Номоканон

Номоканон (д.-грец. νομοκανών, від д.-грец. νόμος — «закон» і д.-грец. κανών — «правило») — збірник норм церковного права, який поєднує церковні канони, постанови соборів і правила отців Церкви з імператорськими законами щодо церковних справ. Номоканони сформувалися у Візантійській імперії в VI—VII століттях, згодом неодноразово доповнювалися й перероблялися. Вони стали важливими джерелами візантійського права та церковно-правової традиції східного християнства.^[1][2]

Найважливішими візантійськими збірниками цього типу були номоканони у 50 та у 14 титулах (тематичних розділах). У слов'янських православних церквах пов'язані з ними збірники дістали назву кормчих книг.^[3]

У пізньоантичній християнській церкві правила соборів, постанови, приписувані апостолам, і настанови отців Церкви спочатку збирали переважно за їхнім походженням або хронологією. З розвитком церковного управління виникла потреба систематизувати норми за предметами регулювання: наприклад, щодо єпископів і духовенства, монастирського життя, церковного суду або шлюбу. Водночас на церковне життя впливали й закони імператорів, особливо законодавство Юстиніана I.^[4][3]

Особливість номоканонів полягала в зіставленні церковних правил (канонів) із відповідними приписами світського законодавства (номосами). Титули об'єднували матеріали за темами; залежно від редакції збірник наводив повні тексти норм або посилання на них.^[1]

Близько середини VI століття майбутній константинопольський патріарх Іван III Схоластик уклав систематичний збірник церковних канонів, відомий як «Синагога 50 титулів» (д.-грец. Συναγωγὴ κανόνων). На відміну від хронологічних зібрань, у ньому правила були згруповані у 50 тематичних розділів. Цю «Синагогу» потрібно відрізняти від пізнішого власне номоканона, що містив також імператорське законодавство.^[3][5]

Рання редакція «Синагоги» охоплювала:

• 85 апостольських правил;
• правила чотирьох перших Вселенських соборів — Нікейського (325), Константинопольського (381), Ефеського (431) та Халкедонського (451);
• постанови шести помісних соборів — Анкірського, Неокесарійського, Сардикійського, Антіохійського, Гангрського та Лаодикійського;
• 68 правил Василія Великого, взятих із його послань.^[5][3]

Іван Схоластик уклав також «Зібрання у 87 главах» — витяги з новел Юстиніана, що стосувалися церкви. Наприкінці VI століття невідомий упорядник використав «Синагогу 50 титулів» як основу номоканона, доповнивши її відповідними імператорськими законами. Отже, Іван Схоластик був автором основних матеріалів цього збірника, але приписувати йому остаточну редакцію номоканона без застережень некоректно.^[3][4]

Інший впливовий звід — Номоканон у 14 титулах — сформувався на основі «Синтагми канонів у 14 титулах», укладеної наприкінці VI століття. У першій половині VII століття до цієї систематизованої збірки канонів додали імператорські постанови, що стосувалися церкви. Чотирнадцять тематичних титулів поділялися на глави, у яких зіставлялися церковні й державні приписи.^[3][1]

Збірник неодноразово переробляли. Важливу редакцію датують 883 роком: до нього внесли пізніші канони, зокрема правила Трулльського собору (691—692) та Другого Нікейського собору (787). Цю редакцію традиційно пов'язують із константинопольським патріархом Фотієм, звідси поширена назва «Номоканон Фотія». Однак початковий текст виник задовго до його патріаршества, а ступінь особистої участі Фотія в редагуванні є предметом наукової дискусії.^[3][6]

У XII столітті великий вплив на тлумачення візантійського церковного права мали праці каноністів Іоанна Зонари та Феодора Вальсамона. Останній підготував розгорнуті коментарі до номоканона у 14 титулах. Пізніше традиція систематизації церковного й світського права продовжилася, зокрема, в «Алфавітній синтагмі» візантійського каноніста Матфія Властара (1335).^[1][3]

Поширення візантійського церковного права серед слов'ян супроводжувалося перекладами та переробками номоканонів. Слов'янський переклад збірника у 50 титулах традиційно пов'язують із просвітителем Мефодієм у другій половині IX століття. Із цією традицією пов'язана Устюзька кормча, відома за пізнішими рукописами. Окрему лінію слов'янських перекладів становив номоканон у 14 титулах, який поширювався, зокрема, через Болгарію; одним із його ранніх рукописних свідчень є Єфремівська кормча.^[5][3]

Важливим етапом розвитку слов'янської традиції стало Законоправило святого Сави (серб. Zakonopravilo), укладене близько 1219 року першим сербським архієпископом Савою Сербським. Це була самостійна компіляція візантійських церковних і світських правових текстів, призначена для потреб сербської церкви та держави, а не простий переклад одного грецького номоканона.^[3]

На землях Русі збірники номоканонічного походження були відомі щонайменше з другої половини XI століття. У слов'янській традиції вони дістали назву Кормча — книга, яка мала «керувати» церковним життям. У 1262 році на прохання київського митрополита Кирила II із Болгарії отримали сербську редакцію Кормчої, пов'язану із Савою Сербським. Її доповнювали й редагували в Києві; важливим свідченням цієї традиції став Володимиро-Волинський список 1286 року. Кормчі поєднували перекладені візантійські норми з місцевими церковно-правовими матеріалами.^[7]

На українських землях поряд із великими кормчими збірниками побутували й коротші добірки канонічних приписів, призначені для практики духовенства. До них належить «Номоканон при Великому Требнику» — збірник скорочених правил, пов'язаний насамперед із пастирською та покаянною дисципліною. За складом і призначенням його не слід ототожнювати з ранніми візантійськими номоканонами у 50 чи 14 титулах.^[7]

У 1620 році в друкарні Києво-Печерської лаври вийшло друком київське видання «Номоканона» з передмовою Памва Беринди. Його перевидавали в Києві 1624 і 1629 року, а 1646 року — у Львові. Ці видання засвідчують тривале використання та пристосування візантійської канонічної спадщини в українському церковному й книжному середовищі.^[7][8]

Номоканони були не лише зібраннями історичних церковних постанов, а й практичними довідниками для церковного управління та судочинства. Їхня особливість — поєднання правил, ухвалених церковною владою, із законами імператорів — відображає тісний зв'язок церковних і державних правових інституцій у Візантії. Через переклади, коментарі й місцеві редакції ця традиція вплинула на правову культуру православних країн Балкан і Русі.^[4][3]

• Канонічне право
• Кормча книга
• Церковний статут Володимира
• Церковний устав Ярослава

• Волощенко О. М. Кормча, Кормча книга // Енциклопедія історії України. — Т. 5. — Київ: Наукова думка, 2008.
• Моргун Г. Номоканон // Українська релігієзнавча енциклопедія. — 2015.
• Wagschal D. Law and Legality in the Greek East: The Byzantine Canonical Tradition, 381–883. — Oxford: Oxford University Press, 2015. — ISBN 978-0-19-872260-1.
• Morton J. Byzantine Religious Law in Medieval Italy. — Oxford: Oxford University Press, 2021. — Розд. 1: «Introducing the Byzantine Nomocanon». — DOI:10.1093/oso/9780198861140.003.0002.
• Šarkić S. The Influence of Byzantine Law in East Central Europe // Lectures on East Central European Legal History / ed. P. Sáry. — CEA Publishing, 2023. — P. 43–71. — DOI:10.54171/2023.ps.loecelh_3.