Тіберій

Тиберій лат. Tiberius
Римський імператор
20 серпня 14 — 16 березня 37
Попередник:	Октавіан Август
Наступник:	Калігула
Консул Римської імперії
31
Співправитель:	Луцій Елій Сеян
Попередник:	Марк Вініцій Луцій Кассій Лонгін
Наступник:	Гней Доміцій Агенобарб Луцій Аррунцій Камілл Скрибоніан
21
Співправитель:	Тиберій Друз Клавдій Нерон
Попередник:	Марк Валерій Мессала Мессалін Барбат Марк Аврелій Котта Максим Мессалін
Наступник:	Децим Гатерій Агріппа Гай Сульпіцій Гальба
18
Співправитель:	Тиберій Клавдій Нерон Германік
Попередник:	Луцій Помпоній Флакк Гай Целій Руф
Наступник:	Марк Юній Сілан Луцій Норбан Бальб
Народний трибун Римської імперії
14 — 37
Попередник:	він сам (як народний трибун республіки)
Наступник:	Калігула (як римський імператор)
Цензор Римської імперії
14
Народний трибун Римської республіки
3 — 14
Попередник:	Гай Азіній Галл
Наступник:	він сам (як народний трибун імперії)
6 до н.е. — 1 до н.е.
Попередник:	Гай Азіній Галл
Наступник:	Луцій Кассій Лонгін
Консул Римської республіки
7 до н.е.
Співправитель:	Гней Кальпурній Пізон
Попередник:	Гай Марцій Цензорін Гай Азіній Галл
Наступник:	Децим Лелій Бальб Гай Антістій Вет
13 до н.е.
Співправитель:	Публій Квінтілій Вар
Попередник:	Марк Ліциній Красс Фругі Гней Корнелій Лентул Авгур
Наступник:	Марк Валерій Мессала Барбат Аппіан Публій Сульпіцій Квіріній
Ім'я при народженні:	лат. Tiberius Claudius Nero
Народження:	16 листопада 42 до н.е. Рим, Римська республіка
Смерть:	16 березня 37 н.е. (78 років) Мізено, Італія, Римська імперія
Поховання:	Мавзолей Августа
Країна:	Рим
Релігія:	давньоримська релігія
Рід:	Юлії-Клавдії
Батько:	Тиберій Старший (рідний) Октавіан Август (прийомний)
Мати:	Лівія Друзілла
Шлюб:	1. Віпсанія Агрипина 2. Юлія Старша
Діти:	від першого шлюбу: Тиберій Друз Клавдій Нерон від другого шлюбу: Клавдій Нерон всиновлені: Тиберій Клавдій Нерон Германік
Нагороди:	Переможець Олімпійських ігор із перегон на колісницях (4 до н. е.)
Тіберій у Вікісховищі

Тибе́рій Ю́лій Це́зар А́вгуст (лат. Tiberius Iulius Caesar Augustus), ім'я при народженні — Тибе́рій Кла́вдій Неро́н (лат. Tiberius Claudius Nero; 16 листопада 42 до н. е., Рим — 16 березня 37, Мізено) — давньоримський державний, військовий та політичний діяч, полководець, другий римський імператор (14–37), багаторазовий консул (13 до н. е., 7 до н. е., 18, 21, 31) та народний трибун (6–1 до н. е., 3–37), останній цензор Риму (14), представник династії Юліїв-Клавдіїв. Саме за його правління було розіп'ято Ісуса Христа.

Тиберій народився 42 до н. е. у сім'ї політика Тиберія Клавдія Нерона та Лівії Друзілли. Коли йому було лише чотири роки, батьки розлучилася. Невдовзі мати хлопчика одружилася з Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном.

Ще до приходу до влади Тиберій проявив себе як один із найталановитіших воєначальників і дипломатів свого часу. Успішно командував військами в Паннонії, Далмації та Реції, тривалий час воював проти германських племен на півночі. Його військові перемоги забезпечили стабільність у стратегічно важливих регіонах, а дипломатичні здібності дозволяли уникати зайвих конфліктів і зміцнювати вплив Риму не лише мечем, але й шляхом ведення переговорів.

У 4 до н. е., коли передчасно помер Гай Юлій Цезар Віпсаніан, Тиберій був всиновлений Октавіаном та офіційно проголошений його наступником. Відтак, за десять років він став другим імператором Риму, хоча, як свідчать сучасники, прийняв владу без особливого ентузіазму.

На посаді імператора Тиберій проявив себе природженим адміністратором. Він зосередив увагу на зміцненні фінансової спроможності держави та не витрачав кошти дарма, завдяки чому залишив по собі значні резерви у скарбниці. Крім того, Тиберій уникав масштабних завойовницьких воєн, надаючи перевагу утриманню та зміцненню вже наявних кордонів. Водночас підтримував дисципліну в армії та ефективність державного управління.

Попри всі досягнення, стосунки Тиберія з сенаторами були доволі напруженими. Останні всіляко намагалися обмежити його владу та гальмували виконання наказів. Через це імператор поступово замикався в собі, ставав дедалі більш підозрілим та недовірливим до власного ж оточення.

Коли померли Германік та Друз, Тиберій фактично відійшов від активного управління державою, делегувавши значний об'єм повноважень префекту преторіанців Сеянові. Саме в цей період посилилися політичні репресії та атмосфера страху при дворі.

Останні роки життя провів фактично в самоізоляції, опікуючись переважно державними фінансами та адміністрацією.

Тиберій увійшов в історію як суперечлива постать. З одного боку, він був талановитим полководцем, дипломатом і розважливим адміністратором, який забезпечив стабільність Риму. З іншого ж боку, запам'ятався як замкнений і похмурий імператор, який прийняв владу без особливого на те бажання й поступово віддалився від управління державою.

Тиберій походив зі стародавнього патриціанського роду Клавдіїв, засновником якого традиційно вважають Аппія Клавдія Сабіна Інрегіллена, відомого політичного та державного діяча Республіки сабінянського походження, який обіймав посаду консула в 495 році до н. е.

Батьком майбутнього імператора був Тиберій Клавдій Нерон — римський політичний діяч, який виконував обов'язки квестора у 48 році до н. е. та претора у 42 році до н. е. Він безпосередньо належав до гілки Неронів, родоначальником якої був Тиберій Клавдій Нерон, син Аппія Клавдія Цека.

Матір'ю Тиберія була Лівія Друзілла, донька Марка Лівія Друза Клавдіана, який хоч і походив з іншої гілки роду Клавдіїв, однак після всиновлення Марком Лівієм Друзом Молодшим формально перейшов до плебейського стану.

Батько Тиберія був переконаним республіканцем і прихильником убивць Цезаря. Він воював на боці Марка Юнія Брута та Гая Кассія Лонгіна в битві при Філіппах, а згодом узяв участь у Перузійській війні (42–41 років до н. е.) на стороні Луція Антонія та Фульвії. У зв’язку з цими подіями, 41 року до н. е. родина майбутнього імператора була змушена втекти на Сицилію, а звідти — до Греції, рятуючись від проскрипцій^[1].

У 39 році до н. е. було проголошено амністію, що дало змогу родині повернутися до Рима. Як повідомляє Светоній, приблизно тоді ж малолітнього Тиберія усиновив сенатор Марк Галлій, однак хлопчик не користувався іменем останнього, оскільки той вважався ворогом Октавіана^[2].

У цей же період Лівія Друзілла розлучилася зі своїм чоловіком і одружилася з Октавіаном. За переказами, він закохався в неї з першого погляду й змусив, попри її вагітність, покинути Тиберія Старшого. Сам Октавіан розлучився зі своєю другою дружиною Скрибонією в день народження їхньої доньки Юлії Старшої^[1].

14 січня 38 року до н. е., тобто вже після розлучення, Лівія народила другого сина Друза, брата Тиберія. Уже через три дні відбулося її офіційне весілля з Октавіаном, на якому був присутній і Тиберій Клавдій Нерон як батько дітей нареченої та її посаджений батько^[1].

Тиберій і Друз жили в домі свого батька до його смерті у 33 році до н. е. У дев’ятирічному віці майбутній імператор здобув перший ораторський досвід, виголосивши похоронну промову на честь Тиберія Старшого^[3]. Після цього брати переїхали до будинку матері та Октавіана, опинившись під опікою вітчима^[4].

Тиберій і Друз здобули гарне виховання та хорошу освіту. Октавіан цілеспрямовано готував їх до політичної кар’єри. У 29 році до н. е. обидва брати супроводжували його в колісниці з нагоди тріумфу на честь перемоги в битві при Акції. За два роки Тиберій одягнув чоловічу тогу, що символізувало досягнення ним повноліття.

У 26–24 роках до н. е. Тиберій брав участь у походах Октавіана до Іспанії як військовий трибун. У сімнадцятирічному віці (25 року до н. е.) він посів посаду квестора та почав виступати в судах як адвокат, що прямо суперечило закону Сулли, який передбачав обіймання цієї посади лише після десятирічної військової служби й досягнення тридцятирічного віку.

У 20 році до н. е. Тиберій очолив похід до Вірменії, однак бойових дій вдалося уникнути, адже з наближенням римської армії колишні підлеглі царя Арташеса вбили його. Після цього Тиберій посадив на престол Тиграна III, у такий спосіб закріпивши офіційний статус Вірменії як буферної держави між Римом і Парфією. Того ж року Тиберій вирушив до кордону з Парфією і шляхом переговорів домігся повернення римських орлів легіонів, утрачених під час невдалих кампаній Марка Красса (53 рік до н. е.), Децидія Сакса (40 рік до н. е.) та Марка Антонія (36 рік до н. е.).

Невдовзі Тиберій почав вважатися другим за значенням (після Марка Агріппи) полководцем у війську Августа.

Близько 19 року до н. е. він обійняв посаду прокуратора Галлії, де разом із братом Друзом вів війну проти альпійських племен. У 16 році до н. е. розпочав реорганізацію провінцій у цьому регіоні. Тоді ж одружився з Віпсанією Агріппіною, дочкою генерала Марка Віпсанія Агріппи. За рік у них народився син.

У 15–13 роках до н. е. Тиберій і Друз підкорили Рецію та північну Вінделіцію.

12 року до н. е. Октавіан змусив Тиберія розлучитися з Віпсанією Агріппіною та одружитися з Юлією Старшою. Цей крок був покликаний зміцнити єдність у династії Юліїв-Клавдіїв. Відтак шлюб був суто політичним, а тому й не щасливим. Юлія, яка вже вчетверте виходила заміж за наказом батька, вела розпусний спосіб життя, коли Тиберій навпаки — дедалі більше ізолювався від людей та замикався у собі.

У 12–9 роках до н. е. він керував римським завоюванням Паннонії.

У 9 році до н. е. Друз загинув унаслідок нещасного випадку під час верхової їзди. Тиберій особисто організував перевезення його тіла до Рима, після чого очолив легіони у Верхній Германії та успішно завершив розпочату братом кампанію проти тамтешніх племен. З метою послаблення їхнього тиску на середній Рейн він наказав переселити на лівий берег ріки близько 40 тисяч сігамбрів і свевів.

Невдовзі генерал був відправлений на острів Родос, що фактично означало політичне вигнання. Оскільки всиновлені діти Октавіана активно будували власні політичні кар'єри, імператор почав остерігатися популярного в армії Тиберія.

Коли Август у 2 році відправив Юлію Старшу у вигнання за її розпусний спосіб життя та постійну участь у політичних інтригах, Тиберій намагався у листах заступитися за дружину, проте марно. Тоді ж він отримав офіційний дозвіл повернутися до столиці, проте навіть так протягом наступних двох років залишався поза політичним життям країни. Лише смерть Гая та Луція Віпсаніанів докорінно змінила хід подій.

У 4 році Тиберій знову очолив римські війська у Верхній Германії. Під його командуванням перебував префект кінноти Веллей Патеркул, який приблизно через 25 років описав ці події, залишивши єдине збережене свідчення очевидця^[5].

Того ж року Тиберій перейшов через Везер, але, всупереч усталеній практиці, не повернувся до Рейну. Натомість уперше організував зимівлю великого війська поблизу витоків Ліппе^[6].

Наступного року він підкорив прибережне плем’я хауків на узбережжі Північного моря між Емсом і Ельбою^[7], а також завдав поразки лангобардам у пониззі Ельби, змусивши їх відступити на схід^[8]. Водночас римський флот провів розвідку Ютландського півострова і, можливо, досяг входу до Балтійського моря^[9]. Легіони, забезпечені плавучими складами провіанту на Ельбі, просувалися вгору річкою і, ймовірно, дійшли до земель семнонів на середній течії та гермундурів — на верхній. Після кампанії 5 року жоден римський полководець більше не досягав цієї межі^[10]. Під час повернення до Рейну римляни зазнали нападу германців, проте змогли відбитися^[11].

Ця кампанія Тиберія вважається вершиною успіху римського війська у просуванні вглиб Германії. Веллей Патеркул зазначав: «У Германії не залишилося нікого, кого можна було б перемогти, окрім племен маркоманів»^[12].

У 6 році Тиберій готував масштабний похід проти Маробода, короля маркоманів, зібравши разом до дванадцяти легіонів та декілька десятків когорт допоміжних військ — близько половини всього римського військового потенціалу того часу^[13]. Однак навесні, невдовзі після початку кампанії, він був змушений її перервати через звістку про повстання в Паннонії. Попередньо уклавши перемир’я з Марободом, Тиберій перекинув усі сили на придушення заколоту.

У 6–9 роках Тиберій, доклавши значних зусиль і залучивши п'ятнадцять легіонів, придушив повстання в Паннонії та Іллірії. Невдовзі надійшла звістка про катастрофу в Германії: у боротьбі з тамтешніми племенами загинув намісник Публій Квінтілій Вар, були знищені три легіони (XVII, XVIII і XIX) та шість когорт допоміжних сил^[14]. Після цієї поразки Тиберій завдяки своєму колосальному військовому досвіду знову отримав проконсульські повноваження^[15].

У перший рік командування (10 рік) він утримався від переправи через Рейн^[16]. Як повідомляє Светоній, Тиберій діяв украй обережно й стримано, узгоджуючи усі свої рішення з радниками^[17]. Це може свідчити про те, що від самого початку він не планував повторного завоювання територій між Ельбою та Рейном, вирішивши обмежитися каральними експедиціями^[17].

Подальші військові дії Тиберія описуються джерелами доволі суперечливо. Веллей Патеркул стверджує, що він переправлявся через Рейн і здійснював успішні рейди вглиб германських земель, спалюючи поселення та спустошуючи поля^[18]. Натомість Кассій Діон, який склав свою історичну працю на початку III століття, заперечує наявність значних бойових зіткнень у цей період^[19]. Останню версію частково підтверджують і археологічні дослідження, які не виявили слідів масштабних пожеж на цих територіях^[20].

На початку 13 року Тиберій повернувся до Рима й відсвяткував відкладений тріумф з нагоди придушення паннонського повстання. Його повноваження як військового трибуна та проконсула були продовжені ще на десять років.

Після смерті Октавіана 19 серпня 14 року Тиберій успадкував верховну владу в державі. Однією з ключових проблем початку його правління стало питання про можливість збереження принципату в тій формі, у якій він існував за попередника.

На засіданні сенату було відкрито приватний заповіт покійного Октавіана: Тиберій і Лівія були призначені головними спадкоємцями. При цьому Тиберій отримав дві третини спадщини, а Лівія — одну третину^[21]. Заповіт також передбачав її усиновлення до роду Юліїв і надання почесного імені Юлія Августа^[22]. Відтепер, перебуваючи в статусі матері імператора, Лівія могла здійснювати значний вплив на державні справи. До своєї смерті у 29 році вона відігравала важливу роль у врегулюванні внутрішньодинастичних конфліктів, зокрема щодо питання наступництва, хоча її стосунки з сином залишалися доволі напруженими.

Початковий період правління Тиберія характеризувався прагненням до співпраці з сенатом. Про це свідчить один із небагатьох програмних висловів імператора: «Я не раз говорив і повторюю, батьки сенатори, що добрий і добродійний правитель, зобов'язаний вам такою повною владою, повинен завжди бути слугою сенату, часом всьому народу, а часом — і окремим громадянам. Мені не соромно так говорити, тому що у вашій особі я мав і маю панів і добрих, і справедливих, і милостивих». Він намагався відновити модель колективного управління, подібну до тієї, що існувала у 27 році до н. е., однак не знайшов підтримки серед сенаторів, які не прагнули розподіляти відповідальність і фактично уникали активної співпраці з імператором. Складність становища посилювалася тим, що Тиберій усвідомлював реальний характер влади й не поділяв псевдореспубліканських ілюзій, притаманних добі Октавіана.

Попри чітко визначене спадкоємство, Тиберій демонстративно зволікав із прийняттям імператорських повноважень, очікуючи формального прохання сенату. Така поведінка, ймовірно, мала на меті зміцнення його легітимності як наступника^[23]. Він прийняв почесне ім'я Август, однак відмовився від титулу pater patriae.

Невдовзі після вступу Тиберія на престол у 14 році спалахнули повстання легіонів, розташованих у Паннонії та Нижній Германії. Основними причинами заколотів стали важкі умови служби, надмірна її тривалість і низька платня^[24]. Ці проблеми були наслідком політики Октавіана, зокрема його суворих заходів після паннонського повстання та поразки Вара.

У Паннонії ситуацію вдалося відносно швидко стабілізувати завдяки діям Друза, сина Тиберія. Натомість у Германії становище було значно складнішим. Підпорядковані Германіку легіони, зокрема XIV Gemina, відмовилися складати присягу на вірність новому імператору, а невдовзі до заколоту приєдналися й інші частини нижньогерманського війська. Частина солдатів навіть намагалася проголосити Германіка імператором^[25].

Попри це, Германік зберіг відданість Тиберію і відмовився підтримати прагнення солдатів до державного перевороту. Він зумів придушити повстання, пішовши на значні поступки від імені імператора, хоча й не погодив їх із ним заздалегідь. Зокрема було обіцяно скорочення строків служби та грошові виплати військовим.

Восени 14 року, прагнучи як зміцнити дисципліну в армії, так і помститися за поразку Вара, Германік здійснив каральний похід проти племен марсів. Кампанія пройшла успішно й без значних втрат. Реакція Тиберія на ці події була неоднозначною. З одного боку, він позитивно оцінював відновлення дисципліни та військовий успіх Германіка. З іншого ж боку, не схвалював його самовільних дій, побоюючись, що здобута популярність полководця може посилити антиімператорські настрої у легіонах^[26].

У перші роки правління Тиберія, як і за часів Октавіана, Рим прагнув реваншу за поразку в Тевтобурзькому лісі. Йшлося принаймні про формальне підкорення бунтівних германських племен і покарання дезертирів, насамперед із метою залякування можливих заколотників. Проте ці цілі так і не були досягнуті. Водночас Риму пощастило, що інші кордони імперії залишалися відносно спокійними, адже його військових ресурсів було б недостатньо для тривалого утримання значних сил на германському напрямку.

Досвід катастрофи Вара, а також військові заколоти 14 року, з якими зіткнувся Германік, змусили Тиберія остаточно відмовитися від планів просування кордону до Везера й Ельби. На відміну від Германіка, він обрав оборонну стратегію, що передбачала утримання існуючого кордону та невтручання у внутрішні конфлікти германських племен. Тиберій усвідомлював, що Рим не здатен перемогти коаліцію Армінія без значного збільшення ресурсів. Це пояснювалося складними логістичними та природними умовами, через які римські легіони не могли забезпечувати себе за рахунок місцевості, а ведення війни на великих відстанях супроводжувалося серйозними труднощами й ризиками. У цьому контексті він припинив витратні кампанії Германіка 15–16 років і відкликав його до столиці. Формально це рішення пояснювалося посиланням на пораду в заповіті Октавіана утримувати імперію в наявних межах і не продовжувати її розширення^[27].

Прагнучи водночас відзначити заслуги Германіка і представити зміну курсу як успіх, Тиберій дозволив йому тріумф, який відбувся 26 травня 17 року у Римі. Таким чином, припинення наступальних дій було подано як завершений і переможний етап війни.

Фактично саме поразка в Тевтобурзькому лісі визначила подальшу стабілізацію кордону по Рейну, заради безпеки якого й розпочиналося завоювання Германії. Відкликання Германіка стало переломним моментом у формуванні нової зовнішньополітичної стратегії Тиберія, що знайшла відображення, зокрема, в Tabula Siarensis (19 рік). Вона передбачала умиротворення Галлії, символічну помсту за поразку Вара та повернення військових знаків, але відмову від подальшого завоювання правобережної Германії. Ця політика зберігалася до смерті Тиберія у 37 році, після чого його наступник Калігула здійснив нові, проте невдалі експедиції вглиб германських територій.

У перші роки свого правління Тиберій послідовно продовжував політику реставраційних заходів, започатковану Октавіаном. Так, у 16 році з Італії було вислано астрологів і магів, хоча сам імператор залишався доволі забобонним. Зокрема, на нього справило значний вплив здійснення передбачення Фрасилла про його повернення з Родоса, яке на той час здавалося майже неймовірним.

У 19 році влада вдалася до рішучих заходів проти культу Ізіди та юдаїзму у зв’язку із заворушеннями та порушенням громадського порядку. Переслідування єврейського населення було зумовлене, зокрема, його активною релігійною діяльністю та зростанням кількості прихильників, що викликало занепокоєння римської адміністрації. У межах цих заходів близько 4 тисяч єврейських вільновідпущеників було вислано на Сардинію, де їх залучили до боротьби з місцевими розбійниками. Інших змушували або зректися віри, або залишити Італію^[28]. Втім, ці дії не змогли зупинити подальшого поширення юдаїзму в імперії та на території Італії.

Фінансова політика Тиберія загалом характеризувалася жорсткою економією та обмеженням державних витрат. Він відмовлявся від масштабних будівельних програм, обмежуючись переважно спорудженням храмів, які служили демонстрацією pietas, а також прокладанням доріг військового значення в провінціях, зокрема в Африці, Іспанії, Галлії, Далмації та Мезії.

Прагнення до ощадливості проявилося вже на початку його правління. У 16 році сенат ухвалив постанову проти розкоші в одязі, якою, зокрема, заборонялося носіння прозорого шовкового вбрання. У 22 році було прийнято закон, спрямований проти надмірної розкоші під час бенкетів. Сам Тиберій свідомо уникав здобуття популярності шляхом організації пишних ігор і не виявляв зацікавлення у таких формах впливу на громадську думку. Водночас у кризових ситуаціях імператор виявляв значну щедрість. Після руйнівного землетрусу 17 року, який знищив дванадцять міст у провінції Азія, зокрема Сарди, він виділив 10 мільйонів сестерціїв і надав постраждалим містам п’ятирічне звільнення від податків. Цей акт був увічнений у монетному карбуванні з написом «civitatibus Asiae restitutis» («відновленим містам Азії»)^[29].

У 27 році, а згодом і в 36 році, під час великих пожеж у Римі, а також під час розливу Тибру й підвищення цін на зерно, Тиберій витрачав значні кошти на допомогу населенню, жертвуючи мільйони сестерціїв. Його політика в надзвичайних обставинах контрастувала із загальною ощадливістю, демонструючи готовність підтримувати державу й громадян у кризові періоди.

У 33 році фінансова система Риму зазнала серйозної кризи, спричиненої зокрема державними заходами проти лихварства. Законодавчі обмеження призвели до масового стягнення боргів, примусового продажу земельної власності та порушення грошового обігу. У відповідь Тиберій втрутився, надавши банкам державні кошти в розмірі 100 мільйонів сестерціїв із зобов’язанням видавати безвідсоткові позики боржникам. Цей крок сприяв стабілізації фінансового ринку та подоланню кризи ліквідності^[30].

Загалом адміністрація Тиберія відзначалася крайньою економністю, стримуючи великі державні витрати. Водночас імператор отримував додаткові надходження до скарбниці, зокрема через конфіскацію майна осіб, засуджених за злочини проти величності. Завдяки такій політиці до моменту смерті Тиберія у 37 році державна скарбниця містила близько 2,7 мільярда сестерціїв — надзвичайно великий фінансовий резерв^[31].

Тиберій також проявив себе ефективним адміністратором, продовжуючи курс Октавіана, спрямований на збереження існуючого порядку. У своїй політиці він, як і його попередник, апелював до традиційних чеснот правителя — virtus, clementia, iustitia та pietas («досконалість», «милість», «справедливість» і «шанобливість»). Водночас у пропаганді (зокрема в написах на монетах) акцент робився також на salus і moderatio («добробут» і «стриманість»), що відображало його прагнення до стабільного й збалансованого управління^[32]. У 17 році Рим анексував Каппадокію, а Коммагена тимчасово була перетворена на римську провінцію. Того ж року в Африці розпочалося повстання під проводом нумідійця Такфарінаса, колишнього військовослужбовця римських допоміжних частин. Хоча римляни неодноразово завдавали повстанцям поразок, вони відновлювали сили й вели тривалу партизанську боротьбу. Вимоги Такфарінаса щодо надання землі були відхилені, після чого до Африки було перекинуто додаткові сили, зокрема легіон IX Hispana. Остаточно повстання було придушене лише через кілька років (у 24 році) військами під командуванням Публія Корнелія Долабелли. Сам Такфарінас загинув у бою.

У 21 році заворушення, спричинені податковим тиском і зловживаннями намісників, призвели до повстання в Галлії під проводом Юлія Сакровіра та Юлія Флора, яке однак було швидко придушене. У 22–25 роках римляни також вели успішні кампанії проти бунтівних фракійських племен.

Попри успішне для Риму завершення цих повстань, вони вказали на прогалини і адміністративному управлінні, що стало поштовхом до подальших реформ. Віднині у провінціях Тиберій намагався стримувати надмірний податковий тиск.

Крім того, важливою особливістю адміністративної політики Тиберія стала відмова від традиції короткострокових проконсульських намісництв. Віднині намісники часто залишалися на своїх посадах значно довше, що забезпечувало безперервність управління. Так, Луцій Елій Ламія протягом дев’яти років номінально очолював Сирію, перебуваючи при цьому в Римі. Подібним чином Луцій Аррунцій керував Іспанією. Натомість Марк Юній Силан шість років як номінально, так і фактично очолював Африку, Публій Петроній — Азію; Гай Сілій командував військами у Верхній Германії в 14–21 роках; Гай Поппей Сабін із 12 до 35 рік керував Мезією, а з 15 року — Македонією та Ахаєю.

Після тріумфу 26 травня 17 року Германік за дорученням Тиберія вирушив на схід імперії з метою впорядкування політичних відносин у регіоні відповідно до римських інтересів. У цей період Каппадокія була перетворена на римську провінцію. Германік отримав спеціальний імперій, який перевищував повноваження інших проконсулів, але залишався нижчим за владу самого Тиберія.

Через Грецію та Азію Германік прибув до Сирії, а звідти вирушив до Єгипту. Цей крок викликав невдоволення Тиберія, оскільки навіть сенаторам заборонялося відвідувати Єгипет без спеціального дозволу: він мав стратегічне значення як головне джерело постачання зерна до Рима і фактично розглядався як особиста сфера контролю імператора.

Повернувшись до Сирії, Германік захворів і в 19 році помер в Антіохії. Його смерть спричинила широкий резонанс і породила численні чутки.

Головним підозрюваним став намісник Сирії Гней Кальпурній Пізон, із яким у Германіка існувало напружене суперництво. Його звинуватили в отруєнні, хоча подібні обвинувачення в Римі були поширеними й зазвичай залишалися недоведеними через обмежені можливості розслідування.

Підозри викликала й Мартіна — близька до дружини Пізона особа, яку Сентій Сатурнін звинуватив у причетності до отруєння. Її смерть під час подорожі до Рима за обставин, що також вказували на отруєння, лише посилила підозри.

У Римі поширювалися й чутки про можливу змову, до якої могли бути причетні сам Тиберій і Лівія, зацікавлені в усуненні популярного Германіка задля зміцнення позицій Друза як спадкоємця. Початкова стриманість імператора лише підживлювала ці підозри.

Зрештою під тиском обставин і громадської думки, Тиберій дозволив висунути обвинувачення проти Пізона. Під час судового процесу він закликав сенаторів до неупередженості. Однак Пізон не здобув підтримки ні сенату, ні навіть власного оточення і ще до завершення розгляду був знайдений мертвим. Обставини його смерті залишилися нез’ясованими.

Відомості про цей процес значною мірою доповнені археологічною знахідкою кінця XX століття — Tabula Siarensis, бронзовою таблицею з текстом сенатської постанови після справи Пізона^[33]. У ній обвинувачення в отруєнні лише побічно згадується, тоді як офіційно Пізона звинуватили у збройному заколоті. У документі також підкреслюється звернення Тиберія до принципу справедливості. Копії цієї постанови були встановлені в легіонних таборах і провінційних центрах імперії.

Після смерті Германіка знову постало питання спадкоємства. Відносини між Тиберієм і вдовою Германіка Агріппіною Старшою були напруженими, оскільки вона як онука Октавіана вважала своїх синів законними претендентами на владу.

У цей період почав стрімко зростати вплив префекта преторіанської гвардії Луція Елія Сеяна. Він реформував преторіанців, зосередивши їх в одному таборі на Вімінальському пагорбі, що значно посилило їхню роль як політичної сили. За свідченням Тацита, довіра Тиберія до Сеяна зміцнилася після випадку, коли той нібито врятував імператора під час обвалу печери^[34]. Водночас античні джерела подають суперечливі оцінки його діяльності: якщо Тацит і Светоній змальовують Сеяна вкрай негативно, то Веллей Патеркул, сучасник подій, дає йому значно прихильнішу характеристику^[35].

Ймовірно, Сеян прагнув здобути владу, поступово усуваючи можливих спадкоємців і намагаючись увійти до імператорської родини через шлюб. За чутками, він мав зв’язок із Лівіллою, дружиною Друза Молодшого. У 23 році той помер, офіційно — від хвороби. Проте в 31 році Апіката, колишня дружина Сеяна, заявила під присягою, що саме він організував отруєння, використавши наближеного євнуха Еудама, довірену особу Друза^[36]. Достовірність цих свідчень викликає сумніви, оскільки вони були отримані під значним тиском^[37].

У 25 році Сеян намагався одружитися з Лівіллою, що дало б йому статус члена імператорської родини, однак Тиберій відхилив цей намір, зважаючи на невідповідність соціального походження Сеяна (вершницький стан) статусу правлячої династії.

Паралельно Сеян переконував імператора відійти від справ і залишити Рим, наголошуючи на перевагах спокійного життя поза столицею.

Складні стосунки Тиберія з матір’ю Лівією та Агріппіною, а також постійні інтриги та небезпеки сприяли такому рішенню. Уже з 22 року Тиберій часто перебував у Кампанії, передавши Друзу трибунську владу, а в 26 році остаточно оселився на острові Капрі. Відтоді Сеян фактично контролював доступ до імператора, зокрема через управління імператорською кореспонденцією.

Зміцнивши свої позиції, Сеян почав відкрито демонструвати претензії на владу. Його день народження відзначали як державне свято, а статуї префекта встановлювали в публічних місцях, що фактично прирівнювало його культ до імператорського.

Водночас він, імовірно, відігравав важливу роль у переслідуваннях родини Германіка. За свідченнями джерел, проти старшого сина Германіка, Нерона, організовувалися провокації, щоб скомпрометувати останнього перед імператором. У 29 році його та Агріппіну було заслано на острів Пандатарію, де вони загинули. Другий син Германіка, Друз, помер у 30 році в ув’язненні^[38].

Вирішальний момент настав у 31 році, коли Антонія Молодша повідомила Тиберію про ймовірні наміри Сеяна, який нещодавно обійняв посаду консула, усунути інших претендентів на престол, зокрема й Гая (майбутнього імператора Калігулу), та здобути абсолютну владу. У відповідь Тиберій надіслав із Капрі лист до сенату. Сеян очікував офіційного підтвердження своїх повноважень, однак лист, що починався з переліку його заслуг, містив звинувачення в державній зраді. Сеяна негайно заарештували й стратили разом із дітьми. Його тіло піддали посмертній нарузі, викинувши на Гемонські сходи, а згодом скинули до Тибру.

Після цього в 31–37 роках розгорнулися масові репресії проти осіб, підозрюваних у зв’язках із ним. Багатьох сенаторів і вершників було страчено або примушено до самогубства. Тацит у шостій книзі «Анналів» змальовує атмосферу страху й підозри, коли, за його словами, було незрозуміло, «чи гірше бути звинуваченим через дружбу, чи самому звинувачувати друга».

Такі античні історики як Кассій Діон, Светоній і Тацит змальовували Тиберія в останні роки життя вкрай негативно — як фізично спотвореного, морально розбещеного правителя, який усамітнився на Капрі й віддавався різноманітним вадам. Особливо детальні описи такого роду містяться у Светонія, який однак значною мірою очікував на прихильність сенаторської аудиторії. Зокрема, саме йому приписують розповіді про те, що імператор нібито змушував неповнолітніх хлопчиків до розпусних дій у термах, а також інші подібні чутки^[39].

Сучасна історіографія критично оцінює ці свідчення, розглядаючи їх як частину тенденційного образу, сформованого в умовах політичної напруги пізнього принципату Тиберія. Зокрема, наприкінці його правління стала очевидною втрата сенатом реального впливу на державні справи, що супроводжувалося частими процесами за образу величності та ухваленням ключових державотворчих рішень у віддаленому від Рима Капрі. В античній біографічній традиції було звичним пояснювати політичні явища через особисті якості правителя, нерідко перебільшуючи або навіть вигадуючи окремі риси його характеру^[40].

Після усунення Сеяна питання наступництва знову стало актуальним. Тиберій не наважився шукати спадкоємця поза межами власної династії, щоб не підривати встановлений Октавіаном принцип спадковості влади^[41]. Клавдія, брата Германіка, вважали непридатним кандидатом через його фізичні вади. Таким чином, основними претендентами залишалися син Германіка Гай та онук Тиберія Гемелл.

У 31 році Тиберій запросив Гая на Капрі, де той, імовірно, остаточно здобув його довіру^[42]. Античні автори, зокрема Светоній, пояснюють це спільністю інтересів до жорстоких розваг, однак такі твердження мають сумнівний характер.

Тиберій помер 16 березня 37 року в Мізено, що на узбережжі Неаполітанської затоки, у віці 78 років. На момент смерті він був украй непопулярним як серед сенаторської верхівки, так і серед римського плебсу. За свідченнями джерел, натовп вимагав викинути його тіло до Тибру або навіть спалити його живцем^[43]. Така ворожість пояснювалася насамперед хвилею репресій протягом останніх років правління, коли щороку страчували значну кількість громадян, а тіла страчених виставляли на Гемонських сходах як застереження.

Попри це, тіло імператора було доставлене до Рима й урочисто спалене, а прах поховано в Мавзолеї Августа^[44].

Уже в античні часи робилися спроби виправдати або принаймні пояснити негативні явища другої половини правління Тиберія. Класичним джерелом є кінець шостої книги «Анналів» Тацита, де написано наступне: «Навіть його характер часом був різним. Його репутація була бездоганною, поки він жив при Августі як приватна особа або полководець. Свої вади він прагнув приховувати і прикидався добродійним, поки були живі Друз і Германік. Погані та хороші якості були в ньому і за життя його матері. Якщо його жорстокість й гідна прокляття, він все-таки умів приховувати свій настрій, поки любив і боявся Сеяна. Він занурився в мерзотності і розпусту відтоді, як, відкинувши сором і страх, почав слідувати своїй дійсній природі».

Є опис останніх хвилин життя імператора. Дихання Тиберія припинилося, і всі вирішили, що життя його покинуло. Вже перед великою групою тих, що вітали, з'явився його спадкоємець Калігула, щоб прибрати до своїх рук кермо влади, як раптом стало відомо, що монарх розплющив очі, до нього повернувся голос і він просить принести йому їжі для відновлення сил, які покинули його. Через це всіх пройняв жах, і присутні розбіглися. Але Макрон, що не втратив самовладання і рішучості, віддав наказ задушити Тиберія, накинувши на нього купу одягу^[45].

• На його честь нього названо місто Тиверіада.
• В історії відомі два імператори Візантії, його тезки Тиберій II і Тиберій III.

• Гай Светоній Транквілл. Життєписи дванадцяти цезарів. — Львів : Піраміда, 2019. — Т. пер. з латин. П. Содомора. — 321 с. — ISBN 978-966-441-559-7.
• Діон Кассій Коккейян. Історія кесарів. Книги LVII-LXIII «Історії римлян» / Передмова, переклад з англійської, коментарі В. М. Талаха; під ред. В. М. Талаха і С. А. Купрієнко. — Київ, 2013. — 239 с. — ISBN 978-617-7085-02-6.

• Garrett G. Fagan: Тіберій De Imperatoribus Romanis(англ.)