Улус Хулагу

Улус Хулагу
1256 – 1335 ↓
Територія Улусу Хулагу в XIII—XIV століттях
Столиця	Марага Тебриз Солтаніє
Мови	монгольська, перська, арабська та інші
Релігії	традиційні монгольські вірування, буддизм, християнство, іслам (провідна релігія держави після 1295 року)
Форма правління	Монархія
Ільхан
• 1256—1265	Хулагу
• 1316—1335	Абу-Саїд Багадур-хан
Історія
• Засновано	1256
• Ліквідовано	1335
Населення
Попередник Наступник Монгольська імперія Джалаїриди Чобаніди Інжуїди Музаффариди
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Улус Хулагу

Улус Хулагу (також Держава Хулагуїдів, Ільханат) — монгольська держава, що існувала як єдине політичне утворення у 1256—1335 роках на території сучасних Ірану, Іраку, частини Афганістану, Анатолії та Південного Кавказу. Її заснував Хулагу, онук Чингісхана, під час походу на Близький Схід. Спочатку володіння Хулагу становили частину Монгольської імперії, однак у ході втрати нею політичної єдності перетворилися на фактично самостійну державу. Правителі з династії Хулагуїдів зберігали династичні та політичні зв'язки з великими ханами, передусім із правителями Великого Юанського улусу.^[1][2]

Формування улусу пов'язане з підкоренням держави нізаритів у 1256 році та взяттям Багдада в 1258 році, яке поклало край владі Аббасидського халіфату в цьому місті. Його володарі воювали з Улусом Джучі, Улусом Чагатая і Мамлюцьким султанатом. Після навернення Газан-хана до ісламу 1295 року відбулися важливі зміни в релігійній політиці, державному управлінні й оподаткуванні. Смерть без синів ільхана Абу Саїда в 1335 році спричинила боротьбу знаті за владу й розпад єдиної держави. У наступні десятиліття окремі угруповання ще висували номінальних ільханів, але вони не відновили загальноіранської влади династії.^[1][3]

Назва «Улус Хулагу» походить із монгольської політичної традиції: улус означав спільноту під владою правителя, а також її володіння. За визначенням дослідниці Міхаль Біран, монголи називали державу ulus Hülegü — «улусом Хулагу». Такий термін підкреслює її місце серед політичних утворень Чингізидів. Він уживається також у сучасній українській історичній літературі: зокрема, сходознавець Олександр Бубенок називає Улус Хулагу серед держав, що сформувалися внаслідок децентралізації Монгольської імперії; таку саму назву використовують навчальні матеріали Харківського університету.^[4][5][6]

«Ільханат» (англ. Ilkhanate) — назва, сформована в західній історіографії від титулу ільхан, який носили Хулагу та його наступники. В іранській історіографічній традиції поширені споріднені назви, зокрема перс. ایلخانان (ільхани, «ільхани/ільханіди») та означення держави як ільханської. Сам титул зазвичай тлумачать як «підлеглий хан» щодо великого кагана, хоча в науковій літературі обговорюється також значення «хан країни / народу». Залежність від загальноімперського центру з другої половини XIII століття дедалі більше набувала формального характеру.^[7][8][4][2]

«Держава Хулагуїдів» — назва за правлячою династією. Вона була характерною, зокрема, для радянської російськомовної історіографії: окреме гасло «Хулагуидов государство» вміщене в Советской исторической энциклопедии 1974 року. Водночас таке найменування продовжує використовуватися в українських історичних дослідженнях, тому його не слід вважати винятково радянською назвою.^[9][10]

Усі три найменування в сучасній літературі позначають ту саму державу, а не три послідовні політичні утворення.^[4][1][11]

На відміну від первісних улусів синів Чингісхана, володіння Хулагу в Ірані утворилися внаслідок завойовницької кампанії середини XIII століття. Перехід військ і земель під владу Хулагу та його нащадків був поступовим; дослідники також застерігають, що описи цього процесу у придворній історіографії відображали пізніші прагнення легітимізувати владу Хулагуїдів.^[12]

Ядром держави були Іранське нагір'я, історичний Азербайджан і південнокавказькі землі. До її володінь входили Фарс, Керман, Хорасан, Арабський Ірак, північна Месопотамія (Джезіра) та частина Малої Азії. Вплив держави поширювався також на Грузинське царство, Кілікійську Вірменію, Румський султанат і Трапезундську імперію, але характер їхньої залежності й ступінь безпосереднього контролю змінювалися. Сирія була головним напрямком воєн з мамлюками, а не сталою провінцією Улусу Хулагу.^[1][13]

Ільхани й їхній двір найбільше тяжіли до північно-західного Ірану. Це пояснювалося як розташуванням головних політичних центрів, так і наявністю пасовищ, потрібних для численних коней та худоби кочової знаті. Упродовж існування держави роль головних резиденцій послідовно відігравали Марага, Тебриз і Солтаніє.^[14]

Монгольське завоювання іранських земель розпочалося задовго до появи Улусу Хулагу. Під час походів Чингісхана 1219—1223 років були розгромлені володіння Хорезмшахів, а війська Джебе й Субедея здійснили рейд через північний Іран і Кавказ. У наступні десятиліття монгольські воєначальники поширили контроль на західноіранські й закавказькі землі. Після перемоги при Кесе-Дагу 1243 року залежним від монголів став Румський султанат. Водночас влада завойовників залишалася неоднаковою в різних областях, а гірські фортеці нізаритів і Багдадський халіфат зберігали самостійність.^[1]

Підкореними територіями спершу керували монгольські воєначальники та намісники великого хана. В їхніх канцеляріях служили представники місцевих і середньоазійських чиновницьких родин, зокрема Джувейні. Поєднання монгольської військової влади з попередніми адміністративними традиціями стало основою майбутньої системи управління улусу.^[1]

У 1251 році великий хан Мунке доручив своєму братові Хулагу підкорити держави Близького Сходу, що ще не визнавали монгольської зверхності. У 1255 році Хулагу прибув до Середньої Азії з великим військом, яке супроводжували сім'ї воїнів та їхні стада. Після облоги Аламута та інших укріплень наприкінці 1256 року основна частина держави нізаритів припинила існування; окремі фортеці продовжували опір і пізніше.^[1]

На початку 1258 року монголи взяли Багдад. Останнього аббасидського халіфа Аль-Мустасіма стратили, а його світську владу ліквідували. У 1260 році монгольські сили зайняли Алеппо й Дамаск, але після відходу Хулагу на схід залишений ним загін під командуванням Кітбуки зазнав поразки від мамлюків у битві при Айн-Джалуті 3 вересня 1260 року. Завоювання Сирії не вдалося закріпити.^[1]

Хулагу створив власний осередок влади в північно-західному Ірані. Під час боротьби між Хубілаєм і Аріг-Бугою за престол великого хана Хулагу підтримав Хубілая, який згодом визнав його фактичну самостійність. Водночас ільхани й надалі підкреслювали династичну спорідненість із великими ханами та визнавали їхню формальну вищість. Таким чином, Улус Хулагу став однією з фактично самостійних держав монгольського політичного світу, хоча династичні й дипломатичні зв'язки з великим каганом зберігалися.^[1][2][4]

Першими великими суперниками Хулагуїдів стали їхні родичі з інших гілок монгольської династії. Війна з ханом Улусу Джучі Берке, яка розгорнулася в 1261—1262 роках, була пов'язана, зокрема, із суперечками за кавказькі території. Попри спільне походження обох династій, збройні сутички між ними періодично повторювалися. Небезпека на північному кордоні обмежувала сили, які ільхани могли спрямовувати проти мамлюків.^[1]

За правління Абака-хана (1265—1282) відбулося зміцнення державних установ. У 1270 році війська Улусу Хулагу завдали поразки правителю Улусу Чагатая Бараку поблизу Герата. На заході головним противником залишався Мамлюцький султанат. У 1277 році султан Бейбарс розбив монгольське військо біля Ельбістана в Анатолії, а в 1281 році велика армія, відправлена Абакою до Сирії під проводом його брата Мунке-Темура, зазнала поразки у Другій битві при Хомсі.^[1]

Ільхани намагалися знайти союзників серед європейських монархів і володарів держав хрестоносців. При дворі Хулагуїдів приймали посольства, а власних посланців скеровували до папи римського, королів Франції та Англії. У 1271 році за Абаки відбулася обмежена координація дій з військом англійського принца Едуарда, який перебував у Акрі, проте тривалого військового союзу не виникло.^[1]

Після смерті Абаки ільханом став його брат Текудер (1282—1284), який прийняв іслам та ім'я Ахмед. Його релігійна політика і суперництво з небожем Аргуном спричинили розкол серед монгольської знаті. У 1284 році Текудера усунули, і владу перебрав Аргун (1284—1291), який надавав перевагу традиційним для монгольської верхівки релігійним практикам та буддизму.^[1]

Правління Гайхату (1291—1295) позначилося кризою державних фінансів. У 1294 році за пропозицією урядовців і за зразком паперових грошей Великого Юанського улусу було запроваджено гроші чау. Примусове вилучення монет і небажання купців приймати нові гроші спричинили зупинення торгівлі та заворушення в Тебризі. Владі довелося скасувати експеримент того самого року. У 1295 році Гайхату скинув Байду, але вже за кілька місяців його самого переміг Газан.^[15][1]

Газан-хан (1295—1304), син Аргуна, прийняв іслам ще під час боротьби з Байду. Його прихід до влади став переломом у релігійному й політичному житті держави. Газан і його сановники взялися за впорядкування податків, обмеження самовільних поборів, облік земель та забезпечення війська. Важливу роль у цих заходах відігравав візир Рашид ад-Дін Фазлуллах. Відомості про реформи великою мірою походять від самого Рашида ад-Діна, тому історики обережно оцінюють повноту їх виконання. Проте джерела свідчать про певну стабілізацію державних фінансів.^[16][1]

Газан продовжив війну з мамлюками. Наприкінці 1299 року його військо перемогло у битві при Ваді аль-Хазнадарі та тимчасово опанувало Дамаск. Однак уже наступного року монголи залишили Сирію. Нова кампанія була зірвана несприятливою погодою, а в квітні 1303 року військо ільханів під командуванням Кутлуг-шаха зазнало поразки при Мардж ас-Саффарі поблизу Дамаска. Після цього великих вторгнень монголів до Сирії більше не відбувалося.^[1]

Наступником Газана став його брат Олджейту (1304—1316). Він завершив розбудову нової столиці Солтаніє та підтримував наукові й мистецькі проєкти. Олджейту продовжував дипломатичні контакти як із мамлюками, так і з європейськими володарями. Похід до сирійського кордону 1312—1313 років завершився безуспішною облогою мамлюцької фортеці Ар-Рахба на Євфраті. Це була остання спроба масштабного вторгнення ільханів у володіння мамлюків.^[1][17]

Його син Абу Саїд став ільханом у 1316 році; урочисте сходження на престол відбулося 1317 року. На початку його правління значний вплив мав воєначальник Чобан. У 1319 році Абу Саїд придушив заколот частини військової знаті, а 1327 року усунув Чобана та його прихильників. Після цього ільхан правив самостійніше. У 1323 році Улус Хулагу уклав мир із Мамлюцьким султанатом, завершивши тривале протистояння на сирійському кордоні.^[3][1]

30 листопада 1335 року Абу Саїд помер у районі Карабаху, коли готувався протидіяти новому наступу Улусу Джучі. Сучасники висловлювали підозри щодо його отруєння, проте це не встановлений факт. Ільхан не залишив синів, і відсутність загальновизнаного наступника загострила суперництво між впливовими монгольськими родами та військовими угрупованнями.^[3]

Невдовзі ільханом проголосили Арпа Ке'уна (1335—1336), який походив з іншої гілки Чингізидів. Його влада швидко впала. Різні угруповання почали висувати власних претендентів, серед яких були Муса, Мухаммед, Саті-бег і Сулейман-хан. Реальна влада зосередилася в руках родів Джалаїридів, Чобанідів та інших регіональних правителів. У Хорасані окремим претендентом на верховну владу виступав Тога-Темур.^[18][1]

Тому 1335 рік вважають кінцем єдиного Улусу Хулагу, хоча останні претенденти, що носили титул ільхана, згадуються й у середині XIV століття. Пізніші війни Джалаїридів, Чобанідів, сербедарів та інших держав не слід ототожнювати з безперервним існуванням держави Хулагуїдів.^[13][19]

За Хулагу головним центром влади була Марага, після чого Абака переніс резиденцію до Тебриза. У правління Аргуна розпочалося освоєння місцевості Конкур-Еленг, де Олджейту збудував місто Солтаніє. Воно стало столицею за Олджейту й залишалося важливим політичним центром за Абу Саїда. Після розпаду улусу провідна роль у регіоні знову перейшла до Тебриза.^[14]

Поняття «столиця» не цілком передає особливості монгольського двору. Ільхани значну частину року проводили в пересувних ставках, змінюючи літні й зимові місця перебування. Разом із правителем пересувалися військо, частина адміністрації та придворних. Поряд зі стаціонарними палацами важливими центрами політичного життя залишалися ханські табори.^[20]

На чолі держави стояв ільхан із династії Чингізидів. Він був верховним військовим правителем і джерелом державних розпоряджень, але мусив зважати на інтереси монгольських принців, воєначальників та родової знаті. Династичне походження, прихильність війська й підтримка впливових емірів були важливими чинниками утримання влади. Зв'язки з великим ханом зберігали символічне значення навіть тоді, коли правителі Улусу Хулагу здійснювали незалежну зовнішню політику.^[1]

В адміністрації поєднувалися монгольські інституції та іранські традиції державного управління. Цивільними фінансами, оподаткуванням і канцелярською роботою займався диван, а головну роль у ньому зазвичай відігравав візир. Серед впливових урядовців були представники родини Джувейні, Саад ад-Даула, Рашид ад-Дін та його син Гіяс ад-Дін Мухаммед. Не всі урядовці були персами або мусульманами: важливі посади обіймали також монголи, тюрки, вихідці із Середньої Азії та представники інших релігійних громад.^[1][20]

Використовувалися посади й назви, що походили з монгольської адміністративної практики: даруга — представник влади на місцях, бітікчі — писар або канцелярський службовець, ельчі — посланець. Укази правителя називалися ярликами. Важливою частиною системи зв'язку були поштово-кур'єрські станції яму, обслуговування яких покладалося на населення.^[21]

У правовому житті співіснували монгольські звичаєві приписи, пов'язані з традицією яси Чингісхана, та норми ісламського права. Юрисдикція залежала від статусу сторін і характеру справи. Після навернення Газана до ісламу значення мусульманського судочинства зросло, однак монгольські правові практики не зникли одразу.^[16][1]

Газан видавав розпорядження щодо зловживань чиновників, суддів і збирачів податків, документального підтвердження земельних прав та порядку вирішення суперечок. У джерелах ці заходи описано як спробу зменшити свавілля місцевої влади. Оскільки значна частина відомостей про них походить від візира Рашида ад-Діна, їх не можна беззастережно вважати доказом повного усунення корупції або однакового застосування законів в усіх провінціях.^[1][16]

Військово-політична верхівка Улусу Хулагу складалася переважно з монгольських і тюркських родів. Частина з них зберігала кочовий або напівкочовий спосіб життя, що відрізнявся від повсякдення осілих мешканців міст і сіл. Важливу роль відігравали перськомовні чиновники, купці, землевласники та ісламські релігійні установи. Взаємини між цими групами не були незмінними: монгольські воєначальники залучалися до цивільного управління, а місцеві службовці — до військових і дипломатичних справ.^[1]

Завоювання та утримання великих кочових військ створювали значний тиск на землеробське населення. Водночас економічні наслідки відрізнялися за регіонами. Зокрема, Хорасан і частина Месопотамії довго відчували наслідки руйнувань і воєн, тоді як історичний Азербайджан вигравав від перебування ханського двору та концентрації торгівлі.^[1]

Основу економіки становили зрошуване й богарне землеробство, садівництво, ремесла, торгівля та скотарство. Останнє мало особливе значення для монгольських військових і родової знаті. Тривалі війни, реквізиції й непередбачувані податки призвели до занепаду окремих областей, але зводити все господарське життя улусу до безперервної кризи було б неточно. Відновлення міст і господарства відбувалося нерівномірно та залежало від місцевих умов.^[1][21]

У державі зберігалися різні види землеволодіння, зокрема державні й правительські маєтності, приватні володіння та вакфи — майно, передане на утримання релігійних і благодійних установ. Поряд із традиційними ісламськими податками, насамперед хараджем, монгольська адміністрація стягувала купчур (подушний або інший прямий податок у різних умовах) і тамгу — торговельно-ремісничі збори. Додатковим тягарем були постачання військ і забезпечення чиновників та кур'єрської служби.^[21][22]

Реформи Газана передбачали впорядкування податкових ставок і строків їх сплати, реєстрацію оброблюваних земель, нагляд за збирачами податків та заходи для повернення до господарського обігу покинутих ділянок. Важливе місце посіло надання земельних доходів воїнам і командирам у формах, близьких до ікта. Історики визнають певні успіхи реформ, однак застерігають від некритичного використання придворного опису їхніх наслідків у «Джамі ат-таваріх».^[16][1]

Упродовж правління ільханів карбували золоті, срібні й мідні монети; написи на них відображали зміни політичної та релігійної легітимації. За Газана було впорядковано срібне карбування. Спроба запровадити паперові гроші чау за Гайхату у вересні 1294 року завершилася невдачею і швидким поверненням до металевих монет.^[15][23]

Завдяки зв'язкам між різними частинами колишньої Монгольської імперії через Улус Хулагу проходили важливі торговельні маршрути між Середземномор'ям, Чорним морем, Середньою Азією, Індією та Китаєм. Велику роль у транзитній торгівлі відігравали венеційські й генуезькі купці. Італійські торгові громади діяли, зокрема, в Азербайджані та Солтаніє, де згодом виникла католицька єпископська кафедра. Торговельні контакти з європейцями були значно успішнішими, ніж спроби укласти з ними тривалий антимамлюцький союз.^[1]

У містах виробляли шовкові тканини, металеві посудини, зброю, кераміку й оздоблені рукописи. В ільханідському декоративному мистецтві продовжувалися іранські та ісламські традиції, водночас поширювалися мотиви, запозичені зі Східної Азії: лотоси, хмари, дракони й фенікси. До характерних виробів належали полив'яні кахлі, посуд із підполив'яним розписом та інкрустовані металеві предмети. Розвиток цих мистецтв був пов'язаний із придворними замовленнями та обміном майстрами й товарами на трансконтинентальних шляхах.^[19]

• 
  Золотий динар Абаки
• 
  Срібний дирхем Газана
• 
  Мідна монета Ануширвана, одного з пізніших номінальних ільханів

Основою армії була монгольська кіннота, організована за десятковим принципом — у десятки, сотні, тисячі (мінгани) і десятитисячні з'єднання (тумени). Військо мало центр і два крила. Воїни використовували передусім складні луки, а також списи, мечі та інші види зброї; залежно від завдання застосовували легку і важче озброєну кінноту. Під час облог монголи залучали інженерів і облогові машини. Поряд із монголами в походах брали участь загони залежних правителів, зокрема грузинів та вірмен.^[1][24]

Важливою частиною воєнної системи був ханський двір і його особиста охорона — кешик. Через необхідність утримувати постійне військо змінювалися способи постачання і винагородження воїнів. За Газана ширше запроваджували надання земельних доходів за службу. Попри це ільханська армія зберігала чимало традиційних монгольських способів ведення війни й значну залежність від пасовищ та запасних коней.^[24][1]

До кінця XIII століття релігійне життя держави було різноманітним. Серед монгольської верхівки існували традиційні вірування, тибетський буддизм і християнство східносирійської традиції (Церква Сходу). Значна частина осілого населення була мусульманською, а в містах мешкали також християни й юдеї. За Хулагу, його дружини Докуз-хатун та частини наступників християнські громади користувалися помітним заступництвом. Водночас характер політики залежав від конкретного правителя й обставин.^[1]

Ільхан Текудер прийняв іслам, але його коротке правління не означало остаточної ісламізації династії. Вирішальним став перехід Газана до ісламу в 1295 році. Спочатку новий правитель підтримував суворі заходи проти буддистських установ, а також відбулися напади на частину християнських та юдейських святинь; згодом тиск на ці громади послабився. Після навернення правителя іслам став основою офіційної релігійної легітимації, але традиційні монгольські уявлення не зникли відразу.^[16][1]

За Олджейту державна підтримка поширилася також на шиїтські релігійні інституції. Ільханідські володарі й сановники фінансували будівництво мечетей, медресе, суфійських осередків та гробниць. Взаємодія різних релігій і традицій позначилася й на ілюстрованих рукописах, архітектурі та придворному мистецтві.^[25][26]

У придворному середовищі використовувалася монгольська мова; в документах зберігалася монгольська писемна традиція на основі уйгурського письма. Водночас перська була важливою мовою управління, історіографії та літератури, а арабська — релігійної науки й частини адміністративних текстів. Населення держави продовжувало користуватися також тюркськими, вірменською, грузинською та іншими мовами. Мовна практика змінювалася протягом існування улусу; вона не обмежувалася однією «офіційною мовою».^[20][27][4]

За Хулагуїдів створено кілька важливих творів з історії монголів та їхніх підкорених країн. Ала ад-Дін Джувейні написав «Таріх-і джахангуша» («Історія завойовника світу») — цінне свідчення про монгольські завоювання та перші десятиліття їхньої влади в Ірані. Найвідомішою історичною працею ільханідської доби стала «Джамі ат-таваріх» («Збірка літописів») Рашида ад-Діна. Задумана за Газана як історія Чингісхана і його наступників, вона за Олджейту переросла в масштабну працю із всесвітньої історії, що поєднала відомості з різних культурних традицій.^[25][28]

Серед інших авторів цього періоду виділяють Хамдаллаха Муставфі, автора «Таріх-і гузіда», «Зафарнаме» і географічної праці «Нузгат аль-кулуб». Придворна історіографія є важливим джерелом про державу, але водночас відображає інтереси її правителів і сановників, що потребує критичного зіставлення з іншими свідченнями.^[29][1]

Одним із найвизначніших наукових осередків доби стала Марагінська обсерваторія, створена 1259 року за підтримки Хулагу. Її очолював астроном, математик і філософ Насир ад-Дін ат-Тусі. У комплексі працювали астрономи та майстри з різних регіонів, виготовлялися спостережні прилади, здійснювалися вимірювання і складалися астрономічні таблиці. Головним результатом колективної роботи став «Ільханський зидж» — збірник таблиць для розрахунку руху небесних тіл.^[30][31]

Марагінська наукова традиція мала тривалий вплив на розвиток астрономії ісламського світу. Дослідники обсерваторії вдосконалювали геометричні моделі планетних рухів; відомим прикладом є геометрична побудова, названа «пара Тусі». Обсерваторія була не лише місцем спостереження за зорями, а й осередком математичних та інших досліджень. Її організація стала прикладом для пізніших наукових установ.^[30][32]

За ільханів розвинулося виготовлення рукописних книг з багатим оздобленням і мініатюрами. Майстри Багдада, Тебриза й інших міст поєднували іранські, арабські та східноазійські прийоми зображення. Серед важливих пам'яток — ілюстровані примірники «Джамі ат-таваріх», Корану та перського епосу «Шахнаме» Фірдоусі. Завдяки монгольським зв'язкам із Китаєм у книжковому живописі поширювалися нові мотиви й композиційні рішення.^[25][19]

Особливе місце належить «Великому монгольському «Шахнаме»», створеному, найімовірніше, у Тебризі в 1330-х роках. Ім'я замовника достеменно невідоме; серед припущень — візир Гіяс ад-Дін, син Рашида ад-Діна. Рукопис згодом розділили, тому його аркуші нині зберігаються в різних зібраннях. Ілюстрації мають значення не лише для історії живопису, а й для вивчення одягу, зброї та придворного побуту Улусу Хулагу.^[33]

Архітектура Улусу Хулагу розвивала іранські будівельні традиції, але вирізнялася прагненням до великих розмірів споруд, високих склепінь і складнішого декоративного оздоблення. Використовували цеглу, кольорові кахлі, різьблений стукко та мукарнаси. Важливими пам'ятками є палацовий комплекс у Тахт-е Солеймані, мечеті, медресе, суфійські святилища і мавзолеї в Ірані та Іраку.^[31][19]

Найвідомішою збереженою будівлею є Мавзолей Олджейту в Солтаніє, споруджений на початку XIV століття. Його восьмикутний об'єм увінчаний подвійним куполом близько 50 метрів заввишки й оточений вісьмома мінаретами. Бірюзова плитка та внутрішні розписи і штукатурне різьблення демонструють високий рівень будівельного мистецтва. Пам'ятку включено до Списку Світової спадщини ЮНЕСКО.^[17]

Важливим прикладом ранньої світської архітектури є палац Абаки в Тахт-е Солеймані, зведений на території давнього культового комплексу. Подальший розвиток архітектури за мусульманських ільханів пов'язаний із великими релігійними й благодійними осередками, де поруч із мечетями та мавзолеями містилися навчальні заклади, притулки й лікарні. Такі ансамблі підтримувалися і правителями, і їхніми візирами, зокрема Рашидом ад-Діном.^[31]

У матеріальній культурі двору співіснували монгольські кочові та іранські міські традиції. Правителі користувалися постійними палацами, але й надалі мешкали частину року у великих, багато оздоблених наметах. Придворні комплекси та побутове начиння відомі за археологічними розкопками, ілюстрованими рукописами й описами сучасників. Поєднання цих джерел допомагає реконструювати життя середньовічної монгольської знаті, хоча більшість тимчасових споруд не збереглася.^[31][33]

Правителі єдиного Улусу Хулагу:

• Хулагу (1256—1265);
• Абака (1265—1282);
• Ахмед Текудер (1282—1284);
• Аргун (1284—1291);
• Гайхату (1291—1295);
• Байду (1295);
• Газан (1295—1304);
• Олджейту (1304—1316);
• Абу Саїд (1316—1335).^[1][13]

Після 1335 року різні політичні угруповання проголошували власних ільханів, але жоден із них не контролював усю колишню державу.^[18]

• Amitai R. IL-KHANIDS i. DYNASTIC HISTORY // Encyclopaedia Iranica. — 2004. — Vol. XII, fasc. 6. — P. 645—654.
• Blair Sh. S. IL-KHANIDS ii. Architecture // Encyclopaedia Iranica. — 2004. — Vol. XII, fasc. 6. — P. 654—658.
• Morgan D. O. The Mongols. — Oxford: Blackwell, 1986.
• Jackson P. The Mongols and the Islamic World: From Conquest to Conversion. — New Haven: Yale University Press, 2017.
• Komaroff L., Carboni S. (eds.). The Legacy of Genghis Khan: Courtly Art and Culture in Western Asia, 1256—1353. — New York: Metropolitan Museum of Art, 2002.
• Бубенок О. Б. Хозари в історії Східної Європи. — Київ: Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, 2019. — С. 68 (термінологія держав-улусів).
• Biran M. Il-Khanate Empire // The Encyclopedia of Empire / Ed. J. M. MacKenzie. — Wiley, 2016. — DOI: 10.1002/9781118455074.wbeoe362.