Рауль Леві

Рауль Леві
Народився	14 квітня 1922 Антверпен, Бельгія
Помер	31 грудня 1966 (44 роки) Сен-Тропе, Франція
Громадянство	Бельгія
Діяльність	кінорежисер, сценарист, кінопродюсер, актор
Роки діяльності	1945 — 1966
IMDb	ID nm0529733

Рауль Леві (14 квітня 1922 — 31 грудня 1966) — французький кінопродюсер, сценарист і режисер бельгійського походження, який найбільше відомий серією фільмів, знятих ним за участю Бріжіт Бардо^[1].

Рауль Леві походив із родини єврейських іммігрантів із Латвії та Росії. Він виріс в Антверпені, де закінчив навчання в бізнес-школі. У 1940 році він залишив Бельгію і через Париж виїхав до Лісабона. Там він деякий час працював на свого дядька, який представляв компанію General Motors. Наступного року на борту рибальського траулера Леві вирушив до Англії, де вступив до лав Королівських військово-повітряних сил (RAF). У період з серпня 1943 року і до кінця війни він здійснив кілька бомбардувальних місій над територією Франції та Німеччини.

У 1945 році Леві переїхав до Мехіко до свого двоюрідного брата Жака Гельмана, який керував компанією з виробництва та дистрибуції фільмів, пов'язаною з Pathé та Columbia. Через два роки Рауль Леві заснував свою першу власну компанію — Trans-Mondial Films, яка займалася дистрибуцією мексиканських фільмів у Франції та французьких — у Мексиці. Згодом він об'єднався з Жоржем Кравенном для представлення інтересів американського продюсера Едварда Смолла. Завдяки цьому він зав'язав тісні знайомства з американськими акторами, які приїжджали до Парижа для промоції своїх стрічок.

У 1950 році його запросили як делегованого продюсера на фільм Ерве Бромберже «Юридична спроба» (Identité judiciaire), де головні ролі зіграли Раймон Суплекс, Марта Маркадьє та Дора Долл. Наступного року картину відібрали до програми Каннського кінофестивалю. На тлі цього успіху Рауль Леві заснував компанію Iéna Productions і почав підписуватися як Рауль Ж. Леві, а також розпочав співпрацю з агентом Аленом Бернгеймом. У 1953 році він виступив виконавчим продюсером фільму Іва Аллегре «Гордії» (Les Orgueilleux), зйомки якого проходили в Мексиці за участю Жерара Філіпа та Мішель Морган. Згодом він спробував зробити міжнародну зірку з Марини Владі, спродюсувавши з нею два фільми: «Чаклунка» (La Sorcière) Андре Мішеля та «Пробачте наші образи» (Pardonnez nos offenses) — режисерський дебют Робера Оссейна.

У 1956 році Рауль Леві здобув справжню славу, спродюсувавши спільно з Реєм Вентурою дебютний фільм свого друга Роже Вадіма (на той час журналіста журналу Paris-Match), у якому той зняв свою молоду дружину Бріжіт Бардо. Леві вдалося закрити бюджет картини за підтримки студії Columbia лише завдяки тому, що в останній момент він вписав у сценарій другорядну роль забудовника спеціально під зіркового Курда Юрґенса.

Фільм «І Бог створив жінку» (Et Dieu… créa la femme) здобув шалений міжнародний успіх і перетворив Бріжит Бардо на головний секс-символ 1950-х та 1960-х років. Це дало потужний поштовх кар'єрі Роже Вадіма, а Рауль Леві підписав контракт на шість фільмів із Columbia. Слідом він випустив стрічку Вадіма «Хто знає...» (Sait-on jamais ?) за участю Франсуази Арнуль та Робера Оссейна, а потім — «Ювеліри місячного світла» (Les Bijoutiers du clair de lune) з Бардо та Вадімом. Анонсувалося багато масштабних проєктів, але мало які з них дійшли до реалізації. Зокрема, Леві намагався переконати Френка Сінатру знятися разом із Бріжит Бардо у фільмі «Париж уночі» (Paris by night) за сценарієм Вадіма та Гаррі Курніца, проте Бріжіт відмовилася від зйомок у фільмі через характер Сінатри.

У 1958 році Леві викупив права на роман Жоржа Сіменона «У разі нещастя» (En cas de malheur), який мріяли роздобути інші продюсери. Режисером виступив Клод Отан-Лара, а партнером Бардо на майданчику став Жан Габен. Після цього Леві спродюсував для «Б.Б.» ще два суперхіти: комедію про Рух Опору режисера Крістіан-Жака «Бабетта йде на війну» (Babette s'en va-t-en guerre) та культову драму Анрі-Жоржа Клузо «Істина» (La Vérité). Усі чотири фільми з Бардо мали колосальний успіх у прокаті.

Наступні два проєкти принесли Раулю Леві значно менше успіху. Він не міг змиритися з тим, що весь успіх фільму «У разі нещастя» приписали режисеру Отан-Лара, тому вступив із ним у жорсткий конфлікт на зйомках стрічки «Регати Сан-Франциско» (Les Régates de San Francisco), яка мала запустити кар'єру Даніель Гобер. Продюсер самовільно нав'язував акторів, перемонтовував звукову доріжку та вирізав сцени. У підсумку Отан-Лара взагалі відмовився вважати себе автором цього фільму^[2].

До безтями закохавшись у Жанну Моро, Леві погодився спродюсувати складну картину «7 днів, 7 ночей» (Moderato cantabile) за романом Маргеріт Дюрас, де в парі з Моро зіграв Жан-Поль Бельмондо. Випущені у 1960 році, ці два важкі для сприйняття фільми розчарували як критиків, так і публіку.

Проте Леві це не зупинило. Він викупив права на книгу ірландського журналіста Корнеліуса Раяна про висадку в Нормандії — «Найдовший день» (Le Jour le plus long). Він розпочав масштабну підготовку, анонсував зйомки на Корсиці за участю п'ятдесяти світових зірок та заручився підтримкою армії. Однак американські продюсери відмовили у фінансуванні, оскільки хотіли бачити суто голлівудське виробництво. У підсумку Леві змушений був поступитися правами Деррілу Ф. Зануку. 16 червня 1961 року Жанна Моро оголосила, що йде від нього. Того ж дня його цивільна дружина Люсьєн Гочкісс, мати їхнього сина Дені, виставила продюсера за двері. Перебуваючи у глибокій депресії, Леві вчинив спробу самогубства, наковтавшись барбітуратів та порізавши собі вени.

Рауль Леві публічно заявляв про цей проєкт ще з кінця 1950-х років, регулярно викуповуючи рекламні шпальти у виданні Le Film français. Зйомкам, запланованим на 1961–1962 роки, передували місяці пошуку локацій в Індії, Таїланді, Бірмі, Непалі, Ірані тощо. Кілька варіантів сценарію послідовно написали Жак Ремі та Ромен Гарі. Контракти підписали режисер Крістіан-Жак та молодий Ален Делон (який грав Марко Поло під час незавершених зйомок фільму «Божа шахівниця» в Белграді у 1962 році). Для батальної сцени, яку продюсер вважав життєво необхідною, до Катманду вже гнали стадо з 200 слонів.

Величезні павільйони знайшли в Югославії. Зйомки «Божої шахівниці» (L'Échiquier de Dieu) стартували у січні 1962 року в Белграді, попри те, що Леві не зібрав навіть половини потрібного бюджету, його компанія Iéna-Productions перебувала у стані банкрутства, а сам він був під слідством податкової.

На знімальному майданчику площею 1000 квадратних метрів у розпалі була сцена з гігантською шахівницею, де розігрувалася партія між Марко Поло та султаном Гондвани. За спогадами каскадера Івана Шифра: «Це була колосальна шахова партія, де пішаками служили живі люди, фігурами — справжні вершники, а королем — погонич на гігантському слоні. Делон та його суперник (Грегуар Аслан) сиділи обличчям до обличчя у величезних вежах». Дуель знімали чотири тижні, щоб зафіксувати цю унікальну сцену з усіх можливих ракурсів. На екрані епізод тривав 10 хвилин, а його вартість склала від 4 до 6 мільйонів франків (за курсом 1963 року), що додалося до вже витрачених 2 мільйонів на підготовку. Гроші закінчилися, технічному персоналу перестали платити зарплату, і зйомки зупинили.

Рауль Леві вилетів до Нью-Йорка, щоб продемонструвати відзняту шахову сцену босам Columbia, але ті відмовили у додатковому фінансуванні. Спершу Ален Делон, а за ним і Крістіан-Жак розірвали контракти. Весь відзнятий матеріал виявився непридатним для подальшого використання. Переслідуваний кредиторами та податківцями, Леві через два роки знайшов нові гроші в тій же Югославії та перезапустив проєкт. Написати новий сценарій запросили Жана Ануя. Крістіан-Жака в режисерському кріслі замінив Дені де Ля Пателльєр за підтримки Ноеля Говарда. Замість Делона головну роль отримав німецький актор Горст Бухгольц, а до міжнародного акторського складу увійшли Орсон Веллс, Ентоні Квінн та Робер Оссейн. Фільм «Казкова пригода Марко Поло» (La Fabuleuse Aventure de Marco Polo) вийшов у серпні 1965 року і зазнав нищівного фінансового та критичного провалу.

Ще під час монтажу «Марко Поло», за порадою Ельзи Мартінеллі, Рауль Леві викупив права на кримінальний роман П'єра Лезу «Я вітаю тебе, мафіє» (Je vous salue mafia). Він сам написав адаптацію та діалоги, зібрав скромний бюджет та запросив до лав акторів Едді Константіна, Генрі Сілву, Ельзу Мартінеллі та Мішлін Прель. Леві сам сів у режисерське крісло, залучивши як оператора легендарного Рауля Кутара. Фільм вийшов на екрани за кілька днів після прем'єри «Марко Поло». Попри певну стриману прихильність критиків, цей нуарний детектив не мав успіху в прокаті.

Не падаючи духом, Рауль Леві оголосив, що зніме другий, значно амбітніший фільм за шпигунським романом Пола Томаса — «Шпигун» (L'Espion / The Defector). Йому вдалося залучити на головну роль Монтгомері Кліфта, який не знімався чотири роки і відчайдушно намагався повернутися в професію. Бюджет був крихітним, а компанію Кліфту склали Гарді Крюгер та Маша Меріль. Через вкрай підірване здоров'я Кліфта жодна страхова компанія не погоджувалася покривати ризики. Попри це, актор наполіг на тому, щоб особисто виконувати всі каскадерські трюки, включаючи занурення у крижану воду річки Ельба в розпал зими. За кілька місяців після закінчення зйомок Кліфт помер, а сам фільм знову провалився.

Леві будував нові плани, зокрема зйомки фільму «Вбивство Троцького» за участю Елі Воллака. Проте насправді він перебував у стані глибокої, затяжної депресії: загруз у колосальних боргах, відбивався від податкової, був покинутий багатьма друзями і страждав від нестерпних душевних мук через особисте життя. Після кількох швидкоплинних романів він до нестями закохався у 22-річну подругу Жан-Люка Годара — Ізабель Понс. Він узяв її асистенткою на фільм «Шпигун», і їхні стосунки перетворилися на суцільний бурхливий скандал.

31 грудня 1966 року Рауль Леві постукав у двері її квартири в Сен-Тропе. Втомлена від цих хворобливих стосунків та його ексцентричних виходок, дівчина відмовилася відчиняти. Леві мав при собі рушницю, прикладом якої почав щосили гатити в двері. Зброя вистрелила йому в живіт. Медіа та біографи найчастіше називають це самогубством, хоча версія про нещасний випадок також залишається цілком імовірною.

• 1951: «Юридична спроба» Ерве Бромбергера (продюсер)
• 1956: «І Бог… створив жінку» Роже Вадіма (продюсер, актор, сценарист)
• 1958: «Ювеліри місячного світла» Роже Вадіма (продюсер)
• 1958: «У випадку нещастя» Клода Отан-Лара (продюсер)
• 1959: «Бабетта йде на війну» Крістіана-Жака (продюсер, сценарист)
• 1960: «Регати в Сан-Франциско» (продюсер)
• 1960: «7 днів, 7 ночей» Пітера Брука (продюсер)
• 1960: «Істина» Анрі-Жоржа Клузо (продюсер)
• 1965: «Неймовірні пригоди Марко Поло» (продюсер, режисер, сценарист)
• 1965: «Вітаю вас, мафія» (продюсер, режисер, сценарист: адаптація та діалоги)
• 1966: «Шпигун» (продюсер, режисер, сценарист: адаптація)
• 1967: «Дві чи три речі, які я знаю про неї» Жана-Люка Годара (продюсер, актор)