YaChudo

Галицька митрополія (1302—1401)

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Галицька митрополія (значення).

митрополія Редагувати інформацію у Вікіданих

Галицька митрополія

Основні дані
Церква Константинопольська православна церква
Заснована близько 1303; відновлена 1371
Ліквідована 1347 — скасування окремого митрополичого статусу; після відновлення 1371 — поєднання з Київською кафедрою на початку XV століття, пізніший статус дискусійний
Юрисдикція Галичина, Волинь; у частині актів — Турівська єпархія. Склад юрисдикції змінювався
Єпархіальний центр Галич
Кафедральний собор Успенський собор (Галич)
митрополит Галицький
CMNS: Галицька митрополія у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Галицька митрополія — середньовічна православна митрополія Константинопольського патріархату з осередком у Галичі, утворена близько 1303 року. У 1347 році її окремий митрополичий статус скасували, а 1371 року відновили. Після смерті митрополита Антонія близько 1390—1391 року почався період суперечок за кафедру; на початку XV століття її управління поєднали з Київською митрополією. Правовий зміст цього об'єднання та пізніший статус Галицької кафедри дослідники тлумачать неоднаково.[1][2]

Її історія була частиною перебудови Київської митрополії та боротьби за руські землі й церковну спадщину Русі. Поява окремої кафедри була відповіддю на переміщення фактичного центру Київської митрополії з Києва до Володимира-на-Клязьмі 1299 року. Після оселення митрополитів у Москві в 1320-х роках митрополія залишалася Київською за назвою й титулом, але фактично управлялася з Москви, де митрополича влада співпрацювала з князівським двором в умовах ординської зверхності.[3][4] Прагнення власного митрополичого осередку стосувалося залежності від цього управління, а не відмови від Києва та його церковної спадщини: підтриманий галицько-волинським двором Петро Ратенський був поставлений 1308 року саме київським митрополитом.[5] Політика Константинополя також впливала на цей поділ: за поясненням Володимира Мороза, патріарший та імператорський центри підтримували перенесення митрополичого осередку на північ, прагнучи тіснішої співпраці із Золотою Ордою через підконтрольний їй політичний центр.[6] Спочатку окрему кафедру підтримували правителі Королівства Русі, згодом — польський король, під владою якого опинилася Галичина. Юрисдикція галицьких митрополитів змінювалася та перетиналася з областями київського й литовського очільників. Окрема митрополія забезпечувала місцеве церковне управління, водночас її доля залежала від політичних покровителів і рішень Константинополя.[7][8][9][10]

Назва та історичні межі

Стаття розглядає середньовічну православну митрополію, перерви в її окремому управлінні та подальшу долю кафедри у XV столітті. Втрата власного митрополита, поєднання управління з Київською кафедрою та формальне скасування митрополичого статусу були різними явищами. Відомості про пізніших управителів і діячів унійного середовища не означають безперервної послідовності окремих галицьких митрополитів.[2][11]

Однойменну греко-католицьку митрополію заснували 1807 року. Її історію розглядають окремо; це заснування не встановлює безперервного існування установи від XIV століття.[12]

Історія

Передумови місцевої митрополії (XIII століття — близько 1303)

Політичне тло: Романовичі, Орда та західні сусіди

Після монгольської навали галицько-волинські землі зберегли власну князівську владу, але мусили рахуватися з ординською зверхністю. Данило Романович зміцнив становище після перемоги під Ярославом 1245 року над супротивниками, підтриманими Угорщиною та Польщею, а 1246 року відвідав Батия й визнав його владу. Ця залежність обмежувала політику Романовичів, хоча їхня держава та місцеве церковне управління продовжували існувати.[13][14]

Данило шукав зовнішньої підтримки проти Орди й домовлявся з папою Інокентієм IV. Коронація 1253 року в Дорогочині належала до цього дипломатичного зближення, але очікуваної військової допомоги король Русі не отримав. Ординський примус до руйнування укріплень наприкінці 1250-х років показав межі його опору. Переговори з Римом не змінили підлеглості місцевих православних єпархій Константинопольському патріархатові.[13][7]

Поставлення митрополита залежало також від становища самого патріархату. Після захоплення Константинополя хрестоносцями 1204 року імператорський і православний патріарший двори перебували в Нікеї; повернення столиці відбулося 1261 року. Відновлена Візантія шукала домовленостей з Ордою та Ільханатом. Отже, галицько-волинська церковна політика здійснювалася в ширшому середовищі руських, візантійських і монгольських відносин.[15][16]

Місцеві єпархії та віддалення Київського митрополита

Галицька, Володимирська на Волині та Перемишльська кафедри належали до давньої Київської митрополії. У XIII столітті мережа місцевих єпископських осередків розширилася: діяла Угровська, згодом Холмська кафедра, а до кінця століття засвідчена й Луцька. Підтримуючи єпископів, храми та монастирі, Романовичі розбудовували церковну організацію своєї держави в межах київської традиції.[7][17]

Підтриманий Данилом Кирило II був названий митрополитом близько 1242—1243 року, а його патріарше поставлення в Нікеї зазвичай датують близько 1247 року. Він керував і єпархіями поза володіннями Романовичів. Від 1251 року Кирило тривалий час діяв на північному сході та підтримував відносини з Олександром Невським, проте зберігав зв’язки з Києвом, де був похований після смерті близько 1280—1281 року.[18][19]

Наступник Кирила, Максим, прибув на Русь 1283 року, а 1299 року оселився у Володимирі-на-Клязьмі. Він зберіг київський титул, але його постійна резиденція віддалилася від галицько-волинських єпархій і зблизилася з північно-східними князівськими дворами. Володимир Мороз, спираючись на дослідження Івана Паславського та Ігоря Скочиляса, розглядає цей переїзд також як наслідок політики Константинополя: підконтрольний Орді північно-східний осередок мав забезпечувати співпрацю Візантії з ханами. У цій реконструкції заснування Галицької митрополії було безпосередньою відповіддю на перенесення спільного митрополичого управління з Києва, а не простим прагненням відокремитися від Київської кафедри.[6][3][20]

Заснування та суперечки за митрополичий статус (близько 1303—1347)

Політичне тло: Королівство Русі й суперництво за Київську кафедру

На початку XIV століття Юрій Львович правив Королівством Русі, тоді як на північному сході тверські й московські князі змагалися за ханський ярлик на велике владимирське князювання. Митрополит, який очолював єпархії різних руських земель, додавав авторитету двору, при якому перебував. Для галицько-волинських правителів власний митрополичий осередок давав змогу підтримувати місцеву ієрархію й обмежити залежність від віддаленої резиденції.[21][14][20]

Ніфонт, Петро Ратенський і перші наступники

Близько 1303 року за Юрія Львовича Галицька кафедра отримала митрополичий статус. Рішення пов’язують з імператором Андроніком II та патріархом Афанасієм I. Візантійські реєстри називають шість кафедр нової митрополії: Галицьку, Перемишльську, Володимирську на Волині, Холмську, Луцьку й Турівську. Її головним храмом був Успенський собор у Крилосі.[8][22][23]

Першим відомим митрополитом став Ніфонт. Про його діяльність збереглося мало відомостей; він помер у першому десятилітті XIV століття, а точний рік дискусійний. Після нього Юрій Львович висунув Петра Ратенського, уродженця Волині, який заснував монастир на річці Раті. У грудні 1305 року помер і київський митрополит Максим, тож у Константинополі вирішували також питання спільної Київської кафедри.[24][25][3]

У 1308 році Петра поставили київським митрополитом. Чи отримав він перед цим окреме галицьке поставлення, дослідники визначають по-різному. Висунення Петра галицько-волинським двором і його подальше київське служіння засвідчені; вони показують, що князівське клопотання могло стосуватися як місцевого осередку, так і впливу на всю давню митрополію.[26][5][27]

Петро згодом зблизився з московськими князями. Після розгляду звинувачень тверського єпископа на соборі близько 1310—1311 року він зберіг сан, 1313 року отримав підтвердження церковних привілеїв від хана Узбека, а наприкінці служіння переніс головний осідок до Москви. Там він помер у грудні 1326 року. Галицько-волинське походження митрополита тому не забезпечувало постійного місцевого управління західними єпархіями.[27][28][29][4]

Гавриїл названий галицьким митрополитом у листі Казимира III 1370 року серед попередніх очільників. Точні роки його служіння невідомі; його умовно відносять до 1320-х років. У 1328 році київський митрополит Феогност поставив Теодора галицьким єпископом. Згодом Теодор отримав митрополичі права за патріарха Іоанна XIV Калеки; точне датування та можливі перерви в окремому статусі кафедри залишаються дискусійними.[30][31][32]

Політичне тло: криза Романовичів і візантійська громадянська війна

Після смерті Юрія II Болеслава 1340 року почалася боротьба за галицько-волинську спадщину між місцевими силами, польським королем Казимиром III та литовськими князями, передусім Любартом Гедиміновичем. Перший польський похід зустрів опір, пов’язаний із діяльністю Дмитра Дедька. Втрата єдиного династичного покровителя ускладнила становище галицького церковного осередку.[33][34][35]

У Візантії громадянська війна 1341—1347 років змінила імператорський і патріарший уряди. Після перемоги Іоанна VI Кантакузина та усунення Іоанна XIV переглядали також рішення про руські єпархії. Галицький митрополит діяв у середовищі, де князівські клопотання перетиналися з конфліктами самого Константинополя.[36][37]

Скасування окремого управління 1347 року

У серпні 1347 року імператор видав хрисовул про приєднання галицьких єпархій до Київської митрополії. У вересні патріарх Ісидор I та синод підтвердили рішення. Його домагалися Феогност і московський князь Семен Гордий. Теодора викликали до Константинополя; документ засвідчує, що він тоді був живий, але не встановлює, чи відбувся суд над ним. Місцеві єпископські кафедри продовжили діяти під київським митрополичим управлінням.[38][36]

Поділ галицько-волинських земель і зміни підлеглості (1347—1371)

Політичне тло: польсько-литовська боротьба за спадщину Русі

У 1349 році Казимир III захопив Галичину й частину Волині. Подальші війни з Любартом та іншими литовськими князями змінювали кордони й утруднювали зв’язки між єпархіями колишньої держави Романовичів. Галицький православний осередок опинився під владою католицького короля, тоді як значна частина Волині залишалася пов’язаною з ВКЛ. Церковні межі успадкованої митрополії перетинали цей політичний поділ.[34][39][40]

Казимир підтримував католицькі установи, але мусив домовлятися з православними князями, боярами та громадами підвладних руських земель. Власний православний митрополит міг забезпечити місцеве управління й обмежити литовський вплив, особливо коли Константинополь передавав галицькі єпархії очільникові, підтриманому Ольгердом.[41][34]

Єпархії за Романа та королівське клопотання

Після поставлення литовського митрополита Романа близько 1354—1355 року під його владу передали єпархії Малої Русі. Патріарше врегулювання середини 1350-х років і акт липня 1361 року називають серед них Галицьку, Перемишльську, Холмську, Луцьку та Володимирську на Волині. Роман керував церковними осередками в литовських і польських володіннях, водночас сперечаючись з Олексієм за Київ.[42][43][44]

Після смерті Романа взимку 1361—1362 років окремого наступника не поставили, а його єпархії знову відносили до київського митрополита. Пізніша підтвердна грамота Філотея має дискусійне датування. Такий порядок не забезпечував постійної присутності митрополита в галицьких землях і залишав відкритим питання місцевого церковного очільника.[42][45][41]

У 1370 році Казимир III звернувся до Константинополя з проханням відновити Галицьку митрополію та поставити єпископа Антонія. Король посилався на прохання православних князів і бояр, називав попередніх галицьких митрополитів і погрожував переведенням русинів на латинський обряд у разі відмови. Цей лист був королівським аргументом у переговорах, який поєднував місцеві потреби з політичним тиском.[9]

Відновлення та окреме управління за Антонія (1371 — близько 1390—1391)

Політичне тло: польсько-угорське управління та латинська ієрархія

Після смерті Казимира III 1370 року польську корону успадкував угорський король Людовик I. Від 1372 року Галичиною керував Владислав Опольчик, від 1378 року — угорські намісники. Волинські землі перебували в іншому політичному середовищі, пов’язаному з литовськими князями. Зміни світської влади не припинили діяльності православних кафедр.[39][33]

У 1375 році в Галичі постала також латинська митрополія; її резиденцію 1412 року перенесли до Львова. Після походу Ядвіги 1387 року утвердилося тривале польське панування в Галичині. Православний митрополит Антоній діяв поряд із католицькою ієрархією за підтримки та обмежень, що залежали від місцевих правителів.[46][39]

Поставлення Антонія та відновлення єпископату

У травні 1371 року патріарх Філотей і синод відновили митрополію та затвердили Антонія. Рішення ухвалили вже після смерті короля, який ініціював клопотання. Поряд із Галицькою кафедрою Антонієві тимчасово доручали Холмську, Турівську, Перемишльську й Володимирську на Волині єпархії до припинення воєн і відновлення миру. Луцької кафедри йому не передали.[47][48][49]

Через нестачу місцевих архієреїв Антоній мав добирати кандидатів і звертатися для спільного висвячення до митрополита Унгро-Влахійського. У 1376 році його зверхність визнавав холмський і белзький єпископ Каліст. Митрополиче відновлення, таким чином, стосувалося і статусу Галича, і практичної відбудови місцевого єпископського управління.[47][49]

Відносини з Київською митрополією та Молдовою

Антоній продовжив окреме служіння після поставлення Кипріяна 1375 року. Тим часом Кипріян відновлював управління Києвом і західними єпархіями та поставив єпископа до Володимира на Волині. Це створювало суперечність із галицькими правами на ту саму кафедру. Пізніші патріарші листи підтверджували чинність рішень про Галич і вимагали дотримання його меж.[50][51][9]

Наприкінці XIV століття галицький осередок був пов’язаний також із молдовськими церковними справами. Антоній висвячував єпископів Йосифа та Мелетія; у липні 1401 року Константинополь визнав Йосифове висвячення таким, що відповідало церковним правилам. Зв’язки з Білгородською кафедрою в Аспрокастроні реконструюють за актами й реєстрами. Саме висвячення не встановлює підлеглості всієї Молдови Галичу; ці питання докладніше розглянуто в розділі про церковне управління.[52][53][54]

Боротьба за кафедру та поєднання управління з Києвом (близько 1390—1391 — початок XV століття)

Політичне тло: Ягайло, ВКЛ і спільний митрополит

Кревська угода 1385 року, католицьке хрещення Ягайла та його польська коронація 1386 року започаткували польсько-литовський династичний союз. Однак Галичина й Волинь залишалися в різних державних умовах. Відновлення спільної Київської митрополії за Кипріяна після рішення 1389 року давало одному ієрархові права в московських, литовських і польських володіннях; королівський двір водночас прагнув зберегти вплив на галицьке церковне управління.[55][39][56]

Симеон, Іван Баба та патріарші посланці

Після смерті Антонія близько 1390—1391 року патріарх у серпні 1391 року доручив тимчасове управління ієромонахові Симеону. Король Ягайло натомість підтримав луцького єпископа Івана Бабу, який перебрав управління галицькими церковними справами. Його кандидатура на митрополію потребувала окремого патріаршого затвердження.[57][58][59]

У 1393 році Іван прибув до Константинополя, але залишив місто до завершення розгляду скарг Кипріяна й не отримав митрополичого поставлення. Патріарх вимагав з’ясувати його права та повернути церковне управління до визначеного ним порядку. Іван залишався впливовим місцевим діячем і засвідчений ще 1398 року, проте його урядування не слід прирівнювати до затвердженого митрополичого сану.[59][58]

Михайло Вифлеємський отримав патріарші доручення для місії на Русь 1393 року та до Галичини й Молдови 1397 року. Йому належало врегулювати конфлікт і перебрати управління від Івана. Це були повноваження посланця та екзарха; чи прибув він до Галича і здійснив доручення, достеменно невідомо. Окремого галицького митрополичого поставлення Михайла не засвідчено.[60][58]

Поширення влади Кипріяна

У січні 1397 року патріарх Антоній IV ще підтверджував окремі галицькі права й дорікав Кипріянові за поставлення єпископа в їхніх межах. На початку XV століття управління галицькими єпархіями, однак, поєдналося з Київською митрополією. Під час Кипріянової поїздки 1404—1405 років холмський і луцький єпископи брали участь у поставленні ним нового владимирського єпископа.[50][2][51]

Точну дату й правовий зміст цього переходу дослідники визначають по-різному. Відсутність власного митрополита та фактичне спільне управління не є достатнім доказом окремого патріаршого акта про остаточне скасування Галицької митрополії. У самій Галицькій єпархії на початку XV століття церковні справи дедалі більше провадили митрополичі намісники.[2][11]

Подальша доля кафедри та унійні призначення (XV століття)

Політичне тло: церковна унія та розмежування Києва й Москви

Польсько-литовська співпраця у війні з Тевтонським орденом 1409—1411 років, зокрема перемога під Грюнвальдом 1410 року, не усунула відмінностей у становищі православних і католиків. Городельські домовленості 1413 року пов’язували доступ до вищих урядів ВКЛ із католицьким віросповіданням. Для галицьких єпархій, що лежали переважно в Польській короні, ці події були частиною сусіднього політичного середовища; їхню власну юрисдикцію надалі визначали церковні рішення.[61][62][11]

Флорентійська унія 1439 року й різне визнання Ісидора посилили поділ усередині Київської митрополії. У Москві 1448 року поставили Йону без нового патріаршого затвердження. Його клопотання про галицькі церкви та володіння в переговорах із Казимиром IV 1451 року свідчить, що права на місцеве церковне господарство ще потребували врегулювання.[63][64][65]

Йоаким, Макарій Серб і намісницьке управління

Судові акти червня 1450 та січня 1451 року згадують представників Йоакима, названого галицьким митрополитом. Його діяльність пов’язують із прихильниками Флорентійської унії; обставини поставлення та ідентифікація залишаються дискусійними. 16 січня 1458 року папа Калікст III призначив Макарія Серба на Галицьку єпископську кафедру. Чи зміг він здійснювати місцеве управління, достеменно невідомо.[11]

Поставлення Григорія Болгарина 1458 року оформило окрему Київську митрополію для руських єпархій Польщі та ВКЛ. Галицька кафедра входила до переліку дев’яти підлеглих їй єпархій поряд із митрополичою Київською. Так історія галицького осередку продовжилася в складі Київської митрополії, відмежованої від московського управління.[66][11]

У другій половині XV століття утверджувалося управління через намісників. Згаданий 1475 року Андрій Свистельницький мав у частині актів митрополичий титул, але королівський привілей обмежував його повноваження управлінням майном і доходами Успенської церкви в Крилосі. Дослідники визначають його як адміністратора або намісника; митрополиче висвячення не підтверджене.[11]


Територія та церковне управління

Межі Галицької митрополії змінювалися й не збігалися стало з кордонами держав. Володимирську кафедру на Волині слід відрізняти від Володимира-на-Клязьмі, де перебували київські митрополити.[22][67]

Період Єпархії або область Характер управління Примітки та джерела
Близько 1303 Галицька, Перемишльська, Володимирська на Волині, Холмська, Луцька й Турівська Початковий склад митрополії Перелік у додатках до візантійських реєстрів; шість кафедр разом із митрополичою.[22]
1320-ті — початок 1330-х Турівська єпархія Зміна підлеглості між галицьким, литовським і київським управлінням Окремі етапи реконструйовано за актами й дослідженнями.[30]
1347 — середина 1350-х Єпархії скасованої Галицької митрополії Передання київському митрополитові Імператорський і синодальний акти визначали церковну підлеглість.[36][38]
Середина 1350-х — зима 1361—1362 Єпархії Малої Русі Під владою литовського митрополита Романа Кафедри лежали у володіннях різних держав.[42][43]
Від травня 1371 Галицька; Холмська, Турівська, Перемишльська та Володимирська на Волині Відновлена митрополія; чотири єпархії доручено тимчасово Турів названий у травневому акті, але відсутній у серпневому листі. Луцьк Антонієві не передано.[47][48][49]
Наприкінці XIV століття Білгородська кафедра в Аспрокастроні та молдовські церковні осередки Регіональні церковні зв’язки; підлеглість окремих кафедр реконструюють Поставлення єпископів не є достатнім доказом підпорядкування всієї Молдови.[52][53]
Початок XV століття Галицькі єпархії Поєднання управління з Київською митрополією Час фактичного переходу й питання формальної ліквідації дискусійні.[2]
Від 1458 Галицька єпархія У складі окремої Київської митрополії в польських і литовських володіннях Не означає перенесення складу 1303 року на всі пізніші періоди.[11][66]


Спірна підлеглість єпархій

За дослідженням Володимира Мороза, Турівська єпархія, спочатку пов'язана з Галичем, 1328 року перебувала в Литовській митрополії, а 1329 року Феогност перепідпорядкував її собі. Теофіл оскаржував це в Константинополі. Володимирська на Волині єпархія також була предметом суперечки: Кипріян повідомляв 1378 року про поставлення туди єпископа, хоча кафедру було віднесено до Галицької митрополії.[30][68][60]

Зв'язки з Молдовою та Білгородською кафедрою

Антоній висвятив молдовських єпископів Йосифа та Мелетія. Синодальний розгляд 1401 року визнав поставлення Йосифа таким, що відповідало церковним правилам. Висвячення єпископів саме собою не встановлює офіційного підпорядкування всіх молдовських єпархій Галичу.[53][54][69][70]

За реконструкцією Скочиляса, Білгородська кафедра в Аспрокастроні (Білгороді на Дністрі) була пов'язана з Галицькою митрополією щонайпізніше в середині 1380-х років. Точні обставини цього зв'язку та ототожнення ранніх згадок Білгорода залишаються дискусійними.[52][53]

Патріарші акти та інші документи

Нижче наведено акти, що стосуються статусу Галицької митрополії, її єпархій та управителів. Частина документів збереглася повністю. Про інші відомо лише із записів про їхнє видання або пізніших згадок. Імператорські, королівські та папські документи зазначено окремо: вони не є патріаршими актами.

Дата Автор або установа Документ або рішення Зміст і джерела
Близько 1303 Афанасій I та Андронік II; відомості церковних реєстрів Заснування за Афанасія I та Андроніка II Додатки до церковних реєстрів повідомляють про надання Галицькій кафедрі митрополичого статусу та перелічують підлеглі єпархії. Саме ці повідомлення використовують для датування заснування; вони не дають точного дня.[20][8]
1330-ві — початок 1340-х; точна дата невідома Іоанн XIV Калека Рішення про митрополичий статус Теодора Окрема грамота не збереглася. Про відокремлення єпархій за Іоанна XIV відомо з актів 1347 року; запропоновані датування розглянуто в розділі «Дискусійні питання щодо джерел».[71][31]
Вересень 1347 Ісидор I і синод Постанова Ісидора I та синоду Підтвердження імператорського хрисовула про повернення єпархій Галицької митрополії під владу Київського митрополита.[38]
Вересень 1347 Ісидор I Грамота Ісидора I галицькому митрополитові Виклик до Константинополя для розгляду його справи. Документ засвідчує, що Теодор був живий; сам виклик не доводить, що суд відбувся.[38][36]
Середина 1350-х Константинопольський патріархат Рішення про юрисдикцію литовського митрополита Романа Надання Романові єпархій Малої Русі відоме, зокрема, з опису попередніх подій у синодальному акті 1361 року.[42][43]
Липень 1361 Калліст I і синод Рішення синоду за Каліста I Розмежування Київської та Литовської митрополій; виклад попередніх рішень щодо єпархій Малої Русі.[43]
Липень 1361 Калліст I Грамота Каліста I Романові Повідомлення про відрядження апокрисіаріїв, представників патріарха, для розслідування його спору з Алексієм.[43]
Після смерті Романа; до другого патріаршества Філотея Калліст I Рішення Каліста I про повернення підлеглих Романові єпархій Київському митрополитові Згадане у пізнішій грамоті Філотея, засвідченій печаткою (сигілії), разом з імператорським розпорядженням. Це свідчення про попереднє рішення, а не окремий збережений у цій публікації текст.[45][42]
Друге патріаршество Філотея (1364—1376); у дослідженнях також 1370 Філотей Коккін Грамота Філотея (сигілій) про приєднання Литовської митрополії до Київської Підтвердження відновлення влади Київського митрополита над єпархіями, раніше переданими Романові. Розбіжність датування розглянуто в розділі «Дискусійні питання щодо джерел».[45][42]
Травень 1371 Філотей Коккін і синод Синодальний акт за Філотея про Антонія Поставлення Антонія галицьким митрополитом і тимчасове підпорядкування йому Холмської, Турівської, Перемишльської та Володимирської єпархій; визначення порядку поставлення єпископів.[47]
Серпень 1371 Філотей Коккін Лист Філотея Алексію Обґрунтування відновлення Галицької митрополії. Названо Галич, Володимир, Перемишль і Холм; прямо заперечено передачу Антонієві Луцька.[48]
Серпень 1391 Антоній IV Доручення Антонія IV Симеонові Управління Галицькою митрополією після смерті її архієрея до нового розпорядження; право Балиці та Драгоша обрати іншого екзарха в разі смерті Симеона. Зберігся протокольний запис про акт.[57]
Серпень 1391 Антоній IV Акт щодо висвячення Симеона Прощення Симеона після його відмови від висвячення, здійсненого Павлом Таґарісом із порушенням церковних правил. Зберігся протокольний запис.[57]
Серпень 1391 Антоній IV Акт щодо пресвітера Брянця Призначення старшим священником (протопопом) церкви Богородиці; цю посаду мали зберегти за наступними священниками храму. Третій із записаних того місяця актів щодо Галицької церкви.[57]
Жовтень 1393 Антоній IV Лист Антонія IV Кипріанові щодо Івана Баби Повідомлення про незавершений синодальний розгляд; доручення провести канонічний суд і, за доведеності звинувачень, позбавити Івана Луцької кафедри. Патріарх заперечив, що дав йому благословення на Галицьку митрополію.[50]
Не пізніше жовтня 1393 Антоній IV Лист Антонія IV польському королю щодо Івана Надсилання цього листа згадано у листі Кипріанові. Збереглося повідомлення про надсилання; окремий текст листа в цьому виданні відсутній.[50]
Січень 1397 Антоній IV Наказ Антонія IV Михайлові Вифлеємському Поїздка як представника патріарха до Мавровлахії та Галицької митрополії для впорядкування управління і розгляду справи Івана Баби.[60]
Січень 1397 Антоній IV Лист Антонія IV Владиславові II Ягайлу Відповідь на пропозицію церковної унії, повідомлення про місію Михайла та вимоги щодо врегулювання справи Івана.[60]
Січень 1397 Антоній IV Лист Антонія IV Кипріанові Підтвердження чинності актів про Галицьку митрополію, заперечення права Кипріана самостійно ставити єпископа в її межах; вимоги щодо Івана та обговорення пропозиції собору.[60]
Травень 1401 Матвій I Лист Матвія I митрополитові Унгро-Влахійському У справі молдовського священника Ісидора зазначено, що Йосифові висунуто звинувачення, але йому не заборонено служити. Документ належить до врегулювання наслідків поставлення молдовських єпископів Антонієм.[72]
26 липня 1401 Матвій I і синод Синодальне рішення за Матвія I щодо Йосифа Перевірка висвячення Йосифа Антонієм і визнання його законним за церковними правилами; у викладі обставин названо Аспрокастрон серед підлеглих Галичу кафедр.[72][70]
Липень 1401 Матвій I Лист Матвія I молдовському господареві Александру Повідомлення про врегулювання справи Йосифа; пов’язаний із синодальним рішенням 26 липня.[72]

Із цими подіями пов’язані також синодальне рішення 1354 року про місце перебування митрополита у Володимирі-на-Клязьмі та наказ Михайлові Вифлеємському для місії на Русь у липні 1393 року. Вони не є актами заснування або ліквідації Галицької митрополії.[73] У серпні 1347 року Іоанн VI видав хрисовул, а у вересні — листи Феогностові, Симеонові Гордому та Дмитрові-Любартові щодо приєднання галицьких єпархій. Лист Казимира III 1370 року був проханням світського правителя; папська булла про Макарія від 16 січня 1458 року була спробою призначити на кафедру прихильника церковної унії.[74][11]


Церковні собори

Історія митрополії пов’язана з рішеннями постійного патріаршого синоду в Константинополі, місцевими зібраннями руських архієреїв та пізнішими унійними соборами. Участь галицького єпископа у висвяченні іншого єпископа не завжди означає проведення окремого собору з питань Галицької митрополії.[75]

Дата Місце Собор або зібрання Значення та джерела
Травень 1328 Галицько-волинські землі Поставлення Теодора; соборний характер припускають Скочиляс припускає зібрання єпископів Малої Русі під головуванням Феогноста, на якому Теодора поставлено галицьким єпископом. Проведення саме собору є припущенням дослідника; поставлення засвідчене літописом.[75]
Жовтень 1329 Не встановлено Поставлення Антонія Ростовського Запис про участь Теодора разом із Феогностом у поставленні Антонія Ростовського; свідчення архієрейського зібрання.[75]
Квітень 1331 Константинополь Патріарший синод; згадка галицького митрополита У записі синоду згадано галицького митрополита без імені. Дослідники вбачають у ньому Теодора або Гавриїла.[31][76]
Серпень 1331 Володимир на Волині Поставлення Василя Каліки На соборі поставлено новгородського архієпископа Василя Каліки за участю Феогноста й Теодора. Не є актом відновлення Галицької митрополії.[75]
Грудень 1331; квітень 1332; вересень 1335 Різні місця; у записах про поставлення Зібрання архієреїв для єпископських поставлень Записи про участь Теодора в поставленнях відповідно Трифона Луцького, Павла Чернігівського та Івана Брянського. Ці записи називають його єпископом і показують його церковні зв’язки. Окремих рішень щодо митрополії вони не містять.[75]
Кінець 1337 — початок 1338 Константинополь Патріарший синод; згадка Теодора За Морозом, Теодор названий митрополитом серед членів патріаршого синоду. На цій згадці дослідник ґрунтує своє датування призначення Теодора митрополитом; окремий акт про поставлення не зберігся.[31]
Вересень 1347 Константинополь Скасування окремого галицького статусу Синод за Ісидора I підтвердив імператорське рішення про приєднання галицьких єпархій до Київської митрополії. Теодора викликано на суд; відомостей про завершення цього судового розгляду наведені акти не містять.[38]
Липень 1361 Константинополь Розгляд юрисдикції Романа та Олексія Синод за Каліста I розглянув межі церковної влади Алексія та Романа, включно з єпархіями Малої Русі, і постановив провести розслідування.[43]
Травень 1371 Константинополь Відновлення митрополії Антонія Синод за Філотея відновив Галицьку митрополію й затвердив Антонія; складено акт про підлеглі кафедри та порядок єпископських поставлень.[47]
1393 Константинополь Розгляд кандидатури Івана Баби Синод відкрив розгляд прохання короля про поставлення Івана Баби та скарг Кипріана. Іван відбув до закінчення справи; синодального затвердження його галицьким митрополитом не було.[50][59]
26 липня 1401 Константинополь Синодальний розгляд справи Йосифа Розгляд справи Йосифа на синоді: досліджено його поставлення галицьким митрополитом Антонієм та зв’язок із Білгородською кафедрою.[72][70]
Близько 1401 Москва Суд щодо Івана / Сави (свідчення дискусійне) Войтович повідомляє про соборне позбавлення сану Сави, якого вважає наступником Івана. Скочиляс із застереженням викладає свідчення про виклик Івана на митрополичий суд, усунення та ув’язнення в Москві. Невідомо, чи Іван і Сава були однією особою, тому ці повідомлення не дають змоги встановити точну послідовність митрополитів.[68][77]
1415 Новгородок Поставлення Григорія Цамблака; участь галицького єпископа непевна Собор, який обрав Григорія Цамблака київським митрополитом. Никонівський літопис називає серед учасників галицького єпископа Івана, проте у спільному посланні єпископів його немає; ототожнення з Іваном Бабою не встановлене.[59][78]
1438–1439 Феррара та Флоренція Ферраро-Флорентійський собор Укладення унії, до впровадження якої належали пізніші спроби впорядкувати Галицьку кафедру. Йоакима, згаданого в Галичині 1450–1451 років, дослідники ототожнюють з учасником цього собору; однак це не підтверджує, що Галицька митрополія мала на соборі окремого представника.[11]

Листи Антонія IV січня 1397 року містять відповідь на пропозицію Ягайла й Кипріана провести собор для об’єднання церков. Патріарх обговорював місце та умови такого зібрання; ці листи засвідчують проєкт, а не проведений собор.[60] Зв’язок із Базельським собором український історик Богдан Бучинський припускав у поясненні можливих контактів Йоакима з латинським архієпископом Яном зі Спрови як представником собору (легатом). Скочиляс наводить цю думку як припущення Бучинського.[11]


Дискусійні питання щодо джерел

Основні свідчення — реєстри кафедр Константинопольського патріархату, патріарші й синодальні акти, імператорські грамоти, королівське листування та літописи. Для XV століття важливі судові акти й документи Апостольського престолу. Вони дозволяють розрізняти встановлений статус кафедри, титули ієрархів і фактичне управління.[20][11]

Заснування та перші митрополити

Звичайне датування заснування — близько 1303 року. Ярослав Дашкевич припускав раніше існування митрополії за Данила Романовича; Скочиляс заперечував достатність такого обґрунтування. Дискусійна також роль попередніх заходів Лева Даниловича та ширших візантійсько-ординських домовленостей. Ці пояснення мотивів не мають однакового ступеня документального підтвердження.[79][80][81][21]

Смерть Ніфонта відносять приблизно до 1305 або 1308 року; у літературі є й раніше датування. Петра Ратенського частина істориків вважає спочатку галицьким митрополитом, інші — кандидатом, поставленим відразу на Київську кафедру. Дати урядування Гавриїла реконструюють на підставі пізнішого переліку й згадки неназваного галицького митрополита. Тому послідовність і точні роки цих призначень залишаються непевними.[24][23][82][25][30]

Петро наприкінці життя перебував у Москві, але дату його переїзду визначають по-різному. Його перебування на північному сході не дає змоги однозначно визначити, чи в цей час формально зберігався окремий галицький митрополичий статус.[26][5][83]

Піднесення Теодора та перерви в окремому управлінні

Теодор засвідчений як галицький єпископ від 1328 року. У літературі його митрополиче піднесення пов'язують із близько 1331 роком, кінцем 1330-х або початком 1340-х років; окремого акта поставлення не збереглося. Спірними залишаються особа неназваного митрополита в акті 1331 року та повідомлення про скасування кафедри 1332 року. Соколов допускав поєднання галицького й київського управління без формальної ліквідації; Скочиляс розглядав цю реконструкцію як можливу. Достовірною межею окремого статусу є акти 1347 року.[78][31][32][76][71][36]

Політичну підтримку Теодора пов'язують із Любартом, а в окремих реконструкціях — також із Юрієм II Болеславом. Зв'язок рішення 1347 року з візантійською громадянською війною та переглядом попередніх постанов пояснює його політичне середовище, але не встановлює всіх мотивів учасників.[32][35]

Датування документів і завершення окремого управління

Підтвердну грамоту Філотея щодо єпархій Романа у виданні Павлова датовано часом після 8 жовтня 1364 року; частина новіших досліджень подає 1370 рік. Дату початку другого патріаршества не слід приймати за точний день видання акта. Цю грамоту розрізняють із попереднім рішенням Калліста після смерті Романа.[45][42][41]

Відновлення за Антонія засвідчене актом травня 1371 року, який не містить дня місяця. Дати висунення 1370 року та синодального поставлення 1371 року позначають різні події.[47][9]

1401 рік в узагальнюючих працях може означати завершення окремої митрополії. Скочиляс натомість розрізняв уживання Кипріяном галицького титулу від 1401 року, фактичне об'єднання управління не пізніше 1404—1405 років і формальну ліквідацію, акта якої не виявлено. Згадки Йоакима як галицького митрополита 1450—1451 років належать до іншого, унійного контексту та потребують окремого пояснення.[1][2][11]

Особи управителів і молдовські зв'язки

Ототожнення Івана Баби із Савою (Саббою) та з галицьким єпископом Іваном, названим пізнім літописом серед учасників собору 1415 року, не є безсумнівним. Королівська підтримка й обіцянка винагороди 1398 року не підтверджують митрополичого висвячення. Симеон і Михайло Вифлеємський також мали управлінські або посольські доручення, а не засвідчене поставлення на Галицьку митрополію.[77][59][58][60]

Дати висвячення Йосифа та включення Білгородської кафедри реконструюють по-різному. Для історії митрополії достатньо відзначити зв'язки з молдовськими осередками наприкінці XIV століття; дискусійними залишаються точні дати, ототожнення ранніх згадок Білгорода та юридичний зміст окремих поставлень. Припущення про попередню біографію Йоакима й статус Свистельницького не використано для заповнення прогалин у списку митрополитів.[54][69][52][53][70][11]

Митрополити, претенденти та управителі

У таблицях розрізняються митрополиче поставлення, висунення кандидатури та тимчасове управління. Дати згадок не завжди визначають початок чи кінець служіння; одночасні претензії й різне визнання могли створювати паралельні лінії управління.

Митрополити, претенденти та управителі XIV — початку XV століття

Особа Період Статус і характер управління Примітки та джерела
Ніфонт Від близько 1303; смерть у першому десятилітті XIV століття Митрополит Перший відомий галицький митрополит; точна дата смерті дискусійна.[24][23]
Петро Ратенський Кандидат до 1308; київський митрополит у 1308—1326 Кандидат на Галицьку кафедру; попередній галицький сан дискусійний Висунутий Юрієм Львовичем на Галицьку кафедру. Попереднє галицьке поставлення визнає частина дослідників; інші вважають, що його поставлено відразу на Київську кафедру.[82][78]
Гавриїл Перша половина XIV століття; точні роки невідомі Митрополит Названий галицьким митрополитом у листі Казимира III; інші відомості про його урядування обмежені.[30]
Теодор Єпископ від 1328; митрополичий статус скасовано 1347 Митрополит Час піднесення до митрополичого сану непевний; живий у вересні 1347 року.[31][32][38]
Антоній 1371 — близько 1390—1391 Митрополит Галицький митрополит; висунутий Казимиром III у 1370 році, затверджений патріархом і синодом 1371 року.[9][46]
Симеон Доручення патріарха в серпні 1391 року Управитель, претендент або патріарший посланець Ієромонах, призначений управителем Галицької митрополії; свідчень про призначення галицьким митрополитом немає.[78]
Іван Баба Управитель від 1391 року; патріарші акти 1393 та 1397 років; остання достовірна згадка — 1398 рік Управитель, претендент або патріарший посланець Луцький єпископ, підтримуваний королем управитель і претендент; підтвердження митрополичого поставлення немає.[59]
Михайло Вифлеємський Патріарші доручення 1393 та 1397 років Управитель, претендент або патріарший посланець Вифлеємський архієпископ, патріарший посланець та екзарх. Невідомо, чи прибув він до Галича й чи перебрав управління.[58][78]


Пізніші діячі та унійні призначення

Особа Період Статус і характер управління Примітки та джерела
Йоаким Актові згадки 18 червня 1450 та 23 січня 1451 року Названий митрополитом в актових згадках У документах названий галицьким митрополитом; прихильник Флорентійської унії.[11][78]
Макарій Серб Папське призначення 16 січня 1458 року Папське призначення на єпископську кафедру Призначений на Галицьку єпископську кафедру, а не засвідчений як галицький митрополит. Чи зміг він перебрати управління, достеменно невідомо.[11][78]
Андрій Свистельницький Актові згадки 1475 року Управитель, претендент або патріарший посланець Управитель Успенської церкви в Крилосі. Митрополичий титул у документах не підтверджує його висвячення. Дослідники вважають його управителем, висунутим на митрополичу посаду, або намісником.[11]


Іван, названий пізнім Никонівським літописом серед учасників Новогрудського собору 1415 року, не може бути впевнено ототожнений з Іваном Бабою. Його немає у спільному посланні єпископів.[77][84]

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б Гайковський М. І. ГАЛИЦЬКА МИТРОПУЛІЯ (14 СТ.) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 29. — ISBN 966-00-0405-2.
  2. ↑ а б в г д е Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 274–276.
  3. ↑ а б в Плахонін, А. Г. Максим. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. — Абз. 1–3, 6 статті.
  4. ↑ а б Petro of Kyiv, Metropolitan. Internet Encyclopedia of Ukraine (англ.). Canadian Institute of Ukrainian Studies. — Абз. 1 статті.
  5. ↑ а б в Любащенко, Вікторія (2010). Митрополит Петро (Ратенський) і майбутнє розділення Київської церкви. Średniowiecze Polskie i Powszechne (укр.). 2 (6): 104—109. doi:10.31261/SPiP.2010.06.05.
  6. ↑ а б Мороз, Володимир (2025). Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347) у контексті історії слов’янських Церков візантійського обряду та політики Константинополя. Проблеми слов’янознавства (укр.) (74): 16—19. doi:10.30970/sls.2025.74.5208. — Пояснення перенесення резиденції та ролі візантійської політики щодо Золотої Орди.
  7. ↑ а б в Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 246–248.
  8. ↑ а б в Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 16–19.
  9. ↑ а б в г д Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 269–270.
  10. ↑ Шевченко Ігор (13 серпня 2012). Політика Візантійського Патріархату у Східній Європі в XIV ст. Релігійно-інформаційна служба України. Процитовано 5 жовтня 2026.
  11. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 276–279.
  12. ↑ Ясіновський Ю. П. Галицька греко-католицька митрополія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  13. ↑ а б Pavlo Hrytsak. Danylo Romanovych. Internet Encyclopedia of Ukraine (англ.). Canadian Institute of Ukrainian Studies. — Абз. 1–2 статті.
  14. ↑ а б Langer, Lawrence N. (2023). The Rus′ Principalities. У Biran, Michal; Kim, Hodong (ред.). The Cambridge History of the Mongol Empire (англ.). Cambridge University Press. с. 753—776. doi:10.1017/9781316337424.020. — Розділ 19, резюме («Summary»), абз. 1–2. Використано доступне резюме розділу.
  15. ↑ Latino d’Oriente, Impero. Dizionario di Storia (італ.). Treccani. — Абз. 1 статті.
  16. ↑ Weller, AnnaLinden (2016). Marrying the Mongol Khans: Byzantine Imperial Women and the Diplomacy of Religious Conversion in the 13th and 14th Centuries. Scandinavian Journal of Byzantine and Modern Greek Studies (англ.). 2: 184—189. doi:10.66885/sjbmgs.16306.
  17. ↑ Wasyl Lencyk. Kholm eparchy. Internet Encyclopedia of Ukraine (англ.). Canadian Institute of Ukrainian Studies. — Абз. 1–2 основного тексту: заснування, перенесення осідку з Угровська до Холма та назва єпархії.
  18. ↑ Котляр, М. Ф. Кирило II. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. — Абз. 1–2 статті.
  19. ↑ Б. Н. Флоря (20 листопада 2018). Кирилл II. Православная энциклопедия (рос.). — Т. 34. С. 547–551; історико-біографічна частина: рання діяльність, поїздка на поставлення та завершення служіння.
  20. ↑ а б в г Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 256–258.
  21. ↑ а б Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 21; виклад і критика пояснення С. Сеник.
  22. ↑ а б в Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу // Княжа доба: історія і культура. — 2011. — Вип. 4. — С. 256–257.
  23. ↑ а б в Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 263.
  24. ↑ а б в Нифонт // Православная энциклопедия. — Т. 51. — С. 294. (рос.)
  25. ↑ а б Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 264–265.
  26. ↑ а б Петр // Православная энциклопедия. — Т. 55. — С. 553–570. (рос.)
  27. ↑ а б Любащенко, Вікторія (2010). Митрополит Петро (Ратенський) і майбутнє розділення Київської церкви. Średniowiecze Polskie i Powszechne (укр.). 2 (6): 99—100. doi:10.31261/SPiP.2010.06.05.
  28. ↑ Печников, М. В. Рецензия на книгу: Русская Церковь во 2-й половине XIII — 1-й половине XIV века. Церковно-научный центр «Православная энциклопедия» (рос.).
  29. ↑ Любащенко, Вікторія (2010). Митрополит Петро (Ратенський) і майбутнє розділення Київської церкви. Średniowiecze Polskie i Powszechne (укр.). 2 (6): 108—109. doi:10.31261/SPiP.2010.06.05.
  30. ↑ а б в г д Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 24–25.
  31. ↑ а б в г д е Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 25–26.
  32. ↑ а б в г Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 26.
  33. ↑ а б Arkadii Zhukovsky. Galicia-Volhynia, Principality of. Internet Encyclopedia of Ukraine (англ.). Canadian Institute of Ukrainian Studies. — Абз. 3–4 статті.
  34. ↑ а б в Casimir III the Great. Internet Encyclopedia of Ukraine (англ.). Canadian Institute of Ukrainian Studies. — Абз. 1 статті.
  35. ↑ а б Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 27.
  36. ↑ а б в г д Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 27–28.
  37. ↑ Мороз, Володимир (2025). Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347) у контексті історії слов’янських Церков візантійського обряду та політики Константинополя. Проблеми слов’янознавства (укр.) (74): 27—28. doi:10.30970/sls.2025.74.5208.
  38. ↑ а б в г д е Памятники древнерусского канонического права // Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 7–8. (рос.)
  39. ↑ а б в г Galicia. Internet Encyclopedia of Ukraine (англ.). Canadian Institute of Ukrainian Studies. — Розділ «The Polish era», абз. 1–3: польське завоювання, польсько-угорська династична влада та зміна управління Галичиною.
  40. ↑ Ісаєвич Я. Д. Королівство Русь // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — 560 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4.
  41. ↑ а б в Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 268–269.
  42. ↑ а б в г д е ж Кузьмин А. В., Печников М. В. Роман // Православная энциклопедия. — Т. 60. — С. 109–111. (рос.)
  43. ↑ а б в г д е Памятники древнерусского канонического права // Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 13–14. (рос.)
  44. ↑ Ivan Vlasovsky; Arkadii Zhukovsky. Kyiv metropoly. Internet Encyclopedia of Ukraine (англ.). Canadian Institute of Ukrainian Studies. — Абзац із початком «In 1356 the Holy Synod…»: перелік єпархій митрополита Литви й Волині.
  45. ↑ а б в г Памятники древнерусского канонического права // Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 15. (рос.)
  46. ↑ а б Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 271–272.
  47. ↑ а б в г д е Соборное деяние о поставлении епископа Антония в митрополита галицкого // Памятники древнерусского канонического права. Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 23. (рос.)
  48. ↑ а б в Грамота патриарха Филофея к митрополиту Алексию, по поводу поставления галицкого митрополита // Памятники древнерусского канонического права. Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 25. (рос.)
  49. ↑ а б в Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 270, прим. 89–90.
  50. ↑ а б в г д Грамота митрополиту Киприану о луцком епископе // Памятники древнерусского канонического права. Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 39. (рос.)
  51. ↑ а б Б. Н. Флоря, А. А. Турилов (4 жовтня 2017). Киприан. Православная энциклопедия (рос.). — Т. 33. С. 630–650; історико-біографічна частина Б. Н. Флорі та розділ про книжно-літературну діяльність А. А. Турилова.
  52. ↑ а б в г Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 258–261, зокрема прим. 43.
  53. ↑ а б в г д Gorovei Ș. S. Aux débuts des rapports moldo-byzantins // Revue Roumaine d’Histoire. — 1985. — T. XXIV, № 3. — P. 185–200. (фр.)
  54. ↑ а б в Иосиф I // Православная энциклопедия. — Т. 26. — С. 12. (рос.)
  55. ↑ Ягайло. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. — Абз. 2–3 основного тексту статті (без бібліографії та службових блоків).
  56. ↑ А. С. Павлов, ред. (1908). Соборное определение патриарха Антония о низложении Пимена и восстановлении Киприана. Памятники древнерусского канонического права. Русская историческая библиотека. Т. 6 (рос.). Т. Ч. 1 (вид. 2). Санкт-Петербург: Типография М. А. Александрова. — Додатки, № 33: лютий 1389 року; виклад поставлення 1375 року та заключне рішення про єдиного митрополита.
  57. ↑ а б в г Записи в протоколах патриархии о трех актах, касающихся галицкой церкви // Памятники древнерусского канонического права. Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 35. (рос.)
  58. ↑ а б в г д Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 272.
  59. ↑ а б в г д е Флоря Б. Н. Иоанн (Баба) // Православная энциклопедия. — Т. 23. — С. 380. (рос.)
  60. ↑ а б в г д е ж Памятники древнерусского канонического права // Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 43–45. (рос.)
  61. ↑ Велика війна 1409–1411. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. — Абз. 1–2 основного тексту статті (без бібліографії та службових блоків).
  62. ↑ Шабульдо, Ф. М. Городельська унія 1413. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. — Абз. 1 основного тексту статті (без бібліографії та службових блоків).
  63. ↑ Зема, В. Є. Флорентійська церковна унія 1439. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. — Абз. 1–4 статті.
  64. ↑ Мицик, Ю. А. Йона. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. — Абз. 1 статті.
  65. ↑ А. С. Павлов, ред. (1908). Послания митрополита Ионы и посольские речи королю Казимиру. Памятники древнерусского канонического права. Русская историческая библиотека. Т. 6 (рос.). Т. Ч. 1 (вид. 2). Санкт-Петербург: Типография М. А. Александрова. — Основна частина, № 68, III: «посольство королю или великому князю»; прохання виконати намір щодо галицьких церков і церковних домів.
  66. ↑ а б Prochaska, Antoni (1923). Nieznane dokumenta do unji Florenckiej w Polsce. Ateneum Wileńskie (лат.) (пол.). 1 (1): 68—69. — Документ VI: папська грамота до Казимира IV від 3 вересня 1458 року; перелік дев’яти підлеглих єпископських кафедр.
  67. ↑ Volodymyr-Volynskyi eparchy. Internet Encyclopedia of Ukraine (англ.). Canadian Institute of Ukrainian Studies. — Абз. 1 основного тексту: давня кафедра у Володимирі на Волині.
  68. ↑ а б Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. — Розділ 7.4: Князі і церква.
  69. ↑ а б Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 260.
  70. ↑ а б в г Gorovei Ș. S. Aux débuts des rapports moldo-byzantins… — 1985. — P. 199–200.
  71. ↑ а б Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 266–267.
  72. ↑ а б в г Gorovei Ș. S. Aux débuts des rapports moldo-byzantins… — 1985. — P. 185–186; посилання на Acta et diplomata graeca medii aevi, t. II, № 647, p. 494–495.
  73. ↑ Памятники древнерусского канонического права // Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 12, 36. (рос.)
  74. ↑ Памятники древнерусского канонического права // Русская историческая библиотека. — 2-ге вид. — Санкт-Петербург: Тип. М. А. Александрова, 1908. — Т. 6. — Приложения, № 3–6, 22. (рос.)
  75. ↑ а б в г д Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 264–266, прим. 60–71.
  76. ↑ а б Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 265, прим. 62, 68.
  77. ↑ а б в Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 272–273, прим. 106.
  78. ↑ а б в г д е ж Галицкая епархия. Раздел «XIV — нач. XVI в.» // Православная энциклопедия. — Т. 10. — С. 322–328. (рос.)
  79. ↑ Скочиляс І. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть… — 2011. — С. 253–254, прим. 24–25; виклад і критика гіпотези Я. Дашкевича.
  80. ↑ Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 19–20, прим. 15.
  81. ↑ Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 18–19.
  82. ↑ а б Мороз В. Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347)… — 2025. — С. 21, прим. 17.
  83. ↑ Любащенко, Вікторія (2010). Митрополит Петро (Ратенський) і майбутнє розділення Київської церкви. Średniowiecze Polskie i Powszechne (укр.). 2 (6): 110—114. doi:10.31261/SPiP.2010.06.05.
  84. ↑ А. С. Павлов, ред. (1908). Соборная грамота литовских епископов об избрании и поставлении на киевскую митрополию Григория Цамблака. Памятники древнерусского канонического права. Русская историческая библиотека. Т. 6 (рос.). Т. Ч. 1 (вид. 2). Санкт-Петербург: Типография М. А. Александрова. — Основна частина, № 38: 15 листопада 1415 року; імена восьми ієрархів, назва Київської кафедри та обґрунтування місцевого поставлення.

Джерела та література

Додаткова література

  • Федорів Юрій. Історія церкви в Україні. — Репринтне видання. — Львів : Свічадо, 2007. — 363 с. — ISBN 978-966-561-245-2.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).