Л

Л, л («ел») — буква кирилиці, 16-а буква української абетки.

• [l] (л) — ясенний боковий апроксимант

У давньоруській та староукраїнській писемностях у зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) Л вживалося у кількох варіантах, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток.

У 16 ст., крім рукописної, з'явилася друкована форма літери.

Являє собою дещо змінену букву старослов'янської кирилиці («люди»), що походить від грецької літери лямбда. У глаголиці має накреслення . Числове значення у кириличній буквеній цифірі — «30», у глаголичній — «50».

Л — 16 літера української абетки. В українській графічній системі, як і в інших графічних системах на кириличній основі, «л» використовується для позначення [ɭ].

В сучасній українській мові вживається для позначення сонорного щілинного плавного передньоязикового бокового приголосного звука, який може бути твердим і м'яким (лихо, віл, літо, сіль, лишиня).

«Л» буває велике й мале, має рукописну й друковану форми.

У старослов'янській кириличній писемності ця літера мала числове значення «тридцять».

Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «шістнадцятий». При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли ряд предметів має такий самий номер: шифр № 8-л і т. д.

• L (латиниця) — літера латиниці, що також утворилась від грецької λ.

• Л - Енциклопедія сучасної України [Архівовано 5 березня 2021 у Wayback Machine.]

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Півторак Г. П. Л // Українська мова. Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000.

• Л // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.