YaChudo

Караунаси

Переглядів: 0. Оновлено 05.11.2026.

Караунаси
Територія Чагатайського улусу наприкінці XIII століття
КраїнаЧагатайський улус[1],  Держава Хулагуїдів (Ільханат) і  Афганістан Редагувати інформацію у Вікіданих

Караунаси, нікудерійці (монг. караунас) — одне із середньовічних монгольських племен. Згадуються у «Збірнику літописів» та інших середньовічних текстах. Нині етнічна група у складі хазарейців.

Етнонім

У російському перекладі Л. А. Хетагурова « Збірника літописів » етнонім відбито у формі караунас[2]. У монгольському перекладі Ц. Сүренхорлоо етнонім відбито у формах караунас і карунас[3], в англійському перекладі У. М. Такстона — у формі qara'unas[4]. Ім'я нікудерійці караунаси отримали від свого полководця Нікудера — онука Чагата[5].

Назви каракунас[6], кара-кунас використовують для позначення лелеки[7]. Ім'ям караунас могули (жителі Могулістана) іменували чагатаїв (мешканців західної частини Улусу Чагатая)[8].Могулістанці «караунасами = карагунасами» називали тих людей, які мають змішане походження. Дослідники зазначають, що у туркменів етнонім «гарнас» передає значення «суміш», «конгломерат». Інші форми терміна: карагунас[6], караун[9], карціонас, карро, скарані, камонас, скерани[10].

Історія

Караунаси в « Збірнику літописів » згадуються під керівництвом наступних емірів: Бекі-бахадура з племені кунгірат, Ханду-бітікчі з племені ілдуркін, відгалуження сулдусів, Хулкуту-курчі з племені мангут[2]. За одним із трактувань, караунаси — рід у складі монгольського племені сулдус[6][11].

Караунаси — нащадки монгольських воїнів [12][13][14], дислокованих в Афганістані[15][16][17]. Вони стали однією з предкових груп для хазарейців і увійшли до їх складу як одна з етнічних груп[15]. Крім хазарейців частина караунасів увійшла до складу киргизів (рід кара-кунас у складі племені Джору, гілка адигіне)[18].Описуючи країну Кабул Бабур пише:

У Кабульській області мешкають різні племена. У долинах і рівнинах живуть Аймакі (аймакі), тюрки і араби; в місті і деяких селах живуть сарти, в інших селах і областях мешкають племена пашаї, параджі, таджики, Бірки і пуштуни афгані. У горах живуть племена Хазара і Нікудері; серед хазарейців і '«нікудерійців» деякі говорять монгольською мовою.[19].

Термін караунас використовувався монголами для позначення племен, що утворилися від змішування монголів з тубільцями. Караунаси, про які говорить Марко Поло, кочували вздовж східних кордонів Персії ; крім того, монголи Семиріччя та Східного Туркестану називали караунасами джагатайців, підданих Тимура та тимуридів[10].

Згуртування каранаусів навколо Нікудера

Відокремлення каранаусів відбулося наприкінці XIII ст. в Хорасані в ході смут і усобиць, характерних для улусів Хулагу і Чагатая. Вони підпорядковувалися Хулагуїдам. 1271 року, коли повалений чагатайський хан Мубарак-шах втік до Герату, ільхан Абака передав караунасів під його підпорядкування. Але 1276 року Мубарак-шах гине внаслідок повстання караунасів. Тоді на їх чолі було поставлено Аргун-аку з ойратського роду. 1278 року його змінив син Навруз.

Водночас у 1260-х роках на схід від караунасів поступово формується нове племенне об'єднання з нащадків військ Тутар (син Мувала), Баянджар і Кадак (сини Шибана), що у 1257—1258 роках намагалися встановити владу в Хорасані Сістані. Вождем, навколо якого відбулося їхнє згуртування, став великий монгольський полководець Нікудер-огул (Нігудер) — онук Чагатая від сина Муджи-Єбе (Мужи-Яя). Він був одним із воєначальників монгольської армії, спрямованої в 1249 р. у бік Індії та Сістану на чолі із Салі-нойоном. На початку західного походу Хулагу, 1256 р., Нікудер разом з Кутбуком-нойоном очолював ліве крило його армії[5].

Після відходу Нікудера разом із сім'єю та найближчими соратниками в області Кермана та Південно-Східного Хорасана виникає самостійне військово-кочове об'єднання, відоме як Нікудерійська орда. 1271 року вона укладає союз з Міхрабанідами.

Десь на прикінці 1270-х роках Нікудерійська орда виходить з-під порядкування Чагатайського улуса і підпорядковується еміру Наврузу, що на той час очолював караунасів. З цього часу значення караунасів та нікудерійців починає зливатися в єдине ціле. В подальшому зазвичай залишається ім'я Нікудерійської орди. Остання набула найбільшого посилення за часів Ясавура, сини якого з 1340 року стали самостійними правителями внаслідок розпаду Держави Хулагуїдів і занепаду Чагатайського улуса.

Протягом двох століть караунаси були виключно дієздатною військово-політичною силою попереміно Держави Хулагуїдів (1270—1298, 1313—1320) і Чагатайського улусу (1298—1313, 1320—1341). Займаючи стратегічні області на околицях Гіндукуша, вони контролювали основні траси між Індією, Середньою Азією та Іраном. Ця обставина включала в найважливіші політичні події XIII—XV століть[5]. 1341 року Казан став незалежним правителем нікудерійської орди, а 1342 року захопив владу в Чагатайському улусі. З цього часу караунаси стають політичною силою в улусі. 1358 році караунаси (нікудерійці) допомогли захопити владу еміра Казагана. Після 1360 року повернули собі незалежність. Але у 1370-х роках добровільно підкорилися еміру Тимуру.

Примітки

  1. ↑ 1298
  2. ↑ а б Рашид ад-Дин. Сборник летописей. Том I. Книга 1. Раздел 4 / Л. А. Хетагуров, А. А. Семёнов. www.vostlit.info. Архів оригіналу за 28 березня 2014. Процитовано 20 листопада 2019.
  3. ↑ Рашид ад-Дин. Судрын чуулган. Нэгдүгээр боть. Нэгдүгээр дэвтэр / Ц. Сүрэнхорлоо, Г. Сүхбаатар, Ж. Болдбаатар. — Улаанбаатар — С. 119, 131.
  4. ↑ Jamiʻuʼt-tawarikh. Compendium of chronicles. A History of the Mongols. Part One / Translated and Annotated by W. M. Thackston. — Harvard university, 1998. — С. 95—96.
  5. ↑ а б в Арапов А. В. Караунасы-никудерийцы и их роль в Чагатайской истории // Общественные науки Узбекистана». — 2004. — № 2—3 (5 листопада). — С. 61—67.
  6. ↑ а б в Каратаев О. К. Этнокультурные связи кыргызов (по материалам родоплеменных тамг, этнонимов, топонимов, этнографических данных). Кыргызско-Российский Славянский университет. Кафедра истории, культурологии и рекламы.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  7. ↑ Молдобаев И. Б. Эпос «Манас» как источник изучения духовной культуры киргизского народа. — Илим, 1989. — С. 30. — ISBN 978-5-8355-0191-5. Архівовано з джерела 7 жовтня 2021
  8. ↑ Бартольд В. В. Сочинения. Том V. Работы по истории и филологии тюркских и монгольских народов. — Москва : Наука, 1968. — С. 170.
  9. ↑ Массон В. М., Ромодин В. А. История Афганистана. Том I. С древнейших времен до начала XVI века. — Москва : Наука, 1964. — С. 290.
  10. ↑ а б Путешествие Марко Поло / Пер. Минаев И. П., Кунин К. И. Под ред. Бартольда В. В. — Litres, 2019. — С. 218. — ISBN 978-5-04-182505-8. Архівовано з джерела 7 жовтня 2021
  11. ↑ Olzhobaĭ Kubatbek uulu Karataev, Salaĭdin Nuralievich Ėraliev. Kyrgyz ėtnografii︠a︡sy boi︠u︡ncha sȯzdu̇k. — Бийиктик, 2005. — С. 217. Архівовано з джерела 7 жовтня 2021
  12. ↑ Christoph Baumer. The History of Central Asia: The Age of Islam and the Mongols. — Bloomsbury Publishing, 2016. — С. 242. — ISBN 978-1-83860-940-5. Архівовано з джерела 8 жовтня 2021
  13. ↑ Peter Jackson, Lawrence Lockhart. The Cambridge History of Iran. — Cambridge University Press, 1986. — С. 43—52. — ISBN 978-0-521-20094-3. Архівовано з джерела 8 жовтня 2021
  14. ↑ Erik Gren. Orientalia Suecana. — Almquist & Wiksell Periodical Company, 1987. — С. 20. — ISBN 978-91-22-01308-2. Архівовано з джерела 8 жовтня 2021
  15. ↑ а б George Lane. The Mongols in Iran: Qutb Al-Din Shirazi's Akhbar-i Moghulan. — Routledge, 2018. — 128 с. — ISBN 978-1-351-38752-1. Архівовано з джерела 8 жовтня 2021
  16. ↑ Imperial statecraft: political forms and techniques of governance in Inner Asia, sixth-twentieth centuries. — Center for East Asian Studies, Western Washington University for Mongolia and Inner Asia Studies Unit, University of Cambridge, 2006. — С. 155, 220. — ISBN 978-0-914584-27-8. Архівовано з джерела 8 жовтня 2021
  17. ↑ Franz Schurmann. The Mongols of Afghanistan: An Ethnography of the Moghôls and Related Peoples of Afghanistan. — Mouton, 1962. — С. 20. Архівовано з джерела 8 жовтня 2021
  18. ↑ Абрамзон С. М., Тавышалиев С. Т. Киргизы и их этногенетические и историко-культурные связи. — Кыргызстан, 1990. — С. 58. Архівовано з джерела 8 жовтня 2021
  19. ↑ Бабур-наме. Перевод М. Салье. Т.: Главная редакция энциклопедий. 1992, С. 145 — 146.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).