YaChudo

Фридерик Тот

Переглядів: 0. Оновлено 05.11.2026.

Фридерик Тот
пол. Fryderyk Toth
Народився 19 серпня 1896
Бережани
Помер 20 травня 1982 (85 років)
Краків
Громадянство Австро-Угорщина Австро-Угорщина→
Польща Польща
Працював у містах Львів, Краків
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Тот (значення).

Фридерик Тот (пол. Fryderyk Toth; 19 серпня 1896, Бережани — 20 травня 1982, Краків) — польський скульптор, капітан піхоти Війська Польського.

Життєпис

Народився 19 серпня 1896 року у Бережанах (нині — Тернопільської області) в родині вчителя Віктора Тота та Марії з Баськевичів[1]. Фридерик навчався у IV вищій гімназії імені Яна Длугоша у Львові (нині — Інститут телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки Національного університету «Львівська політехніка»). 3 квітня 1919 року склав іспит на отримання атестату зрілості[2].

Сильний та атлетичний (в пізніші роки захоплювався поїздками у гори та риболовлею), в молоді роки грав у футбол та катався на лижах[1]. Футбольна кар'єра Фридерика Тота була пов'язана грою за другий або третій склад львівської «Погоні», у 1934 році брав участь в управлінні клубом[3].

17 квітня 1919 року вступив на правничий відділ Львівського університету, де навчався до 1922 року. Під час навчання два півріччя поспіль мав заліки з військової справи: за рішенням Міністерства релігії та освіти Польської республіки від 18 лютого 1916 року (залік отримав 27 травня 1920 року) та на підставі ухвали Ради правничого відділу Львівського університету від 18 травня 1921 року (залік отримав 24 листопада 1921 року). Обидві перерви у навчанні вказують на участь Фридерика Тота у польсько-радянській війні[1].

Військовий шлях Фридерика Тота розпочався на хвилі мобілізації до австрійського війська. Від 1918 року служив у Війську Польському[1]. У 1921 році він в чині підпоручника служив у 40-му полку піхоти[4]; подальша його кар'єра пов'язана з військом. 1 липня 1925 року підвищений у званні до капітана піхоти. В «Roczniku oficerskim» за 1928 рік подається інформація, що Фридерик Тот тоді був приписаний до Повітової команди поповнення у Бучачі[5].

У 1932 році для проходження подальшої служби в чині капітана піхоти, був направлений в розпорядження командування округу корпусу № 6 у Львові[6]. Згодом звільнився з військової служби і вже як цивільна особа працював в Дирекції державних залізниць у Львові, не втрачаючи зв'язків з давнім колом колег та знайомих, з чого виходить його відданість ідеї будівництва пам'ятника єпископу Владиславу Бандурському у Львові. Як представник комітету з будівництва цього пам'ятника спілкувався з більш відомою скульпторкою Яніною Райхерт, щодо погрудь Юзефа Пілсудського у головній будівлі Польського кадетського корпусу № 1 (нині — Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) у Львові та пам'ятника полеглим солдатам 51 піхотного полку у Бережанах[7].

Для обох ця зустріч виявилася поворотним моментом в їх житті та початком взаємного почуття. Ситуація була не типовою: майже сорокарічна Яніна, яка з впевненістю прагнула до певної емоційної стабільності. Фридерик від 1920 року був одружений з Пракседою Валерією, до шлюбу Колтун, а також мав доньку Терезу, що народилася у цьому шлюбі в Бережанах 21 червня 1926 року. Настав болісний та важкий для всіх період, що закінчився розлученням Фридерика та Пракседи Тотів. 26 грудня 1935 року Фридерик та Яніна взяли шлюб в Євангельсько-реформатському костелі у Вільно, що вимагало від Фридерика зміни віросповідання[7].

У спогадах Яніни Райхерт виявлена інформація, що вона читала лекції зі скульптури Фридерику Тоту, що давно захоплювався цим напрямком мистецтва, але не мав протягом тривалого часу умов для його провадження. Найдавніші скульптури Фридерика Тота — гіпсові голівки дівчинки та хлопця, датовані 1935 роком, були передані місту Новий Сонч 14 жовтня 1983 року та дотепер ніде не експонувалися. Однак, мабуть, були й раніші роботи, наразі невідомі, адже у 1935 році Фридерик вже був членом Львівської професійної спілки польських художників-пластиків і на Весняній виставці Товариства любителів витончених мистецтв в палаці Дідушицьких у Львові (березень—квітень 1935 року) представив три скульптури: «Портретне дослідження» (гіпс), «Голівка» (гіпс) та Юзефа Пілсудського (камінь). З наданих на виставку 172 робіт, 139 було призначено на продаж, щодо робіт Фридерика Тота, то призначені до продажу були скульптури «Голівка» (200 злотих) та Юзеф Пілсудський (150 злотих). Усі роботи Фридерика Тота тоді отримали схвальні відгуки критиків[7].

1936 рік приносить Яніні та Фредерику визнання у вигляді будівництва власного будинку з просторою майстернею на вул. Одровонжів, 4 (нинішня вулиця Літня). Душею та головним організатором побуту став Фридерик Тот. У 1938 році він також допомагав старшій сестрі Яніни — Марії Петеровій в будівництві власного літнього будинку у селі Дубина поблизу міста Сколе. Також у 1936 році Фридерик та Яніна розпочали спільну роботу над пам'ятником сілезьким повстанцям та Юзефу Пілсудському. Слід також відмітити участь Фридерика у виставці, що відкрилася 21 лютого 1937 року у залах Львівської професійної спілки художників-пластиків, що розташовувалася на вулиці Дідушицьких, 1 (нинішня вулиця Вірменська). Це була виставка робіт трьох митців: Артура Клара, Станіслава Грабовського та Фридерика Тота[8].

Черговою виставкою, на якій виставлялися роботи Фридерика Тота, став Перший Весняний салон Львівської професійної спілки художників-пластиків, що відбувся у червні 1939 року. Ця спілка постала завдяки злиттю художніх угрупувань «Артес», «Нова генерація» і «Група десяти» та на початку свого існування налічувала 70 членів, серед них були також художники Анджей Пронашко й Людвік Тирович[8].

Повертаючись до митецької біографії Фридерика Тота, слід підкреслити, що від 1936 року він був співавтором проєктів пам'ятників, створених спільно з Яніною Райхерт та представлених на конкурсах в Катовицях та Вільно. На Міжнародному конкурсі, що відбувся 12 січня 1936 року в Катовицях, був представлений спільний проєкт пам'ятника Юзефу Пілсудському та сілезійським повстанцям, який планувалося встановити на площі між будівлями Сілезького воєводства і Сейму та Сілезького музею. В конкурсі брало участь 49 проєктів. Першу нагороду отримав проєкт хорватського скульптора Анте Августинчича, другу нагороду виборов спільний проєкт групи польських скульпторів, у складі: Фридерика Тота, Яніни Райхерт, Збігнєва Взорека та Анелі Взорек-Рафаловської[9].

У 1937 році Фридерик та Яніна здійснили першу, та можливо, єдину свою митецьку подорож до Парижа, де відвідали Всесвітню виставку мистецтв і технік сучасного життя. Для Яніни це був період інтенсивної роботи над пам'ятником Марії Конопницької, де використана ідея «Орача землі», у чому вона, безсумнівно, скористалася допомогою свого чоловіка. У спогадах доньки Фридерика, Терези, та в його листах до Марії Петерової, новини про його допомогу в цьому проєкті, поїздках до Варшави, де скульптура була відлита в бронзі, та його участь у перемовинах зі співавторами. Влітку 1937 року Громадський комітет з будівництва пам'ятника єпископові Владиславові Бандурському у Львові уклав з Яніною Райхерт-Тот угоду на виконання протягом року у формі, придатній для виготовлення бронзового литва. Той самий комітет ще у червні 1935 року ухвалив рішення, що авторкою пам'ятника має бути Яніна Райхерт, а одним з членів комітету, що вів перемовини з мисткинею, був капітан Фридерик Тот[9]. Також в роботі над пам'ятником Бандурському — монументальна постать заввишки 5,6 метри мала бути відлита у Варшаві — Яніна користувалася допомогою та технічними знаннями чоловіка. Глиняні моделі пам'ятників Марії Конопницької та Владиславові Бандурському були знищені німцями під час окупації Варшави у 1939 році[10].

У 1939 році подружжя Фридерик та Яніна брали участь у престижному конкурсі проєктів пам'ятника Юзефу Пілсудському у Вільно, на який було надіслано 54 роботи різних мистців. Журі конкурсу, очолюване генералом Казімєжем Соснковським, 19 квітня 1939 року визнало переможцем проєкт позначений емблемою «Праця»: була це власне спільна робота Яніни Райхерт-Тот, Фридерика Тота та Кристини Ружиської-Толлочко, за яку автори отримали грошову винагороду у розмірі 5000 злотих[11][12][13]. Два проєкти пам'ятника інших мистців, що брали участь у конкурсі отримали грошову винагороду у розмірі 3000 та 2000 злотих відповідно. Жодний з проєктів не був скерований до реалізації, остаточне рішення мала подати комісія, очолювана Мілошем Котарбінським, завданням якого також була розробка умов конкурсу[9]. Отже, попри високу винагороду та величезне задоволення всієї команди, досі не було жодної впевненості щодо реалізації проєкту. Фридерик Тот 4 травня 1939 року писав Марії Петеровій про радість і задоволення, а також про поїздки до Вільна та Варшави, а також повідомляв їй, що готує чотири скульптури для виставки[14].

Літню відпустку 1939 року Тоти проводили у мальовничому селі Жаб'є, поблизу Ворохти, але відпочинок був перерваний завчасно. Вибух другої світової війни застав їх у Львові: великий будинок та майстерня на вул. Одровонжів, 4 став сховком декількох десятків людей, що втікали після початку війни на безпечний, як вони вважали схід Польщі. На жаль немає інформації, чи та в якому званні воював Фридерик Тот під час битви за Львів у вересні 1939 року[14].

Окупація Львова радянськими військами, арешти та вивезення польських офіцерів, чужа та ворожа влада, величезні побутові проблеми та проблеми із забезпеченням всім необхідним — усе це спонукало до цілковитих змін у житті та необхідність адаптуватися до нових складних реалій. Фридерику Тоту, як капітану резерву Війська Польського та працівнику Дирекції державних залізниць у Львові, загрожував арешт та вивезення на заслання, але статус мистця, який міг би його захистити, попри відсутність постійної роботи, дозволило їм обом врятуватися від вивезення на заслання; не уникнули вивезення його найближчі друзі та колеги[14]. Так, Збігнєв Взорек та Анеля Взорек-Рафаловська були вивезені на спецпоселення[15].

Про творчу діяльність та щоденне життя Яніни і Фридерика у 1939—1941 роках збереглося мало інформації та й вони неохоче поверталися в розмовах або в листуванні, щодо згадок про цей період. Відомо, що вони вступили до Спілки радянських художників України, в якому Фридерик керував відділом скульптури[16]. Подружжя Тотів у 1940 році брали участь у Виставці художників Західної України, що проходила у Києві, де Фридерик презентував свої роботи — «Портрет дружини» (бронза) та «Портрет художника» (дерево). Пізньої осені 1940 року поїхали до Москви як представники Спілки радянських художників України, для обговорень, що тривали з 26 по 29 листопада. Їхні роботи були представлені на Виставці художників Західної України, що пройшла у грудні 1940 року у Москві[17]. Тож ціною за перебування у Львові було занурення у вирій радянського мистецького життя. Яніна у 1940 році виконала проєкт пам'ятника Олександрові Пушкіну (не відомо чи був десь встановлений); за її спогадами, це мало бути ціною за порятунок чоловіка від арешту органами НКВС[18]. Чутки про арешт Фридерика дійшли листом й до сестер Яніни — Феліції Петерової у Томашові-Любельському та Марії Петерової у Кракові[14].

Вступ німецьких військ до Львова у червні 1941 року приніс звільнення від страхів пов'язаних з висилкою до Сибіру та діями НКВС, але приніс інші страхи — ймовірність арешту та вивезення до концентраційного табору або ж страту, як-от розстріл польських професорів на Вулецьких пагорбах. Цього разу Тоти не уникнули великих проблем. Спочатку в їхньому будинку на вулиці Одровонжів було заселено німецького офіцера, а після нього — гестапівця, котрий їх виселив, хоча й дозволив залишити скульптури в майстерні. Тоді Тоти повернулися у квартиру на вулиці Курковій, 25 (нинішня вулиця Лисенка), а до будинку на вулиці Одровонжів вони повернулися лише після вступу радянських військ до Львова у липні 1944 року[19].

Під час німецької окупації Фридерик Тот був залучений до конспіраційної роботи Армії Крайової. Про початок конспіраційної діяльності немає докладної інформації: у сімейному колі згадувалося звання майора-інтенданта Армії Крайової, а також і той факт, що він мав у своєму розпорядженні потенційно компрометуючі матеріали щодо особового складу організації, які він заховав декілька років тому разом із фінансовими активами. Спроби їх відшукати, попри доброзичливе ставлення післявоєнних власників будинку, не принесли результату[19]. Лише сімейні спогади. Дослідниками львівської конспірації — Єжі Вєнгерському та Гжегожу Мазуру, вдалося визначити, що від червня 1944 року, під час формування кадрової військової організації «NIE» (скорочено від пол. Niepodległość — Незалежність), коли начальника Відділу I капітана Болеслава Томашевського перевели на посаду заступника начальника штабу Округу АК Львів, то начальником Відділу I у другій половині червня був призначений офіцер на псевдо: «Ласка» (пол. «Lasica»). За деякий час капітан Томашевський згадував, що це був саме Фридерик Тот, що раніше вже працював у Відділі I[20][21]. Фридерик Тот був тою людиною, яка відмінно розуміла правила конспірації. Про його діяльність не знали ані дружина, ані донька. Часи Польської Народної Республіки не змінили його поглядів, а звичка вилучати будь-які потенційно компрометуючі документи залишилася. Слід згадати, що він навіть не приховував наявність військового квитка[19].

Повернення радянської влади у 1944 році принесли чергові загрози. За спогадами Терези Тот-Каспжицької, її батько був заарештований та близько трьох місяців перебував у в'язниці в колишній будівлі Дирекції кримінальної поліції, що на площі Смольки (нинішня площа Генерала Григоренка). Про місце ув'язнення Фридерика дізналася покоївка їх знайомих, яка й передала інформацію його дружині та доньці. Невдовзі Фридерика Тота звільнили. Він прибув додому без попередження та був надто виснаженим і знесиленим, що донька, яка відчиняла двері, не одразу впізнала його. Відомо, що у 1945 році Фридерик хворів, що могло бути наслідком його перебування у в'язниці[19].

2 серпня 1944 року він став членом Спілки радянських художників України. Працював над завданнями, дорученими йому відділом культури та пропаганди[19]. У спілці був призначений керівником секції скульптури, і вже у 1944 році працював у складі групи скульпторів, яка готувала велику монументальну групу «Слава львівським дивізіям», а також почав працювати над скульптурою для Всесоюзної виставки 1945 року та над роботами — «Перемога» та «Розвідники»[22].

У червні 1945 року у Львові була організована II Виставка художників міста Львова, яка мала знаменувати перемогу над фашизмом та закінчення війни. У ній брали участь численні польські художники, які на той час мешкали у Львові, серед них, Станіслав Батовський-Качор, Софія Альбіновська-Мінкевич, Юзеф Пєньонжек, Юзеф Стажинський, Марія Водзицька, а також й українські митці, такі як, Антін Манастирський, Роман Турин, Григорій Смольський, Іван Севера та Євген Дзиндра. Яніна Райхерт-Тот представила проєкт пам'ятника «Німець йде», Фридерик Тот скульптури «Військовик в атаці» («Гранатометник») та «У розвідці»[23].

Восени 1945 року у Києві відбулася велика виставка, де Яніна Райхерт-Тот вдруге представила проєкт пам'ятника «Німець йде», а Фридерик Тот — бронзове погруддя генерала Жукова та скульптурний портрет майора — льотчика Саконова[22].

Подружжя Тотів, не маючи постійної роботи, разом із тим регулярних доходів, виконували будь-які замовлення або ж продавали власні роботи (наприклад, спортивної тематики), які у соцреалістичній реальності користувалися попитом. В сімейному архіві Фридерика Тота виявлено документ, виданий 25 лютого 1945 року головним архітектором Львова Андрієм Натальченком, де згадувалося, що Яніна та Фридерик Тоти, виконали на замовлення проєкт п'яти пам'ятників для військових поховань, але, на жаль, місце їх встановлення невідоме[22].

15 травня 1945 року начальник управління культури Української РСР Роман Мельничук уклав договір з Фридериком Тотом на створення бронзової портретної скульптури Героя Радянського Союзу, на що було виділено 15 000 рублів. Черговий договір, від тої ж дати, підписав Львівський художньо-виробничий комбінат Художнього фонду УРСР, який закупив у Фридерика Тота декілька робіт з правом тиражування на теренах СРСР, а саме: барельєфи В. Леніна та Й. Сталіна (2 одиниці по 1500 рублів кожна); «Лижниця», «Дискобол», «Селянка» (3 одиниці по 1800 рублів кожна) та модель попільнички і дитячої скарбнички (2 одиниці по 1000 рублів кожна). Автор зобов'язався доставити сім глиняних скульптур за 10400 рублів, а Львівський художньо-виробничий комбінат мав тиражувати накладом у 3000 екземпляри. Остання угода датована 27 листопада 1945 року, за якою Львівський художньо-виробничий комбінат купував у Фридерика та Яніни Тотів скульптури «Працівник біля машини», «Дівчина-солдат», «В щасливу хвилину» (3 одиниці по 2000 рублів кожна), скульптурну групу (без назви; за 3500 рублів) та «Танок» (за 3000 рублів). Кожна з них мала бути тиражована накладом до 1000 екземплярів, реалізована поодинці або ж більшій кількості, в залежності від можливостей та планів закладу, а автор зобов'язався доставити скульптури не пізніше 15 січня 1946 року. Сума гонорару склала загалом 12500 рублів. Крім авторів угоду підписав директор Львівського художньо-виробничого комбінату Павло Якушев[22].

Щоразу реальним ставало кінцеве рішення: залишитися у Львові або ж як багато людей до них — виїжджати, покинувши справу свого життя, аби опинитися в межах польської держави. Рішення було нелегким ані для Яніни, яка мешкала у Львові з раннього дитинства, ані для Фридерика Тота, який мав тут таке ж глибоке коріння. У Львові на вулиці Вулецькій (нинішня вулиця Сахарова) й надалі мешкали його батьки — Марія та Віктор Тоти, як і його сестра з родиною. Той факт, що будинок та майстерня були нещодавно збудовані і так подобалися їм обом, що також було серйозним аргументом. За польським кордоном перебували усі рідні Яніни, але розвиток політичної ситуації схиляв Тотів до виїзду зі Львова. Рішення, хоча й прийняте лише у 1946 році, але воно було очевидним[22].

Фридерик Тот подбав про складні та виснажливі формальності переїзду, а також організував виїзд для своєї доньки Терези, батьків, сестри та племінниці. Збір усіх необхідних документів та організація транспорту мали вирішальне значення. Про те, що справа була важкою, свідчить факт, що у січні 1946 року Яніна Райхерт-Тот звернулася по допомогу до польського посольства у Москві, отримавши запевнення у сприянні від секретаря І. Гефонової[22].

Допомога виявилася ефективною, оскільки обом скульпторам, Терезі Тот та п'ятьом членам родини Фридерика було надано вагон, а також Яніні та Фридерику було дозволено вивезти частину меблів, книг, обладнання майстерні та 41 скульптуру[24].

У Кракові, який обрали як кінцевий пункт призначення, мешкала Марія Петерова, старша сестра Яніни — в неї зупинилися на певний час. Тереза Тот поїхала до Гливиць, де продовжила продовжила навчання в політехнічному інституті, розпочате у Львові, а батьки та сестра Фридерика Тота попрямували до Любліна. 18 червня 1946 року Тоти зареєструвалися в Державному управлінні репатріації. Також доклали зусиль у пошуці житла та приміщення під майстерню. Початково мешкали на вул. Беліни-Пражмовського, 67, а від 1948 року й до своєї смерті — у трикімнатному помешканні на вул. Матейка, 2. На отримання приміщення під майстерню їм прийшлося довго чекати: отримали його лише після 1959 року і лише після переїзду їх колеги, скульптора Станіслава Жецького до Варшави, у 1974 році Тоти вирішили це приміщення повернути[25].

Основним завданням було отримання постійної роботи. Щасливою в усіх розуміннях випадковістю стало те, що в Нюрнберзі (американська зона окупації Німеччини, на той час), був виявлений поділений на близько 2000 частин вівтар роботи скульптора Віта Ствоша. Зібраний на місці Каролем Естрейхером, 30 квітня 1946 року вівтар спеціальним транспортом був доставлений до Кракова. Це означало, що, окрім складання самого вівтаря, необхідно було провести його найповнішу консервацію. Для цієї роботи потрібно було багато спеціалістів: там також знайшли роботу двоє скульпторів, які нещодавно приїхали зі Львова. Від вересня 1946 року Тоти були працівниками майстерні консервації пам'яток мистецтва, яка містилася у Вавелі. Робота, хоча на першому етапі (боротьба з короїдом) була не дуже задовільною, принесла із собою певні проблеми. Головним є те, що вперше вчені з різних дисциплін змогли побачити та вивчити цю надзвичайну роботу з близька. Фридерика Тоту довелося зібрати понад 400 частин вівтаря[25]. «Дрібні фрагменти мереживного орнаменту, відірвані від решти, становлять особливо складне завдання, оскільки їхні мотиви часто повторюються, а іноді трапляється кілька або декілька, здавалося б, однакових фрагментів, розташування яких необхідно визначити з великою точністю. Ця робота зайняла у скульптора Фридерика Тота півтора року»[26].

Незважаючи на їхню діяльність зі збереження вівтаря Віта Ствоша, і Яніна, і Фридерик хотіли повернутися до роботи, в якій вони досягли найбільших успіхів ще до початку війни — монументальної скульптури. Повоєнні реалії означали, що, з одного боку, існував народний попит на пам'ятники та меморіальні таблиці на місцях розстрілів, цвинтарях та таборах смерті, а з іншого боку, існували рекомендовані та затверджені «зверху» вказівки щодо «пам'ятників вдячності» Червоній армії та відповідних монументальних скульптур для радянських військових цвинтарів[25]. В березні 1949 року Тоти отримали заявку на будівництво пам'ятника «Вдячності» в Ярославі. Замовником був районний комітет з будівництва Монумента подяки Червоній Армії. Проєкт, представлений командою до складу якої входили Яніна Райхерт-Тот, Фридерик Тот та Вавжинець Дайчак, був схвалений Міністерством культури та мистецтв ПНР. 11 квітня 1949 року було підписано контракт на будівництво фігури солдата заввишки 2,3 метра та двох барельєфів[27]. Пам'ятник було відкрито на Ринковій площі в Ярославі 27 липня 1949 року. Як зазначалося в офіційному виданні, «пам'ятник вшановує радянських солдатів, які віддали своє життя у вересні 1944 року у боротьбі за визволення Ярославської землі, та є виразом вдячності за визволення від нацистської окупації та розгром Третього рейху». Цей пам'ятник, що більш відомий як «Іван» був прибраний з Ринкової площі в Ярославі після 1989 року[28].

Наприкінці 1949 року Тоти отримали ще два замовлення. Це були замовлення від Міністерства державного управління. Перше, датоване 5 грудня 1949 року, стосувалося скульптури солдата заввишки 2,20—2,40 м для радянського військового цвинтаря у селі Боленцин (нині гміна Сохоцин, Плонський повіт, Мазовецького воєводства). Згідно з поставленими умовами, скульптори мали спочатку виготовити гіпсову модель у масштабі 1:2 та подати її до Міністерства для остаточного затвердження, потім глиняну модель у масштабі 1:1 та зліпок зі штучного каменю. Пам'ятник встановлений серед військових поховань 70-ої i 65-ої армій, 2-ої ударної армії та 1-го та 8-го гвардійських бронетанкових корпусів Червоної армії, які загинули під час запеклих боїв у північній Мазовії 12—28 січня 1945 року. У Плонському, Плоцькому, Цехановському та Млавському повітах загинуло тоді близько 2500 вояків, які були поховані у 188 спільних та 40 індивідуальних могилах у селі Боленцин[29]. Другим подібним проєктом був пам'ятник розмірами 1,75×1,65 м, замовлений Незалежним відділом військових поховань Міністерства державного управління для радянського військового цвинтаря в Серпці. Цей пам'ятник також мав бути остаточно затверджений Міністерством після завершення першого макета, хоча раніше, у жовтні 1949 року, обидва проєкти (для Боленцина і Серпця) були затверджені Міністерством державного управління. Це була характерна для тієї епохи недовіра до художника, оскільки окрім цих двох рівнів прийняття рішень існував ще й третій, а саме прийняття скульптур представником Міністерства перед їх пакуванням для відправлення. Цей пам'ятник насправді було встановлено на парафіяльному цвинтарі у місті Серпці, що на вулиці Костюшка, де в окремій секції поховано майже 700 солдатів 65-ї армії 2-го Білоруського фронту, які загинули 14—21 січня 1945 року в боях у Серпцькому, Млавському та Плоцькому повітах[30]. Обидва пам'ятники в доброму стані збереглися донині[27].

У 1950 році Яніна та Фридерик отримали замовлення, яке стало для них джерелом гордості та задоволення, а роки потому призвело до рішення передати свою мистецьку спадщину. Це була угода з містом Новий Сонч на всі роботи над пам'ятником, який у першій угоді називався Пам'ятником полеглим, а в другій — Пам'ятником боротьби та мучеництва. Відкриття відбулося у вересні 1954 року, в п'ятнадцяту річницю початку Другої світової війни. Форма твору натякала на один із найвідоміших християнських мотивів у мистецтві — П'єту, де зображено сцену оплакування Христа Богородицею. Цей термін, звичайно, не міг використовуватися в офіційних документах, але показово, що в епоху соціалістичного реалізму для зображень солдатів та партизанів Яніна Рейхерт-Тот та Фридерик Тот повернули цей мотив, добре відомий полякам, апелюючи до їхніх найглибших релігійних почуттів і одночасно натякаючи на образ Польщі як матері, яка оплакує своїх синів. Слід додати, що архітектурний проєкт був розроблений професором Збігнєвом Взореком, а фігуру відтворив скульптор Антоній Білка з Бельсько-Бялої[31].

Пам'ятник Адаму Міцкевичу у Кракові, реконструйований у 1955 році за участі Фридерика i Яніни Тотів та Францішека Лучиво

Невдовзі після цього, у травні 1955 року, Яніна Райхерт-Тот підписала зі скульптором Станіславом Поплавським угоду на виконання реконструкції пам'ятника Адаму Міцкевичу у Кракові[27]. Фридерик Тот також брав участь у роботі, хоча про це в угоді не згадувалося[32]. Пам'ятник був демонтований німцями 17 серпня 1940 року (раніше були зруйновані такі пам'ятники: Грюнвальдській битві — у листопаді 1939 року, та Тадеушу Костюшку на Вавелі у січні 1940 року), був вивезений з Кракова, але, на щастя, у червні 1946 року значну частину фігур було знайдено на околиці Гамбурга. Однак, повернення пам'ятника Міцкевичу на площу Ринок у Кракові довелося чекати, поки не з'являться ознаки відлиги. Для Міцкевича, часто підданого анафемі та цензурі з боку різних органів влади, ця відлига настала у 1955 році, який офіційно оголосили Роком Міцкевича. Серед проявів «помилування» поета було його поступове повернення до шкільних програм, повернення на сцену та реконструкція краківського пам'ятника, офіційно відкритого 26 листопада 1955 року у присутності десятків тисяч краків'ян та Голови польського уряду Юзефа Циранкевича[33][34].

Для Фридерика Тота 1955 рік виявився вдалим і він був радий великому та престижному замовленню, яким було виготовлення саркофага польського актора, режисера Людвіка Сольського в Крипті заслужених на Скалці. 30 квітня 1955 року за посередництвом Президії міської національної ради Кракова Фридерик Тот представив Міністерству культури та мистецтва кошторис витрат на саркофаг, у загальній вартості 63 147 злотих, з яких проєктні роботи, моделі, написи та маски мали коштувати 35 300 злотих, а матеріали та каменярські роботи — 27 847 злотих. Контракт було підписано 1 жовтня 1955 року, а замовником робіт виступила Студія образотворчого мистецтва у Варшаві. Митець погодився розробити саркофаг у масштабі 1:10, дерев'яну модель у масштабі 1:4, модель гіпсової маски у масштабі 1:1, вирізьбити вісім масок з пісковику, створити гіпсову модель вінка та його бронзового відливу, підготувати робочі креслення та забезпечити авторський нагляд. Його загальний гонорар склав 33 600 злотих. Каменярські роботи, виконані фірмою Францішека Лучиви, мали коштувати 25 316,73 злотих; варшавський архітектор Юліан Федорович проаналізував пропозицію та незначно зменшив витрати. 26 січня 1956 року відбулося засідання експертної ради, делегованої Студією образотворчого мистецтва, у складі: Тадеуш Вижиковський, інженер Зигмунт Гавлік, професор Францішек Масяк, скульптори Альфонс Карни та Тадеуш Лодзяна, а також адміністративний директор Станіслав Калік. Після відвідування крипти та огляду проєкту саркофага, вони без заперечень схвалили проєкт. Роботу було завершено в червні 1956 року, а розрахунки витрат тривали ще до грудня[33].

У 1957 році Фридерик Тот зіткнувся з двома дуже цікавими завданнями. 28 березня установа культури «Королівський замок на Вавелі — Державне зібрання мистецтва», представлена ​​професором Єжи Шабловським, підписала з ним угоду про закриття експозиції вівтаря Віта Ствоша та перенесення його до Архипресвітеріального костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії. Слід згадати, що після завершення реставраційних робіт, що проводилися з 1946 року, твір було виставлено на Вавелі. Тоту було доручено виконати такі завдання: оглянути всі компоненти вівтаря, виявити будь-які відсутні або пошкоджені частини, усунути пошкодження відповідно до специфікацій, розділити вівтар та підготувати його до транспортування, наглядати за його пакуванням, розвантаженням та перевезенням до місця встановлення, підготувати необхідні підкріплення та кронштейни, і — найголовніше — детальне складання на місці за допомогою кваліфікованого персоналу. Графік робіт підготував професор Маріан Леопольд Слонецький, а після завершення робіт мала бути здійснена оплата у розмірі 25 000 злотих. У договорі було наголошено, що підрядник не мав права передавати свої права та обов'язки будь-кому іншому. Після закриття виставки 13 квітня вівтар було офіційно повернуто до костелу. Першу месу перед відновленою роботою Віта Ствоша відслужив архієпископ львівський Евгеніуш Базяк 15 серпня 1957 року[33].

Пам'ятник страченим представникам польської інтелігенції на території форту 49 «Кшеславіце» Краківської фортеці, авторства Фридерика Тота та Анни Райнох-Бжозовської

Другим важливим завданням було спроєктувати та побудувати пам'ятник на місці страти німцями 440 представників польської інтелігенції під час надзвичайної акції умиротворення між 1939 та 1941 роками у форті в Кшеславицях. Страчені поляки були поховані у двадцяти дев'ятьох братських могилах. Цю територію, яка й донині залишається цвинтарем та перебуває під управлінням Муніципального управління цвинтарів, спланувала команда архітекторів: Тадеуш Пташицький, Болеслав Миколайський та Владислав Леонович. Проект скульптури та напису було замовлено 16 січня 1957 року Анні Райнох-Бжозовській та Фридерику Тоту; замовником був Громадський комітет будівництва пам'ятника. Проєкт, завершений протягом місяця та був затверджений, і у квітні 1957 року з митцями було підписано контракт на створення сірої штучної кам'яної скульптури розміром 2—2,10 метри згідно із затвердженим проєктом. Роботу мали завершити до 15 червня 1957 року. Вартість проєкту становила 5 000 злотих, а фактична вартість скульптури та напису — 30 000 злотих[33]. Пам'ятник має форму високої стіни, покритої плитами з пісковику, на якій розміщена фігура чоловіка — із закинутою назад головою, жертви вбивства — а на правій стороні пам'ятника напис бронзовими літерами: «Pamięci 440 Polaków rozstrzelanych przez hitlerowców w latach 1939—1944. Społeczeństwo Krakowa i Nowej Huty» (укр. «На згадку про 440 поляків, розстріляних нацистами у 1939—1944 роках. Товариство Кракова та Нової Гути»[35].

Окрім цих великих замовлень та роботи в Раді Спілки польських художників-пластиків, про яку йтиметься пізніше, Фридерик Тот створив низку портретних скульптур у 1950-х та 1960-х роках. В інтерв'ю Богні Платович у липні 1955 року він назвав портрети Яна Каспровича та Станіслава Поплавського своїми найважливішими останніми досягненнями. У той час він також завершував жіночий портрет — голову Антоніни Гродзіської, гіпсову скульптуру заввишки 57 см, яку він у 1983 році подарував місту Новий Сонч. У цей час були створені й інші роботи: «Голова» (пластилін, 20 см), «Кароліна Петерувна» (донька Марії; гіпс, 17,5 см) та «Голівка» (гіпс, 16 см). Доньці художника, Терезі Тот-Каспшиській, присвячений «Автопортрет», створений близько 1950 року. Інші скульптури Тота цього періоду були подаровані Новому Сончу, а саме композиція — «Ракета з головою Святовида» (1950) та дерев'яний «Акт», який зображує жінку, що стоїть та тримає опущену драпіровку. Також відомо, що він тісно співпрацював з дружиною Яніною Райхерт-Тот над церковними замовленнями, самостійно виконуючи менші проєкти, про що свідчить фотографія його скульптури Святого Флоріана, що збереглася в його документах. Однак немає сумнівів, що більшу частину свого часу він присвячував роботі в Спілки польських художників-пластиків, а його скульптури 1960-х та 1970-х років були переважно малими формами — медальними роботами, новим розділом у його художній творчості[35].

Незважаючи на свою реставраційну та монументальну роботу, Фридерик Тот відносно швидко залучився до виставкової діяльності у Кракові[35]. На Другому Національному зимовому салоні, який відбувся у Кракові 1947 року, він представив роботу «Голова» (дерево), а на виставці Краківської окружної спілки художників-пластиків навесні 1948 року — гіпсові скульптури «В атаці» та «Яцек». У 1949 році він також представив дві роботи: «Голова дівчинки» (гіпс) та «Кароліна» (бронза). Два роки по тому, на 2-й Національній виставці образотворчого мистецтва в Національній галереї мистецтв «Захента» у Варшаві, він показав «Портрет професора П., тобто Станіслава Поплавського (бронза). Тим часом, на Художньому салоні Товариства любителів витончених мистецтв у Кракові у червні—липні 1955 року, хоча й був членом Організаційного комітету, сам нічого не виставляв[36].

Серед повоєнних виставок, у яких брав участь Фридерик Тот, особливої ​​уваги заслуговує Окружна виставка 10-річчя скульптури Спілки польських художників-пластиків у Кракові (грудень 1955 – січень 1956) у Центральному бюро художніх виставок. Він був членом Почесного комітету, головою відбіркової комісії та автором вступу до каталогу. Тако він представив три власних роботи — гіпсовий портрет жінки (22×40 см), портрет Станіслава Поплавського (бронза, 25×50 см) та скульптуру «Зла людина» (дерево, 27×47 см). Серед рецензій на цю конкретну виставку була дуже критична: «Маленька цікавість до світу» Галини Міровської, яка звинуватила учасників виставки в монотонності, академізмі, закостенілості та обмеженій зацікавленості художників сучасними проблемами, і вважала лише одну скульптуру — «Діти світу» Казімежа Файкоша, такою, що «виконує постулат як соціалістичного змісту, так і національної форми»[36]. Серед митців, які отримали жорстку критику, були: Роман Тарковський, Ян Кшишковський, Паулін Войтина, Тадеуш Стульгінський, Ядвіга Городиська, Зофія Альбани-Пучетова та Фридерик Тот, якому дорікали за його «солідний» портрет Поплавського[37].

У 1957 році на весняній виставці краківського відділення Спілки польських художників-пластиків, куратором якої був Евгеніуш Ванєк, Фридерик Тот представив три гіпсові роботи — «Голова 1» (38 см), «Голова 2» (43 см) та «Голова дівчинки» (51 см). У грудні 1958 року на художній виставці краківського відділення Спілки Фридерик Тот представив дві роботи — «Голова 1» (гіпс) та «Голова 2» (гіпс). На Осінньому салоні Товариства любителів образотворчого мистецтва у 1959 році він не виставлявся, але був членом журі. Він також не виставляв свої роботи на весняній виставці Спілки польських художників-пластиків 1960 року, де працював у художньому комітеті виставки. З листопада 1960 року він знову брав участь у кількох мистецьких заходах. Наприклад, на оглядовій виставці польської скульптури 1945—1960 років у Варшаві він представив уже модифікований бронзовий портрет Станіслава Поплавського. Восени 1960 року в Салоні Товариства друзів образотворчого мистецтва він представив «Голову чоловіка», а на 50-ій ювілейній виставці Спілки польських художників-пластиків — «Автопортрет» (обидві роботи в граніті). Він не брав участі ні в Осінньому салоні Товариства любителів образотворчого мистецтва в листопаді 1961 року (на той час він був членом журі), ні у весняній виставці Спілки польських художників-пластиків у 1962 році. Однак на межі 1961 і 1962 років він знову представив «Автопортрет» (у граніті) на виставці в Національному музеї у Варшаві. На виставці живопису та скульптури влітку 1964 року він представив керамічну «Голову дівчини», а на виставці, організованій з нагоди 20-ї річниці Польської Народної Республіки, — «Портрет дружини в граніті». Також у 1964 році одну з його робіт придбала Національна рада міста Кракова в рамках кампанії з придбання творів мистецтва. Частина цих придбань була спрямована на користь Національного музею (сучасний живопис), а решта — до колекцій Департаменту культури, які стали основою для пересувних виставок, організованих Бюро художніх виставок. Серед робіт, придбаних у той час, були роботи Влодзімежа Бучка, Юзефа Галіци, Казимєжа Мікульського, Йонаша Стерна, Вацлава Таранчевського, Яна Тарасіна, Фридерика Тота та Марії Вєнцковської[37].

Наступного року його попросили передати одну роботу до Спілки польських художників-пластиків для постійної галереї. У червні 1971 року на 3-й Національній виставці скульптур у галереї «Захента» Фридерик Тот представив свою роботу «Голова дівчина» (в бронзі), а в 1974 році його запросили взяти участь у виставці, присвяченій 30-річчю Польської народної республіки, яка мала на меті «надати історичну картину краківського живопису та скульптури, передбачаючи якомога ширшу участь у виставці митців, які діяли протягом останніх тридцяти років». Куратором був Вінценті Кучма. Згідно зі сценарієм, Фридерик Тот мав показати гранітну скульптуру – «Портрет дружини», створену у 1963 році[37].

У 1970-х роках Фридерик Тот брав участь у декількох виставках «Скульптура року». Наприклад, навесні 1975 року він представив «Ритм» — струнку бронзову композицію заввишки понад метр — та мармурову «Голову дівчини». Через рік він показав «Композицію» (гіпс) та бронзовий барельєф «Марта» (портрет Марти Негруш-Кавецькоїref name="Grodziska_163"/>, онуки Елеонори Негрушової — старшої сестри Яніни Райхерт-Тот). Він також представив сімейний портрет, зокрема своєї онуки, Богуміли Каспшицької, на виставці «Скульптура року в Південній Польщі» 1977 року. Останньою виставкою, в якій він брав участь, був Салон художників — членів Товариства друзів образотворчого мистецтва у Кракові на межі 1980 та 1981 років[37].

Помер у Кракові 20 травня 1982 року, а через п'ять днів був похований на Сальваторському цвинтарі, в кінці алеї, що веде від старої каплиці до могили Ростворовських. Елеонора Райхерт—Негрушова, старша сестра Яніни, була похована в цій могилі у 1976 році. У 1986 році Яніна Райхерт-Тот також знайшла там своє останнє місце спочинку. Могила накрита скромною гранітною плитою; простий, елегантний напис був розроблений Фридериком Тотом[38].

Роботи

Станкова скульптура
  • Гіпсові голівки дівчинки (мармур) та хлопця (близько 1935)[7];
  • «Портретне дослідження» (гіпс), «Голівка» (гіпс; всі 1935)[7];
  • «Портрет дружини» (бронза)[17];
  • «Портрет художника» (дерево)[17];
  • «Портрет майора — льотчика Саконова»[22];
  • «Лижниця», «Дискобол», «Селянка» (у співавторстві з Яніною Райхерт-Тот; гіпс, 1945)[22];
  • Моделі попільнички та дитячої скарбнички (1945)[22];
  • «Працівник біля машини», «Дівчина-солдат», «В щасливу хвилину», «Танок» (1945)[22];
  • «Автопортрет», «Ракета з головою Святовида», «Акт» (1950)[35];
  • «Портрет Станіслава Поплавського» (бронза; 1951)[25];
  • Гіпсові портрети Яна Каспровича та Станіслава Поплавського (1955)[35];
  • «Погана людина» (дерево; 1950-ті)[36];
  • «Голова 1», «Голова 2», «Голова дівчинки» (всі гіпс; 1957)[37];
  • «Голову чоловіка», «Автопортрет» (обидві граніт; 1960)[37];
  • «Портрет дружини» (граніт; 1963)[37].
Монументальна скульптура
Конкурсні роботи
Реставраційні роботи

Примітки

  1. ↑ а б в г Karolina Grodziska…. — S. 149.
  2. ↑ Księga pamiątkowa 50-lecia Gimnazjum im. Jana Długosza we Lwowie…. — S. 116.
  3. ↑ Księga pamiątkowa poświęcona 35-leciu działalności Lwowskiego Klubu Sportowego «Pogoń»…. — S. 258 oraz wykaz członków klubu.
  4. ↑ Spis oficerów służących…1921…. — S. 921.
  5. ↑ Rocznik oficerski 1928…. — S. 137, 215.
  6. ↑ Rocznik oficerski 1932…. — S. 57, 468.
  7. ↑ а б в г д е Karolina Grodziska…. — S. 150.
  8. ↑ а б Karolina Grodziska…. — S. 151.
  9. ↑ а б в Karolina Grodziska…. — S. 153.
  10. ↑ Львівська скульптура, 2015, с. 414.
  11. ↑ а б Paulina Hyła. Zarys życia i twórczości Krystyny Tołłoczko-Różyskiej. issuu.com (пол.). issuu. Архів оригіналу за 24 квітня 2023. Процитовано 24 січня 2026.
  12. ↑ а б Konkurs na szkicowy projekt pomnika Marszałka Piłsudskiego w Wilnie // Architektura i Budownictwo. — 1939. — nr 4—5. — S. 57—59. (пол.)
  13. ↑ а б Henryka Ilgiewicz Niezrealizowany projekt budowy pomnika Józefa Piłsudskiego w Wilnie // Rocznik Stowarzyszenia Naukowców Polaków Litwy. — Wilno, Litwa, 2020. — T. 20. — S. 3—24. (пол.)
  14. ↑ а б в г Karolina Grodziska…. — S. 154.
  15. ↑ Пінчевська, 2013, с. 173.
  16. ↑ Аквелієв Олексій. Йоганна Райхерт-Тот і Фридрих Тот // Вільна Україна. — 1940, 14 квітня.
  17. ↑ а б в Rzeźba lwowska… — S. 294.
  18. ↑ Львівська скульптура, 2015, с. 469.
  19. ↑ а б в г д Karolina Grodziska…. — S. 155.
  20. ↑ Mazur G., Wegierski J. Konspiracja lwowska. 1939-1944: Slownik biograficzny. — Katowice, 1997. — S. 243. (пол.)
  21. ↑ Węgierski J. W lwowskiej Armii Krajowej. — Warszawa, 1989. — S. 245. (пол.)
  22. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Karolina Grodziska…. — S. 156.
  23. ↑ а б Мельничук Р. Друга виставка художників Львова // Радянське мистецтво. — 1945, 16 червня. — № 11.
  24. ↑ Karolina Grodziska…. — S. 157.
  25. ↑ а б в г д Karolina Grodziska…. — S. 158.
  26. ↑ Stanislaw Mioduszewski Ołtarz Wita Stworza wraca do formy w wawelskiej pracowni konserwatorskiej // Świat się zmienia. — 1948. — nr 20 (78). — 16 maja. — S. 3. (пол.)
  27. ↑ а б в г Karolina Grodziska…. — S. 159.
  28. ↑ Przewodnik po upamiętnionych miejscach walk i męczeństwa…. — S. 589.
  29. ↑ а б Przewodnik po upamiętnionych miejscach walk i męczeństwa…. — S. 158.
  30. ↑ а б Przewodnik po upamiętnionych miejscach walk i męczeństwa…. — S. 546.
  31. ↑ а б Tadeusz Z. Bednarski Z krakowską twórczynią nowosądeckiego pomnika // Gazeta Krakowska. — 1982. — nr 64. — 6 maja. (пол.)
  32. ↑ а б Encyklopedia Krakowa…. — S. 787.
  33. ↑ а б в г д е ж Karolina Grodziska…. — S. 160.
  34. ↑ Pomnik Adama Mickiewicza. krakow.pl (пол.). Miejska Platforma Internetowa «Magiczny Kraków». Архів оригіналу за 4 червня 2014. Процитовано 24 жовтня 2026.
  35. ↑ а б в г д Karolina Grodziska…. — S. 161.
  36. ↑ а б в г Karolina Grodziska…. — S. 162.
  37. ↑ а б в г д е ж Karolina Grodziska…. — S. 163.
  38. ↑ Karolina Grodziska…. — S. 171.

Джерела

  • Ю. Бірюльов. Львівська скульптура від раннього класицизму до авангардизму (середина XVIII — середина XX ст.). — Львів : Апріорі, 2015. — 528 с. — 1000 прим. — ISBN 978-617-629-230-2.
  • Пінчевська Б. М. Творчість єврейських художників Східної Галичини 1900–1939 років: монографія / Б. М. Пінчевська. — Корсунь-Шевченківський : Корсунський видавничий дім «Всесвіт», 2013. — 220 с. — 300 прим. — ISBN 978-966-2652-00-0.
  • Biriulow J. Rzeźba lwowska od połowy XVIII wieku do 1939 roku: Od zapowiedzi klasycyzmu do awangardy. — Warszawa: Neriton, 2007. — 388 s. — ISBN 978-83-7543-009-7. (пол.)
  • Karolina Grodziska Fryderyk Toth (1896—1982). Życie i twórczość // Rocznik Krakowski. — LXXIV, 2008. — Kraków: Towarzystwo Miłośników Historii i Zabytków Krakowa. — S. 149—171. — ISSN 0080-3499. (пол.)
  • Księga pamiątkowa 50-lecia Gimnazjum im. Jana Długosza we Lwowie. — Lwów: nakł. Komitetu Jubileuszowego, 1928. — 320 s. (пол.)
  • Księga pamiątkowa poświęcona 35-leciu działalności Lwowskiego Klubu Sportowego «Pogoń»: 1904-1939. — Lwów, 1939. — 421 s. (пол.)
  • Spis oficerów służących czynnie w dniu 1.6.21 r. / Ministerstwo Spraw Wojskowych; Zakłady Graficzne Ministerstwa Spraw Wojskowych. — Warszawa, 1921. — 990 s. (пол.)
  • Rocznik oficerski 1928 / Ministerstwo Spraw Wojskowych. — Warszawa, 1932. — 1733 s. (пол.)
  • Rocznik oficerski 1932 / Ministerstwo Spraw Wojskowych; Biuro Personalne. — Warszawa, 1932. — 1306 s. (пол.)
  • Przewodnik po upamiętnionych miejscach walk i męczeństwa: lata wojny 1939-1945 / Rada Ochrony Pomników Walki i Męczeństwa. — Wyd. 4. rozszerzone i uzupełnione. — Warszawa: Sport i Turystyka, 1988. — 876 s. — ISBN 8321727093. (пол.)
  • Pomnik Adama Mickiewicza / Encyklopedia Krakowa / Ryszard Burek. — Warszawa-Kraków: PWN, 2000. — S. 787. — ISBN 9788301133252. (пол.)

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).