YaChudo

Mos Teutonicus

Переглядів: 0. Оновлено 07.11.2026.

Mos Teutonicus (німецький звичай) або рідше Mos Gallicus (галльський звичай)[1] — це посмертний похоронний звичай, який використовувався в Європі за часів Середньовіччя як спосіб транспортування та урочистого поховання тіл високопоставлених осіб. Знать часто піддавали процедурі Mos Teutonicus, якщо місця їхнього майбутнього поховання розташовувалися далеко від місця смерті[2]. Цей процес передбачав очищення кісток від плоті, щоб останки покійного можна було гігієнічно перевезти з далеких земель назад додому[3].

Передісторія

У часи Середньовіччя знатні люди іноді помирали далеко від місць, де бажали бути похованими[4]. Вони часто хотіли, щоб принаймні їхні серця лежали на батьківщині, через що тіла доводилося везти на великі відстані[5]. Імператор Карл Великий оголосив кремацію поза законом, вважаючи знищення кісток знищенням душі. Кожен, хто спалював людські останки, підлягав смертній карі[2]. Таким чином, практика Mos Teutonicus виникла як спосіб зберегти кістки під час тривалих подорожей без їхнього руйнування[1][2].

Mos Teutonicus фіксується у джерелах ще з X століття[4]. Відомими прикладами є кілька правителів з Оттонівської та Салічної династій, чиї тіла перевозили для поховання далеко від місця смерті[4].

Під час Другого хрестового походу до Святої Землі вважалося неналежним ховати аристократів далеко від батьківщини, на мусульманській території[6]. Перевезення всього тіла на великі відстані було непрактичним і негігієнічним через розкладання. Mos Teutonicus був особливо поширений у регіонах із теплішим кліматом, зокрема навколо Середземного моря, оскільки там тіла псувалися значно швидше[2].

Німецькі аристократи особливо переймалися тим, щоб їх поховали не у Святій Землі, а на рідній землі[7]. Флорентійський хроніст Бонкомпаньйо першим пов'язав цю процедуру саме з німецькою знаттю та ввів у обіг вираз Mos Teutonicus, що означає «німецький звичай». Бонкомпаньйо згадує цю практику у зневажливому тоні, описуючи mos Teutonicus у розділі поруч із єврейськими та римськими поховальними звичаями, які покликані зберегти гідність і честь тіла. Він стверджує, що німці (teutonici) розчленовують тіла своїх найвидатніших людей[7].

Англійські та французькі аристократи загалом віддавали перевагу бальзамуванню, а не Mos Teutonicus; цей процес передбачав поховання нутрощів та серця окремо від решти тіла[8]. Однією з переваг Mos Teutonicus було те, що він був відносно економнішим порівняно з бальзамуванням і більш гігієнічним[8].

Збереження тіла було дуже популярним у середньовічному суспільстві[9]. Тіло, що розкладалося, сприймалося як уособлення чогось гріховного та злого.[8]. Бальзамування та Mos Teutonicus, разом із надгробними ефігіями, були методами створення ілюзії незмінності покійного та усували неприємний образ гниття й розпаду[8].

Череп Людовіка IX у Сен-Лоран-дю-Вар, Франція.

У 1270 році тіло короля Людовіка IX, який помер у Тунісі (що тоді був мусульманською територією), піддали процедурі Mos Teutonicus для його подальшого транспортування назад до Франції[8].

Процес

Процес Mos Teutonicus починався з того, що труп розчленовували[8], щоб полегшити наступний етап, під час якого частини тіла варили у воді, вині, молоці або оцті[8][10] протягом кількох годин[7]. Виварювання дозволяло відокремити плоть від кісток. Серце та нутрощі обов'язково видаляли, щоб забезпечити належне перевезення кісток[2]. Будь-які залишки м'яких тканин зчищали з кісток, залишаючи абсолютно чистий скелет[7]. І плоть, і внутрішні органи могли поховати одразу на місці або ж законсервувати за допомогою солі так само, як звичайне м'ясо тварин[8]. Потім кістки могли окропити парфумами або пахощами[10]. Після цього кістки та збережену плоть везли назад на батьківщину покійного для урочистого поховання[7]. Середньовічне суспільство загалом вважало нутрощі «неблагородними»[8], тому їхньому похованню не надавали великого сакрального значення, особливо серед німецьких аристократів[7].

Заборона

Хоча загалом Церква ставилася до цієї практики з розумінням, Папа римський Боніфацій VIII відчував особливу відразу до Mos Teutonicus через свій ідеал цілісності людського тіла[8]. У своїй буллі 1299 року De Sepulturis (лат. «Про поховання») Боніфацій заборонив цю практику[9]. Цю буллу часто помилково тлумачили як заборону на розтин людських тіл загалом[11]. Це могло дещо загальмувати анатомічні дослідження, якщо анатоми побоювалися наслідків і покарань за проведення медичних автопсій. Проте De Sepulturis забороняла виключно процедуру Mos Teutonicus, а не розтин як такий (відомо, що середньовічні лікарі широко практикували анатомічні розтини та автопсії, хоча більшість із них залучали асистентів для виконання безпосередніх надрізів та маніпуляцій із трупами[12]). Практика Mos Teutonicus остаточно зникла у XV столітті.[2].

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б Wippel, John (2007). Godfrey of Fontaines on the Medieval Custom of Dividing the Bodies of Certain Prominent Persons for Burial in Separate Places. The Jurist: Studies in Church Law and Ministry (англ.). 67 (2): 311—340. doi:10.1353/jur.2007.0007. ISSN 2326-6236. S2CID 192646065.
  2. ↑ а б в г д е Weiss-Krejci, Estella (Грудень 2001). Restless corpses: 'secondary burial' in the Babenberg and Habsburg dynasties. Antiquity (англ.). 75 (290): 769—780. doi:10.1017/S0003598X00089274. ISSN 0003-598X. S2CID 161843486.
  3. ↑ Frost, Michael (10 лютого 2014). Incarnate: the body of Christ in an age of disengagement. Downers Grove, IL. ISBN 978-0-8308-8405-6. OCLC 872115351.
  4. ↑ а б в Scorrano, Gabriele; Mazzuca, Claudia; Valentini, Federica; Scano, Giuseppina; Buccolieri, Alessandro; Giancane, Gabriele; Manno, Daniela; Valli, Ludovico; Mallegni, Francesco & Serra, Antonio (1 вересня 2017). The tale of Henry VII: a multidisciplinary approach to determining the post-mortem practice. Archaeological and Anthropological Sciences (англ.). 9 (6): 1215—1222. Bibcode:2017ArAnS...9.1215S. doi:10.1007/s12520-016-0321-4. ISSN 1866-9565. S2CID 163989438.
  5. ↑ Lewis, Mary E. (1 березня 2008). A traitor's death? The identity of a drawn, hanged and quartered man from Hulton Abbey, Staffordshire. Antiquity. 82 (315): 113—124. doi:10.1017/S0003598X00096484. ISSN 0003-598X. S2CID 161221683.
  6. ↑ Keen, Maurice (10 вересня 1986). Chivalry. Yale University Press. ISBN 0300033605.
  7. ↑ а б в г д е Schäfer, Dietrich (1920). Mittelalter Brauch bei Der Überführung von Leichen. Sitzungsberichte der Preussischen Akademie der Wissenschaftler. Preussischen Akademie der Wissenschaften. XXVI: 478—489.
  8. ↑ а б в г д е ж и к л Westerhof (16 жовтня 2008). Death and the Noble Body in Medieval England. Boydell Press. ISBN 978-1843834168.
  9. ↑ а б Brown, Elizabeth A. R. (1981). Death and the Human Body in the Late Middle Ages: The Legislation of Boniface VIII on the division of the Corpse. Viator. UCLA: Centre for Medieval and Renaissance Studies. XII: 223 to 270.
  10. ↑ а б Kjellström, Anna (2017). TANGIBLE TRACES OF DEVOTION The Post-mortem Life of Relics (PDF). Arkeologiskasamfundet.se. Архів оригіналу (PDF) за 21 квітня 2018. Процитовано 10 липня 2026.
  11. ↑ Park, Katharine (1995). The Life of the Corpse: Division and Dissection in Late Medieval Europe. Journal of the History of Medicine and Allied Sciences. 50 (1): 111—132. doi:10.1093/jhmas/50.1.111. ISSN 0022-5045. JSTOR 24623559. PMID 7876528.
  12. ↑ Walsh, J. J. (Січень 1904). The Popes and the History of Anatomy. Medical Library and Historical Journal. 2 (1): 10—28. ISSN 0898-1868. PMC 1692152. PMID 18340817.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).