Лагаш

Лагаш
31°24′41″ пн. ш. 46°24′26″ сх. д. / 31.411389° пн. ш. 46.407222° сх. д.
Країна	Ірак
Тип	колишня державаd і місто-держава
Дата заснування	XXV століття до н. е.
Дата зникнення	2 тисячоліття до н. е.
Лагаш Лагаш (Ірак)
Медіафайли у Вікісховищі

Лагаш — стародавня держава та однойменне місто. Одне з найбільших та найважливіших міст-держав Шумеру, розташовувався в південно-східній частині сучасного Іраку, на обох берегах Тигру. Традиційним ворогом Лагашу часів існування в Шумері незалежних міст-держав була Умма — ці два міста майже постійно воювали між собою.

Археологічні розкопки велися в Лагаші з 1877 року французькими археологами Ернестом де Сарзеком. В 1903 його розкопки продовжив Гастон Крое. В 1929–1931 роках там працював Анрі де Женуяком, а потім два роки Андре Парро.

Перші поселення та зрошувальний канал з'явилися в Лагаші не пізніше межі V та IV тисячоліть до нашої ери. Найдавніші писемні згадки датуються XXVI століття до нашої ери, останні ж епохою Селевкідів — ІІ століття до нашої ери. Тобто місто проіснували близько 4 тисяч років з має 2,5 тисячі років писемної історії.

На основі знайдених в Урі табличок датованих початком III тисячоліття до нашої ери можна зробити висновок, що це місто визнавало владу правителя Лагашу. Оскільки Ур здавна був одним з найвпливовіших міст Шумеру, а між ним та Лагашем знаходилися й інші міста, то можна припустити, що в той час Лагаш був гегемоном країни. Однак десь біля середини XXIX століття до нашої ери гегемонія перейшла до Шурупаку вояки якого згідно документів стояли гарнізонами в Уруці, Ніппурі, Адабі, Уммі та Лагаші.

Пізніше гегемонію захопив Кіш. Відомо, що близько 2600 року до нашої ери Лагаш визнавав його владу. Тодішньому лугалю Кіша приписується винесення найстародавнішого в історії людства третейського рішення щодо суперечки про кордон між Лагашем та Уммою.

В ранньодинастичний період столицю було перенесено з власне Лагашу до Нгірсу.

Найбільшого розквіту місто досягло в середині III тисячоліття до нашої ери за правління так званої Першої династії Лагашу в XXV–XXIV століттях до нашої ери. Засновником династії був Ур-Нанше, який заклав основи майбутньої могутності Лагашу. Зовнішнім проявом потуги стало широке будівництво, яке розгорнув цей правитель. На одному з рельєфів того часу зображено самого царя, який бере участь в закладці храму в присутності своїх дітей, слуг та усяких достойників. У своїх надписах Ур-Нанше описує спорудження храмів, каналів та подарунки святилищам.

Його наступники Еаннатум і Ентемена підкорили собі значну частину Шумеру. Одна з перемог Еаннатума над Уммою та союзними їй царями Кіша та Акшака відображена в надписах та рельєфах знаменитої «Стели коршунів». Еаннатум звільнив Лагаш від політичного впливу Кіша. Він завойовує Ур, де перериває правління І династії Уру, а також підкоряє своєму впливові Урук, Ларсу та Еріду, тобто увесь південний Шумер. Еаннатуму вдалося також розбити східних сусідів — горян Еламу, сам правитель заявляє в своєму написі, що «підкорив Елам, гори, що викликають здивування, насипав (могильні пагорби)… розтрощив Еламу голову, Елам було відігнано у свою країну». Справу попередника продовжив його племінник Ентемена. Він нав'язав уммському володарю мирний договір, й, водночас, щоб покласти край затяжному конфліктові між Лагашем та Уммою, вирив новий канал від Лагаша до Тігру (Шатт ель-Хай), який експлуатується місцевим населенням і досі. Також йому вдалося зміцнити владу Лагашу над Уром, Еріду та священним Ніппуром і відбити нашестя еламітів. Однак наступники цих правителів не змогли втримати гегемонію і Лагаш втратив провідну роль в Шумері.

Війни збагатили лагаську знать. Вона заходилася шляхом стягування податків та поборів грабувати свій народ. Лагаш сараною обсіли чиновники-фіскали, які іноді з'являлися правити податок навіть на похорони. Як зауважував С. Н. Крамер, ці «слуги народу» проявляли таку винахідливість у нарощуванні власних прибутків, що їм могли б у цьому позаздрити навіть сучасні їхні колеги. Жертвою ненаситних чиновників ставали також храмові господарства, проте жрецтво справно перекладало збитки на плечі простого люду, збільшуючи плату за культові послуги.

Свавілля чиновників, ймовірно, призвело до соціального вибуху в Лагаші. Останньому представникові династії Ур-Нанше, Лугальанді, вказали на двері, а на царство поставили його свояка Урукагіну. Новий володар заходився перебдовувати суспільство і став першим в історії людства, відомим нам, соціальним реформатором. Він першим оголосив популярний в наступному лозунг «нехай сильний не ображає вдів і сиріт!». Урукагіна повернув храмам привласнені чиновниками землі й робочу силу, зменшив побори з жерців та збільшив пайки підневільним храмовим робітникам, відновив автономнію храмового господарства. В Шумері храмам належало до половини землі і дуже значна частина населення так чи інакше була пов'язана з ними — жерці, храмові ремісники та робітники, люди які орендували в храмів землю тощо усі вони були зацікавлені в процвітанні храмів і усіх їх зачіпали попередні утиски. Щодо рядових общинників, то було також знижено плату за культові послуги, відмінено деякі податки з ремісників та зменшено трудові повинності на іригаційних спорудах. Також Урукагіна скасував борги тих, хто потрапив у кабалу і відновив судову організацію в сільських громадах. Окрім того була заборонена поліандрія. Усе це реформатор видавав за договір з богом Нінгірсу, а себе представляв виконавцем божої волі.

Історики неоднозначно оцінюють соціальні реформи Урукагіни. Одні трактують їх як соціальний переворот, інші — як косметичний засіб, призначений випустити пару із соціального котла. Мабуть, друга оцінка слушніша, як зазначав із цього приводу С. Н. Крамер, Уруінімгіна «подібно до більшості інших реформаторів, мабуть, з'явився запізно й устиг зробити занадто мало».

Однак в кінці його правління Лагаш було підкорено правителем Умми Лугальзагесі, який об'єднав під своєю владою увесь Шумер. Невдовзі його розбив Шаррум—кем який підкорив усю Країну. Так самі шумери називали Шумер, в тому числі й Лагаш.

Слід відмітити, що хоч перехід з шумерської мови на аккадську почався ще задовго до Саргона, але саме в Лагаші шумерська найдовше залишалася не лише писемною та літургійною, але й живою розмовною мовою.

Другий підйом міста стався за часів панування гутіїв, коли правителі Лагашу, визнаючи владу гірських завойовників та відкуповуючися від них даниною, змогли підкорити собі ряд інших міст Шумеру і добилися фактичної гегемонію в Шумері. Найбільшого впливу Лагаш досяг за Гудеа, якому схоже підкорявся увесь південний Шумер і навіть деякі області Еламу. В ті часи в Лагаші відродилися старі шумерські порядки — як і в старовину, усе життя було зосереджене навколо храмів, а його правителі витрачали величезні ресурси на їх будівництво та прикрашання. Однак після вигнання гутіїв, процвітання цього часу і відповідно слава «зрадницького» міста стала на заваді претензій місцевих правителів на гегемонію. І якщо Лагаш так і не ввійшов у царство Шумеру та Аккаду Утухенгаля, то його наступник і засновник Третьої династії Уру Ур-Намму підкорив Лагаш і включив його до складу своєї держави. З тих часів Лагаш втратив колишнє значення.

Лагаш (місце ворон шумерською) розташовано на південний схід від величезної дельтової рівнини річок Тигр та Євфрат. Протягом III тисячоліття до нашої ери він лежав на березі Перської затоки, яка утворює його південний кордон, а берегова лінія тоді простягалася далі на північ, ніж сьогодні. Це дуже болотиста місцевість, особливо вздовж узбережжя^[1]. Тексти показують, що територія Лагаша була організована навколо головного водотоку (ймовірно, рукава Євфрату), який перетинав його вздовж осі північний захід/південний схід. Основні поселення держави було розкидано вздовж цього водотоку^[2].

Окрім власне Лагашу який звався також Урукуга — священне місто(сучасне городище Ель-Хіба) до складу держави входили такі міста як Гірсу (городище Тепла) де знаходився храм бога покровителя Лагашу Нінгірсу, Сіранан або ж Ніна, Кінунір, Уру, Кіеш, Е-Нінмар, Гуаба та деякі інші.

Власне місто Лагаш охоплювало 600 га. У XXIV столітті до нашої ери площа держави Лагашу становила 2-2,5 тис. км², а населення за сучасними оцінками 150–250 тисяч.

Правителі міста носили титул енсі і час від часу приймали титул лугаля (Ур-Нанше, Еаннатум, Урукагіна). Правитель міста та його «палац» (егаль, тобто адміністрація, чиновники), збори (ункен) міських старійшин (абба-уру). Одним з головних завдань правителів було забезпечення будівництва та відновлення храмів богів, діяльність, згадана в численних царських написах. Втім при цьому вони не були верховними жрецями «санга» — цю посаду обіймала інша людина. Справа в тому, що центральне місці в релігійному світогляді шумерів займала концепція так званого «священного шлюбу» відповідно до неї санга певного божества мали складати йому пару, оскільки покровителем Лагашу був бог Нінгірсу, то санга була жриця.

Чинивники складали основу царської адміністрації: писарі (дубшар) на чолі із дубшар мах, нубанда (вищий господарський чиновник палацу, храму), курушда (відповідав за череди худоби), агріг (економ), податківці, митарі та наглядачі. Внаслідок реформ Урукагіни більшість податківців та наглядачів було звільнено.

У період Третьої династії Ура територія поділяється на три «райони»: Нгірсу на північному заході, «Водотоку, що йде до Нігіна» (Кінунір-Нігін) у центрі навколо Лагаша та Нігіна, та «Приморський» (Гу-абба) на південному сході на узбережжі, де знаходився порт. На чолі їх перебували шагіни (намісники).

Регулярно приймалися «закони справделивості». Правові реформи Уруінімгіни (бл. 2317 року до н. е.) містили поняття «очищення» (амааргі), або звільнення. Малося на увазі звільнення від боргового рабства, руйнування будинку, пограбування, вбивства та інших несправедливих дій щодо колишніх вільних общинників, яке, на думку правителя, призведе до відновлення справедливості (Ме), тобто втрачених прав вільних общинників^[3]. Їх поділяли на великі соціальні групи: царські люди (слуги на державній землі, що не входили до складу громад, та різні категорії державних службовців, ремісників та жерців) та вільні громадяни-общинники. Крім цих груп, мала існувати ще невелика соціально група великих власників землі (общинників), які засідали у общинних судах або займали інші царські посади.

Соціальна ієрархія ґрунтувалася на зв'язках залежності між елітами, які контролюють ресурси інституцій, та рештою населення, яке має меншу автономію або навіть взагалі її не має стосовно цих інституцій. Протягом цього періоду формується образ високоієрархічного суспільства: енсі, його родичі («люди від плоті» LU₂.SU.A, що існувало до реформ Урукагіни^[4]), старішини (арстократія), жрецтво, ремісники і торгівці, вільні селяни, раби (полонені і боргове рабство). Ремісники, торгівці, селяни становибільше 120 тис. осіб^[5], раби — 20—30 тис. осіб^[6].

Найбагатший стан обіймав посади в інституційній адміністрації. Це гарантувало їм доступ до вищих доходів; його члени не займалися виробничою діяльністю, присвячуючи себе адміністративним завданням або релігійним ритуалам. Зрештою, саме цар вирішував розподіл інституційних ресурсів. Ці ресурси надавались тим, хто служив йому безпосередньо і, перш за все, мав особистий доступ до суверена. Таким чином, держава функціонувала за патримоніальною системою. Економічні структури, зі свого боку, можна описати як маноральні, оскільки вони були організовані навколо мережі маєтків, визначених у текстах як «Будинки» (Е), часто богів, а отже, храмів. Оскільки суверен та еліта зберігали контроль над цими сферами, не можна жодним чином говорити про теократичну систему, «місто-храм», в якому святилища охоплювали все суспільство. Більше того, навіть немає певності, що храми залучали до роботи все місцеве населення; «приватні» володіння могли існувати, навіть якщо джерела їх не документують^[7].

Соціальна ієрархія базувалася на групі людей, залежних від основних установ, які забезпечували їхні щоденні потреби та могли піддавати їх своєрідній примусовій праці. Вони були зайняті цими установами на повний робочий день, не будучи рабами, останні, безсумнівно, представляли лише обмежену частину населення і менш залежні, працюючи в установах лише частково (в обмін на пайки або надання земельних ділянок) та виконуючи діяльність автономно в решту часу. Ця діяльність повністю відсутня в документації, оскільки вона походить лише з самих установ. Вся ця система спиралася на групу писарів, які виконувалиь основні адміністративні завдання. Написи Урукагіни згадують роботу останнього з відновлення соціального миру в його державі і чітко демонструють тяжкість цієї нерівності та напруженість, яку вони неминуче містять: вони, зокрема, засуджують зловживання, які члени храмової та палацової адміністрації могли чинити проти найслабших членів суспільства^[8].

Держава була однією із найквітучніших серед шумерських міст-держав. Три головні міста розташовувалися на великій річці, яка служила джерелом величезної іригаційної мережі (канали Луммагімдут, Тигр-Лагаш, Арахту, Апкалпату, Ме-Енеліль), що дало початок одному з найбагатших сільськогосподарських регіонів Шумеру (державна земля становила близько 1338,5 га). Він також був важливим центром рибальства, ремесел (особливо текстилю) та торгівлі на всіх рівнях. Економічні структури можна охарактеризувати як патримоніальні та маєткові. Ці території характеризуються наявністю численних маєтків, що залежать від різних храмів землі Лагаш. Хоча храмові маєтки нібито належали богам, насправді залежали від правителів. Сільське господарство та тваринництво доповнювалися заготівлею дикої або плантаційної деревини (тополі, тамариск тощо), вирубкою очерету, що зростав на болотах^[9].

Керував господарством маєтку шабра^[10]. Храмові сільськогосподарські угіддя управлялися трьома різними способами: під прямим управлінням, які обробляли утриманці, що платили лише пайки (зерно, олія та вовна, отже, за їжу, прання та одяг); довіреними окремим особам в обмін на виконання функції, як винагорода; оренда здольникам за певну плату^[11].

Хоч храм Баби не був центральним в Лагаші на відміну від храму Нінгірсу, але дослідники вважають, що в цілому його господарство може служити зразком і щодо інших храмів Шумеру. За оцінками дослідників, на час піднесення воно складалося десь з 446,5 га землі та безпосередньо наймало 1200 робітників. Хоч припускають, що в храмах богів-покровителів міст ширше використовувалася праця вільних громадян, які мали відпрацювати певний час «на бога» як повинності. Згідно з даними архіву, вся земля храму поділялася на три частини. Перша входила безпосередньо в храмове господарство і оброблялася нижчим персоналом храму з числа колишніх чужинців та інших неповноправних осіб, не з числа громадян. Врожай з цієї частини призначався для сакральних потреб, торговельного обміну, страхових видач тощо, тобто споживався безпосередньо храмом. Друга частина землі у вигляді службових наділів роздавалась робітникам і службовцям храму, включаючи ремісників, — як плата за їх працю. Нарешті, третя частина у формі наділів призначалася для здачі в оренду усім охочим за досить помірну орендну плату, що становила 1/6-1/8 врожаю. Джерела вказують на те, що близько 20 храмів володіли такими володіннями^[12].

Приватна сільськогосподарська власність не задокументована, що не означає, що її не існувало. Утриманців могли реквізувати для примусової праці, як і здольників. Усім їм тоді платили пайками, але система була більш щедрою для останніх, ніж для перших. Було знайдено докази того, що могло бути своєрідною «зоною діяльності», де сільськогосподарські робітники та ремісники з нижчих верств суспільства працювали разом, отримуваючи від адміністрації оплату пайками^[13].

Основним видом діяльності було вирощування зернових, головним чином ячменю, який краще підходив до посушливого клімату південної Месопотамії. Зрошення було необхідним через недостатню кількість опадів^[14]. Зернові поля розташовані вздовж каналів. Зазвичай їх вирощували раз на 2 роки: цикл вирощування починався з поливу навесні та влітку, потім їх орали і висівали ближче до кінця літа та восени, а врожай збирали наступної весни; потім їх залишали під паром до весни наступного року^[15]. Храмові маєтки згодом було розділено на невеликі сільськогосподарські одиниці, «поля» (аша), найкращі з яких мали врожайність від 20:1 до 100:1, при цьому 24 тис. га цих земель виробляли приблизно 17 тис. т ячменю в урожайні роки. Загалом щороку могло бути 75 тис. га оброблюваної землі (з еквівалентною площею, що залишалася під паром)^[16].

Інші важливі культури вирощувалися в садах і городах, де вирощується широкий вибір овочів і фруктів у тіні фінікових пальм, ще однієї важливої ​​культури в південній Месопотамії. Навколо храму Нінгірсу в Лагаші було виявлено місце для варіння пива (е-баппір, «Дім пивного хліба»); це найстаріший відомий об'єкт такого роду в Міжриччі, який використовувався для виробництва напою.

Тваринництво складалося переважно з овець, які виробляють вовну, що постачає вовну численні текстильні майстерні на території Лагаша. Тягові тварини, необхідні для вирощування зернових (віслюки та воли), також дуже важливі^[17]. Домінуючим було розведення овець, але також є інформація про велику рогату худобу, трохи про свиней та свійську птицю. Тяглових тварин (осли і воли) доручали оранним загонам, які використовували їх на сільськогосподарських роботах. Овець, вирощених заради вовни, доглядали вівчари. Таблички детально показують організацію відгодівлі телят, за якою дуже пильно стежила група писарів, які підраховували розподілені раціони, входи та виходи худоби, забій і смерть. За зникненням тварин вівся ретельний контроль: люди, яким їх доручали (орачі чи пастухи), повинні булиповернути шкури загиблих тварин, інакше їм доведилося нести покарання за зникнення^[18].

Численні болота та водотоки й берегова морська лінія робили Лагаш придатною територією для риболовлі. Це добре задокументовано архівами, які знову демонструють рибальство, контрольовану центральною владою. Рибалки Гірсу об’єднувалися в загони на чолі з керівником, який повинен доставити рибу або інших тварин (черепах) і продукцію промислу (в тому числі риб’ячий жир) на державні склади, які ставлять перед ними завдання. Команди поділялися на тих, хто ловить рибу у внутрішніх прісноводних течіях і точках, і більш численні, які здійснюють свою діяльність на узбережжі чи у відкритому морі (у солоній воді).

Іноді рибалкам доручали рубати очерет або обслуговувати канали^[19]. Сховища для зберігання та обробки риби було виявлено у Гірсі в «регіоні басейну», де знайдено численні залишки риби, 2 басейни, які, можливо, використовувалися для розведення чи зберігання живої риби^[20].

Реміснича діяльність погано задокументована. Втім зафіксовано діяльність групи бл. 20 ткачів, очолюваних «бригадиром» і оплачуваних пайками. Деякі майстерні було організовано відповідно до типу тканини, що виготовлялася: існувала «вовняна майстерня» (кісікі) та «лляна майстерня» (кігу); це були дві найпоширеніші тканини, що працювали в Шумері. Більш обширні архіви періоду Третього Ура показують мережу майстерень, в яких працювали тисячі робітників, серед яких найважливішими були ті, що займалися текстилем^[21]. Все це координувалося високоієрархічною та бюрократичною адміністрацією, характерною для цього періоду. Як і в попередній період, майстерні працювали переважно з жіночою робочою силою, яка оцінювалася в понад 6 тис. осіб, згрупованих у 26 команд, очолюваних «бригадирами». Їх також могли реквізувати для інших завдань: помелу, збору врожаю, обслуговування каналів та перевезення човнів по каналах^[22].

Інші види ремісничої діяльності менш добре задокументовані, але тим не менш засвідчені. Наприклад, кілька табличок періоду Ура III документують металургійну діяльність: вони вказують на те, що ковалі (сімуг) ремонтували речі, довірені їм писарами центральної адміністрації, від імені кількох установ, які їх використовували, при цьому контроль, ймовірно, був жорстким через дефіцит металу^[23].

Обмін товарами, а іноді й рабами, згадується в записах різних періодів історії Лагаша^[24]. Цей обмін контролювався державою; наприкінці ранньодинастичного періоду високопоставлений чиновник під назвою «Великий купець» наглядав за цією діяльністю^[25]. «Купці» (дамґар) згадуються в текстах, але їхня функція неясна. Припускають, що вони були особами, які діяли від імені установ (ймовірно, кількох одночасно), але вони також могли займатися приватною комерційною діяльністю та надавати позики іншим особам^[26].

Більшість обмінів були взаємними, коли продукти циркулювали між різними інституціями, або перерозподільчими, коли інституції централізували продукти, а потім перерозподіляли їхнім утриманцям або пропонували богам. Але певні товари також могли бути предметом торгівлі, обмінюючись на засіб платежу, як правило, срібло, іноді ячмінь. Більш незначно з точки зору кількості, але не з символічної точки зору, царський двір пропонував і отримував подарунки від інших дворів, а також робив пожертвування святилищам, розташованим за межами його території^[27].

Лагаш експортував численні продукти (зерно, тканини, шкіра, парфумерна олія, продукти рибальства, раби тощо) до сусідніх держав Межиріччя. Імпортували мідь і діорит з Маккану, олово і різне тверде каміння (лазурит, сердолік і т. д.) з Еламу, від племен Загросу, Мелуххи. Дільмун слугував транзитним портом на затока^[28].

Лагаш належав до шумерської та південної месопотамської релігійної системи, але його божества належать до місцевого пантеону, представники якого погано засвідчено у сусідніх державах^[29]. Головним богом регіону Лагаш є Нінгірсу, «Володар Гірсу», чий головний храм, Е-нінну, розташований у Гірсу, але в нього також є інший храм у Лагаші. Його вважають сином Енліля, шумерського бога царювання, та Нінхурсаг. У теології Лагаша Нінгірсу розглядається як справжній правитель королівства, «вікаріями» якого є суверени. Однак він підтримує з ними особливі стосунки і може з'являтися їм у снах, щоб диктувати свою волю, як у випадку з Гудеа.

Подружжя Нінгірсу і Баба, чий великий храм, Е-тарсірсір, було розташовано у Гірсу, їхні сини, Шул-Шагана та Ігаліма, були головними божествами Лагашу^[30]. Царська родина ототожнювала себе з цією божественною родиною, про що свідчить правління Урукагіни, коли цар претендував на володіння храмом великого бога, цариця — на володіння богині Баба, а спадкоємець трону — на володіння одним із нащадків божественної пари. Серед інших важливих місцевих божеств були Гатумдуг, ще одна дружина Нінгірсу, сестри останньої, Нанше, яку шанували в Нігіні та яка була захисницею діяльності, пов'язаної з морем (рибальство та мореплавство), та Нісаба, культ якої не був специфічним для Лагаша, оскільки її також шанували в Уммі та інших місцях, а також дочка Нанше, Нін-МАР.КІ (читання імені невідоме), богиня Морського узбережжя (Гуабба)^[31].

Міфологія Лагаша дуже погано вивчена. Група постатей, яких нібито переміг Нінгірсу, з'являється в деяких текстах, таких як гімни правління Гудеа^[32]. Серед них - «Пальмовий цар», «Пан Саман», можливо, давні другорядні божества землі Лагаш, та міфологічні тварини, такі як шестиголовий баран, семиголовий змій та птах Імдугуд. Існує також інший міф про протистояння між Імдугудом та Нінгірсу, після того, як міфічний птах викрав Скрижалі Долі у Енліля; це рання версія міфу про битву Нінурти проти Анзу, дуже популярного в Месопотамії. Імдугуд став атрибутною твариною Нінгірсу, і саме в його формі бог з'являється у снах Гудеа.

Також існували контакти з іншими пантеонами шумерського світу: місцеві боги іноді асимілювалися з божествами з інших королівств, а храмові записи свідчать про те, що серед безлічі божеств, шанованих у святилищах Лагаша, деякі були добре відомі з інших шумерських міст^[33].

Існувала практика підношення речей божествам в обмін на послуги. Економічні таблички згадують про регулярні підношення богам у їхніх храмах, які були пов'язані переважно з їжею та пивом. Великий штат культу, разом з численними ремісниками (пекарі, пивовари, кухарі, ковалі, ювеліри, скульптори тощо), забезпечував належне функціонування культу, використовуючи для цієї мети ресурси храмових маєтків. Сусідня будівля, можливо, служила кухнею для цих підношень. Царі (а також намісники в періоди втрати незалежності) наглядали за цим культом і були основними постачальниками підношень.

Культ в Лагаші регулювався культовим календарем, який залишається маловивченим, ймовірно, тому, що насправді існує кілька культових календарів, кожен з яких присвячений певному святилищу, що ускладнює реконструкцію літургійного року Лагаша. Загалом календарна система базувалася на місячно-сонячних циклах та була тісно пов'язана з сільськогосподарськими роботами й поклонінням місцевим божествам.

Для узгодження з сонячним роком кожні 3 роки додавався 13-й (вставний) місяць — iti 1(uc) 3(dišc), без власної окремої культової назви.

Рік починався навесні після першого молодика, що наставав за розливом річок та збігався з жатвою ячменю. Назви місяців у Лагаші відображали природні явища та господарські ритуали, наприклад, місяць «поїдання ячменю богинею Нанше» або місяці, пов'язані з молодими биками та приношенням зерна.

У XXI столітті до нашої ери під час правління Третьої династії Уру календар Лагашу зазнав змін через обожнювання царів, коли деякі місяці та свята перейменували на честь правителів (наприклад, царя Шульгі).

• Бру-маш (березень — квітень) — частка врожаю.
• Гу-ра-ізі-муму (квітень — травень) — спалення бика.
• Езем Длін-сі (травень — червень).
• Езем Шу-нумун (червень — липень) — підготовка до сівби.
• Езем Муну-гу (липень — серпень) — їдять ячмінь.
• Езем Думузі (серпень — вересень) — свято божества Думузі.
• Ур (вересень — жовтень).
• Езем Баба (жовтень — листопад) — свято богині Бабу.
• Езем Кін-Іннін (листопад — грудень) — роботи Інанни.
• Езем Апін-дура (місяць відпуску плуга).
• Езем Кі-кін-нін (місяць праць Інанни).
• Езем Ше-кін-куш (збирання врожаю ячменю)

Від пізніших часів правління Лугальанди та Урукагіни дійшов значний архів храму богині Баби чи Бау («Володарства Пані» — емунус), якому містяться важливі відомості, які стосуються соціально-економічної історія як Лагашу, так і всього Шумеру^[34].

«Стелі шулік» Еаннатума є одним з перших свідчень історичного напису. Він міститься опис битви. Напис іншого лагаського правителя, Енметени, на глиняному конусі (XXIV ст. до н. е.) являє собою коротку історію взаємостосунків міст Лагаша та Умми.

Поетичні написи енсі Гудеї розповідає про будівництво храмів, а також називає причини, що спонукали його за це взятися, зокрема повеління богів у пророчому сні. Потім Гудеа описує підготовку та хід будівництва, оспівує красу та оздоблення будівлі, різноманітність на цінність матеріалів, привезених для будівництва із далеких країн.

Окремим твором є лемент про руйнування міста Лагаш під час війни його правителя Уруйнімгіни з Лугальзагесі, царем Умми. У ньому перелічуються руйнування у Лагаша та проклинаються вбивці. Він є найдавнішим твором цього типу, що дійшов до нас.

Розкопки (як офіційні, так і таємні) в Гірсу дали безліч витворів мистецтва. Оскільки вони були зосереджені в районах навколо офіційних будівель, вони переважно створювали художні твори, замовлені царем або його оточенням. Скульптура є найбільш представленим видом мистецтва. Велика стела з грифом Еанатума вшановує його перемогу над Уммою. Фрагментарна, як і багато інших творів цього періоду, вона зображує бога Нінгірсу, який особисто захоплює ворогів, ілюструючи його статус справжнього правителя держави і, таким чином, головного архітектора його перемоги^[35].

Також було виявлено інші барельєфи ранньодинастичного періоду, зокрема вотивні таблички з отвором у центрі, які часто зображують сцени, пов'язані з богослужінням, що є поширеною рисою шумерського мистецтва цієї епохи. Одним з найвизначніших є той, що був створений після будівництва храму царем Ур-Нанше, зображений особисто беручи участь у роботі за допомогою своєї родини^[36].

Серед інших скульптурних предметів виявлено наконечники булав, що зображує левів та орла з головою лева^[37], або присвячені богу Ен-анатуму ( містила зображення цієї гібридної тварини)^[38].

Майстерність лагаських майстрів засвідчує високоякісна срібна ваза була присвячена в Нінгірсу царем Ентемена. Викувана з цільного листа металу, її корпус витончено вигравіруваний зображеннями орла з головою лева Анзу, левів, оленів та капридів^[39]. Останнім типом художнього досягнення, характерним для ранньодинастичного періоду та засвідченим у Гірсу, є фрагменти перламутрових інкрустацій, які спочатку, мабуть, були на панелях зі швидкопсувного матеріалу (ймовірно, дерева), що не збереглися.

Складалася з храмів, палаців царя і знаті. Єдиними відомими храмами є ті, що з міста Лагаш: овальний храм Іннани та храм Нінгірсу^[40]. Найкраще задокументованим звітом, як з точки зору тексту, так і зображень, є будівництво великого храму бога-покровителя його держави, Енінну, яке було здійснено Гудеа одночасно з відновленням інших головних храмів Лагашу^[41].

Відомо лише про релігійні свята, присвячені переважно божествам, будивництву чи перебудові храмів Найважливіші свята припадали на осінній період, зокрема свято священного шлюбу бога Нінгірсу та богині Баба, яке мало забезпечити родючість полів і худоби. Глиняний «Циліндр Б» розповідає як після будівництва храму Енінну було організовано величне релігійне свято, щоб дозволити встановлення Нінгірсу та його дружини Баба у святилищі, яке стало їхньою земною резиденцією; описаний ритуал має вигляд священного шлюбу (ієрогамії), що святкує союз божественної пари^[42].

Основними були «свята споживання ячменю та солоду» (езем-ше-гур), присвячені Нінгірсу (у Гірсу) та Нанше (у Нігіні). Свято, присвячений Нанше, відбувалося протягом першого місяця лагаського календаря. Його проводила цариця королева (або дружина намісника). Він відзначається ритуалами в кількох храмах, зокрема в інших великих містах держави, перед тим, як відбудбувалося паломництво до Нігіна для найвеличніших святкувань. Ці фестивалі тривали 3 дні, протягом яких богині та її родині робилися жертви, насамперед харчові: ячмінь, пшениця, різні види пива, олія, фініки, худоба (особливо ягнята) та риба. Виготовлялися коштовні речі для богині та її божественній свиті: срібний або кам'яний посуд та корони. Ще одним важливим святом у Лагаші було свято, присвячене богині Баба, який відбувалося (принаймні в пізніші періоди) протягом сьомого місяця календаря; в давній період воно включало ритуали, пов'язані з підземним світом, за участю бога Гільгамеша^[43].

• Большая Советская Энциклопедия
• Советская историческая энциклопедия
• Крижанівський О. П., Історія Стародавнього Сходу, Навчальний посібник / К. : Либідь, 2002. — 590 c

• Robert D. Biggs, Inscriptions from al-Hiba-Lagash: the first and second seasons, Bibliotheca Mesopotamica. 3, Undena Publications, 1976, ISBN 0-89003-018-9
• E. Carter, A surface survey of Lagash, al-Hiba, 1984, Sumer, vol. 46/1-2, pp. 60-63, 1990
• Donald P. Hansen, Royal building activity at Sumerian Lagash in the Early Dynastic Period, Biblical Archaeologist, vol. 55, pp. 206-11, 1992
• Vaughn E. Crawford, Lagash, Iraq, vol. 36, no. 1/2, pp. 29-35, 1974
• R. D. Biggs, Pre-Sargonic Riddles from Lagash, Journal of Near Eastern Studies, vol. 32, no. 1/2, pp. 26-33, 1973