YaChudo

Род Стюарт

Переглядів: 0. Оновлено 24.10.2026.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Стюарт.
Род Стюарт
Rod Stewart
Зображення
Род Стюарт, 2025 рік
Основна інформація
Повне ім'яРодерік Девід Стюарт
Дата народження10 січня 1945 (81 рік)
Місце народженняЛондон, Велика Британія
Роки активності1961—досі
ГромадянствоВелика Британія Велика Британія
Професіявокаліст
композитор
продюсер
Співацький голостенор Редагувати інформацію у Вікіданих
Жанррок, поп, блюз-рок, блакитноокий соул, поп, фолк-рок, софт-рок, диско
Magnum opusDa Ya Think I'm Sexy?, Maggie Mayd і Baby Janed Редагувати інформацію у Вікіданих
КолективиFaces
ЛейблиMercury, Warner Bros., J, Universal, Capitol
Нагороди
Автограф
rodstewart.com
Q: Цитати у Вікіцитатах
CMNS: Файли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Род Стю́арт, повне ім'я Родерік Девід Стюарт (англ. Roderick David Stewart; нар. 10 січня 1945, Лондон, Велика Британія) — британський співак, композитор та продюсер. Один з найвідоміших виконавців британського року. За свою більш кар'єру він досліджував різні музичні жанри, такі як софт-рок, нью-вейв, соул, блюз-рок, фолк, ритм-енд-блюз, поп-рок та диско та багато інших. Продажі платівок Стюарта становлять близько 120 мільйонів копій по всьому світу, що робить його одним із найуспішніших сольних виконавців у світі.

Ранні роки

Родерік Девід Стюарт народився 10 січня 1945 року у Лондоні (у батьківському домі на Арчвей-роуд, 507, район Хайгейт), він був молодшим із п'яти дітей Роберта Джозефа Стюарта[1] та Елсі Ребеки Гілбарт[2]. Його батько був шотландцем, він працював майстром-будівельником в Единбурзі, а мати була англійкою, родом з Лондона. Одружившись 1928 року, пара народила двох синів та двох дочок, живучи в Шотландії, а потім вони переїхали до Лондона[3].

Сім'я Стюартів була середнього достатку; Роду догоджали як наймолодшій дитині, через що він згодом назвав своє дитинство «фантастично щасливим»[2][4]. Навчаючись у Початковій школі Хайгейт, Род не вирізнявся успішністю, іноді провалюючи іспити[5]. Потім він навчався у Середній школі Вільяма Грімшоу[6]. Надалі його батько пішов із будівельної галузі та купив магазин із продажу преси на Арчвей-роуд, а сім'я жила над ним поверхом вище[2][4]. Головним дитячим захопленням Рода було залізничне моделювання[7].

Футбол був одним з основних захоплень сім'ї Стюартів[8]; батько Рода грав у місцевій аматорській команді, а також тренував кілька команд. У дитинстві Род був шанувальником таких шотландських футболістів, як Джордж Янг і Гордон Сміт, фото яких висіли на стіні у його братів[9][10]. Род вболівав за лондонський «Арсенал» і мав найкращі футбольні здібності у сім'ї[9][11]. Маючи хороші фізичні дані і лідерські навички, він став капітаном шкільної футбольної команди Middlesex Schoolboys, будучи центральним захисником[9].

Крім цього, сім'я Стюартів цікавилася музикою, будучи великими шанувальниками співака Ела Джолсона, вони часто співали та грали його хіти[8][12]. Род збирав платівки Джолсона, любив дивитися фільми за його участю, та читати про нього книжки. Надалі виконавський стиль та поводження на публіці Джолсона вплинули на його музичну кар'єру[8][10][13]. Знайомство Рода з рок-н-ролом відбулося після того, як він почув хіт Літл Річарда «The Girl Can't Help It» 1956 року і побачив концерт гурту Bill Haley & His Comets[12]. У січні 1959 року батько купив Роду гітару, і першою піснею, яку він вивчив стала народна мелодія «It Takes a Worried Man to Sing a Worried Song». Першою платівкою, яку він придбав, стала «C'mon Everyone» Едді Кокрана[7]. 1960 року Род разом зі шкільними друзями приєднався до скіфл-гурту під назвою Kool Kats, що виконував хіти Лонні Донегана та Чеса Макдевіта[7][13].

Род покинув школу у віці 15 років[14] і деякий час працював друкарем шовкографії[13]. За порадою батька він планував стати професійним футболістом[11][14]. Влітку 1960 року Род поступив до футбольного клубу «Брентфорд»[15], який на той час виступав у Третьому дивізіоні[16]. Однак через короткий час він покинув кар'єру футболіста, прийшовши до думки, що це не його покликання. Згодом, розмірковуючи про обрання кар'єри музиканта, він казав: «Ну, життя музиканта набагато простіше, до того ж я можу напитися і займатися музикою, а граючи у футбол, я цього зробити не можу. Я обрав музику… Насправді це єдині дві речі, які я вмію робити: грати у футбол і співати»[8][14].

Музична кар'єра

1961—1963: ранні виступи і The Dimensions

Стюарт працював у сімейному магазині та рознощиком газет[17]. Потім він деякий час працював різноробом на цвинтарі Хайгейт[17], що надалі стало ще однією темою його біографічних переказів[13]. Також Стюарт працював у похоронному бюро Норт-Фінчлі, монтажником парканів та автором вивісок. 1961 року він з гуртом The Raiders вирушив на Денмарк-стріт, де знаходилися офіси музичних видавництв, задля прослуховування у відомого продюсера Джо Міка. Однак Міку їх виступ несподобався, він різко зупинив сесію, грубо відмахнувшись від них[18]. На той час Стюарт почав слухати таких популярних британських та американських фолк-виконавців, як Юен Макколл, Алекс Кемпбелл, Вуді Гатрі, Ремблін Джек Еліотт та Дерролл Адамс, та почув дебютний альбом Боба Ділана[18][19].

На початку 1960-х років Стюарт захопився ідеями молодіжного руху-бітників і став сторонником лівих політичних поглядів. Деякий час він навіть мешкав з представниками бітників у плавучому будинку у Шорхем-бай-Сі[18]. Цього періоду Стюарт був активним прихильником Кампанії за ядерне роззброєння: у 1961—1963 роках він брав участь у щорічних Олдермастонських маршах та тричі потрапляв під арешт за участь у сидячих страйках на Трафальгарській площі та у Вайтхоллі на підтримку цього руху[13][18]. Стюарт також використовував марші як спосіб познайомитися та переспати з дівчатами[18][20]. 1962 року у нього були перші серйозні стосунки з лондонською студенткою з факультету мистецтв Сюзанною Боффі (подругою майбутньої моделі та акторки Кріссі Шрімптон); через що він переїхав у нічліжку в Масвелл-Хілл, щоб бути поруч із нею[21]. Сюзанна завагітніла, але ні Род, ні його сім'я не хотіли, щоб він одружився; дівчинку віддали на удочеріння, а їхні стосунки припинилися[21].

1962 року Стюарт потоваришував з фолк-співаком Віззом Джонсом, після чого вони почали виступати на Лестер-сквер та в інших місцях Лондона[22]. Стюарт почав грати на модній тоді губній гармошці[23]. Протягом наступних 18 місяців Джонс і Стюарт здійснили кілька поїздок до Брайтона, а потім до Парижа, де ночували під мостами через річку Сену, після чого вирушили до Барселони[22]. Зрештою, це призвело до того, що 1963 року Стюарта заарештували та депортували з Іспанії за бродяжництво[24][22][25]. Надалі Стюарт, навчаючись у школі Вільяма Грімшоу з трьома іншими її відвідувачами, на короткий час став учасником новоствореного гурту Kinks, як вокаліст[5][19][26][27][28].

Того ж 1963 року Стюарт перейняв стиль життя та зовнішній вигляд представників мод-культури й почав робити зачіску «колючий півник», яка згодом стала його візитною карткою (для створення зачіски він власноруч начісував волосся, а для її фіксації та збереження від вітрів станції метро Хайгейт, він використовував воду з цукром або велику кількість лаку для волосся його сестер)[29][29][30][31]. Розчарований рок-н-ролом, після того як він побачив виступи Отіса Реддінга, Стюарт почав слухати платівки Сема Кука й захопився ритм-енд-блюзом та соул-музикою[29].

Повернувшись до Лондона, у жовтні 1963 року Стюарт приєднався до ритм-н-блюзового гурту The Dimensions як виконавець на губній гармоніці та вокаліст за сумісництвом[32][33]. Це була перша участь Стюарта як професійного музиканта, хоча він, як і раніше, мешкав із батьками та працював у майстерні свого брата, яка займалася розписом та виготовленням рамок для картин[34][35]. Через кілька тижнів гурт найняв більш відомий бірмінгемський співак Джиммі Павелл. Колектив отримав назву Jimmy Powell & the Five Dimensions, а Стюарт зайняв у ньому місце виконавця на губній гармошці[32][33]. До складу гурту також увійшов басист Луїс Ченнамо. Гурт щотижня виступав у знаменитому лондонському клубі Studio 51 на Грейт-Ньюпорт-стріт, де частими хедлайнерами були The Rolling Stones[33]. Для Стюарта ця подія була ключовим моментом, яка відкрила йому двері до елітних музичних кіл лондонського ритм-енд-блюзу[36]. Завдяки спостереженням за виступами Міка Джаггера на сцені, йому ще більше вдалося вдосконалити свою гру на губній гармошці[23]. Незабаром відносини між Павеллом і Стюартом зіпсувалися через розподіл ролей в гурті, після чого він залишив його[34].

1964—1967: Steampacket і імідж «Рода-мода»

У січні 1964 року Стюарт відвідав виступ Лонга Джона Болдрі з його гуртом The Hoochie Coochie Men на острові Іл Пай. Після завершення виступу, чекаючи свій потяг на станції у Твікенгемі, Стюарт почав грати на губній гармошці[32][37][38]. Болдрі, який був неподалік, почувши, як Стюарт грає пісню «Smokestack Lightning», запросив його виступити з гуртом. Після того як Болдрі дізнався, що Стюарт також співає, він запропонував йому роботу із зарплатою 35 фунтів на тиждень, попередньо заручившись згодою його матері[37][39]. Звільнившись з основної роботи у віці 19 років, Стюарт почав виступати з гуртом поступово долаючи свою сором'язливість і хвилювання на сцені[37]. Він став настільки помітною частиною шоу, що його ім'я іноді додавали на афіші як Род «мод» Стюарт — це прізвисько він отримав за свій вишуканий стиль і бездоганний зовнішній вигляд[23][37][40][19]. Болдрі активно просував таланти Стюарта в журналі Melody Maker, а сам гурт отримав право щотижня виступати в легендарному лондонському клубі Marquee[40]. У червні 1964 року відбувся дебют Стюарта у звукозаписі з піснею «Up Above My Head» (без позначення лейблу), яка вийшла на Б-стороні синглу «You'll Be Mine» Болдрі та The Hoochie Coochie Men[41]. Одночасно співпрацюючи з Болдрі, Стюарт вирішив розпочати сольну кар'єру, зробивши кілька демозаписів[42][nb 1]. Виступаючи в клубі Marquee, він привернув увагу представників лейблу Decca, які у серпні 1964 року підписали з ним сольний контракт[43].

Відхиливши матеріал, запропонований Decca як «надто комерційний», Стюарт наполіг на тому, щоб досвідчені сесійні музиканти, яких йому дали (включаючи Джона Пола Джонса), завчили кілька пісень Сонні Боя Вільямсона, які він нещодавно для себе відкрив почув[44]. В результаті першим сольним синглом Стюарта стала пісня Вільямсона «Good Morning Little Schoolgirl», записана у жовтні 1964 року. Пісня не потрапила до чартів навіть попри те, що Стюарт виконав її на популярному телешоу Ready Steady Go![42][43]. У жовтні того ж року Стюарт покинув гурт The Hoochie Coochie Men після сварки з Болдрі[43].

Наприкінці 1964-го і на початку 1965 років Стюарт виконав кілька самостійних концертів, іноді залучаючи для цього R&B-гурт з Саутгемптона The Soul Agents[45]. Після розпаду 1965 року гурту The Hoochie Coochie Men, Стюарт та Болдрі помирилися (ставши друзями на все життя)[46] і долучилися до новоствореного гурту Steampacket, організованого легендарним імпресаріо Джорджо Гомельскі. Крім них, до складу Steampacket увійшли Браян Огер, Джулі Дрісколл, Міккі Воллер, Вік Бріггс і Рікі Фенсон; у липні 1965 року гурт вперше виступив, будучи на розігріві у The Rolling Stones[47]. Гурт був задуманий як ревю у стилі «білого соулу», аналогічне до «Ревю Айка і Тіни Тернерів», з кількома вокалістами й музичним діапазоном від джазу до ритм-енд-блюзу та блюзу[48]. Літо 1965 року Steampacket провели гастролюючи з The Rolling Stones та The Walker Brothers, після чого завершивли виступи концертом у London Palladium[48]. Протягом гастролів Стюарт вперше зіткнувся з таким явищем, як «істерія натовпу», бачачи, як публіка реагує на виступ The Rolling Stones[49]. Стюарт, якого включили до складу гурту на прохання Болдрі, виконував більшу частину чоловічих вокальних партій[48]. Однак гурту Steampacket так і не вдалося зробити жодного студійного запису свого матеріалу, оскільки всі його учасники мали угоди з різними лейблами та менеджерами[48][50], Гомельскі вдалося записати лише одну з їхніх репетицій в клубі Marquee[nb 2].

Його образ «Рода-мода» здобув ширшу популярність у листопаді 1965 року, коли він став героєм 30-хвилинного лондонського телевізійного документального фільму каналу Rediffusion під назвою «Великодень з Родом», в якому було показано сцену з модами[24][51]. Паралельно він продовжував свою сольну кар'єру, випустивши у листопаді 1965 року на лейблі Columbia Graphophone Company (що належав EMI) пісню «The Day Will Come», яка була ретельно аранжованою «поп-спробою», і записавши у квітні 1966 року свою версію пісні Сема Кука «Shake» з гуртом Brian Auger and the Trinity[51]. Обидві пісні зазнали комерційної невдачі та не отримали позитивних відгуків[52]. Цього періоду Стюарт протягом майже двох років прослуховував переважно Кука[35]. Пізніше він згадував: «Я взагалі ні на кого не був схожий… але я знав, що звучу трохи як Сем Кук, тому я й слухав Сема Кука». Цей запис остаточно закріпив за Куком статус кумира та найголовнішого кар'єрного натхненника Стюарта, який згодом охрестив цю подію як «подолання рубікону»[19][35][48].

У березні 1966 року Стюарт залишив Steampacket[51], зазначивши, що його звільнили, тоді як Браян Огер заявив, що він сам пішов. У травні того року Стюарт приєднався до гурту The Shotgun Express, який певною мірою був схожий на попередній, і став його солістом разом із Беріл Марсден[48][51]. Серед інших учасників були Мік Флітвуд та Пітер Грін (які згодом сформували гурт Fleetwood Mac) та Пітер Барденс[51]. У жовтні 1966 року Shotgun Express випустили свій єдиний сингл «I could Feel The Whole World Turn Round», із великою кількістю оркестрових партій, який не мав успіху, після чого гурт розпався[48][51]. Пізніше Стюарт зневажливо називав Shotgun Express «поганою імітацією Steampacket» і казав: «У мене все ще було жахливе відчуття, що я виконую чужу музику. Гадаю, знайти себе можна лише тоді, коли пишеш власний матеріал»[51]. На той час, Стюарт, попри значний досвід виступів, все ще не мав помітного успіху, і мало чим відрізнявся від інших лондонських співаків-початківців, за винятком хрипоти, що з'являлася у його голосі[36].

1967—1969: період Jeff Beck Group

В лютому 1967 року музикант Джефф Бек запросив Стюарта як вокаліста до свого новоствореного гурту The Jeff Beck Group, у якому він іноді виступав і як автор пісень[53][54]. Участь в гурті стала для Стюарта великим проривом у його ранній кар'єрі[19]. Там він вперше почав виступати з Ронні Вудом[48], з яким познайомився в лондонському пабі ще 1964 року[43]; невдовзі вони стали близькими друзями[53]. Протягом першого року існування гурту в ньому часто змінювалися барабанщики, а також виникали конфлікти, пов'язані з тим, що менеджер Мікі Мост прагнув обмежити роль Стюарта. Гурт здійснив гастролі Великою Британією та випустив пару синглів, серед авторів пісень які потрапили на їх Б-сторону був Стюарт[54][55]. Паралельно Стюарт продовжував свою сольну кар'єру, яка поки що не мала успіху, випустивши у березні 1968 року пісню «Little Miss Understood», записану на Immediate Records, що так і не стала хітом[54].

Навесні 1968 року The Jeff Beck Group гастролювали Західною Європою, і робили записи, що їх майже розорило. Потім помічник менеджера Пітер Грант замовив їм шеститижневий тур по США, який розпочався в червні 1968 року з Fillmore East в Нью-Йорку[54][56][57]. Для Стюарта це була перша поїздка в США, на її прем'єрному концерті він відчував сильний страх сцени. Під час співу він намагався сховатися за підсилювачами, лише ковток бренді допоміг йому завершити виступ[54][19][57]. Тим не менш, їх виступи мали великий успіх, Роберт Шелтон із газети The New York Times назвав гурт захопливим і похвалив «взаємодію дикої та проникливої гітари містера Бека з хрипким і наполегливим криком Рода Стюарта»[56]. Журнал New Musical Express повідомляв, що гурту аплодували стоячи і він отримував за свої виступи стільки ж грошей, скільки Джимі Гендрікс та гурт The Doors[54].

У серпні 1968 року вийшов перший альбом гурту, Truth, який до жовтня піднявся на 15 сходинку у чарті США Billboard 200, тоді як у Великій Британії він взагалі не потрапив до чарту[54]. В альбомі Бек продемонстрував віртуозну гру на гітарі та майстерну обробку звуку, а драматичний вокал Стюарта ідеально вписувався в різноманітний репертуар гурту, що включав блюз, фолк, рок та прото-хеві-метал[36][55][58]. Стюарт став співавтором трьох пісень[58], надалі він зазначав, що альбом допоміг розвинути його вокальні здібності та надати голосу шорсткості[35]. Наприкінці року The Jeff Beck Group знову гастролювали Америкою, де отримали теплий прийом, після чого відбулися зміни у його складі (що триватило протягом всього періоду існування гурту)[54][59]. У липні 1969 року Стюарт пішов з гурту після відходу свого друга Рона Вуда[35][60]. Пізніше Стюарт згадував: «Це був чудовий гурт, з яким було приємно співати, але я не міг винести всього того роздратування і недружелюбності, які там виникали… За два з половиною роки, які я провів з Беком, я жодного разу не подивився йому в очі. Я завжди дивився на його сорочку або щось таке»[54].

Під час періоду розпаду The Jeff Beck Group вийшов їх другий альбом, Beck-Ola, який був опублікований у червні 1969 року у США (де посів 15 сходинку) та у вересні того року у Великій Британії (де посів 39 сходинку)[19][60][61]. На перших порах перебування в складі гурту Стюарт відчував себе «не у своїй тарілці» під керівництвом Бека, а його власний музичний стиль ще тільки формувався. Проте з часом обидва музиканти змогли знайти спільну мову щодо музики, хоча і не стали близькими друзями[54][62]. Значною мірою навички музичного фразування Стюарта сформувалися під час його роботи в The Jeff Beck Group[35]. Надалі Бек вирішив створити новий супергурт, до складу якого, разом з ним та Стюартом, також мали увійти Кармін Еппіс і Тіма Богерта (з гурту Vanilla Fudge). Однак Стюарт відмовився від цього проекту, маючи інші плани[63].

1969—1975: початок сольної кар'єри та альбоми Faces

Лу Рейзнер, менеджер по роботі з артистами лейбла Mercury Records, побачив виступ Стюарта з Беком і 8 жовтня 1968 підписав з ним контракт на сольні записи[54]. Проте з контрактом виникли складнощі, які затримали запис Стюарта до липня 1969 року[60][64]. Тим часом у травні 1969 року гітарист і вокаліст Стів Марріотт залишив англійський гурт Small Faces[60]. Ронні Вуд замінив його на посаді гітариста в червні, а 18 жовтня 1969 року, Стюарт, слідуючи за своїм другом, став новим вокалістом цього гурту[60]. Таким чином вони вдвох приєдналися до тодішних учасників гурту Ронні Лейна, Аяна Маклагана і Кенні Джонса, які незабаром вирішили назвати новий склад як Faces[65].

An Old Raincoat Won't Ever Let You Down став першим сольним альбомом Стюарта, що вийшов 1969 року (американська назва The Rod Stewart Album)[66]. У альбомі була закладена основа для сольного звучання співака: прониклива суміш фолку, року і кантрі-блюзу, що включає в себе атмосферу британського робітничого класу, з використанням як оригінального матеріалу (зокрема у заголовній пісні та «Cindy's Lament»), так і кавер-версій («Dirty Old Town» Евана Макколла та «Handbags and Gladrags» Майка д'Або)[66]. У записі альбому взяли участь Ронні Вуд, Мікі Воллер і Аян Маклаган, а також Кіт Емерсон та гітаристи Мартін П'ю (учасник гуртів Steamhammer, а потім Armageddon та 7th Order) та Мартін Квіттентон (також із Steamhammer)[67].

Род Стюарт у рекламі свого альбому 1971 року Every Picture Tells A Story

На початку 1970 року Faces випустили свій дебютний альбом First Step, виконаним у стилі рок-н-ролу та у манері схожій на гурт The Rolling Stones. Хоча альбом мав у Великій Британії більший успіх, ніж у США, Faces швидко здобули багато шанувальників на своїх концертах[68]. Восени того ж року Стюарт випустив свій другий альбом Gasoline Alley. У його записі він використав музичний підхід схожий на перший альбом, із доданням до його звучання мандоліни[66]. Потім Стюарт почав тур по США з Faces. Крім цього його запросили виконати вокал для австралійського гурту Python Lee Jackson у пісні «In a Broken Dream», яку записали у квітні 1969 року, але вийшла вона лише наступного року. Платою йому за це став набір чохлів для сидінь до його машини. Після перевидання 1972 року пісня стала світовим хітом.

Після виходу наступного сольнго альбому Every Picture Tells a Story 1971 року ім'я Стюарта загальновідомим, коли пісня «Maggie May» (написана спільно з Мартіном Квіттентоном), що увійшла до Б-сторони синглу його другорядного хіта «Reason to Believe», почала звучати на радіо[66]. Альбом і сингл одночасно очолили чарти Великої Британії, США, Канади та Австралії[69]. «Maggie May» очолювала синглові чарти протягом п'яти тижнів у США та Великій Британії та чотири тижні в Австралії. Відрізняючись яскравою партією мандоліни (у виконанні Рея Джексона з гурту Lindisfarne), «Maggie May» також потрапила до списку «500 пісень, що сформували рок-н-рол» за версією Зали слави рок-н-ролу. Решта пісень альбому теж вважалися публікою не менш вдалими: у «Mandolin Wind» знову була представлена мандоліна; «(I Know) I'm Losing You» стала урізноманітненням з елементами жорсткого соула; та «Tomorrow Is a Long Time», що була кавером до пісні Боба Ділана[66]. Але прикладом остаточного сформування раннього сольного стилю Стюарта, стала пісня «Every Picture Tells a Story» (написана ним з Ронні Вудом). Вона була представлена грою на барабанах Міка Воллера, та фортепіано Піта Сірса і гітарою Ронні Вуда (виконаною переважно в акустичному аранжуванні)[70].

Другий альбом Faces, Long Player, що вийшов на початку 1971, року мав більший успіх у чартах, ніж First Step. Альбом потрапив у топ-10 чартів США і Великої Британії завдяки успіху Every Picture Tells A Story[71][72]. Стів Джонс із гурту Sex Pistols високо оцінив Faces та назвавши їх гуртом, що зробив головний вплив на британський панк-рок рух[73]. Наприкінці 1971 року Faces також посіли 17 сходинку у Billboard Hot 100 з піснею «Stay With Me» зі свого третього альбому A Nod Is as Good as a Wink… To a Blind Horse, вона стала їхнім єдиним хітом, що змогла потрапити у цей чарт[71].

1972 року Faces багато гастролювали, в гурті зростала напруга через сольну кар'єру Стюарта, яка мала більший успіх, ніж у самого колективу. Того ж року Стюарт випустив альбом Never a Dull Moment, який за своїм змістом повторював концепцію Every Picture. Альбом отримав хороші відгуки від рецензентів і посів другу сходинку у США та першу сходинку у Великій Британії[74]. Сингл «You Wear It Well» став хітом, який посів 13 сходинку в США і першу сходинку у Великій Британії, а у виконанні пісні «Twisting the Night Away» був явно відчутний вплив Сема Кука.

Виступ Рода Стюарта (праворуч) і Ронні Вуда (ліворуч) в рамках гурту Faces

1973 року Faces випустили свій останній альбом Ooh La La, який посів першу сходинку у Великій Британії та 21 сходинку у США[71][72]. Під час запису альбому розбіжності між Стюартом та рештою учасників Faces поглибилися, оскільки (за словами Аяна Маклагана) він не брав участі у записі протягом двох тижнів, «а потім скаржився, що деякі пісні були для нього не у тій тональності. Тож ми записали їх знову і чекали тиждень, поки він повернеться. Ми тричі записували трек для Ooh La La, перш ніж він нарешті відмовився від нього, залишивши його для Вуді. […] У тиждень виходу альбому він зробив усе, що міг, щоб провалити його, і розповідав усім, хто хотів слухати, який він нікчемний»[75]. 1974 року на підтримку альбому та синглу «Pool Hall Richard» гурт гастролював по Австралії, Японії, Європі та Великій Британії[76].

Наприкінці 1974 року Стюарт випустив свій альбом Smiler, який у Великій Британії посів першу сходинку, а сингл «Farewell» — сьому. У США Smiler посів 13 сходинку в чартах поп-альбомів Billboard, а сингл «Mine for Me» — 91 сходинку у чартах поп-синглів Billboard. Це був його останній оригінальний альбом у співпраці з Mercury Records. Після випуску подвійного альбому-збірки The Best of Rod Stewart Стюарт перейшов на Warner Bros. Records і співпрацював з цим лейблом протягом більшої частини своєї подальшої кар'єри (Faces мали контракт із Warner Bros., а сольні релізи Стюарта у Великій Британії випускалися лейблом Riva до 1981 року). 1975 року Faces двічі гастролювали по США (з Ронні Вудом, який між цими турами приєднався до The Rolling Stones, які теж виступали у США)[76]. Після того, як Ронні Вуд випустив свій другий сольний альбом 1975 року і приєднався до The Rolling Stones (спочатку як тимчасова заміна Міку Тейлору, а потім як постійний учасник), а також у зв'язку із зростаючим успіхом сольної кар'єри Стюарта, існування Faces стало неможливим, в результаті гурт розпався наприкінці того року[77].

1975—1988: пік слави та критична реакція

Род Стюарт під час виступу в Дубліні (1981)

1975 році Стюарт переїхав до Лос-Анджелеса. Того ж року він випустив альбом Atlantic Crossing на своєму новому лейблі, записавши його разом із продюсером Томом Даудом та застосувавши оновлене звучання у стилі ритм-н-блюзу із залученням музикантів з Алабами (Muscle Shoals Rhythm Section)[78]. Atlantic Crossing ознаменував собою повернення Стюарта у форму і у Топ-10 найкращих чарту Billboard. Головний сингл альбому, який був кавер пісні «Sailing» дуету «The Sutherland Brothers», очолив чарти Великої Британії та мав великий успіх у Європі та Австралії, тоді як в США та Канаді він потрапив лише у Топ-60. Через рік сингл знову повернувся у Топ-10 британського чарту, коли він став музичною темою документального серіалу BBC про авіаносець HMS Ark Royal. Двічі ставши хітом, «Sailing» був і залишається найпродаванішим синглом Стюарта у Великій Британії. Крім того, його кавер пісні продюсерського тріо Holland-Dozier-Holland, «This Old Heart of Mine», також потрапив у Топ-100 хітів 1976 року[71]. Того ж року Стюарт записав кавер на пісню гурту The Beatles, «Get Back», для музичного документального фільму «Все це і Друга світова війна»[78].

Пізніше, 1976 року, Стюарт очолював американський чарт Billboard Hot 100 протягом восьми тижнів та австралійський чарт ARIA з баладою «Tonight's the Night», до якої зняли відеокліп за участю акторки Брітт Екланд[71]. Пісня увійшла до альбому A Night on the Town, який посів другу сходинку в чарті Billboard і став першим платиновим альбомом Стюарта. Чітко розділивши альбом на «швидку» і «повільну» частини, Стюарт продовжив тенденцію, започатковану в Atlantic Crossing. Інша пісня альбому, «The First Cut Is the Deepest», що була кавером на пісню Кета Стівенса, очолила британський чарт 1977 року та потрапила у топ-30 чарту США[71][74]. Окрім цього, 1977 року у топ-40 чартів низки країн потрапила інша пісня співака, «The Killing of Georgie (Part I and II)», яка оповідала про вбивство гея[71].

У записі наступного альбому, Foot Loose & Fancy Free 1977 року, брав участь власний гурт Стюарта, до якого входили Кармін Аппіс, Філ Чен, Джим Креган, Біллі Пік, Гері Грейнджер та Джон Джарвіс. Альбом продовжив успіх співака у чартах, посівши другу сходинку. Пісня альбому, «You're in My Heart», стала хітом, що посів четверту сходинку в чартах США[71]. Інші пісні альбому, «Hot Legs» та сповідальна «I Was Only Joking», вийшли як сингли 1978 року, що широко транслювалися на радіо. Цього часу сценічний образ Стюарта зазнав змін, він включив до нього елементи гламуру, зокрема макіяж і одяг зі спандексу.

1978 року Стюарт випустив ще один сингл, «Da Ya Think I'm Sexy?», який став «номером один» у чартах Британії та США. Крім цього, сингл став хітом-кросовером, посівши п'яту сходинку у чартах Billboard для чорношкірих, завдяки своєму диско-звучанню[71]. «Da Ya Think I'm Sexy?» стала головним синглом альбому Blondes Have More Fun (1978), який очолив чарті Billboard й був розпроданий накладом в три мільйони платівок[79]. Найпродаваніший диско-хіт Стюарта, «Da Ya Think I'm Sexy?», опинився у центрі уваги критики, через свою «нетиповість» порівняно з його більш ранніми творами. Багато представників рок-преси критикували диско-подібне аранжування пісні, називаючи її «зрадою Стюарта блюз-року»[80][81]. Набагато пізніше, у своєму інтерв'ю Стюарт, визнаючи, що його тодішній сценічний образ виглядав дуже «зухвало», казав у захист тексту пісні, що це була розповідь від третьої особи про відрізок життя, яка мало чим відрізняється від його попередніх робіт, і що вона не про нього[82]. «Da Ya Think I'm Sexy?» мала приспів, ідентичний раніше опублікованій пісні «Taj Mahal» бразильського музиканта Жоржі Бен Жора, який через це подав на Стюарта в суд. Зрештою, Стюарт вирішив пожертвувати свій гонорар за «Da Ya Think I'm Sexy?» для ЮНІСЕФ, і виконав її зі своїм гуртом на заході «Музика для ЮНІСЕФ», який проходив під егідою Генеральної Асамблеї ООН 1979 року[83].

1980 року, випустивши альбом Foolish Behaviour, Стюарт перейшов на новий тогочасний музичний напрям, «нову хвилю». До альбому увійшла пісня «Passion», яка стала хітом, що посів 5 сходинку у чартах США Billboard. У серпні 1981 року в США запустився музичний телеканал MTV, де регулярно транслювалися кілька відеокліпів Стюарта. В листопаді того року, співак випустив альбом Tonight I'm Yours, у якому він продовжив додавати до свого звучання не лише елементи «нової хвилі», але і синті-попу. Титульна пісня альбому, «Tonight I'm Yours (Don't Hurt Me)», посіла 20 сходинку в США, а «Young Turks» потрапила там у топ-5, а сам альбом став платиновим[71]. 18 грудня 1981 року Стюарт разом із Кім Карнс та Тіною Тернер виступив на арені Forum в Лос-Анджелесі, на концерті, який транслювався через супутникове телебачення в усьому світі[84].

Род Стюарт, 1984 рік

Цього часу Стюарт піддався критиці з боку «анти-апартеїдного» руху за те, що він порушив міжнародний культурний бойкот політики апартеїду уряду ПАР, виступивши у курортному комплексі Сан-Сіті в Бопутатсвані в рамках його турів на підтримку альбомів Body Wishes і Camouflage[85].

Протягом 1982—1988 років чотири сингли Стюарта потрапили у топ-10 чартів США: «Young Turks» (5 сходинка у 1981—1982 роках), «Some Guys Have All the Luck» (10 сходинка 1984 року), «Infatuation» (6 сходинка 1984 року) та «Love Touch» (6 сходинка 1986 року; написана Голлі Найт спільно з Майком Чепменом). Тоді як пісня «Baby Jane» посівши 14 сходинку у США 1983 року, стала «номером один» у Британії (останній, на сьогодні сингл співака, який очолив британський чарт)[71]. Альбом Body Wishes, що вийшов 1983 року, посів 5 сходинку у Британії та отримав низькі оцінки критиків, зокрема журнал Rolling Stone на момент виходу дав йому 2 з 5 зірок[86]. Наступний альбом, Camouflage 1984 року, став золотим в США, а його головний сингл, «Infatuation» (де на гітарі грав старий знайомий співака, Джефф Бек), регулярно транслювався на MTV. Другий сингл альбому «Some Guys Have All the Luck» посів 15 сходинку у Британії та 10 сходинку у США[71]. Альбом отримав схожі відгуки критиків, як і його попередник Body Wishes[87].

Результатом возз'єднання у 1980-х роках Стюарта з Джеффом Беком став успішний запис пісні Кертіса Мейфілда «People Get Ready», але спроба їхнього спільного турне провалилася після кількох виступів. Наступний альбом співака, Every Beat of My Heart (1986), посів 5 сходинку у Британії, а його однойменний сингл — 2 сходинку. У січні 1985 року Стюарт виступив перед багатотисячним натовпом на фестивалі Rock in Rio у Ріо-де-Жанейро[88].

1988—1994: Out of Order Tour, Vagabond Heart і Зала слави рок-н-ролу

Род Стюарт під час виступу в Парижі (1986)

1988 року Стюарт випустив альбом Out of Order, спродюсований Енді Тейлором (учасником Duran Duran) та Бернардом Едвардсом (учасником Chic). Пісні альбому, «Lost in You», «Forever Young», «Crazy About Her» та «My Heart Can't Tell You No», потрапили у Топ-15 чарту Billboard Hot 100 та до інших основних рок-чартів (остання пісня навіть потрапила у Топ-5). «Forever Young», яка посіла 12 місце у США, була мимовільною переробкою однойменної пісні Боба Ділана, через що артисти вирішили поділити між собою доходи від неї[71]. У вересні 1988 року Стюарт виконав «Forever Young» на церемонії вручення нагород MTV Video Music, яка проходила у залі Universal Amphitheatre в Лос-Анджелесі. 1989 року за цю пісню його номінували на премію «Греммі» у категорії «Найкращий рок-вокаліст»[89].

У січні 1989 року Стюарт вирушив у південноамериканський етап туру Out of Order, протягом якого провів аншлагові концерти. Під час виступу 9 квітня на стадіоні Corregidora в Керетаро (Мексика), зібралося 80 000 людей, а під час виступу 12 квітня на стадіоні Jalisco в Гвадалахарі — 50 000 людей[90]. У Буенос-Айресі (Аргентина), на стадіоні Monumental (що вміщає понад 70 000 осіб), зібралося близько 90 000 людей, та ще кілька тисяч глядачів поза його межами. Через сильну спеку, натовп поливали з пожежних шлангів[90]. 1990 року версія Стюарта пісні Тома Вейтса «Downtown Train» очолила чарт Billboard Hot 100. Вона увійшла до збірки із чотирьох компакт-дисків під назвою Storyteller — The Complete Anthology: 1964–1990[71].

Альбом Vagabond Heart, випущений 1991 року, став новим етапом творчого піднесення та перезавантаження кар'єри Стюарта[91]. Його головний сингл, «It Takes Two» з Тіною Тернер, який вийшов 1990 року, ще до виходу альбому посів 5 місце у Великій Британії, тоді як у США він взагалі не потрапив до чартів. Наступними піснями з Vagabond Heart, що потрапили у Billboard Hot 100 1991 року були «Rhythm of My Heart» (посіла 5 місце) та «The Motown Song» (посіла 10 місце)[71].

1993 року на церемонії вручення нагород Brit у Лондоні Стюарт отримав приз «За видатний внесок у музику»[92]. Співак вивів на сцену гурт Faces в рамках імпровізованого возз'єднання[92]. Того ж року Стюарт зі Стінгом та Браяном Адамсом записали пісню «All for Love», яка стала саундтреком фільму «Три мушкетери», вона посіла перше місце у США та друге місце у Великій Британії[72]. 1993 року співак разом з Ронні Вудом також брав участь у спецвипуску телешоу MTV Unplugged, протягом якого виконав пісні «Handbags and Gladrags», «Cut Across Shorty» і чотири треки з альбому Every Picture Tells a Story. Крім того, у телешоу було представлено акустичну версію пісні Ван Моррісона «Have I Told You Lately», яка очолила чарт Billboard Adult contemporary та посіла 5 місце у Billboard Hot 100[71]. Цього періоду на радіо регулярно транслювалася версія Стюарта пісні «Reason to Believe», яка увійшла до альбому Unplugged...and Seated, що посів другу місце у чарті Billboard 200[71].

1994 року Стюарта занесли до Зали слави рок-н-ролу, що презентувалося Джеффом Беком[74]. 31 грудня того року Стюарт виступив перед 3,5 мільйонами людей на пляжі Копакабана в Ріо-де-Жанейро, потрапивши до Книги рекордів Гіннеса за організацію найбільшого безкоштовного рок-концерту в історії.

1995—2001: нові заходи та компанії звукозапису

Виступ Стюарта у Брюсселі (1995)

На початку 1990-х років Стюарт майже повністю відмовився від створення власного матеріалу, заявивши, що він не є природженим композитором і що млява реакція на його останні роботи не приносить йому задоволення[93]. 1995 року він випустив альбом A Spanner in the Works, який отримав золоту сертифікацію у США та Великій Британії[94][95]. Він містив сингл «Leave Virginia Alone», написаний Томом Петті, який потрапив у топ-10 чарту Adult contemporary. Друга половина 1990-х років була для співака менш комерційно успішною, хоча альбом If We Fall in Love Tonight посів 8 сходинку у Великій Британії, отримав золоту сертифікацію і посів 19 сходинку у чарті Billboard[71]. Титульна пісня («If We Fall in Love Tonight»), написана і спродюсована Джиммі Джемом і Террі Льюїсом, увійшла у топ-5 американських і канадських чартів Adult contemporary.

1998 року Стюарт випустив альбом When We Were the New Boys, який був останнім у співпраці з лейблом Warner Bros., він посів 2 сходинку в британському чарті. Альбом містив кавери пісень британських поп-виконавців, таких як Oasis та Primal Scream. Того ж року співак записав пісню «Faith of the Heart», написану Даян Воррен, яка стала саундтреком фільму «Цілитель Адамс». 2000 року Стюарт залишив Warner Bros. та перейшов до співпраці з Atlantic Records, який був одною з філій Warner Music Group. 2001 року він випустив альбом Human, який став «золотим» у Британії[96]. Також це був перший альбом, який не містив жодного оригінального треку Стюарта. Сингл альбому, «I Can't Deny It», потрапив у топ-40 чарту Великої Британії та у топ-20 чарту Adult contemporary. Потім співак підписав контракт із новим лейблом, J Records, Клайва Девіса. Того ж року вийшов альбом-збірка, до якого потрапили найкращі хіти співака, The Story So Far: The Very Best of Rod Stewart, складений ще під час його співпраці з Warner Bros., що став чотириразово «платиновим» у Великій Британії. Було продано понад 1,2 мільйони його копій, 2001 року він посів першу сходинку чартів Бельгії і Франції[97].

2002—2010: серія The Great American Songbook і Soulbook

У червні 2002 року Стюарт виконав пісню «Handbags and Gladrags» на вечірці-концерті, що проходила в саду Букінгемського палацу, присвяченій Золотому ювілею Єлизавети II, за участю зірок останньої 50-річної музичної епохи[98].

До 2002 року Стюарт за свою кар'єру продав понад 100 мільйонів платівок[99]. Цього часу співак вирішив приєднатися до числа виконавців, які записували класичні пісні. Натхненням для цього стали ще почуті ним в дитинстві у батьківському домі пісні, написані такими авторами як Коул Портер, Гас Кан, Джордж і Айра Гершвіни, які стали класичними[100]. Він зосередився на виконанні поп-стандартів 1930-х та 1940-х років із «Великого американського пісенника» (Great American Songbook), що мало великий успіх. Альбоми Стюарта з класичними піснями вийшли на лейблі Клайва Девіса J Records, маючи хороші показники продажів, рівні його платівкам 1970-х років.

Його перший альбом із серії збірок класичних пісень («songbook»), It Had to Be You: The Great American Songbook, посів 4 сходинку у США, 8 сходинку у Великій Британії та 10 — в Канаді, коли вийшов наприкінці 2002 року. Пісня альбому «These Foolish Things» посіла 13 сходинку у чарті Billboard Adult Contemporary, а пісня «They Can't Take That Away From Me» потрапила у топ-20[101].

Другий альбом цієї серії, As Time Goes By: The Great American Songbook, Volume II, посів другу сходинку в США, четверту — у Великій Британії та першу — в Канаді. Пісня альбому «Bewitched, Bothered and Bewildered», виконана в дуеті з Шер, потрапила у топ-20 чарту США Adult contemporary, а пісня «Time After Time» у його топ-30[101]. 7 листопада 2003 року в лондонському театрі Victoria Palace відкрився мюзикл Tonight's The Night, до якого увійшли багато пісень Стюарта. Мюзикл написав та поставив Бен Елтон, який раніше створив аналогічну постановку We Will Rock You на музику Queen[102]. У мюзиклі розповідається про «фаустівський договір між детройтським механіком заправки Стью Клаттербаком та Сатаною»[103].

2004 року Стюарт возз'єднався з Ронні Вудом задля проведення концертів, на яких виконувалися пісні гурту Faces. Цього часу вийшов диск Стюарта, що містив найкращі пісні Faces, Changing Faces, який увійшов до топ-20 британських чартів альбомів. Крім цього, вийшов бокс-сет Five Guys Walk into a Bar..., що також містив пісні Faces. Наприкінці того року вийшов Stardust: The Great American Songbook, Volume III, третій альбом Стюарта із серії «songbook». Це був перший альбом співака «номер один» у США за 25 років: за перший тиждень було продано понад 200 000 копій. Він також дебютував під «номером один» у Канаді, «номером три» у Великій Британії та потрапив у топ-10 в Австралії. Версія Стюарта пісні «What a Wonderful World» Луї Армстронга за участю Стіві Вандера увійшла до топ-20 світових чартів для дорослих («world adult charts»). Крім цього, до альбому увійшла пісня Baby, It's Cold Outside, записана в дуеті з Доллі Партон. За цей альбом Стюарт отримав свою першу премію «Греммі»[104].

2005 року вийшов четвертий альбом з серії «songbook» Thanks for the Memory: The Great American Songbook, Volume IV; до нього увійшли дуети з Даяною Росс та Елтоном Джоном. Через кілька тижнів після випуску альбом посів другу сходинку у чарті Billboard 200. Наприкінці 2006 року Стюарт випустив альбом Still the Same… Great Rock Classics of Our Time, де продемонстрував повернення до рок-музики та новий підхід до створення своєї кантрі-музики. У альбомі були представлені знакові твори року та південного року останніх чотирьох десятиліть, включаючи кавер до пісні гурту Creedence Clearwater Revival, «Have You Ever Seen the Rain?», що вийшов як перший сингл. Альбом дебютував на першій сходинці у чартах Billboard, й за перший тиждень розійшовся накладом 184 000 копій. Усіху альбому сприяв концерт Стюарта у Нью-Йорку, який проходив в рамках заходу MSN Music, та виступ у телепроєкті «Танці зі зірками». Також 9 жовтня він наживо виконав пісні альбому у театрі Nokia. Телевізійна диспетчерська команда (Control Room) транслювала захід у прямому ефірі на каналі MSN та у 117 кінотеатрах по всій країні із залученням компанії National CineMedia. У листопаді 2006 року Стюарта занесли до Зали слави музики Великої Британії[105].

Виступ Рода Стюарта у Сарагосі (Іспанія) 2006 року

1 липня 2007 року Стюарт виступив на концерті, присвяченого принцесі Діані, яка загинула 10 років тому, заход відбувся на стадіоні «Вемблі» в Лондоні[106][107]. Він виконав пісні «Sailing», «Baby Jane» і «Maggie May»[108]. 12 грудня співак вперше виступив на Королівській естрадному перфомансі в London Coliseum перед принцом Вельським та герцогинею Корнуольською, виконавши пісню Кета Стівенса «Father and Son» і хіт Бонні Тайлер «It's a Heartache». 22 грудня 2006 року Стюарт виступив у 8-му щорічному спецвипуску програми «Будинок для свят» на каналі CBS.

20 травня 2009 року Стюарт виконав «Maggie May» у фіналі 8-го сезону телепроєкту American Idol. 2 липня він дав свій єдиний виступ у Великій Британії того року у Гом-парку у Плімуті. 29 вересня вийшла збірка з чотирьох компакт-дисків, що містили 65 треків, під назвою Rod Stewart Sessions 1971—1998; вона складалася з раніше не виданих треків та їх уривків, записаних протягом більшої частини його кар'єри. Цього часу Стюарт також повідомив про плани щодо запису збірки каверів соул-класики, можливого ще одного альбому серії Great American Songbook, та альбому каверів в стилі кантрі[109].

17 жовтня 2009 Стюарт випустив студійний альбом Soulbook, що складався з каверів пісень у стилях соул та мотаун. 14 листопада того року співак взяв участь у британський телепрограмі каналу ITV (була показана 5 грудня), де виконав треки зі свого нового альбому та деякі свої старі хіти. 14 січня 2010 року лейбл Rhino Records випустив так званий «втрачений альбом» Стюарта Once in a Blue Moon, спочатку записаний ним 1992 року, який складався з десяти каверів, включаючи «Ruby Tuesday» гурту The Rolling Stones, «The Groom's Still Waiting at the Altar» Боба Ділана, «Stand Back» Стіві Нікс, а також «Tom Traubert's Blues» Тома Вейтса. 19 жовтня 2010 Стюарт випустив ще один альбом серії Great American Songbook, під назвою Fly Me to the Moon... The Great American Songbook Volume V на лейблі J Records.

2011—2015: Merry Christmas, Baby, Time і Another Country

2011 року Стюарт разом зі Стіві Нікс вирушив у їх спільний тур Heart & Soul. Тур почався 20 березня з концерту у Форт-Лодердейлі (Флорида), потім вони виступали на різних аренах Північної Америки, зокрема: у Нью-Йорку, Торонто, Лос-Анджелесі, Філадельфії, Чикаго, Детройті, Тампі та Монреалі[110].

В суботу 26 червня 2011 року Стюарт став хедлайнером недільного концерту на фестивалі Hard Rock Calling, що проходив в лондонському Гайд-парку[111]. Того ж часу Стюарт підписав дворічний контракт для використання Colosseum at Caesars Palace у Лас-Вегасі як своєї концертної резиданції, починаючи з 24 серпня 2011 року[112][113]. У резиденції він виконував як свої найкращі хіти, так і обрані треки зі свого майбутнього безіменного блюзового альбому[113].

7 червня 2012 року співак підписав угоду щодо запису із Universal Music Group[114]. 30 жовтня того ж року Стюарт випустив свій перший різдвяний альбом Merry Christmas, Baby на лейблі Verve Records (підрозділ Universal Music Group). Альбом, спродюсований Девідом Фостером, містив кілька дуетів, а також оригінальну пісню «Red-Suited Super Man» (написану Стюартом, Фостером та Емі Фостер)[115]. За даними IFPI Merry Christmas, Baby став сьомим найпродаванішим альбомом у світі 2012 року[116]. У жовтні того ж року вийшла автобіографія Стюарта під назвою «Род: автобіографія» (Rod: The Autobiography)[117].

У листопаді 2012 року Стюарт виконав пісню «Auld Lang Syne» зі свого різдвяного альбому та свій хіт «Sailing» у Альберт-холі в рамках Фестивалю пам'яті Королівського британського легіону, на якому була присутня королева Єлизавета II[118]. Пізніше того ж місяця Стюарт знову виступив у Альберт-холі перед королевою на 100-му Королівському естрадному перфомансі, співаючи «When You Wish on a Star»[119]. 26 листопада він випустив версію пісні «Let It Snow! Let It Snow! Let It Snow!», яка очолила чарт Billboard Adult Contemporary. Загалом пісня, у виконанні Стюарта, тричі очолювала чарт Adult Contemporary, востаннє 1993 року з композицією «Have I Told You Lately», що стало другою за тривалістю перервою в історії чарту, коли хіт «номер один» повторно з'являвся у рейтингу[120]. «Let It Snow! Let It Snow! Let It Snow!» очолювала чарт протягом п'яти тижнів, що стало найтривалішим перебуванням святкової пісні у рейтингу за його 51-річну історію[121]. 10 грудня 2012 року Стюарт став запрошеним гостем на канадському різдвяному телешоу Home for the Holidays за участю співака Майкла Бубле[122]. За даними компанії Nielsen Soundscan Canada 2012 року Стюарт став десятим найпродаванішим виконавцем в Канаді[123]. У лютому 2013 року Стюарта номінували на канадську премію «Джуно» у категорії «Найкращий міжнародний альбом року» за Merry Christmas, Baby[124].

У травні 2013 року Стюарт випустив рок-альбом Time, який складався з його власного оригінального матеріалу. Це ознаменувало повернення Стюарта до написання пісень після того, що він називав «двадцятирічним похмурим періодом»; співак сказав, що написання автобіографії спонукало його знову писати музику[28]. Time посів перше місце у чарті альбомів Великої Британії, встановивши новий британський рекорд за найдовшим розривом між виходами альбомів одного виконавця, які очолювали чарт[125]. Останнім «номером один» Стюарта у чарті була збірка Greatest Hits Volume 1 1979 року, а його останнім студійним альбомом, який очолив чарт, був A Night on the Town 1976 року[126].

У вересні 2013 року Стюарт вручив своєму другові Елтону Джону першу нагороду Brits Icon на спеціальному шоу в London Palladium, відзначивши «тривалий вплив» Джона на культуру Великої Британії. Стюарт пожартував, що Джон був «другим найкращим рок-співаком усіх часів» до того, як вони виступили дуетом на сцені[127].

23 жовтня 2015 року вийшов 29-й студійний альбом Стюарта Another Country. Відео до першого синглу альбому, «Love Is», було доступне на акаунті співака на Vevo[128].

2016—сучасність: продовження запису, Blood Red Roses і The Tears of Hercules

Стюарт записав вокал із Джо Волшем для альбому Френкі Міллера Frankie Miller's Double Take, що вийшов 30 вересня 2016 року[129]. Також цього часу співак записав кавер-версію пісні The Beatles, «Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band», який потрапив у 17-й епізод дитячого телесеріалу Beat Bugs, що дебютував 18 листопада 2016 року на Netflix[130]. У той же час Стюарт відповів у своєму інтерв'ю The Guardian на заяву Джона Леннона 1980 року про те, що його хіт «The Killing of Georgie (Part 1 and 2)» був плагіатом пісні останнього «Don't Let Me Down», заявивши: «Схоже на те, що так і є, […] У вдалій крадіжці немає нічого поганого!»[131][132][133].

28 вересня 2018 Стюарт випустив свій 30-й студійний альбом Blood Red Roses на лейблі Republic Records[134]. Також цього часу він в дуеті із валлійською співачкою Бонні Тайлер записав пісню «Battle of the Sexes» для її студійного альбому Between the Earth and the Stars, що вийшов 2019 року[135]. 22 листопада того року вийшов його альбом-збірка You're in My Heart: Rod Stewart with the Royal Philharmonic Orchestra, спродюсований Тревором Горном. Альбом містив вокальні треки з хітів «номер один» у Великій Британії «Sailing», «I Don't Want To Talk About It» та «The First Cut is the Deepest» з новими аранжуваннями у виконанні Королівського філармонічного оркестру. Також до альбому увійшли хіти 1971 року, що очолювали чарти Великої Британії та США, «Maggie May» та «Reasons to Believe».[136]. Реліз альбому збігся з найбільшим в кар'єрі Стюарта туром стадіонами Великої Британії, які проходили з листопада по грудень 2019 року. Тур став продовженням його успішних літніх стадіонних виступів. You're In My Heart також містив нові пісні «Stop Loving Her Today» і «It Takes Two» за участю Роббі Вільямса[137]. You're in My Heart очолював чарт Великої Британії протягом трьох тижнів, це був десятий альбом Стюарта, якому вдалося досягти такого результату. У листопаді 2021 року співак випустив свій 31-й студійний альбом The Tears of Hercules[138]. Стюарт став п'ятим британським виконавцем в історії чартів Великої Британії, 10 альбомів якого, або більше, очолювали чарт, та отримали золоту сертифікацію від BPI[139][140].

У червні 2022 року Стюарт виступив на концерті перед Букінгемським палацом Platinum Party at the Palace, присвяченого платиновому ювілею королеви Єлизавети II[141]. У листопаді того року Стюарт заявив, що йому пропонували виступити в Катарі за 1 мільйон доларів, але він відмовився від цієї пропозиції через порушення прав людини в цій країні[142]. 2023 року журнал Rolling Stone помістив Стюарта на 49-те місце у своєму списку «200 найкращих співаків усіх часів»[143]. У травні того року співак брав участь у концертах пам'яті Джефа Бека, що проходили в Королівському Альберт-холі, де він виступав разом з Ронні Вудом, Еріком Клептоном, Кірком Гемметом і Джонні Деппом[144].

Наприкінці 2023 року компанія Warner Music оголосила про вихід нового альбому Стюарта Swing Fever, записаного за участю Ритм-енд-блюзового оркестру Джулса Голланда, який вийшов 23 лютого 2024 року. 5 грудня 2023 року вийшов сингл до альбому «Almost Like Being in Love»[145].

У лютому 2024 року компанія Iconic Artists Group, що належить Ірвінгу Азоффу, придбала права на твори Стюарта за суму, близьку до 100 мільйонів доларів[146][147]. 2025 року Стюарт виступив на концерті «Легенди Гластонбері»[148]. У червні того року він скасував серію концертів у США через грип[149].

Особисте життя

У травні 2000 року у Стюарта діагностували рак щитоподібної залози, з приводу якого того ж місяця йому зробили операцію. Раніше повідомлялося, що він страждав на доброякісний вузол голосових зв'язок. Крім існування серйозної загрози здоров'ю, подальша операція призвела до ускладнень щодо голосу, через що йому довелося знову вчитися співати. Відтоді він активно займається збором коштів для благодійного фонду «Місто надії», який займається пошуком ліків від усіх форм раку, особливо тих, які вражають дітей. У вересні 2019 року Стюарт повідомив, що 2017 року у нього діагностували рак простати, який йому вдалося вилікувати.

Перед своїм поверненням до Великої Британії із США, Стюарт грав за свою команду LA Exiles, що складалася переважно з англійських емігрантів і кількох знаменитостей, включаючи Біллі Даффі з гурту The Cult, у старшій футбольній лізі міста Палос-Вердес, Каліфорнія.

Попри те, що його батько був уболівальником шотланського футбольного клубу «Гіберніан»[150], Стюарт вболіває за «Селтік», про що він згадував у пісні «You're in My Heart». Крім цього, він вболіває за збірну Шотландії та стежить за «Манчестер Юнайтед» як за своєю улюбленою англійською командою. Свою любов до «Селтіка» та «Манчестер Юнайтед» він пояснював у книзі Френка Ворралла Celtic United[151]. Але ще більш детальне пояснення цьому Стюарт дав у своїй книзі 2012 року («Род: Автобіографія», стор. 163—164), зазначаючи, що «у 1970-х роках я вболівав лише за „Манчестер Юнайтед“, але це було тому, що в той час у складі клубу було багато чудових шотландських гравців, зокрема Деніс Лоу… А коли я врешті-решт знайшов свою команду, то це був „Селтік“». Він вручав «Селтіку» трофей після того, як команда виграла фінал Кубка шотландської ліги 2015 року[152].

Стюарт захоплюється залізничним моделюванням. У його будинку в Лос-Анджелесі він розмістив модель залізниці в масштабі HO розміром 7,0 на 37,8 метрів, створену на зразок Нью-Йоркської центральної та Пенсільванської залізниць 1940-х років. Його модель, що отримала назву «Місто трьох річок» (Three Rivers City), була основною темою журналу Model Railroader за грудень 2007-го, грудень 2010-го, лютий 2014-го та червень 2017 років. У статті 2007 року Стюарт зазначив, що для нього потрапляння в журнал про залізничні моделі набагато важливіше, ніж поява у музичному журналі. Його залізнична модель складається з головної колії довжиною 270 м (з використанням гнучких рейок Code 70) та системи цифрового керування (DCC) виробництва Digitrax[153][154]. Крім цього, Стюарт має ще одну модель залізниці, але меншого розміру, у своєму будинку у Великій Британії, створеної на зразок головної залізниці Східного британського узбережжя. У примітці до статті в журналі Model Railroader за 2014 рік Стюарт підтвердив (стосовно анекдоту про те, як він випадково підмішав червоний матеріал для текстурування ландшафту до суміші для імітації «трави», яку він використовував навколо фундаментів будівель), що він є дальтоніком[155][156][157]. В інтерв'ю журналу Railway Modeller 2019 року він сказав, що це хобі «викликає залежність» у нього. Також Стюарт зізнався, що в минулому вживав кокаїн[158].

Стюарт колекціонує автомобілі і володіє одним з 400 спорткарів Ferrari Enzos. 1982 року у Стюарта викрали Porsche за 50 000 доларів, який він припаркував на бульварі Сансет в Лос-Анджелесі[159]. Згодом автомобіль було повернуто. У березні 2022 року Стюарт та інші власноруч засипали кілька вибоїн на сільській дорозі поблизу його резиденції в Ессексі, заявивши, що через це у машини швидкої допомоги лопнула шина, а його Ferrari не могло проїхати. Домінік Зарія, один із сусідів Стюарта, високо оцінив вчинок співака та зазначив, що на проїжджій частині утворилася «величезна тріщина», яка може становити небезпеку в темний час доби та під час дощу. У відповідь рада графства попередила, що про вибоїни слід повідомляти, а їх усуненням мають займатися фахівці, додавши, що мешканці, які самостійно проводять ремонтні роботи, «можуть потрапити під відповідальність у разі виникнення будь-яких негараздів або нещасних випадків»[160].

У вересні 2002 року сина Стюарта, Шона, засудили до трьох місяців тюремного ув'язнення за напад на чоловіка біля ресторану в Лос-Анджелесі. Шона також зобов'язали виплатити компенсацію, пройти курси зі стримування свого гніву, і вилікуватись від наркоманії та алкоголізму[161]. У січні 2020 року Стюарта та його 39-річного сина Шона заарештували, і співаку було пред'явлено звинувачення в умисному нападі після інциденту в одному з готелів Флориди[162]. Він мав постати перед судом 5 лютого. У жовтні 2020 року адвокат Стюарта, Гай Фронстін, повідомив судді Августу Бонавіті, що він зв'язувався з прокуратурою і що справа може не дійти до судового розгляду. 2021 року справу було закрито, після того як Стюарт та його син визнали себе винними у звичайному завданні побоїв в рамках угоди щодо добровільного зізнання, яка не передбачала тюремного ув'язнення, випробувального терміну та штрафу[163].

У липні 2007 року Род Стюарт був удостоєний звання Командора Ордена Британської імперії (CBE) за заслуги в галузі музики. Удостоєння відбувалося на церемонії вручення почестей в Букінгемському палаці, на якій Стюарт зазначив: «Це чудова подія. Ми — єдина країна у світі, яка вшановує простих людей»[164]. 2016 року його також посвятили в лицарі за «музичні та благодійні заслуги» на церемонії вручення почестей з нагоди Дня народження королеви[165].

Журнал Sunday Times у своєму списку найбагатших людей за 2021 рік оцінив стан Стюарта в 215 мільйонів фунтів, таким чином співак посів 12-те місце серед найбагатших представників британської музичної індустрії[166]. Стюарт живе зі своєю дружиною у маєтку Даррінгтон-гауз в Ессексі, вартістю 4,65 мільйонів фунтів, що входить до списку культурної спадщини II категорії[166]. У період свого перебування в Каліфорнії він був власником маєтку в стилі модерну Вейв-гауз, яке, за повідомленнями, стало прообразом Сіднейського оперного театру[167].

У лютому 2023 року стало відомо, що Стюарт оплатив денний обсяг МРТ-обстежень для пацієнтів лікарні імені принцеси Александри в Гарлоу, щоб допомогти скоротити черги на обстеження[168].

Політичні погляди

1970 року Стюарт висловив підтримку політику Консервативної партії Еноху Павеллу, який виступав проти імміграції, заявивши, що Велика Британія «перенаселена»[169]. У січні 2023 року Стюарт назвав себе «давнім прихильником торі», але закликав консервативний уряд Ріші Сунака піти у відставку і дати Лейбористській партії «шанс» спробувати себе на очолити уряд. Він назвав Brexit «величезною помилкою, яку ми усвідомлюємо занадто пізно», і сказав, що незалежність Шотландії буде «соромом»[170]. У червні 2025 року він висловив підтримку партії Reform UK та її лідеру Найджелу Фараджу, якого раніше критикував за його висловлювання про те, ніби Захід спровокував російське вторгнення в Україну 2022 року[171].

Стосунки та сім'я

У Стюарта восьмеро дітей від п'яти жінок. Стосовно своїх розлучень Стюарт одного разу казав: «Замість того, щоб знову одружуватися, я маю намір знайти жінку, яка мені не подобається, і просто віддати їй свій будинок»[172].

Тривалість стосунків Партнерка Діти Коментарі
1963–1964 Сюзанна Боффі[173] Сара Стрітер
(народилася 6 листопада 1963, Лондон)[174] 		Дочку Сару виховували її прийомні батьки Джеральд і Евелін Туброн.[175]
1965–1967 Дженні Райленс
1971–1975 Ді Гаррінгтон
1975–1977 Брітт Екленд 1981 року Екланд заявила, що вона розірвала стосунки зі Стюартом, тому що він їй зраджував.[176]
Перше одруження
1979–1984		 Алана Стюарт Кімберлі Алана Стюарт
(народилася 21 серпня 1979)		 21 серпня 2011 року дочка Кімберлі народила дочку від актора Бенісіо Дель Торо.[177][178]
Шон Родерік Стюарт
(народився 1 вересня 1980)
1983–1990 Келлі Емберг Рубі Стюарт
(народилася 17 червня 1987)
Друге одруження
1990–2006		 Рейчел Гантер Рені Сесілі Стюарт[179][180]
(народився 1 червня 1992)		 Стюарт і Гантер розійшлися 1999 року, розлучення оформили 2006 року. Син Ліам грав у юніорській хокейній команді Spokane Chiefs Західної хокейної ліги, а потім у елітній хокейній лізі за Coventry Blaze і Guildford Flames, а зараз грає у професійний хокей у складі команди «Milton Keynes Lightning» Національної британської ліги.[181][182]
Ліам Макалістер Стюарт
(народився 5 вересня 1994)
Третє одруження
2007–досі		 Пенні Ланкастер-Стюарт Елестер Воллес Стюарт[183] (народилася 27 листопада 2005, Лондон) Пара почала зустрічатися 1999 року, одруження відбулося в закритому середньовічному монастирі Ла Червара в Портофіно 16 червня 2007 року, а медовий місяць проходив на борту яхти «Lady Ann Magee», пришвартованої в італійському порту Портофіно.[184]
Ейден Патрік Стюарт
(народився 16 лютого 2011)[183][185]

Оцінка творчості

Музика Стюарта охоплює такі жанри як рок, фолк, соул і ритм-енд-блюз[186]. Він зарекомендував себе як один із найвпливовіших артистів в історії музики[186]. Стюарт вплинув на таких виконавців як: Рік Спрингфілд, Біллі Скваєр, Kiss, Джон Мелленкемп, Кріс Робінсон, Пет Бенатар, Мелісса Етерідж, Стівен Тайлер, Simply Red, Ленні Кравіц, Oasis, Пол Каррак, Пол Янг, Роббі Вільямс, Supergrass, The Black Crowes, The Georgia Satellites, Suede, The Replacements, Heart, Бонні Тайлер, Пол Стенлі, Робін Зандер, Глорія Естефан[187].

Стюарт входить до числа найпопулярніших виконавців усіх часів, чий загальний тираж проданих альбомів та синглів у всьому світі перевищує 120 мільйонів копій[188]. На його рахунку 11 альбомів, що очолили чарт Великої Британії (Official Charts Company), загалом 39 із них потрапили до Топ-10, а також 6 синглів, що очолили цей чарт, загалом 25 із них потрапили до Топ-10.[189]. У США 4 його альбоми очолили чарт Billboard 200 (загалом 17 із них потрапили до Топ-10)[190], а також 4 сингли очолили чарт Billboard Hot 100 (загалом 16 із них потрапили до Топ-10)[191]. 2008 року Billboard поставив Стюарта на 17 місце у своєму списку «100 найуспішніших виконавців всіх часів»[192]. Стюарт посів 59 у списку «100 найкращих співаків усіх часів» за версією журналу Rolling Stone[193] і 33 місце у списку за версією журналу Q[194]. 1994 року Стюарта ввели як сольного артиста до Зали слави рок-н-ролу в США, а 2006 року — до Зали слави британської музики. 2012 року його вруге ввели до Зали слави рок-н-ролу — вже як учасника гурту Faces.

Стюарт відомий своїм унікальним хрипким голосом з гарчащим тембром. Співак завоював прихильників в усьому світі, постійно намагаючись розвиватися, адаптуючи своє звучання до музичної моди різних десятилітть[195]. Його Вокальний діапазон складає від До малої октави до До шостої октави[196].

Творчість Стюарта отримує високі оцінки критиків. Журнал Rolling Stone давав 1980 року йому таку оцінку:

Рідко коли у співака буває такий повний та унікальний талант, як у Рода Стюарта; рідко хто так повністю зраджує свій талант. Колись найспівчутливіший персонаж у музиці, він став жовчною самопародією, що продає платівок більше, ніж будь-коли [...] автор, який пропонував глибокий ліризм і неймовірний самокритичний гумор, оповідач небилиць і щирий серцеїд, він володів неперевершеним відчуттям дрібних подробиць, навколо яких крутяться, руйнуються і перебудовуються життя [...], і голосом, щоб зробити ці подробиці незабутніми. [...] Його сольні альбоми] відрізнялися двома особливими якостями: теплотою, яка була спокутною, та скромністю, яка звільняла. Якщо хтось з рокерів і вибирав роль звичайної людини і відповідав їй, то це був Род Стюарт[36]

Джеймс Браун свого часу назвав співака «найкращим білим соул-виконавцем». The New York Times назвала його «найкращим співаком чоловічої статі у році, з палким, хрипким, жалібним тенором, який він може вимовляти зі справжньою музичністю»[197]. Американська журналістка Една Гандерсен описувала складову його пісень словами: «Мало хто з зірок втілювали кліше сексу, наркотиків і рок-н-ролу з таким запалом і гумором, як Род Стюарт», зазначаючи його музичну різноплановість «Хоча він ще не взявся за дез-метал чи оперу, Стюарт з легкістю та зухвалістю мандрує різноманітними жанрами. Опанувавши рок, поп, соул і фолк на початку своєї кар'єри, він спробував себе в диско, а 2019 року випустив симфонічний альбом You're in My Heart: Rod Stewart With the Royal Philharmonic Orchestra, а також випустив п'ять збірок Great American Songbook, які стали бестселерами»[197]. «Ніхто не пише пісні так, як Род Стюарт, — казав критик Грейл Маркус про альбом Never a Dull Moment 1972 року. — Мабуть, у його піснях більше ніжності, більше справжнього кохання, ніж у решті рок-н-рольної сцени разом узятої»[197]. Його двічі вносили до Зали слави рок-н-ролу — як сольного виконавця та як учасника гурту Faces. У грудні 1994 року його шоу в Ріо-де-Жанейро зібрало на пляжі Копакабана 3,5 мільйона шанувальників — найбільшу аудиторію безкоштовного рок-концерту в історії. За перші 24 години, коли MTV вийшов в ефір, канал показав 16 відеокліпів Стюарта. Він отримав численні міжнародні музичні нагороди, в тому числі «Греммі» за найкращий традиційний поп-альбом (його єдина перемога з 14 номінацій)[198][198][186].

Дискографія

Студійні альбоми

Тури

  • Foot Loose & Fancy Free Tour (1977)
  • Blondes 'Ave More Fun Tour (1978—1979)
  • Foolish Behaviour Tour (1980—1981)
  • Worth Leavin' Home For Tour (1981—1982)
  • Body Wishes Tour (1983)
  • Camouflage Tour (1984—1985)
  • Every Beat of My Heart Tour (1986)
  • Out of Order Tour (1988—1989)
  • Vagabond Heart Tour (1991—1992)
  • A Night to Remember Tour (1993—1994)
  • A Spanner in the Works Tour (1995—1996)
  • All Rod, All Night, All the Hits Tour (1998—1999)
  • Human Tour (2001)
  • Live in Concert Tour (2002)
  • From Maggie May to the Great American Songbook Tour (2004)
  • Tour (2005)
  • Rockin' in the Round Tour (2007)
  • Rocks His Greatest Hits Tour (2008—2009)
  • One Rockin' Night Tour (2009)
  • Soulbook Tour (2010)
  • Heart & Soul Tour (2011—2012) (зі Стіві Нікс)
  • Live the Life Tour (2013)
  • The Voice, The Guitar, The Songs Tour (2014) (з гуртом «Santana»)
  • The Hits Tour (2014—2015)
  • Hits Tour 2015 (2015)
  • Hits Tour 2016 (2016)
  • From Gasoline Alley to Another Country: Hits 2016 (2016)
  • Summer Tour 2017 (з Сінді Лопер)
  • Summer Tour 2018 (з Сінді Лопер)
  • Blood Red Roses Tour (2019)
  • Rod Stewart The Hits 2020 (2020)
  • Rod Stewart The Hits (2021—)

Концертні резиденції

  • Rod Stewart: The Hits (2011—)

Коментарі

  1. ↑ Демозаписи вийшли пізніше, 1976 року, всупереч бажанню Стюарта.[43]
  2. ↑ Ці записи були випущені 1971 року в рамках серії Гомельскі Rock Generation, випущеної лейблом BYG Records; з того часу цей матеріал, записаний у низькій якості, неодноразово перевидавався під назвою Rod Stewart and Steampacket.[48][50]

Примітки

  1. ↑ 1939 England and Wales Register
  2. ↑ а б в Nelson and Bangs, Rod Stewart, p. 53.
  3. ↑ Family tree of Rod STEWART en.geneastar.org Процитовано 12 квітня 2026
  4. ↑ а б Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 2–3.
  5. ↑ а б Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, p. 7.
  6. ↑ Rees, Dafydd; Crampton, Luke (1996). Q Encyclopedia of Rock Stars. Dorling Kindersley. ISBN 0-7513-0393-3.
  7. ↑ а б в Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 9–10.
  8. ↑ а б в г Nelson and Bangs, Rod Stewart, p. 54.
  9. ↑ а б в Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 4–5.
  10. ↑ а б Moritz (ed.), Current Year Biography 1979, p. 374.
  11. ↑ а б Crandall, Bill (19 травня 2004). Football and Fancy Free. Rolling Stone. Архів оригіналу за 15 березня 2009. Процитовано 4 травня 2009.
  12. ↑ а б Scaggs, Austin (7 жовтня 2003). As Time Goes By: Rod Stewart. Rolling Stone. Архів оригіналу за 10 вересня 2009. Процитовано 9 квітня 2026.
  13. ↑ а б в г д Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, pp. 4–5.
  14. ↑ а б в Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 10–11.
  15. ↑ Stewart, Rod: The Autobiography, pp. 16–19.
  16. ↑ Brentford FC: History. Brentford F.C. Архів оригіналу за 17 грудня 2008. Процитовано 4 травня 2009.
  17. ↑ а б Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 12–13.
  18. ↑ а б в г д Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 14–16, 20.
  19. ↑ а б в г д е ж Moritz (ed.), Current Year Biography 1979, p. 375.
  20. ↑ Nelson and Bangs, Rod Stewart, p. 57.
  21. ↑ а б Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 17–19.
  22. ↑ а б в Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 24–28.
  23. ↑ а б в Nelson and Bangs, Rod Stewart, p. 58.
  24. ↑ а б Enduring career of Rod the Mod. BBC News. 29 жовтня 2004.
  25. ↑ Pareles, Jon; Romanowski, Patricia (1983). The Rolling Stone Encyclopedia of Rock & Roll. Rolling Stone Press/Summit Books. с. 530. ISBN 0-671-43457-8.
  26. ↑ Hinman, The Kinks — All Day and All of the Night, p. 9.
  27. ↑ Thomas M. Kitts (13 грудня 2008). Ray Davies: Not Like Everybody Else. Routledge. с. 21. ISBN 9781135867959.
  28. ↑ а б Rod Stewart joins Shaun Keaveny. BBC Radio 6 Music. 28 березня 2013. Dark period quote at 2:01, autobiography effect at 4:17, Ray Davies quartet quotes at 11:40.
  29. ↑ а б в Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 21–23.
  30. ↑ Stewart, Rod: The Autobiography, p. 33.
  31. ↑ Wooldridge, Rock 'n' Roll London, p. 109.
  32. ↑ а б в Birch, Will (Травень 1995). Rod Stewart — The Graveyard Shift. Mojo. Архів оригіналу за 15 травня 2009. Процитовано 1 червня 2026.
  33. ↑ а б в Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, p. 7.
  34. ↑ а б Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 29–32.
  35. ↑ а б в г д е Herbst, Peter (1989). The Rolling Stone Interviews: 1967–1980 (вид. reissued). Macmillan Publishing. с. 118—26. ISBN 0-312-03486-5.
  36. ↑ а б в г Marcus, "Rod Stewart", in Rolling Stone Illustrated History of Rock & Roll, p. 377.
  37. ↑ а б в г Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, pp. 33–39.
  38. ↑ Wooldridge, Rock 'n' Roll London, pp. 65–66.
  39. ↑ Long John Baldry and Rod Stewart at the Galaxy Club razrazzle.wordpress.com Процитовано 7 квітня 2026
  40. ↑ а б Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, p. 8.
  41. ↑ Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, p. 9.
  42. ↑ а б Nelson and Bangs, Rod Stewart, p. 59.
  43. ↑ а б в г д Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, pp. 10–12.
  44. ↑ Tremlett, The Rod Stewart Story, as quoted extensively in Nelson and Bangs, Rod Stewart, pp. 60–61.
  45. ↑ Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, p. 13.
  46. ↑ Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, p. 41.
  47. ↑ Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, p. 14.
  48. ↑ а б в г д е ж и к Nelson and Bangs, Rod Stewart, p. 61.
  49. ↑ Pidgeon, Rod Stewart and the Changing Faces, as quoted in Nelson and Bangs, Rod Stewart, p. 61.
  50. ↑ а б Unterberger, Richie. The Steampacket: Biography. AllMusic. Процитовано 13 лютого 2010.
  51. ↑ а б в г д е ж Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, pp. 15–17.
  52. ↑ Ewbank and Hildred, Rod Stewart: The New Biography, p. 56.
  53. ↑ а б Carson, Jeff Beck, pp. 71–72.
  54. ↑ а б в г д е ж и к л м Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, pp. 18–21.
  55. ↑ а б Carson, Jeff Beck, pp. 75, 78, 83–86.
  56. ↑ а б Shelton, Robert (15 червня 1968). Jeff Beck Group Cheered in Debut (fee required). The New York Times. с. 38.
  57. ↑ а б Carson, Jeff Beck, pp. 81–82.
  58. ↑ а б Eder, Bruce. Truth: Review. AllMusic. Процитовано 14 лютого 2010.
  59. ↑ Carson, Jeff Beck, p. 89.
  60. ↑ а б в г д Gray, Rod Stewart: The Visual Documentary, p. 22.
  61. ↑ Ruhlmann, William. Beck-Ola: Review. AllMusic. Процитовано 14 лютого 2010.
  62. ↑ The New Rolling Stone Record Guide, p. 34.
  63. ↑ Nelson and Bangs, Rod Stewart, pp. 74, 76.
  64. ↑ Nelson and Bangs, Rod Stewart, pp. 96–97, 100.
  65. ↑ Jon Pareles (1997). Ronnie Lane, the Founder Of Small Faces, a British Band. NY Times Archive.
  66. ↑ а б в г д Rod Stewart starlingdb.org Процитовано 3 лютого 2026
  67. ↑ JohnQ (1 жовтня 2010). Rod Stewart Album by Umvd Special Markets, Rod Stewart – 731455805826 – CD – Barnes & Noble. Barnes & Noble.
  68. ↑ [https://crypticrock.com/faces-early-steps-archival-album-review/ Faces — Early Steps (Archival Album Review) ] crypticrock.com Процитовано 3 лютого 2026
  69. ↑ Marcus, Greil. The Rolling Stone Illustrated History of Rock and Roll. Second edition; Jim Miller, editor. New York: Random House, 1980, ISBN 0-394-51322-3, p. 379.
  70. ↑ every picture tells a story - Record Collector Magazine (англ.). Процитовано 3 травня 2025.
  71. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Rod Stewart Album & Song Chart History Billboard. Процитовано 31 січня 2026
  72. ↑ а б в Roberts, David (2006). British Hit Singles & Albums. London: Guinness World Records Limited
  73. ↑ The Sex Pistols' Steve Jones: 'I lost everything, hit bottom, and had to work my way back up.'. Gibson.com. Архів оригіналу за 24 березня 2012. Процитовано 6 лютого 2026.
  74. ↑ а б в Rod Stewart: The Rock and Roll Hall of Fame and Museum. Rockhall.com. Процитовано 5 грудня 2023.
  75. ↑ McLagan, Ian, All The Rage (2011), p. 206.
  76. ↑ а б Zentgraf, Nico. Woodworks 1957–1975. Процитовано 14 червня 2008.
  77. ↑ McPherson, Ian. The Rolling Stones Chronicle: 1975. Процитовано 14 червня 2008.
  78. ↑ а б All This and World War II. AllMusic. Процитовано 4 грудня 2023.
  79. ↑ Recording Industry Association of America. Recording Industry Association of America.(RIAA)® riaa.com Процитовано 3 грудня 2023
  80. ↑ Mason, Stewart. Da Ya Think I'm Sexy?. AllMusic.
  81. ↑ Rolling Stone (11 грудня 2003). 500 Greatest Songs of All Time. Rolling Stone. Процитовано 4 грудня 2023.
  82. ↑ GQ Icon: Rod Stewart gq-magazine.co.uk Процитовано 4 грудня 2023
  83. ↑ Pop luminaries gather at the U.N. for the Music for UNICEF concert history.com Процитовано 3 грудня 2023
  84. ↑ 1981 – Rod Stewart's concert at the Los Angeles Forum is beamed. thisdayinrock.com. Архів оригіналу за 17 жовтня 2017. Процитовано 4 грудня 2023.
  85. ↑ Elton John South Africa tour jogs memories of Sun City gigs. The Nation. 11 січня 2008. Архів оригіналу за 19 грудня 2013. Процитовано 6 серпня 2019.
  86. ↑ «Body Wishes» rollingstone.com Процитовано 4 грудня 2023
  87. ↑ Rolling Stone review of «Every Beat of My Heart», mistaken for «The Rod Stewart Album» rollingstone.com Процитовано 5 грудня 2023
  88. ↑ Hundreds of thousands turn out for Rock in Rio festival. france24.com. 4 грудня 2023. Процитовано 17 червня 2017.
  89. ↑ Grammy Awards: Best Rock Vocal Performance – Male. Rock on the Net. Процитовано 7 серпня 2026.
  90. ↑ а б Average setlist for tour: Out of Order Tour setlist.fm Процитовано 4 грудня 2023
  91. ↑ Don McLeese (16 травня 1991). Vagabond Heart | Album Reviews. Rolling Stone. Процитовано 7 серпня 2026.
  92. ↑ а б Brit Awards 1993. Brit Awards. Архів оригіналу за 30 червня 2012. Процитовано 7 серпня 2026.
  93. ↑ Young, Kevin (23 грудня 2006). Stewart goes beneath the covers. BBC News. Процитовано 6 грудня 2023.
  94. ↑ «British album certifications — Rod Stewart — A Spanner in the Works» bpi.co.uk Процитовано 6 грудня 2023
  95. ↑ «American album certifications — Rod Stewart — A Spanner in the Works» riaa.com Процитовано 6 грудня 2023
  96. ↑ British album certifications – Human (Англійська) . Британська асоціація виробників фонограм (BPI). Процитовано 6 грудня 2023.
  97. ↑ «British album certifications — Rod Stewart — The Story So Far» [Архівовано 2021-02-05 у Wayback Machine.]. British Phonographic Industry. Select albums in the Format field. Select Platinum in the Certification field. Type The Story So Far in the «Search BPI Awards» field and then press Enter. bpi.co.uk Процитовано 6 грудня 2023
  98. ↑ Partying at the palace. BBC News. 4 червня 2002. Процитовано 31 січня 2026.
  99. ↑ Taylor, Matthew (30 грудня 2006). Five decades of rocking and 62 hits. The Guardian. London, UK. Процитовано 31 січня 2026.
  100. ↑ Rod Stewart's Set of Standards. NPR. 23 листопада 2002. Процитовано 31 січня 2026.
  101. ↑ а б Adult Contemporary Charts. Billboard. 17 червня 2016. Процитовано 31 січня 2026
  102. ↑ We Will Rock You The Musical by Queen and Ben Elton: The Official Book. pp. 10–27
  103. ↑ Bird, Alan (8 червня 2016). Tonight's The Night. Архів оригіналу за 2 листопада 2017. Процитовано 31 січня 2026.
  104. ↑ Past Winners Search. Grammy.com. The Recording Academy. Процитовано 31 січня 2026.
  105. ↑ Led Zeppelin make UK Hall of Fame. BBC. Процитовано 31 січня 2026.
  106. ↑ What is the Concert for Diana?. BBC. 13 серпня 2015.
  107. ↑ Diana concert a 'perfect tribute' BBC News. Процитовано 31 січня 2026
  108. ↑ Old and new stars celebrate Diana. BBC. Процитовано 31 січня 2026.
  109. ↑ Rod Stewart living the good life. The Vancouver Sun. Архів оригіналу за 11 серпня 2009. Процитовано 31 січня 2026.
  110. ↑ Rod Stewart & Stevie Nicks Announce The Heart & Soul 2011 North American Tour. Архів оригіналу за 9 липня 2012. Процитовано 31 січня 2026
  111. ↑ Hard Rock Calling. Glamourmagazine.co.uk. Архів оригіналу за 23 серпня 2014. Процитовано 31 січня 2026.
  112. ↑ Rod Stewart Announces Two-Year Las Vegas Residency. Rolling Stone. 10 травня 2011. Процитовано 31 січня 2026.
  113. ↑ а б Rod Stewart To Begin Two-Year Las Vegas Residency in August. Billboard. 10 травня 2011. Процитовано 31 січня 2026.
  114. ↑ Rod Stewart signs recording agreement with UMG. UMG. Процитовано 31 січня 2026.
  115. ↑ Rod Stewart to release Christmas album. Процитовано 31 січня 2026.
  116. ↑ Best Sellers. IFPI. Архів оригіналу за 7 січня 2018. Процитовано 31 січня 2026.
  117. ↑ Random House announces global release of Rod Stewart's autobiography. Процитовано 31 січня 2026.
  118. ↑ Festival of Remembrance 2012. Архів оригіналу за 15 жовтня 2012. Процитовано 31 січня 2026.
  119. ↑ Press releases. Itv.com. Архів оригіналу за 1 грудня 2012. Процитовано 31 січня 2026.
  120. ↑ Trust, Gary (26 листопада 2012). Rod Stewart Scores First AC No. 1 Since 1993 With 'Let It Snow, Let It Snow, Let It Snow'. Billboard. Процитовано 31 січня 2026.
  121. ↑ Trust, Gary. Chart Moves: 2012's Twelve Hot 100 No. 1s; Taylor Swift Back in Country Airplay Top 10; Dropkick Murphys Xmas Song Charts. Billboard. Архів оригіналу за 19 лютого 2013. Процитовано 31 січня 2026.
  122. ↑ Michael Buble Welcomes Rod Stewart, Carly Rae Jepsen & Blake Shelton to Christmas Special. ABC News Radio online. Архів оригіналу за 1 серпня 2013. Процитовано 31 січня 2026.
  123. ↑ Bliss, Karen. Adele, Gotye Top SoundScan Year-End Charts in Canada. Billboard. Архів оригіналу за 19 лютого 2013. Процитовано 31 січня 2026.
  124. ↑ 2013 Juno Award Nominees. CARAS. Архів оригіналу за 21 лютого 2013. Процитовано 31 січня 2026.
  125. ↑ Rod Stewart enjoys first Number 1 album in nearly 40 years!. Officialcharts.com (англ.). Процитовано 7 березня 2019.
  126. ↑ Kreisler, Lauren. Rod Stewart enjoys first Number 1 album in nearly 40 years!. Official Charts Company. Процитовано 19 травня 2013.
  127. ↑ Sir Elton John wins first Brits Icon award. BBC News. 2 вересня 2013. Процитовано 18 вересня 2013.
  128. ↑ Rod Stewart official website. Процитовано 7 листопада 2015.
  129. ↑ Dingwall, John (21 серпня 2016). Music greats unite to help stricken singer Frankie Miller storm charts with lost album. Daily Record. Процитовано 24 травня 2026.
  130. ↑ Rod Stewart, Jennifer Hudson & More Added to 'Beat Bugs' Beatles Kids Series. Billboard. Процитовано 24 травня 2026.
  131. ↑ Schaal, Eric (21 жовтня 2019). The Beatles Song John Lennon Accused Rod Stewart of Plagiarizing. Архів оригіналу за 4 січня 2020. Процитовано 24 травня 2026.
  132. ↑ Desborough, Jenny (6 листопада 2020). John Lennon and Rod Stewart feud: What happened between Beatles star and Sir Rod?. Архів оригіналу за 4 листопада 2020. Процитовано 24 травня 2026.
  133. ↑ Pezzella, Claudio (13 квітня 2020). Beatles: quella volta che John Lennon accusò Rod Stewart di plagio [Beatles: when John Lennon charged Rod Stewart of plagiarism] (Italian) . Архів оригіналу за 18 липня 2021.
  134. ↑ Blistein, Jon (19 липня 2018). Hear Rod Stewart Preview New Album With Stirring 'Didn't I'. Rolling Stone. Процитовано 24 травня 2026.
  135. ↑ Sandford, Elis (10 листопада 2018). Bonnie Tyler speaks out ahead of very first Coventry gig. Coventry Telegraph. Процитовано 24 травня 2026.
  136. ↑ Rod Stewart | full Official Chart History | Official Charts Company. Officialcharts.com. 4 вересня 1971. Процитовано 24 травня 2026.
  137. ↑ Rod Stewart Preps New Orchestral LP 'You're in My Heart. Rolling Stone. Процитовано 24 травня 2026.
  138. ↑ Sir Rod Stewart album news! 'The Tears of Hercules' MarkMeets (амер.). 16 вересня 2021. Процитовано 24 травня 2026.
  139. ↑ Rod Stewart sees off Stormzy and Harry Styles to score Christmas Number 1 album. Officialcharts.com (англ.). Процитовано 24 травня 2026.
  140. ↑ Rod Stewart claims tenth Number 1 album. Officialcharts.com (англ.). Процитовано 24 травня 2026.
  141. ↑ Frost, Caroline (4 червня 2022). Platinum Jubilee: Diana Ross, Lin-Manuel Miranda, Alicia Keys, Nile Rodgers Join UK Stars For Party At The Palace. Deadline. Процитовано 24 травня 2026.
  142. ↑ Dua Lipa: Singer denies she is performing at Qatar World Cup. BBC News. 14 листопада 2022. Процитовано 24 травня 2026.
  143. ↑ The 200 Greatest Singers of All Time. Rolling Stone (амер.). 1 січня 2023. Процитовано 24 травня 2026.
  144. ↑ Eric Clapton Leads Jeff Beck Tribute Concerts in London. Ultimate Classic Rock. Процитовано 24 травня 2026.
  145. ↑ 'In music, there aren't any rules': Rod Stewart & Jools Holland unveil Swing Fever.
  146. ↑ Geraghty, Hollie (16 лютого 2024). Rod Stewart sells back catalogue for near $100million. NME (брит.). Процитовано 24 травня 2026.
  147. ↑ Rod Stewart Reportedly Sells Rights to His Song Catalog for Nearly $100 Million. Peoplemag (англ.). Процитовано 24 травня 2026.
  148. ↑ Savage, Mark (26 листопада 2024). Rod Stewart to play Glastonbury's legends slot. BBC News. Процитовано 24 травня 2026.
  149. ↑ Rod Stewart cancels US gigs ahead of Glastonbury legends slot. BBC News. 7 червня 2025.
  150. ↑ Rod Stewart.Loose Women. YouTube. 5 листопада 2012. Архів оригіналу за 2 грудня 2024. Процитовано 1 червня 2026.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  151. ↑ Worrall, Frank (2008). «Celtic United». Mainstream Publishing, 2008
  152. ↑ Wilson, Richard (14 березня 2015). Dundee Utd 0–2 Celtic. BBC Sport. Процитовано 1 червня 2026.
  153. ↑ Reynolds, Nigel (24 жовтня 2007). Rod Stewart is a model railway enthusiast. The Daily Telegraph. London, UK. Архів оригіналу за 10 січня 2022. Процитовано 1 червня 2026.
  154. ↑ Swanson, Carl (Лютий 2014). Rod Stewart Reaches a Milestone. Model Railroader. Waukesha, WI, US: Kalmbach Publishing: 52—59.
  155. ↑ Swanson (Лютий 2014). Rod Stewart sidebar. Model Railroader: 56.
  156. ↑ Smallwood, Karl (13 квітня 2016). How Rod Stewart Accidentally Revealed he was Color-Blind. factfiend.com. Архів оригіналу за 16 червня 2024. Процитовано 2 червня 2026.
  157. ↑ Singer Rod Stewart is colour blind. skynews.com.au. Архів оригіналу за 1 серпня 2015.
  158. ↑ Dean, Jonathan (8 травня 2022). Rod Stewart: pint-puller, HRT campaigner, pothole-filler. The Times (англ.).
  159. ↑ About Rod. Rodstewartfanclub.com. Процитовано 1 червня 2026.
  160. ↑ Gair, Kieran (14 березня 2022). Rod Stewart fills in potholes to stop his Ferrari getting stuck. The Times (англ.).
  161. ↑ Poole, Oliver (14 вересня 2002). Rod Stewart's son given jail sentence for kicking stranger. The Daily Telegraph. London. Архів оригіналу за 10 січня 2022. Процитовано 1 червня 2026.
  162. ↑ Thorpe, Vanessa (4 січня 2020). Rod Stewart charged over alleged altercation at Florida resort. The Guardian. Процитовано 1 червня 2026.
  163. ↑ Rock Icon Sir Rod Stewart, Son Resolve Florida Hotel Assault Case. CBS. 17 вересня 2021.
  164. ↑ Stewart rocks up to collect CBE. BBC News. Процитовано 1 червня 2026.
  165. ↑ The London Gazette (Supplement). 11 June 2016. p. B2.
  166. ↑ а б Sir Rod Stewart net worth — Sunday Times Rich List 2021. The Times. 21 травня 2021. Процитовано 1 червня 2026.
  167. ↑ Burke, Kelly (3 вересня 2024). California home thought to have inspired Sydney Opera House sells for US$20m less than asking price. The Guardian. Процитовано 25 березня 2025.
  168. ↑ Rod Stewart pays for scans at NHS hospital to cut waiting lists. BBC News (брит.). 24 лютого 2023. Процитовано 1 червня 2026.
  169. ↑ Rod the Mod. International Times (94): 17. 17–31 грудня 1970.
  170. ↑ Rod Stewart: Tories should stand down and give Labour a go. BBC News. 27 січня 2023. Процитовано 29 червня 2025.
  171. ↑ Evans, Greg (27 червня 2025). Rod Stewart tells people to 'give Farage a chance'. The Independent (англ.). Процитовано 28 червня 2025.
  172. ↑ Smithies, Grant (28 жовтня 2007). Rod Stewart. Sunday Star Times. Архів оригіналу за 13 травня 2012. Процитовано 1 червня 2026.
  173. ↑ Gannon, Louise. «Rod Stewart: I burst into tears when Penny said she was pregnant» [Архівовано 2021-04-16 у Wayback Machine.], Daily Mirror (London), 1 November 2010.
  174. ↑ Rod Stewart Reunites with His Oldest Child. ABC News (англ.). Процитовано 6 жовтня 2020.
  175. ↑ Rod Stewart fathers eighth child. BBC News. Процитовано 28 вересня 2014.
  176. ↑ 'True Britt' is Ekland tell-all. The Gadsden Times. 29 травня 1981. Процитовано 26 листопада 2019.
  177. ↑ Garvey, Marianne (19 вересня 2011). Benicio Del Toro & Kim Stewart Newborn's Future Secured. E! News. Процитовано 19 вересня 2011.
  178. ↑ Kimberly Stewart Gives Birth to Baby Girl!. Us Weekly. 21 серпня 2011. Процитовано 21 серпня 2011.
  179. ↑ Rachel Hunter and Rod Stewart's daughter Renee on rejecting fame. Stuff (англ.). 7 травня 2019. Процитовано 30 квітня 2020.
  180. ↑ Rod Stewart Has One Big Family — Meet the Legendary Singer's 8 Kids. Closer Weekly (амер.). 4 січня 2020. Архів оригіналу за 6 грудня 2020. Процитовано 30 квітня 2020.
  181. ↑ Anderson, Craig (5 жовтня 2011). Young players key for Scottish ice hockey. BBC Sport. Процитовано 5 жовтня 2011.
  182. ↑ Liam Stewart hockey stats. Internet Hockey Database. Процитовано 11 листопада 2019.
  183. ↑ а б Rod Stewart rings in the New Year with wife Penny Lancaster and six of his children. www.msn.com. Процитовано 30 квітня 2020.
  184. ↑ Sansoni, Silvia. Rod Stewart Marries Penny Lancaster in Italy – Weddings, Rod Stewart. People. Процитовано 6 травня 2013.
  185. ↑ It's a Boy for Rod Stewart. People. Процитовано 28 вересня 2014.
  186. ↑ а б в About Rod Stewart ifema.es Процитовано 23 листопада 2023
  187. ↑ Rod Stewart inflooenz.com Процитовано 24 листопада 2023
  188. ↑ Beech, Mark. Rod Stewart's Christmas Chart Topper Offers Music Business Lessons For 50-Year Career Survival. Forbes. Процитовано 7 серпня 2026.
  189. ↑ Official Charts — Who is Rod Stewart? officialcharts.com Процитовано 7 серпня 2026
  190. ↑ Billboard 200 — Rod Stewart billboard.com Процитовано 7 серпня 2026
  191. ↑ Billboard Hot 100 — Rod Stewart billboard.com Процитовано 7 серпня 2026
  192. ↑ Billboard Hot 100 Chart 50th Anniversary. Billboard. Архів оригіналу за 29 вересня 2010. Процитовано 7 серпня 2026.
  193. ↑ 100 Greatest Singers of All Time (2008) rollingstone.com Процитовано 7 серпня 2026
  194. ↑ The Music That Changed The World Q Magazine – 3 Special Editions Jan, Feb, March 2004. Rocklistmusic.co.uk. Архів оригіналу за 24 лютого 2006. Процитовано 7 серпня 2026.
  195. ↑ Rod Stewart: The Signature Voice play.google.com Процитовано 23 листопада 2023
  196. ↑ Vocal Range Test tonegym.co Процитовано 23 листопада 2023
  197. ↑ а б в He Wears It Well: 10 Reasons Why Rod Stewart Is a Forever Rock Star aarp.org Процитовано 24 листопада 2023
  198. ↑ а б Rod Stewart walkoffame.com Процитовано 23 листопада 2023

Бібліографія

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).