Калігула

Калігула лат. Caligula
Римський імператор
16 березня 37 — 24 січня 41
Попередник:	Тиберій
Наступник:	Клавдій
Консул Римської імперії
39 — 41
Співправитель:	Луцій Апроній Цезіан (39) Гней Сентій Сатурнін (41)
Попередник:	Марк Аквіла Юліан Публій Ноній Аспренат
Наступник:	Тиберій Клавдій Цезар Август Германік Гай Цецина Ларг
Консул-суффект Римської імперії
37
Співправитель:	Тиберій Клавдій Цезар Август Германік Авл Цецина Пет Гай Каніній Ребіл
Попередник:	Гай Веттій Руф Марк Порцій Катон
Наступник:	Сервій Азіній Целер Секст Ноній Квінтіліан
Ім'я при народженні:	лат. Gaius Iulius Caesar August Germanicus
Народження:	31 серпня 12 Анцій, Італія, Римська імперія
Смерть:	24 січня 41 (28 років) Рим, Римська імперія
Причина смерті:	вбивство
Поховання:	Мавзолей Августа
Країна:	Рим
Релігія:	давньоримська релігія
Рід:	Юлії-Клавдії
Батько:	Германік
Мати:	Віпсанія Агрипина
Шлюб:	1. Юнія Клавділла 2. Лівія Орестилла 3. Лоллія Пауліна 4. Мілонія Цезонія
Діти:	від четвертого шлюбу: Юлія Друзілла всиновлені: Тиберій Гемелл
Калігула у Вікісховищі

Га́й Ю́лій Це́зар А́вгуст Герма́нік (лат. Gaius Iulius Caesar August Germanicus), більш відомий як Калі́гула (лат. Caligula; 31 серпня 12, Анцій — 24 січня 41, Рим) — давньоримський державний та політичний діяч, третій римський імператор (37–41), консул-суффект (37) та триразовий консул (39, 40, 41), представник династії Юліїв-Клавдіїв.

Калігула був третім сином Германіка, видатного римського полководця та потенційного спадкоємця Тиберія. Його старші брати стали жертвами інтриг при монаршому дворі.

Переживши придворні інтриги завдяки юному віку та захисту впливових родичів, Калігула у 37 році за підтримки префекта преторіанців Макрона став третім імператором Риму. Розпочав правління зі скасування репресій, започаткованих попередником, розширення виборчих прав громадян, зменшення податків та створення великої кількості будівельних програм.

Правління Калігули було доволі неоднозначним. Попри, здавалося б, вдалий початок, його подальша політика характеризувалася зростаючою самоврядністю та постійними конфліктами з сенатом, що налаштувало проти нього значну частину римського нобілітету. Затьмарений особистими трагедіями, імператор усе більше правив шляхом авторитаризму, свавільно засуджуючи велику кількість сенаторів до смерті за державну зраду.

Крім того, він запам'ятався ще й тим, що істотно збільшив витрати державної та імператорської скарбниці, завдяки чому набув репутації марнотратника.

За неповні чотири роки правління Калігула анексував Мавританію, особисто командував кампаніями в Германії, планував вторгнення до Британії.

Тиранічна влада Калігули закінчилася його вбивством преторіанською гвардією у 41 році.

Гай Юлій Цезар Германік народився 31 серпня 12 року в родині Германіка та Агріппіни Старшої. Ймовірним місцем народження майбутнього імператора був курортний Анцій, хоча деякі античні історики згадують також Тибур і навіть території в Германії.

Народження Гая припало на рік консульства його батька, коли той тимчасово повернувся з германського фронту до Рима.

Перші два роки життя хлопчик провів у столиці, а 18 травня 14 року був відправлений до батька на північ (імовірно, до військового табору Оппідум Убіорум, що розташовувався на території сучасного міста Кельн). Там хлопчик з метою розважати військових часто носив одяг легіонера, за що й отримав прізвисько Калігула (похідне від каліг). Водночас самому Гаєві це прізвисько не подобалося.

Після смерті імператора Октавіана на Рейні спалахнув військовий заколот. Легіони, розташовані в Нижній Германії, відмовилися присягати Тиберію та навіть намагалися проголосити новим правителем Германіка. Під час цих подій Агріппіна з Калігулою, за різними версіями, або опинилися в заручниках, або були змушені залишити табір.

Германік, попри наміри підлеглих привести його до влади, зберіг відданість імператору та подавив повстання. Невдовзі після цього він розпочав успішні бойові дії на правому березі Рейну проти племен марсів, проте вже в 17 році за наказом Тиберія повернувся до столиці. На честь здобутих перемог Германік отримав право для святкування тріумфу, яке відбулося 26 травня.

Невдовзі Германік отримав від імператора важливе дипломатичне доручення і вирушив на Схід, взявши із собою родину. Саме під час цієї подорожі юний Калігула отримав перший досвід публічного виступу, виголосивши промову в Ассосі.

У жовтні 19 року Германік раптово захворів і помер в Антіохії. Перед смертю він встиг висловити припущення, що був отруєний намісником Сирії Гнеєм Кальпурнієм Пізоном та його дружиною Мунацією Планціною, хоча не мав жодних доказів.

Після кремації в Антіохії прах Германіка наступного року був перевезений до столиці Агріппіною, яка прибула разом із дітьми. Як вдова обожнюваного римлянами полководця, вона користувалася широкою підтримкою, що викликало напруження у її відносинах із імператором Тиберієм.

У цей період у Римській імперії ще не існувало чітко встановленої системи спадкоємства влади. Найімовірнішими наступниками Тиберія вважалися його син Друз Молодший та діти Германіка — Нерон і Друз. Клавдія, брата Германіка, не розглядали як кандидата через його репутацію фізично та психічно слабкої людини.

У 23 році був отруєний Друз Молодший. За загальноприйнятою версією, вбивство організував префект преторіанської гвардії Луцій Елій Сеян, який користувався надзвичайно великою довірою Тиберія та прагнув безмежної влади. Після цього він почав використовувати конфліктні стосунки Агріппіни та імператора, щоб усунути решту потенційних опонентів. У 29 році її та Нерона було заслано на Понціанські острови, де вони невдовзі загинули. Згодом ув’язнено і Друза Германіка, який зрештою помер у неволі.

За цих обставин становище Калігули, попри загальну небезпеку, залишалося відносно безпечним. Юний вік, а також заступництво впливової Лівії Друзілли, вдови Октавіана та матері Тиберія, вберегли його від переслідувань. Декілька років Калігула прожив у її домі. Коли ж Лівія у 29 році померла, він навіть виголосив похоронну промову.

Згодом юнак переїхав до своєї бабусі Антонії Молодшої. Саме вона повідомила Тиберію про змову, організовану Сеяном. Імператор негайно надіслав до столиці листа, адресованого сенаторам, у якому висунув префекту звинувачення у державній зраді. Внаслідок цього Сеяна заарештували та невдовзі стратили.

У 31 році Тиберій викликав Калігулу на Капрі, де той пройшов обряд повноліття і вперше надягнув чоловічу тогу. Тут він продовжив освіту під наглядом самого імператора, який високо цінував розум і всіляко заохочував навчання.

Після страти Сеяна новим префектом преторіанців став Макрон, який також прагнув влади. Усвідомлюючи, що Тиберій розглядає саме Калігулу як можливого наступника, він намагався здобути його прихильність, зокрема й через свою дружину Еннію. Водночас до політичного життя країни повернулися прихильники Германіка, які згодом також підтримають Калігулу.

Кар'єра Калігули стрімко розвивалася. Вже в 33 році він обійняв посаду квестора та отримав прискорене просування по службі.

У 35 році Тиберій склав заповіт, у якому призначив своїми спадкоємцями Калігулу та Тиберія Гемелла, фактично передбачивши двовладдя, що відсилало до часів Республіки, коли державою у взаємодії правили два консули. Таке рішення, ймовірно, відображало небажання імператора остаточно визначити єдиного наступника або ж спробу зняти із себе відповідальність за цей вибір. Водночас обидва спадкоємці залишалися під контролем імператора, перебуваючи на Капрі.

У березні 37 року Тиберій тяжко захворів. Коли його лікар Харікл повідомив префектові преторіанців Макрону про близьку смерть імператора, той негайно розіслав своїх людей до командувачів легіонів і намісників провінцій із наказом після звістки про смерть правителя негайно присягнути Калігулі. Паралельно Макрон забезпечив його підтримку серед найвпливовіших кіл римського суспільства.

Такі античні автори як Светоній, Кассій Діон і Тацит звинувачують Калігулу та Макрона у вбивстві Тиберія, однак їхні версії суттєво різняться: згадуються отруєння, удушення або навіть доведення до смерті голодом. Водночас Сенека і Філон Александрійський говорять про природну смерть імператора. Сучасні дослідники схиляються до підтримки останніх, висловлюючи сумніви щодо насильницького характеру смерті Тиберія.

Вже в день смерті імператора флот і сухопутні війська в Мізено присягнули новому правителю. 18 березня сенат зібрався на позачергове засідання й також визнав владу Калігули. З поширення звістки про смерть Тиберія присягу його наступнику приносили намісники та військові командири по всій імперії.

Не чекаючи прибуття Калігули до столиці, сенат за ініціативи Макрона оголосив заповіт Тиберія в частині призначення двох спадкоємців недійсним і передав новому правителю всю повноту влади.

Сам Калігула не поспішав до Рима, дотримуючись продуманого сценарію. Протягом майже двох тижнів він урочисто супроводжував тіло Тиберія Аппієвою дорогою, наслідуючи похоронну процесію Октавіана. 28 березня прибув до столиці, де сенат офіційно наділив його ключовими повноваженнями — трибунською владою, розширеним проконсульським імперієм та іншими прерогативами. Засідання сенату відбувалося за участю не лише сенаторів, а й представників інших станів, що надало владі Калігули широкого суспільного схвалення. Спершу він демонстрував стриманість і повагу до сенату, завдяки чому швидко здобув його прихильність. Населення столиці, жителі Італії та провінцій також виявляли лояльність новому правителю (у Римі це пояснювалося неприязню до Тиберія, тоді як у провінціях — сподіваннями на збереження стабільності та процвітання).

На початку правління Калігула намагався створити імідж благочестивого та поміркованого володаря. Він здійснив символічний крок, вирушивши до Понціанських островів, місця заслання своєї матері Агріппіни та брата Нерона, і перевіз їхній прах до столиці, де поховав із належними почестями в мавзолеї Августа. Останки Друза Германіка знайти не вдалося, тому імператор спорудив йому кенотаф. Ці події супроводжувалися випуском монет із зображенням загиблих братів.

Питання можливих суперечок за трон Калігула вирішив мирним шляхом: він усиновив Тиберія Гемелла, надав йому почесний, але фактично формальний титул «Принцепс молоді» (Princeps iuventutis) і включив до колегії Арвальських братів. У такий спосіб він водночас заспокоїв прихильників Гемелла, підкреслив його молодість і підпорядковане становище, а також забезпечив стабільність власного правління.

Крім того, Калігула звернувся до сенату з проханням обожити Тиберія за зразком Октавіана, проте отримав відмову. 3 квітня він виголосив похоронну промову на честь свого попередника.

На початку свого правління Калігула демонстрував поміркованість і прагнення до співпраці із сенатом. Він часто підкреслював повагу до сенаторів і загалом намагався діяти як перший серед рівних. Значною мірою така політика пояснювалася відсутністю в нього достатнього політичного досвіду, адже до приходу до влади він не обіймав високих посад. Тому імператор свідомо запроваджував ліберальні нововведення, спрямовані на здобуття підтримки як сенату, так і народу.

На відміну від своїх попередників, Калігула регулярно обіймав консульство — у 37, 39, 40 і 41 роках. Це порушувало усталені ще за Октавіана неписані правила співіснування імператора і сенату, однак дозволило йому зміцнювати власний авторитет.

Одним із перших кроків стало скасування закону про образу величності, який активно використовував Тіберій для боротьби з опозицією та поповнення скарбниці. Було проголошено амністію та дозволено засудженим повернутися до столиці, а документи, пов’язані з цими процесами, Калігула наказав публічно спалити.

Було також здійснено низку змін у роботі сенату. Він відновив традиційний порядок виступів під час голосувань, організувавши все так, щоб самому висловлюватися останнім. У такий спосіб сенатори втрачали можливість сліпо підтримувати позицію правителя. Крім того, віднині вони були зобов’язані щорічно присягати імператору.

Лібералізація торкнулася й ширшого суспільного життя. Було дозволено діяльність колегій (громадських об’єднань) та поширення заборонених раніше творів, а також відновлено публікацію державних звітів про справи імперії.

На початку жовтня 37 року Калігула раптово тяжко захворів, однак характер його недуги залишається невідомим. У Римі та провінціях за нього масово молилися й приносили жертви, сподіваючись на одужання правителя. Як зазначає Светоній, деякі громадяни навіть клялися пожертвувати власним життям або виступити на арені заради його спасіння. Подібні настрої вже спостерігалися за часів Октавіана, часті хвороби якого викликали сильне емоційне збурення суспільства.

Античні автори одностайно пов’язували цю хворобу зі змінами в характері імператора та його подальшій політиці. Уже невдовзі після одужання Калігула звинуватив Тиберія Гемелла у вживанні протиотрути, нібито для організації в подальшому замаху на монарха. Йому також закидали молитви за смерть імператора під час його хвороби, внаслідок чого Гемелл покінчив життя самогубством. Водночас Светоній зауважує, що той страждав від сильного кашлю (ймовірно, туберкульозу) і просто приймав ліки.

Невдовзі за нез’ясованих обставин покінчив життя самогубством Марк Юній Сілан. За однією з версій, це трапилося через відмову супроводжувати імператора в небезпечній морській подорожі, що було витлумачено як приховане прагнення до влади.

10 червня 38 року померла улюблена сестра імператора Друзілла. Калігула глибоко переживав її смерть, оголосив державний траур, а сенат надав їй посмертні почесті, подібні до тих, які отримала Лівія Друзілла. Важливою відмінністю стало офіційне обоження, адже вона стала першою жінкою, включеною до римського пантеону богів.

У 38 році Калігула відновив право народних зборів обирати частину магістратів, яке раніше Тиберій передав сенату. Передбачалося, що конкуренція між кандидатами стимулюватиме їх організовувати публічні видовища, що дозволить частково перекласти витрати з державної скарбниці на приватних осіб. Проте ця реформа не мала значного практичного ефекту: імператор і далі контролював висування кандидатів, а сенатори саботували нововведення. Уже в 40 році Калігула відмовився від неї, повернувши підвідомчість виборів сенату.

Непередбачуваність дій імператора та страх його оточення викликали серйозну політичну кризу. Наприкінці 39 року Калігула вирушив до Галлії. У зв'язку з цим, після раптової смерті його колеги-консула Рим тимчасово залишився без вищої магістратської влади. На дванадцять днів фактично припинилася робота сенату. Сенатори були змушені лише формально виконувати свої повноваження, очікуючи на розпорядження імператора. Ситуацію вдалося врегулювати лише після надходження повідомлення про призначення нових консулів.

Одним із найвідоміших сюжетів, пов’язаних із Калігулою, є оповідь про його намір зробити консулом свого коня Інцитата. Античні автори, зокрема Кассій Діон та Светоній, сприймали це буквально, у такий спосіб демонструючи божевільність та авторитарність імператора. Проте сучасні дослідники вважають, що йшлося радше про сатиричний жест або політичну насмішку над сенаторською знаттю — демонстрацію того, що Калігула може призначити на посаду будь-кого, адже володіє абсолютною владою.

На початку вересня 39 року Калігула несподівано змінив консулів і вирушив до Рейну. Светоній пояснював цей крок як раптовий імпульс імператора, однак сучасні дослідники, зокрема Джон Болсдон, вважають, що він від початку правління розробляв плани завоювання Германії та Британії як для зміцнення свого становища, так і для наслідування військової слави Гая Юлія Цезаря та Германіка. З цією метою Калігула стягував до Рейну легіони та сформував нові підрозділи. Із підготовкою кампанії деякі дослідники пов’язують і будівництво мосту в Баях, яке, за свідченням Светонія, могло мати демонстративний характер і слугувати засобом психологічного тиску на варварів. Прискорення військових приготувань іноді пояснюють також змовою проти імператора, одним із імовірних керівників якої називають популярного воєначальника Гнея Корнелія Лентула Гетуліка. Саме в загрозі повстання знаходять пояснення й того факту, що імператор узяв із собою в подорож преторіанську гвардію.

Щоб приховати підготовку до операції, Калігула вдав, що невдоволений скромним святкуванням свого дня народження та недостатньою пишнотою видовищ, присвячених річниці перемоги при Акції. Під цим приводом усунув двох консулів, замінивши їх відданими людьми. Знаючи про причетність сестер до змови, він наказав їм супроводжувати його в поході.

Прагнучи застати заколотників зненацька, імператор стрімко рушив на північ і подолав близько тисячі римських миль (приблизно 1500 км) менше, ніж за сорок днів. Одразу після прибуття він наказав стратити Гетуліка, а також інших підозрюваних, зокрема Марка Емілія Лепіда і власних сестер.

Для походу на північ Калігула зібрав від 200 до 250 тисяч воїнів. Такий масштаб підготовки свідчить про намір здійснити широку експансію та завоювати території аж до Ельби (як це планував Германік). Водночас імператор мав і особисті мотиви, прагнучи здобути військову славу та визнання як полководця, адже він був першим правителем Риму, який не мав навіть формального досвіду армійської служби. У цьому контексті перебування Калігули на Рейні стало рідкісним випадком безпосереднього контакту імператора з діючою армією на напруженій ділянці кордону.

Новим командувачем легіонів у Верхній Германії став Сервій Сульпіцій Гальба, а в Нижній Германії — Публій Габіній Секунд.

Гальба здійснив кілька успішних експедицій за Рейн. Саме тоді було засновано укріплення у Вісбадені та Грос-Герау. Участь самого Калігули в бойових діях залишається невстановленою. Античні автори наполягають, що він перетинав Рейн, але не брав участі у великих битвах. Повідомлення про відсутність боїв можуть пояснюватися не стільки слабкістю римлян, скільки відступом германських племен.

Суперечливі відомості з фронту породили чутки про перемогу. Претор Тит Флавій Веспасіан навіть запропонував відсвяткувати її спеціальними іграми. За словами Діона Кассія, війська сім разів проголошували Калігулу непереможним полководцем, хоча це не підтверджується епіграфічними чи нумізматичними даними. Ймовірно, така честь була пов’язана з самим фактом появи імператора в прикордонній армії, що траплялося вкрай рідко.

Підсумки діяльності Калігули на рейнському кордоні оцінюються неоднозначно. Існує думка, що в очах германців престиж Риму було відновлено. Водночас немає підстав вважати, що відмова від подальшого наступу означала згортання планів. Імовірно, їх було лише відкладено до сприятливішого моменту, зокрема до зміцнення позицій у Верхній Германії для убезпечення флангів майбутнього наступу.

Наприкінці осені або на початку грудня 39 року вирушив до Лугдунума — адміністративного центру Галлії. Там він провів кілька місяців, організовуючи масштабні розваги за римським зразком: гладіаторські бої, цькування звірів, перегони колісниць і театральні вистави.

Особливе місце займали змагання риторів, що проходили під патронатом імператора. За словами Светонія, переможені були зобов’язані платити винагороду переможцям і складати на їхню честь похвальні промови. Ті ж, хто найменше сподобався публіці, мусили або знищити свої твори, стираючи їх губкою чи навіть язиком, або зазнати тілесного покарання чи приниження (наприклад, купання в річці). Деякі дослідники трактують ці покарання не як прояв безумства імператора, а як елемент місцевих традицій або навіть своєрідний жарт.

У Лугдунумі Калігула також організував великі аукціони з продажу майна своїх засуджених сестер, отримавши від цього значні кошти. Паралельно він продовжував виконувати функції правителя, приймаючи посольства з усієї імперії, включно з делегаціями від сенату, та підтримуючи активне листування зі столицею.

Існує припущення, що саме в Лугдунумі дружина імператора Цезонія народила їхню доньку Юлію Друзіллу.

Загалом перебування Калігули в Галлії історики оцінюють позитивно. Його політика, зокрема організація ігор, проведення аукціонів і сприяння тамтешній знаті в отриманні статусу вершників, сприяла зміцненню лояльності провінції, яка ще нещодавно була неспокійною. Відомо також, що він обіцяв надати римське громадянство мешканцям окремих міст.

У Лугдунумі до Калігули з’явився Адміній, спадкоємець племені катувеллаунів, налаштований проримськи, якого вигнали з Британії внаслідок внутрішньої боротьби. Калігула використав цю обставину як привід для підготовки вторгнення на острів і наказав пришвидшити відповідні заходи. Він був настільки впевнений в успіху, що повідомив сенат про завоювання як про вже реалізований факт та почав використовувати ім’я Британік як частину імператорського титулу.

Попри те, що частина сучасних дослідників ставить під сумнів доцільність підкорення Британії, ідея завоювання цього віддаленого острова була популярною в Римі ще з часів експедицій Гая Юлія Цезаря. Серед можливих мотивів називають прагнення ліквідувати останній значний осередок кельтів і тим самим послабити вплив бритських друїдів на романізацію Галлії, а також боротьбу з піратством. Водночас Артур Феррілл вважає завоювання Британії нераціональним через значні витрати на утримання гарнізонів, обмежену економічну вигоду та невисоку військову загрозу з боку місцевих племен, наголошуючи, що більш обережні правителі, як-от Октавіан і Тиберій, свідомо відмовлялися від такого кроку.

Навесні або влітку 40 року римські війська досягли узбережжя протоки Па-де-Кале в районі сучасної Булоні, де концентрувався флот і велася підготовка до десанту. Проте в останній момент імператор відмовився від висадки. За свідченням Светоній, Калігула «наказав усім збирати мушлі в шоломи й складки одягу — це, казав він, здобич Океану, яку він посилає Капітолію і Палатину… Воїнам він пообіцяв у подарунок по сто денаріїв кожному і, наче це була безмежна щедрість, вигукнув: “Ідіть же тепер, щасливі, ідіть же, багаті!”».

Причини відмови від вторгнення залишаються незрозумілими й породжують численні гіпотези. Джон Болсдон відкидає пояснення про страх перед сенатом чи зміну стратегічної ситуації та припускає, що римські солдати могли виявитися неготовими до морської операції й навіть відмовлятися сідати на кораблі. Рой Девіс висунув гіпотезу, що Калігула взагалі не планував реального вторгнення, а операція біля Па-де-Кале була частиною масштабних навчань армії, яка тривалий час не мала бойової практики, а також засобом демонстративного тиску на бритських правителів. Пітер Бікнелл локалізує інцидент у гирлі Рейну й трактує його як покарання для легіонів.

Після викриття змови Марка Емілія Лепіда та Гнея Корнелія Лентула Гетуліка Калігула остаточно оновив своє оточення. Відтепер у ньому практично не залишилося представників старої римської аристократії. Найближчими радниками стали греки-вільновідпущеники Каліст і Протоген, єгипетський раб Гелікон, дружина імператора Цезонія, а також два префекти преторія.

Вплив Каліста зріс завдяки його ролі у викритті змови Лепіда. Скориставшись власним становищем, він домігся призначення свого друга Доміція Афра консулом і швидко накопичив значні статки. Про піднесення Протогена відомо менше, але Кассій Діон характеризував його як помічника імператора «у найпохмуріших справах». Він уклав для Калігули два своєрідні фоліанти («Меч» і «Кинджал»), де, ймовірно, містилися досьє на сенаторів із рекомендаціями щодо покарань. Гелікон, у свою чергу, був особистим слугою та охоронцем імператора, контролював доступ до нього і, користуючись довірою, зловживав становищем для отримання хабарів. Значний вплив мала і Цезонія.

Восени 40 року було викрито нову змову, організовану сенаторами, зокрема Бетілієном Бассом, Секстом Папінієм та представниками роду Аніціїв. За свідченнями античних авторів, заколотників та їхніх родичів піддавали тортурам, після чого страчували. Особливо показовим був випадок із батьком Басса. Коли той попросив дозволу не дивитися на страту сина, Калігула наказав убити і його. Перед смертю він назвав імена змовників, серед яких згадав не лише справжніх учасників, а й Каліста, Цезонію та преторіанських префектів. Це посіяло нові підозри в оточенні імператора. За словами Кассія Діона, Калігула віднині почав менше довіряти навіть найближчим людям, за винятком Цезонії.

Античні автори стверджують, що Калігула особисто був присутній під час тортур, які іноді відбувалися просто під час бенкетів. Водночас такі дії не завжди завершувалися стратою. Наприклад, відома актриса Квінтилія, попри катування, відмовилася свідчити проти свого покровителя, через що імператор виправдав його, а їй виплатив щедру винагороду.

До цього ж періоду належить і страта сенатора Скрибонія Прокла. За однією з версій, викладеною Кассієм Діоном, Протоген прямо в сенаті звинуватив його у змові, після чого інші сенатори розірвали нещасного. Проте Светоній подає іншу версію, за якою нібито Прокла вбили заздалегідь підкуплені люди.

Попри репресії, незабаром Калігула заявив про намір відновити нормальні відносини із сенатом. Сенатори зустріли це з ентузіазмом, запровадивши нові свята на його честь, виділивши йому почесне місце в курії та дозволивши перебувати там під озброєною вартою.

Імовірно, саме в цей час Калігула, побоюючись нових змов, збільшив чисельність преторіанської гвардії з дев’яти до дванадцяти когорт. Окрім преторіанців, його також охороняв загін германців.

Із легкої руки античних авторів утвердилося уявлення про надзвичайну марнотратність Калігули, яка нібито призвела до катастрофічного погіршення фінансового становища імперії. Проте у ХХ столітті багато дослідників переглянули цю точку зору. Насамперед джерела нічого не повідомляють про гостру нестачу коштів на початку правління Клавдія. Більше того, останній здійснив дуже щедрі виплати преторіанцям, які значно перевищували аналогічні дарування Калігули. Ще в січні 41 року тривало карбування монет із дорогоцінних металів, що було б неможливим за порожньої, як стверджував Светоній, скарбниці. Значно перебільшено і масштаби роздач, адже серед інших імператорів Калігула не вирізнявся особливою щедрістю ні щодо жителів столиці, ні щодо війська. Крім того, він добровільно відновив публікацію звітів про стан держави, що дозволяло сучасникам відстежувати фінансову ситуацію.

Традиційно марнотратного Калігулу протиставляють ощадливому Тиберію, однак саме на нового правителя лягли зобов’язання з виконання низки невиплачених боргів і завершення заморожених будівельних проєктів попередника. Лише виплати за заповітом Тиберія становили близько 150 мільйонів сестерціїв, ще щонайменше 50 мільйонів він виплатив за заповітом Лівії Друзілли, умови якого попередник відмовлявся виконувати. Калігула також скасував податок із продажів, запроваджений Октавіаном, що було дуже позитивно сприйнято заможними жителями Італії.

Водночас імператор і справді витрачав значні кошти. Великі суми спрямовувалися на будівництво в Римі, Італії та провінціях. Уже в 37 році він витратив 65 мільйонів сестерціїв на роздачу приблизно 200 тисячам мешканцям столиці безкоштовного хліба. Деякі витратні заходи навіть стимулювали економіку, адже масштабні будівельні роботи створювали нові робочі місця та збільшували грошовий обіг.

Водночас суперечливим залишається питання запровадження нових податків у 40 році, що виглядає нелогічно після скасування податку з продажів. Светоній описує їх як надзвичайно широкі й обтяжливі, бо оподатковувалося практично все — від харчів до судових справ, доходи носильників і навіть проституція. При цьому закони оголошувалися усно, що спричиняло численні порушення. Лише після обурення народу їх оприлюднили письмово, але настільки дрібним шрифтом і в настільки незручному місці, що ознайомитися з ними було майже неможливо.

Ці нововведення викликали невдоволення, адже римські громадяни традиційно сплачували небагато податків. Сучасні дослідники або вважають ці заходи реакцією на надмірні витрати імператора, або припускають, що античні автори перебільшили їх масштаби.

Важливим джерелом доходів для Калігули, за словами Светонія, були заповіти. Імператор фактично змушував підданих залишати йому частину спадщини, а в разі відмови організовував судові процеси, де доводили, що померлий нібито хотів зробити саме його спадкоємцем. Він також визнавав недійсними заповіти центуріонів, якщо ті не згадували його серед спадкоємців. Існує припущення, що з метою поповнення скарбниці Калігула наказав убити правителя Мавретанії Птолемея.

Значні прибутки принесли аукціони в Лугдунумі, де розпродавалося майно його сестер, викритих у змові, а також речі з палаців Октавіана та Тиберія. Хоча античні автори засуджували ці заходи, сучасні дослідники наголошують, що подібні аукціони були звичайною практикою і не свідчили про банкрутство правителя.

Монетна справа за Калігули також зазнала змін. За його ініціативою було закрито частину монетних дворів у провінціях, а головний перенесено до столиці, завдяки чому вдалося посилити контроль за карбуванням грошей.

Попри нетривале правління, Калігула запам’ятався сучасникам як ініціатор великої кількості будівельних проєктів, що різко контрастувало з пасивністю в цьому питанні Тиберія.

Наймасштабніші роботи Калігула розгорнув у Римі. Для поліпшення водопостачання столиці у 38 році було розпочато будівництво акведуків. Він також намагався вирішити проблему перебоїв із постачанням хліба, розширюючи гавані в Регії. У цей період було реконструйовано Мамертинську в’язницю та продовжено відновлення згорілого театру Помпея.

Як великий прихильник видовищ — гладіаторських боїв, цькування звірів і перегонів колісниць — Калігула заклав амфітеатр поблизу Пантеону та новий цирк (іподром) на Ватиканському полі. В амфітеатрі встигли спорудити лише дерев’яні трибуни, після чого будівництво було скасоване Клавдієм. Цирк спочатку використовували для тренувань імператора, а для публіки відкрили пізніше. Для його оздоблення Калігула привіз обеліск із Єгипту, який у 1586 році встановили на майдані Святого Петра у Ватикані.

За Калігули було завершено й офіційно відкрито храм Августа, будівництво якого Тиберій довго затягував. Імператор розширив палац Тиберія, добудувавши його з боку Форуму. Сам палац не зберігся, але, ймовірно, після перебудови він став значно більшим.

Велику увагу Калігула приділяв і транспортній інфраструктурі, насамперед дорогам. Він суворо карав наглядачів, якщо дороги перебували в поганому стані або кошти розкрадалися. Така політика була настільки непопулярною, що Клавдій після його смерті скасував ці заходи й повернув штрафні санкції. Свідчення Светонія про прорубування проходів у скелях і вирівнювання гір пов’язують із будівництвом доріг через Альпи для покращення сполучення між Італією, Галлією та Германією, хоча деякі дослідники вважають цей опис риторичним перебільшенням.

Будівництво доріг у провінціях — Галлії, Іллірику та Іспанії — підтверджується знайденими мильовими каменями. Ймовірно, у межах підготовки до вторгнення до Британії Калігула розпочав спорудження маяка в Булонь-сюр-Мер, який мав стати конкурентом Александрійського маяка. Хоча офіційно його призначення було суто цивільним, найімовірніше, він відігравав важливе військово-стратегічне значення. Також згадується намір імператора прорити канал через Коринфський перешийок і, можливо, здійснити будівництво постійного мосту через Рейн біля Майнца.

Калігула відновлював храми в Сиракузах та укріплення цього міста, лазні в Болоньї, а також планував відбудову палацу Полікрата на Самосі.

На Балканах і в Малій Азії Калігула спирався на систему лояльних намісників і залежних від Риму правителів. Ще на початку І століття Октавіан поділив владу у Фракії між сапейськими династами Котісом VIII та Рескупорідом III. Після спроби останнього встановити одноосібне правління Тиберій усунув його й знову розділив владу між синами обох правителів. Згодом дітей Рескупоріда та Котіса Реметалка, Полемона і Котіса було відправлено до Рима, тоді як південною Фракією керував намісник Тит Требеллен Руф.

Саме в столиці Калігула потоваришував із синами Рескупоріда та Котіса. Ставши імператором, він у 38 році повернув їм владу: Реметалк отримав Фракію після смерті Реметалка II, Полемон — Понт, а Котіс — Малу Вірменію. Коммагену, яку Тиберій раніше перетворив на провінцію, Калігула передав Антіоху IV разом із частиною Кілікії.

Разом із владою ці правителі отримували значну фінансову підтримку. Зокрема, Антіоху IV приписують отримання 100 мільйонів сестерціїв — суми, що могла становити близько чверті річних державних доходів. Хоча це число явно перебільшене, воно яскраво відображає факт надання великої одноразової виплати.

Загалом призначення Калігули частково продовжували політику Октавіана, спрямовану на надання влади васальним правителям там, де це було доцільно. Водночас вони суперечили іншій тенденції — перетворенню залежних територій на провінції, як це відбувалося за Тиберія та Клавдія.

Існує також припущення, що подібна кадрова політика була зумовлена недовірою Калігули до сенаторів, з-поміж яких зазвичай призначалися намісники провінцій.

Особисті уподобання Калігули помітно вплинули на його політику в Східному Середземномор’ї. На початку 37 року, ще за життя Тиберія, намісник Сирії Авл Вітеллій вирушив на південь, щоб підтримати тетрарха Галілеї Ірода Антипу у війні проти Набатейського царства. Дізнавшись у Єрусалимі про смерть імператора, він зупинив похід і став чекати вказівок від нового правителя. Калігула, однак, зайняв протилежну позицію, підтримавши набатейського царя Арету IV (ймовірно, через допомогу, яку той раніше надавав Германіку). Важливу роль відіграла також особиста неприязнь до Ірода Антипи, пов’язана з дружбою імператора з його суперником — Іродом Агріппою.

У 38 році в Александрії, одному з найбільших міст Римської імперії, відбулися криваві сутички між греками та юдеями. Приблизно через півтора року делегації обох сторін прибули до столиці, щоб просити імператора врегулювати конфлікт. Обставини прийому юдейської делегації докладно описав Філон Александрійський, який її очолював. За його свідченням, Калігула поводився демонстративно легковажно, розмовляючи з делегатами під час прогулянки палацом, однак його запитання й зауваження свідчили про добру обізнаність із ситуацією в Александрії. Деякі дослідники вважають, що в цьому випадку імператор свідомо обрав вичікувальну позицію.

Водночас у Юдеї Калігула діяв значно рішучіше. На початку 40 року він дізнався, що юдеї в Ямнії з релігійних міркувань зруйнували жертовник, зведений на його честь неюдейським населенням. У відповідь імператор наказав наміснику Сирії Публію Петронію виготовити його статую в образі Юпітера та встановити її у Святому Святих Єрусалимського храму. Усвідомлюючи небезпечність такого кроку, Петроній зволікав із виконанням наказу, відкладав роботи, вів переговори з місцевим населенням і навіть напряму розпорядився не поспішати зі створенням статуї. Попри наполягання імператора, реалізацію наказу було зірвано завдяки втручанню Ірода Агріппи, який переконав Калігулу відмовитися від цього наміру.

Калігула розширив територію імперії в Північній Африці. Близько 40 року він стратив запрошеного до Рима правителя Мавретанії Птолемея та приєднав його державу до власних володінь. Причини страти Птолемея, який був далеким родичем імператора, залишаються неясними, особливо з огляду на його прихильний прийом при дворі.

Діон Кассій пояснює вбивство багатством Птолемея, однак інші джерела не підтверджують його виняткової заможності. Крім того, Калігула зазвичай надавав залежним правителям фінансову допомогу, а не позбавляв їх майна. Светоній подає інше пояснення: імператор нібито наказав стратити Птолемея через те, що той з’явився на гладіаторських іграх у розкішному пурпуровому плащі. Розвиваючи цю версію, Джон Болсдон припустив, що Калігула міг заборонити залежним правителям носити пурпур — символ царської гідності — у його присутності, тим самим повертаючись до політики Октавіана.

Існують і інші пояснення. Припускається, що Калігула прагнув перебрати на себе функції верховного жерця культу Ісіди, які належали Птолемею як нащадкові єгипетської династії, або ж побоювався його як потенційного суперника в боротьбі за владу. На користь останньої версії свідчить зв’язок лідера змови проти імператора, Гнея Корнелія Лентула Гетуліка, з мавретанською династією (його батько, проконсул Африки, підтримував дружні відносини з царем Юбою II, батьком Птолемея).

Натомість причини приєднання Мавретанії виглядають значно раціональнішими. Передусім ішлося про необхідність захисту римських володінь в Африці із заходу, з чим Птолемей не справлявся. Північна Африка була важливим аграрним регіоном і одним із ключових постачальників зерна для Рима. Крім того, ще за правління Октавіана на західному узбережжі було засновано дванадцять римських колоній, які формально не входили до складу Мавретанії, але й не становили окремої провінції, підпорядковуючись іспанському проконсулу. У цьому контексті приєднання володінь Птолемея оцінюється як цілком обґрунтований крок.

Втім, невдовзі в регіоні спалахнуло антиримське повстання під проводом Едемона. Сем Вілкінсон зауважує, що причини цього виступу не обов’язково слід прямо пов’язувати зі стратою Птолемея, який міг бути не користуватися достатньою популярністю у своїх підданих. Значною мірою саме дії Калігули створили передумови для економічного піднесення регіону у II столітті.

У сусідній провінції Африка Калігула здійснив важливу адміністративну новацію, передавши командування єдиним розквартированим там легіоном своєму легату й позбавивши сенат контролю над останнім військовим підрозділом, що залишався під його впливом.

Одразу після приходу до влади Калігула переглянув відносини з Парфією, єдиним рівновеликим сусідом Римської імперії та її головним суперником у боротьбі за вплив на Близькому Сході. Парфянський цар Артабан II вороже ставився до Тиберія та навіть готував вторгнення до Сирії, однак завдяки зусиллям Авла Вітеллія сторони змогли досягти миру.

За свідченням Светоній, Артабан виявив пошану до нового імператора, коли «воздав почесті римським орлам, значкам легіонів і зображенням Цезарів». Крім того, він передав свого сина Дарія як заручника до Рима, що стало важливим жестом політичної лояльності.

За результатами переговорів Калігула відійшов від політики Октавіана та Тиберія і свідомо послабив римський вплив у буферній Вірменії. Зокрема, він відкликав призначеного Тиберієм правителя Мітрідата, ув’язнив його і відмовився призначати нового царя. Втім, потепління в римсько-парфянських відносинах значною мірою було зумовлене також внутрішніми міжусобицями в самій Парфії.

Наприкінці 40–на початку 41 року в найближчому оточенні Калігули сформувалася нова змова, частково зумовлена зростанням недовіри імператора до своїх соратників. Існує припущення, що вона стала продовженням раніше викритої спроби усунення правителя. Ключову роль тут відігравав преторіанський трибун Кассій Херея, хоча не виключено, що за ним стояли впливові сенатори, зокрема Анній Вініціан. Античні автори наголошують на постійних глузуваннях імператора з Хереї. За словами Сенеки, Калігулу розважав його високий голос, який контрастував із суворою зовнішністю префекта. Водночас Йосип Флавій змальовує Херею як переконаного республіканця.

Убивство було заплановане на 24 січня 41 року під час Палатинських ігор. Змовники скористалися звичкою імператора опівдні залишати театр для купання та легкої трапези й вирішили напасти на нього дорогою до палацу. Того дня Калігула затримався в театрі, але згодом попрямував до виходу підземною галереєю, причому більшість його почту пішла іншим шляхом. Коли він зупинився, щоб поговорити з акторами, змовники напали на нього. Центуріон Юлій Луп заколов Цезонію. Одинадцятимісячну Юлію Друзіллу також було вбито.

Після цього Ірод Агріппа перевіз тіло Калігули до Ламієвих садів, імператорської резиденції на Есквіліні за межами міста. Там тіло було частково кремоване, а прах тимчасово похований. Згодом сестри імператора завершили поховальний обряд і перепоховали останки, ймовірно, в мавзолеї Августа. Калігула став першим римським імператором, який не отримав державного похорону.

Реакція населення на вбивство імператора була стриманою. На думку Джона Болсдона, змовники навряд чи наважилися б убити імператора, який користувався популярністю серед народу, однак на початку 41 року міський плебс уже виявляв невдоволення новими податками, що додало бунтівникам упевненості.

Після смерті Калігули частина сенаторів закликала до відновлення Республіки, проте преторіанці знайшли в імператорському палаці Клавдія (за словами Светоній, він ховався за завісою) і проголосили його новим імператором.

Сучасні історики загалом визнають за Калігулою непогані інтелектуальні здібності, водночас підкреслюючи суперечливість характеру. Йому приписують хитрість, підступність, жорстокість, манію величі, безрозсудність, жадібність, зухвалість і пихатість, а в окремих випадках — інфантильність. За словами Светонія, імператор позначав одну зі своїх ключових рис грецьким терміном, що означає незворушність або безсоромність. Сенека, який після смерті правителя став його критиком, стверджував, що Калігула отримував задоволення від приниження інших.

Водночас Йосип Флавій наголошує на його старанності в навчанні. Прагнучи догодити Тиберію, який високо цінував освіченість, Калігула ґрунтовно опанував не лише латину, а й давньогрецьку мову. Навіть критики визнавали його ораторський талант (у античному світі риторика вважалася однією з найважливіших дисциплін). Імператор приділяв значну увагу як теорії, так і практиці красномовства, йому навіть приписували авторство риторичного наукового трактату. Він вправлявся у складанні судових промов, іноді готуючи як обвинувачення, так і захист для однієї справи.

Ставлення Калігули до інших наук оцінюється неоднозначно. Светоній вважав, що імператор був до них байдужим, тоді як праці Йосипа Флавія свідчать про протилежне. За словами Светонія, Калігула нібито прагнув заборонити твори Гомера і вилучити з бібліотек праці Вергілія та Тита Лівія. Джон Болсдон припускає, що Калігула поділяв критику Гомера, висловлену Платоном, через недостатню побожність його творів. Водночас Даніель Ноні пояснює ці свідчення як наслідок неправильного тлумачення жартів або необережних висловлювань імператора. Сем Вілкінсон узагалі ставить їх під сумнів, зважаючи на повернення за Калігули до публічного обігу творів авторів, заборонених раніше.

Повсякденна поведінка Калігули нерідко виходила за межі традиційної моделі поведінки римського аристократа. Він вирізнявся екстравагантним стилем одягу, носив незвичні прикраси й взуття, активно використовував перуки та любив перевтілення, іноді з’являючись у жіночому вбранні. Часто він поставав у подобі різних богів, добираючи відповідні атрибути. Імовірно, ця схильність сформувалася ще в дитинстві, коли він розважав солдатів, одягаючись як легіонер. У молодості він також перевтілювався в простолюдина, щоб відвідувати таверни й притони. Водночас, як припускають деякі дослідники, імператор не завжди усвідомлював, як саме сприймається його поведінка оточенням.

Прагнучи урізноманітнити дозвілля, Калігула вигадував незвичні розваги — від купань із ароматичними оліями до пікніків на гілках великого платана. З його ім’ям пов’язують і будівництво розкішних кораблів на озері Немі. Він цінував вишукану кухню, іноді наказуючи подавати страви на золотих листах. Водночас джерела не свідчать про зловживання алкоголем, хоча окремі дослідники висували такі припущення.

Імператор захоплювався видовищами. Він грав у кості, відвідував гладіаторські бої та полювання на звірів. Примітно, що в одному випадку Калігула висловив невдоволення надмірною жорстокістю гладіаторів і реакцією публіки, що дає підстави деяким дослідникам заперечувати його виняткову холоднокровність.

Він також виявляв інтерес до високого мистецтва, любив театр, проводив час із акторами, суворо стежив за порядком під час вистав, забороняв глядачам виходити до завершення дійства, а порушників карав. Іноді вистави відбувалися вночі при освітленні всього міста, а задля наповнення театрів удень імператор навіть відкладав судові засідання. Він емоційно реагував на сценічні події, підспівував і підтанцьовував, а іноді танцював і поза театром. За повідомленням Светонія, одного разу він викликав до палацу трьох сенаторів і виконав перед ними танець у жіночому вбранні. У день своєї загибелі імператор, за свідченнями цього ж автора, готувався вперше виступити на сцені як актор.

Слідом за античними авторами багато сучасних дослідників у різних формах визнають психічну нестабільність Калігули. Дослідження лікарів і істориків ХХ–ХХІ століть дозволили висунути низку можливих діагнозів, які могли вплинути на його поведінку: алкоголізм, гіпертиреоз, психопатія, шизофренія, епілепсія або наслідки дефіциту батьківської уваги в ранньому дитинстві. Античні автори пов’язували зміни в його психічному стані з тяжкою хворобою, перенесеною восени 37 року.

Найбільш поширеною є гіпотеза про епілепсію. Окрім повідомлення Светонія про напади в дитинстві «хвороби, що трусить», дослідники знаходять і непрямі свідчення. Так, Томас Бенедиктсон пов’язує з цією хворобою невміння Калігули плавати, що виглядає нетиповим для римської аристократії. Навіть надзвичайно суворе покарання за порівняння імператора з козою дослідник пояснює існуванням у давнину вірувань про здатність цих тварин передавати епілепсію. На його думку, Калігула прагнув продемонструвати, що здолав недугу або здатен її контролювати. Натомість американський ревматолог Роберт Кац застерігав від автоматичного ототожнення будь-яких нападів з даною хворобою та запропонував інше пояснення — розлад щитоподібної залози, найімовірніше гіпертиреоз.

Проте ця гіпотеза має і критиків. Британський лікар-палеопатолог Ендрю Сендисон вважає більш імовірним перенесений гострий енцефаліт, зокрема його летаргічну (епідемічну) форму. Подібної думки дійшов і чеський невролог Іван Лесни, який пов’язував розлади психіки імператора з ускладненнями після енцефаліту.

Калігула був одружений чотири рази. Його першою дружиною стала Юнія Клавділла, донька Марка Юнія Сілана. Не виключається, що вона могла бути далекою родичкою імператора через можливий зв’язок із Клавдіями. Цей шлюб вважається політичним і укладеним за ініціативи Тиберія. Водночас союз засвідчував прихильність імператора, адже Сілан належав до найвпливовіших сенаторів того часу. Весілля відбулося близько 33 року в Анції. За повідомленням Светонія, Юнія померла під час пологів через кілька років. Версію Діона Кассія про розлучення більшість дослідників відкидає, вважаючи, що це навряд чи залишилося б поза увагою критично налаштованого Светонія. Датою смерті жінки вважають 36 рік.

На початку свого правління Калігула одружився з Лівією Орестиллою, яка на той момент була нареченою Гая Кальпурнія Пізона. Джерела подають дві версії цієї події, проте обидві сходяться на тому, що імператор ухвалив рішення одружитися з нею безпосередньо перед або одразу після її весілля з Пізоном. Існує припущення, що сама Орестилла могла розірвати попередні заручини, а пізніші оповіді лише прикрасили цю історію. Сам Калігула виправдовував свій вчинок, посилаючись на приклади Ромула та Октавіана. Однак уже через кілька днів він розлучився з Лівією.

Восени 38 року Калігула взяв шлюб із Лоллією Пауліною, яка до того була дружиною Публія Меммія Регула. Ймовірно, імператор досяг домовленості з її попереднім чоловіком, компенсувавши розірвання шлюбу включенням його до колегії Арвальських братів. Уже навесні або влітку 39 року Калігула розлучився з нею. Ймовірною причиною було безпліддя. Після розлучення він заборонив їй вступати в нові стосунки, що, можливо, пояснюється бажанням уникнути сумнівів щодо власної здатності мати нащадків або ж запобігти використанню її статусу іншими політичними гравцями. Подібна заборона поширювалася і на Лівію Орестиллу.

Того ж 39 року, невдовзі після розлучення з Лоллією, Калігула одружився вчетверте. Його обраницею стала Мілонія Цезонія, заміжня жінка та мати трьох дітей, старша за імператора приблизно на сім років. Імовірно, часта зміна дружин була пов’язана з прагненням забезпечити народження законного спадкоємця. Водночас до Цезонії Калігула відчував щиру прихильність і одружився з нею, коли вона вже перебувала приблизно на восьмому місяці вагітності від нього. Через місяць народилася їхня донька Юлія Друзілла. Дата шлюбу залишається невизначеною. Не виключено, що він відбувся в Лугдунумі, де, можливо, і народилася дитина.

Імператор не приховував своїх позашлюбних любовних зв’язків, про які повідомляють античні автори. Першою засвідченою в джерелах коханкою була Еннія. Їхні стосунки, за свідченнями, організував її чоловік Макрон невдовзі після смерті Юнії Клавділли, прагнучи таким чином впливати на Калігулу. Іншою відомою коханкою була Піралліда, яку Светоній називає повією. У часи Нерона в Римі також ширилися чутки, що префект преторія Гай Німфідій Сабін міг бути позашлюбним сином Калігули через їхню разючу зовнішню схожість і походження його матері.

Калігула відкрито вступав у зв’язки із заміжніми жінками знатного походження, причому не намагався приховувати адюльтер. Сенека Молодший описує подібний випадок: під час багатолюдного бенкету імператор заявив своєму другові Дециму Валерію Азіатіку, що його дружина Лоллія Сатурніна погана в ліжку. Таку поведінку пояснюють не лише прагненням до задоволення, а й бажанням принизити римську знать, демонструючи абсолютну владу. Водночас Октавіан, за свідченням Марка Антонія, також дозволяв собі подібні вчинки, що дає підстави припускати наслідування Калігулою поведінки свого обожненого попередника.

Античні автори також звинувачують Калігулу в інцесті з трьома сестрами. Евтропій навіть стверджує, що одна з них народила від нього дитину. Найбільшу прихильність імператор нібито виявляв до Друзілли. За словами Светонія, він позбавив її невинності, а їхню близькість начебто випадково виявила бабуся Антонія. Дослідники трактують це свідчення по-різному. Даніель Ноні схильний бачити в ньому радше прояв підліткової цікавості, зумовленої складними сімейними обставинами. Загалом звинувачення в інцесті або відкидаються, або частково приймаються, причому наголошується, що подібні чутки часто використовувалися для дискредитації політичних опонентів. Ентоні Баррет припускає, що їхнім джерелом могли бути й двозначні жарти самого імператора.

Светоній згадує і про гомосексуальні зв’язки імператора, перераховуючи серед його партнерів Марка Лепіда, юнака Валерія Катулла, пантоміма Мнестера тощо. Сучасні дослідники оцінюють ці свідчення доволі обережно, переважно доходячи висновку про наклеп з боку політичних опонентів імператора.

Стародавнє бронзове погруддя римського імператора Калігули заввишки 12 см спочатку було знайдено під час розкопок Геркуланума — римського міста, яке було зруйноване виверженням Везувію 79 року н.е. Експерти припускають, що погруддя Калігули було відлито незадовго до або вже після смерті римського імператора, тобто близько 2 тис. років тому. Це був перший зі скульптурних предметів, розкопаних у Геркуланумі в XVII ст., який надалі було загублено майже на 200 років^[1].

• «Калігула» — історичний роман Саймона Терні.
• «Калігула» — п'єса Альбера Камю.
• «Калігула, або Після нас хоч потоп» — роман Йозефа Томана.
• «Мессаліна» — роман Рафаелло Джованьйолі.
• «Калігула» — фільм Тінто Брасса.
• «Я, Клавдій» — мінісеріал. Серія «Божествений бог! (Zeus, by Jove!)».
• «Калигула» — пісня російського рок-гурту «Крематорій».
• «Калигула» — кавер-гурт.
• «Caligula» — пісня гурту Sodom.
• «Caligvla» — альбом гурту Ex Deo.
• «Кінь у Сенаті» — водевіль в одній дії Леоніда Андреєва.
• Безумні римські імператори — двосерійний документальний фільм сербського режисера Домагоя Бурича, 2006 рік. Калігулі присвячена перша серія)^[2].
• «Калігула: хвора пристрасть імператора» — український документальний фільм з циклу «У пошуках істини».
• «Калігула. Невідома історія безумства» (Caligula: 1400 Days of Terror) — фільм. Автор сценарію і режисер Брюс Кеннеді, 2012 рік, транслювався на телеканалі Fox History).
• У казці М. М. Носова «Незнайко в Сонячному місті» кличку «Калігула» носить один з трьох ослів, перетворених Незнайком на коротульок. Зазначено, що насправді він був не чистокровним ослом, а мулом.
• У відеогрі Zombie Army Trilogy, в замку Адольфа Гітлера Фольтершлосс висять портрети історичних постатей, які прославились своєю жорстокістю. Серед них є і портрет Калігули.

• Біографія Калігули в сімох частинах (англ.)

• Гай Светоній Транквілл. Життєписи дванадцяти цезарів. — Львів : Піраміда, 2019. — Т. пер. з латин. П. Содомора. — 321 с. — ISBN 978-966-441-559-7.
• Діон Кассій. Історія кесарів. Книги LVII-LXIII «Історії римлян» [Архівовано 5 червня 2016 у Wayback Machine.] / Предмова, переклад з англійської, коментарі В. М. Талаха; під ред. В. М. Талаха і С. А. Купрієнко. — Київ, 2013. — 239 с. — ISBN 978-617-7085-02-6.
•  Demougin S. Prosopographie des chevaliers romains Julio-Claudiens. — Perugia: École française de Rome, 1992. — P. 344—345. — 719 p. — ISBN 2-7283-0248-7.
• Ferrill A. Caligula: Emperor of Rome. — London: Thames and Hudson, 1991. — 185 p.
•  Scullard H. From the Gracchi to Nero: A History of Rome from 133 BC to AD 68. — London: Routledge, 2010. — 410 p.
•  Wilkinson S. Caligula. — New York & London: Routledge, 2005. — 110 p.
• Balsdon J. The Emperor Gaius (Caligula). — Westport: Greenwood Press, 1977. — 243 p.

• Інцитат — улюблений кінь Калігули, римський сенатор.

• Ф. Ф. Зелинский «Римская империя»
• A. A. Barrett. «Caligula: The Corruption of Power»
• P. Bicknell. «The Emperor Gaius' Military Activities in A.D. 70»
• D. Wardle. «Caligula and His Wives»
• Aloys Winterling, Caligula. Eine Biographie. Munich, C.H. Beck, 2003. 206 p. (= Aloys Winterling, Caligula: a biography. Berkeley: University of California Press, 2011. ISBN 978-0-520-24895-3. Pp. viii + 229.; + реценз. Geoff W. Adams on Aloys Winterling, Caligula: a biography // The Ancient History Bulletin)

• Альбер Камю. «Калігула»