YaChudo

Кріс Еймон

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Кріс Еймон
Еймон в 1973 році
ГромадянствоНова Зеландія Нова Зеландія
Народився20 липня 1943
Буллс, Рангітикеї, Нова Зеландія
Помер3 серпня 2016 (у віці 73 роки)
Роторуа, Бей-оф-Пленті, Нова Зеландія
Статистика в чемпіонатах світу з Формули-1
ДебютГран-прі Монако 1963
Остання гонкаГран-прі Канади 1976
Сезони14 (1963—1976)
КомандиParnell, приватна заявка Brabham, McLaren, Cooper, Amon, Ferrari, March, Matra, Tecno, Tyrrell, BRM, Ensign, Wolf-Williams
Гран-прі (старти)108 (96 стартів)
Перемоги0
Подіуми11
Поули5
Найшвидші кола3
Очки83


Крістофер Артур Еймон (англ. Christopher Arthur Amon, нар. 20 липня 1943 — пом. 3 серпня 2016) — новозеландський автогонщик та спортивний функціонер, який виступав у Формулі-1 з 1963 по 1976 рік. Його вважають одним із найвидатніших пілотів, які так і не здобули жодної перемоги на Гран-прі Формули-1. Водночас Еймон став тріумфатором перегонів 24 години Ле-Мана у 1966 році разом із Ford, а також виграв 24 години Дейтони у 1967 році за кермом Ferrari.

Еймон народився й виріс у містечку Буллс. Водити машину він навчився вже у шестирічному віці. Свою кар'єру він розпочав із підйому на пагорб, а в 1962 році перейшов до національних автоперегонів. Наступного року Еймон приєднався до команди Reg Parnell Racing і дебютував у Формулі-1 на Гран-прі Монако. Дебютний сезон він закінчив без класифікації в загальному заліку, проте вже в 1964 році на Гран-прі Нідерландів виборов свої перші очки, фінішувавши п'ятим. У 1965 році Еймон брав участь у Гран-прі лише епізодично, після чого став тест-пілотом McLaren і паралельно переключився на перегони спорткарів. У 1966 році разом із Брюсом Маклареном він виграв перегони 24 години Ле-Мана за кермом Ford GT40 Mk.II. Після цього успіху Ferrari підписала з ним контракт на сезон 1967 року, що стало його найкращим роком в кар'єрі. Еймон тріумфував на 24 годинах Дейтони, вперше піднявся на подіум Формули-1 у Монако та посів підсумкове п'яте місце в заліку пілотів Формули-1.

Через постійні проблеми з надійністю машин Ferrari у 1968 та 1969 роках Еймон залишив італійську стайню, прагнучи отримати техніку з двигунами Cosworth DFV. У 1970 році, виступаючи за команду March, він ще кілька разів піднімався на подіум, після чого провів два сезони у складі Matra. Протягом сезону 1973 року Еймон з'являвся на стартах лише епізодично, представляючи Tecno та Tyrrell. Ще у 1966 році гонщик заснував власну команду Chris Amon Racing, взявши участь в Гран-прі Італії на приватному боліді Brabham BT11. У 1974 році він повернувся до цього проєкту й узяв участь у чотирьох Гран-прі за кермом власного боліда AF101. Перед тим як остаточно завершити кар'єру наприкінці сезону 1976 року, Еймон також устиг виступити за команди BRM, Ensign та Wolf-Williams.

У Формулі-1 Еймон зажив слави вкрай невезучого пілота, адже через постійні технічні несправності болідів він неодноразово втрачав майже гарантовані перемоги на етапах Чемпіонату світу. За свою 14-річну кар'єру в королівських перегонах гонщик здобув п'ять поул-позицій, три найшвидших кола та 11 разів піднімався на подіум. Також на його рахунку є дві перемоги у незалікових Гран-прі — в Міжнародному трофеї BRDC 1970 року та на Гран-прі Аргентини 1971 року. Поза межами Формули-1 Еймон виграв Тасманську серію 1969 року разом із командою Scuderia Veloce. У 1993 році з нагоди Дня народження королеви Еймон став Членом ордена Британської імперії, а в 1995 році гонщика включили до Зали слави спорту Нової Зеландії.

Раннє життя

Еймон народився в новозеландському містечку Буллс і навчався в коледжі Вангануї. Він був єдиною дитиною в родині заможних фермерів Нґайо та Бетті Еймонів, які займалися вівчарством. Керувати автомобілем Еймон навчився ще у шість років — цього його навчив один із працівників батьківського господарства.[1] Після закінчення школи Еймон умовив батька купити йому унікальний гоночний автомобіль Austin A40 Special. На цій машині він не лише тренувався на території ферми, а й брав участь у невеликих місцевих перегонах та підйомах на пагорб.[2][3] Згодом він пересів на півторалітровий Cooper T41, а пізніше — на старенький 2,5-літровий Maserati 250F.[4] Проте по-справжньому привернути до себе увагу Еймон зміг лише тоді, коли пересів за кермо боліда Cooper-Climax T51, на якому Брюс Макларен свого часу здобув свою першу перемогу на Гран-прі.[5]

У 1962 році Еймон заявився на боліді Cooper у новозеландській зимовій серії, проте його виступи затьмарили постійні технічні проблеми. Попри це, команда Scuderia Veloce пізніше надала йому схожу машину і під час дощових перегонів на трасі Лейксайд Еймон зміг показати чудову швидкість. Серед глядачів тих змагань був англійський гонщик Редж Парнелл, який переконав його переїхати до Англії, щоб виступати за його власну команду.[1] На тестах у Ґудвуді Еймон продовжив вражати своїми результатами. Згодом він підтвердив свій високий темп і під час передсезонних перегонів, серед яких були Міжнародний трофей Ґудвуда та Ейнтрі 200.[5]

Кар'єра

1960-ті

1963

У сезоні Формули-1 1963 року команда Парнелла використовувала тогорічні шасі Lola Mk4A, оснащені двигунами Climax V8 специфікації 1962 року. На першому етапі сезону в Монако партнером Еймона став досвідчений Моріс Трентіньян. Кар'єра Еймона в Гран-прі розпочалася з неприємного випадку, оскільки через перебої в запалюванні двигуна на боліді Трентіньяна досвідчений француз просто забрав машину новозеландця собі для участі в гонці.

На Гран-прі Бельгії Еймон виступав в одній команді з Люсьєном Б'янкі та стартував з 15-ї позиції попереду свого напарника. Проте гонка для нього закінчилася вже після дев'яти кіл через загоряння мастила. Технічні проблеми переслідували новозеландця й надалі на етапах у Нідерландах, Мексиці та Німеччині. А під час вільних заїздів на Гран-прі Італії Еймон потрапив у серйозну аварію. Сила удару була такою, що він наполовину вилетів із кокпіта та зламав три ребра. Через ці травми Еймону довелося пропустити як італійський, так і американський етапи.[5]

Еймон зазвичай кваліфікувався у середині пелотону, але майже завжди випереджав своїх напарників по команді, серед яких був і його близький друг Майк Гейлвуд. Найкращими його результатами в тому сезоні стали сьомі місця на Гран-прі Франції та Великої Британії. Утім, у цей період світське життя Еймона привертало стільки ж уваги, скільки і його виступи на трасі. Він був частиною компанії під назвою Ditton Road Flyers, що отримала назву на честь лондонської вулиці, де Еймон винаймав квартиру разом зі своїми колегами по Формулі-1 — Гейлвудом, Пітером Ревсоном та Тоні Меґґсом.[6]

Попри все, Парнелл був вражений результатами Еймона за кермом далеко не найшвидшої техніки і зробив його лідером команди. Проте у січні 1964 року Парнелл помер від перитоніту, а керівництво колективом перейшло до його сина Тіма.[3]

1964

У чотирьох передсезонних перегонах у Великій Британії та Італії Еймон тричі фінішував п'ятим на трасах у Снеттертоні, Сільверстоуні та Сіракузах. На першому етапі Формули-1 нового сезону в Монако йому не вдалося пройти кваліфікацію, проте вже на Гран-прі Нідерландів, Еймон виборов свої перші очки в чемпіонаті . Втім, усю решту сезону новозеландцю знову зіпсували постійні технічні несправності.[7]

1965

На сезон 1965 року команді Parnell запропонували двигуни BRM, але за умови, що їхнім основним пілотом стане Річард Еттвуд. Команда неохоче погодилась і Еттвуд посів місце Еймона. Брюс Макларен одразу ж скористався цією нагодою і підписав із новозеландцем контракт для своєї нової команди McLaren. Проте другий болід Формули-1 у стайні так і не з'явився, тому Еймону довелося обмежитися виступами в перегонах спорткарів.[5]

На Гран-прі Франції Еймон тимчасово повернувся до Parnell, щоб замінити травмованого Еттвуда. Того ж року він узяв участь у перегонах Формули-2 у Штутгарті та здобув там перемогу.[8] Згодом він знову виступив за команду Парнелла на Гран-прі Німеччини як другий гонщик, але через чергову технічну поломку був змушений достроково зійти з дистанції. Його останній виїзд перед поверненням Еттвуда — незалікова гонка в сицилійському місті Енна — теж закінчилася передчасним сходом.[5]

1966

Протягом 1966 року Еймон продовжував виступати за команду McLaren у серії Can-Am. За планом він мав сісти за кермо другого боліда McLaren M2B у Формулі-1, проте через проблеми з постачанням двигунів стайня так і не змогла розширити свій склад до двох машин. Цікаво, що дизайн шолома та ліврея боліда персонажа Піта Арона, якого зіграв Джеймс Гарнер у культовому фільмі «Гран-прі», були скопійовані саме з образу Еймона за кермом McLaren. Через це творцям стрічки довелося просити інших учасників перефарбувати свої машини в кольори вигаданої команди Yamura, а гонщиків, зокрема й самого Брюса Макларена, — вдягнути шоломи у стилі Еймона.[9][10]

Невдовзі перед Еймоном відкрилася можливість виступити за команду Формули-1 Cooper, з якої Річі Ґінтер пішов до Honda. Еймон провів за кермом Cooper Гран-прі Франції та мав виступати у її складі до кінця сезону. Але плани змінилися, коли значно успішніший Джон Сертіс залишив Scuderia Ferrari та перейшов до Cooper, у результаті чого новозеландець знову залишився без місця. Того ж року Еймон ще раз спробував сили у Формулі-1, заявившись на Гран-прі Італії під вивіскою власної команди Chris Amon Racing. Він виступав на шасі Brabham BT11 зі застарілим дволітровим двигуном BRM, проте не зміг пройти кваліфікацію та пробитися до старту гонки.[5]

Попри невдачі у Формулі-1, саме тоді Еймон досяг свого найбільшого на той момент успіху в кар'єрі. Разом із Брюсом Маклареном за кермом семилітрового Ford GT40 Mark II він очолив тріумфальний фініш команди Ford у 24 годинах Ле-Мана.[11] Цей фотофініш став історичним: Кену Майлзу, який упевнено лідирував, наказали скинути швидкість, щоб усі три машини Ford перетнули лінію фінішу красивим строєм. Невдовзі після цієї гучної перемоги Еймон отримав запрошення від самого Енцо Феррарі до його маєтку в Маранелло. Там новозеландець підписав контракт на виступи за Ferrari у сезоні 1967 року, де його напарниками стали Лоренцо Бандіні, Майк Паркс та Лудовіко Скарфіотті.[1]

1967

Перший рік Еймона у Ferrari розпочався невдало. По дорозі на автодром Брендс-Гетч, де мала пройти передсезонна незалікова Гонка чемпіонів, він потрапив в аварію на своєму автомобілі, а після тренувальних заїздів на трасі був змушений взагалі знятися зі змагань. Згодом для команди Ferrari почалася чорна смуга, сповнена трагедій. Спочатку Лоренцо Бандіні загинув внаслідок жахливої аварії під час Гран-прі Монако, після чого Майк Паркс зламав обидві ноги на етапі в Бельгії, а на тлі цих подій Лудовіко Скарфіотті вирішив тимчасово призупинити кар'єру. Через це Еймон залишився єдиним пілотом італійської стайні на всю решту сезону, аж поки на фінальних перегонах у Мексиці до нього не приєднався Джонатан Вільямс. Свій перший подіум у складі Ferrari Еймон виборов на тому самому трагічному етапі в Монако, який став для нього першим офіційним виїздом за команду. Загалом до кінця 1967 року він чотири рази фінішував на третій позиції та посів підсумкове п'яте місце в заліку пілотів. Як виявилося пізніше, цей сезон став найуспішнішим у його кар'єрі.[5]

Контракт Еймона з Ferrari передбачав також участь у перегонах спорткарів, тому сезон 1967 року він розпочав із перемог в 24 годинах Дейтони та 1000 кілометрів Монци разом із Лоренцо Бандіні за кермом чотирилітрового боліда Ferrari 330-P4.[12][1] Наприкінці року Еймон виступив в одному екіпажі з Джекі Стюартом на етапі BOAC 500. Вони фінішували другими, завдяки чому Ferrari випередила Porsche всього на два очки та завоювала титул Чемпіона світу в заліку виробників.[13]

1968

Еймон за кермом Ferrari 312/68 на Гран-прі Нідерландів 1968 року.

1968 рік став переломним для Формули-1, оскільки саме тоді аеродинаміка почала відігравати вагому роль у конструкції болідів. Еймон разом із інженером Мауро Форґ'єрі активно включився в цей процес і працював над установкою перших антикрил на Ferrari 312.[14]

У січні 1968 року Еймон повернувся на батьківщину до Нової Зеландії та Австралії, щоб узяти участь у Тасманській серії — тогочасних змаганнях, які багато топових пілотів Формули-1 використовували як розминку перед початком сезону Формули-1. Для серії 1968 року у Ferrari вирішили виставити шасі Dino 166 F2, але оснащене 2,4-літровим двигуном замість зменшеного варіанта 3-літрового V12. За кермом цієї моделі Еймон виграв перші два етапи, зокрема Гран-прі Нової Зеландії, проте у підсумку з мінімальним відривом поступився титулом Джиму Кларку на Lotus-Ford. Болід Dino 246 Tasmania вирізнявся кращою керованістю, ніж Lotus 49T Кларка, який на той момент ще не мав антикрил і був надзвичайно складним в управлінні. Вражене виступами Еймона на новозеландських етапах, керівництво Ferrari відправило на австралійські раунди нову, чотириклапанну версію двигуна. Це додало машині ще близько 15 кінських сил, але негативно вплинуло на надійність.[15] Цей фактор у поєднанні з тим, що Кларк на той час вважався найкращим гонщиком планети, коштував Еймону чемпіонства. Попри це, на фінальному етапі в Сендаун-Парку Еймона до останніх метрів вів запеклу боротьбу з Кларком, поступившись йому на самій лінії фінішу.[16]

Після першого етапу сезону Формули-1 у Південній Африці Еймон завоював поул-позиції у трьох із чотирьох наступних перегонів (на Гран-прі Іспанії, Бельгії та Нідерландів), проте через постійні технічні проблеми зміг вибороти в них лише одне залікове очко. Протягом усієї решти сезону він жодного разу не кваліфікувався нижче п'ятого місця і був за крок від перемоги на етапах у Великій Британії та Канаді, а в Італії потрапив у серйозну аварію на швидкості 160 км/год, яка вщент розтрощила його болід. У Британії він до самої лінії фінішу вів запеклу дуель із Йо Зіффертом на Lotus 49B, а в Канаді повністю домінував у гонці, попри несправне зчеплення. Проте за сімнадцять кіл до фінішу на його машині відмовила трансмісія і розбитого горем Еймона довелося втішати Жакі Іксу. Маючи щонайменше десять перспективних стартів у тому сезоні, він зміг фінішувати лише у п'яти гонках і набрати всього десять очок у Чемпіонаті світу. Його найкращим результатом стало друге місце на Гран-прі Великої Британії, де він поступився Зіфферту.[5]

Поза межами Формули-1 Еймон посів друге місце в перегонах Формули-2 у бельгійському Золдері, де тестував болід Dino 166 F2. Також того року він став третім у незаліковому Міжнародному трофеї BRDC.[5]

1969

Еймон за кермом Ferrari 312 P під час 1000 км Нюргбургрингу 1969 року.

Еймон розпочав 1969 рік із тріумфу в Тасманській серії за кермом боліда 246 Tasmania з двигуном Dino. Серед його успіхів були перемоги як на Гран-прі Нової Зеландії, так і на Гран-прі Австралії.[17] У прямих протистояннях на трасах у Пукекохе та Сендауні він змусив нового лідера команди Lotus Йохена Ріндта задовольнитися лише другими місцями.[18][16] Зрештою Еймон виграв цю семиетапну Тасманську серію. Вона, мабуть, стала найкращою за всі сім років існування міжнародної 2,5-літрової формули в цьому регіоні та максимально наблизилася до рівня чемпіонату Формули-1 завдяки запеклій конкуренції між Ріндтом, Гремом Гіллом, Еймоном та пілотом команди Williams Пірсом Кареджем. Це були куди серйозніші перегони, ніж американська серія Can-Am, де тоді домінувала команда McLaren — там великі спорткари майже не потребували перемикання передач і за відсутності реальної конкуренції фактично «доїжджали» до легких перемог. Натомість тасманські боліди були майже точними копіями машин Формули-1, лише з трохи меншою потужністю, і керувати ними на дуже небезпечних і вузьких трасах було так само важко, як і болідами Гран-прі. Еймон завершив серію з чотирма перемогами, двома третіми місцями та одним сходом.[5]

Проте у Формулі-1 його хронічне невезіння нікуди не зникло. Попри шість стартів із перших шести позицій, він спромігся здобути лише одне третє місце на Гран-прі Нідерландів. Старіюча модель Ferrari 312 усе ще була швидкою на початку сезону. На етапі в Барселоні Еймон повністю домінував, після того як боліди Lotus 49B Ріндта та Гілла розбилися на перших колах через поломку високих антикрил. Він випереджав Matra Джекі Стюарта на 40 секунд, аж поки на 56-му колі не відмовив його двигун. У Монако Еймон перші 17 кіл тримався другим за Стюартом: він програвав лідеру по секунді на колі, але водночас на стільки ж відривався від Гілла, який ішов третім і зрештою переміг у цій гонці на «виживання». Формульний двигун Ferrari V12 був надто ненадійним, а його наступник хоч і показав чудову швидкість на тестах, але постійно страждав від механічних поломок. Еймон не мав підстав вірити, що новий мотор виявиться надійнішим за V12, тому, попри очевидну вищу потужність агрегату, він вирішив залишити Ferrari та перейти до команди, яка використовувала двигуни Cosworth DFV. На це рішення сильно вплинула думка Джекі Стюарта та Йохена Ріндта, які вважали, що для досягнення конкурентоспроможності наявність мотора Ford DFV є критично важливою.[5]

Окрім Формули-1, у 1969 році Еймон також виступав за Ferrari в Міжнародному чемпіонаті для виробників. У тандемі з Педро Родрігесом на спорткарі Ferrari 312 P він посів четверте місце в перегонах BOAC 500 на трасі Брендс-Гетч та фінішував другим у 12 годинах Сібрінга, проте на етапах 1000 кілометрів Нюрбургрингу та 1000 кілометрів Монци їхній екіпаж був змушений зійти з дистанції. Також Еймон узяв участь у кількох гонках серії Can-Am. Його останнім виступом за команду Ferrari стали перегони 1000 кілометрів Монци 1970 року, де він посів друге місце.[19]

1970-ті

1970

Перед сезоном Формули-1 1970 року Еймон здійснив перехід, який поклав початок цілій серії його трансферів до менших та новіших команд. Компанія March Engineering була заснована роком раніше для створення клієнтських шасі у Формулі-2 та Формулі-3, проте швидко переключилася на Формулу-1, спроектувавши та побудувавши болід March 701. Пілотами команди стали Еймон та Зіфферт,[1] а гонщик серії IndyCar Маріо Андретті періодично з'являвся за кермом третьої машини. Крім того, March продала свої шасі 701 команді Tyrrell, у складі якої Джекі Стюарт і привів цю модель до її першої перемоги на тогорічному Гран-прі Іспанії.[20]

Еймон виграв передсезонний Міжнародний трофей BRDC в Сільверстоуні, проте з початком офіційного сезону Формули-1 знову зіткнувся з тим, що високі результати у кваліфікаціях не вдавалося перетворити на хороші фініші. На стартовому Гран-прі Південної Африки він кваліфікувався другим, одразу за Tyrrell-March Джекі Стюарта, але його власний March перегрівся вже за чотирнадцять кіл. На Гран-прі Іспанії Еймон здобув шосте місце на старті, та вже за десять кіл на його машині відмовив двигун Ford-Cosworth DFV. На Гран-прі Монако Еймон кваліфікувався другим і впевнено йшов на цій же позиції в гонці, аж поки за двадцять кіл до фінішу не зламалася підвіска. Саме на цьому етапі він наввідріз відмовився виходити на старт, допоки його стартовий номер не змінять із «18», під яким свого часу в Монако розбився насмерть його напарник Лоренцо Бандіні, на «28».[5]

Друге місце Еймона після старту з третьої позиції на Гран-прі Бельгії нарешті принесло заводській команді March перші залікові очки. На цих перегонах новозеландець показав найкраще коло із середньою швидкістю понад 152 милі на годину (близько 245 км/год). Цей рекорд кола для болідів Формули-1 залишається неперевершеним і донині, оскільки той етап став останнім в історії, проведеним на повній 14-кілометровій версії траси Спа-Франкоршам.[21] Проте вже на наступному Гран-прі Нідерландів, де він кваліфікувався четвертим,[22] зчеплення на його боліді зламалося вже після першого кола.[23] Еймон зміг повторити свій бельгійський успіх на Гран-прі Франції, де знову фінішував другим.[24] У Великій Британії на трасі Брендс-Гетч Еймон фінішував лише п'ятим, причому у кваліфікації його випередив новачок Ронні Петерсон на приватному March 701, який виступав на таких самих шинах. Після цього спалахнув конфлікт із керівником команди Максом Мослі через невиплату трьох чвертей обіцяного Еймону гонорару за сезон. Унаслідок цього гонщику почали надавати гірші двигуни DFV, що вилилося у два сьомі місця на фініші в Австрії та Італії. Попри це, Еймон вдало провів кінцівку сезону, фінішувавши третім у Канаді, п'ятим у США та четвертим у Мексиці. На Гран-прі США у Воткінс-Глен, на думку конструктора March Робіна Герда, лише прокол колеса позбавив Еймона практично гарантованої перемоги.[25]

До кінця року розбіжності зі співзасновниками March Максом Мослі та Робіном Гердом призвели до того, що Еймон прийняв рішення перейти до іншої відносно нової команди Matra.[25]

1971

Еймон на Гран-прі Нідерландів 1971 року.
Matra MS120, за кермом якого Еймон виступив на Гран-прі Аргентини 1971 року.

У 1971 році Еймон, який тепер виступав за заводську команду Matra, знову здобув передсезонну перемогу — цього разу на Гран-прі Аргентини.[26] З початком офіційного сезону Формули-1 йому вдалося здобути останнє місце на подіумі на Гран-прі Іспанії, а також вибороти два п'ятих місця на етапах у Південній Африці та Франції. Проте, окрім цих результатів, його хронічна серія невдач у Формулі-1 тривала. На Нюрбургринзі Еймон потрапив у серйозну аварію, яка змусила його пропустити наступні перегони на Остеррайхринзі. На Гран-прі Італії він виборов поул-позицію і, попри невдалий старт, мав усі шанси здобути свою першу перемогу, аж поки від його шолома не відірвався візор. Еймону довелося скинути швидкість, щоб уникнути аварії, дозволивши іншим гонщикам наздогнати та випередити себе.[5] У підсумку він фінішував на шостому місці, заробивши всього одне залікове очко.[27]

Протягом цього року Еймон також узяв участь у незаліковому Гран-прі Квестор на новому автодромі Онтаріо Мотор Спідвей. Там він кваліфікувався другим і, попри прокол колеса під час гонки, зумів фінішувати на четвертому місці.[5]

У Тасманській серії на трасі Левін Еймон стартував із четвертої позиції. У самій гонці він вів запеклу боротьбу з Девідом Окстоном та Джоном Кенноном, але в підсумку фінішував третім. У своєму третьому заїзді на аеродромі ВіграмЕймон стартував п'ятим, проте його болід розвернуло на самому старті, через що він відкотився в усій хвіст пелотону. Попри цю невдачу, йому вдалося здійснити прорив і фінішувати на п'ятому місці.[28]

1972

У сезоні Формули-1 1972 року Еймон, який продовжив співпрацю з Matra, здобув кілька залікових фінішів, але лише один раз піднявся на подіум у Франції, де він завоював свою п'яту й останню поул-позицію у своїй кар'єрі та впевнено лідирував у гонці, аж поки через прокол колеса не був змушений поїхати на піт-стоп. Проте Еймон зміг пробитися назад крізь пелотон, попутно побивши рекорд кола на цій трасі, та фінішував третім.[5]

На гроші, зароблені в автоспорті, Еймон вирішив заснувати компанію з виробництва гоночних двигунів спільно з колишнім інженером BRM Обрі Вудсом. Фірма Amon Racing Engines постачала мотори Формули-2 кільком пілотам, проте управління підприємством швидко виявилося надто витратним і в підсумку його продали компанії March зі збитками.[5]

Наприкінці 1972 року Matra вирішила припинити свою участь у Формулі-1, тож Еймон сподівався повернутися до March. Однак це місце віддали Жан-П'єру Жар'є і Еймону довелось підписавти контракт з іншою нещодавно створеною командою Tecno.[5]

1973

Команда Tecno дебютувала у Формулі-1 роком раніше, використовуючи власний 12-циліндровий опозитний двигун. Їхній перший сезон виявився провальним, тому вони охоче вхопилися за можливість підписати контракт з Еймоном на наступний сезон.[29] Проте випробування нового шасі PA123-006, яке спроектував колишній механік Lotus та McLaren Аллан Макколл, сильно затягнулися.[30] Після того як болід так і не з'явився на Гран-прі Іспанії, Еймон та менеджер Tecno Девід Йорк зустрілися з Енцо Феррарі. Вони хотіли з'ясувати, чи можна звільнити Еймона від зобов'язань за контрактом, аби він допоміг із доопрацюванням нової Ferrari 312B3 для Жакі Ікса та Артуро Мерцаріо, провівши одну нібито разову гонку на Гран-прі Монако. Однак Йорк відхилив цю пропозицію, а сам Еймон згодом зізнався, що взагалі не залишив би Ferrari, якби свого часу йому запропонували контракт на повноцінний сезон.[31]

Команда Tecno змогла виставити шасі PA123-006 лише на п'ятий етап сезону — Гран-прі Бельгії. Еймон кваліфікувався 15-м і фінішував шостим, програвши три кола переможцю гонки Джекі Стюарту, проте завоювавши для команди залікове очко, яке в підсумку виявилося єдиним у її формульній історії.[30] На наступному етапі в Монако Еймон кваліфікувався 12-м і йшов на сьомій позиції, аж поки не зійшов через перегрів двигуна.[32] Хоча шасі поводилося непогано,[33] Еймон усе одно був незадоволений машиною. Він вирішив зосередитися на іншому шасі Tecno, яке все ще перебувало в розробці під керівництвом недосвідченого конструктора Гордона Фовелла. Це йшло врозріз із позицією самої команди Tecno та спонсорів з Martini & Rossi, які вимагали обов'язкової участі машини та пілота в перегонах.[34] Хоча на той момент Еймон відгукувався про новий болід як про «найкраще шасі, в якому я коли-небудь сидів», на практиці він також виявився фактично некерованим. Еймон навідріз відмовився пілотувати Tecno конструкції Макколла на Гран-прі Швеції та Німеччини,[35] а після кваліфікації в Австрії взагалі знявся зі змагань. На момент Гран-прі Австрії, за чотири етапи до завершення сезону, терпіння Еймона остаточно увірвалося, і він залишив команду. Згодом він згадував, що кілька місяців, проведені в цьому колективі, «відчувалися як десять [сезонів]».[5]

Команда Tyrrell запропонувала Еймону третій болід, модель 005, щоб він зміг узяти участь у двох заключних гонках сезону. На Гран-прі Канади Еймон фінішував десятим, програвши три кола переможцю Пітеру Ревсону на McLaren. Після цього, на фінальному етапі сезону в США, Еймон разом із Джекі Стюартом знявся з перегонів через трагічну загибель їхнього партнера по команді Франсуа Севера під час кваліфікації.[5]

Цього року він також взяв участь у декількох перегонах на BMW 3.0 CSL разом з Гансом-Йоахімом Штуком, де здобув перемогу в 6 годинах Нюрбургрингу та останнє місце на подіумі в 6 годинах Поль-Рікара.[36][37]

Еймон виграв 6 годин Нюрбургрингу 1973 року, розділивши заводський BMW 3.0 CSL з Гансом-Йоахімом Штуком.

1974

Еймон за кермом Amon AF101 на Новозеландському фестивалі автоперегонів 2011 року.

Перед сезоном Формули-1 1974 року Еймон відродив власну команду Chris Amon Racing. Гордон Фовелл спроектував болід під індексом AF101, який вирізнявся унікальними рішеннями: єдиним центральним паливним баком, титановими торсіонами та зміщеною сильно вперед посадкою гонщика. Проте з конструктивної точки зору машина виявилася занадто слабкою, через що вона була готова до свого дебюту у Формулі-1 лише на четвертому етапі сезону — Гран-прі Іспанії. Еймон зміг кваліфікуватися лише 23-м через сильну вібрацію гальмівних дисків. Ця проблема тільки загострилася, коли на болід поставили дощову гуму перед стартом самої гонки. Попри надзвичайно обережне пілотування, на 22-му колі на машині зрештою зламався вал гальмівного приводу і він був змушений зійти з дистанції.[5]

Після додаткових доопрацювань та тестів Еймон повернувся на Гран-прі Монако, де зміг кваліфікуватися двадцятим. Проте через технічні проблеми він так і не зміг вийти на старт самої гонки. Наступні механічні негаразди, а також хвороба самого Еймона призвели до того, що болід знову з'явився в паддоку лише на Гран-прі Німеччини. Еймона в кваліфікації замінив Ларрі Перкінс, але його спроба пробитись на стартову решітку виявилась безуспішною. На Гран-прі Італії, за три етапи до кінця сезону, Еймону також не вдалося пройти кваліфікацію. Ця невдача остаточно вирішила долю як самої машини, так і команди Chris Amon Racing, змусивши новозеландця провести дві заключні гонки сезону у складі BRM. Згодом гонщик зізнався, що на початку того року він відхилив пропозицію приєднатися до цілком перспективної команди Brabham.[5]

1975

У 1975 році Еймон узяв участь у Тасманській серії Формули-5000, де його суперниками були виключно представники Австралазії. Він кваліфікувався на першій лінії стартової решітки в трьох із чотирьох новозеландських етапів, а в січні 1975 року здобув переконливу перемогу в дощових умовах на трасі Теретонга з перевагою у 24,2 секунди. На австралійських же етапах конкуренція виявилася значно жорсткішою, оскільки там було більше конкурентних машин, а місцеві пілоти виступали на добре знайомих їм домашніх треках. Для Еймона це вилилося в серію невдалих гонок, де він ніяк не міг випередити гонщика з Південної Австралії Джонні Вокера, який пілотував краще шасі Lola T332 з двигуном Repco V8. На етапі в Серферс-Парадайз, стартувавши з самого хвоста пелотону, Еймон зрештою зумів обійти Вокера та вийшов в лідер гонки. Проте пізніше в гонці на його машині вибухнув двигун Chevrolet. В Оран-Парку та Аделаїді Еймон усю дистанцію йшов слідом за Вокером без можливості для обгону, фінішувавши на четвертому в обох гонках. У фінальних вирішальних перегонах Тасманської серії, де на титул усе ще претендували Браун, Вокер та Лоуренс, Вокер втратив контроль над своїм болідом вже на першому колі, повністю розтрощивши його об дерев'яні бар'єри автодрому Сендаун. Еймон у цій боротьбі участі не брав і фінішував п'ятим.[38] У 1975 році Еймон також планував виступати у Формулі-5000 як у Європі, так і в США, проте в підсумку взяв участь лише в декількох етапах.[38] Він не зміг стартувати на жодному з етапів британської серії Shellsport через технічні проблеми,[39][40] але йому вдалося посісти четверте підсумкове місце на Гран-прі Лонг-Біч.[41]

Цього ж року Мо Нанн, керівник команди Ensign, запропонував Еймону місце за кермом боліда Ensign N175. Він посів дев'яте місце в незаліковому Гран-прі Швейцарії в Діжоні,[42] а також провів за команду ще дві офіційні гонки Формули-1, фінішувавши 12-м на Гран-прі Австрії та Італії.[43][44] Хоча результати не вражали, вони з Нанном чудово спрацювалися, тож на сезон 1976 року Еймон повноцінно приєднався до команди Ensign.[5]

1976

Еймон за кермом Ensign N176 на Гран-прі Великої Британії 1976 року.

Першою гонкою сезону для Ensign став Гран-прі Південної Африки, де Еймон кваліфікувався 18-м. На старому боліді Ensign N174 він пробився на сьоме місце і на останніх колах запекло боровся за шосту позицію з Маріо Андретті на Parnelli-Ford, аж поки через пізній піт-стоп для дозаправки наприкінці дистанції не відкотився на 14-ту сходинку.[45][46] На Гран-прі Іспанії Еймон здобув свої єдині очки в сезоні, фінішувавши п'ятим.[47] В Бельгії він кваліфікувався восьмим, а в гонці чергові залікові очки здавалися цілком досяжними, аж поки за 19 кіл до фінішу від його машини не відірвалося колесо. Еймону неабияк пощастило вийти неушкодженим із цієї аварії.[5]

На Гран-прі Швеції, вперше використовуючи двигун Cosworth, доопрацьований компанією Nicholson, Еймона виборов третє місце на стартовій решітці. У гонці все йшло до того, що він підніметься на подіум разом із гонщиками Tyrrell Джоді Шектером та Патріком Депайє, проте на 38-му колі він вилетів за межі траси через поломку підвіски. Еймон знову дивом уникнув важких травм і вирішив пропустити наступний Гран-прі Франції. Він повернувся на Гран-прі Великої Британії, де кваліфікувався шостим і впевнено йшов четвертим, коли на його двигуні Ford-Cosworth DFV стався витік води. Щоб не «вбити» мотор, команда закликала його в бокси для сходу з дистанції.[5]

На Гран-прі Німеччини технічні негаразди завадили йому добре виступити у кваліфікації, але значно сильніший вплив мала жахлива аварія Нікі Лауди на другому колі гонки. Еймон відмовився виходити на повторний старт після червоних прапорів, через що Мо Нанн звільнив його з команди. Після цього Еймон оголосив про остаточне завершення кар'єри в автоспорті та повернувся до Нової Зеландії.[5]

«На той момент я вже бачив занадто багато людей, які згоріли в гоночних болідах. Коли ти свого часу проїжджав повз Бандіні, Шлессера, Кареджа та Вільямсона, ще одна подібна аварія — це було вже просто занадто. Це було особисте рішення...»
(Еймон про своє завершення кар'єри у 1976 році)[48]

Проте пізніше Вальтер Вольф зв'язався з Еймоном і переконав його виступити за команду Wolf-Williams на північноамериканських етапах наприкінці сезону. Хоча під час підготовки до Гран-прі Канади Еймон демонстрував цілком багатообіцяючий темп, у самій кваліфікації він потрапив у серйозне зіткнення з іншим болідом і вкотре дивом залишився неушкодженим. Після цього інциденту він так і не взяв участі ні в Гран-прі Канади, ні в Гран-прі США.[5]

1977

Еймон відхилив пропозицію повноцінного контракту пілота у Формулі-1 на 1977 рік, проте спробував повернутися в перегони Can-Am того ж року за кермом боліда Wolf-Dallara WD1. Однак усього після однієї гонки він залишив серію, заявивши: «Я просто більше не отримую від цього задоволення». Його місце зайняв молодий і тоді ще нікому не відомий канадець Жиль Вільньов, якого Еймон пізніше того ж року порекомендував особисто Енцо Феррарі. Тим часом сам Еймон знову повернувся до Нової Зеландії — цього разу, щоб назавжди піти з великого автоспорту.[5]

2000-ні

Кріс Еймон і Маррей Вокер в ралі Dunlop Targa New Zealand 2003 року.

Еймон тимчасово повернувся до перегонів заради разового виступу в ралі Dunlop Targa New Zealand 2003 року, де його штурманом став відомий автоспортивний коментатор Маррей Вокер.[49] Екіпаж успішно подолав тижневий асфальтовий марафоні за маршрутом Окленд-Веллінгтон на автомобілі Toyota Camry Sportivo — тій самій машині, на якій раніше Вокер та Колін Бонд виступали в австралійському ралі Targa Tasmania.[50][51]

Після Формули-1

Після завершення кар'єри у Формулі-1 Еймон на багато років присвятив себе управлінню сімейною фермою в новозеландському регіоні Манавату.[52] Відійшовши від фермерських справ, він мешкав у місті Таупо на Північному острові Нової Зеландії. На початку 1980-х років він став ще більш упізнаваним у Новій Зеландії завдяки тест-драйвам автомобілів у телевізійній програмі «Motor Show», а пізніше виступав консультантом компанії Toyota New Zealand, налаштовуючи ходові характеристики Toyota Corolla 1984 року та наступних моделей для місцевого ринку. Він також знімався в телерекламі бренду, де активно підкреслювали те, як високо його свого часу оцінив сам Енцо Феррарі. У 2004 році Еймон узяв участь у ралі екологічних автомобілів EnergyWise, де здобув перемогу, випередивши Браяна Коуена. На цьому заході Еймон виступав за кермом Toyota Prius.[53]

У нагородному списку з нагоди Дня народження Королеви 1993 року Еймона було призначено Членом Ордена Британської імперії за заслуги перед автоспортом.[54]

Еймон брав участь у розробці проєкту модернізації автодрому Таупо Моторспорт Парк,[55] який у січні 2007 року прийняв новозеландський етап серії A1 Grand Prix сезону 2006—07.[56] На Новозеландському фестивалі автоспорту у 2011 році віддали шану життю та кар'єрі Еймона: у межах заходу відбулися демонстраційні заїзди на цілій добірці його історичних гоночних машин, а саму подію також використали для збору коштів для Фонду Брюса Макларена.[57] Крім того, Еймона знову вшанували на цьому фестивалі в січні 2013 року.[58]

Смерть

Еймон помер від раку 3 серпня 2016 року в лікарні міста Роторуа у віці 73 років.[1] У нього залишилися дружина Тіш Возерспун, з якою вони одружилися в 1977 році, а також троє дітей та онуки.[59] Один із його синів, Джеймс, став кваліфікованим персональним тренером із фізичної підготовки в організації High Performance Sport New Zealand.[60] Він працював із крикетною командою Сентрал Дістріктс Стеґс,[61] а також був особистим тренером новозеландського автогонщика Брендона Гартлі.[62]

Спадок

Еймона вважають одним із найкращих гонщиків Формули-1, які ніколи не вигравали залікових Гран-прі. Його репутація невдахи була такою, що його колега по пелотону Маріо Андретті якось пожартував: «Якби він став трунарем, люди просто перестали б помирати».[63] Колишній технічний директор Ferrari Мауро Форґ'єрі зазначав, що Еймон був «безумовно найкращим тест-пілотом, з яким мені коли-небудь доводилося працювати. Він мав усі якості, щоб стати чемпіоном світу, але постійні невдачі просто не дозволили йому ним стати».[64]

Попри те, що він так і не виграв жодного залікового Гран-прі Формули-1, Еймон здобув перемогу у двох незалікових гонках Формули-1, а саме Міжнародному трофеї BRDC 1970 року та Гран-прі Аргентини 1971 року.[65][66] Крім того, він тріумфував у 1000 кілометрів Монци та 24 годинах Дайтони,[67][68] виграв сім перегонів і один чемпіонський титул у Тасманській серії,[69] а також — що, мабуть, найважливіше — тріумфував у 24 годинах Ле-Мана разом із Брюсом Маклареном.[70] У цих змаганнях йому протистояли багато колег по Формулі-1, які в межах самого чемпіонату світу були значно успішнішими за нього. Крім того, Еймон і донині залишається єдиним пілотом із Нової Зеландії та Океанії, який виступав за Ferrari у Формулі-1.

У Формулі-1 Еймон узяв участь у 96 Гран-прі, здобув 5 поул-позицій, лідирував протягом 183 кіл у 7 гонках, 11 разів піднімався на подіум і набрав загалом 83 очки.[71] Йому також належить унікальний рекорд: він виступав у чемпіонаті світу за кермом болідів 13 різних конструкторів.[72] Біографія під назвою «Forza Amon», написана журналістом Еоїном Янґом, детально описує гоночний шлях Еймона та прочиняє завісу над його особистим життям. Книга чітко підкреслює один важливий момент, у якому сам Еймон був категорично не згоден із більшістю експертів та істориків — це питання його постійного невезіння. Еймон неодноразово наголошував на тому, що він змагався в епоху надвисокої смертності у Формулі-1 протягом цілих півтора десятиліття і зміг вижити в кількох серйозних аваріях, зокрема, у 1976 році. Водночас багато інших гонщиків, серед яких і його близькі друзі, як-от Брюс Макларен, зазнали важких травм або розбилися на смерть. У 2008 році автоспортивний журналіст Алан Генрі поставив Кріса Еймона на 13-те місце у своєму рейтингу найвидатніших пілотів в історії автоспорту.[73]

Згадуючи трагічну загибель Джима Кларка в гонці 1968 року, Еймон сказав: «Якщо таке могло статися з Джиммі, то які шанси залишаються для решти з нас? Думаю, ми всі це відчували. Здавалося, ніби ми втратили нашого лідера».[74][75] У 1995 році Кріс Еймон увійшов до Зали слави спорту Нової Зеландії.[1]

На честь Еймона названо головний кубок чемпіонату пілотів у серії Toyota Racing, а також Міжнародну стипендію, створену для фінансової підтримки володарів цього трофея в їхній подальшій кар'єрі в перегонах на болідах із відкритими колесами. Сама серія Toyota Racing виконує роль своєрідного автоспортивного аналога бейсбольної «зимової ліги»: перегони проходять у Новій Зеландії в січні та лютому, що дозволяє пілотам із Північної півкулі підтримувати форму під час європейського чи американського міжсезоння.[3] Після смерті гонщика його ім'я також присвоїли автодрому Менфілд у місті Філдінг, регіон Манавату.[76]

Результати виступів

Гоночна кар'єра

Сезон Серія Команда Перегони Перемоги Поули Н/к Подіуми Очки Місце
1963 Формула-1 Reg Parnell Racing 6 0 0 0 0 0 НКЛ
Австралійський чемпіонат гонщиків Scuderia Veloce 3 0 0 0 0 0 НКЛ†
Британський чемпіонат седанів Sunbeam Talbot Ltd. 1 0 0 0 0 0 НКЛ
Британський чемпіонат седанів — Class B 1 0 0 0 0 0 НКЛ
1964 Формула-1 Reg Parnell Racing 8 0 0 0 0 2 16
Тасманська серія 4 0 0 0 0 0 НКЛ
Trophées de France Midland Racing Partnership 2 0 0 0 0 2 18
24 години Ле-Мана Briggs S. Cunningham 1 0 0 0 0 — ДСК
1965 Чемпіонат Формули-2 Великої Британії Ian Raby Racing 8 0 0 0 0 0 НКЛ
Midland Racing Partnership
Формула-1 Reg Parnell Racing 2 0 0 0 0 — НКЛ
24 години Ле-Мана Shelby-American Inc. 1 0 0 0 0 — Схід
1966 Can-Am Bruce McLaren Motor Racing 6 0 0 1 2 10 6
Британський чемпіонат спорткарів 4 0 0 1 3 0 НКЛ
Формула-1 Cooper Car Company 1 0 0 0 0 0 НКЛ
Chris Amon Racing 1 0 0 0 0
24 години Ле-Мана Shelby-American Inc. 1 1 0 0 1 — 1
1967 Формула-1 Scuderia Ferrari 10 0 0 0 4 20 5
Світовий чемпіонат спортивних автомобілів 3 2 ? ? 2 — НКЛ
Can-Am North American Racing Team 3 0 0 0 0 2 12
Bill Harrah
24 години Ле-Мана Scuderia Ferrari 1 0 0 0 0 — Схід
24 години Дейтони 1 1 ? ? 1 — 1
1968 Формула-1 Scuderia Ferrari 11 0 3 0 1 10 10
Тасманська серія Chris Amon 8 2 1 5 4 36 2
Чемпіонат Формули-2 Європи Scuderia Ferrari 2 0 0 0 0 0 НКЛ
Can-Am Modern Classic Motors 1 0 0 0 0 0 НКЛ
1969 Can-Am Chris Amon 8 0 0 1 3 39 6
McLaren Cars
Formula 1 Enterprises
Тасманська серія Scuderia Veloce 7 4 2 3 6 44 1
Формула-1 Scuderia Ferrari 6 0 0 0 1 4 12
24 години Ле-Мана 1 0 0 0 0 — Схід
1970 Формула-1 March Engineering 13 0 0 1 3 23 8
Can-Am 3 0 0 0 0 28 11
1971 Формула-1 Equipe Matra Sports 10 0 1 0 1 9 11
Тасманська серія STP Corporation 5 0 0 0 2 15 5
24 години Ле-Мана Equipe Matra-Simca 1 0 0 0 0 — Схід
1972 Формула-1 Equipe Matra 11 0 1 2 1 12 10
24 години Ле-Мана Equipe Matra-Simca Shell 1 0 0 0 0 — Схід
1973 Європейський чемпіонат з турингових автоперегонів — Division 2 BMW Motorsport 5 1 2 2 2 32 7
Європейський чемпіонат з турингових автоперегонів 2 1 ? ? 2 32 7
Британський чемпіонат седанів 0 0 0 0 0 0 НКЛ
Британський чемпіонат седанів — Class D 0 0 0 0 0 0 НКЛ
Формула-1 Martini Racing Team 4 0 0 0 0 1 21
Elf Team Tyrrell 1 0 0 0 0
24 години Ле-Мана BMW Motorsport 1 0 0 0 0 — Схід
1974 Формула-1 Team BRM 2 0 0 0 0 0 НКЛ
Chris Amon Racing 1 0 0 0 0
1975 Тасманська серія McCormack Racing 8 1 0 1 1 17 5
Формула-1 HB Bewaking Team Ensign 2 0 0 0 0 0 НКЛ
Чемпіонат Формули-5000 SCCA/USAC McCormack Racing 1 0 0 0 0 12 13
1976 Формула-1 Team Ensign 7 0 0 0 0 2 18
Walter Wolf Racing 0 0 0 0 0
Джерело:[77]

† Еймон брав участь в змаганні за запрошенням, тому йому не нараховувалися очки чемпіонату.

Формула-1

Легенда до таблиці
Приклад Опис
1 Переможець
2 Друге місце
3 Третє місце
5 Фінішував у очковій зоні
12 Фінішував поза очковою зоною
НКЛ Фінішував, але не класифікований
Схід Не фінішував і не класифікований
НКВ Не кваліфікований
НПКВ Не передкваліфікований
ДСК Дискваліфікований
ТТР Брав участь тільки в тренуваннях
тест Тестер по п'ятницях (з 2003 року)
НС Брав участь у Гран-прі як бойовий
пілот, але не стартував у гонці
Т Травмований чи хворий
Викл Виключений із протоколу
Від Відмова від участі
НТР Не брав участі в тренуваннях
НПР Не прибув на Гран-прі
С Гонка скасована
Не брав участі
Жирний шрифт Поул-позиція
Курсив Швидке коло
Рік Команда Шасі Двигун 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Місце Очки
1963 Reg Parnell Racing Lola Mk4A Climax FWMV 1.5 V8 МОН
НС 		БЕЛ
Схід 		НІД
Схід 		ФРА
7 		ВЕЛ
7 		НІМ
Схід 		ІТА
НС 		США НКЛ 0
Lotus 24 BRM P56 1.5 V8 МЕК
Схід 		ПАР
1964 Reg Parnell Racing Lotus 25 BRM P56 1.5 V8 МОН
НКВ 		НІД
5 		БЕЛ
Схід 		ФРА
10 		ВЕЛ
Схід 		НІМ
11 		США
Схід 		МЕК
Схід 		16 2
Climax FWMV 1.5 V8 АВТ
Схід 		ІТА
1965 Reg Parnell Racing Lotus 25 BRM P56 1.5 V8 ПАР МОН БЕЛ ФРА
Схід 		НІМ
Схід 		ІТА США МЕК НКЛ 0
Ian Raby Racing Brabham BT3 ВЕЛ
НС 		НІД
1966 Bruce McLaren Motor Racing McLaren M2B Ford 406 3.0 V8 МОН
НПР 		БЕЛ
НПР 		ВЕЛ
НПР 		НІД
НПР 		НКЛ 0
Cooper Car Company Cooper T81 Maserati 9/F1 3.0 V12 ФРА
8 		НІМ
Chris Amon Racing Brabham BT11 BRM P60 1.9 V8 ІТА
НКВ 		США МЕК
1967 Scuderia Ferrari SpA SEFAC Ferrari 312/67 Ferrari 242 3.0 V12 ПАР МОН
3 		НІД
4 		БЕЛ
3 		ФРА
Схід 		ВЕЛ
3 		НІМ
3 		КАН
6 		ІТА
7 		США
Схід 		МЕК
9 		5 20
1968 Scuderia Ferrari SpA SEFAC Ferrari 312/67 Ferrari 242 3.0 V12 ПАР
4 		10 10
Ferrari 312/67/68 ІСП
Схід 		МОН БЕЛ
Схід
Ferrari 312/68 Ferrari 242C 3.0 V12 НІД
6 		ФРА
10 		ВЕЛ
2 		НІМ
Схід 		ІТА
Схід 		КАН
Схід 		США
Схід 		МЕК
Схід
1969 Scuderia Ferrari SpA SEFAC Ferrari 312/69 Ferrari 255C 3.0 V12 ПАР
Схід 		ІСП
Схід 		МОН
Схід 		НІД
3 		ФРА
Схід 		ВЕЛ
Схід 		НІМ ІТА КАН США МЕК 12 4
1970 March Engineering March 701 Ford Cosworth DFV 3.0 V8 ПАР
Схід 		ІСП
Схід 		МОН
Схід 		БЕЛ
2 		НІД
Схід 		ФРА
2 		ВЕЛ
5 		НІМ
Схід 		АВТ
8 		ІТА
7 		КАН
3 		США
5 		МЕК
4 		8 23
1971 Équipe Matra Sports Matra MS120B Matra MS71 3.0 V12 ПАР
5 		ІСП
3 		МОН
Схід 		НІД
Схід 		ФРА
5 		ВЕЛ
Схід 		НІМ
Схід 		АВТ ІТА
6 		КАН
10 		США
12 		11 9
1972 Équipe Matra Matra MS120C Matra MS72 3.0 V12 АРГ
НС 		ПАР
15 		ІСП
Схід 		МОН
6 		БЕЛ
6 		ВЕЛ
4 		10 12
Matra MS120D ФРА
3 		НІМ
15 		АВТ
5 		ІТА
Схід 		КАН
6 		США
15
1973 Martini Racing Team Tecno PA123-006 Tecno Series-P 3.0 F12 АРГ БРА ПАР ІСП БЕЛ
6 		МОН
Схід 		ШВЦ ФРА ВЕЛ
Схід 		НІД
Схід 		НІМ АВТ
НС 		ІТА 21 1
Elf Team Tyrrell Tyrrell 005 Ford Cosworth DFV 3.0 V8 КАН
10 		США
НС
1974 Chris Amon Racing Amon AF101 Ford Cosworth DFV 3.0 V8 АРГ БРА ПАР ІСП
Схід 		БЕЛ МОН
НС 		ШВЦ НІД ФРА ВЕЛ НІМ
НКВ 		АВТ ІТА
НКВ 		НКЛ 0
Team BRM BRM P201 BRM P200 3.0 V12 КАН
НКЛ 		США
9
1975 HB Bewaking Team Ensign Ensign N175 Ford Cosworth DFV 3.0 V8 АРГ БРА ПАР ІСП МОН БЕЛ ШВЦ НІД ФРА ВЕЛ НІМ АВТ
12 		ІТА
12 		США НКЛ 0
1976 Team Ensign Ensign N174 Ford Cosworth DFV 3.0 V8 БРА ПАР
14 		USW
8 		ІСП
5 		18 2
Ensign N176 БЕЛ
Схід 		МОН
13 		ШВЦ
Схід 		ФРА ВЕЛ
Схід 		НІМ
Схід 		АВТ НІД ІТА
Walter Wolf Racing Wolf-Williams FW05 КАН
НС 		США ЯПО
Джерело:[78]

24 години Ле-Мана

Рік Команда Напарники Автомобіль Клас Кола Поз. Клас
поз.
1964 США Briggs S. Cunningham Німеччина Йохен Неєрпаш Shelby Cobra Daytona-Ford GT +3.0 131 ДСК ДСК
1965 США Shelby-American Inc. США Філ Гілл Ford GT40 Mk.II P +5.0 89 Схід Схід
1966 США Shelby-American Inc. Нова Зеландія Брюс Макларен Ford GT40 Mk.II P +5.0 360 1 1
1967 Італія SpA Ferrari SEFAC Італія Ніно Ваккарелла Ferrari 330 P3 Spyder P +5.0 105 Схід Схід
1969 Італія SpA Ferrari SEFAC Швейцарія Петер Шетті Ferrari 312 P Coupe P 3.0 0 Схід Схід
1971 Франція Equipe Matra-Simca Франція Жан-П'єр Бельтуаз Matra-Simca MS660 P 3.0 263 Схід Схід
1972 Франція Equipe Matra-Simca Shell Франція Жан-П'єр Бельтуаз Matra-Simca MS670 S 3.0 1 Схід Схід
1973 Німеччина BMW Motorsport Німеччина Ганс-Йоахім Штук BMW 3.0 CSL T 5.0 160 Схід Схід
Джерело:[79]

Примітки

  1. ↑ а б в г д е ж Motor racing legend Chris Amon dies. The New Zealand Herald. 3 серпня 2016. Процитовано 3 серпня 2016.
  2. ↑ Nicola (19 січня 2022). 1947 A40 Special. Jim Barclay (новозел. англ.). Процитовано 8 червня 2026.
  3. ↑ а б в Drivers: Chris Amon. grandprix.com. Архів оригіналу за 26 січня 2011. Процитовано 6 листопада 2012.
  4. ↑ 1954 Maserati 250F. Jim Barclay (новозел. англ.). 12 лютого 2022. Процитовано 8 червня 2026.
  5. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав Chris Amon – The unluckiest hero. 8W – Who?. Forix. 1 жовтня 2000. Процитовано 5 червня 2026.
  6. ↑ All work no playboy. 9 жовтня 2014. Процитовано 3 серпня 2016.
  7. ↑ Chris AMON - Involvement • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 10 червня 2026.
  8. ↑ Chris Amon Takes Formula Two Race. The Montreal Gazette. 19 липня 1965. с. 24.
  9. ↑ Osten, Phillip van (23 липня 2025). A McLaren or a Yamura?. F1i.com (англ.). Процитовано 10 червня 2026.
  10. ↑ Windsor, Peter (26 травня 2016). Hey Bruce! What happened to the livery…?. peterwindsor.com (англ.). Процитовано 10 червня 2026.
  11. ↑ New Zealanders Win Wild-Finish LeMans. The Spokesman-Review. 20 червня 1966. с. 7.
  12. ↑ Ferraris Roar To 1–2–3 Sweep. The St. Petersburg Times. 6 лютого 1967.
  13. ↑ FIA Motor Sport Bulletin N° 4 – October 1967 (PDF). historicdb.fia.com. Жовтень 1967.
  14. ↑ Roebuck, Nigel (Жовтень 1998). Legends. Motor Sport magazine archive. с. 18. Архів оригіналу за 9 серпня 2016. Процитовано 9 серпня 2016.
  15. ↑ Young, 2003, с. 205—210.
  16. ↑ а б Remembering Chris Amon. Motor Sport Magazine. Motor Sport Magazine. 3 серпня 2016. Процитовано 15 червня 2026.
  17. ↑ Chris Amon N.Z. Prix. The Spokesman-Review. 3 лютого 1969. с. 12.
  18. ↑ Young, 2003, с. 225—227.
  19. ↑ Chris Amon (NZ) - All Results - Racing Sports Cars. www.racingsportscars.com. Процитовано 15 червня 2026.
  20. ↑ March 701 • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 15 червня 2026.
  21. ↑ Taylor, Simon (Червень 2008). Lunch with... Chris Amon. Motor Sport magazine archive. с. 62. Процитовано 27 серпня 2016.
  22. ↑ Netherlands 1970 - Starting grid • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 15 червня 2026.
  23. ↑ Netherlands 1970 - Result • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 15 червня 2026.
  24. ↑ Rindt wins French Grand Prix, tops world standing. The Montreal Gazette. 5 червня 1970. с. 15.
  25. ↑ а б Simon, Ted (1971). The Chequered Year The Story of a Grand Prix Racing Season. Cassell. ISBN 978-0304938469.
  26. ↑ VIII Gran Premio de la República Argentina | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 15 червня 2026.
  27. ↑ Italy 1971 - Result • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 15 червня 2026.
  28. ↑ Klopfer, Wolfgang (2005). Formula 5000 in New Zealand & Australia: Race by Race. Books on Demand GmbH. с. 42—53. ISBN 3833431016.
  29. ↑ Young, 2003, с. 164—166.
  30. ↑ а б Diepraam, Mattijs; Muelas, Felix (Травень 1999). A Ferrari recipe for disaster. 8W. Процитовано 1 лютого 2026.
  31. ↑ Young, 2003, с. 169.
  32. ↑ Watkins, Gary (Травень 2003). Shaken, stirred & on the rocks: Inside Tecno's chaotic F1 adventure. Motor Sport.
  33. ↑ Clark, 2010, с. 74.
  34. ↑ Young, 2003, с. 170.
  35. ↑ Young, 2003, с. 171—175.
  36. ↑ 1973 European Touring Car Grosser Preis der Tourenwagen | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 15 червня 2026.
  37. ↑ 1973 European Touring Car 6 hours of Paul Ricard | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 15 червня 2026.
  38. ↑ а б Klopher, Wolfgang (2005). Formula 5000 in New Zealand & Australia: Race by Race. Books on Demand GmbH. с. 148—156. ISBN 3833431016.
  39. ↑ 1975 Shellsport 5000 European Championship Thruxton | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 25 червня 2026.
  40. ↑ 1975 Shellsport 5000 European Championship Silverstone | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 25 червня 2026.
  41. ↑ 1975 SCCA-USAC Formula 5000 Long Beach | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 25 червня 2026.
  42. ↑ XV Grosser Preis der Schweiz | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 25 червня 2026.
  43. ↑ Austria 1975 - Result • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 25 червня 2026.
  44. ↑ Italy 1975 - Result • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 25 червня 2026.
  45. ↑ Henry, Alan (7 липня 2014). 1976 South African Grand Prix race report. Motor Sport Magazine (брит.). Процитовано 25 червня 2026.
  46. ↑ South Africa 1976 - Result • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 25 червня 2026.
  47. ↑ Spain 1976 - Result • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 25 червня 2026.
  48. ↑ Motorsport: On the Hot Seat – Chris Amon. The New Zealand Herald (англ.). 1 червня 2016. Архів оригіналу за 6 січня 2017. Процитовано 25 червня 2026.
  49. ↑ Designs, Thomas Nicholson. Australian Wins NZ's Biggest Rally – Motorsport News for New Zealand. www.nzmotorsport.co.nz. Архів оригіналу за 28 серпня 2016. Процитовано 3 серпня 2016.
  50. ↑ Motorsport: Australian holds on for Targa rally win. NZ Herald (новозел. англ.). Процитовано 25 червня 2026.
  51. ↑ Murray Walker to race for Toyota in Targa Tasmania. Motorsport.com. Motorsport Network. 10 березня 2003. Процитовано 25 червня 2026.
  52. ↑ Chris Amon, 1943–2016. Процитовано 3 серпня 2016.
  53. ↑ Amon shows advantages of an EnergyWise old head. The New Zealand Herald. 13 листопада 2004. Процитовано 28 листопада 2012.
  54. ↑ Supplement to The London Gazette, 12th June 1993. The London Gazette. № 53334. HM Stationery Office. 11 червня 1993. с. 38. Процитовано 5 червня 2026.
  55. ↑ Get to know: Taupō International Motorsport Park | Supercars. www.supercars.com (англ.). Процитовано 26 червня 2026.
  56. ↑ Magazine, Speedsport. A1 Grand Prix - 2006-2007: Racing Calendar. www.speedsport-magazine.com (англ.). Процитовано 26 червня 2026.
  57. ↑ Chris Amon to be honoured at NZ festival. crash.net. 6 січня 2011. Архів оригіналу за 29 листопада 2012. Процитовано 30 жовтня 2012.
  58. ↑ Festival to pay tribute to Kiwi hero. Pitpass. 6 листопада 2012. Процитовано 29 листопада 2012.
  59. ↑ death notices, New Zealand Herald, 6 August 2016
  60. ↑ James Amon. High Performance Sport New Zealand (англ.). Архів оригіналу за 29 жовтня 2017. Процитовано 29 жовтня 2017.
  61. ↑ New fitness coach for Stags. Stuff. 27 липня 2009. Процитовано 29 жовтня 2017.
  62. ↑ Brendon Hartley on upcoming F1 debut: 'I feel ready'. Stuff. 14 жовтня 2017. Процитовано 29 жовтня 2017.
  63. ↑ NZ Formula One driver Chris Amon dead at 73. Associated Press. 3 серпня 2016. Процитовано 10 липня 2020.
  64. ↑ Mauro Forghieri, Ferrari F1 e non-solo. Automoto. 3 травня 2013.
  65. ↑ XXII B.R.D.C.International Trophy | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 26 червня 2026.
  66. ↑ VIII Gran Premio de la República Argentina | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 26 червня 2026.
  67. ↑ III Monza 1000 kms | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 26 червня 2026.
  68. ↑ II Daytona 24 hours | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 26 червня 2026.
  69. ↑ Tasman Series | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 26 червня 2026.
  70. ↑ XXXIV Grand Prix des 24 heures du Mans | Racing Years. www.racingyears.com. Процитовано 26 червня 2026.
  71. ↑ Chris AMON • STATS F1. www.statsf1.com. Процитовано 26 червня 2026.
  72. ↑ Lynch, Steven (3 червня 2011). Andrea de Cesaris drove ten different types of car in F1. Is this a record?. Ask Steven – ESPNF1.com (англ.). Архів оригіналу за 8 червня 2011. Процитовано 23 червня 2012.
  73. ↑ Moggipaldi, Graham (20 липня 2011). Chris Amon: The Unlucky Star. Badger GP. Архів оригіналу за 17 квітня 2013. Процитовано 29 листопада 2012.
  74. ↑ Drivers: Jim Clark. Grandprix.com. Архів оригіналу за 3 лютого 2011. Процитовано 29 листопада 2012.
  75. ↑ Jimmy Clark. ddavid.com. Архів оригіналу за 5 червня 2011. Процитовано 29 листопада 2012.
  76. ↑ Speedcafe.com (24 листопада 2016). Manfeild circuit renamed in honour of Chris Amon. Speedcafe.com (en-AU) . Процитовано 26 червня 2026.
  77. ↑ Driver: Chris Amon | Driver Database. www.driverdb.com. Архів оригіналу за 19 липня 2025. Процитовано 6 червня 2026.
  78. ↑ Small, Steve (1994). The Guinness Complete Grand Prix Who's Who. Guinness. с. 23—4. ISBN 0851127029.
  79. ↑ All Results of Chris Amon. RacingSportCars. Процитовано 29 січня 2019.

Джерела

  • Young, Eoin (2003). Forza Amon! A Biography of Chris Amon. Haynes Publishing PLC. с. 170. ISBN 978-1844250165.
  • Clark, Michael (2010). Chris Amon. A Celebration of a Kiwi Icon. Celebrity Books. ISBN 978-1877252396.

Посилання

Профіль на DriverDB

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).