YaChudo

Екскарнація

Переглядів: 0. Оновлено 06.11.2026.

Зороастрійські вежі мовчання є прикладами екскарнації.

В археології та антропології термін екскарнація означає практику видалення плоті та органів трупа перед похованням. Екскарнація може відбуватися природним шляхом, наприклад, через залишення тіла просто неба під впливом природних стихій або на поталу тваринам-падальникам, або ж шляхом розчленування трупа вручну. Після екскарнації деякі суспільства забирали очищені кістки для подальшого поховання[1]. Екскарнацію практикували по всьому світу протягом щонайменше 160 000 років[2]. Прикладами екскарнації є «небесні поховання» в деяких частинах Азії, зороастрійські «вежі мовчання» та «поховання на деревах» у корінних американців. Екскарнацію здійснюють із різних духовних та практичних причин, зокрема через тибетське духовне вірування, що екскарнація є найщедрішою формою поховання[3] або через практичні міркування команчів, для яких узимку земля надто тверда для підземного поховання[4][5].

Ідентифікація екскарнації

За характером слідів на деяких людських кістках у доісторичних пам'ятках дослідники дійшли висновку, що члени спільноти відокремлювали плоть від кісток у межах своїх поховальних обрядів[6][1].

Місця екскарнації можна розпізнати в археологічних розкопках за концентрацією дрібних кісток (наприклад, плеснові кістки, фаланг пальців рук чи ніг) — саме ці кістки найлегше відпадали від тіла та провалювалися крізь щілини у плетених помостах або скочувалися вбік під час обряду, і люди, які його проводили, могли їх просто не помітити[4]. Тому місце, де знаходять лише дрібні кістки, вказує на ритуальну екскарнацію.

Археологи, які вивчають практику ритуальної екскарнації, мають чітко розрізняти відділення плоті від кісток як поховальний ритуал та як підготовку до поїдання тіла[7]. Коли у викопних рештках знаходять людські кістки зі слідами зрізання м'яса, для розмежування цих двох явищ використовують низку критеріїв. Один із поширених підходів — порівняння слідів від інструментів та інших надрізів на людських кістках зі слідами на кістках тварин із того самого розкопу. Дослідники виходять із припущення, що людей у разі канібалізму обробляли так само, як і будь-яке інше м'ясо, тоді як тіла для екскарнації готували інакше. Кістки жертв канібалізму, на відміну від кісток після екскарнації, також можуть мати специфічні ознаки: сліди людських зубів, роздроблені довгі трубчасті кістки (для вилучення кісткового мозку) та ознаки термічної обробки[7][8], такі як «полірування в казані» (англ. pot polishing) — згладжування та скошування країв кісток, яке спостерігається, коли вони під час варіння торкаються абразивної внутрішньої поверхні глиняного чи металевого посуду[9].

За регіоном

Найдавніші археологічні свідчення екскарнації датуються періодом 160 000 років тому і походять із долини річки Аваш в Ефіопії (неподалік від сучасного села Херто, Ефіопія). Там її практикували представники підвиду Homo sapiens idaltu[2].

Парси в Мумбаї утримують заповідну зону на вершині пагорба — ліс Дунгерваді на пагорбі Малабар, де розташовано кілька веж мовчання[10]. Через скорочення популяції грифів в Індії (викликане змінами в методах тваринництва), традиційна практика екскарнації опинилася під загрозою, що змусило її адаптуватися до нових умов для збереження своєї суті. Через це опікуни заповідника встановили на вежах сонячні концентратори, які фокусують сонячне світло, створюючи температуру до 120 градусів Цельсія, яка дозволяє перетворити тіло на скелет протягом трьох діб у ясну погоду[11][12] Інші птахи-падальники також відіграють свою роль, проте вони далеко не такі ефективні, як грифи[12].

Тибетське небесне поховання

До практик, що використовують природні процеси для екскарнації, належать тибетські небесні поховання[13]. Археологи припускають, що зазвичай під час цього обряду тіло залишали просто неба на плетених ношах або вівтарі, а після завершення екскарнації ноші із залишками забирали з цього місця.

У сучасній Японії, де домінує кремація, близькі родичі померлого зазвичай перекладають за допомогою спеціальних паличок збережені після спалення кістки з попелу до ритуальної урни, яку згодом ховають. Тим не менш, у суспільстві стародавньої Японії — до поширення буддизму та поховальної практики кремації — трупи залишали просто неба у спосіб, дуже схожий на тибетське небесне поховання.

Народ калашів, що мешкає в Пакистані, до середини 1980-х років практикував наземні поховання у великих дерев'яних трунах «баг'а». Померлих разом із їхніми найкращими речами залишали на цвинтарях «Мадокджал», що дослівно означає «місце багатьох трун». Ця традиція поступово згасала — останнім вважалося поховання шамана у 1985 році, але у 2016 році поховання за цим звичаєм відбулося у селищі Аніш у долині Бумбурет.

Народ балі-ага із селища Труньян на березі озера Батур на острові Балі дотримується звичаїв, яких немає більше ніде на острові. Це гірські балійці, чиї анімістичні традиції виникли задовго до приходу індуїзму на Балі. Поховальний звичай тут полягає в тому, що тіла кладуть на землю і залишають розкладатися, накривши тканиною або помістивши в бамбукову клітку. Коли розкладання завершується, кістки переносять на сходинковий вівтар за 150 метрів на північ. Вважається, що величезний баньян відомий як taru menyan (дослівно — «дерево з приємним запахом»), нейтралізує сморід від розкладання.

Поміст для мерців, Британська Нова Гвінея, 1886 рік.

До контакту з європейцями гавайці ритуально очищували від плоті кістки високопоставлених вождів (алі'і), щоб згодом помістити їх у релікварії для подальшого вшанування. Подібним чином обійшлися і з рештками капітана Джеймса Кука, якого гавайці вважали втіленням бога Лоно.

Корінний народ моріорі з архіпелагу Чатем садив своїх мерців у піщані дюни обличчям до моря; інших прив'язували до молодих дерев у лісі — згодом дерево обростало навколо кісток і проростало крізь них.

Поховання вождя сіу на дереві.

По всьому регіону Великих Рівнин багато різних племен практикували повітряні поховання — зокрема команчі[4], чорноногі, сіу, дакота[5], шеєни, мандани та кроу[14]. При повітряних похованнях тіло розміщують над землею — на дереві або на спеціальному риштуванні. Через тривалий час (від кількох місяців до років) рештки очищуються від плоті, і тоді кістки їх ховають під землею.

Такі поховання влаштовували як з духовних, так і з практичних міркувань. Деякі племена, наприклад сіу та дакота, вірили, що підняття рештків угору полегшує подорож душі за межі тіла[14]. Окрім того, підняття рештків захищало тіла від вовків і давало змогу уникнути поширення хвороб, коли звичайне поховання було неможливим — наприклад, узимку, коли земля занадто промерзала й ставала твердою[4]. Деякі кочові племена мали визначені місця для поховань, які відвідували лише раз на рік[4]. Вони використовували повітряні поховання, щоб зберегти тіла померлих до моменту повернення на свої племінні цвинтарі. Через тимчасовий характер повітряних поховань, а також тому, що помости споруджували з недовговічних матеріалів (наприклад, із дерева), такі обряди залишають по собі вкрай мало археологічних слідів, тому більшість відомостей про повітряні поховання походить з етнографічних джерел. Проте було виявлено декілька археологічних пам'яток, де, на думку вчених, відбувалася екскарнація в процесі перенесення рештків із первинного повітряного поховання до місця остаточного упокоєння або до вторинного повітряного помосту. Такі місця розпізнають за скупченням дрібних кісток (наприклад, фаланг), що часто відпадали від тіла при перенесенні[4].

Після колонізації уряд США оголосив повітряні поховання незаконними, оскільки вони суперечили християнським ідеалам країни[14]. Проте в останні роки повітряні поховання дозволили на території резервації, що призвело до повернення невеликої кількості людей до цієї традиційної практики[15].

Поховання в каное були основною формою поховання серед чинукомовних племен уздовж річки Колумбія. Тіла загортали в ковдри і поміщали всередину каное разом з особистими речами. Заможніші родини іноді накривали поховальне каное зверху другим, більшим каное, щоб захистити рештки від дощу. Потім це каное або конструкцію з двох піднімали на дерево[14].

У 1830 році в такий спосіб поховали на родинному цвинтарі верховного вождя чинуків Комкомлі[16].

Існують свідчення екскарнації у Великій Британії та Ірландії в епоху неоліту, коли тіла залишали розкладатися в критих поховальних спорудах просто неба, на спеціальних помостах або в запечатаних печерах, перш ніж перенести кістки в інше місце[17].

Неолітичні землероби, які жили на рівнині Тавольєре в Італії понад 7000 років тому, практикували ритуальне очищення померлих від плоті. Легкі сліди надрізів свідчать про те, що кістки очищали від м'яса приблизно через рік після смерті. Кістки зносили до печери Скалорія, де під час розкопок їх знайшли перемішаними з кістками тварин, уламками кераміки та кам'яними інструментами[18].

Інші приклади

В Європі за часів Середньовіччя та раннього нового часу позбавлення плоті було поховальною процедурою, яку використовували переважно для підготовки людських рештків до транспортування на великі відстані. Цю практику застосовували майже виключно для знаті. Вона була відома під назвою Mos Teutonicus («німецький звичай»), або активна екскарнація. Тіла розчленовували інакше, ніж при простому зрізанні м'яса — їх розрізали на частини та виварювали у вині, воді або оцті[19]. Процедура передбачала видалення шкіри, м'язів та органів, після чого залишалися лише кістки. Під час цього процесу від тулуба відокремлювали голову, руки та ноги, що часто залишало характерні сліди зрізів на кістках. Папа Боніфацій VIII заборонив цю практику своєю буллою у 1299 році.

Одним із відомих діячів, чиє тіло піддали такій екскарнації після смерті, був Христофор Колумб, також таку процедуру пройшло тіло Ентоні Вейна — генерала війни за незалежність США[20]. Про короля Франції Людовика IX Святого відомо, що його тіло очистили від плоті шляхом виварювання трупа, доки м'ясо не відокремилося від кісток. Це було зроблено з метою зберегти його кістки, уникнути гниття рештків під час їхнього повернення до Франції з Восьмого хрестового походу, а також для отримання святих реліквій[21].

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б Booth, Thomas; Bruck, Joanna (2020). Radiocarbon and histo-taphonomic evidence for curation and excarnation of human remains in Bronze Age Britain (PDF). Antiquity. 94 (377): 1186—1203. doi:10.15184/aqy.2020.152. hdl:1983/b0e52b84-8d38-4419-92a0-1be5ff8cd1fc. S2CID 224969196.
  2. ↑ а б Clark, J. Desmond; Beyene, Yonas; WoldeGabriel, Giday; Hart, William K.; Renne, Paul R.; Gilbert, Henry; Defleur, Alban; Suwa, Gen; Katoh, Shigehiro; Ludwig, Kenneth R.; Boisserie, Jean-Renaud; Asfaw, Berhane; White, Tim D. (Червень 2003). Stratigraphic, chronological and behavioural contexts of Pleistocene Homo sapiens from Middle Awash, Ethiopia. Nature. 423 (6941): 747—752. Bibcode:2003Natur.423..747C. doi:10.1038/nature01670. PMID 12802333. S2CID 4312418.
  3. ↑ How Sky Burial Works. 25 липня 2011.
  4. ↑ а б в г д е Millar, J. F. V. (1981). Mortuary Practices Of The Oxbow Complex. Canadian Journal of Archaeology. 5 (5): 103—117. JSTOR 41058605.
  5. ↑ а б Yarrow, H. C. (1881). A further contribution to the study of the mortuary customs of the North American Indians (English) . Government Printing Office, Washington: First Annual Report of the Bureau of Ethnology to the Secretary of the Smithsonian Institution, 1879–80. с. 158.
  6. ↑ Barber, Paul (1989). Vampires, Burial and Death: Folklore and Reality. New York: Yale University Press. с. 171—172. ISBN 0-300-04859-9.
  7. ↑ а б Scott, G. Richard; McMurry, Sean (2014). The Delicate Question: Cannibalism in Prehistoric and Historic Times. An Archaeology of Desperation: Exploring the Donner Party's Alder Creek Camp (англ.). University of Oklahoma Press. ISBN 978-0-8061-8552-1.
  8. ↑ Beyond Stone and Bone » Criteria for Cannibalism. archive.archaeology.org (амер.). Archaeology Magazine. Процитовано 8 липня 2026.
  9. ↑ Cannibalism: living things that eat the flesh of their own kind. University of Florida. Архів оригіналу за 28 лютого 2025. Процитовано 8 липня 2026.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  10. ↑ Parsis take to cremation, solar desiccation of bodies. The Asian Age. 23 грудня 2017. Процитовано 2026–0708.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  11. ↑ Markandya, Anil; Taylor, Tim; Longo, Alberto; Murty, M.N.; Murty, S.; Dhavala, K. (2008). Counting the cost of vulture decline – An appraisal of the human health and other benefits of vultures in India. Ecological Economics. 67 (2): 194—204. Bibcode:2008EcoEc..67..194M. doi:10.1016/j.ecolecon.2008.04.020.
  12. ↑ а б Hannon, Elliot (5 Вересень 2012.). Vanishing Vultures A Grave Matter For India's Parsis. WBUR. Процитовано 8 липня 2026.
  13. ↑ Kapstein, Matthew T. (2014). Funeral customs. Tibetan Buddhism: A Very Short Introduction. New York: Oxford University Press. с. 99—100. ISBN 978-0-19-973512-9. LCCN 2013006676.
  14. ↑ а б в г 101 Indians: Sky burials. Daily Kos. 23 липня 2020.
  15. ↑ Native American Burial Rituals ep205. Coroner Talk (амер.). 4 лютого 2019. Архів оригіналу за 24 серпня 2025. Процитовано 8 липня 2026.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  16. ↑ Concomly's Tomb | Discovering Lewis & Clark. www.lewis-clark.org. 18 серпня 2021. Процитовано 8 липня 2026.
  17. ↑ Fowler, C. (2010). Pattern and diversity in the Early Neolithic mortuary practices of Britain and Ireland: contextualising the treatment of the dead. Documenta Praehistorica, 37. pp. 1–22
  18. ↑ Shaw, Garry (27 березня 2015). Stone-age Italians defleshed their dead. Science. AAAS. Процитовано 27 березня 2015.
  19. ↑ Interacting with the dead : perspectives on mortuary archaeology for the new millennium. Rakita, Gordon F.M. Gainesville: University Press of Florida. 2005. ISBN 0-8130-2856-6. OCLC 60742129.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки, що використовують параметр others без параметра author або editor (посилання)
  20. ↑ Hugh T. Harrington and Lisa A. Ennis. «'Mad' Anthony Wayne: His Body Did Not Rest in Peace». History of Erie County, Pennsylvania, vol. 1. pp. 211—212. Warner, Beers & Co., Chicago. 1884.
  21. ↑ Westerhof, Danielle (2008). Death and the Noble Body in Medieval England. Boydell Press. ISBN 978-1-84383-416-8.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).