YaChudo

Лебенсборн

Переглядів: 0. Оновлено 09.11.2026.

Лебенсборн
Пологовий будинок «Лебенсборн»
Типорганізація Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗасновникГенріх Гіммлер
Засновано12 грудня 1935
Розпущено1945[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Штаб-квартираМюнхен, Німеччина
КерівникГенріх Гіммлер[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Лебенсборн у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Лебенсборн ( нім. Lebensborn /ˈleɪbənzˌbɔːrn/, «Джерело життя») — таємна, ініційована СС організація в нацистській Німеччині, метою якої було збільшення кількості дітей, народжених відповідно до нацистських стандартів «расово чистих» та «здорових» арійців, що ґрунтувалися на нацистській євгеніці (деякі євгеніки також називають її расовою гігієною).

Організацію «Лебенсборн» заснував Генріх Гіммлер. Вона надавала соціальну допомогу переважно неодруженим матерям, заохочувала анонімні пологи неодружених жінок у їхніх пологових будинках, а також виступала посередницею при усиновленні дітей такими ж «расово чистими» та «здоровими» батьками, зокрема членами СС та їхніми родинами. Хрестом Пошани німецької матері нагороджувалися жінки, які народили найбільше арійських дітей.

Заснована у Німеччині в 1935 році, організація «Лебенсборн» розширювалася на кілька окупованих європейських країн з німецьким населенням під час Другої світової війни. Вона займалася відбором «расово цінних» сиріт для усиновлення, а також опікою над дітьми, народженими арійськими жінками, які перебували у стосунках із членами СС. Початково організація не приймала дітей, народжених від зв'язків звичайних солдатів та іноземок, оскільки не було доказів «расової чистоти» з обох сторін. Під час війни багатьох дітей викрадали у батьків і оцінювали за арійськими критеріями на предмет їхньої придатності для виховання в будинках «Лебенсборн» та подальшої передачі в німецькі родини.

На Нюрнберзькому процесі було виявлено чимало прямих доказів викрадення дітей Нацистською Німеччиною у період 1939–1945 років.

Історія

Передісторія

Організація «Лебенсборн» (з нім. «Джерело життя») була заснована 12 грудня 1935 року[3] з метою протидії падінню рівня народжуваності в Німеччині та для просування нацистської євгеніки.[4] Розташована в Мюнхені, структурно вона поєднувала в собі функції підрозділу СС, що відповідав за певні програми сімейного забезпечення, та закритого товариства для нацистського керівництва.

13 вересня 1936 року Генріх Гіммлер написав членам СС:

Організація "Лебенсборн" служить керівникам СС у відборі та усиновленні відповідних критеріям дітей. Організація "Лебенсборн" перебуває під моїм особистим керівництвом, є частиною Головного управління СС з питань раси та поселення і має такі обов'язки:

  1. Підтримка расово, біологічно та спадково цінних багатодітних сімей.
  2. Розміщення та опіка над расово, біологічно та спадково цінними вагітними жінками, від яких — після ретельної перевірки їхніх сімей та сімей батьків дитини Головним управлінням СС з питань раси та поселення — можна очікувати народження настільки ж цінних дітей.
  3. Турбота про дітей.
  4. Турбота про матерів цих дітей.

Почесний обов'язок усіх керівників головного управління — стати членами організації "Лебенсборн". Заяву про вступ необхідно подати до 23 вересня 1936 року.[5]

У 1939 році кількість членів становила 8 000 осіб, з яких 3 500 були керівниками СС.[6] Офіс «Лебенсборн» входив до складу Головного управління СС з питань раси та поселення (SS Rasse- und Siedlungshauptamt) до 1938 року, після чого його передали до Головного управління «Особистий штаб рейхсфюрера СС» (Hauptamt Persönlicher Stab Reichsführer-SS), тобто під безпосередній нагляд Гіммлера. Керівниками «Лебенсборн» (Lebensborn e.V.) були штандартенфюрер СС Макс Золльманн та оберфюрер СС д-р Грегор Ебнер.

Впровадження

Хрещення дитини з «Лебенсборну», прибл. 1935–1936 рр., регіон Рейнгессен

Спочатку програма діяла як благодійна інституція (установа соціального забезпечення) для дружин офіцерів СС; організація керувала різними об'єктами — насамперед пологовими будинками, — де жінки могли народити дитину або отримати допомогу в сімейних справах. Програма також приймала нодружених жінок, які були вагітні або вже народили й потребували допомоги, за умови, що і жінка, і батько дитини класифікувалися як «расово цінні». Близько 60% матерів були неодруженими. Програма дозволяла їм народжувати таємно, далеко від дому, без соціальної стигми. У випадку, якщо матері хотіли відмовитися від дітей, програма також мала у своєму розпорядженні сиротинці та службу усиновлення.[7] У випадках, коли мова йшла про осіб, які не належали до СС, батьки та діти зазвичай проходили огляд у лікарів СС перед прийомом до програми.

Перший будинок «Лебенсборну» відкрився у 1936 році в Штайнхерінгу, крихітному селі недалеко від Мюнхена. Перший будинок за межами Німеччини відкрився в Норвегії в 1941 році. Багато з цих закладів були облаштовані в конфіскованих будинках та колишніх санаторіях чи будинках для літніх, які належали євреям.[8] Керівники Ліги німецьких дівчат отримали вказівку вербувати молодих жінок, які мали потенціал стати хорошими репродуктивними партнерками для офіцерів СС.[9]

Хоча організація «Лебенсборн» створила представництва в кількох окупованих країнах, її діяльність була зосереджена навколо Німеччини, Норвегії та окупованої північно-східної Європи, головним чином Польщі. Основна увага в окупованій Норвегії приділялася допомозі дітям, народженим норвезькими жінками від німецьких солдатів. У північно-східній Європі організація, окрім надання послуг членам СС, займалася передачею дітей (переважно сиріт) до родин у Німеччині.

Організація мала або планувала мати свої заклади в таких країнах (деякі з них були лише представництвами чи філіями):

Близько 8000 дітей народилися в будинках Лебенсборну в Німеччині, і приблизно така ж кількість у Норвегії. [10] [11] В інших місцях загальна кількість народжень була значно меншою. [10]

У Норвегії організація «Лебенсборн» оформила приблизно 250 усиновлень. У більшості цих випадків матері дали згоду на усиновлення, проте не всіх поінформували про те, що їхніх дітей відправлять на усиновлення до Німеччини. Після війни норвезький уряд зміг повернути лише 170 із цих дітей.

Германізація

Викрадення польських дітей під час нацистсько-німецького переселення в Замойському повіті
Польські діти в нацистсько-німецькому трудовому таборі в Дзержонзі біля Згежа

У 1939 році нацисти почали викрадати дітей з інших країн – переважно з Югославії та Польщі, а також з Росії, України, Чехословаччини, Румунії, Естонії, Латвії та Норвегії [12] для програми «Лебенсборн» . Гіммлер нібито заявив: «Наш обов'язок — забрати [дітей] із собою, щоб вилучити їх із їхнього середовища... ми або залучимо на свій бік будь-яку хорошу кров, яку зможемо використати для себе, і дамо їй місце серед нашого народу, або знищимо цю кров».[13]

Нацисти викрадали дітей прямо на очах у батьків. Викрадені діти проходили кілька перевірок (тестів), після чого їх ділили на три групи:

  • Ті, кого вважали бажаними для включення до складу німецького населення.
  • Ті, хто були прийнятними.
  • Небажані.

Дітей, яких класифікували як небажаних, забирали до концентраційних таборів на роботу або вбивали. Дітей з інших груп, якщо їм було від 2 до 6 років, розміщували в сім'ях, що брали участь у програмі, щоб вони виховували їх у своєрідному статусі прийомних дітей. Дітей віком від 6 до 12 років розміщували в німецьких школах-інтернатах. Школи давали дітям нові німецькі імена та вчили їх пишатися тим, що вони є частиною Німеччини. Дітей змушували забувати своїх батьків та стирали будь-які записи про їхнє походження. Тих, хто чинили опір германізації, били, а якщо дитина продовжувала бунтувати, її відправляли до концентраційного табору.

На завершальних етапах війни досьє на всіх дітей, викрадених для цієї програми, були знищені. Через це дослідники дійшли висновку, що дізнатися точну кількість забраних дітей майже неможливо. Польський уряд стверджував, що було викрадено 10 000 дітей, і менш ніж 15% із них повернулися до своїх батьків. [14] Інші оцінки включають цифри до 200 000, хоча, за словами Дірка Мозеса, більш імовірна цифра становить близько 20 000. [15]

Після війни

Звинувачення у викраденні

Макс Зольманн перед судом у Нюрнберзі

Після війни філію організації «Лебенсборн», яка діяла в Північно-Східній Європі, звинуватили у викраденні дітей, визнаних «расово цінними», з метою їх переселення в німецькі родини. Однак із приблизно 10 000 дітей іноземного походження, виявлених після війни в американській зоні окупації Німеччини, під час судового процесу над керівниками «Лебенсборн» суд встановив, що через організацію пройшло лише 340 дітей. Звинувачених було виправдано за статтями про викрадення людей.

Суд знайшов безліч доказів існування програми викрадення або примусового переміщення дітей у Північно-Східній Європі, але дійшов висновку, що цю діяльність здійснювали особи, які не були членами «Лебенсборну». Скільки саме дітей було переміщено «Лебенсборном» чи іншими організаціями, залишається невідомим через знищення архівів членами СС перед тим, як вони втекли від наступу військ союзників.

Зі стенограми судового засідання: [16]

Обвинувачення не змогло довести з належною мірою впевненості участь «Лебенсборну» та пов'язаних із ним підсудних у програмі викрадення людей, що проводилася нацистами. Хоча докази розкрили, що тисячі й тисячі дітей беззаперечно були викрадені іншими службами чи організаціями та вивезені до Німеччини, докази також засвідчили, що лише незначний відсоток від загальної кількості взагалі колись потрапляв до «Лебенсборну». І з цієї кількості лише в поодиноких випадках «Лебенсборн» забирав дітей, у яких були живі батьки. Більшість дітей, хоч якось пов'язаних із «Лебенсборном», були сиротами етнічних німців. На підставі наданих доказів підсудного Золльманна визнано невинним за першим та другим пунктами обвинувального акта.

Лікування дітей

Після капітуляції Німеччини у пресі з'явилися повідомлення про нетипово хорошу вагу та стан здоров'я цих «супермалюків». Вони проводили час на свіжому повітрі під сонячними променями та приймали ванну двічі на день. Усе, що контактувало з немовлятами, попередньо дезінфікували. Медсестри стежили за тим, щоб діти з'їдали все, що їм давали.[17] До останніх днів війни матері та діти в пологових будинках отримували найкраще можливе забезпечення, включно з їжею, навіть коли інші люди в цій місцевості голодували. Після закінчення війни місцеві громади часто мстилися цим жінкам: їх били, голили їм голови та виганяли з громад. Багато дітей «Лебенсборну» народили неодружені матері. Після війни тих, хто пройшли через програму «Лебенсборн», часто піддавали остракізму.

Хибні припущення

Зусилля Гіммлера щодо створення «расово чистої» Великої Німеччини, недбала журналістика з цього питання, а також збереження нацистської ідеології серед частини людей призвели до поширення стійких хибних уявлень про програму. Найпоширенішою помилкою було переконання, що програма передбачала примусове «розведення» людей. Перші публікації, в яких повідомлялося, що «Лебенсборн» був програмою примусового розмноження, можна знайти в німецькомовному журналі «Revue», який у 1950-х роках опублікував серію статей на цю тему.

Програма справді мала на меті сприяти зростанню арійського населення шляхом заохочення стосунків між німецькими солдатами та нордичними жінками в окупованих країнах. Доступ до «Лебенсборн» був обмежений відповідно до нордичної євгенічної та расової політики нацизму, яку можна назвати контрольованим відбором. Нещодавно виявлені документи, а також свідчення дітей «Лебенсборну» та деяких їхніх батьків, які продовжують з'являтися, доводять, що окремі есесівці дійсно ставали батьками дітей у межах програми Гіммлера. У самій Німеччині в період дії цієї програми про це ходило багато чуток.

Групи самодопомоги та наслідки

У Норвегії діти, народжені від норвезьких матерів і німецьких батьків, за наявними свідченнями, після війни нерідко зазнавали цькування, сексуального насильства, жорстокого поводження та переслідувань з боку державних органів. Багатьох із них помістили до психіатричних закладів. Норвезька влада намагалася депортувати дітей «Лебенсборну» до Німеччини, Бразилії та Австралії, однак ці спроби не мали успіху. Група дітей «Лебенсборну» звернулася з вимогою про компенсацію до уряду Норвегії, вважаючи його співвідповідальним за жорстоке поводження, якого вони зазнали. У 2008 році їхню справу в Європейському суді з прав людини було відхилено, оскільки від часу описаних подій минуло надто багато років. Водночас уряд Норвегії запропонував кожному з них компенсацію в розмірі 8 000 фунтів стерлінгів.[18]

У листопаді 2006 року в німецькому місті Вернігероде відбулася відкрита зустріч кількох дітей «Лебенсборну», метою якої було розвіяти міфи та спонукати постраждалих досліджувати своє походження.[19] [20]

Загальні документи про діяльність «Лебенсборна» зберігаються у Міжнародній службі розшуку та Федеральному архіві Німеччини.[21] Асоціація «Verein kriegskind.de» є однією з тих, що публікували запити на пошук для встановлення осіб дітей «Лебенсборну».[22]

Кілька вцілілих дітей «Лебенсборну» з'явилися в документальному фільмі 2018 року «Війни не закінчуються» (Wars Don't End), режисером якого виступив Дхірадж Аколкар, а текст за кадром прочитала Лів Ульман.[23]

У масовій культурі

Чеський телевізійний фільм «Весна життя» (2000) розповідає історію судетської німкені-підлітки, яку завербували як майбутню матір до притулку «Лебенсборн» у Польщі.[24]

У телесеріалі «Людина у високому замку» Джо Блейк та Ніколь Дьормер є одними з кількох персонажів, які були дітьми «Лебенсборну».[25]

Відеогра My Child Lebensborn, яка отримала премію BAFTA Games Awards у 2018 році за «Гру за межами розваг», [26] дозволяє гравцям на собі відчути те цькування, через яке пройшли діти «Лебенсборну» після війни.[27] [28]

У романі та фільмі «Вибір Софі» героїня Софі безуспішно намагається влаштувати свого сина на програму «Лебенсборн».[29]

В історичному романі «Коли любов була ненавистю» (When Love Was Hated) норвезька жінка стає партнеркою німця (Tyskerjente) і мимоволі долучається до програми «Лебенсборн».

Посилання

Нотатки
  1. ↑ https://www.france24.com/fr/%C3%A9missions/billet-retour/20241108-enqu%C3%AAte-sur-les-maternit%C3%A9s-ss-lebensborn-la-fabrique-des-aryens-dans-l-allemagne-nazie
  2. ↑ https://encyclopedia.ushmm.org/content/en/article/lebensborn-program
  3. ↑ Albanese, Patrizia (2006). Mothers of the Nation: Women, Families and Nationalism in Twentieth-Century Europe. Toronto: University of Toronto Press. с. 37. ISBN 978-0802090157. Процитовано 15 серпня 2011.
  4. ↑ Bissell, Kate (13 червня 2005). Fountain of Life. BBC Radio 4. Процитовано 30 вересня 2011.
  5. ↑ Office of United States Chief of Counsel For Prosecution of Axis Criminality (1946). Founding of the organization "Lebensborn e.V.", 13 September 1936 (PDF). У Barrett, Roger W.; Jackson, William E. (ред.). Nazi Conspiracy and Aggression. Т. 5. Washington, DC: United States Government Printing Office. с. 465—466. Процитовано 16 серпня 2011.
  6. ↑ [1] [Архівовано 29 March 2007 у Wayback Machine.]
  7. ↑ Crossland, David (7 листопада 2006). Nazi Program to Breed Master Race: Lebensborn Children Break Silence. Der Spiegel. Hamburg. Процитовано 15 серпня 2011.
  8. ↑ Bissell, Kate (13 червня 2005). Fountain of Life. BBC Radio 4. Процитовано 30 вересня 2011.Bissell, Kate (13 June 2005). "Fountain of Life". BBC Radio 4. Retrieved 30 September 2011.
  9. ↑ Lebensborn (Spring of Life). Spartacus Educational.
  10. ↑ а б Simonsen, Eva (Лютий 2006). Into the open – or hidden away? (PDF). NORDEUROPAforum - Zeitschrift für Kulturstudien (2): 25—49. doi:10.18452/7908. Процитовано 1 грудня 2019 — через edoc-Server.
  11. ↑ Ericsson, Kjersti; Simonsen, Eva, ред. (2005). Children of World War II: The Hidden Enemy Legacy. Bloomsbury Publishing. с. 19—20. ISBN 9781845208806.
  12. ↑ Children of the Hated: the "Lebensborn" program of racial breeding. 10 листопада 2018.
  13. ↑ The Lebensborn Organization. Southern Illinois University. Архів оригіналу за 18 лютого 2013.
  14. ↑ The Lebensborn Organization. Southern Illinois University. Архів оригіналу за 18 лютого 2013."The Lebensborn Organization". Southern Illinois University. Archived from the original [Архівовано 2013-02-18 у Wayback Machine.] on 18 February 2013.
  15. ↑ A. Dirk Moses (2004). Genocide and Settler Society: Frontier Violence and Stolen Indigenous Children in Australian History. New York and Oxford: Berghahn Books. с. 255. ISBN 978-1571814104. Процитовано 16 вересня 2008.
  16. ↑ Trial of Ulrich Greifelt and Others, United Nations War Crimes Commission. Part III [Архівовано 15 June 2006 у Wayback Machine.]
  17. ↑ 'Super Babies': Illegitimate children of SS men are housed in a German chateau. Life. 13 серпня 1945. с. 37. Процитовано 12 вересня 2015.
  18. ↑ Sharp, Rob (20 січня 2008). The chosen ones: The war children born to Nazi fathers in a sinister eugenics scheme speak out. The Independent. Процитовано 23 квітня 2015.
  19. ↑ Nazi 'master race' children meet. BBC News. 4 листопада 2006.
  20. ↑ Crossland, David (7 листопада 2006). Lebensborn Children Break Silence. Der Spiegel. Процитовано 23 квітня 2015.
  21. ↑ New "Findbuch" (register) to still existing general „Lebensborn“-documents its-arolsen.org, site looked at on 30 March 2017
  22. ↑ "Search efforts (Suchbitten) for Lebensborn-children" [Архівовано 26 June 2012 у Wayback Machine.], kriegskind.de
  23. ↑ Akolkar, Dheeraj (26 червня 2020). Wars Don't End. Vimeo.
  24. ↑ Der Lebensborn. 8º Film Festival Internazionale di Milano (англ.). Milano International Film Festival. Процитовано 7 вересня 2020.
  25. ↑ The Man in the High Castle's Nazi imagery isn't what makes its second season relevant. Slate. 19 грудня 2016.
  26. ↑ Winners Announced: British Academy Games Awards in 2019. www.bafta.org (англ.). 4 квітня 2019. Архів оригіналу за 18 жовтня 2020. Процитовано 15 жовтня 2019.
  27. ↑ Campbell, Colin (1 червня 2018). A game about the child of a Nazi interrogates the complexities of bullying. Polygon (англ.). Процитовано 15 жовтня 2019.
  28. ↑ My Child Lebensborn. My Child Lebensborn. Процитовано 15 жовтня 2019.
  29. ↑ Styron: Sophie's Choice | The Modern Novel. www.themodernnovel.org. Процитовано 31 травня 2021.
  • Клей, Катрін; Ліпман, Майкл. (1995). Гончарова раса: експеримент Лебенсборна в нацистській Німеччині . Видавництво: Hodder & Stoughton, . (Німецька версія: Herrenmenschen – Das Lebensborn-Experiment der Nazis . Видавець: Heyne-TB, 1997)
  • «Діти Другої світової війни: спадщина прихованого ворога». Ред. К’єрсті Ерікссон та Єва Сімонсен. Нью-Йорк: Видавництво Berg, 2005.
  • Марк Гіллель та Клариса Генрі. Чистокровна . 1976. ISBN 007028895X (французька версія: Au nom de la race . Видавець: Fayard)
  • фон Оельхафен, Інгрід; Тейт, Тім. (2016) Забуті діти Гітлера: правдива історія програми Лебенсборн та пошуків однією жінкою своєї справжньої ідентичності . Нью-Йорк: Penguin Random House. ISBN 978-0425283325
  • Суди над воєнними злочинцями – у Нюрнберзьких військових трибуналах згідно із Законом Контрольної ради № 10. Том 5: Сполучені Штати проти Ульріха Грайфельта та ін. (Справа 8: «Справа RuSHA») . Видавець: Друкарня уряду США, округ Колумбія, 1950.
  • Томпсон, Ларрі В. Лебенсборн та євгенічна політика рейхсфюрера СС. Історія Центральної Європи 4 (1971): 54–77.
  • Вальтерманн, Дітер. Функції та діяльність організації Лебенсборн у складі СС, нацистського режиму та нацистської ідеології. The Honors Journal II (1985: 5–23).
  • Марк Гіллель, Au nom de la race, Éditions Fayard, 1975. ISBN 225301592X .
  • Ненсі Х'юстон, Lignes de faille, Éd. Actes Sud, 2006. ISBN 2742762590 .
  • Ненсі Г'юстон, «Лінії розлому», Atlantic Books , 2007.
  • Кетрін Марогер, Les racines du silence, Éditions Anne Carrière, 2008. ISBN 978-2843375057 .
  • Борис Тіолай: Lebensborn. La fabrique des infants parfaits. Enqête sur ces Francais nés dans les maternités SS. (Titel aus dem Französischen übersetzt: Lebensborn. Die Fabrik der perfekten Kinder). Éditions Flammarion, Париж, 2012.

Німецька

  • Дірк Кеслер: Люген і Шам. Deutsche Leben . Видавець: Vergangenheitsverlag Berlin, 2023.
  • Дороті Шміц-Кестер: Deutsche Mutter bist du bereit – Alltag im Lebensborn . Видавець: Aufbau-Verlag, 2002.
  • Гізела Гайденрайх: Das endlose Jahr. Die langsame Entdeckung der eigenen Biographie – ein Lebensbornschicksal . Опубліковано: 2002.
  • Георг Лілієнталь: Літні народи і. V. – Ein Instrument nationalsozialistischer Rassenpolitik . Видавництво: Fischer, 1993 (можливо, перевидано в 2003).
  • Каре Олсен: Vater: Deutscher. – Das Schicksal der Norwegischen Lebensbornkinder und ihrer Mütter von 1940 bis heute . 2002. (авторитетний ресурс про Lebensborn у Норвегії та доступний норвезькою мовою: Krigens barn: De norske krigsbarna og deres mødre . Опубліковано: Aschehoug 1998. ).
  • Йорг Альбрехт: Rohstoff für Übermenschen . Опубліковано: Artikel in Zeit-Punkte 3/2001 zum Thema Biomedizin, стор. 16–18.
  • Бенц, В.; Грамл, Х.; Weiß, H. (1997): Enzyklopädie des Nationalsozialismus . Опубліковано: Digitale Bibliothek, CD-ROM, Band 25, Directmedia GmbH, Берлін.

Норвезька

  • Kåre Olsen: "Vater: Deutscher." Das Schicksal der norwegischen Lebensbornkinder und ihrer Mütter von 1940 bis heute . Кампус, Франкфурт 2002,

Зовнішні посилання


Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).