Річард Еттвуд

Річард Еттвуд
Еттвуд на Гран-прі Німеччини 1968 року
Громадянство	Велика Британія
Народився	4 квітня 1940 (86 років) Вулвергемптон, Стаффордшир, Англія
Статистика в чемпіонатах світу з Формули-1
Дебют	Гран-прі Великої Британії 1964
Остання гонка	Гран-прі Монако 1969
Сезони	5 (1964—1965, 1967—1969)
Команди	BRM, Reg Parnell Racing, Cooper, Lotus
Гран-прі (старти)	17 (16 стартів)
Перемоги	0
Подіуми	1
Поули	0
Найшвидші кола	1
Очки	11

Річард Джеймс Девід «Дікі» Еттвуд^[1] (англ. Richard James David «Dickie» Attwood, нар. 4 квітня 1940) — британський автогонщик з Англії, який виступав у Формулі-1 з 1964 по 1969 рік. Протягом своєї кар'єри у Формулі-1 він виступав за команди BRM, Lotus та Cooper. Загалом Еттвуд узяв участь у 17 Гран-прі Чемпіонату світу, один раз піднявся на подіум і виборов 11 залікових очок. Крім того, він досяг значних успіхів у перегонах на спортивних автомобілях. Зокрема, у 1970 році за кермом Porsche 917 він став переможцем 24 годин Ле-Мана. Цей тріумф приніс компанії Porsche першу з її рекордних 19 перемог у цій знаменитій гонці.

Еттвуд розпочав свій шлях в автоіндустрії як учень у компанії Jaguar, яка займалася виробництвом спортивних автомобілів. Безпосередньо в перегонах він дебютував у 1960 році за кермом Triumph TR3.^[2] Уже наступного року він став співзасновником команди Midlands Racing Partnership (MRP), у складі якої виступав на клубному рівні у Формулі-Юніор до кінця 1962 року. У 1963 році команда вийшла на міжнародну арену. Еттвуд одразу ж прикував до себе увагу всього світу автоспорту, коли за кермом Lola Mk5a виграв гонку Формули-Юніор на Гран-прі Монако. Цей тріумф разом із іншими вдалими виступами протягом сезону приніс йому першу в історії премію Grovewood Award, переможця якої визначало журі Гільдії автомобільних журналістів.^[3]

На хвилі цього успіху у 1964 році MRP вирішила спробувати свої сили у вищому класі — Формулі-2. Еттвуд здобув перемогу у Відні та посів другі місця на Гран-прі По, перегонах Ейфельреннен і Гран-прі Альбі. Це були часи, коли провідні пілоти Гран-прі регулярно змагалися в серії Формули-2. Ба більше, у По Еттвуда випередив лише чинний чемпіон Формули-1 Джим Кларк, який виступав на повністю заводському боліді Lotus. Наступного року на Гран-прі Риму Еттмонд та його напарник по команді MRP Тоні Меґґс фінішували на першому та другому місцях, випередивши Йохена Ріндта, який посів третю позицію.^[3]

Успішні виступи Еттвуда у Формулі-2 привернули увагу Альфреда Оуена, власника BRM, який запросив молодого гонщика до своєї заводської команди Формули-1. Свій перший заїзд за нову команду Еттвуд провів в незаліковій гонці News of the World Trophy в Ґудвуді.^[3] За кермом BRM P57 він фінішував четвертим і став першим серед пілотів, які виступали не на болідах Lotus, а також єдиним хто фінішував з ними в одному колі.^[4] Друга поява Еттвуда у Формулі-1 відбулася на Гран-прі Великої Британії 1964 року, де він пілотував експериментальну повнопривідну модель BRM P67. Оскільки Еттвуд був тест-пілотом цього проєкту, він усе ж зміг кваліфікувати занадто важку машину, хоча й посів останнє місце на стартовій решітці. Проте, оскільки цей болід розробляли переважно як рухому лабораторію для випробувань, керівництво BRM вирішило зняти P67 з перегонів ще до початку самого заїзду.^[3][5]

У 1965 році Тім Парнелл запросив Еттвуда до своєї приватної команди Reg Parnell Racing, де він мав виступати за кермом боліда Lotus 25, який ще нещодавно вважався найкращим у своєму класі. На жаль для Еттвуда, до 1965 року це шасі вже застаріло, а разом із двигуном BRM машина втратила всю колишню перевагу агрегатів Coventry Climax. Хоча автомобіль загалом був досить надійним, наприкінці сезону Еттвуду вдалося лише двічі фінішувати на шостому місці в Італії та Мексиці, заробивши свої перші залікові очки в Формулі-1. Протягом цього сезону він також потрапив в серйозну аварію під час дощового Гран-прі Бельгії. Влетівши в потік води, що текла через трасу, його болід розвернуло боком і кинуло на телеграфний стовп, який буквально затиснув його всередині кокпіта. Кілька глядачів, які стояли неподалік, підбігли та відтягнули автомобіль від стовпа, проте його ноги все одно були затиснуті розбитою передньою частиною машини. Зрештою йому таки вдалося вибратися, якраз коли болід спалахнув. Машина палала близько 20 хвилин, а сам Еттвуд відбувся лише легкими опіками та пропустив наступну гонку в Франції.^[3]

У 1966 році Еттвуд виступав в Австралії та Новій Зеландії у складі команди BRM у Тасманській серії. Його результати там були дуже багатообіцяючими, зокрема він здобув перемогу на трасі Левін. Попри це, ймовірно, через невиразний сезон у Формулі-1 1965 року та все більший успіх у перегонах спорткарів, Еттвуд пропустив більшу частину сезонів Формули-1 1966 та 1967 років. Його єдиний вихід на старт у цей період відбувся на Гран-прі Канади 1967 року, де він замінив пілота заводської команди Cooper Педро Родрігеса та привів свій Cooper-Maserati до фінішу на десятому місці.^[3] Водночас протягом 1966 року Еттвуд продовжив виступати з Midland Racing Partnership у Формулі-2, але найкращими результатами стали лише два п'ятих місця на Гран-прі Реймса та в Трофеї Craven A.^[6][7]

У 1968 році Еттвуд повернувся до заводської команди BRM, щоб замінити Майка Спенса, який загинув під час вільних заїздів перед гонкою Індіанаполіс 500. Одразу ж після повернення він продемонстрував свій найкращий результат у чемпіонатах Формули-1. На Гран-прі Монако 1968 року Еттвуд встановив найкращий час кола та впевнено фінішував другим, поступившись лише Грему Гіллу на заводському боліді Lotus. Проте впродовж решти сезону його результати пішли на спад і за чотири гонки до завершення чемпіонату Еттвуда замінив Боббі Ансер.^[3]

Еттвуд завжди вважався знавцем траси в Монако і саме в тут відбувся його останній старт у Формулі-1. Колін Чепмен запросив британця до команди Lotus, щоб замінити травмованого Йохена Ріндта за кермом Lotus 49B. Еттвуд провів хорошу гонку та фінішував на четвертому місці. Хоча цей заїзд став для нього останнім безпосередньо у Формулі-1, пізніше він узяв участь у Гран-прі Німеччини 1969 року. Тоді він виступав за команду Френка Вільямса на боліді Brabham класу Формули-2. У тій гонці Еттвуд посів шосте місце в загальному заліку та став другим у своєму класі.^[3]

У 1964 році, коли Еттвуд тільки робив свої перші кроки у Формулі-1, до нього звернулися представники команди розробників прототипу Ford GT, який пізніше перетворився на Ford GT40. Так Еттвуд став одним із перших пілотів, які вивели цей культовий автомобіль на гоночну трасу. Того ж року він виступав на GT40 в 24 годинах Ле-Мана разом із Жо Шлессером, проте екіпаж був змушений зійти з дистанції через займання машини.^[3][8] Свою першу велику перемогу в міжнародних перегонах спорткарів Еттвуд здобув наступного року в 9 годинах Rand Daily Mail в Південній Африці, де разом із Девідом Пайпером пілотував його Ferrari 365 P2.^[9] Уже наступного року на цій же машині вони повторили цей успіх.^[10]

Мабуть, найтриваліші професійні стосунки в кар'єрі Еттвуда склалися саме з Пайпером. Протягом наступних п'яти років він неодноразово сідав за кермо зелених Ferrari Пайпера, зокрема моделей 250LM та 330P3/4. Виступаючи на цих машинах, а також об'єднавши зусилля з Пайпером у команді Maranello Concessionaires, він кілька разів фінішував у заліковій зоні на етапах Світового чемпіонату спортивних автомобілів.^[3] Серед найяскравіших результатів того періоду варто відзначити третє місце в 1000 кілометрів Спа та друге місце в 500 кілометрах Цельтвега у 1967 році. Втім, Еттвуд не обмежувався тільки автомобілями Ferrari та Ford. Його часто бачили за кермом найрізноманітнішої техніки, як-от Porsche 906 чи Alfa Romeo T33. Крім того, він став одним із небагатьох пілотів, які змагалися за кермом Ford P68 — наступника GT40.^[3] За його кермом Еттвуд разом з Френком Ґарднером кваліфікувалися п'ятими в 1000 кілометрів Нюрбургрингу 1968 року,^[11] проте через проблеми з гальмами так і не змогли дістатися фінішу.^[12] Пізніше цього ж року він здобув поул-позицію за кермом P68 в перегонах Турист-Трофі в Оултон-Парку,^[13] проте зійшов із дистанції вже на десятому колі через поломку диференціала. На щастя для Еттмонда, Девід Пайпер заздалегідь заявив його як резервного гонщика свого екіпажу. Тож щойно Ford зійшов з дистанції, він просто пересів за кермо Ferrari Пайпера і фінішував на другому місці, пропустивши вперед лише Денні Гальма на Lola T70.^[14]

Після виступів на автомобілях Porsche приватних команд, на сезон Світового чемпіонату спортивних автомобілів 1969 року Еттвуда запросили до заводської команди німецького виробника. Він часто виступав в екіпажі зі своїм співвітчизником Віком Елфордом. Головними успіхами цього дуету за кермом Porsche 908 стали два других місця в перегонах BOAC 500 та 6 годин Воткінс-Глен.^[3][15][16] Наприкінці сезону Еттвуд знову взяв участь у розробці чергового культового спорткара — Porsche 917. В 24 годинах Ле-Мана 1969 року екіпаж Елфорда та Еттвуда встиг подолати на цій машині аж 327 кіл. Проте всього за дві години до фінішу на боліді зламалася коробка передач, перекресливши всі шанси на тріумф, хоча до цього вони впевнено лідирували протягом більшої частини заїзду.^[3][17] Наприкінці цього року в екіпажі з Девідом Пайпером він також здобув свою третю перемогу в 9 годинах Rand Daily Mail на трасі К'яламі.^[18]

Згодом, у 1970 році, Еттвуд разом із Гансом Геррманном здобув омріяну перемогу в 24 годинах Ле-Мана за кермом Porsche 917K.^[19] Крім того, того ж сезону цей дует посів друге місце на перегонах на Нюрбургринзі, де вони повернулися за кермо моделі 908.^[20] У 1971 році Еттмонд знову виступив в Ле-Мані разом із Гербертом Мюллером за приватну команду Джона Вайєра на Porsche 917K та був близький до повторення тріумфу, але зіштовхнувся з технічними проблемами та поступився екіпажу Гельмута Марка та Гейса ван Леннепа, фінішувавши другим.^[21] Наприкінці цього ж року, підкріпивши свій статус перемогою в гонці 1000 кілометрів Цельтвега в екіпажі з Педро Родрігесом,^[22] Еттвуд вирішив завершити свою професійну кар'єру в автоспорті.^[2]

Еттвуд ненадовго повернувся в автоспорт у 1984 році, щоб узяти участь у приреченому на провал проєкті Aston Martin Nimrod у Ле-Мані. Проте після того, як його машина потрапила в жахливу аварію під час зміни Джона Шелдона і не змогла фінішувати в 24 годинах Ле-Мана 1984 року, Еттвуд остаточно завершив кар'єру в професійному автоспорті. Зі зростанням популярності перегонів історичних автомобілів він став частим гостем різноманітних заходів та фестивалів Porsche. Туди він привозив власний Porsche 917 — саме той автомобіль, який Стів Макквін використовував у своєму знаменитому фільмі «Ле-Ман». Машина була пофарбована так само, як і його переможний болід 1970 року. Еттвуд жартома називав спорткар своїм «пенсійним фондом», адже за десятиліття, що минули після покупки у 1970-х роках, його ринкова вартість стрімко зросла. У 2000 році він нарешті вирішив скористатися цими «накопиченнями» й продав автомобіль на аукціоні за 1 320 000 доларів США, перед цим повернувши йому оригінальну синьо-помаранчеву ліврею Gulf Oil.^[23][24] Сьогодні він продовжує брати активну участь у заходах з історичного автоспорту, регулярно виступаючи на Фестивалі швидкості в Гудвуді, а також історичних перегонах Goodwood Revival та закритих зустрічах Goodwood Members Meeting.^[25][26]

Профіль на DriverDB