намагався розширити володіння на південь від Амудар'ї. У 1273 році війська Абаки спустошили Бухару; наступні десятиліття також позначалися численними міжусобними війнами. За Дуви чагатаїдські війська й залежні від них караунаси здійснювали набіги на Хорасан та володіння Делійського султанату.^[3][1]

Після смерті Хайду на початку XIV століття Дува посилив самостійність ханства й узяв участь у примиренні монгольських правлячих домів у 1304 році. У подальшій боротьбі з нащадками Уґедея Чагатаїди здобули перевагу; до 1309 року значна частина колишніх земель Уґедейського улусу перейшла під їхній контроль.^[1][2]

Після смерті Дуви 1307 року спалахнули нові династичні конфлікти. Зрештою владу перебрали його сини: спочатку Есен-Бука, а потім Кепек. На початку XIV століття чагатаїдські князі вели війни на кордонах із Юань та Ільханатом. Особливо складною була боротьба за північний Афганістан і Хорасан. Один із представників роду, Ясавур, у 1310-х роках перейшов на службу до ільхана Олджейту, згодом підняв проти його спадкоємця повстання та загинув 1320 року у війні з чагатаїдськими силами. Ясавура не слід ототожнювати із засновником окремої держави у 1260-х роках.^[8][1]

За правління Кепека, приблизно у 1318—1326 роках, відбулися адміністративні та грошові перетворення. Для управління осілими землями посилили роль військово-територіальних округів — туменів, а випуск стандартизованих срібних монет сприяв впорядкуванню грошового обігу. Кепек заснував укріплену резиденцію біля стародавнього Насафа, що стала основою міста Карші. При цьому ханський двір зберігав рухомий характер.^[4][2]

Наступником Кепека був Ільчиґідай, після якого правив Дува-Тимур, а від початку 1330-х років — Тармаширін. Останній був мусульманином, підтримував зв'язки з ісламськими державами та приділяв увагу осілим містам Мавераннахру. Його політика, зокрема відхід від регулярних степових курултаїв, викликала опір частини монгольської знаті східних областей. Тармаширіна усунули близько 1334 року. Водночас історики застерігають: причини його падіння не можна пояснювати лише прийняттям ісламу, оскільки джерела розходяться щодо перебігу й обставин його правління.^[9][4]

Після повалення Тармаширіна хани змінювалися особливо часто. Військові угруповання східних та західних земель підтримували різних претендентів; серед правителів цього часу були Бузан, Чанкші, Алі-Султан та Казан-хан. Внутрішні війни поєдналися з епідеміями кінця 1330-х років, послабленням влади ханів і зміцненням великих племінних вождів.^[2][1]

У 1346—1347 роках Казаган, військовий провідник караунасів, повалив і вбив Казан-хана та зосередив владу в Мавераннахрі, залишивши на престолі номінального хана з династії Чингізидів. Східні землі відокремилися: знать племені дуглатів проголосила ханом Туглуг-Тимура, що стало початком окремої держави Могулістан. Так виникли два політичні центри колишнього улусу — західний Мавераннахр, де фактично панували еміри, і східний Могулістан, у якому влада Чагатаїдів збереглася.^[2][4][3]

У 1360—1361 роках Туглуг-Тимур тимчасово підкорив Мавераннахр, намагаючись відновити єдність чагатайських володінь, і поставив свого сина Ільяса-Ходжу намісником. Після смерті Туглуг-Тимура спроба об'єднання зазнала невдачі. У західних землях дедалі більшого впливу набули емір Хусейн та Тимур із племені барласів. У 1370 році Тимур усунув Хусейна, став фактичним правителем Мавераннахру й заснував династію Тимуридів. Для підтвердження легітимності своєї влади він утримував номінальних ханів з роду Уґедея, однак сам правив як емір.^[1][3]

Попри неодноразові походи Тимуру не вдалося остаточно підкорити Могулістан. У східній частині Центральної Азії нащадки Чагатая продовжували правити окремими володіннями в долині Ілі, Аксу, Кашгарі та інших містах. Згодом на частині цих земель утворилися Турфанське й Яркендське ханства. Яркендське ханство в останній чверті XVII століття потрапило під владу Джунгарського ханства. Ці держави були наступницями східної гілки Чагатаїдів, але не становили безперервно єдиної держави з незмінними кордонами від XIII століття.^[3][1]

На чолі улусу стояв хан із династії Чингізидів. Його становище залежало не лише від спадкового права, а й від підтримки князів, нойонів та військових угруповань. Важливі справи обговорювали на курултаях. У перші десятиліття влада Чагатаїдів у містах обмежувалася системою управління загальномонгольської імперії, зокрема чиновниками великого хана. Лише із середини XIII століття ханство отримало більш самостійну адміністрацію.^[1][2]

Значна частина монгольської знаті зберігала кочовий спосіб життя й володіла пасовищами та спадковими доходами з підкорених місцевостей. У містах діяли місцеві посадовці, податкові збирачі та даругачі, а в мусульманських громадах — власні правові й релігійні установи. Посилення військово-територіальних округів за Кепека покликане було впорядкувати збір податків і постачання війська, хоча повністю усунути залежність хана від племінних командирів не вдалося.^[4][2]

На відміну від багатьох осілих держав, Чагатайський улус не мав єдиної постійної столиці протягом усього існування. Початкова ханська ставка розташовувалася поблизу Алмалика в долині Ілі. Сам Чагатай та його наступники переважно перебували в сезонних таборах — орду; джерела розрізняли місце перебування двору й саме місто Алмалик.^[4]

На початку XIV століття Кепек заснував укріплену резиденцію Карші поблизу Насафа, яка стала важливим західним центром ханства. За Казан-хана було споруджено ще одну ханську резиденцію — Занжир-Сарай. Попри будівництво цих комплексів двір зберігав пересувний характер. Опис прийому Ібн Баттути ханом Тармаширіном 1333 року свідчить, що правитель продовжував приймати гостей і керувати державними справами у великому ханському наметі.^[10]

У правовому житті співіснували монгольські норми, які в джерелах пов'язували з Ясою Чингісхана, і шаріат та місцеві правові звичаї мусульманського населення. Розбіжності між ними були одним із джерел напруження. З поширенням ісламу в західних землях вплив мусульманських кадів та релігійних інституцій зростав, але це не означало одночасного скасування монгольських звичаїв на всій території улусу.^[1][3]

Населення улусу було етнічно й господарсько неоднорідним. У степах і гірських пасовищах переважали монгольські та тюркські кочові групи, тоді як у Мавераннахрі й оазах Східного Туркестану жили землероби, ремісники та купці, серед яких важливе місце посідали тюркомовні й іраномовні громади. Військову знать формували роди, пов'язані з монгольським завоюванням; зокрема джалаїри, барласи, арлати й сулдузи. У XIV столітті їхні очільники поступово перетворилися на впливових регіональних правителів.^[3][2]

Монгольські командири поступово набували земельних інтересів в осілих областях: контролювали маєтки, млини, ремісничі майстерні та доходи з них. Суспільство включало місцеву землевласницьку знать, мусульманське духовенство, міські торговельно-ремісничі верстви, селян різного ступеня залежності та рабів. Збережений бухарський вакфний документ 1326 року свідчить про існування рабства та складних форм залежності, але не дає підстав вважати всіх ремісників або всіх орендарів кріпаками.^[2][4]

Основу військової сили становила кіннота монгольських і тюркських племен. Зберігалася успадкована від Монгольської імперії десяткова військова організація: загони підпорядковувалися командирам тисяч і туменів (номінально десяти тисяч воїнів). Тумен водночас міг бути територіальною одиницею, з доходів якої забезпечували військо. Реальна кількість воїнів не завжди відповідала номінальній назві підрозділу.^[2][4]

У зовнішній політиці важливу роль відігравали чагатаїдські війська в Хорасані й пов'язані з ними караунаси Афганістану. Основу походів становили швидкі кінні сили; за потреби застосовували й облогову техніку, хоча здобуття добре укріплених міст залишалося складним завданням.^[2]

Господарство улусу поєднувало кочове скотарство з землеробством в оазах, міським ремеслом і торгівлею. Самарканд, Бухара, Отрар, Тараз, Кашгар та інші міста лежали на шляхах, що сполучали Східний Туркестан, Мавераннахр, Іран і Китай. Однак економічний розвиток був нерівномірним: відбудова після монгольського завоювання неодноразово переривалася міжусобицями та грабіжницькими походами.^[4][3]

Монгольська влада використовувала попередні міські установи й залучала мусульманських адміністраторів. Махмуд Ялавач і Масуд-бек відіграли важливу роль в управлінні доходами міст. З іменем останнього пов'язане також будівництво медресе у Бухарі. Водночас сучасні дослідники зауважують, що навіть за Кепека та Тармаширіна окремі міста ще мали сліди руйнувань, тож відновлення не було повним.^[4]

Земельні відносини поєднували володіння правлячого роду й військової знаті, місцеву приватну власність та вакфи — майно, передане на утримання релігійних і доброчинних установ. Податки й повинності збирали грошима, натуральними продуктами та працею. Розміри й порядок їх стягнення змінювалися залежно від місцевості та часу; поширена в ранніх описах думка про єдину незмінну систему земельних категорій для всього ханства спрощує складні регіональні відносини.^[2][4]

За монгольського панування застосовували, зокрема, кубчур (податок з населення або худоби за різних способів його справляння), збори з землеробства й торговельно-ремісничих операцій, відомі як тамга. Спроби великоханської адміністрації впорядкувати податки не припинили надзвичайних поборів з боку князів і військових командирів. Особливо важким для осілих регіонів було утримання військ під час боротьби між Чингізидами.^[3][2][11]

Значна частина Мавераннахру після завоювань переживала грошову кризу. Водночас у деяких східних центрах, насамперед Алмалику, карбування тривало. У 1271—1272 роках Масуд-бек розпочав реформу: замість знецінених мідних монет, покритих сріблом, стали карбувати високопробні срібні монети. До 1280-х років виробництво поширилося на низку міст. Згідно з нумізматичним дослідженням Е. Давидович, срібні монети цього етапу мали ваговий стандарт близько 2,1 г і приблизно 80-відсотковий вміст срібла.^[11]

На початку 1320-х років Кепек провів нову грошову реформу. Її основу становили великі срібні динари масою трохи понад 8 г, що прирівнювалися до шести дирхамів приблизно по 1,4 г. Ці монети отримали назву кепекі за іменем хана. Реформи сприяли впорядкуванню платежів, однак стан грошового обігу залежав також від надходження срібла, політичної стабільності й торговельних зв'язків.^[11]

На території улусу співіснували монгольські традиційні вірування, буддизм, іслам та різні напрями християнства. У містах Мавераннахру більшість осілого населення була мусульманською, тоді як у східних землях впливовими залишалися буддистські й східнохристиянські громади. Релігійні уподобання ханів також відрізнялися: зокрема Дува та Ільчиґідай підтримували буддистські установи, а Тармаширін був відомий як мусульманський правитель.^[2][9]

Алмалик став одним із осередків католицьких місій у Центральній Азії. У 1330-х роках тут діяла францисканська місія на чолі з єпископом Річардом Бургундським. Під час релігійних заворушень 1339 року єпископа та інших місіонерів убили. Свідчення про місію не означають, що католицизм був панівною релігією міста; поряд існували інші християнські та нехристиянські спільноти.^[4][3]

Ісламізація правлячої верстви відбувалася поступово й нерівномірно. Прийняття ісламу Тармаширіном стало важливим етапом цього процесу, але не перетворило все ханство на однорідну мусульманську державу. Після поділу улусу поширення ісламу у східному Могулістані пов'язували, зокрема, із правлінням Туглуг-Тимура.^[9][3]

Мовне середовище Чагатайського улусу було багатомовним. Монгольська мова зберігала значення серед династії та кочової знаті; у містах вживали тюркські та іранські мови, особливо перську. Про вживання тюркської мови при ханському дворі на початку XIV століття свідчить розповідь Ібн Баттути, але це не означає, що монгольська мова одразу зникла з ужитку.^[2]

Із цієї історичної традиції походить назва чагатайської мови — східнотюркської літературної мови, яка розвивалася з XIV століття й набула особливого поширення в епоху Тимуридів. Не варто ототожнювати її з єдиною розмовною мовою всього населення ханства XIII століття.^[12]

Культурне життя значною мірою зосереджувалося в містах із давніми традиціями освіти та ремесел. Монгольське панування не припинило існування мусульманських освітніх установ, але тривалі війни обмежували їхній розвиток. Серед пам'яток, пов'язаних із пізнім Чагатайським улусом, вирізняються ханські комплекси Карші й Занжир-Сараю та мавзолей Баян-Кулі-хана у Бухарі.^[4][2]

Наведено основних ханів єдиного Чагатайського улусу. Через неповноту та суперечності джерел дати окремих правлінь, особливо після 1334 року, можуть різнитися в історичних працях. Регентів, фактичних правителів із числа емірів та ханів східного Могулістану слід розрізняти.^[2][1]

Хайду належав до Уґедеїдів і контролював призначення чагатайських ханів упродовж частини XIII століття. Після розпаду улусу західний Мавераннахр певний час очолювали номінальні Чингізиди, зокрема Баян-Кулі, за фактичної влади Казагана та інших емірів. Хани Могулістану та номінальні хани при Тимурі належать до історії окремих державних утворень.^[2][1]

Чагатайський улус став одним з головних центрів монгольської політичної традиції в Центральній Азії. Його історія позначена взаємодією степового і міського суспільств, поступовою ісламізацією частини монгольських родів і формуванням тюрко-монгольських еліт. Із політичного середовища колишнього улусу вийшла держава Тимура, а східна гілка Чагатаїдів продовжувала відігравати важливу роль в історії Могулістану та Східного Туркестану.^[4][13]

• Монгольська імперія
• Уґедейський улус
• Чаґатаїди
• Могулістан
• Тимуриди
• Чагатайська мова

• Christopher P. Atwood (2004). Encyclopedia of Mongolia and the Mongol Empire (англ.). New York: Facts On File. ISBN 9780816046713.
• Michal Biran (1997). Qaidu and the Rise of the Independent Mongol State in Central Asia (англ.). Richmond: Curzon.
• Michal Biran (2013). Rulers and City Life in Mongol Central Asia (1220–1370). У David Durand-Guédy (ред.). Turko-Mongol Rulers, Cities and City Life (PDF) (англ.). Brill. с. 257—283.
• Peter Jackson (1991). Chaghatayid Dynasty. Encyclopaedia Iranica (англ.). Т. V. с. 343—346.
• Bertold Spuler (1990). Central Asia V. In the Mongol and Timurid Periods. Encyclopaedia Iranica (англ.). Т. V. с. 172—176.